Вайнона Райдер


Самобутня американська актриса Вайнона Райдер має свою зірку на Алеї слави в Голлівуді. Вона двічі номінувалася на кінопремію «Оскар» і була лауреаткою премії «Золотий глобус». Вайнона має привабливу зовнішність, і в молодості вважалася справжньою «іконою стилю». Її називали «готичною принцесою» за любов до чорного кольору в гардеробі.

Вайнона Лора Горовіц (справжнє ім’я актриси) народилася 29 жовтня 1971 року в американському містечку Вінона в штаті Міннесота. Своїм ім’ям вона зобов’язана саме рідному місту. Середнє ім’я Лора їй дали на честь дружини письменника Олдоса Хакслі, з яким приятелював її батько. Батьки Вайнони займалися літературною діяльністю і були нащадками єврейських емігрантів з України (Харків) і Румунії. Коли дівчинці було 7 років, вона жила з родиною в сільськогосподарській комуні на півночі Каліфорнії, де на невеличкій ділянці землі також жили ще 7 сімей і паслися коні, не було електрики і телебачення. Тому Вайнона захопилася читанням. Її улюбленою книгою на багато років став «Ловець у житі» Джерома Селінджера. Коли Вайноні виповнилося 10 років, батьки переїхали в місто Петалума, де дівчинка пішла до школи. У перші шкільні дні її побили підлітки, які вирішили, що незграбна Вайнона з короткою стрижкою – хлопчик. Батьки вирішили, що дочці краще вчитися вдома, і Вайнона увесь рік була на домашньому навчанні. Дівчинка з дитинства мріяла про кар’єру актриси і з 12 років відвідувала акторські курси при Американській консерваторії в Сан-Франциско.

У 15 років дівчина зіграла у фільмі «Лукас». Під час зйомок вона вибрала собі сценічний псевдонім «Райдер», що походить від прізвища співака Мітча Райдера, якого любив слухати батько. Її гра в наступному фільмі «Кадриль» (1986), де актриса зіграла 13-річну дівчинку, що страждає від свавілля розпусної матері, яка змусила дочку переїхати з тихого ранчо в галасливий мегаполіс, отримала позитивні оцінки. А газета The Los Angeles Times назвала виконання ролі «чудовим дебютом». Згодом були помітні ролі Вайнони в комедії Тіма Бертона «Бітлджус» (1988), де вона грає «готичну» дівчину, здатну бачити привидів, і у фільмі «1969» (1988), де вона зіграла юну антивоєнну активістку. Уже наприкінці 80-х за Вайноною Райдер закріпилася репутація актриси, створеної для важких ролей: вона була здатна передавати глибокі емоції і створювала образи, що запам’ятовуються.

У 1990 році актриса виконала головну роль у фільмі «Едвард руки-ножиці» в дуеті з Джонні Деппом, що поклало початок їхньому 4-річному роману. Дивовижна акторська майстерність Вайнони дозволяла їй наділяти кожну свою героїню чарівністю, виразністю і незвичайно живим характером. У 1994 році вона знялася у фільмі за романом Луїзи Мей Олкотт «Маленькі жінки», у якому роль Джозефіни принесла актрисі одну з номінацій на премію «Оскар».

У грудні 2001 року у Вайнони Райдер почалася чорна смуга: вона була заарештована за крадіжку в магазині: у її сумочці виявили 20 речей на суму більше $ 4500. Пізніше актриса стверджувала, що готувалася до ролі (до якої, вона промовчала) і скоїла злочин за вказівкою режисера. Шанувальники виконавиці організували акцію на підтримку своєї улюблениці під назвою «Звільніть Вайнону». Через скандал актриса довго не з’являлася на людях, і її кар’єра призупинилася на кілька років. У 2000 році Вайнона знялася в мелодрамі «Осінь у Нью-Йорку» з Річардом Гіром. Актриса чудово впоралася з роллю хворої тендітної дівчини, що зустріла велике кохання, але картину розкритикували, а акторський дует був номінований на антинагороду «Золота малина» як «найгірша пара». Одним з останніх проєктів у фільмографії актриси стала головна роль у містичному серіалі «Дуже дивні справи», де Вайнона перевтілилася в маму зниклого хлопчика. Фільм, створений у стилістиці 80-х років, отримав високі рейтинги переглядів.

Мало хто знає, що насправді Вайнона Райдер – блондинка, яка з юності постійно перефарбовується в брюнетку. Як запевняє зірка екрану, в питаннях моди вона завжди діє всупереч загальноприйнятій думці. Вибираючи фасон одягу, виконавиця орієнтується на голлівудські фільми минулих років, це допомагає їй сприймати життя, як кінострічку.

Джерела:

  1. https://kino-teatr.ua/uk/person/ryder-winona-1874.phtml – Вайнона Райдер
  2. https://uznayvse.ru/znamenitosti/biografiya-vaynona-rayder.html – Вайнона Райдер
  3. https://24smi.org/celebrity/1342-vajnona-rajder.html – Вайнона Райдер

Театр Колон в Буенос-Айресі


Театр Колон (Театр Колумба) оперний театр в Буенос-Айресі – один з найвідомійших оперних театрів у світі. Сучасна будівля театру, друга під цією назвою, була відкрита в 1908 році після 20 років будівництва. Зала для глядачів театру має форму підкови та має 2487 місць, біля 1000 стоячих місць та сцену розмірами 20 м завширшки, 15 м заввишки і 20 м завглибшки. Зал також відомий чудовою акустикою.

