У кадрі українського кінематографа

10 вересня відзначається День українського кіно!

За 31 рік незалежності вітчизняний кінематограф пройшов нелегкий шлях: від повного занепаду до отримання престижних нагород на міжнародних кінофестивалях. Завдяки державному фінансуванню після багатолітнього застою українське кіно сьогодні розвивається. