Голос українських митців на бієнале

23 квітня в Італії відкрилася головна у світі виставка сучасного мистецтва Венеційська бієнале, яку за важливістю порівнюють з Олімпійськими іграми. Міжнародна виставка триватиме до 27 листопада. На бієнале представлені і роботи українських митців.

Венеційська бієнале проходить, за рідкісними винятками, раз на два роки. Але попередня була в 2019 році – через пандемію коронавірусу її перенесли з 2021 року на 2022-й. Цього року основний проєкт Венеційської бієнале вперше курирує італійка – мистецтвознавець Чечілія Алемані, яка нині переважно проживає в Нью-Йорку. За всю 127-річну історію артфестивалю в місті це п’ята жінка, яка стала мистецьким керівником його центральної виставки.

На виставці представлено і Український павільйон – це можливість показати на міжнародному майданчику нашу національну унікальність і вчергове заявити про себе світові. У рамках офіційної програми 59-ї Венеційської бієнале відкрилася виставка «Це Україна: Захищаючи свободу». У її першій частині представлені монументальні роботи трьох художників, які продовжують жити та працювати в Україні – Євгенії Білорусець, Лесі Хоменко та Микити Кадану. Крім того, тут експонуються твори визнаних класиків – Тетяни Яблонської, Марії Приймаченко та Стефана Медицького.

Центральною частиною Українського павільйону став проєкт «Фонтан виснаження. Висока вода» відомого харківського художника, класика українського сучасного мистецтва Павла Макова. Митцю вдалося евакуюватися з Харкова, де йому довелося із сім’єю ховатися від бомбардувань у підвалі. У світі художника знають насамперед як першокласного графіка з візуально насиченими роботами. На бієнале представлена його кінетична скульптура, діючий фонтан, у якому вода поступово спадає, а не б’є вгору, символізуючи виснаження ресурсів і людства.

Також 20 квітня відбулася презентація виставки відомої української художниці Жанни Кадирової «Паляниця». На виставці представлені її нові роботи, присвячені нинішній ситуації в Україні. Візитівкою мисткині стали оригінальні скульптури з бетону та керамічної плитки, роботи з каміння, а також графіка. Люди, що проходять повз виставку Жанни Кадирової, можуть почути звуки повітряної тривоги – це частина інсталяції художниці.

Російський павільйон на Венеційській бієнале 2022 не працює. Російські митці, запрошені на виставку, скасували свою участь у проєкті: «Немає місця мистецтву, коли мирні громадяни гинуть під ракетним вогнем, коли громадяни України ховаються у сховищах, а протестуючих росіян змушують мовчати», – написали художники.

Джерела:

1. https://www.afisha.it/cultura/holos-ukrainskykh-myttsiv-na-venetsijskij-biienale-2022/ – Голос українських митців на Венеційській бієнале 2022
2. https://www.dw.com/ru/kak-venecianskaja-biennale-reagiruet-na-vojnu-v-ukraine/a-61563136 – Венеційська бієнале

Мистецтво, народжене війною

Київський художник Андрій Набока створює незвичайні картини-ікони. Роботи народжуються за принципом маскувальної сітки. Такий напрямок митець відкрив для себе під час волонтерства у Львові. Зараз його картини продаються за кордоном задля допомоги Україні.

Андрій Набока народився в Києві 1985 року. З 6-и років, спостерігаючи за роботою батька-художника, вже почав малювати. Андрій закінчив Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури і в 2009 році вступив до молодіжної секції Національної спілки художників України. Митець працює в техніці олійного живопису. Його роботи зберігаються в приватних зібраннях України, Америки, Португалії, Німеччини та Франції.

Опинившись у Львові, Андрій плів маскувальні сітки – хотів бути корисним. Набував новий досвід, а одного дня поглянув на сітку з мистецького боку. Якось у плямі на тільки-но початому плетиві він побачив образ – так почали створюватися картини. Роботи Андрія зображають Святі образи й змінюються залежно від фону та ракурсу. Кожен глядач у роботах майстра знаходить своє. Вони мають символічні назви: «Надія», «Віра і впевненість», «Світло», «Вогонь», «Маріуполь», «Пам’ять».

