Щасливий той, хто бачить красу у звичайних речах

Сьогодні виповнюється 190 років від дня народження геніального художника Каміля Піссарро, одного з найвідоміших імпресіоністів ХХ століття. Вважається, що саме він виробив основні принципи, що позначилися на формуванні імпресіонізму, і вплинув на багатьох художників-новаторів: Поля Гогена, Поля Сезанна і навіть раннього Вінсента Ван Гога.

Каміль Жакоб Піссарро народився 10 липня 1831 року на острові Сент-Томас, що поблизу Америки. Батько  хлопчика мав успішний бізнес – продаж заліза та виробів із нього – і мріяв передати сину свою справу в спадок. У 11 років батьки відправляють хлопчика навчатися в пансіон у Францію. У цей час і розкривається в Каміля здібність до малювання. Повернувшись, він допомагає батькові в бізнесі, але поруч із книгами обліку на його робочому столі завжди знаходився набір для художньої творчості. Молодий Піссарро не упускав жодної можливості намалювати те, що бачив навколо: торговців, матросів, кораблі, океан і горизонти. Про те, що за цим горизонтом набагато більше об’єктів для творчості, повідав молодий данський художник Фріц Мельба, який якось випадково побачив Каміля за роботою. Він оцінив талант хлопця і запропонував кинути рутинну роботу та поїхати разом до Венесуели. А згодом було і навчання в паризькій Школі витончених мистецтв.

Коли в 1870 році почалася франко-пруська війна, художник переїжджає до Англії. У новій країні він багато працює, але як такого успіху не мав. А солдати в цей час захопили і розграбували його будинок у Парижі. Картини, які були в будинку, були знищені (1500 робіт – 20-річна праця художника!). Вціліли тільки 42 роботи. Після закінчення війни митець повертається до столиці Франції. Париж був завжди його улюбленим містом, його музою і натхненням. Він любив зображати його вулиці на своїх картинах. Поступово Каміль Піссарро виробив свій власний стиль: його живопис був досить реалістичним і в той же час наповненим майже нереальними фарбами, що досягалося завдяки особливій техніці художника в промальовуванні світла і освітлених предметів. Живописець стає одним із найпомітніших художників-імпресіоністів свого часу. Не ганяючись за екзотикою пейзажів, він відточував свою майстерність, продовжуючи малювати звичайні об’єкти, які його оточували – сараї, матросів, погоничів, тварин —  все те, на що великі художники  не звертали уваги. 

Довгий час родина майстра жила в цілковитих злиднях. Причина банальна — його картини ніхто не розумів і не купував. Дружині з молодшими дітьми приходилося виготовляти та продавати нехитрі дрібниці. Але, незважаючи на важкі обставини, К. Піссарро все одно продовжував писати. І визнання  все ж таки прийшло – у 1892 році. Тоді в Парижі відбулася велика виставка його картин. Після неї матеріальне становище сім’ї покращилося.

Здавалося, випробування, що випали на долю родини, нарешті закінчилися, але саме в цей момент художника спіткала біда —  важка хвороба очей, яка не дозволяла йому працювати на відкритому повітрі, а тим більше в холодну пору року. Ставши бранцем у власній кімнаті, Каміль не здається і починає писати міські пейзажі, сидячи біля вікна. Він обирає готельні номери на верхніх поверхах з широким кутом огляду. Саме сидячи біля вікна, він написав свої знамениті паризькі пейзажі, які настільки глибоко увійшли в історію мистецтва, що нині традиційний образ Парижа сприймається не інакше, як очима Каміля Піссарро.

Художник упродовж життя любив подорожувати. Він об’їздив Англію, Бельгію, Голландію, Бургундію.

Митець залишив після себе близько тисячі картин. Він був не лише великим художником, але і митцем надзвичайної моральної сили, який не зламався під ударами долі, а продовжував творити до кінця своїх днів.