Театр знаходиться між дуже широким проспектом 9 липня, вулицею Лібертад (головний вхід), вулицею Артуро Тосканіні та вулицею Тукуман в центрі міста, на ділянці, де колись була розташована станція Західної залізниці Паркова Площа. До спорудження сучасної будівлі, оперні постанови проводилися в кількох інших театрах міста, серед яких найвідомійшими були перший театр Колумба та театр Опери (Teatro de la Ópera), трупи яких переїхали до нового театру у рік його відкриття. В театрі Колумба часто виступають й відомі іноземні трупи та співаки, а сам театр періодично виїжджає на гастролі, переважно до Монтевідео, Сан-Паулу і Ріо-де-Жанейро.

Театр Колон в Буенос-Айресі – один з найважливіших оперних театрів світу. Завдяки його багатому послужному списоку та винятковим акустичним та архітектурним особливостям будівлю театру ставлять на один рівень з такими театрами, як Ла Скала в Мілані, Паризька опера, Віденська державна опера, лондонський Ковент-Гарден та столичний Нью-Йорк.

У своїй першій будівлі Театр Колон функціонував з 1857 по 1888 рік. Розташований між вулицями Серріто, Віамонте, Тукуман та Лібертад, у самому центрі міста Буенос -Айрес, він була урочисто відкритий 25 травня 1908 р. оперою «Аїда» Джузеппе Верді. Ця будівля замінює старий Театр Колон, побудований перед площею Майо, де сьогодні стоїть Банко Насіон. Будівництво нової будівлі тривало близько 20 років. Початковий проект належав архітектору Франческо Тамбуріні, а після його смерті в 1891 році продовжив і змінив його партнер, архітектор Віктор Меано, автор палацу Національного Конгресу. У 1904 році, після смерті Меано, уряд доручив бельгійцю Жулю Дормалю завершити роботу. Дормаль вніс деякі структурні зміни і, безумовно, залишив свій відбиток на оздобленні у французькому стилі.

Театр Колон створює свої шоу з нуля у власних майстернях, розташованих у підвалах. У 1938 р. підвал був розширений під бічною площею на вулиці Артуро Тосканіні, і для сполучення майстерень був побудований тунель. Того ж року були створені такі майстерні: технічна, сценографії, реквізиту, пошиття одягу, взуття, гобелену, декоративної механіки, скульптури, фотографії, макіяжу та зачіски. У 1963 р. була створена майстерня з оздоблення та розпису костюмів. З 1968 по 1972 рік архітектором Маріо Роберто Альваресом під парком та вулицею Серріто було здійснено друге розширення. Саме тут функціонують сектори художнього виробництва, сценографічні майстерні, репетиційні зали, адміністративні кабінети та їдальня для персоналу. Пізніше були включені технічні напрямки виробничого проектування та технології освітлення, механічних спецефектів та аудіо- та відеоматеріалів.

Кількість артистів, які виступали в театрі з часу його відкриття в 1908 році, величезна. Їхні виступи на цій сцені сформували велику музичну традицію та всесвітньо відомий престиж. У списку є такі композитори, як Річард Штраус, Артур Хонеггер, Ігор Стравінський, Пол Хіндеміт, Каміль Сен-Санс, Мануель де Фалла, Аарон Копланд, Кшиштоф Пендерецький, Джан-Карло Менотті, Гектор Паніцца, Хуан Хосе Кастро, Герардо Гандіґоні. У цьому залі виступали різні покоління диригентів, такі як Артуро Тосканіні, Еріх Клейбер, Фріц Буш, Ернест Ансермет, Вільгельм Фуртвенглер, Герберт фон Караян, Туліо Серафін, Леонард Бернштейн, Мстислав Ростропович, Карл Бьом, Фернандо Превіталі, Лорін Маайнк, Беррін Зубін Мехта, Ріккардо Муті, Курт Масур, Мішель Корбоз, Ріккардо Шайлі, Саймон Реттл, Клаудіо Аббадо, Рене Якобс та аргентинці Даніель Баренбойм, Габріель Гаррідо та Мігель Анхель Велтрі.

Довгий список співаків включає імена тенорів Енріко Карузо, Беніаміно Гіглі, Лауріц Мельхіор, Маріо дель Монако, Річард Такер, Вольфганг Віндгассен, Альфредо Краус, Пласідо Домінго, Хосе Каррерас та Лучано Паваротті, сопрано Клаудія Муціо, Лілі Понс, Марія Каллас, Рената Тебальді, Кірстен Флагстад, Вікторія де лос Анхелес, Джоан Сазерленд, Біргіт Нільссон, Монтсеррат Кабальє, Єва Мартон, Кірі Те Канава, Катя Річчареллі, Мірелла Френі, Джун Андерсон та Рене Флемінг. Аргентинські артисти, такі як Делія Рігал, Луїс Ліма, Рауль Гіменес, Ана Марія Гонсалес, Ренато Чезарі, Рікардо Касінеллі, Джан-П’єро Мастромей, Анхель Маттіелло, Карло Коссутта, Карлос Гуїча Сесілія Діас, Паула Альмерарес, Марсело Альварес, Хосе Кура, Даріо Волонте та Вірджинія Тола.

Серед найбільшихвідомих танцюристів, які виступали в Колоні, виділяються Анна Павлова, Васлав Ніжинський, Рудольф Нурієв, Алісія Алонсо, Майя Плісецька, Марго Фонтейн, Михайло Барішников, Володимир Васильєв, Антоніо Гадес та аргентинці Марія Руанова, Ольга Феррі, Мішель Боровський, Хосе Неглія, Норма Фонтенла, Василь Тупін, Есмеральда Аглолья, Хорхе Донн, Хуліо Бокка, Максиміліано Герра та Палома Еррера.