Зараз ікони Андрія Набоки виставляються в Європі і збирають кошти на благочинність і популяризують Україну за кордоном. А ще Андрій планує провести аукціон своїх робіт. Аукціон проводитиметься в інтернеті, а кошти з нього підуть на потреби Збройних сил України.

Наша нація творча, сильна й нескорима! Все буде Україна!

Джерела:

1. https://vgolos.ua/news/mistectvo-narodzhene-viynoyu-yak-hudozhnik-andriy-naboka-stvoryuie-ikoni-v-tehnici-pletinnya-maskuvalnih-sitok_1418166.html – Ікони в техніці плетіння маскувальних сіток
2. https://gazeta.ua/articles/culture/_pliv-maskuvalni-sitki-prijshov-obraz-militarnoyi-madonni-hudozhnik-stvoryuye-nezvichajni-kartini-vijni/1086312 – Незвичайні картини війни

Зірка таланту не згасне…

30 квітня на 84-ому році життя в Бучі померла відома художниця-шістдесятниця Любов Панченко.

Мисткиня – художниця-модельєрка, почесна громадянка міста Бучі, лауреатка Премії ім. Василя Стуса, членкиня Союзу українок. Творчість Любові Панченко припала на час радянської відлиги. Через яскраво виражений український колорит мисткиню переслідували, а її роботи замовчували. Міцну українську душу не змогли зламати в КДБ, але художниця дуже потерпала під час нової російської навали – постраждав її будинок, вона голодувала. І слабкий організм не витримав.

Любов Панченко народилася 2 лютого 1938 року в селі Яблунька, що зараз є одним із районів Бучі. Батьки ніколи не схвалювали її захоплення малюванням. Дівчинку навіть били по руках, якщо вона бралася за олівець, а коли дівчина вчилася в училищі прикладного мистецтва, рідні їй не допомагали матеріально. Вивчившись, мисткиня працювала в Республіканському будинку моделей. Вона створила серію акварелей, моделі одягу, зразки вишивок, графічні заставки до книжок, живописні полотна. Схеми розроблених Любов’ю вишивок друкував головний жіночий журнал тодішньої України «Радянська жінка», а потім ці візерунки копіювали майстрині по всій республіці!

В усіх творах мисткині, незалежно від техніки виконання, присутні українські мотиви. Художниця добре знала народне мистецтво і спиралася на нього у власній роботі. Зокрема, вплітала національні орнаменти в малюнки і в дизайн одягу.

У важкі радянські часи Любов Панченко завжди відстоювала українську мову і культуру. Вона розписувала писанки, вишивала національні строї для хорів, збирала гроші для допомоги політв’язням, що відбували покарання «за антирадянську агітацію та пропаганду». За участі мисткині в Києві відродилася традиція різдвяного колядування та вертепу.

Усю свою творчу спадщину Любов Панченко передала до Музею шістдесятництва в Києві, де можна нині ознайомитися й насолодитися роботами видатної українки.

Український народ з його величною незламною душею не здолати! Україна переможе. Її культура, мова, пісня сяятимуть у віках!

Джерела:

1. https://zaxid.net/hudozhnitsya_lyubov_panchenko_z_buchi_pomerla_pislya_rosiyskoyi_okupatsiyi_n1541990 – Художниця Любов Панченко з Бучі
2. https://treasures.ui.org.ua/panchenko_ua – Її душа – у полотнах. Любов Панченко

Мистецтво – від свіжого болю

У нестерпно важкий для України воєнний час багато з нас намагаються зробити щось корисне для своєї країни в наближенні жаданої перемоги. Багато українських митців пропускають сучасний людський біль крізь себе і створюють емоційні роботи, які фіксують страшну дійсність і не залишають байдужим нікого. Так, молода київська художниця Марія Лонюк створює зворушливі ілюстрації про війну, які передають почуття всіх українців у ці важки часи.