Джерела:

1. https://dovidka.biz.ua/kamil-pissarro-biografiya-tvorchist-ta-tsikavi-fakti/ – Каміль Піссаро
2. https://fabulabook.com/literaturne/kamil-pissarro/ – Каміль Піссарро
3. https://calendate.com.ua/person/2274 – Каміль Піссарро
4. https://www.amuse-a-muse.com/uk/2020/03/%D0%BA%D0%B0%D0%BC%D1%96%D0%BB%D1%8C-%D0%BF%D1%96%D1%81%D1%81%D0%B0%D1%80%D1%80%D0%BE-1/ – Перший серед перших. Каміль Піссарро й витоки імпресіонізму

“Фантазія – джерело мистецьких див”

Сьогодні виповнюється 275 років від дня народження Франсіско Хосе де Гойї видатного іспанського живописця і графіка. 

Франсіско Хосе де Гойя народився 30 березня 1746 у місті Фуендетодос, що в провінції Сарагоса. Він походив з родини ремісника-позолотника. У віці 14 років Франсіско вступив на навчання до художника Хосе Лухана у Сарагосі, пізніше, переховуючись від інквізиції та переїхавши у Мадрид, навчався у Антона Рафаеля Менгса, художника, популярного при іспанському королівському дворі. Гойя намагався вступити до Королівської академії художніх мистецтв у 1763 та 1766 роках, але йому було відмовлено у вступі.

У 1771 році, переїхавши до Італії, Франсіско виборов друге місце в художньому конкурсі, організованому містом Парма. Пізніше цього ж року він повернувся до Сарагоси, де намалював фрески в кількох храмах міста. Він навчався у Франсіско Байєу-і-Субіас і у його малюнках почали з’являтись ознаки витонченої тональності, які пізніше зробили його відомим.

У 1774 році Гойя одружився. Цей шлюб та членство (з 1765 року) у Королівській академії художніх мистецтв допомогли йому отримати замовлення від Королівської гобеленової майстерні. Там, протягом п’яти років, він створив 42 зразки (картони), багато з яких були використані, щоб декорувати голі кам’яні стіни в новозбудованих резиденціях іспанських монархів. Це привернуло до його художнього таланту увагу королівського двору. Він також намалював полотна для вівтаря в церкві San Francisco El Grande, що призвело до його призначення членом Королівської академії художніх мистецтв.

Гойя створює безліч історичних і жанрових картин, малюнків і картонів для Королівської мануфактури Санта Барбара у Мадриді. Його картони відрізнялися надзвичайним різноманітністю, багатством фантазії, оригінальністю задумів і майстерністю виконання. Цей декоративний у своїй основі живопис, зображував вуличні сценки, святкування, прогулянки, ігри міської молоді, художник збагатив новими композиціями, укрупненням фігур, барвистістю колористичних знахідок, безпосереднім відчуттям національного життя, сприйнятої ним як би зсередини: «Сніданок на березі Мансанарес» (1776), «Маха і її шанувальники» (1777), «Парасолька» (1777), «Сліпий гітарист» (1778 ), «Продавець посуду» (1779), «Гра в Пелота» (1779), «Поранений муляр» (1786), «Сільська весілля», (1787), «Травневий свято в долині Сан Ісідоро», 1788), «Гра в піжмурки »(1791).
Одночасно з роботою для королівської мануфактури Гойя пише численні портрети. Серед них – «Карл III на полюванні» (бл. 1782), «Прем’єр-міністр граф Флорідабланка» (1783), «Маркіза Ганна Понтехос (бл. 1787),« Сім’я герцога Осуна »(1787).

Після смерті Карлоса ІІІ у 1788 році та революції у Франції в 1789 році, під час царювання Карлоса IV, Гойя досяг вершин своєї популярності серед королівського оточення: у 1786 році він був призначений художником при дворі Карлоса ІІІ, а у 1789 році — художником при дворі Карлоса IV.   У 1799 році його призначено Першим придворним художником. У той же час митець страждав від важкого захворювання, що почалося посередині його творчої кар’єри. Хвороба вплинула на його творчість як на ранньому, так і на пізньому етапі. Як художник він дуже залежав від зору, і тому втрата останнього спричинила за собою серйозний психологічний стрес — протягом багатьох місяців Гойя не міг творити взагалі. Він намагався навчати учнів живопису, але повинен був залишити цю діяльність через нездатність ефективно передати власні навички учням. Згодом художник поринув у свій внут­рішній світ. Якщо його ранній стиль малювання концентрувався в світлих, ліричних композиціях, то ближче до кінця життя багато які з написаних ним картин були в темних тонах, мали похмурі та жахливі сюжети.

