11 травня виповнюється 85 років від дня народження українського кінорежисера й сценариста Володимира Костенка!
Колись на українському телебаченні виходила щомісячна програма, присвячена діяльності Української студії хронікально-документальних фільмів, її проблемам, новим стрічкам, подіям, людям. Її автором і ведучим був Володимир Костенко. Режисер створив багато стрічок, знакових для його часу. А за документальні картини «Відкрий себе», «Тарас», «Перед іконою» майстер був нагороджений Шевченківською премією (посмертно, 1991).
Володимир Семенович Костенко народився 1937 року в Полтаві. Закінчив філософський факультет та аспірантуру Київського державного університету ім. Т. Шевченка, де згодом і викладав кілька років поспіль. Як режисер та сценарист працював на Ялтинській та Київській кіностудіях. Був редактором і режисером «Укркінохроніки» (1973—1990).
Володимир Костенко – автор сценаріїв і дикторського тексту документальних та науково-популярних фільмів «Соната про художника» (1966), «Мальована пісня» (1969), «Хата нашого роду» (1970), «Довженкова земля» (1971), «Відкрий себе» (1972), «Поема про Донецький край», «Місто на скелях» (1979), «Хліборобському роду нема переводу» (1979), «Тарас» (1989) та багатьох інш. Є режисером документальних стрічок «Як рідного брата» (1974), «Щоб виростало» (1977), «Хорватія. Земля і люди» (1979), «Священна скалка» (1989) та інш.
Фільми Володимира Костенка просякнуті любов’ю до української землі, глибоким співчуттям до історії і героїв нашого народу. Про українського кінорежисера знято фільм «Три храми на моїй долоні…» (1991, реж. О. Балагура).
Пам’ятаємо свій рід, пишаємося нашою величною історією та культурою! Наша нація духовно сильна й нескорима. Ми переможемо!
Цьогоріч Україна буде представлена в офіційній програмі Каннського кінофестивалю. Дебютний фільм режисера Максима Наконечного «Бачення метелика» потрапив до секції «Особливий погляд». Фокус цієї категорії – фільми, які, на думку програмного відділу фестивалю, матимуть сильний вплив на розвиток кіномистецтва.
Режисер стрічки «Бачення метелика» Максим Наконечний – член Української кіноакадемії, який уже відзначився в українському та світовому кіномистецтві. У 2020 році він став продюсером фільму «Цей дощ ніколи не скінчиться», який отримав нагороди міжнародних фестивалів – «Festival dei Popoli» у Флоренції, документального кіно в Корку (Ірландія) та IDFA (Нідерланди).
Картина «Бачення метелика» («Спас») – поствоєнна драма, яка розкриває тему травм людини та суспільства, спричинених війною. Це сюрреалістична історія про жінку-воїна, яка не хоче бути жертвою. Після звільнення з ворожого полону аеророзвідниця Ліля намагається повернутися до свого мирного життя в Україні. Біль і травма через пережите повсякчас виринають на поверхню, та щось всередині неї не дозволяє забути, чому вона мусить жити далі. Фільм створено в копродукції України (Tabor), Чехії, Хорватії та Швеції. Співсценаристкою фільму виступила Ірина Цілик («Земля блакитна, ніби апельсин»). Головні ролі зіграли актори театру та кіно Рита Бурковська та Любомир Валівоць. Також у фільмі знялися драматургиня та режисерка Наталка Ворожбит та актор і волонтер Мирослав Гай. У стрічці задіяні й непрофесійні актори: реальні лікарі, військові, зокрема, колишні полонені.
«Знімаючи цей фільм, я плекав надію, що він здебільшого буде про минуле й про наслідки війни, з якими ми, як суспільство, мали б впоратися. Але це виявився фільм про наше теперішнє й майбутнє, про передчуття великої війни та місце, яке свідомо займає в ній кожна людина», – розповів режисер Максим Наконечний.