У оперні сезони працювали такі престижні режисери, як Ернст Поеттген, Маргарита Валльман, Отто Ерхарт, Сесіліо Маданес, Роберто Освальд, Хорхе Лавеллі, Жильбер Дефло, Ніколас Джоель, П’єр Луїджі Піцці та Уго де Ана, а також видатні художники з костюмів та декорацій Ніколас Бенуа, Пол Вальтер, Анібал Лапіс, Хосе Лучано Варона, Рауль Солді, Гільєрмо Ру, Еціо Фріджеріо, Франка Скварпіапіно та Грасіела Галан.

У Театрі Колон виступали провідні оркестри світу, такі як Віденський філармонічний оркестр, Філадельфійський оркестр, Нью-Йоркський симфонічний оркестр, Берлінський філармонічний оркестр та Філармонійний оркестр Лондона. На сцені також сяяли видатні інструментальні солісти, такі як Марта Аржеріх, Альфред Брендель, Пако Де Лусія, Антоніо Де Рако, Нельсон Фрейре, Бруно Гельбер, Фрідріх Гульда, Гідон Кремер, Альберто Лісі, Девід Ойстрах, Мануель Рего, Нарцизо Йепес, Іцхак Перлман, Мідорі, Йо-Йо Ма, Пінхас Цукерман, Мстислав Ростропович, Ральф Вотапек та Міша Майскі та багато інших.

Джерела:

  1. Театр Колон
  2. Театр Колумба (Буенос-Айрес)

Леонардо Ді Капріо


Леонардо Ді Капріо – американський кіноактор і продюсер, лауреат премії «Оскар», зірка якого не гасне протягом кількох десятиліть. Виконавець упевнено тримається в числі найбільш затребуваних акторів Голлівуду, а фільми з його участю не раз ставали володарями престижних кінематографічних премій.

Леонардо Вільгельм Ді Капріо народився 11 листопада 1974 року в Лос-Анджелесі. Його бабуся, уроджена Олена Степанівна Смирнова, була емігранткою з Одеси, яка перед Жовтневим переворотом виїхала з батьками до Німеччини. Батьки назвали сина на честь Леонардо да Вінчі: коли мати розглядала картину великого майстра, дитина поворухнулася в її лоні. Коли малюкові виповнився один рік, його батьки розлучилися. Леонардо дебютував у кіно в 5-річному віці. До 10 років він уже розчарувався в кінобізнесі – його агент наполягав на зміні імені, а також Леонардо відмовили в кількох ролях через його зачіску. У 14 років хлопець вирішив повторити спробу стати актором. Він знайшов агента, якому подобалися і його зачіска, і його ім’я. Леонардо знявся в понад 30-и рекламних роликах і кількох серіях «Санта-Барбари». Згодом знімався в серіалі «Проблеми зростання» і в картині «Життя цього хлопця. Правдива історія» (1993). Юнак переміг понад сто претендентів на роль Тобіаса Вульфа в цьому фільмі. Він отримав найсхвальніші відгуки критиків за цей фільм, причому деякі стверджували, що він переграв самого Роберта Де Ніро. Наступною картиною Ді Капріо була картина «Що гнітить Гілберта Грейпа» (1993). У цьому фільмі він зіграв розумово відсталого хлопця. Його чесна і відкрита гра принесла йому номінацію на премію «Оскар» – тоді 19-річний актор уперше привернув до себе увагу преси.

1997 рік став зірковим для виконавця. Він та Кейт Вінслет зіграли головні ролі в блокбастері Джеймса Кемерона «Титанік». Герой Леонардо – 22-річний Джек Доусон, який, вигравши квиток, потрапляє на борт лайнера, котрому судилося затонути під час своєї першої і останньої подорожі. Фільм приніс Леонардо номінацію на «Золотий глобус» і поставив його в ряд найбільш високооплачуваних акторів Голлівуду. Примітно, що артист мало не відмовився від ролі у фільмі, але режисер переконав американця в успішності екранізації кінодрами. Наразі «Титанік» є другим найбільш касовим фільмом усіх часів, що зібрав 2,19 млрд доларів. Його перевершив лише «Аватар» з 2,78 млдр доларів зборів.

Найбільш відомими фільмами з участю Леонардо Ді Капріо стають трилер «Острів проклятих» і чорна комедія «Вовк з Уолл-стріт» від Мартіна Скорсезе, комедійний вестерн «Джанго звільнений» Квентіна Тарантіно і, звичайно ж, драма «Великий Гетсбі» База Лурмана.

Актор активно займається проблемами екології. У 2007 році він зняв документальний фільм під назвою «11-а година», де йшлося про стан довкілля. 2009 року артист придбав острів Блекадор, на якому відкрив екологічно чистий курорт. Леонардо став послом доброї волі ООН з проблем клімату 2014 року. Актор пожертвував понад 13 млн доларів організаціям, що опікуються питаннями екології. Вчені, відзначивши екологічні зусилля виконавця, назвали на його честь нововідкриті види членистоногих.

Сьогодні Леонардо Ді Капріо – всесвітній герой-коханець номер один. Фанати зізнаються йому в любові через Інтернет. У 1997 році журнал People присвоїв йому титул «Одного з п’ятдесяти найкрасивіших людей нашої планети». 

Джерела.