З одного боку, на роботах мисткині ми бачимо зруйновані домівки й цілі міста, занапащені людські життя, а з другого – неймовірну сміливість і рішучість української армії, відвагу і єдність всього українського народу в боротьбі за власну волю та незалежність. Мисткиня створює щемливі образи українців, а також показує справжню сутність росіян. «Роcія – як чума, що суне по наших землях та знищує все навкруги. Усе, до чого її липкі руки можуть дотягтися, вона намагається вбити, а те, що не може вбити, вона ламає й паплюжить», – підписала одну зі своїх робіт художниця.

Марія має багато уподобань. Мисткиня також професійно займається фотографією – фотографує людей, собак, кішок – усіх, але найбільше – коней. Перетворює коней на єдинорогів, українські краєвиди – на скандинавські, адже Марія до того ж малює графіку та персонажів для комп’ютерних ігор.

Останнім часом особливої популярності в мережі набула робота Марії на воєнну тематику із зображенням дівчини в українському вбранні, яка кричить і плаче. Цю картину мисткиня створила в пам’ять про закатованих безневинних жертв у Бучі, Ірпені, Гостомелі й Маріуполі.

Вічна шана загиблим, дітям і дорослим! Вічна слава українським героям! Ми обов’язково переможемо і ніколи не забудемо, не пробачимо.

Джерела:

1. https://politiki.net.ua/hydojnicia-mar%D1%96ia-lonuk-stvoru%D1%94-shemliv%D1%96-obrazi-ykra%D1%97nc%D1%96v-y-chas-v%D1%96ini-novini-kyltyri-ta-mistetstva/ – Художниця Марія Лонюк створює щемливі образи українців у час війни
2. https://vogue.ua/article/culture/art/viyna-v-ukrajini-ochima-ilyustratorki-mariji-lonyuk.html – Війна в Україні очима ілюстраторки Марії Лонюк

Повернення із забуття…

12 квітня 1899 року народився український художник, графік, педагог Василь Седляр.

Упродовж свого короткого життя митець створив кілька тисяч робіт – живих, вільних, не скутих правилами, що відповідали тим змінам, які відбувалися в тогочасному західноєвропейському мистецтві. 1937 року митець був звинувачений у «належністі до націонал-фашистської організації» і був страчений органами НКВС. Майже вся художня спадщина майстра була варварськи знищена, а його ім’я і творчість до кінця 80-х років фактично замовчувалися. 

Василь Теофанович Седляр народився на хуторі Христівка Полтавської губернії в селянській родині. Після закінчення чотирьох класів школи вступив до Київської художньої школи, а згодом – до Української державної академії мистецтв. Митець належав до так званої групи художників Михайла Бойчука, був одним із найпослідовніших його учнів, теоретиком авангардного мистецтва. Упродовж 1923-1928 років Василь Седляр був викладачем, а згодом і директором Межигірського художньо-керамічного технікуму. За часи його керівництва технікум зазнав творчих злетів і визнання. Твори його студентів виставлялися в Празі, Берліні, Венеції, Парижі. Лекції митця завжди були святом. Він викладав просто й цікаво. Високо оцінював твори західноєвропейських імпресіоністів і був фанатично закоханий в українську ікону і графіку, килими, золотарство та театр. 

Майстер брав участь у стінописах Межигірського художньо-керамічного технікуму, Червонозаводського театру в Харкові та інш. Усі ці розписи були знищені. Також Василь Теофанович багато працював у мистецтві кераміки і створював ілюстрації до книжок В. Маяковського, Г. Шкурупія, І. Франка, А. Головка та інш.

У неспокійні дні 30-х рр. митець створює головну працю свого життя – цикл ілюстрацій до Шевченкового «Кобзаря» (видання 1931 і 1933 років). Мистецтвознавці називають ці його ілюстрації унікальними й порівнюють їх із фресковим розписом. Адже в роботах майстра поєдналися біблійність Т. Шевченка та його власна та інших бойчукістів іконність. До того ж малюнки художника відверто лаконічні й пластичні, у них немає зайвих ліній і зайвого пафосу, зате є динаміка і бунт. Такі видання не лишилися непоміченими. Розпочалися цькування людей, причетних до цих видань, арешт М. Бойчука, а в 1936 році заарештували й самого Василя Седляра.