Каннський кінофестиваль буде проходити з 17 по 28 травня та святкуватиме 75 років свого існування та розвитку. Побажаємо успіху й перемоги творцям української стрічки та акторському складу.
Відомо, що поза конкурсом на фестивалі покажуть також фільм Сергія Лозниці «Природна історія руйнування». Крім цього, діятиме програма «Україна у фокусі». Відповідно до програми, ключові ринкові ініціативи будуть спрямовані на проєкти з України на знак солідарності з українським народом.
26 квітня виповнюється 170 років від дня народження українського механіка-винахідника в галузі кіно Йосипа Тимченка!
Усім добре відомо, що винахідниками кінематографу є брати Луї та Огюст Люм’єр. 28 грудня 1895 року в Grand Café на бульварі Капуцинів у Парижі відбувся перший у світі кіносеанс, який брати і організували. Та за 2 роки до першої демонстрації кінофільмів братами Люм’єр український винахідник Йосип Тимченко вже влаштовував подібні кіносеанси в Одесі. У листопаді 1893 року в одеському готелі «Франція» відбулася публічна демонстрація двох кінофільмів, знятих пристроєм «кінескоп» Йосипа Тимченка на Одеському іподромі: «Вершник» та «Метальник списа».
Йосип Андрійович Тимченко народився 1852 року в селі Окіп на Харківщині в родині селянина-кріпака. Маючи хист до механіки, навчався в механічних майстернях Харківського університету. У 1874 році з дружиною приїхав до Одеси – і вже за кілька років прославив себе на все місто, подарувавши імператорові Олександру II електричний хронометр власної конструкції. Імператор у відповідь подарував талановитому винахідникові власний золотий годинник із гербом. З 1880 року Йосип Тимченко вже керував механічними майстернями Новоросійського університету в Одесі і був головним механіком навчального закладу.
Український механік – автор багатьох оригінальних винаходів, передусім автоматичних метеорологічних, фізичних і астрономічних приладів, деякі з яких неодноразово були відзначені золотими та срібними медалями на світових виставках. Сконструйований Йосипом Тимченком разом із приятелем – інженером Михайлом Фрейденбергом перший у світі кіноапарат, названий «кінетоскопом», використовував не кіноплівку, а дискову фотопластинку. Демонстрація фільмів за допомогою кіноапарата в одеському готелі «Франція» з успіхом тривала майже 2 тижні, а преса описувала це диво тодішньої техніки як «художню виставку живих фотографій, що рухаються за допомогою електричної машини». Це був революційний винахід, який винахідники, на жаль, так і не запатентували. Проте якби Йосип Тимченко поставився до свого геніального пристрою з погляду мистецтва, а не тільки науки, батьківщиною кінематографу могла б стати зовсім не Франція…
Також український винахідник розробляв устаткування для лабораторій, обсерваторії Одеського університету, сконструював автоматичну телефонну станцію, хірургічні інструменти для операцій на очах. 40 років плідної роботи в університеті, медалі й нагороди на міжнародних виставках – і злидні в кінці життя! Колишній кріпак звернувся до радянського уряду з проханням повернути йому власний дім і майстерню, та робітничо-селянська влада відмовила «буржуєві».
До речі, російська влада намагалася вкрасти у нас ім’я видатного механіка, називаючи до сьогодні Йосипа Тимченка «великим російським винахідником»! До того ж сконструйований ним кінетоскоп і нині зберігається в сховищах політехнічного музею в москві, як артефакт, що мав би засвідчувати досягнення «російської технічної думки». А насправді це в котре підтверджує злодійську ментальність російських ординців.
Українська нація упродовж історії створила багато величних постатей. Ми – сильні, мудрі й непереможні! Усе буде Україна!
Тривають пекельні дні війни росії проти нашого народу. Українську землю від агресора захищають відчайдушні й сміливі хлопці, серед яких є і знаменитості.
Так, з першого дня війни записався до тероборони і український кінорежисер та актор Ахтем Сеітаблаєв, режисер «Кіборгів», «Хайтарми» та «Захара Беркута». «Пресофіцер 206-го батальйону територіальної оборони міста Києва», – тепер представляється він.
