Таємничий Бенксі

Світові митці продовжують підтримувати нашу країну в боротьбі з жорстоким окупантом!

21 березня 2022 року на благодійному аукціоні в Лондоні була виставлена унікальна антивоєнна картина художника Бенксі. Аукціон завершився 27 березня. Усі зібрані кошти передаються на підтримку київської дитячої лікарні Охматдит, яка й надалі працює під обстрілами та рятує життя.

Бенксі – псевдонім скандально відомого англійського андеграундного художника графіті, політичного активіста та режисера. Завдяки таланту й гострій соціальній тематиці малюнків Бенксі швидко здобув популярність спершу в Англії, а потім і в усьому світі. Найдивовижніше, що він досі зберігає анонімність і ховається від поліції. Бенксі відомий своїми епатажними витівками. Восени 2006 року в декількох лондонських магазинах він непомітно замінив диски з альбомом співачки Періс Хілтон на диски з сорокахвилинною піснею свого друга й власними малюнками.

У січні 2011 року в Інтернеті з’явилися повідомлення про те, що на аукціоні eBay був виставлений одним продавцем-американцем незвичайний лот – клаптик паперу з написаним на ньому справжнім ім’ям Бенксі. Стартова ціна лота була 3000 доларів, а згодом вона досягла $ 999 999. Та лот було видалено з невідомої причини. У ЗМІ висловлювалися припущення, що цей лот виставив сам Бенксі або його спільники.

У 2018 році на аукціоні Sotheby’s була продана за 1,4 мільйона доларів картина Бенксі «Дівчинка з повітряною кулею». Винятковість факту полягає в тому, що відразу ж після закінчення торгів робота була самознищена – вона пройшла через шредер, вбудований у раму. На своєму youtube-каналі Бенксі пояснив, що він сам вмонтував знищувач в раму картини.

Персональні виставки майстра теж дивували своєю незвичайністю. У 2003 році виставка під назвою «Turf War» була організована на складі. Тут були представлені малюнки на тваринах, що викликало численні протести. А на виставці «Неочищена олія» в Лондоні в 2005 році, де були представлені змінені копії робіт Клода Моне, Вінсента ван Гога та Едварда Хоппера, художник випустив 200 живих щурів у галереї. У 2005 році Бенксі встановив власні роботи на стінах найбільших музеїв Нью-Йорка та Лондона, включаючи музей мистецтв Метрополітен. Картини епатажного художника продаються за високі ціни. Так у 2019 році на аукціоні з молотка пішла картина Бенксі «Деградований парламент» за 11 мільйонів євро!

Митець відомий і як режисер. У 2010 році Бенксі взяв участь у Берлінському міжнародному кінофестивалі Берлінале зі своїм фільмом «Вихід через сувенірну лавку», пройшовши інкогніто по червоній доріжці фестивалю. Фільм розповідав про життя та роботу найталановитіших художників графіті у світі і також був номінований Американською кіноакадемією на премію «Оскар» у 2011 році в категорії «Найкращий документальний повнометражний фільм». Також Бенксі брав участь у створенні заставки до деяких серій «Сімпсонів», де показав своє бачення мультиплікаційної стрічки.

Відомий митець є знаним благодійником. Свого часу він надсилав чималу суму від проданих на аукціонах власних творів на допомогу сирійським дітям. Зараз допомагає у важкий воєнний час українським. І ми вдячні митцю за його громадську позицію, за його небайдужість і підтримку!

Джерела:

1. https://delphipages.live/uk/%D1%80%D1%96%D0%B7%D0%BD%D0%B5/banksy – Бенксі. Мистецтво, аукціони та факти
2. https://www.wikiart.org/uk/benksi – Бенксі
3. https://www.dw.com/ru/kto-takoj-banksy/a-55219414 – Мистецтво під псевдонімом. Хто такий Бенксі?

 

Мистецтво проти війни

Героїчний спротив України російській агресії вразив увесь світ. Жовто-блакитні кольори нашого прапора стали символом світових цінностей захисту свободи, волевиявлення та демократії. У різних куточках світу – в столицях та містах –з’являється стріт-арт, який демонструє підтримку нашої держави.

Це мурали із драматичними сюжетами безжальної війни та віри в перемогу добра над злом. Митці з різних країн світу закликають негайно припинити знищення української нації.

Одна із останніх робіт з’явилась у Празі. Мурал із дівчинкою з сумними очима, яка під українським прапором ховає відомих казкових героїв. Зображення символічне, бо іграшки – персонажі з європейських країн і США: Міккі Маус (США); Крот (Чехія), Мумі Троль (Фінляндія), Обелікс (Франція), Болек і Льолек (Польща), овечдог Бітцер (Велика Британія), Бджілка Майя (Німеччина).

Виставляючи свої роботи на загальний огляд, ці художники займають позицію та нагадують світові, що те, що відбувається в Україні, — це не лише українська, а й глобальна проблема, від якої не варто відвертатися.

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

Закоханий в Україну

17 березня народився відомий художник-символіст Михайло Врубель.

У жилах митця не було української крові. Але, одного разу приїхавши в Київ, він закохався в Україну назавжди і свої київські роки згадував з особливим щемом: «Який дивовижно гарний Київ! Шкода, що я не живу тут. Я люблю це місто!»

Михайло Врубель народився 1856 року в Омську. Батько художника, поляк за походженням, був військовим юристом. Прізвище Врубель з польської означає «горобець». Як і багато військових, батько часто переїжджав з місця на місце, тому сім’я постійно мешкала в різних містах, у тому числі в Харкові та Одесі. Батько визначив сину кар’єру юриста – і слухняний Михайло став студентом юридичного факультету Петербурзького університету. Однак юридичні науки юнака не цікавили, тож після навчання він вступив до Академії мистецтв. У 1884 році в Академію приїхав відомий київський археолог Адріян Прахов, який шукав талановитого художника для реставрації фресок Кирилівської церкви – пам’ятки 12 ст. Адміністрація закладу порадила Михайла Врубеля.

