Живлющі струни рідної землі

Сьогодні виповнюється 130 років від дня народження народного художника України, засновника Закарпатської школи живопису – Йосипа Йосиповича Бокшая.

Йосип Бокшай народився 1891 року в селі Дертяньліґет Закарпатської області (тоді це територія Австро-Угорської імперії) у родині греко-католицького священника. У сім’ї всі захоплювалися мистецтвом. Йосип навчався в Академії образотворчих мистецтв у Будапешті, де його вчителем був відомий угорський художник Імре Ревес. Під час першої світової війни юнак був мобілізований рядовим до австро-угорського війська. У 1915 році він потрапив до російського полону. А після тривалих поневірянь Туркестаном опинився в Центральній Україні, де поміщик Н. Грабовський з Катеринославської губернії, побачивши талант молодої людини, надав у розпорядження художника бібліотеку, олійні фарби і створив усі необхідні умови для творчості. Тоді Йосип посеред жахіття війни починає створювати українські пейзажі й жанрові композиції.

З 1918 року митець жив в Ужгороді і працював як художник і педагог. Разом із живописцем Адальбертом Ерделі вперше на Закарпатті організував художню школу. Входив до складу Товариства діячів образотворчого мистецтва на Підкарпатській Русі. Задля здобуття нових знань і навичок Йосип Бокшай їздив до Італії, Югославії, Німеччини, Франції. Прагнення вдосконалення згодом вилилося в переконання: «Митець повинен бути високоосвіченою, культурного кругозору людиною, без нальоту провінційності».

У 1930-х роках Йосип Бокшай брав участь у виставках у Празі, Брно, Братиславі, Кошицях, Будапешті, Ужгороді й Мукачеві. З 1951 до 1957 року працював на посаді доцента Львівського державного інституту прикладного і декоративного мистецтва (нині – Львівська національна академія мистецтв). У цей період і протягом 1960-х-1970-х років майже жодна виставка, що відбувалася в межах СРСР, не обходилася без його робіт.

Йосип Бокшай — майстер пейзажів, але серед його творів є і жанрові картини, портрети, натюрморти, релігійні мотиви, ікони. Художник був надзвичайно релігійною людиною. Із юного віку він захоплювався тим, що розробляв ескізи церковних розписів. Найвідомішими його роботами в цій сфері можна назвати розпис плафона Ужгородського кафедрального собору «Воздвиження Чесного Животворящого Хреста» (1939) та розпис в одному з найвідоміших храмів Угорщини – церкві села Марія Повч, де зберігається унікальна чудотворна ікона Пресвятої Богородиці. Перед тим, як приступити до створення нової картини, митець обов’язково ставив в одному з кутків полотна хрестик (на деяких картинах його видно, але на більшості він у процесі роботи замальовувався) і читав молитву. Усе, чого торкалася рука майстра, постає в новій живописній якості, розквітає кольоровим багатством. Часто його реалістичні твори позначені ноткою романтизму.

За все життя Йосип Бокшай написав понад тисячу живописних полотен. Найголовнішим його захопленням була природа рідної землі, адже його Закарпаття – земля живописних гірських вершин, дзвінких річок, старовинних пам’яток архітектури та багатих народних традицій. Свою любов до рідного краю митець втілив у полотнах «Літній день», «Осінній багрянець» (1943), «Озеро в горах», «Синевир» (1952), «Терен цвіте» (1953), «Полонина Рівна» (1954) та багатьох інших. Особливо митець любив осінь. Коли листя починало жовтіти й багряніти, майстер увесь свій вільний час проводив на пленерах, іноді сам їздив у гори чи йшов у свої улюблені куточки Ужгорода. У мистецтві навіть існує термін «бокшаївська осінь» – пора року, сповнена яскравих барв листя, але разом з тим і певної зимової прохолоди.

За особливі заслуги в розвитку Закарпатської художньої школи ім’я Йосипа Бокшая присвоєно Закарпатському обласному художньому музею в місті Ужгороді, директором якого, до речі, є Франциск Ерфан – онук Йосипа Бокшая. Син митця, якого звали теж Йосип Йосипович Бокшай, був також художником.

Джерела:

1. https://zakarpat.brovdi.art/khudozhnyky/klasyky-zakarpatskoi-shkoly/bokshay-josyp#parentHorizontalTab1 – Бокшай Йосип. Життєпис
2. http://prostir.museum/ua/post/29230 – Життя і творчість Йосипа Бокшая
3. https://zakarpattya.net.ua/Zmi/88439-Iosyp-Bokshai-obozhniuvav-osin-i-Uzhhorod – Йосип Бокшай обожнював осінь і Ужгород

“Феєрверк кольорів та емоцій”: Глущенко Микола

Сьогодні виповнюється 120 років від дня народження Глущенка Миколи Петровича –  українського художника, народного художника України (1944), лауреата Національної премії ім. Тараса Шевченка (1972).