Ахтем активно підтримував Євромайдан, гостро відреагував на полон у росіян Олега Сенцова і навіть писав відкритий лист Дональду Трампу з проханням вплинути на визволення колеги. 23 лютого режисер зі своєю командою презентував на Зимовому кіноринку трейлер свого нового фільму «Мирний-21», а навесні мала відбутися і прем’єра стрічки. Повний райдужних планів, Ахтем і не підозрював, що наступного дня розпочнеться війна.
«Мирний-21» – це фільм про захист Луганського прикордонного загону, оснований на документальній історії. «Я почув її безпосередньо від командира цього загону і спершу не повірив у неї. Один приклад: 85% особового складу в загоні складали місцеві жителі, і ніхто не зрадив!» – пишається українськими хлопцями режисер.
Ахтем зазначив, що його фільми часто є пророчими – «хоч не знімай!» Зняв «Хайтарму» – почалася окупація Криму. «Мирний-21» знімали у військовій частині міста Васильків, яку зараз знищено. Загинув і молодий актор Паша Лі, який грав у фільмі вихідця з Криму. Події, що відбуваються з його персонажем у фільмі, майже один в один нагадують події його справжньої трагічної загибелі. Його герой проговорює свою біографію на допиті і розповідає, що батько його – кореєць, мати – з Західної України, а сам він – гуцул, який народився в Євпаторії, чим збиває з пантелику тих, хто його допитує. Це власне біографія Паші. А 6 березня актор отримав смертельні поранення, коли евакуював людей з будинку, що загорівся в Ірпені.
Ахтем Сеітаблаєв упевнений, що росія вже програла війну. «У цій війні, що триває ось уже 9 років, протистоять насправді цілі світогляди й цивілізації. Це війна між мордором та найбільш гармонійним із відомих способів співіснування людей – демократією та демократичними цінностями», – упевнений режисер.
Ахтем, як і кожний українець, мріє про такі сьогодні бажані мирні, спокійні дні: «Тоді я зберу всіх своїх та поїду на берег моря, на батьківщину мами. Сидітиму й дивитимуся, як мої діти купаються, як рідні п’ють вино і про щось розмовляють. А я сидітиму, мовчатиму і просто дивитимуся на них».
Ми непохитно віримо в перемогу! У силу духу й міць наших дивовижних захисників! Ворожа орда згине, і ми навчимося заново жити, творити й мріяти. І отримувати насолоду від звичних, мирних речей!
Сьогодні виповнюється 110 років від дня народження відомого українського кінорежисера Тимофія Левчука.
Режисер – творець першого українського широкоформатного фільму «Закон Антарктиди», що мав величезний успіх свого часу в Парижі, а за картину «Родина Коцюбинських» майстер отримав Шевченківську премію.
Тимофій Васильович Левчук народився 19 січня 1912 року в селі Бистрівці Київської губернії. У своїй біографічній книжці «Тому що люблю…» митець згадував, як у його рідному селі показували перший фільм на простирадлі, натягнутому надворі. Це було його перше надзвичайно сильне юнацьке враження про кіно, яке тоді тільки починали популяризувати і стрічки возили селами. Після школи Тимофій навчався в педагогічному технікумі. Пробував учителювати, та в школі витримав лише два тижні. А коли відкрився кіноінститут у Києві, вступив туди на режисерський факультет. Свою професійну діяльність митець розпочав 1935 року з посади асистента режисера. Тимофій був асистентом в Івана Кавалерідзе («Перекоп», «Коліївщина», «Прометей») і Володимира Брауна («Блакитні дороги»). Під час Другої світової війни режисер був на фронті, отримав поранення. А в мирний час знову повернувся до своєї улюбленої справи на Київську кіностудію художніх фільмів. Як режисер майстер дебютував науково-популярною стрічкою «Зоря над Карпатами» (1949). Зняв документальні фільми «Київ» (1950), «М.В. Гоголь» (1951) та інші.