Хвацьким франтом у чорному оксамитовому костюмі з короткими штанцями, в панчохах та штиблетах заявився Михайло Врубель у Києві. Упродовж 5-и місяців він створював кілька розписів, найбільший з яких – це «Зішестя Святого Духу», що займає всю площу стелі церковних хорів. Професор Прахов визнав, що як художнику-монументалісту Врубелю немає рівних. Якщо ви відвідаєте Кирилівську церкву, підніметеся на хори і розглядатимете цю композицію, зверніть увагу на відтінки, якими художник передав білий колір убрання апостолів. Мистецтвознавці стверджують, що нормальне людське око зазвичай здатне вирізнити лише 7 відтінків білого. Врубель вирізнив їх кілька десятків – і тому його білий колір сяє перламутром річкової мушлі. І щогодини, залежно від зміни освітлення, зображення виглядає по-різному.

Михайло Врубель у Києві також розписував баню святої Софії, а в 1885 році, знову будучи в місті, розписував Володимирський собор. У той приїзд митець жив у центральній частині Києва, на сьогоднішній вулиці Десятинній. Будинок цей зберігся, і на ньому встановлена пам’ятна табличка. Розписи художника на стінах і стовпах південної і північної нав Володимирського собору і сьогодні вважаються класичними орнаментами. Однак ескізи великого розпису «Плач надгробний» та «Ангел з кадилом і свічкою» так і не були затверджені й реалізовані, оскільки були виконані в незвичній новаторській манері і не відповідали тогочасним церковним канонам.

Серед світських робіт київського періоду Михайла Врубеля відомий «Портрет дівчини на тлі перського килиму», де митець дав волю своїм колористичним здібностям. У Києві художник намалював також картини «Східна казка», «Автопортрет», велику кількість акварелей з квітковими мотивами та ін. Тоді ж з’явилися перші начерки, пов’язані з його майбутньою легендарної темою Демона.

У 1901 році художник приїздив до міста разом з дружиною, відомою оперною співачкою Надією Забілою, вихованкою Київського інституту шляхетних дівчат. Відвідав Київ також 1903 року разом з дружиною і сином.  «Із Києвом пов’язані найщасливіші роки мого життя», – писав художник.

Джерела:

1. http://uartlib.org/ukrayinski-hudozhniki/vrubel-myhajlo/ – Михайло Врубель
2. https://www.radiosvoboda.org/a/929397.html – 30 хвилин у різних вимірах. Художник Михайло Врубель
3. http://kreschatic.kiev.ua/ua/3200/news/1271337130.html – Київський період Михайла Врубеля

“Сніданок на траві”: Едуард Мане

23 січня виповнюється 190 років від дня народження Едуарда Мане видатного французького художника-імпресіоніста. Він був одним із перших художників XIX століття, що зобразив сучасне життя, й ключовою фігурою на шляху переходу від реалізму до імпресіонізму. Художник створив протягом життя 430 олійних картин, 89 пастелей і більше 400 робіт на папері.

Едуард Мане народився в сім’ї великого чиновника 23 січня 1832 року в Парижі. Малювати він почав ще в коледжі. На початку 1850 року Мане навчається в Школі витончених мистецтв в Парижі. Багато подорожує, відвідує Нідерланди, Австрію, Італію, а пізніше Німеччину, Іспанію та Англію. Його цікавлять «секрети» живопису старих майстрів – Рембрандта, Рубенса, Ван Дейка, Гойї, Ель Греко, Веласкеса, Халса, Ватто і Шардена, а серед нових – Делакруа. Мане часто робить копії з вподобаних йому творів, інколи досить довільні.

Повернувшись в Париж, він багато часу провів у Луврі, вивчаючи старих майстрів. У 1859 р. Мане спробував виставитися в Салоні. Запропоноване ним полотно «Любитель абсенту» (1858-1859 рр.) було відкинуто журі. Не розраховуючи більше на прихильність офіційної критики, художник показав у 1863 р. серію своїх робіт в приватній галереї. Танцівниця Лола стоїть біля краю сцени, горда, прекрасна («Лола з Валенсії», 1862 р.); сумна вулична співачка їсть вишні, її задумливі прекрасні очі дивляться повз глядача, а думки далеко («Вулична співачка», 1862 р.); дами й кавалери гуляють в саду Тюїльрі («Музика в Тюїльрі»,1860 р.). Цей калейдоскоп людського життя викликав у критиків роздратоване визначення – «строката мішанина фарб».

У 1863 і 1865 рр. Мане представив в Салон дві картини – «Сніданок на траві» і «Олімпія» (обидві 1863 р.). «Сніданок на траві», виставлений в «Салоні Знедолених», навіяний «Концертом» італійського живописця епохи Відродження Тіціана. На лісовій галявині розташувалися чоловіки в сучасних костюмах. Вони про щось розмовляють, не звертаючи уваги на жінок – оголену, що сидить поруч, і іншу, що купалася в струмку. Картина викликала бурхливе обурення публіки, не оцінивши новизни, з якою художник вирішував суто живописні завдання – зображення людських фігур (у тому числі оголеною) в пейзажі, передача яскравих фарб сонячного дня.

«Олімпія» – варіація на тему багатьох старих композицій майстрів, присвячених красі жіночого тіла. Оголена дівчина лежить, спершись ліктем на подушку, і сміливо, без тіні збентеження, дивиться на глядача. Виставлена в Салоні 1865 р. картина викликала скандал. Письменник Еміль Золя виступив на захист Мане: «Коли наші художники дають нам Венер, вони виправляють натуру, вони брешуть. Едуард Мане запитав себе… чому не сказати правду: він познайомив нас з Олімпією, дівчиною наших днів…».

У 1867 р. Мане відкрив власну виставку в павільйоні на площі Альма – свого роду звіт про десятирічний період творчості. Тут була представлена, зокрема, картина «Флейтист» (1866 р.). Місто стало постійним мотивом творів Мане. Паризький натовп, вулиці, майстерні художників, кафе та театри – скрізь і у всьому він бачив життя, гідне втілення на полотні. На «Портреті Еміля Золя» (1868 р.) письменник, зайнятий проблемами сучасного мистецтва, постає перед глядачем оточений численними предметами – японськими гравюрами, репродукціями з картин, паперами і книжками. У композиції «Сніданок у майстерні» (1868 р.) представлені три персонажі: жінка з срібним кавником, чоловік, який сидить за столом, і хлопець на передньому плані. Він дивиться вдалину, занурений в якісь прекрасні мрії. Фікус у східній вазі, екзотичний шолом і крива шабля, що лежать на кріслі в напівтемряві кімнати, здаються втіленням його думок. Полотно «Балкон» (1868 р.) зображує рідних і друзів майстра; сидить жінка в білому – його учениця, художниця Берта Морізо.