13 лип­ня 1937 року на закритому засіданні Війсь­кової колегiї Верхов­ного Суду СРСР у Києві Василя Седляра було засуджено до розстрілу за «належність до націонал-фашистської організації, яка планувала терористичні акти проти керівників радянського уряду». Того ж дня молодого художника розстріляли в підвалі київського Жовтневого палацу разом із його вчителем Михайлом Бойчуком, художником Іваном Падалкою та іншими обвинуваченими. Майже всі картини митця були безжально знищені, а «Кобзар» вилучений з усіх бібліотек і спалений.

Реабілітований митець був 1958 року, та ще кілька десятиліть його творчість замовчувалася. У 2009 та 2012 роках у Києві вийшли друком видання «Кобзаря» Т. Шевченка з ілюстраціями Василя Седляра. Тож ми можемо переглянути чудові малюнки майстра й уповні насолодитися ними. У 2009 році була проведена і перша персональна виставка творів художника.

Василь Седляр прожив лише 38 років, але енергія його таланту, як і пам’ять про майстра, ніколи не згаснуть. Нашому народу повертаються імена, страчені й викреслені з мистецького процесу тоталітарним режимом. Ми пам’ятаємо й не вибачаємо. І зробимо все заради нашої перемоги!

Джерела:

1. http://slovopys.kubg.edu.ua/vasyl-sedliar-na-toku-rozstrilianykh-iliuzii/ – Василь Седляр: на току розстріляних ілюзій
2. https://uartlib.org/ukrayinski-hudozhniki/vasil-sedlyar/ – Василь Седляр
3. https://www.radiosvoboda.org/a/1825401.html – Василь Седляр. Розстріляний за «Кобзар»

Війна очима художників

Триває 44-й день війни рф проти незалежної України. Українські художники в цей важкий для нашого народу час не залишаються осторонь. Доки ЗСУ та тероборона відстоюють міста, українські митці тримають зброю на культурному фронті: відтворюють воєнні події, показуючи світові жорстоку реальність – зруйновані міста, покинуті домівки, біль та втрати.

Художниця з Харкова Поліна Кузнецова в мирний час найбільше любила малювати природу – переплетення гілок дерев пізньої осені або навесні, суху траву, глибінь лісу. Любила писати людей, коли вони дивляться у вічі, адже в такому погляді зазвичай не можна приховати нічого. Після 19-и днів перебування під обстрілами в рідному місті, коли на власні очі бачила, як руйнуються вулиці, як мати тримає стіну дома, доки сусідні будівлі зносять градами, Поліна виїхала з дітьми до Талліна. Усе побачене й пережите, пекучий біль за країну вилилися в роботу «Мій крик».

Художник Сергій Захаров, який зараз живе й працює в Києві, у своїх роботах воєнного часу показує реальний результат братовбивчої війни: спустошені дитячі майданчики, зруйновані міста, де раніше гучно лунало життя, а зараз – тиша.

Це – війна, що для Сергія триває з 2014 року. Тоді він жив у Донецьку. У 2014 році художник створив у місті «Myrzilka Art Group» і розміщував на вулицях окупованного Донецька стріт-арт роботи, які висміювали бойовиків «ДНР». Через цю діяльність опинився в катівнях у сепаратистів, де провів півтора місяці. У ті часи Сергію довелося пережити допити, нескінченні побиття, тортури, імітації розстрілів. Події і досвід тих днів вилилися в графічний роман «Діра».

Не залишився осторонь війни і художник-анархіст Давид Чичкан. Від початку воєнних подій 2014 року митець часто у своїх роботах звертався до образів вигаданої України, де більшовики не знищили УНР, тож історична лінія нашої держави не переривалася… Давид вважає, що синьо-жовта символіка є неповною, аби повністю розкрити ідею України. Тому він додає ще три стрічки: чорну – як символ анархізму, фіолетову – колір фемінізму і червону – соціалізму.