Микола Глущенко народився в Новомосковську Катеринославської губернії, сучасна Дніпропетровська область. 1918 р. закінчив комерційне училище в місті Юзівка, теперішній Донецьк. Був мобілізований до Добровольчої армії Антона Денікіна. Разом із нею відступив за кордон і був інтернований на території Польщі. На фронт повертатися не бажав, тож утік до Німеччини.

1920-1924 рр. – навчається в Берлінській вищій школі образотворчого мистецтва у Шарлоттенбурзі. У цьому йому допомагали впливові представники української еміграції гетьман Павло Скоропадський, професор Роман Смаль-Стоцький, письменник і політичний діяч Володимир Винниченко.

1923 року стає громадянином СРСР, призначений головним художником торговельно-промислових виставок СРСР за кордоном. Серед його робіт – декор радянського павільйону на виставці у французькому місті Ліон.

1925-1936 рр. – живе у Франції та Іспанії. Його тогочасні картини – у стилі французького імпресіонізму. Пише серію рисунків у жанрі ню – оголених парижанок. На замовлення Сталіна малює з натури портрети Ромена Роллана, Мішеля Кашена, Анрі Барбюса. 1936 р. отримує дозвіл на повернення в СРСР. Перебирається туди з дружиною й сином.

1944 р. – переїжджає до Києва. Отримує майстерню на горішньому поверсі найвищого на Хрещатику будинку, що виходить фасадом на вул. Богдана Хмельницького.

Микола Глущенко створив понад 10 тисяч живописних полотен, працював у різноманітних живописних жанрах, проте його улюбленою темою був пейзаж. Серед творів художника: «Берлінські етюди» (1939), цикли документальних пейзажів повоєнного Києва (1944), картини «Березень на Дніпрі» (1947), «Київська осінь» (1950), «Зимове сонце» (1956), «Весна в Карпатах» (1957), «Весна під Києвом» (1961), «Травневий цвіт» (1971), «Травень», «Сонце на морі» (1974), цикли пейзажів із подорожей по Італії, Франції, Бельгії, Швейцарії. З 1970 року захопився технікою монотипії.

Твори Миколи Глущенка експонувалися на понад 50 персональних та 200 групових виставках. Вони представлені в музеях України, Росії, США, Канади, Франції.

Джерела:

1. Глущенко Микола Петрович
2. Глущенко Микола Петрович
3. Глущенко Микола Петрович
4. Микола Петрович Глущенко: художник і розвідник, роботами якого захоплювалися європейці
5. Микола Петрович Глущенко [Текст] = В книзі розповідається про життєвий і творчий шлях відомого майстра українського радянського живопису, заслуженого діяча мистецтв УРСР / Шпаков, Анатолій Петрович ; Під ред. В.І.Вишневського; Худож. В.О.Лисецький. – К. : Держ.вид-во образотв. мис-ва і музичн. літер. УРСР, 1962. – 90 с.

Майстер колористичних знахідок

Сьогодні виповнюється 115 років від дня народження талановитого українського художника Леопольда Левицького, який у мистецтві ХХ століття став однією з ключових постатей українського авангардизму.

Творчість митця багатогранна. Передусім ми знаємо його як графіка та живописця, але водночас він ще й скульптор та ілюстратор, співавтор гербу Львова 1967 року та основоположник львівської реклами. А ще майстра за його стиль і новаторство часто називають «львівським Пікассо». 

Леопольд Іванович Левицький народився 1906 року в селі Бурдяківцях на Тернопільщині в сім’ї сільського коваля. Згодом родина переїхала до Чорткова, де хлопчик навчався в місцевій гімназії. Тут викладачі помітили й оцінили його художні здібності. Та батько хотів бачити сина адвокатом (ця професія була на той час добре оплачувана і престижна) і після закінчення Леопольдом гімназії посилає його на навчання до Кракова. Юнак таки виконав волю батька: подав документи для вступу до Ягеллонського університету, проте вже за місяць, не без труднощів, склав іспит та вступив до Краківської Академії Красних Мистецтв. Минуть роки, і відомий графік розповідатиме, як на екзамені довго не міг намалювати вухо гіпсової моделі, багато разів перемальовував і, зрештою, протер дірку в аркуші.

У 1930-1931 роках майстер проходив навчання в Парижі, де пірнув у, як ніколи бурхливе, мистецьке та політичне життя. Будучи студентом, Леопольд захоплюється лівими авангардовими ідеями і входить до складу прогресивної «Краківської групи». У 1932 році з групою однодумців він організував виставку, яка через свою соціальну спрямованість і гостру тематику не сподобалася владі і була закрита. Леопольда на чотири місяці ув’язнили, а згодом виключили з Академії. Свій диплом митець отримав лише через тридцять років.

Художник мав власні переконання й чітку громадську позицію. Чортківська громада довіряла йому і підтримувала. У вересні 1939 року Леопольда Левицького було обрано мером міста, та перебування на відповідальній посаді тривало лише день: наступного дня до міста ввійшли радянські війська. На творчість художника, без сумніву, вплинуло середовище Львова, у якому митець оселився з 1946 року. Львівський період у його творчості – найбільш яскравий та різноманітний. Тут майстер багато експериментує, звертається до живопису і нових графічних технік. Найчастіше Л. Левицький звертався до літографій, офортів, ілюстрував книжки, вже в поважному віці захопився лінографією. Більшість його ранніх творів, на жаль, загинула в роки воєнного лихоліття. Надбанням України залишилися твори пізнішого періоду.