В кінці 60-х рр. творчість Мане привернула увагу молодих художників-імпресіоністів – Едгара Дега, Клода Моне, Огюста Ренуара та ін. Його майстерня на деякий час стала центром художнього життя. Вплив імпресіоністів змусило Мане малювати на пленері і зробити палітру світліше. Але він не приєднався до їх руху і продовжив власні творчі пошуки. В рік відкриття першої виставки імпресіоністів (1874 р.) художник працював з Клодом Моне в Аржантеї на березі Сени. Тут були написані його найяскравіші, сонячні картини – «Аржантей», «У човні» (обидві створені в 1874 р.). Мане писав великими мазками, прагнув до чіткої структури композиції, ясності зображення.

У 1872 р. торговець картинами Поль Дюран-Рюель, який підтримав раніше Каміля Коро, Теодора Руссо і Жана Франсуа Мілле, купив у Мане двадцять чотири роботи і на наступний рік влаштував виставку в Лондоні. В кінці 70-х рр. Салон перестав відкидати картини Мане. Офіційне визнання Едуард Мане одержав в 1882 році, коли йому був вручений орден Почесного Легіону – головна нагорода Франції.

За рік до смерті Мане виставив один зі своїх найбільш досконалих творів – «Бар у Фолі-Бержер» (1882 р.). За стійкою бару, над натюрмортом з пляшок і фруктів, піднімається трохи сумна, чарівна дівчина, слухаючи клієнта, який відображається в дзеркалі. Дивовижний ефект подвійного зображення додає картині містичний характер – вона ніби притягує погляд глядача. У творчості Мане об’єднані досягнення як старих майстрів, так і сучасників та визначено одне з напрямків розвитку нового мистецтва. У роботах художника друга половина XIX століття постала в усьому різноманітті своїх проявів.

Джерела:

1. Едуард Мане
2. От Мане до Лотрека / Вентури, Лионелло ; Пер. с ит. Ц.Кин. – СПб. : Азбука-классика, 2007. – 352 с.
3. Импресионистите [Текст] : Енциклопедичен справочник. – : Алианс-97, 2000. – 256 с.
4. Юнацтву про мистецтво. Книга шоста [Текст] : Альбом. Науково-популярне видання (для дітей та юнацтва) / Кублицький, Віктор. – Кн.6. – К. : Мистецтво, 2020. – 55 с.
5. Энциклопедия импрессионизма: мастера, предшественники и последователи. : Энциклопедия / Грицак, Елена Николаевна. – М. : Эксмо, 2003. – 224 с.
6. Мане : Альбом / Пер.с итал. Т.Евсеевой. – М. : Белый город, 2000. – 64 с.
7. Мистецтво суперництва. Чотири історії про дружбу, зраду й подвиги в мистецтві [Текст] = The Art of Rivalry: Four Friendships, Betrayals, and Break-throuhs in Modern Art : Науково-популярне видання / Смі, Себастіан ; Пер. з англ. Г.Лелів. – К. : ArtHuss, 2020. – 292 с.

“Чарівний неореалізм Ренато Гуттузо”

2 січня виповнюється 110 років від дня народження Ренато Гуттузо – видатного італійського художника, графіка та ілюстратора. Він був главою неореалізму в італійському образотворчому мистецтві.

Ренато Гуттузо народився в Багерії, що знаходиться під Палермо, 2 січня 1912 року в сім’ї землеміра. У шкільні роки Ренато відвідував курси малювання, які організував футурист П.Ріццо. У 1931 році дев’ятнадцятирічний Ренато приїхав із Сицилії до Риму, готуючись стати юристом, до цього він встиг пройти курс класичної філології. У важкі роки фашистського режиму розпочинався творчий шлях художника. Інстинктивно відчуваючи огиду до салонного офіційного мистецтва, Гуттузо примикає до опозиційної, демократично настроєної групи художників, які створювали мистецтво щире, експресивне. Гуттузо бере участь у створенні антифашистського художнього журналу «Корренте», його малюнки публікуються у кількох прогресивних журналах.

Все активніше входить Гуттузо в антифашистську боротьбу. У його майстерні друкуються листівки, а 1940 року він стає членом Комуністичної партії Італії. В 1938 році він створює велику історичну композицію «Втеча з Етни», в якій алегорично оповідає про соціальну катастрофу своєї батьківщини. У цьому творі Гуттузо шукає стиль напруженого, експресивного реалізму, він не боїться деформації предметів та підвищеної емоційної активності кольору. Картина «Розп’яття» (1940-1941) стає гімном загиблим героям-антифашистам, а серія малюнків, створена під враженням розправи гітлерівців над заручниками у Фоссе Адреатино, – викривальним документом проти звірств нацизму, уславленням духовної стійкості його жертв. 1950 року серія була відзначена Золотою медаллю Всесвітньої Ради Миру.

У повоєнні роки починається новий період у творчій біографії Гуттузо. Він активний організатор “Нового фронту мистецтв”, який об’єднав прогресивних діячів італійської культури. Усвідомлюючи, що художня боротьба невід’ємна від політичної, художник часто виступає з промовами, статтями в газеті «Уніта» та прогресивних журналах. Але головною його зброєю залишається живопис. Сюжети картин він бере з життя, навіть натюрморти складені зі знарядь праці та оповідають про будні. Праця рибалок, каменярів, робітників сірчаних копалень, життя сучасної Італії – джерело натхнення Гуттузо. Його картини завжди соціально актуальні, але художник знає, що сюжету має відповідати адекватна форма втілення. Мова живопису Гуттузо енергійна, вольова, мова бойового призову, пристрасного викриття. У мистецтві минулого він шукає споріднених собі за духом художників. Поєднання героїчного пафосу і оповідності приваблює Гуттузо у творчості романтиків, близький йому виявляється і Домьє, з його лаконічними образами революції, що запам’ятовуються. Його великі полотна, присвячені боротьбі селян: «Вбивство мафією селянського вождя Лі Пума», «Батраки Калабрії», «Захоплення селянами порожніх земель», серія «Прачки» демонструють творче осмислення принципів кубізму.

Гуттузо вивчає твори інших художників з олівцем у руках. Прикладом такого роду звернення до історії живопису стали інтерпретації на теми «Смерті Марата» Давида та «Плота Медузи» Жерико, «Анатомії доктора Тульпа» Рембрандта. Іноді художник використовує відомі образи у своїх картинах для створення іншого сприйняття – так, у знаменитому «Розп’ятті» вміщені фрагменти «Герніки» Пікассо, а героїні серії, що викривають жорстокість війни в Алжирі, протиставлені образам меланхолійних одалісок. Кисті Гуттузо належать портрети багатьох діячів італійської культури, зокрема Анни Маньяні, Альберто Моравіа. Знаменитим став герой його картин Рокко («Рокко у патефона» та «Портрет Рокко із сином»). Він являв собою збірний образ робітника-півдня, що переселився на північ Італії в пошуках роботи, чужого життя великого міста, самотнього і сумного.

Велике місце у творчості Ренато Гуттузо займає графіка, кожне його велике полотно супроводжується серією графічних робіт, малюнків, які неможливо назвати підготовчими студіями, у яких художник вирішує конкретні пластичні завдання динамічного розвитку форми. Саме енергійна лінія – головний засіб художньої виразності Гуттузо. Сама специфіка графіки, що дозволяє швидко відгукуватися на події, активно втручатися у них, близька Гуттузо. Він не ділить жанри на значні та другорядні: робить малюнки для газет, плакати, оголошення політичних мітингів.

У 60-ті роки художник звертається до теми міста. Вуличний натовп («Натовп», 1960), курці, що читають газету, молодь, що танцює, стають об’єктом уваги художника. Скрізь і завжди він намагається розповісти про соціальне значення зображуваного, нехай і буденного, події. Герої його картин «Дискусія» та «Політична дискусія» так само соціально активні, як і сам художник-трибун. Недарма серед тих, хто сперечається, поміщає Гуттузо і свій автопортрет.

У сімдесяті роки художник працює над великою автобіографічною серією, в якій перед глядачем постають і спогади дитинства, і краєвиди рідної Сицилії, образи війни, і сучасні роздуми художника. Мужнє та епічне обдарування Ренато Гуттузо знайшло визнання у всьому світі.

Джерела:

1. Борьба за прогрессивное реалистическое искусство в зарубежных странах : Искусство ХХ века Франции, Бельгии, Германии (до 1945 г.), ФРГ, Италии, США, Канады, Японии, Египта, Сирии и Ирака / Под ред. Ю.Д.Колпинского. – М. : Искусство, 1975. – 327 с.
2. Ренато Гуттузо / Джон Берджер ; Пер. с англ. Н.Н.Бунина. – М. : Искусство, 1962. – 79 с.
3. История зарубежного искусства[Текст] = Учебник представляет собой сжатый курс истории зарубежного искусства, начиная с древнейших времен и кончая искусством ХХ века : Учебник / Под ред. М.Т.Кузьминой, Н.Л.Мальцевой; Худож. Л.Ф.Гарин. – 3-е изд., доп. – М. : Изобразительное искусство, 1983. – 488 с.
4. Государственный музей изобразительных искусств имени А.С.Пушкина [Текст] : Альбом / Авт.-сост. И.А.Антонова, И.Е.Данилова, И.А.Кузнецова, Т.А.Седова; Вст. ст. И.А.Антонова. – М. : Изобразительное искусство, 1981. – 142 с.
5. Государственный музей изобразительных искусств имени А.С.Пушкина. Москва[Текст] : Альбом / Составл. Е.С.Левитиной; Вступ. ст. И.А.Антонова; Худож. Е.П.Гаврилова. – Л. : Аврора, 1989. – 288 с.

Мистецтво майбутнього

Сьогодні виповнюється 155 років від дня народження відомого живописця, графіка і теоретика мистецтва Василя Кандинського!

Визнаний митець жив і творив у різних країнах – Україні, Німеччині, Франції, Росії. Він вважається першим абстракціоністом у живописі. Його мистецтво визнано в усьому світі.

Василь Васильович Кандинський народився 16 грудня 1866 року в Москві в родині купця, а через п’ять років його сім’я переїхала до Одеси. Тут хлопець закінчив гімназію, а художню освіту отримав у Києві – у художній школі Олександра Мурашка. Вищу освіту митець отримував у Московському університеті, вивчаючи право та економіку. Юнак навіть почав писати дисертацію, але так і не закінчив її, усвідомивши, що насправді хоче стати художником. Живописом Василь почав серйозно займатися в 30 років. На навчання він відправився до Мюнхена, де вступив до Академії мистецтв. У 1901 році в Мюнхені він заснував мистецьке об’єднання під назвою «Фаланга» і організував 12 виставок.

Василь Кандинський усе життя любив подорожувати. Він відвідав Голландію, Швейцарію, Італію, Францію, Росію. Під час подорожей переважно писав колірні пейзажі. Не припиняв зв’язок і з Одесою, де в 1909 році в салоні Іздебського відбулася міжнародна виставка, на якій художник представив одні з перших своїх композицій, де вже простежується новаторське сприйняття реалій. Уже тоді митець наближався до винаходу абстракціонізму, виходячи з практики імпресіонізму та абстрактного експресіонізму.

Поступово нове мистецтво набирало сили. Виставка авангардної групи «Бубновий валет», що проходила в Москві в 1910 році, викликала величезний резонанс у пресі та культурному житті. На ній експонувалася перша абстрактна акварель В.Кандинського, яка нині зберігається в паризькому Центрі Жоржа Помпіду.

Василя Кандинського часто називають першим абстракціоністом, оскільки його творчість поступово еволюціонувала від зображення реалістичних форм до геометричних та кольорового символізму. Митець своєрідно сприймав фарби – як звукові символи. Він класифікував фарби за їх ароматами, звуками та формами. Наприклад, художник вважав, що синьому кольору відповідає коло, червоному – квадрат, жовтому – трикутник. Таким чином, свої картини він створював подібно до музичних симфоній, шукаючи гармонію у поєднанні кольорів. Поступово художник повністю покінчив з предметністю: він вважав, що вона заважала його картинам.

Відомі картини майстра – «Охтирка. Осінь. Етюд», «Шлюз», «Старе місто», «Синій вершник», «Берег затоки в Голландії», «Російська красуня в пейзажі», «До міста» та інш. Частим мотивом творчості художника був образ вершника, який долав дракона – митець вважав це символом духовної боротьби людини. У 1911 році митець разом з відомими німецькими експресіоністами створив нове об’єднання «Синій вершник» і провів ряд виставок.

З початком Першої світової війни Василь Кандинський повернувся до Москви і тривалий час займався організацією художньої творчості та обіймав посаду віце-президента Академії художніх наук. А в 1921 році повернувся до Німеччини і працював викладачем у школі мистецтва та архітектури Баугаус. Щороку проходили його персональні виставки в Європі та Америці. Але вже в 1933 році митець емігрував до Франції, де прожив 11 років і створив 250 гуашей і акварелей, 144 картини.

Свій погляд на мистецтво Василь Кандинський виклав у теоретичній праці «Про духовне в мистецтві. Особливо в людському живописі». Ця книга стала першим теоретичним довідником з абстракціонізму.

Джерела:

1. Цвіль, Володимир. Невідомий Кандинський. – К.: Видавничий дім “Києво-Могилянська академія”, 2017. – 192 с.
2. https://dovidka.biz.ua/vasil-kandinskiy-biografiya/ – Василь Кандинський
3. https://www.wikiart.org/uk/vasil-kandinskiy – Василь Кандинський
4. https://mykniga.com.ua/biograph/biografiya-vasilya-kandinskogo-biografiya-kandinskogo-st-st-foto-video.html – Василь Кандинський. Графік і живописець

“Я відпочиваю, коли працюю”: Пабло Пікассо

25 жовтня виповнилося 140 років від дня народження Пабло Пікассо – іспанського та французького художника, основоположника кубізму. Відомий також як скульптор, гравер, кераміст, дизайнер, поет і драматург.

Пабло Пікассо народився 25 жовтня 1881 року в місті Малага в іспанському регіоні Андалусія. У 7 років він почав допомагати батькові в написанні полотен. У 13 років Хосе дозволив синові завершити об’ємну частину роботи і був здивований майстерністю Пабло.

У цьому ж році юнак вступає до Академії мистецтв до міста Барселони. Пабло не легко вдалося переконати викладацький склад вузу у своїй професійній спроможності. Через три роки навчання, набравшись досвіду, юний студент переводиться в Мадрид до престижної академії «Сан Фернандо», де протягом півроку вивчає техніку роботи іспанських художників Дієго Веласкеса, Франсіско Гойї та Ель Греко. Тут Пікассо створює картини “Перше причастя”, “Автопортрет”, “Портрет матері”.

Юному живописцю не вдалося в силу норовливого характеру та вільного способу життя утриматися у стінах навчального закладу, тому, покинувши навчання, Пабло пускається у вільне плавання. Його близьким другом на той час стає такий самий норовливий американський студент Карлес Касагемас, з яким Пабло неодноразово відвідує Париж.

Перші поїздки друзі присвячували вивченню живопису Делакруа, Тулуз Лотрека, Ван Гога, Гогена, стародавніх фінікійських, єгипетських фресок, японських гравюр. Молоді люди завели знайомство не лише з представниками богеми, а й із багатими колекціонерами.

Вперше Пабло починає підписувати власні картини псевдонімом Пікассо, дівочим прізвищем своєї матері. У 1901 році трапляється трагедія, яка наклала відбиток на творчість художника: його друг Карлес закінчує своє життя самогубством через нещасне кохання. На згадку про цю подію Пабло створює ряд картин, які прийнято відносити до першого «Блакитного періоду».

Різноманітність синіх і сірих кольорів на картинах пояснюється як пригніченим станом юнака, а й відсутністю коштів у масляну фарбу інших відтінків. Пікассо пише роботи “Портрет Хайме Сабартеса”, “Побачення”, “Трагедія”, “Старий єврей з хлопчиком”. Всі картини пронизані відчуттям тривоги, зневіри, страху та туги. Техніка письма стає незграбною, рваною, перспектива замінюється жорсткими контурами плоских фігур.

У 1904 році, незважаючи на відсутність фінансів, Пабло Пікассо вирішується на переїзд до столиці Франції, де на нього чекають нові враження та події. Зміна місця проживання дала поштовх другому періоду творчості художника, який прийнято називати «Рожевим». Багато в чому на життєрадісність картин та їх сюжетний ряд вплинуло місце, де мешкав Пабло Пікассо.

Починаючи з 1908 року з’являються полотна “Бідон і миски”, “Три жінки”, “Жінка з віялом”, “Портрет Амбруаза Воллара”, “Завод у Хорта де Сан Хуан”, “Портрет Фернанди Олів’є”, “Портрет Канвейлера”, “Натюрморт із плетеним стільцем», «Пляшка перно», «Скрипка та гітара». Нові роботи характеризуються поступовим посиленням плакатності зображень, наближенням до абстракціонізму. Нарешті Пабло Пікассо, незважаючи на скандальність, починає добре заробляти: картини, написані в новому стилі, приносять прибуток.

У роки іспанської революції та війни Пабло Пікассо знаходиться у Парижі. Художник у 1937 році створює полотно «Герніка» у чорно-білих тонах на замовлення уряду Іспанії для Всесвітньої виставки у Парижі. Невелике містечко на півночі Іспанії було повністю стерте з землі навесні 1937 року німецькою авіацією. Народна трагедія знайшла відображення у збиральних образах загиблого воїна, скорботної матері, розрубаних на частини людей. Символом війни Пікассо стає зображення бика Мінотавра з великими байдужими очима. З 1992 полотно зберігається в музеї Мадрида.

Наприкінці 30-х років з’являються картини «Нічна рибалка на Антибах», «Жінка, що плаче». Під час війни Пікассо не емігрував із окупованого німцями Парижа. Навіть у стиснутих побутових умовах художник продовжував працювати. У його картинах «Натюрморт з бичачим черепом», «Ранкова серенада», «Бійня» та скульптурі «Людина з ягням» з’являються теми смерті та війни.

Радість життя знову поселяється у картинах майстра, створених у післявоєнний період. Барвистість палітри та світлі образи знайшли своє втілення у циклі життєстверджуючих панно, які Пікассо створював для приватної колекції у співдружності з художниками Паломою та Клодом Уже.

Улюбленою тематикою цього періоду для Пікассо стає давньогрецька міфологія. Вона знаходить втілення у мальовничих полотнах майстра, а й у кераміці, якої захопився Пікассо. 1949 року для Всесвітнього Конгресу прихильників світу художник пише полотно «Голуб світу». Створює майстер та варіації у стилі кубізму на теми живописців минулого – Веласкеса, Гойї, Мане.

Джерела:

1. Пабло Пикассо [Текст] : Мастер модернизма / Лесли, Ричард ; Под ред. Э.Дунан; Дизайн. М.Вайнберг; Пер. с анг. Л.С.Мельник. – Минск. : Белфаксииздатгрупп, 1997. – 128 с.
2. Пикассо: Альбом / Пер.с итал. и ред. А.Сабашникова, Е.Сабашникова. – М. : Белый город, 1998. – 64 с.
3. От Моне до Пикассо [Текст] : Французская живопись второй половины XIX-начала XX века в Эрмитаже: Альбом / Костеневич, Альберт Григорьевич ; Под ред. В.Волковой; Худож. Ю.Крылов. – Л. : Аврора, 1989. – 524 с.
4. Пікассо: живопис, що шокував світ [Текст] : Науково-популярне видання / Юнгер, Майлз Дж. ; Пер. з англ. О.Татаренко. – Харків : Ранок; Фабула, 2019. – 448 с.
5. Думай як митець і живи на повну [Текст] : Популярне видання / Гомперц, Вілл ; Пер. з англ. М.Ільницької. – К. : ArtHuss, 2018. – 176 с.
6. 33 найвідоміші картини та скульптури [Текст] = Stories of Pictures and Sculptures : Для дітей старшого дошкільного та молодшого і шкільного віку / Секанінова, Штепанка, Ценкл, Якуб ; Худож. Я.Ценкл; Пер. з англ. – Х. : Ранок, 2019. – 64 с.
7. Мистецтво суперництва. Чотири історії про дружбу, зраду й подвиги в мистецтві [Текст] = The Art of Rivalry: Four Friendships, Betrayals, and Break-throuhs in Modern Art : Науково-популярне видання / Смі, Себастіан ; Пер. з англ. Г.Лелів. – К. : ArtHuss, 2020. – 292 с.
8. Энциклопедия импрессионизма: мастера, предшественники и последователи. : Энциклопедия / Грицак, Елена Николаевна. – М. : Эксмо, 2003. – 224 с.
9. Пабло Пікассо
10. Правила життя Пабло Пікассо

Щасливий той, хто бачить красу у звичайних речах

Сьогодні виповнюється 190 років від дня народження геніального художника Каміля Піссарро, одного з найвідоміших імпресіоністів ХХ століття. Вважається, що саме він виробив основні принципи, що позначилися на формуванні імпресіонізму, і вплинув на багатьох художників-новаторів: Поля Гогена, Поля Сезанна і навіть раннього Вінсента Ван Гога.

Каміль Жакоб Піссарро народився 10 липня 1831 року на острові Сент-Томас, що поблизу Америки. Батько  хлопчика мав успішний бізнес – продаж заліза та виробів із нього – і мріяв передати сину свою справу в спадок. У 11 років батьки відправляють хлопчика навчатися в пансіон у Францію. У цей час і розкривається в Каміля здібність до малювання. Повернувшись, він допомагає батькові в бізнесі, але поруч із книгами обліку на його робочому столі завжди знаходився набір для художньої творчості. Молодий Піссарро не упускав жодної можливості намалювати те, що бачив навколо: торговців, матросів, кораблі, океан і горизонти. Про те, що за цим горизонтом набагато більше об’єктів для творчості, повідав молодий данський художник Фріц Мельба, який якось випадково побачив Каміля за роботою. Він оцінив талант хлопця і запропонував кинути рутинну роботу та поїхати разом до Венесуели. А згодом було і навчання в паризькій Школі витончених мистецтв.

Коли в 1870 році почалася франко-пруська війна, художник переїжджає до Англії. У новій країні він багато працює, але як такого успіху не мав. А солдати в цей час захопили і розграбували його будинок у Парижі. Картини, які були в будинку, були знищені (1500 робіт – 20-річна праця художника!). Вціліли тільки 42 роботи. Після закінчення війни митець повертається до столиці Франції. Париж був завжди його улюбленим містом, його музою і натхненням. Він любив зображати його вулиці на своїх картинах. Поступово Каміль Піссарро виробив свій власний стиль: його живопис був досить реалістичним і в той же час наповненим майже нереальними фарбами, що досягалося завдяки особливій техніці художника в промальовуванні світла і освітлених предметів. Живописець стає одним із найпомітніших художників-імпресіоністів свого часу. Не ганяючись за екзотикою пейзажів, він відточував свою майстерність, продовжуючи малювати звичайні об’єкти, які його оточували – сараї, матросів, погоничів, тварин —  все те, на що великі художники  не звертали уваги. 

Довгий час родина майстра жила в цілковитих злиднях. Причина банальна — його картини ніхто не розумів і не купував. Дружині з молодшими дітьми приходилося виготовляти та продавати нехитрі дрібниці. Але, незважаючи на важкі обставини, К. Піссарро все одно продовжував писати. І визнання  все ж таки прийшло – у 1892 році. Тоді в Парижі відбулася велика виставка його картин. Після неї матеріальне становище сім’ї покращилося.

Здавалося, випробування, що випали на долю родини, нарешті закінчилися, але саме в цей момент художника спіткала біда —  важка хвороба очей, яка не дозволяла йому працювати на відкритому повітрі, а тим більше в холодну пору року. Ставши бранцем у власній кімнаті, Каміль не здається і починає писати міські пейзажі, сидячи біля вікна. Він обирає готельні номери на верхніх поверхах з широким кутом огляду. Саме сидячи біля вікна, він написав свої знамениті паризькі пейзажі, які настільки глибоко увійшли в історію мистецтва, що нині традиційний образ Парижа сприймається не інакше, як очима Каміля Піссарро.

Художник упродовж життя любив подорожувати. Він об’їздив Англію, Бельгію, Голландію, Бургундію.

Митець залишив після себе близько тисячі картин. Він був не лише великим художником, але і митцем надзвичайної моральної сили, який не зламався під ударами долі, а продовжував творити до кінця своїх днів.

Джерела:

1. https://dovidka.biz.ua/kamil-pissarro-biografiya-tvorchist-ta-tsikavi-fakti/ – Каміль Піссаро
2. https://fabulabook.com/literaturne/kamil-pissarro/ – Каміль Піссарро
3. https://calendate.com.ua/person/2274 – Каміль Піссарро
4. https://www.amuse-a-muse.com/uk/2020/03/%D0%BA%D0%B0%D0%BC%D1%96%D0%BB%D1%8C-%D0%BF%D1%96%D1%81%D1%81%D0%B0%D1%80%D1%80%D0%BE-1/ – Перший серед перших. Каміль Піссарро й витоки імпресіонізму

“Фантазія – джерело мистецьких див”

Сьогодні виповнюється 275 років від дня народження Франсіско Хосе де Гойї видатного іспанського живописця і графіка. 

Франсіско Хосе де Гойя народився 30 березня 1746 у місті Фуендетодос, що в провінції Сарагоса. Він походив з родини ремісника-позолотника. У віці 14 років Франсіско вступив на навчання до художника Хосе Лухана у Сарагосі, пізніше, переховуючись від інквізиції та переїхавши у Мадрид, навчався у Антона Рафаеля Менгса, художника, популярного при іспанському королівському дворі. Гойя намагався вступити до Королівської академії художніх мистецтв у 1763 та 1766 роках, але йому було відмовлено у вступі.

У 1771 році, переїхавши до Італії, Франсіско виборов друге місце в художньому конкурсі, організованому містом Парма. Пізніше цього ж року він повернувся до Сарагоси, де намалював фрески в кількох храмах міста. Він навчався у Франсіско Байєу-і-Субіас і у його малюнках почали з’являтись ознаки витонченої тональності, які пізніше зробили його відомим.

У 1774 році Гойя одружився. Цей шлюб та членство (з 1765 року) у Королівській академії художніх мистецтв допомогли йому отримати замовлення від Королівської гобеленової майстерні. Там, протягом п’яти років, він створив 42 зразки (картони), багато з яких були використані, щоб декорувати голі кам’яні стіни в новозбудованих резиденціях іспанських монархів. Це привернуло до його художнього таланту увагу королівського двору. Він також намалював полотна для вівтаря в церкві San Francisco El Grande, що призвело до його призначення членом Королівської академії художніх мистецтв.

Гойя створює безліч історичних і жанрових картин, малюнків і картонів для Королівської мануфактури Санта Барбара у Мадриді. Його картони відрізнялися надзвичайним різноманітністю, багатством фантазії, оригінальністю задумів і майстерністю виконання. Цей декоративний у своїй основі живопис, зображував вуличні сценки, святкування, прогулянки, ігри міської молоді, художник збагатив новими композиціями, укрупненням фігур, барвистістю колористичних знахідок, безпосереднім відчуттям національного життя, сприйнятої ним як би зсередини: «Сніданок на березі Мансанарес» (1776), «Маха і її шанувальники» (1777), «Парасолька» (1777), «Сліпий гітарист» (1778 ), «Продавець посуду» (1779), «Гра в Пелота» (1779), «Поранений муляр» (1786), «Сільська весілля», (1787), «Травневий свято в долині Сан Ісідоро», 1788), «Гра в піжмурки »(1791).
Одночасно з роботою для королівської мануфактури Гойя пише численні портрети. Серед них – «Карл III на полюванні» (бл. 1782), «Прем’єр-міністр граф Флорідабланка» (1783), «Маркіза Ганна Понтехос (бл. 1787),« Сім’я герцога Осуна »(1787).

Після смерті Карлоса ІІІ у 1788 році та революції у Франції в 1789 році, під час царювання Карлоса IV, Гойя досяг вершин своєї популярності серед королівського оточення: у 1786 році він був призначений художником при дворі Карлоса ІІІ, а у 1789 році — художником при дворі Карлоса IV.   У 1799 році його призначено Першим придворним художником. У той же час митець страждав від важкого захворювання, що почалося посередині його творчої кар’єри. Хвороба вплинула на його творчість як на ранньому, так і на пізньому етапі. Як художник він дуже залежав від зору, і тому втрата останнього спричинила за собою серйозний психологічний стрес — протягом багатьох місяців Гойя не міг творити взагалі. Він намагався навчати учнів живопису, але повинен був залишити цю діяльність через нездатність ефективно передати власні навички учням. Згодом художник поринув у свій внут­рішній світ. Якщо його ранній стиль малювання концентрувався в світлих, ліричних композиціях, то ближче до кінця життя багато які з написаних ним картин були в темних тонах, мали похмурі та жахливі сюжети.

Нове бачення художником дійсності, його критичний підхід до неї знаходять також вираз у невеликих композиціях – «Суд інквізиції», «Дім божевільних», «Процесія флагеллантів» (1790 роки). У 1800 році Гойя створив «Портрет королівської сім’ї». Вступивший на престол Карл IV з дружиною, дітьми та близькими зображений з великою реалістичною вірогідністю.