Нове бачення художником дійсності, його критичний підхід до неї знаходять також вираз у невеликих композиціях – «Суд інквізиції», «Дім божевільних», «Процесія флагеллантів» (1790 роки). У 1800 році Гойя створив «Портрет королівської сім’ї». Вступивший на престол Карл IV з дружиною, дітьми та близькими зображений з великою реалістичною вірогідністю.

У будь-якому разі, незважаючи на фізичні страждання, Гойя продовжував творити до останніх днів життя. Він продовжував неперервно працювати над портретами, картинами, літографіями та іншими творами. Переживши страшні роки окупації країни наполеонівськими військами, опинившись свідком звірячих розправ інтервентів з мирним населенням, майстер створив справді трагічні твори – «Повстання 2 травня на Пуерта дель Соль» і «Розстріл у ніч з 2 на 3 травня 1808» (1808-1814). У 1810 році Гойя створює графічний цикл, присвячений тореадорам під назвою «Тореадорство з часів Сіда», що складається з 30 аркушів. Наступний цикл, «Прислів’я», що складається з 18 аркушів, був своєрідним продовженням «Капрічос». Війна з Наполеоном закінчується ганебною поразкою. Пристрасний патріот, Гойя відгукується на це ще однією серією офортів – «Лиха війни», створеної в 1810-1815 роках на 80 аркушах. Разом з тим у картинах, написаних у цей час: «Похорон сардінкі», серія офортів «Тавромахія», – Гойя зберіг властивий йому динамізм, чітке композиційне рішення, любов до життя.

Щоб ізолюватися від людей, Гойя купив будинок біля Мансанареса, який став відомий як «Будинок глухого». Саме там він створив свої «Чорні картини». Між 1820 і 1823 роками Гойя прикрасив 2 найбільших кімнати цього будинку серією 14­ картин, які отримали назву «чорних» за свій похмурий колорит і сюжети, що навівають спогади про нічні кошмари. Ці твори не мають аналогів у стародавньому живописі. Деякі з них написані на релігійні, інші на міфологічні сюжети — як, наприклад, «Сатурн, який пожирає своїх дітей». Втім, здебільшого це трагічні породження фантазії художника. Для цих сцен характерна сувора і відважна манера послання; все в них нагадує про смерть і марність людського життя. «Чорні картини» прикрашали стіни «Будинку глухого» до 1870­ років, після чого їх придбав барон Еміль Ерлангер, німецький банкір і колекціонер живопису. Картини перенесли зі стін на полотно і виставили в 1878 році в Парижі. У 1881 році вони були подаровані мадридському музею Прадо.

Неспокійний та незадоволений, у травні 1824 року Гойя виїхав з Іспанії до Франції. Він оселився в Бордо. Під час свого доб­ровільного вигнання він малював портрети своїх друзів-емігрантів, оволодів новою тоді технікою літографії (серія «Бордоські бики», 1826), створив повну оптимізму картину «Молочниця із Бордо» (1827—1828, Прадо). У цей час вплив Гойї на художню культуру починає набувати загальноєвропейського значення. Повернувся Гойя до Іспанії у 1826 році після чергового періоду хвороб. Незважаючи на теплий прийом, він знову поїхав у Бордо, де й помер в 1828 році у 82-­річному віці.

Джерела:

1. Франсіско Гойя
2. ГОЙЯ І ЙОГО «БУДИНОК ГЛУХОГО»

“У полоні янголів і демонів”

17 березня виповнюється 165 років від дня народження українського та російського художника Михайла Олександровича Врубеля, який працював практично у всіх видах і жанрах образотворчого мистецтва: живопису, графіці, декоративній скульптурі і театральному мистецтві.