У 1960-х роках художник виробив неповторну стилістичну манеру, у якій поєдналися безпосередність і технічність. В останні десятиріччя життя він створив велику серію картин на карпатську тематику, також у митця є цикл картин, присвячених Григорію Сковороді, що стали його лебединою піснею.

Сучасники Леопольда Левицького згадують його непересічну вдачу, харизматичність, комунікабельність. Художник, мов магнітом, умів притягувати до себе людей. Його квартира стала місцем зустрічі, та, у якомусь сенсі, осередком львівської творчої та інтелектуальної еліти.

Митець помер з різцем у руці за робочим столом. Похований у Львові на Личаківському цвинтатрі.

За життя він не мав жодної персональної виставки. Лише через рік після смерті, 1974 року, відбулася виставка його творів у Львові.

У львівській квартирі, де митець мешкав з дружиною, відкрито музей.

Джерела:

1. https://photo-lviv.in.ua/leopold-levytskyj-shtryhy-i-barvy-zhyttya/ – Леопольд Левицький. Штрихи і барви життя
2. https://lviv.travel/ua/news/meet-levytskyi – Знайомтесь, Леопольд Левицький!
3. https://zaxid.net/leopold_levitskiy_grafikmodernist_z_chortkova_n1389146 – Леопольд Левицький, графік-модерніст з Чорткова

«Дайте мені тисячу років – і я розмалюю небо»

Сьогодні виповнюється 85 років талановитому самобутньому українському живописцю Івану Степановичу Марчуку.

Митець є одним із найтитулованіших художників сучасності. Його шанують в багатьох країнах і навіть порівнюють із Пабло Пікассо, Сальвадором Далі, Павлом Філоновим, називаючи «маестро найвищого престижу» та «Рембрандтом наших днів». У 2007 році ім’я митця потрапило до рейтингу «100 геніїв сучасності», який уклала британська газета «Дейлі телеграф». У день народження митця згадаємо яскраві сторінки його біографії і творчості.

Іван Марчук народився 1936 року в селі Москалівці на Тернопільщині в родині відомого на весь регіон ткача. За словами митця, зростав він «у кольорах»: три рідні сестри прикрашали хату квітами, за вікном духмяно хвилювали вишні. І з часом Іван упевнився, що Україна – то улюблений мольберт Всевишнього. Родина художника була дуже бідною, де навіть коштів для придбання фарб не було. Тож маленький Іван використовував для малювання природні пігменти яскравих рослин – малював квітами й плодами, які збирав на клумбі, в саду та городі. Уже в студентські часи митець дізнався, що аналогічну технологію свого часу використовував Рабіндранат Тагор. Власного паперу в хлопця також не було, тож він крадькома діставав папір зі скрині батька, який колись займався різного роду невиробничою діяльністю. Нарешті в одне з новорічних свят хлопчик отримав у подарунок альбом для малювання, що стало величезною радістю для сільської дитини. Після закінчення семирічної школи юнак вступив до Львівського училища прикладного мистецтва. А потім було навчання у Львівському інституті прикладного мистецтва.

Іван Марчук є засновником нового стилю в мистецтві, який називається «пльонтанізм». Таку назву живописець жартома сам дав своєму стилю — від слів «плести», «пльонтати»: його картини ніби створені з клубочків чудернацьких ниток. Кожна робота складається з величезної кількості мазків і штрихів. Митець упевнений: так ніхто ніколи не робив і не робитиме, бо для того треба мати неабиякі терплячість та вміння. Завдяки нанесенню фарб тонкими кольоровими лініями, їх переплетенню під різними кутами досягається ефект об’ємності й світіння. Майстер показує на полотнах навколишній світ таким, яким бачить його сам – у вигляді символів і емоцій, властивих усьому живому навколо.

У 1979 році роботи Івана Степановича були представлені на перших виставках українських художників-нонконформістів, організованих молодими представниками української діаспори, у Парижі, Мюнхені, Нью-Йорку, Лондоні, де на своєрідний стиль картин художника звернув увагу Роланд Пенроуз, авторитетний мистецтвознавець й особистий біограф Пабло Пікассо. Проте в Радянській державі небуденну творчість митця не визнавали. Тривалий час він не міг офіційно виставляти свої твори, перебуваючи в андеграунді, зазнавав утисків і переслідувань з боку органів КДБ: «Мене нікуди не брали, нікуди не випускали. Я жив у повному вакуумі. Життя було нестерпне, і я був просто на межі». Лише в 1988 році Івана Марчука прийняли в члени Спілки художників України.

У 1989 році митець на довгі 12 років виїхав за кордон. Мешкав у Австралії, Канаді й США, де продовжував малювати українські пейзажі з дивовижною точністю, адже Україна завжди жила в його душі. Під впливом туги за рідною землею художник створив цілу серію пейзажів з українськими ночами. У Манхеттені майстер на власні очі побачив зруйнування веж-близнюків – картина викликала у живописця асоціації з Хіросімою і останнім днем Помпеї. За кілька днів він повернувся в Україну. Сьогодні Іван Марчук живе та працює в Києві. Сам художник до місцевості особливо не прив’язується і називає себе мандрівником, а своїм будинком – мольберт.

Доробок митця налічує близько 5000 творів. Майстер провів понад 150 персональних і близько 50 колективних виставок. За стилістикою, технікою виконання, колористичним вирішенням, тематикою його картини систематизуються в цикли: «Голос моєї Душі», «Пейзаж», «Цвітіння», «Кольорові прелюдії», «Портрет», «Нові експресії», «Натюрморт», «Біла планета І» і «Біла планета II», «Виходять мрії з берегів», «Погляд у Безмежність». Свою високу продуктивність він пояснює дуже просто – говорить, що працює і багато років зберігає вірність «чорному календарю», у якому немає свят і вихідних. День за днем митець прикутий до мольберта. Художник переконаний: якби в його розпорядженні була тисяча років життя – він міг би розмалювати все небо і не повторити однаковий візерунок на жодному зі шматочків. Та ще невтомний митець скаржиться, що у нього… лише дві руки.

У 2006 році Міжнародна Академія сучасного мистецтва прийняла Івана Марчука до лав «Золотої гільдії» та обрала почесним членом Наукової ради Академії. Сьогодні «Золоту гільдію» складають 64 художники світу.

Джерела:

1. http://heroes.profi-forex.org/ua/marchuk-ivan-stepanovich – Визнаний світом геній з Тернопільщини
2. https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2696453-ivan-marcuk-svitotvorec-klaptikiv-na-75-sm.html – Іван Марчук. Світотворець клаптиків на 75 см
3. http://www.library.tnpu.edu.ua/index.php/exhibitions/1754-marcuk2016 – Іван Марчук – жива легенда нашого часу

Сагайдачний Євген

21 квітня виповнюється 135 років від дня народження Євгена Яковича Сагайдачного – українського маляра, декоратора і педагога.

Народився у Херсоні. Дитячі та юнацькі роки майбутнього художника пройшли у Петербурзі. Мистецьку освіту здобував у приватних майстернях петербурзьких професорів – художників Ціонглинського та Кордовського. Митець займався скульптурою, декоративним розписом (“Весілля”. 1911 р.), театральними декораціями, живописом (“Вулички в Туреччині”, “Коні”. 1912 р.).

Вся його творчість глибоко народна. Незабутнє враження справляють його акварельні та темперні пейзажі, образи жінок-трудівниць у їх повсякденній роботі. Починаючи з 1909 року Є. Сагайдачний брав участь у художніх виставках в Петербурзі, Москві, Києві, Ризі. Понад 40 років художник присвятив педагогічній діяльності. Впродовж 1911-1918 рр. працював декоратором у театрах Петербурга та Києва. З 1917 року – в Українській Державній Академії Мистецтв у Києві.

Починаючи з 1922 року, викладав у Київському художньому інституті, Межигірському керамічному технікумі, художньо-промисловій школі у Миргороді, Луганському художньому робітничому факультеті (1932 р.), Дніпропетровському художньому технікумі (1936 р.), з 1947 року – в училищі прикладного мистецтва в Косові.

Останні роки свого життя митець займався мистецтвом Гуцульщини та Прикарпаття, протягом 17-ти років збирав вироби народних майстрів. Пізніше з ініціативи громадськості на базі надбань сім’ї Сагайдачних виник музей гуцульського мистецтва та побуту на громадських засадах, який з часом став складовою частиною Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини, де представлено унікальну колекцію творів майстрів краю.

Джерела:

1. Сагайдачний Євген
2. Сагайдачний Євген 
3. Сагайдачний Євген 

Вібрація свіжості й прозорості

Сьогодні відзначаємо 150 років від дня народження талановитого живописця й мистецтвознавця Ігоря Грабаря.

Роботи художника нікого не залишать байдужим. Вони вражають чистотою і яскравістю фарб і  наче випромінюють внутрішнє світло. Сучасники називали митця «людиною-оркестром». Художник, реставратор, музейний діяч, мистецтвознавець, педагог – він умів робити практично все. 

Ігор Еммануїлович Грабар народився 1871 року в Будапешті (Австро-Угорщина). Родина митця була відома на Закарпатті та в Галичині як така, що дотримувалася слов’янських ідей та вважала себе русинами. Це йшло врозріз із політикою Австро-Угорської монархії, тож, рятуючись від переслідувань, сім’я змушена була переїхати до Росії. Навчаючись у московському ліцеї, Ігор марить мистецтвом: відвідує виставки, вивчає картини Третьяковської галереї, робить копії портретів зі старовинних журналів. Мрія стати художником здійснилася в 23 роки – юнак вступає до Петербурзької академії мистецтв, де його примічає сам Ілля Рєпін. Будучи студентом, Ігор, задля знайомства зі світовим мистецтвом, відвідує Берлін, Париж, Венецію, Неаполь, Рим, Мюнхен. Повернувшись у 1901 році до Росії, почав активно малювати.