У будь-якому разі, незважаючи на фізичні страждання, Гойя продовжував творити до останніх днів життя. Він продовжував неперервно працювати над портретами, картинами, літографіями та іншими творами. Переживши страшні роки окупації країни наполеонівськими військами, опинившись свідком звірячих розправ інтервентів з мирним населенням, майстер створив справді трагічні твори – «Повстання 2 травня на Пуерта дель Соль» і «Розстріл у ніч з 2 на 3 травня 1808» (1808-1814). У 1810 році Гойя створює графічний цикл, присвячений тореадорам під назвою «Тореадорство з часів Сіда», що складається з 30 аркушів. Наступний цикл, «Прислів’я», що складається з 18 аркушів, був своєрідним продовженням «Капрічос». Війна з Наполеоном закінчується ганебною поразкою. Пристрасний патріот, Гойя відгукується на це ще однією серією офортів – «Лиха війни», створеної в 1810-1815 роках на 80 аркушах. Разом з тим у картинах, написаних у цей час: «Похорон сардінкі», серія офортів «Тавромахія», – Гойя зберіг властивий йому динамізм, чітке композиційне рішення, любов до життя.

Щоб ізолюватися від людей, Гойя купив будинок біля Мансанареса, який став відомий як «Будинок глухого». Саме там він створив свої «Чорні картини». Між 1820 і 1823 роками Гойя прикрасив 2 найбільших кімнати цього будинку серією 14­ картин, які отримали назву «чорних» за свій похмурий колорит і сюжети, що навівають спогади про нічні кошмари. Ці твори не мають аналогів у стародавньому живописі. Деякі з них написані на релігійні, інші на міфологічні сюжети — як, наприклад, «Сатурн, який пожирає своїх дітей». Втім, здебільшого це трагічні породження фантазії художника. Для цих сцен характерна сувора і відважна манера послання; все в них нагадує про смерть і марність людського життя. «Чорні картини» прикрашали стіни «Будинку глухого» до 1870­ років, після чого їх придбав барон Еміль Ерлангер, німецький банкір і колекціонер живопису. Картини перенесли зі стін на полотно і виставили в 1878 році в Парижі. У 1881 році вони були подаровані мадридському музею Прадо.

Неспокійний та незадоволений, у травні 1824 року Гойя виїхав з Іспанії до Франції. Він оселився в Бордо. Під час свого доб­ровільного вигнання він малював портрети своїх друзів-емігрантів, оволодів новою тоді технікою літографії (серія «Бордоські бики», 1826), створив повну оптимізму картину «Молочниця із Бордо» (1827—1828, Прадо). У цей час вплив Гойї на художню культуру починає набувати загальноєвропейського значення. Повернувся Гойя до Іспанії у 1826 році після чергового періоду хвороб. Незважаючи на теплий прийом, він знову поїхав у Бордо, де й помер в 1828 році у 82-­річному віці.

Джерела:

1. Франсіско Гойя
2. ГОЙЯ І ЙОГО «БУДИНОК ГЛУХОГО»

“У полоні янголів і демонів”

17 березня виповнюється 165 років від дня народження українського та російського художника Михайла Олександровича Врубеля, який працював практично у всіх видах і жанрах образотворчого мистецтва: живопису, графіці, декоративній скульптурі і театральному мистецтві.

Народився 17 березня 1856 р. в м. Омськ в сім’ї військового. Коли хлопчикові було три роки, померла від сухот його мати. У пам’яті Михайла вона залишилася вирізати дітям з паперу лежачи в ліжку «різні фантастичні фігури». До десятирічного віку у Михайла проявилися здібності до малювання, але не менше місця в його житті займали театр і музика. Велике враження на формування художнього смаку Михайла справила привезена в той час в Саратов копія фрески Мікеланджело «Страшний суд».

Закінчив Петербурзький університет. У 1880-1884 рр. навчався в Петербурзькій Академії мистецтв, академіком якої став у 1905 р. Працював у галузі станкового, монументального, театрально-декораційного живопису, станкової та ілюстративної графіки, ужиткового мистецтва та архітектури. Був одним із представників символізму і живопису стилю модерн.

Початок самостійної творчої діяльності М. Врубеля збігається з його приїздом 1884 р. до Києва для розпису ікон та створення фресок Кирилівської церкви. Пізніше йому було довірено керувати всією бригадою художників і реставраторів. Тут він вивчав давні мозаїки, а також створив композицію над хорами «Зішестя Святого Духа», ескізи для розписів у Володимирському соборі (розписав лише орнаменти в бокових нефах).

У Києві написав картини “Дівчинка на тлі перського килима”, “Східна казка” (обидві 1886), “Автопортрет” (1885), “Портрет В.Д.Замирайла” (1887–89), численні малюнки та акварелі.

У 1889 році оселився в Москві. Ще в Києві почав працювати над навіяним творчістю М. Лермонтова образом демона («Демон», 1890; «Демон зборений», 1902). Акварелі на теми сюжетів М. Лермонтова написані в будинку на Андріївському узвозі №1 — М. Врубель наймав там кімнату з краєвидом на дніпровську далечінь. 

Перша виставка художника відбулася в 1896 році. Після її закінчення Врубель знайшов своє щастя в особі оперної співачки Надії Забели, яка стала його музою і дружиною. У шлюбі народився син Сава, однак прожив він недовго і незабаром помер. Ця подія похитнула психіку Врубеля.

Найвизначніші твори М. Врубеля: «Венеція» (1893), «Іспанія» (1894), «Пан» (1899), «Царівна-лебідь» (1900). У цих картинах виявилися найважливіші риси творчості художника: глибина змісту, складність, напруженість символьного образу, органічне сполучення життєвих спостережень з фантастичним уявленням, живописна майстерність, тяжіння до монументальності.

Останні роки художника пройшли в повній темряві. Він помер в 1910 році.

Джерела:

1. Ангели Врубеля [Текст] : Науково-популярне видання / Марголіна, Ірина Євгенівна ; Під ред. С.Головко; Худож. оф. М.Гутмана. – К. : Либідь, 2012. – 144 с.
2. Дзеркало вічності [Текст] : Київська Кирилівська церква та Свято-Троїцький монастир: Науково-популярне видання / Марголіна, Ірина Євгенівна, Ульяновський, Василь . – К. : Либідь, 2019. – 384 с.
3. ВРУБЕЛЬ МИХАЙЛО ОЛЕКСАНДРОВИЧ
4. Врубель Михайло Олександрович