У Давида – своє бачення становлення України та трактовка історичних подій, що викликає різне ставлення до його робіт. Так, у 2017 році було розгромлено його персональну виставку «Втрачена можливість», що була присвячена Майдану, феномену декомунізації та війні на Сході України. Одна з останніх робіт митця – «Леся Українка й Тарас Шевченко», яку він продав за 150 доларів, які відправить на потреби ЗСУ. Митець пише, що захоплюється ЗСУ і продовжує створювати нові роботи для продажу, щоб можна було робити пожертви.

Ми згуртовані й сильні. Ми обов’язково переможемо!

Джерела:

1. https://marieclaire.ua/lifestyle/yak-ukrayinski-hudozhniki-fiksuyut-vijnu-v-ukrayini/ – Як українські художники фіксують війну в Україні
2. https://ukrainer.net/strit-art-zakharov/ – Воювати за Донбас мистецтвом
3. https://mitec.ua/category/artists/chichkan-david/ – Сучасне мистецтво України. Чичкан Давид

Український Пікассо

7 квітня народився лідер українського й світового авангарду, теоретик живопису та педагог, якого називали «українським Пікассо», – Олександр Богомазов!

Практично одразу після смерті митця його ім’я та творчий доробок були викреслені з історії радянської епохи. Лише в середині 1960-х, під час «відлиги», його ім’я та спадщина були перевідкриті групою молодих київських мистецтвознавців.

Олександр Богомазов  народився 1880 року в Ямполі Харківської губернії в родині бухгалтера. Матері хлопець майже не знав – вона покинула сім’ю і одружилася вдруге із заїжджим офіцером. Після закінчення гімназії за наполяганням батька Олександр вступив до сільськогосподарського училища. Та любов до малювання взяла своє – у 22 роки юнак наважився записатися до Київського художнього училища, де навчався в Олександра Мурашка та Івана Селезньова. Пізніше відвідував приватні студії в Москві.

Митець жив і працював у Києві. У любому його серцю місті він разом з Олександрою Екстер організував мистецьке об’єднання «Кільце», що об’єднало молодих українських авангардистів. До історії мистецтва Олександр Богомазов увійшов як експериментатор: захоплювався імпресіонізмом, спектралізмом та кубофутуризмом. Митець активно ввів у свою палітру синій колір, а пізніше знайшов і свій особливий тон, який потім будуть називати фірмовим знаком художника. Його картини сповнені кольорів та ліній. Він міг передати вираз обличчя чи навіть настрій персонажа лише однією лінією. 

У 1913 році Олександр одружився із київською художницею Вандою Монастирською, яка стала музою життя і творчості митця. Саме їй він присвятив свій знаменитий новаторський трактат «Живопис та елементи», де обгрунтував основи новітнього мистецтва як рух, динаміку й ритм. Ванда Монастирська зберегла творчу спадщину художника від забуття.

Олександр Богомазов був художником широкого профілю – у 1918 році він брав участь у виготовленні ескізів українських грошових знаків. Активно митець займався і педагогічною діяльністю, багато років поспіль викладаючи в Київському художньому інституті.

На жаль, з радянського мистецтва ім’я художника-новатора Олександра Богомазова було практично викреслено. Довгий час його спадщина зберігалася в рулонах у тісній квартирці його дружини. Та сьогодні ім’я та творчий доробок одного з найвідоміших художників-авангардистів світового рівня повернуті нашому народові і зайняли належне місце у світовому мистецтві. У 1991 році в Тулузі відбулася персональна виставка майстра, до якої було видано каталог французькою мовою. Нині його твори експонуються в музеях Лондона, Нью-Йорка, Венеції, Цюриха, Токіо, Сан-Франциско, Загреба та інших міст світу. У 2019 році одну з вулиць у Солом’янському районі міста Києва названо ім’ям Олександра Богомазова.

Джерела:

1. https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/kviten/7/1880-narodyvsya-oleksandr-bogomazov-hudozhnyk-avangardyst – Олександр Богомазов, художник-авангардист
2. https://uartlib.org/ukrayinskiy-pikasso-oleksandr-bogomazov/ – Олександр Богомазов
3. https://poglyad.tv/oleksandr-bogomazov-ukrayinskyj-korol-kubofuturyzmu-article – Олександр Богомазов. Український король кубофутуризму

Художник, подарований Поділлям

14 березня виповнюється 150 років від дня народження українського художника-постімпресіоніста Олекси Новаківського.

Олекса Новаківський – то ціла епоха в українському малярстві кінця ХІХ – початку XX століття. Митець був справжнім народним художником, і йому випало творити так, щоб пробуджувати у виснажених важкою недолею земляків-галичан високий дух українства.

Олекса Новаківський народився 1872 року в с. Слободо-Ободівка на Вінниччині. Мистецьку освіту здобув, навчаючись в Одесі в художника-декоратора Ф. Клименка та в Краківській академії красних мистецтв, яку закінчив із золотою медаллю. Живописна манера митця сформувалася на творчому засвоєнні принципів імпресіонізму.

У 1911 році в Кракові відбулася перша персональна виставка художника, на якій було представлено понад 100 його робіт і яка принесла митцю широку популярність. Цю виставку відвідав митрополит Львівської Унії Андрей Шептицький – великий меценат у галузі культури. Владика був так вражений творчістю Олекси, що запросив його переїхати до Львова, щоб продовжити творити на ниві українського мистецтва.

У 1913 році художник переїхав до Львова і завоював собі галицьку публіку неподільно. Елементи Заходу і Сходу, визначальні для культури Львова, були близькими й самому Олексі Новаківському і реалізовувалися в його творчості в символічні та алегоричні образи, в експресію кольору. Його краківський «Автопортрет», портрет дружини («Моя муза»), низка триптихів та кільканадцять пейзажів забезпечили митцю належне місце в історії українського мистецтва.

Олекса Новаківський, крім творчої роботи, займався і педагогічною діяльністю. У 1923 році він заснував у Львові мистецьку школу, що стала відомим осередком малярської культури в Західній Україні. У 1924-1925 роках митець очолював факультет мистецтва Львівського (таємного) українського університету.

У Львові нині діє художньо-меморіальний музей художника. Його іменем названо одну з вулиць міста.

Джерела:

1. http://uartlib.org/ukrayinski-hudozhniki/novakivskiy-oleksa/ – Українські художники. Олекса Новаківський
2. https://sverediuk.com.ua/oleksa-novakivskiy-ukrayinskiy-zhivopisets/ – Олекса Новаківський – український живописець
3. http://www.kray.org.ua/973/postati/oleksa-novakivskiy-hudozhnik-podaro/ – Новаківський Олекса

Світло і сонце на полотні

24 лютого виповнюється 105 років від дня народження відомої української художниці Тетяни Яблонської!

За роки своєї творчої діяльності мисткині вдалося багато сказати світові про Україну, про красу її природи, про характер українців, їхній оптимізм, любов до життя і краси. Цей творчий посил почули в усьому світі: у 1997 році ЮНЕСКО назвало Тетяну Яблонську художником року, а в 2000 році Міжнародний біографічний центр у Кембриджі удостоїв Тетяну Нилівну звання «Жінка року».

Тетяна Нилівна Яблонська народилася в 1917 році в місті Смоленську. Мати була викладачкою французької, батько – художником, графіком і навчав малюванню трьох своїх дітей. У 1928 році батьки вирішили шукати порятунок від більшовицької влади і намагалися таємно виїхати до Польщі. Та їхній план не вдався – на певний час родина змушена була осісти в Луганську. Після школи Тетяна навчалася в Київському державному художньому інституті на факультеті живопису. Її викладачем був визначний український художник-реформатор Федір Кричевський. У 1940 році в інституті відкрилася експозиція Тетяниних робіт – це була перша в історії інституту персональна студентська виставка!

Тетяну Яблонську називали «обличчям України». Багатьом відомі її роботи «Над Дніпром», «Юність», «У парку», «Весілля», пейзажі Києва. Чимала частина творчого життя художниці припала на часи, коли єдиним дозволеним напрямом у мистецтві був соцреалізм. Та великий талант наполегливо шукав нових форм, колористики, нового творчого осмислення навколишнього світу. Художницю не полишало натхнення експериментувати, виражаючи себе в різних художніх стилях. У творчості мисткині знайшли відображення реалізм, імпресіонізм, примітивізм. У повоєнні роки Т. Яблонська викладала в Київському художньому інституті, була професором. У 1951-58 роках була прийнята в лави депутатів Верховної Ради УРСР, а також входила до складу Правління Спілки художників України та СРСР.

Улітку 1948 року Тетяна Яблонська як викладачка інституту повезла на практику своїх студентів у село Летаву Кам’янець-Подільської області. Вибір був не випадковим – колгосп ім. Леніна в 1947 році здивував усю країну неймовірними врожаями зернових та буряка. Досягнення летавчан були щедро відзначені державою. Тетяна зробила чимало замальовок у цьому селі, з яких написала чотириметрову картину «Хліб». Ця робота – одна з найвизначніших у творчому доробку мисткині. Те, що дія відбувається саме в Україні, підкреслено написами на мішках і плакатах українською мовою, а також елементами національного українського одягу на робітницях. Та ця картина не має вигляд пропагандистського плакату, а навпаки, в ній вражає тепло та радість життя. За цю роботу Т. Яблонська отримала свою першу  Державну премію СРСР і не лише всесоюзне визнання, а й бронзову медаль Всесвітньої виставки у Брюсселі (1958 р.).

Ще одним кардинальним поворотом у мистецтві Т. Яблонської стала поїздка до Італії в 1972 році. Зачарована роботами італійських художників – їхнім гуманізмом, ідеями добра, благородства, їхнім захопленням перед красою навколишнього світу – Т. Яблонська пише низку колористично вишуканих етюдів. Чи не найвідоміший з-поміж них – «Вечір. Стара Флоренція».

Ще за життя творчість Тетяни Яблонської була відзначена всіма можливими нагородами й преміями на той час. Вона була двічі лауреаткою Сталінської премії, двічі була відзначена державною премією СРСР. У 1998 році отримала премію ім. Т. Шевченка, а в 2001 році отримала звання Героя України.

Будучи важко хворою, художниця навчилася вправно малювати лівою рукою і щодня створювала по два малюнки. Останній намалювала зранку 17 червня 2005 року, у день, коли пішла з життя.

Джерела:

1. Тетяна Яблонська: Живопис. Графіка: Альбом / Авт.-упоряд. І. Бугаєнко. – К.: Мистецтво, 1991. – 176 с.: іл.
2. https://cbs.km.ua/index.php?dep=1&dep_up=120&dep_cur=413 – Тетяна Яблонська. Художниця, яку назавжди полонило Поділля
3. https://dovidka.biz.ua/tetyana-yablonska-korotka-biografiya/ – Тетяна Яблонська
4. https://uamodna.com/articles/sjogodni-100-rokiv-vid-dnya-narodzhennya-vidomoyi-hudozhnyci-tetyany-yablonsjkoyi/ – Відома художниця Тетяна Яблонська

Справжній ювелір живопису

27 січня виповнилося 180 років від дня народження визначного українського живописця Архипа Куїнджі!

Архип Куїнджі – один із найнезвичайніших та найвидатніших пейзажистів другої половини XIX століття. Його називали «художником світла», а все тому, що він умів передати світлові потоки так, що вони оживали й мінилися на полотні. Роботи митця купували колекціонери та члени імператорської родини, а на виставках шикувалися черги, щоб побачити нові шедеври.

Архип Куїнджі народився 1841 року в передмісті Маріуполя в сім’ї бідного шевця-грека. У метриці він був записаний під прізвищем Еменджі, що в перекладі з татарської означає «трудова людина». Уже з дитячих років хлопець захоплювався живописом і малював на всьому, що потрапляло під руку: на стінах, парканах і клаптиках паперу. Архип рано втратив батьків, і осиротілого хлопчину забрав до себе брат батька. Життя було нелегким – у 10 років хлопець закінчив «курс наук» у школі і перейшов на свій хліб. У 14 років Архип відправився до Феодосії з надією стати учнем І. Айвазовського. Його вразило море й екзотична краса цієї землі. І. Айвазовського на той час не було в місті, тож його учень Адольф Фесслер зайнявся Архипом. Куїнджі довелося терти фарби, фарбувати паркан і копіювати картини відомого мариніста. До серйозних занять не дійшло, тому Архип повернувся додому. 