Живописні пейзажі, натюрморти майстра наскрізь просякнуті духом імпресіонізму, світяться внутрішнім світлом. Найбільше митець полюбив морозну зиму. На полотнах майстра повітря особливо прозоре, а сонячні промені виграють на гілках дерев, припорошених філігранно змальованим інеєм. Чи не найвідоміша картина І.Грабаря – «Лютнева блакить». Незважаючи на сильний мороз, художник писав цю роботу у виритій їм траншеї зі снігу, тому срібні дерева на ній тягнуться знизу до неба.

У період із 1913 по 1925 роки Ігор Грабар очолював всесвітньо відому Третьяковську галерею у Москві. Початок цієї діяльності викликав неабиякий скандальний резонанс, оскільки митець пішов проти волі, викладеної в заповіті засновника галереї Павла Третьякова стосовно недоторканності зібрання та наважився перепланувати експозицію. В основу його перепланувань лягли історико-хронологічний та монографічний принципи формування. У 1918 році Ігор Еммануїлович створив у Москві Центральні реставраційні майстерні, які очолював до 1930-го року. Саме завдяки його зусиллям були врятовані від неминучого знищення численні живописні полотна, ікони, монументальні роботи, унікальні взірці сакрального мистецтва, зокрема, розписи Андрія Рубльова.

Блискуча освіта, знання кількох європейських мов та здатність до масштабного мислення дозволили митцю створити низку фундаментальних наукових мистецтвознавчих праць. Ігор Грабар став творцем першої наукової 5-томної «Історії російського мистецтва» (1909-1914), до якої було включено розділ про «українське бароко». Проявом любові до своєї батьківщини, про яку він завжди пам’ятав, стала праця «Дерев’яне зодчество Підкарпатської Русі». У 30-і роки митець залишає громадсько-мистецьку діяльність і повністю віддається живопису,  особливу увагу приділяючи портрету («Портрет матері», «Світлана», «Портрет доньки на тлі зимового пейзажу», «Портрет сина», «Автопортрет в шубі» та інш.). Його портрети реалістичні, прописані до дрібниць.

Вже у поважному 88-річному віці митець відвідав рідне Закарпаття і подарував художній галереї Ужгорода підбірку з 50 власних творів живопису та графіки. Нині найвідоміші картини майстра зберігаються в Третьяковській картинній галереї (Москва), у музеї Санкт-Петербурга, а також у Закарпатському обласному музеї ім. Й.Бокшая (Ужгород).

Джерела:

1. https://zakarpat.brovdi.art/publication/igor-grabar-10-najcikavishih-faktiv-iz-zhittya-vidomogo-hudozhnika-muzeye-ta-mistectvoznavcya – Ігор Грабар – художник та мистецтвознавець
2. https://zakarpat.brovdi.art/khudozhnyky/myttsi-zakarpattia/grabar-igor#parentHorizontalTab1 – Грабар Ігор
3. http://ounb.km.ua/vistavki/kivshenko/index.php – Ігор Еммануїлович Грабар
4. http://poradu.pp.ua/nauka/51045-grabar-gor-emmanuyilovich-bografya-kartini-hudozhnika-z-nazvami-ckav-fakti.html – Грабар Ігор Еммануїлович. Картини художника

“Світе тихий, краю милий, моя Україно…”

9 березня виповнюється 207 років з дня народження Тараса Григоровича Шевченка українського письменника, класика української літератури, мислителя, художника, національного героя і символа України.

Тарас Шевченко народився на Київщині в селі Моринці (нині Звенигородського району Черкаської обл.) у родині селянина-кріпака. Він рано залишився сиротою – його мати померла, коли Тарасу було тільки 9 років, а через півтора роки помер і його батько. Тарас навчався грамоти у місцевих дяків. Десь у цей час, у віці 10 – 12 років, у нього з’явився потяг до малювання.

 Творчість Тараса Шевченка увійшла до скарбниці світової культури, його твори перекладені більшістю мов світу.

Іменем Тараса Шевченка названі вулиці, площі та населені пункти, його ім’я носять Київський національний та Луганський національний університети,  Наукове товариство (Нью-Йорк, США), Всеукраїнське товариство «Просвіта», Інститут літератури НАН України, Чернігівський педагогічний університет, Кременецький обласний гуманітарно-педагогічний інститут, Придністровський державний університет (Придністровська Молдавська Республіка), Національна опера України та центральний бульвар м. Києва, Тернопільський академічний обласний драматичний театр, Дніпропетровський музичний драматичний театр, Театр драми й музичної комедії у Кривому Розі, Черкаський та Чернігівський драматичні театри, а також школи, гімназії, бібліотеки, кінотеатри тощо.