  1. https://kino-teatr.ua/uk/person/dicaprio-leonardo-658.phtml – Леонардо Ді Капріо
  2. https://www.bbc.com/ukrainian/society/2016/02/160229_dicaprio_facts_gch_dk – Леонардо Ді Капріо
  3. https://24smi.org/celebrity/1098-leonardo-di-kaprio.html – Леонардо Ді Капріо

“Феєрверк кольорів та емоцій”: Глущенко Микола


Сьогодні виповнюється 120 років від дня народження Глущенка Миколи Петровича –  українського художника, народного художника України (1944), лауреата Національної премії ім. Тараса Шевченка (1972).

Микола Глущенко народився в Новомосковську Катеринославської губернії, сучасна Дніпропетровська область. 1918 р. закінчив комерційне училище в місті Юзівка, теперішній Донецьк. Був мобілізований до Добровольчої армії Антона Денікіна. Разом із нею відступив за кордон і був інтернований на території Польщі. На фронт повертатися не бажав, тож утік до Німеччини.

1920-1924 рр. – навчається в Берлінській вищій школі образотворчого мистецтва у Шарлоттенбурзі. У цьому йому допомагали впливові представники української еміграції гетьман Павло Скоропадський, професор Роман Смаль-Стоцький, письменник і політичний діяч Володимир Винниченко.

1923 року стає громадянином СРСР, призначений головним художником торговельно-промислових виставок СРСР за кордоном. Серед його робіт – декор радянського павільйону на виставці у французькому місті Ліон.

1925-1936 рр. – живе у Франції та Іспанії. Його тогочасні картини – у стилі французького імпресіонізму. Пише серію рисунків у жанрі ню – оголених парижанок. На замовлення Сталіна малює з натури портрети Ромена Роллана, Мішеля Кашена, Анрі Барбюса. 1936 р. отримує дозвіл на повернення в СРСР. Перебирається туди з дружиною й сином.

1944 р. – переїжджає до Києва. Отримує майстерню на горішньому поверсі найвищого на Хрещатику будинку, що виходить фасадом на вул. Богдана Хмельницького.

Микола Глущенко створив понад 10 тисяч живописних полотен, працював у різноманітних живописних жанрах, проте його улюбленою темою був пейзаж. Серед творів художника: «Берлінські етюди» (1939), цикли документальних пейзажів повоєнного Києва (1944), картини «Березень на Дніпрі» (1947), «Київська осінь» (1950), «Зимове сонце» (1956), «Весна в Карпатах» (1957), «Весна під Києвом» (1961), «Травневий цвіт» (1971), «Травень», «Сонце на морі» (1974), цикли пейзажів із подорожей по Італії, Франції, Бельгії, Швейцарії. З 1970 року захопився технікою монотипії.

Твори Миколи Глущенка експонувалися на понад 50 персональних та 200 групових виставках. Вони представлені в музеях України, Росії, США, Канади, Франції.

Джерела:

  1. Глущенко Микола Петрович
  2. Глущенко Микола Петрович
  3. Глущенко Микола Петрович
  4. Микола Петрович Глущенко: художник і розвідник, роботами якого захоплювалися європейці
  5. Микола Петрович Глущенко [Текст] = В книзі розповідається про життєвий і творчий шлях відомого майстра українського радянського живопису, заслуженого діяча мистецтв УРСР / Шпаков, Анатолій Петрович ; Під ред. В.І.Вишневського; Худож. В.О.Лисецький. – К. : Держ.вид-во образотв. мис-ва і музичн. літер. УРСР, 1962. – 90 с.

Рене Зеллвегер


Світову популярність американській актрисі Рене Зеллвегер, володарці двох премій «Оскар», принесла головна роль у серії фільмів «Щоденники Бріджит Джонс». Її типаж викликає багато дискусій у глядачів, але нікого не залишає байдужим.

Рене Кетлін Зеллвегер народилася 25 квітня 1969 року в маленькому містечку Кейті в американському штаті Техас у родині швейцарського іммігранта. Навчаючись у школі, Рене відвідувала драматичну студію, а ще мріяла взяти участь в Олімпійських іграх, тому приділяла спорту багато часу: займалася легкою атлетикою та гімнастикою. Пізніше вирішила обрати для свого майбутнього акторську кар’єру. Для цього вона закінчила акторські курси при Університеті Остіна.

Рене ходила на всі кінопроби, що проходили в Х’юстоні, і врешті-решт дістала другорядну роль у фільмі «Реальність кусається» з Вайноною Райдер, а також головну роль у стрічці «Повернення техаської різанини бензопилою», сиквелі знаменитого фільму жахів. Проривною для Рене стала роль коханої головного героя зі спортивної драми «Джеррі Магуайр». Рене змогла випередити таких претенденток на участь у фільмі, як Камерон Діаз і Вайнона Райдер, а її партнером став легендарний Том Круз. Образ чуттєвої дівчини, яка щиро вірить у свого коханого, був розкритий на всі сто відсотків, витончено і проникливо. За цю роль MTV номінувало Рене Зеллвегер на нагороду в категорії «Прорив року».

Роль в екранізації роману Хелен Філдінг «Щоденник Бріджит Джонс» Рене Зеллвегер мріяла здобути так, як раніше, мабуть, ще нічого не хотіла. Вона відразу зрозуміла, що фільм обіцяє бути не просто романтичною комедією, а тонкою психологічної стрічкою. Дівчина розуміла свою повненьку, невпевнену в собі героїню і її конфлікт усім серцем, а ще усвідомлювала, що саме таких фільмів так не вистачає простим жінкам. Після виходу стрічку очікував величезний успіх у глядачів і критиків, що ознаменувало початок нового етапу в кар’єрі актриси. Рене отримала свою першу номінацію як «найкраща акторка» на премію «Оскар» і британську премію БАФТА.  Для ролі головної героїні актриса самовіддано набрала 10 кілограмів, а потім настільки ж самовіддано їх скинула. Згодом виконавиця повторила цей ризикований з точки зору здоров’я крок для сиквелу фільму «Бріджит Джонс: межі розумного» у 2004 році. А в 2016 році на екрани вийшла 3-тя частина цієї франшизи. У новому фільмі героїня Рене Зеллвегер постала вже не невдахою, що пише щоденник про власні романтичні стосунки, а самодостатнью жінкою.

Рене здобула світову популярність. Кожна її наступна героїня була наділена чарівністю, виразністю, темпераментом. Після успіху з героїнею Бріджит Джонс актриса отримує пропозицію зіграти в екранізації популярного бродвейського мюзиклу «Чикаго» (2002). Картина отримала шквал схвальних відгуків від критики, а також стала касовим хітом і лауреатом шести премій «Оскар», у тому числі і як «найкраща картина», а Рене отримала другу номінацію на престижну кінопремію. Наступним проєктом була військова драма Ентоні Мінгелли «Холодна гора». Своїм яскравим виконанням ролі Рубі  виконавиця «вкрала» фільм у суперзіркових Ніколь Кідман і Джуда Лоу. А далі були яскраві ролі в романтичній комедії «Кохання поза правилами», у трилері «Справа № 39», у стрічках «Замерзла з Маямі», «Мій єдиний» та «Моя любовна пісня».

У 2019 році Рене знялася в головній ролі в мюзиклі «Джуді» про життя актриси Джуді Гарленд, за яку отримала другу премію «Оскар» у своїй кар’єрі. Тріумфальна прем’єра відбулася на кінофестивалі в Торонто. Тривалі оплески публіки викликали сльози на очах у Рене.

Джерела:

  1. https://www.vokrug.tv/person/show/renee_zellweger/ – Рене Зеллвегер
  2. https://uznayvse.ru/znamenitosti/biografiya-rene-zellveger.html – Рене Зеллвегер
  3. https://24smi.org/celebrity/2345-rene-zellveger.html – Рене Зеллвегер

Віденська державна опера


Віденська державна опера – найбільший оперний театр Австрії та світовий центр музичної культури. Його будівництво було завершено в 1869 році.

Це унікальний, всесвітньо відомий оперний театр, який вражає своєю незворушною величністю зовні та красою і вишуканістю інтер’єру всередині. Віденська опера є центром музичного життя, де за сезон відбувається 350 вистав, серед яких 9 прем’єр та більш ніж 60 різних оперних і балетних творів від бароко до сьогодення. Щосезону Віденську оперу відвідує близько 600 тисяч гостей.

Театр, побудований в стилі історичного романтизму, був відкритий оперою Моцарта «Дон Жуан». Автором архітектурного проекту будівлі Віденської державної опери є Август фон Зіккардсбург. Ідея оформлення інтер’єру в стилі французького нео-ренесансу належить архітектору Едуарду Ван ден Нюлль.

Над фасадом оперного театру працював знаменитий скульптор Ернст Хенель. Він втілив П’ять муз, які вважалися охоронницями мистецтва ще з часів античності, у вигляді витончених скульптур і розташував їх на фасаді будівлі. А фонтани, які прикрашають вхід в будівлю опери Відня, є роботою Ганса Гассер. Обстановка оперного театру воістину вражає. Головні сходи театру прикрашають скульптури Йозефа Гасеріана, а в фойє представлені картини, що зображують фрагменти відомих оперних постановок.

Під час бомбардування австрійської столиці в 1945 році Віденська опера сильно постраждала. Після довгих суперечок про те, чи варто відновлювати будівлю або краще побудувати новий театр, в 1955 році Віденська державна опера відчинила двері, поставши перед відвідувачами в своєму історичному образі.

Під керівництвом Карла Бема було блискуче виконано «Фіделіо» Бетховена, а церемонію відкриття транслювало австрійське телебачення. Весь світ зрозумів, що життя для цієї країни, яка щойно відновила свою незалежність, починається знову.

Щорічно в стінах Віденської опери проходить всесвітньо відомий Віденський бал. Відкриває бал грандіозний полонез, в якому беруть участь спеціально відібрані дівчата і молоді люди, на оперному балу близько 200 пар. Після полонезу на більшості балів дебютанти танцюють веселу польку і закінчують свій виступ вальсом.

Джерела:

  1. Віденська державна опера
  2. Віденська опера
  3. Віденська державна опера

Ніколь Кідман


Голлівудська актриса Ніколь Кідман здобула славу кінодіви сучасності. Режисери цінують її за професіоналізм і багатогранність, глядачі обожнюють за перевтілення в персонажів і цікаві образи. Сьогодні вона – зірка міжнародного рівня, володарка премії «Оскар», декількох нагород «Золотий глобус», «Еммі», «Срібний ведмідь» та інших.