Екранізував п’єси О. Корнійчука «В степах України» (1952), «Калиновий гай» (1953). Поставив фільми «Киянка» (1958–59), «Два роки над прірвою» (1967) та інші. З особливим задоволенням режисер знімав фільм «Помилка Оноре де Бальзака» (1969), адже рідне село майстра Бистрівка знаходилося за два кілометри від Верхівні, де у маєтку Е. Ганської гостював О. де Бальзак. Тож цей фільм живився його дитячими спогадами та легендами про цей маєток і враженням від костелу в Бердичеві, де вінчалися Бальзак і Ганська.
Режисер поставив фільми і про відомих українських особистостей – «Іван Франко» (1956), «Родина Коцюбинських» (1971), «У звуках пам’ять відгукнеться», що присвячений Миколі Лисенку. Митцю належить створення першого українського широкоформатного художнього фільму «Закон Антарктиди» з унікальними зйомками блискучого кінооператора Сурена Шахбазяна та чудовою грою акторів. Цей фільм, знятий за реальними подіями про те, як група радянських науковців рятує іноземну експедицію, мав величезний успіх у Парижі: у кінохроніці збереглися кадри, де парижани вишикувалися у велику чергу, аби потрапити на його перегляд. Та у своїй творчості митець свідомо щоразу повертався до теми війни, оскільки вважав: пройшовши її всю і виживши, він відповідальний за пам’ять про тих, хто загинув («Війна», «Довга дорога і короткий день», «Дума про Ковпака», «Від Бугу до Вісли», «Ми звинувачуємо» та інші).
Тимофій Васильович активно займався і викладацькою діяльністю. Він мав ступінь професора і викладав у Київському театральному інституті ім. І. Карпенка-Карого. А ще Тимофій Левчук – автор книг, присвячених улюбленій справі – «З любов’ю до глядача», «Зарубіжні зустрічі», «Кінорежисура», «Люди та фільми: Записки кінорежисера», «Тому що люблю: Спогади кінорежисера», «Про кіномистецтво» та інш.
У житті режисер був інтелігентною і чуйною людиною. Дуже захоплювався живописом і товаришував з художниками. Багато читав, зібрав чудову бібліотеку. Особливо багато було книжок про мистецтво, з-поміж яких були рідкісні видання. А ще митцю було властиве надзвичайне почуття гумору, тож на будь-які ситуації він реагував іронічно. І так розповідав життєві бувальщини, що йому пропонували видати збірку «Анекдоти від Левчука».
Джерела:
Про Тимофія Левчука: Зб. статей, нарисів, інтерв’ю / Упоряд. Т. Т. Дерев’янко; Редкол.: Б. С. Буряк та інші. – К.: Мистецтво, 1982. – 208 с., іл.
Левчук Т. В. Люди і фільми: Зап. кінорежисера. – К.: Мистецтво, 1984. – 222с.
Ім’я української режисерки, сценаристки, драматургині Наталії Ворожбит серед авторів твору вже давно сприймається глядачами як знак якості – будь то театральна п’єса, велике кіно чи серіал. Її роботи викликають при перегляді різні емоції: сум, гнів, хвилювання… – але головне – вони вимагають думати. І впізнавати себе – людей, для яких і про яких Наталія пише та знімає.
Наталія – режисерка та авторка одного з найуспішніших українських серіалів «Спіймати Кайдаша», а за фільм «Кіборги» вона отримала головну кінопремію України «Золота дзиґа» як найкращий сценарист.