Крім згаданого Шевченківського національного заповідника у Каневі, 1941 р. у Києві відкрито Центральний державний музей Тараса Шевченка, який у березні 2001 р. отримав статус Національного. Національний музей Тараса Шевченка має дві філії: Літературно-меморіальний будинок-музей Тараса Шевченка та Меморіальний будинок «Хата на Пріорці».  Музеї Тараса Шевченка відкрито також  в Черкасах, с. Моринці, с. Шевченкове та с. Будище Черкаської обл., Російській Федерації (в СПб., Орську та Оренбурзі), Казахстані (у Форті Шевченка) та Канаді (Торонто).

Найвищою і найпрестижнішою в Україні творчою відзнакою за вагомий внесок у розвиток культури та мистецтва є Національна премія України імені Тараса Шевченка (присуджується щорічно). ЇЇ засновано (спочатку мала назву Республіканської премії імені Т.Г. Шевченка) в травні 1961 р. у столітню річницю перепоховання праху поета в Каневі. 1969 р. отримала назву Державної премії УРСР імені Тараса Шевченка, від 1999 р. – Національна премія України імені Тараса Шевченка. З 2000 р. є державною нагородою.

Образ Тараса Шевченка відтворено в низці художніх кінострічок, про нього знято чимало документальних та науково-популярних фільмів.

До Шевченківських днів на великі екрани знову виходить стрічка “Тарас. Повернення”.  Кінопрокат картини здійснить Мережа кінотеатрів КП “Київкінофільм” з 4 по 18 березня. Фільм розповідає про Тараса Шевченка на засланні у Казахстані, перед самим його звільненням із солдатчини. Поет отримує звістку від друзів про помилування його царем Олександром II. Однак військове керівництво Новопетрівського форту не поспішає повідомляти про це Тарасові й не видає наказ про його звільнення. Більше того, до форту із таємною місією прибуває агент із Петербурга…

В Україні та за кордоном на вшанування пам’яті Тараса Шевченка встановлено значну кількість меморіальних дощок, барельєфів, обелісків та безпрецедентно велику як для поета кількість пам’ятників та монументів, зокрема, величні пам’ятники у Харкові та Києві, а також пам’ятники у Дніпропетровську, Донецьку, Львові та інших містах України, в Російській Федерації, Грузії, Білорусі, Молдові, Казахстані, Узбекистані, Туркменії, Литві, Польщі, Чехії, Угорщині, Румунії, Італії, Франції, США, Канаді, Бразилії, Парагваї, Австралії. Лише протягом 2011 р., в рік вшанування 150-ї річниці перепоховання праху Тараса Шевченка на Чернечій горі, відкрито 3 пам’ятники поету: в Оттаві (Канада), Вільнюсі (Литва) та Підгориці (Чорногорія).

Портал «Тарас Шевченко»

На порталі представлено переліки документів 29 архівів України, а це більш ніж 7000 одиниць різноманітних справ, приватних листів, циркулярів, розпоряджень органів влади українською, російською, польською, німецькою й румунською мовами. Тут можна побачити 1000 пам’яток  про видатного поета. На карту нанесено 3246 точок, зокрема маршрути Т. Шевченка, всі вулиці й площі, які названо його ім’я, місця перебування. Створено 27 віртуальних 3D-турів музеями та визнач­ними місцями, пов’язаними з Тарасом Шевченком. Робота триває.

Джерела:

1. ШЕВЧЕНКО ТАРАС ГРИГОРОВИЧ
2. Фільм “Тарас. Повернення” виходить у повторний прокат

Світло пейзажного живопису

Сьогодні виповнюється 180 років від дня народження українського живописця-пейзажиста і педагога грецького походження Архипа Куїнджі.

Архип Куїнджі – один із найнезвичайніших та найвидатніших пейзажистів другої половини XIX століття. Його називали «художником світла», а все тому, що він умів передати світлові потоки так, що вони «оживали» й мінилися на полотні.  Його роботи купували колекціонери та члени імператорської родини, а на виставках шикувалися черги, щоб побачити нові шедеври.

Архип Іванович Куїнджі народився 1841 року в селі Карасівка, передмісті Маріуполя. Його батько був шевцем на прізвище Єменджі, що татарською означає «трудова людина» (до речі, в родині говорили татарською). Це ж прізвище мав у метриці й Архип. Сім’я жила бідно. Рано втративши батьків, хлопчик мав працювати з раннього дитинства. Він захоплювався живописом і малював на всьому, що потрапляло під руку – на стінах, парканах і клаптиках паперу. Архип мріяв навчитися малювати професійно, тож відправився у Феодосію до відомого художника Івана Айвазовського. Куїнджі прибув до тихої Феодосії влітку 1855 року. Його вразило море, екзотична краса землі. Оскільки Айвазовського на той час у місті не було, з Архипом почав займатися його учень і копіїст Адольф Фесслер. Та до серйозних занять так і не дійшло, тож Архип повернувся додому. 