Ніколь Кідман народилася 20 червня 1967 року в американському місті Гонолулу. Коли майбутній актрисі виповнилося 4 роки, її сім’я повернулася до Австралії: батько Ніколь отримав місце в Технічному університеті Сіднея. З 4-ьох років Ніколь почала займатися балетом. Захоплення танцями привело до Австралійського театру для молоді, а потім у Театр Філіп Стріт, де майбутня актриса також удосконалювалася у вокальному мистецтві та вивчала історію театру. Уперше на екрані Ніколь з’явилася в музичному відеокліпі австралійської співачки Патриції Уїлсон у 1983 році. Майбутній актрисі тоді виповнилося 15 років. У тому ж році дівчина почала зніматися на телебаченні і в кіно, серед перших її робіт телесеріал «Струмок у п’ять миль», фільми «Бандити на велосипедах» і «Різдво Буша». Велику популярність виконавиці приніс мінісеріал «Бангкок Хілтон» – історія австралійської туристки, засудженої в Таїланді до смертної кари за безпідставним звинуваченням у зберіганні наркотиків. Гра молодої актриси вразила не тільки глядачів, а й критиків, а права на показ серіалу були куплені багатьма країнами.

Згодом був успіх Ніколь у фільмі «Мертвий штиль» і запрошення до Голлівуду, де зірка отримала роль у картині «Дні грому». Під час зйомок артистка познайомилася з Томом Крузом – бурхливий роман закінчився весіллям. Ніколь і Том всиновили двох дітей і знялися разом ще в двох проєктах: костюмній сазі «Далеко-далеко» Рона Ховарда (1992) і останньому фільмі легендарного режисера Стенлі Кубрика «З широко заплющеними очима» (1999). Незабаром після закінчення роботи над фільмом подружжя розлучилося.

Справжній прорив у акторській кар’єрі Ніколь стався в 2001 році в роботі над фільмом австралійського режисера Беза Лурманн «Мулен Руж!». У цьому мюзиклі актриса зіграла куртизанку на ім’я Сатин. Трагічна історія кохання розігрується у фільмі в ритмі канкану на тлі розкішних паризьких декорацій і супроводжується переспівами пісень Елтона Джона, «Бітлз», Мадонни, «Queen» та інших популярних виконавців. Свої музичні номери обидві зірки фільму – і Кідман, і Макгрегор – виконали самостійно. Майстерна різнопланова гра актриси вразила критиків. За цей фільм вона була номінована на премію «Оскар».

У 2001 році актриса береться і за складну роль англійської письменниці Вірджинії Вулф у фільмі «Годинник» режисера Стівена Долдрі за однойменним романом Майкла Каннінгема, який отримав Пулітцерівську премію в 1999 році. Ця картина стала однією з найгучніших прем’єр 2002 року, а Ніколь отримала приз Берлінського кінофестивалю, премію Британської кіноакадемії, премію «Золотий глобус» і, нарешті, премію «Оскар» за роль Вулф. Актриса також знялася у фільмах «Далеко-далеко», «Портрет леді», «Догвілль», «Холодна гора», «Степфордські дружини», «Перекладачка», «Чаклунка»,  «Золотий компас», «Австралія» та інш.

Ніколь Кідман відзначилася не тільки безліччю ролей у кіно, але і виявила себе як співачка. Разом з британським попідолом Роббі Вільямсом актриса заспівала пісню Something Stupid, яку вперше виконали в 60-х роках Ненсі і Френк Сінатра.

Актриса активно займається громадською діяльністю: бере участь у заходах з боротьби із захворюваннями, з допомоги безпритульним дітям. У 2004 році вона була названа ООН «громадянином світу», а також номінована організацією ЮНІСЕФ на звання «посла доброї волі».

Джерела:

  1. https://www.kinofilms.ua/ukr/star/110/biography/ – Ніколь Кідман
  2. https://kino-teatr.ua/uk/person/kidman-nicole-1088.phtml – Ніколь Кідман
  3. https://24smi.org/celebrity/418-nikol-kidman.html – Ніколь Кідман

Дженніфер Лопес


Найдорожча латиноамериканська актриса Дженніфер Лопес перетворює в золото все, до чого торкається: фільми з її участю стають лідерами прокату, концертні тури збирають стадіони, а одяг і парфуми торгової марки J.Lo можна зустріти в будь-якій точці земної кулі.

Дженніфер Лінн Лопес народилася 24 липня 1969 року в сім’ї пуерторіканців у Нью-Йорку. Її мати працювала вихователькою в дитсадку, а батько був бізнесменом. Гарячий пуерто-ріканський темперамент і вроджена артистичність виявилися у Джен ще в ранньому дитинстві: вона ні секунди не могла всидіти на місці, весь час щось наспівувала, пританцьовувала, вбиралася в мамині сукні та обожнювала бути в центрі уваги. Щоб направити її енергію в потрібне русло, батьки відвели 5-річну дочку в танцювальну студію. Паралельно Джен займалася вокалом і брала участь у дитячих виставах, а після вступу до католицької школи для дівчаток стала там солісткою хору. У підлітковому віці до її захоплень додалися гімнастика, теніс і легка атлетика. Дженніфер неодноразово ставала призером змагань з бігу, а також входила до складу шкільної команди з софтболу.

Навчаючись у випускному класі, Джен пройшла кастинг і знялася у фільмі «Моя маленька дівчинка». Після зйомок у фільмі дівчина зрозуміла, що хоче стати відомою кінозіркою. У кіно вона дебютувала 1995 року роллю самотньої мексиканської матері у стрічці «Моя родина». Перший великий успіх принесла головна роль у стрічці «Селена» (1997) про американсько-мексиканську співачку Селену, яку в 1995 застрелила її шанувальниця. За роль латиноамериканської діви актриса була номінована на «Золотий Глобус». З того часу Джен працює без перепочинку: виходять фільми «Анаконда», «Джек», «Кров і вино», «Поворот», «Поза полем зору».