Наталія Анатоліївна Ворожбит народилася 4 квітня 1975 року в Києві. Дівчина мріяла писати і після школи вступила до Літературного інституту ім. М. Горького в Москві на факультет драматургії. Після закінчення навчання вона 10 років жила і працювала в Москві. За словами Наталії, у московському літературному середовищі вона почувалася досить комфортно, але саме там вона відчула себе справжньою українкою: «Саме там я відчула, що ми різні, і насправді всі ці 10 років дуже хотіла додому». У Москві Наталія написала кіносценарій до скандального російського серіалу «Школа». Наталія Ворожбит досить рано розпочала свою кар’єру. Перша вистава за її п’єсою «Житіє простих» була поставлена в 1994 році, коли дівчині було 19 років. А вже за рік у Росії відбулася постановка п’єси «Дівчинка з сірниками». Далі п’єси Наталії потрапили на сценічні підмостки США та Великобританії.
Повернувшись до Києва, режисерка влаштувалася головним редактором на телеканал «СТБ», а також продовжувала писати для театрів. У 2017 році вийшов перший повнометражний фільм для кінопрокату, створений за сценарієм Наталії. Картина отримала назву «Кіборги». Для створення своєї роботи сценаристка консультувалася з учасниками АТО. А згодом вийшла наступна стрічка – «Дике поле». Режисерським дебютом Наталії став фільм «Погані дороги», знятий за її однойменною п’єсою, що теж присвячений людям, які проживають на території воєнних дій. Стрічку дуже високо оцінили на Венеційському кінофестивалі – вона отримала нагороду Verona Film Club Award. Глибоке й щире розуміння проблем людей, що опинилися в зоні воєнних дій, і співчуття «простим людям» створює особливий кут зору «Поганих доріг».
У 2020 році вийшов український 12-серійний телесеріал «Спіймати Кайдаша», сценаристкою та виконавчою продюсеркою якого виступила Наталія. Сюжет телесеріалу заснований на відомій нам зі шкільної програми повісті Івана Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я», та події перенесені в нашу сучасність і додані цікаві сюжетні лінії. До того ж герої розмовляють колоритною українською мовою. Таким чином, вийшло яскраво, весело й живо – і серіал полюбився українським глядачам.
Як драматургиня Наталія – одна із засновниць «Тижня актуальної п’єси» і «Театру Переселенця», кураторка фестивалів «Донкульт» та «ГОГОЛЬFEST». Вона написала близько 20-и п’єс, які були поставлені як у найкращих українських театрах («Дикий театр», Київський молодий театр, Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра та інш.), так і в різних країнах світу – Королівському Шекспірівському театрі та Театрі Роял Корт у Великій Британії, Театрі Магдебурга в Німеччині та інших.
Наталія Ворожбит отримала численні нагороди, зокрема «Жінка року» (2020) за версією премії ООН Women in Arts у категорії «Театр і кіно», а також увійшла до списків «Топ-100 успішних жінок України. Сто українок, які досягли вражаючих результатів у різних сферах», «Топ-100 найвпливовіших людей України» і «Топ-100 успішних жінок України» за рейтингом видання «Новий час» (2020).
Людмила Барбір – талановита українська актриса та телеведуча. Актриса бере активну участь у різних світських заходах та телешоу. А через її зовнішній вигляд Людмилу часто порівнюють із Монікою Белуччі.
Людмила Григорівна Барбір народилася 30 листопада 1982 року в селі Чорногузи Чернівецької області. Зірка «Сніданку з 1+1» народилася в Карпатах, тому називає себе справжньою гуцулкою. Зі слів Людмили, вона ніде не почувається так спокійно, як в рідних горах. Навчаючись у школі, дівчина брала активну участь у художній самодіяльності: співала, танцювала. Була неодноразово лауреатом районних, обласних і міжнародних конкурсів та фестивалів. Тому рідні й знайомі радили їй вступати до театрального вишу. Закінчивши школу із золотою медаллю, Людмила подала документи до Чернівецького університету на спеціальність «Медичний психолог», а також і до Київського театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого на акторське відділення, знаючи наперед, що навряд чи туди вступить через великий конкурс. Але дівчина вступила з першого разу, склавши три іспити за спеціальністю на відмінно.
Після навчання актриса працювала в театрах «Рампа», «Браво», «Театр перевтілення». З 2007 року знімалася в рекламі. Всього на її рахунку більше 20-и робіт у цьому жанрі для центральних каналів українського телебачення.