Народився 17 березня 1856 р. в м. Омськ в сім’ї військового. Коли хлопчикові було три роки, померла від сухот його мати. У пам’яті Михайла вона залишилася вирізати дітям з паперу лежачи в ліжку «різні фантастичні фігури». До десятирічного віку у Михайла проявилися здібності до малювання, але не менше місця в його житті займали театр і музика. Велике враження на формування художнього смаку Михайла справила привезена в той час в Саратов копія фрески Мікеланджело «Страшний суд».

Закінчив Петербурзький університет. У 1880-1884 рр. навчався в Петербурзькій Академії мистецтв, академіком якої став у 1905 р. Працював у галузі станкового, монументального, театрально-декораційного живопису, станкової та ілюстративної графіки, ужиткового мистецтва та архітектури. Був одним із представників символізму і живопису стилю модерн.

Початок самостійної творчої діяльності М. Врубеля збігається з його приїздом 1884 р. до Києва для розпису ікон та створення фресок Кирилівської церкви. Пізніше йому було довірено керувати всією бригадою художників і реставраторів. Тут він вивчав давні мозаїки, а також створив композицію над хорами «Зішестя Святого Духа», ескізи для розписів у Володимирському соборі (розписав лише орнаменти в бокових нефах).

У Києві написав картини “Дівчинка на тлі перського килима”, “Східна казка” (обидві 1886), “Автопортрет” (1885), “Портрет В.Д.Замирайла” (1887–89), численні малюнки та акварелі.

У 1889 році оселився в Москві. Ще в Києві почав працювати над навіяним творчістю М. Лермонтова образом демона («Демон», 1890; «Демон зборений», 1902). Акварелі на теми сюжетів М. Лермонтова написані в будинку на Андріївському узвозі №1 — М. Врубель наймав там кімнату з краєвидом на дніпровську далечінь. 

Перша виставка художника відбулася в 1896 році. Після її закінчення Врубель знайшов своє щастя в особі оперної співачки Надії Забели, яка стала його музою і дружиною. У шлюбі народився син Сава, однак прожив він недовго і незабаром помер. Ця подія похитнула психіку Врубеля.

Найвизначніші твори М. Врубеля: «Венеція» (1893), «Іспанія» (1894), «Пан» (1899), «Царівна-лебідь» (1900). У цих картинах виявилися найважливіші риси творчості художника: глибина змісту, складність, напруженість символьного образу, органічне сполучення життєвих спостережень з фантастичним уявленням, живописна майстерність, тяжіння до монументальності.

Останні роки художника пройшли в повній темряві. Він помер в 1910 році.

Джерела:

1. Ангели Врубеля [Текст] : Науково-популярне видання / Марголіна, Ірина Євгенівна ; Під ред. С.Головко; Худож. оф. М.Гутмана. – К. : Либідь, 2012. – 144 с.
2. Дзеркало вічності [Текст] : Київська Кирилівська церква та Свято-Троїцький монастир: Науково-популярне видання / Марголіна, Ірина Євгенівна, Ульяновський, Василь . – К. : Либідь, 2019. – 384 с.
3. ВРУБЕЛЬ МИХАЙЛО ОЛЕКСАНДРОВИЧ
4. Врубель Михайло Олександрович
   

“Жодної сумної картини”: Огюст Ренуар

25 лютого виповнюється 180 років від дня народження П’єра Огюста Ренуара французького художника-імпресіоніста (1841-1919). Він був одним з найяскравіших представників імпресіонізму, до того ж ще й засновником. Ренуар майстерно писав портрети, зображував життя світську і життя простих людей, був справжнім поціновувачем прекрасного, починаючи від жіночої краси, закінчуючи пишнотою природи.

За життя створив приблизно шість тисяч картин. Найдорожчим полотном є «Бал в Мулен де ля Ґалетт», яке продали на аукціоні «Сотбі» 2002 року за $78,1 млн.

П’єр Огюст Ренуар народився на півдні Франції в Ліможі 25 лютого 1841 в багатодітній родині. З юних років в хлопчика проявилися здібності до живопису.

Ренуар в 1862 році успішно складає іспити і вступає до Школи мистецтв. Тут він познайомився з іншими художниками – Піссарро, Моне і Базилем. Вони були захоплені імпресіонізмом. Однак саме Ренуар був першим художником, який заробив капітал і велику славу на картинах, створених в цьому стилі. Він був просто фанатиком своєї справи – навіть важко хворіючи, П’єр не випускав з рук пензель.

Ренуар тільки один раз за все життя зробив паузу в творчому житті – в 1870 році, коли його призвали в армію. Адже вибухнула франко-прусська кампанія, і необхідно було віддати борг батьківщині. Повернувшись з війни, художник з колишнім завзяттям приступив до роботи. Огюст Ренуар створює «Анонімне кооперативне товариство». У цей період у нього починається роман з його моделлю Лізою Трео.

Найбільш плідним ці роки виявилися і в мистецькій долі Ренуара: «Сім’я Анріо», «Оголена в сонячному світлі», «Понт Неф», «Вершники в Булонському лісі», «Ложа», «Голова жінки», «Великі бульвари», «Прогулянка», «Гойдалки», «Бал у Ле Мулен де ла Галетт», «Портрет Жанни Самарі», «Перший виїзд», «Мадам Шарпантьє зі своїми дітьми», «Танець в місті», «Чашка шоколаду», «Парасольки», «На терасі», «Великі купальниці», «Сніданок веслярів» – далеко не повний список шедеврів, створених Огюстом за цей період.

В середині 1890-тих років починається новий етап в житті художника. Його кидає Ліза і виходить заміж за іншого. Поступово Ренуар втрачає інтерес до імпресіонізму і повертається до класики. Через деякий час він зустрів Аліну Шарига – свою майбутню дружину. Пара в 1890 році обвінчалася, а їх першому синові на той момент було вже 5 років. Нарешті Огюст знайшов щастя.

У 1897 році здоров’я художника різко погіршилося внаслідок перелому руки. Він став страждати на ревматизм, який прикував його до інвалідного крісла. Але, тим не менше, малювати Ренуар не перестав.

В останні роки життя Ренуар здобув славу і загальне визнання. В 1917, коли його “Парасольки” були виставлені в Лондонській Національній галереї, сотні британських художників і просто любителів живопису прислали йому привітання, в якому говорилося: “З того моменту, як ваша картина була вивішена в одному ряду з роботами старих майстрів, ми відчули радість від того, що наш сучасник зайняв належне йому місце в європейському живописі “. 

• 

• 

• 

Джерела:

1. Ренуар : Альбом / Пер.з итал., ред. А.Сабашникова, Е.Сабашникова. – М. : Белый город, 1999. – 64 с.
2. 100 великих художников / Д. К. Самин. – М. : Вече, 2005. – 480 с.
3. П’єр Огюст Ренуар біографія та цікаві факти
4. У САДУ – П’ЄР ОГЮСТ РЕНУАР

Клод Моне: від шаржу до імпресіонізму

14 листопада громадськість відзначала 180 років від дня народження видатного французького живописця, родоначальника імпресіонізму Клода Моне

Оскар-Клод Моне народився в 1840 році в Парижі. Коли хлопчикові було 5 років, родина переїхала до Нормандії. Батько хотів, щоб Клод приєднався до сімейного бізнесу, ставши бакалійником, але син з дитинства захоплювався малюванням. Особливо вдало виходили карикатури на вчителів, друзів та місцевих мешканців, які згодом принесли хлопчику міську славу: веселі зображення мали попит і добре продавалися в бакалійній крамниці батька. Клод вступив до університету на факультет мистецтв, але, швидко розчарувавшись у пануючому там підході до живопису, незабаром перейшов до студії живопису Шарля Глейра. У студії він познайомився з Огюстом Ренуаром і Фредеріком Базілем. Вони були практично однолітками, дотримувалися схожих поглядів на мистецтво і незабаром склали кістяк групи імпресіоністів.

Популярність К.Моне приніс портрет Камілли Домкьюз «Жінка в Зеленому» (1866), яка потім стала дружиною художника. Вона позувала йому для багатьох полотен, серед яких і такі відомі, як «Жінки в саду», «Мадам Моне з сином», «Портрет дружини Клода Моне на дивані». Камілла прожила коротке життя. Народження другого малюка послабило її здоров’я, і, незабаром після других пологів, вона померла.

Термін «імпресіонізм» з’явився завдяки картині К.Моне «Враження. Сонце, що сходить». Робота була виставлена ​​на першій великій виставці імпресіоністів навесні 1874 року, яка отримала назву «Виставка бунтівників». Адже Клода Моне і його соратників звинувачували в бунтівних настроях, аморальності та неспроможності. Маловідомий журналіст Луї Леруа зневажливо обізвав художників «імпресіоністами». З виклику митці цей епітет прийняли. А з часом термін втратив своє первісне негативне значення. Мандруючи околицями Парижа, подорожуючи іншими країнами, митець на все дивився пожадливим оком художника, відчував захват від дивовижної краси світу. Створював свої картини рядами маленьких кольорових цяток чистих спектральних кольорів, а не змішував їх на палітрі, як зазвичай роблять художники. Завдяки цьому прийому К.Моне прагнув створити враження м’якої вібрації повітря, і це надає його картинам абсолютно оригінального вигляду.

Художника Клода Моне часто плутають із Едуардом Мане. Іхні прізвища схожі, і жили вони в один час і в одному місці, обидва були імпресіоністами. У них є навіть картини з однаковою назвою – «Сніданок на траві». Першим був Едуард, а Клод надихнувся обраним сюжетом. У 1873 році Клод купив невеликий човен і обладнав його для використання як плавучої студії. У цій студії писав пейзажі, а також портрети Едуарда Мане та його дружини. А Мане, в свою чергу, написав картину, на якій зобразив Моне разом з Каміллою на борту човна.

Клод Моне відомий, у першу чергу, незвичайною кольоровою гамою. На його полотнах зустрічаються всі відтінки фіолетового. Насправді художник дійсно сприймав світ у таких тонах. На початку 1920-х років у нього розвивається катаракта, через що йому довелося перенести дві операції. Втративши кришталик на лівому оці, Моне знову знайшов зір, але став бачити ультрафіолет як блакитний або ліловий кольори. Сприйняття ним білих об’єктів стало незвичайним. Наприклад, малюючи відомі «Водяні лілії», він бачив лілеї блакитнуватими в ультрафіолетовому діапазоні. Клод Моне продовжував працювати до останніх днів свого життя. Митець жив понад 100 років тому, але його роботи вражають і хвилюють і сьогодні. Знамените полотно «Ставок з лататтям», написане в 1919 році, є найдорожчою картиною майстра. У 2008 році на аукціонних торгах в Лондоні ця картина була продана за шалені 80 мільйонів доларів.

Шановні читачі! У нашому відділі мистецтв ви можете прочитати більш детальну інформацію про французького імпресіоніста та ознайомитися з його творчістю у виданнях: Патен Сільві «Клод Моне», Богемская К. «Клод Моне», «Клод Моне: Альбом».

Джерела:

1. https://dovidka.biz.ua/klod-mone-biografiya-na-ukrayinskiy/ – Клод Моне
2. https://sites.google.com/site/artistclaudemonet/home/cikavi-fakti-pro-hudoznika – Цікаві факти про художника
3. https://art-holst.com.ua/kartiny-klod-mone/ – Клод Моне – людина, що малювала світло
4. https://znaj.ua/ru/history/181618-vse-fioletovo-svit-ochima-nezvichaynogo-hudozhnika-kloda-mone – Усе фіолетове – світ очима незвичайного художника Клода Моне