Незабаром ім’я Дженніфер Лопес стало синонімом успіху. Яскраві екранні дуети Дженніфер з Річардом Гіром, Меттью МакКонахі, Джейн Фондой зайняли гідне місце в Золотому фонді світового кіно і принесли актрисі визнання і любов глядачів, до яких вона так прагнула. Особливо полюбилися глядачам картини з участю актриси – «Весільний переполох» (2001), «Очі ангела» (2001), «Пані покоївка» (2002), «Давайте потанцюємо» (2004), «Незавершене життя» (2005), «Співак». 2015 року на екрани вийшов серіал «Відтінки синього» з Дженніфер в головній ролі. Вона зіграла матір-одиначку, яка працює в поліції і приходить до ФБР, щоб зсередини боротися з корупцією. Для актриси це перша серйозна роль у багатосерійному фільмі. А згодом була участь у фільмі «Почни спочатку», у якому головна героїня оповідання Майя отримує місце в престижній компанії, де завдяки своєму таланту домагається більших висот.

Крім кіно Дженніфер паралельно займалася і музичною кар’єрою, і, треба сказати, основні лаври вона здобула саме як співачка світового рівня. А починалося все з фантастичного успіху дебютного синглу співачки «If You Had My Love», який несподівано злетів на перші рядки американських хіт-парадів і протримався там кілька тижнів. Музика Дженніфер стала настільки популярною, що до кінця 1999 року затьмарила її кар’єру в кіно. Шанувальники величали співачку не інакше як Джей Ло, і вона без коливань прийняла цей сценічний псевдонім, який послужив також назвою для другого альбому Дженніфер. Платівка знову злетіла на вищі позиції американських хіт-парадів і розійшлася величезним тиражем. До 2018 року виконавиця випустила 8 студійних альбомів, серед яких є і іспаномовний.

У Дженніфер – яскрава зовнішність. У 2011 році журнал People визнав її найкрасивішою людиною світу.

Актриса є також успішною бізнес-вумен. Їй належить власна лінія одягу і кубинський ресторан у штаті Каліфорнія. Найбільшого ж успіху Джен домоглася в парфумерному бізнесі. Її перший аромат «Glow by J.Lo» побив рекорди продажів.

Джерела:

  1. https://prm.ua/dzhennifer-lopes-50-rokiv-tsikavi-fakti-z-zhittya-nayspokuslivishoyi-latinoamerikanki/ – Дженніфер Лопес: цікаві факти з життя найспокусливішої латиноамериканки
  2. https://file.liga.net/persons/lopes-djennifer – Лопес Дженніфер
  3. https://24smi.org/celebrity/979-dzhennifer-lopes.html – Дженніфер Лопес

Паризька національна опера


Паризька національна опера, відома як «Опера Гарньє» – державний оперний театр, всесвітньо відомий центр театральної культури Франції. Паризька Гранд-Опера, розташована в палаці Гарньє. Розміри палацу вражають: площа будівлі становить 21 625 квадратних метрів, ширина – 125 метрів, довжина – 173 метра.

Оперний театр під назвою Королівська академія музики був заснований в 1669 році. Людовик XIV дав згоду на заснування оперного театру поетові П’єру Перрену і композитору Роберту Камберу. 1671 рік ознаменував об’єднання з Королівською академією танцю, так театр отримав новий статус Королівської академії музики і танцю, яка почала свою діяльність в березні того ж року. Першою постановкою, представленою для глядачів, стала музична трагедія «Помона», написана Р. Камбером і П. Перреном. Після Великої французької революції театр не раз міняв свою офіційну назву – «Театр Мистецтв», «Театр республіки і Мистецтв», «Театр Опери», «Імператоская академія музики», «Королівська академія музики і танцю».

У 1858 році після того, як у старої будівлі опери на Наполеона III було скоєно замах, імператор відмовився їздити в театр. Було вирішено побудувати нову будівлю. За роботу взявся архітектор Шарль Гарньє. Будівлю зводили 15 років. В результаті Гранд-Опера відкрилася в 1875 році. Між колонами будівлі розташовані бюсти таких композиторів, як Моцарт, Бах, Бетховен, Россіні та інших. Усередині будівля прикрашена скульптурами давньогрецьких богів і німф. На стелях і стінах – фризи. Все оздоблення Гранд-Опери в золотих і бордових тонах.

Танцювальне фойє знаходиться за сценою і відокремлено завісою і залізною перегородкою, яку прибирають для поглиблення простору. Приміщення фойє позолочене, з химерними колонами, розвішані портрети кращих танцівниць, в глибині приміщення – величезне дзеркало. З’явилося танцювальне фойє в Гранд-Опері в 1770 році. Спочатку їм користувалися артисти і статисти. Пізніше, приблизно в 1831-1835 роках, танцювальне фойє стало салоном для багатих і знатних людей. У 1935 році вхід стороннім в фойє був закритий.

Велике фойє або Гранд-фойє. Архітектор при плануванні великого фойє припускав, що воно повинно бути схоже на парадну галерею в старих замках. Висота стелі у великому фойє – 18 метрів, довжина приміщення – 54 метри, ширина – 13 метрів. Звід фойє покритий мозаїкою. Вид на парадні сходи відкривається неймовірний – все за рахунок дзеркал, які розширюють і без того величезний простір. Стеля фойє розписана художником Полом Бодрі. Головний елемент – ліра. Вона не тільки на стелі, але на стінах і навіть дверних ручках. У центрі фойє встановлено копію бюста французького архітектора Шарля Гарньє.

Глядацький зал виконаний в традиціях італійських театрів – крісла розташовані в формі підкови, все тут в бордово-золотих тонах, стіни і стеля прикрашені ліпниною, мармуром. Висвітлено зал величезною люстрою з кришталю і бронзи, яка важить 8 тонн і складається з 340 лампочок. Завіса – червоне драпірування з золотими галунами і кистями.