У 24 роки Архип зробив першу спробу вступити до Петербурзької академії мистецтв, але ця спроба, а також наступна, закінчилися невдачами. У 1868 році він презентував на виставці свою картину «Татарська сакля в Криму» – і талановитого майстра, нарешті, помітили з Ради Академії мистецтв. Архип стає вільним слухачем Академії. Він узяв собі прізвище «Куїнджі» – це данина сімейному переказу, за яким дід художника був ювеліром. Згодом Архип Куїнджі став дійсним ювеліром живопису.

Переломною у творчості майстра стала картина «Українська ніч». Митця надзвичайно захоплювали світлові ефекти, і він шукає спосіб передати на картині ефект світіння. Уміння передати враження від світла, гра тіні й світла роблять Куїнджі першим самобутнім українським та російським імпресіоністом. 1878 року роботи майстра отримали теплі відгуки на Всесвітній виставці в Парижі. За картину «Сніг» він отримав бронзову медаль на виставці в Лондоні. Сенсацією в Петербурзі стала виставка однієї картини – «Місячна ніч на Дніпрі». На дві години щонеділі художник відкривав бажаючим двері своєї майстерні, а петербурзька публіка займала чергу ще в суботу. Ще однією новинкою художника була саме презентація полотен: митець влаштовував моновиставки в затемнених залах, де на картину спрямовувався потік світла, щоб та переливалася кольорами.

У 40 років слава майстра досягла апогею – він був визнаним художником, професором та дійсним членом Петербурзької академії мистецтв, продаж картин за нечуваними цінами принесла йому величезний капітал. Та раптом митець зробив несподіваний крок – він замовк на цілих 20 років, не поставивши на огляд жодного твору! Зачинившись у майстерні, митець нікого не пускав до себе, зробивши загадкою свою подальшу творчу діяльність. Лише в 1901 році він показав публіці свої нові картини.

Незважаючи на великі статки, А. Куїнджі жив вкрай скромно, майже аскетично. Разом з тим він був щедрим меценатом і допомагав фінансово художникам-початківцям, навіть влаштовував їм стажування за кордоном за власний кошт. Коли студенти задумали створити Товариство імені А. Куїнджі, митець передав у його власність усі свої картини та гроші, а також землі в Криму, що належали йому.

Митець дуже любив музику. Він грав на скрипці, а його дружина Віра, у яку був закоханий ще з дитинства, – на фортепіано.

А ще художник дуже любив птахів. Його майстерня була розташована на верхньому поверсі, і з неї відкривався вихід на дах будинку. Рівно опівдні митець сходив на дах свого будинку – і тисячі птахів збиралися навколо нього, покривали його голову й плечі, а він годував їх зі своїх рук.

Джерела:

1. Колекція “Великі художники”: в 30 т. Т.5: Архип Куїнджі. – К.: ЗАТ “Комсомольська правда – Україна”, 2010. – 48 с.: іл.
2. Архип Куїнджі. – Москва: “Білий город”, 2000. – 63 с.: іл.
3. https://uamodna.com/articles/arhyp-kuyindzhi-spravzhniy-yuvelir-zhyvopysu/ – Архип Куїнджі – справжній ювелір живопису
4. https://uain.press/blogs/arhyp-kuyindzhi-hudozhnykom-ye-toj-hto-vmiye-vlovyty-ta-vidtvoryty-vnutrishnye-1159875 – Архип Куїнджі: Художником є той, хто вміє вловити та відтворити внутрішнє
5. https://dovidka.biz.ua/arhip-kuyindzhi-korotka-biografiya-ta-tsikavi-fakti/ – Архип Куїнджі