Юнак мріяв про вступ до Петербурзької Академії мистецтв, кілька разів складав іспит і, нарешті, став «вільним слухачем». У 27 років він отримав звання вільного художника і взяв собі прізвище «Куїнджі» («людина золота») – це данина сімейному переказу, за яким дід художника був ювеліром. Згодом Архип Куїнджі став дійсно ювеліром живопису. Слава прийшла до митця в 1876 році після демонстрації новаторського полотна «Українська ніч».  Нічний пейзаж з українськими хатками, що світяться в місячному сяйві, викликав захоплення у публіки.

Куїнджі увійшов до гурту «передвижників» і постійно шукав нових відтінків і нових способів перенести побачене на полотно. Ще однією новинкою митця стала незвичайна презентація полотен – моновиставки влаштовувалися в затемнених залах, а на картину спрямовувався потік світла, щоб робота переливалася кольорами. Роботи Архипа Куїнджі були виставлені на Всесвітній виставці в Парижі, де отримали чимало схвальних відгуків. Сенсацією в Петербурзі стала виставка однієї картини «Місячна ніч на Дніпрі». На дві години щонеділі художник відкривав бажаючим двері своєї майстерні, а петербурзька публіка займала чергу ще в суботу.  

Митець займав посаду викладача в Петербурзькій Академії мистецтв, був професором і дійсним членом Академії, керівником художньої майстерні. Незалежний і самостійний, твердий у своїх поглядах і переконаннях, він мав багато заздрісників. Уважний і доброзичливий до інших, Архип Іванович завжди прагнув допомогти кожному морально та матеріально. Коли студенти задумали створити Товариство імені А.Куїнджі, художник передав у його власність усі свої картини та гроші, а також землі в Криму, що належали йому.

У 40 років, коли слава Куїнджі досягла апогею, митець раптом замовк. Упродовж 20 років він не презентував жодного твору. Зачинившись у майстерні, художник нікого не пускав до себе, зробивши загадкою свою творчу діяльність. Лише в 1901 році митець уперше за багато років виставив свої нові полотна – «Вечір на Україні», «Христос у Гефсиманському саду», «Березова роща» та влаштував свою останню публічну виставку. Після цього ніхто не бачив нових робіт живописця до кінця його життя.   

Джерела:

1. Колекція “Великі художники”: в 30 т. Т. 5: Архип Куїнджі – К: ЗАТ “Комсомольська правда – Україна”, 2010. – 48 с.: іл.
2. https://uamodna.com/articles/arhyp-kuyindzhi-spravzhniy-yuvelir-zhyvopysu/ – Архип Куїнджі. Справжній ювелір живопису.
3. https://dovidka.biz.ua/arhip-kuyindzhi-korotka-biografiya-ta-tsikavi-fakti/ – Архип Куїнджі
4. https://calendate.com.ua/person/402 – Архип Куїнджі

Щедрість таланту

1 січня виповнилося 125 років від дня народження відомого українського художника, графіка Василя Ілліча Касіяна. Він жив і творив у нелегкі часи, та завжди провідним лейтмотивом його творчості була Україна, український народ, його історія, біль і страждання і попри все — надія на кращу долю.

Митець народився 1896 року в селі Микулинцях на Івано-Франківщині в багатодітній селянській родині. З дитинства хлопчик виявив неабиякі здібності до малювання. Спочатку малював вуглиною по стінах, по свіжо вимащеній глиною землі, по запітнілих вікнах, пізніше — на папері й полотні. Одного разу вразив рідних, намалювавши на підлозі на всю хату Святого Миколая. У 1915 році 19-річного юнака забрали до австрійського війська на Першу світову війну. Василь три роки воював, був поранений, потрапив до полону в Італії. Після війни навчався в Празькій академії образотворчих мистецтв, а також був вільним слухачем філософського факультету Карлового університету. Студентом відгукнувся на голод 1921-1922 років в Україні: намалював плакат «Допоможіть голодуючим!», який виставив, щоб зібрати гроші на допомогу постраждалим. Празький період став одним із найяскравіших у творчості художника, приніс йому європейське визнання. Талановитий українець став дійсним членом Спілки чеських образотворчих академіків, обіймав добре оплачувану посаду викладача, мав гарну квартиру в центрі Праги, провадив світський спосіб життя, елегантно вдягався.

У 1923 році митець прийняв радянське громадянство і почав свою діяльність на посаді професора Київського художнього інституту. Художник, живучи в СРСР, повинен був відображати свою епоху, втілювати певні суспільні ідеали (гравюри «Страйк», «Артем», серія «Дніпробуд»). Та все-таки його душа належала рідному народу. Митець жив його життям, його болями й сподіваннями. Його ілюстрації та гравюри до творів Тараса Шевченка, Івана Франка, Василя Стефаника та інших класиків літератури характеризуються експресією штриха, романтичною піднесеністю образів. З болем переживши голодомор 1932-33 років, Василь Касіян насмілився експонувати на виставці 1936 року свій дереворит «Голод», за що мало не поплатився життям.

За творче життя художник створив близько 10 тисяч робіт: гравюри, офорти, ілюстрації до творів. Він став засновником цілої художньої школи української графіки. 40 років життя митець віддав Шевченкіані, проілюструвавши 6 видань «Кобзаря». Було ще в житті митця таке диво, як розписи на бетонній огорожі Феофанівської лікарні, де він час від часу перебував.