Плафон Гранд-Опери дійсно унікальний. Розписував його в 1964 році Марк Шагал на замовлення міністра культури Андре Мальро. Працював він над проектом близько року. Художник розділив плафон на п’ять секторів – білий, синій, жовтий, червоний і зелений. Кожен сектор містить сюжет класичних опер і балету: на білому тлі – «Пеллеас і Мелізанда», на синьому тлі – «Борис Годунов», на жовтому тлі – «Лебедине озеро» і «Чарівна флейта», на червоному – «Жар-птиця», «Дафніс і Хлоя»; на зеленому – «Ромео і Джульєтта», «Трістан та Ізольда». У центрі – сюжет з «Кармен». Там же зображені персонажі з опер Бетховена, Верді і Глюка. На плафоні також зображені головні визначні пам’ятки Парижа – Тріумфальна арка, Ейфелева вежа, Бурбонский палац і Опера Гарньє.

Бібліотека-музей в Гранд-Опері знаходиться в так званій ротонді імператора. Колекція книг належить Національній бібліотеці Франції. Тут зберігаються книги, пов’язані з трьохсотлітньої історією театру. У бібліотеці виставляються картини і фотографії, пов’язані з Гранд-Оперою, зменшені копії театральних декорацій.

В даний час Паризька національна опера володіє двома будівлями: Опера Гарньє, де відбуваються переважно балетні постановки, а також демонстрації старих класичних опер та Опера Бастилія, відкрита напередодні двохсотріччя взяття Бастилії, 13 липня 1989 року.

Джерела:

  1. Паризька національна опера
  2. ГРАНД-ОПЕРА

Ця рудоволоса жінка – справжня чарівниця


12 вересня відзначатиме свій 60-ий день народження відома французька співачка Мілен Фармер. Вона прославила свою країну на світовій музичній арені. Образ бунтарки, неземної жінки з ангелоподібною зовнішністю і неймовірним голосом приваблює шанувальників по всьому світу. Мілен є найбільш високооплачуваною співачкою Франції і рекордсменом за кількістю діамантових дисків!

Мілен Готьє (справжнє ім’я співачки) народилася в 1961 році в канадському містечку П’єрфон неподалік від Монреалю. На початку 70-их років родина переїхала до Франції. Після переїзду Мілен довгий час відчувала себе некомфортно – адаптація в новій країні проходила складно. Дівчинка спілкувалася в основному з хлопцями і вважалася «шибеником у спідниці». Виходом стало спілкування з бабусею, яка у свій час навчалася в консерваторії, тому прищеплювала онучці любов до музики, літератури та живопису. За її підтримки дівчина брала участь у вокальних конкурсах – і не раз перемагала. Літо Мілен часто проводила в Бретані, на фермі своєї другої бабусі, де дівчина доглядала за кіньми. Мілен так сподобалися ці статні тварини, що вона почала займатися кінним спортом і навіть вирішила присвятити своє подальше життя роботі з кіньми. Цим планам не судилося збутися. Проте любов до коней, яка зародилася в молодості, дівчина пронесла через все життя – скакуни не раз ставали повноцінними учасниками її кліпів.

У 17 років Мілен вирішила стати актрисою. Вона кинула ліцей, будучи вже у випускному класі, і поїхала в Париж, щоб розпочати навчання в театральній школі. До того ж дівчина гарно співала, була артистична, мала красиву фігуру і привабливу зовнішність. Завдяки таким даним вона потрапила в модельний бізнес, її фото стали частиною рекламних кампаній деяких великих брендів.

Саме в модельному агентстві Мілен і познайомилася з молодим амбітним композитором і режисером Лораном Бутонном, який у той час шукав молоду виконавицю для своєї провокаційної пісні і кліпу про бунт проти суспільних умовностей. Мілен мусила змінити образ, і в результаті вона не тільки стала рудоволосою бестією, але і змінила прізвище з Готьє на Фармер – на честь улюбленої актриси Франс Фармер. У кліпі Maman a tort дівчина виглядала чудово, і миттєво стала знаменитою. Виконавиця не боялася оголюватися перед камерою і зображати справжню розпутницю. Скандальність і відвертість перших роликів вразила публіку, талановите виконання пісень також привернуло увагу. Фармер стала зіркою.

Мелодії Мілен були різноманітні – ліричні, меланхолійні треки, і агресивні або життєстверджуючі, майже рок-опери. У її репертуарі були і популярні кліпи, і пісні в танцювальному стилі, наприклад Du Temps. І особливо полюбилася слухачам пісня, що стала легендарною – California, кліп на яку також вийшов неймовірно відвертим. За свою кар’єру співачка випустила ряд музичних альбомів, частина з яких отримала статус платинових і діамантових. Диски співачки розкуповувалися по всьому світу. Кожен її концерт – дивовижне поєднання талановитого сильного вокалу, яскравої незвичайної постановки і вражаючих уяву костюмів.

Мілен – вегетаріанка, проте вона дуже любить солодке і не може собі в ньому відмовити. Співачка дуже любить тварин. Протягом довгого часу домашнім вихованцем знаменитості була мавпа-капуцин.

Джерела:

  1. https://24smi.org/celebrity/4362-milen-farmer.html – Мілен Фармер
  2. https://uznayvse.ru/znamenitosti/biografiya-milen-farmer.html – Мілен Фармер
  3. https://globalmsk.ru/person/id/6794 – Мілен Фармер