Паралельно Людмила брала участь у зйомках серіалів і художніх фільмів. Глядачі пам’ятають її за ролями в серіалах «За все тобі дякую», «Мухтар», «Дві сторони однієї Анни», «Жіночий лікар» «Квиток на двох» тощо. Зіграла головну роль в українському артхаусному фільмі «Записки графомана» режисера Олега Філіпенка. Людмила – дуже емоційна, характерна актриса. Особливо їй до вподоби ролі сильних, упевнених у собі жінок та драматичні ролі. Артистка бере участь у дубляжі художніх фільмів. Наприклад, в Україні її голосом розмовляють героїні блокбастерів «Аватар», «Росомаха», фільму «Наші пані у Варшаві».
Людмила Барбір – відома телеведуча. У 2011 – 2012 роках вона вела шоу «Теорія зради» з Андрієм Мерзлікіним, де актриса виконувала роль психолога: заспокоювала гостей, що вийшли з рівноваги. Людмила багато років у парі з Русланом Сенічкіним веде ранкове шоу «Сніданок з 1+1», ведучою якого стала за результатами глядацького голосування. До того ж актриса займається викладацькою діяльністю: викладає в школі радіо- і телеведучих Astrasapience, де дає майстер-класи з основ сценічної мови.
Людмила також виявила себе чудовою танцівницею. Вона стала учасницею третього сезону оновлених «Танців з зірками» і подарувала глядачам незабутні емоції від перегляду кожного її танцю.
Тендітна жінка у вільний час займається бойовим мистецтвом: айкідо та айкідзю-дзюцу, якими захопилася після нападу грабіжника (до речі, чоловік Людмили – тренер з айкідо). Тренування для неї – не лише фізичне навантаження для тіла, а й можливість зняти стрес та забути про проблеми. А ще такі заняття чудово дисциплінують, допомагають концентруватися. Зірка навіть отримала Чорний пояс айкідзюцу.
А ще в родині Людмили захоплюються читанням. Жоден день не обходиться без книги, а читання перед сном – «просто якась магія!».
Харизматична талановита українська актриса Людмила Загорська не перестає дивувати своїх прихильників новими неочікуваними амплуа та майстерними перевтіленнями.
Людмила Михайлівна Загорська народилася 14 січня 1973 року в місті Вінниця. Мати і батько актриси – інженери-технологи, але мама Людмили обожнювала театр, тож почала брати доньку на дорослі вистави, коли тій виповнилося 3 роки. Саме тоді дівчинка й вирішила, що стане актрисою. З дитячих років Людмила займалася хореографією і вокалом в ансамблі народного танцю «Барвінок», грала на скрипці, співала сольно і в хорі. А ще їй дуже подобалося виступати на всіх шкільних заходах. Дівчинка була тихою і сором’язливою і на сцені завжди почувалася комфортніше, ніж у житті. Після школи дівчина вступила до Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого, який закінчила 1994 року з червоним дипломом.
У 90-і роки фільмів і вистав ставили мало. Тож після закінчення інституту Людмилі довелося грати вистави по школах та санаторіях, створювати з колегами мінітеатри, отримуючи за свою працю копійки. «Як я вижила – не знаю. Але змінити свою професію думки не було», – ділиться актриса. Нарешті в 1999 році Людмила стала актрисою Київського ТЮГу на Липках, де працює і донині.
Згодом Людмила почала зніматися в кіно. Уперше на знімальному майданчику вона опинилася в 28 років, знявшись в епізоді українського детективного серіалу «Слід перевертня». У 2006 році актриса отримала свою першу головну роль: у мелодрамі «Стара подруга» виконавиця з’явилася в образі вимогливої до себе й оточуючих бізнесвумен, яка намагалася влаштувати особисте життя, уклавши парі зі своєю кращою подругою. У 2011 році актриса знялася в драматичному серіалі «Острів непотрібних людей», де за сюжетом 13 осіб потрапляють на безлюдний острів. Серіал став одним із найяскравіших, дорогих і довгострокових проєктів Star Media: підготовка до проєкту тривала 2 роки, а зйомки проходили в Таїланді.
Та візитною карткою актриси стала головна роль у серіалі «Провідниця», де Людмила постала в образі не звичайної провідниці, яка лише приносить чай і білизну пасажирам. Ольга, по суті, – психолог, який вислуховує пасажирів і допомагає їм розібратися в особистих проблемах. Актриса розповіла, що вона зовсім не схожа на свою героїню, але теж не раз чула від знайомих, що їй насправді треба було стати психологом.
В активі актриси також робота в популярних проєктах «Утьосов. Пісня довжиною в життя», «Заповіт ночі», «Повернення Мухтара», «Доярка з Хацапетівки», «Вчора закінчилася війна», «Жіночий лікар», «Офіцерські дружини», «Друге дихання», «Листи з минулого», «Жіночі секрети», «Лабіринт» та інш.
Людмила Загорська щаслива в шлюбі з режисером та актором Тарасом Дударем. Рукам кінорежисера належить створення 11-и фільмів, у деяких з них він зняв свою дружину в головних ролях.
Людмила – спокійна та гармонійна за характером. Своє дозвілля артистка вважає за краще проводити за книгою або в подорожах. Актриса рідко дає інтерв’ю і намагається уникати участі в телевізійних шоу, бо не любить плітки та чвари.
Український актор Олександр Попов відомий телеглядачам численними ролями в фільмах та серіалах. У його послужному списку понад 40 телепроєктів!
Олександр Миколайович Попов народився 2 червня 1986 року в місті Комсомольську (нині Горішні Плавні) на Полтавщині. Невдовзі після народження хлопчика родина перебралася до столиці України. У дитинстві Сашко був дуже спортивним. Він захоплювався екстремальними видами спорту і серйозно займався футболом. Але з мрією стати футболістом юнаку довелося розпрощатися в старших класах через серйозну травму, що поставила хрест на перспективах досягти успіху у великому спорті. Тоді Олександр захопився грою КВК і записався до драмгуртку. І коли одного разу хлопець зіграв Гамлета в однойменній шекспірівській постановці, він зрозумів, що хоче стати справжнім артистом.
Закінчивши Київський університет театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого, працював актором у Київському академічному театрі юного глядача на Липках. Роботу на телебаченні Олександр розпочав зі зйомок у рекламних роликах таких брендів, як соки Біола, мережі фаст-фуд McDonalds та мобільного оператора Life. У кіно почав зніматися з 2007 року з невеликих ролей у серіалах «Вітчим», «Колишня», «Серцю не накажеш», «Повернення Мухтара». Першу головну роль актор виконав у драмі «Дві сторони однієї Анни».
Широку популярність актору принесли також фільми й серіали «ОСА», «Все одно ти будеш мій», «Відьма», «Коли минуле попереду», «Господарка», «Я з тобою», «Танець метелика», «Троє в лабіринті» та інш.
Олександр спробував себе і в ролі телеведучого ранкового шоу «Сніданок. Вихідний» на каналі «1+1». Цей досвід для артиста був дуже корисний, тому що дуже відрізнявся від акторської роботи. «Телебачення – це знову новий досвід і новий стрес для організму, без цього, мені здається, ніяк не можна», – зазначив актор. Працюючи на ТБ, Олександру довелося змінювати акторську манеру поведінки перед камерою. Він пояснював: «У мене є страх дивитися в камеру. Я не звик до цього, тому що нас чотири роки в театральному інституті вчили не дивитися в неї. А тут, навпаки, потрібно змінити свій світогляд і звертатися туди, до цих 7-8 мільйонів глядачів. Це дуже незвично і складно для актора – інший світ!»