Василю Касіяну, першому з митців, присвоїли Шевченківську премію, він став головою Спілки художників України, депутатом Верховної Ради, академіком.

Нині впроважено щорічну Державну премію імені В. Касіяна, яка присуджується за кращий плакат та кращу художню листівку.

Джерела:

1. Владич Леонід. Василь Касіян. П’ять етюдів про художника. – К.: Мистецтво, 1978. – 172 с., іл.
2. Ольга Лагутенко. Українська графіка першої третини 20 століття. – К.: Грані-Т, 2006, – 240 с.
3. https://uamodna.com/articles/vasylj-kasiyan/ – Василь Касіян
4. http://chl.kiev.ua/default.aspx?id=6039 – Василь Ілліч Касіян

Ніщо на мене не справило такого враження, як «Кобзар»

7 грудня виповнюється 120 років від дня народження «найквітковішої» художниці України Катерини Білокур.

Неосвічена жінка самотужки сягнула воістину фантастичних висот художньої майстерності. Про неї  Пабло Пікассо сказав: «Це геніальна українська жінка. Якщо б у Франції була така, ми б змусили увесь світ говорити про неї». У боротьбі за можливість малювати їй довелося пережити осуд односельців, нерозуміння батьків, та все-таки, подолавши ці непрості перешкоди, майстриня змогла розкрити свій талант.

Катерина Білокур народилася в 1900 році в селі Богданівка на Полтавщині в простій селянській родині. Дівчинка рано навчилася читати, та батьки вирішили не віддавати Катрусю до школи, аби заощадити на одязі та взутті. Талант до малювання розкрився з дитинства. Катруся збирала з печі вуглинки й розмальовувала стіни, потайки забирала олівці брата і прикрашала квітами зошити. Не могла жити без малювання. Навчилася сама виготовляти пензлі зі щетини, фарби робила з калини, буряка, цибулі, бузини й різних трав. Навчилася змішувати кольори й ґрунтувати полотно. Катерина двічі подавала документи до художнього технікуму, та їй було відмовлено через відсутність атестата про закінчення семирічки. Обставини гнітили, односельці насміхалися, мати дорікала, що своїм малюванням відлякує хлопців. Доведена до відчаю,  дівчина вирішила втопитися. На щастя, залишилася живою, але та пригода коштувала їй дорого — застудила ноги й до кінця днів своїх ходила з ціпком. Душу відводила в стінах сільського театру, де допомагала оформлювати декорації та грала на сцені. Особливо велике враження на майстриню справив Тарас Шевченко: своєю творчістю він відкрив Катерині всю глибину слова «художник».

У творах Катерини Білокур звучить хвала земній красі, що уособлюється для мисткині в квітах. Це символ радості, щастя і життя. Ніхто ні до, ні після К.Білокур не зміг настільки вражаюче бездоганно передати на полотнах красу і багатство квітучих рослин. Коли художниці закидали, що вона надмірно малює квіти, вона відповідала: «Вони ніби тягнуться до мене зі словами: «Хто ж нас буде писати, коли ти покинеш?». Рослини майстриня писала завжди живі, з натури, жодної квітки не зірвавши. На картинах Катерини буяють рослини городні, польові, берегові, гайові, лісові, часто опиняючись поряд то у вінку чи букеті, то на столі, то в якомусь невизначеному просторі («Польові квіти»(1941), «Привіт урожаю» (1946), «Півонії» (1946), «Цар Колос» (1947), «Квіти та горіхи» (1948), «Колгоспне поле» (1948-1949), «Пшениця, квіти, виноград» (1950-1952). Та Катерина зображувала не лише квіти. Вона також майстерно виконувала портрети й пейзажі.

Світлом у житті художниці стало знайомство з відомою українською співачкою Оксаною Петрусенко. Катерина, вражена красою голосу артистки, надіслала їй лист подяки зі своїм малюнком. Співачка зрозуміла талант Катерини і сприяла організації її першої виставки в Полтаві. І розпочалася дорога до визнання і поступ у велике мистецтво. Художницю нагородили поїздкою до Москви, де вона мала змогу побувати в багатьох музеях і ознайомитися з шедеврами видатних художників світу.

У 1954 році три картини К.Білокур: «Цар-колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» – були включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі. Світові митці визнали її роботи геніальними.

Усе життя майстриня прожила в рідній Богданівці, створивши безліч осяяних буянням кольорів художніх шедеврів, що дарують посмішку і красу. На честь художниці поставлено балет «Катерина Білокур».

Джерела:

1. Катерина Білокур: мистецтво народне, наївне, високе: Альбом. – К.: Родовід, 2011. – 208с.: іл.
2. http://www.chl.kiev.ua/default.aspx?id=5703 – Доля, виспівана в квітах
3. http://heroes.profi-forex.org/ua/bilokur-katerina-vasilivna – Білокур Катерина Василівна
4. https://uaua.top/5390/ – Катерина Білокур