У вільний від роботи час артист віддає перевагу спорту. Олександр зберіг свою дитячу пристрасть до екстремальних видів: узимку він регулярно катається на сноуборді, а влітку за першої ж нагоди відкриває на річці Дніпро сезон серфінгу. Окрім того, Олександр захоплюється мотоспортом. Також актор має чудове хобі – фотографію. Він володіє професійним апаратом і робить безліч професійних знімків, спеціалізуючись в основному на портретах людей.
Актриса Оксана Жданова належить до молодого покоління акторської школи. Вона стала відомою глядачам після зйомок в трилогії про циганку Лялю, після чого взяла участь у ряді популярних телевізійних проєктів. Сама виконавиця вважає себе, у першу чергу, театральною актрисою і не дуже охоче відлучається для роботи в кіно і на телебаченні.
Жданова Оксана Вікторівна народилася 3 лютого 1993 року в Херсоні в акторській сім’ї. Її батько – Віктор Жданов – актор театру та кіно, Заслужений артист України. Мати – актриса Олена Хохлаткіна, Народна артистка України. Батьки Оксани працювали на сцені Херсонського обласного українського музично-драматичного театру, на сцені якого дебютувала в масових сценах і маленька Оксана у віці 2-х років. У 2000 році сім’я переїхала до Донецька, де батьки виступали у складі трупи Донецького академічного українського музично-драматичного театру. Виходила на сцену і Оксана – у ролі Лоліти в п’єсі Гі де Мопассана «Милий друг». Крім театру Оксана мала й інші уподобання. Вона мала мрію стати балериною, проте дівчинку не взяли до бальної школи: не вийшла ростом і фігурою. Тоді вона пішла займатися в танцювальний гурток. Пізніше танцювальна підготовка дуже допомагала їй в акторській роботі.
Після закінчення школи Оксана вирішила піти по стопах батьків і вступила до Київського університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого. Ще будучи студенткою, стала актрисою Театру на лівому березі Дніпра, де грала у виставах «Мене немає …», «Білі ночі любові», «Співай, Лоло, співай!», «Людина, яка платить», «Життя попереду» та інш. З 2021 року актриса працює в театрі ім. Івана Франка.
У кіно Оксана почала зніматися з 2011 року, дебютувавши в епізодичній ролі у фільмі «Щоденники Темного». Популярність прийшла до неї в 2014 році після виконання головної ролі в 95-серійній мелодрамі «Дворняжка Ляля» режисера Дмитра Гольдмана. Її героїня – 17-річна рудоволоса циганка Ляля Рубінова. Перша головна роль далася актрисі не зовсім легко: довелося вивчати текст циганською мовою, ще й зі специфічною говіркою, а навчитися керувати авто виявилося для актриси навіть складніше, ніж осідлати коня.
Оксана запам’яталася глядачам і яскравою грою в кримінальному фільмі «Суддя», де перевтілилася в героїню – журналістку Ірину: сильну, вільну, відкриту дівчину з гарним почуттям гумору. На знімальному майданчику артистці вдалося попрацювати зі своїм батьком Віктором Ждановим.
Оксана також зіграла помітні ролі в картинах «Повернешся – поговоримо», «Чорна квітка», «Нитки долі», «Забудь і згадай», «Чуже життя», «Настане світанок», «Квіти дощу» та інш. У 2021 році відбулася прем’єра драми «Я працюю на цвинтарі», знятій за мотивами твору українського письменника Павла Бєлянського. Ксенія пишається зйомками в цьому проєкті та вважає його одним із найяскравіших у своєму послужному списку.
У вільний від роботи час актриса черпає натхнення в піших прогулянках старими київськими парками та скверами, захоплюється катанням на ковзанах та велосипеді. А ще просто обожнює читати. Особливо їй подобаються поезії Йосипа Бродського та проза Льва Толстого, а також фантастика та детективні романи. До того ж актрисі дуже подобається готувати та винаходити нові рецепти. За її словами, якби не склалося з кар’єрою в кіноіндустрії, вона, напевно, відкрила б свій ресторан.
Library Art Blog 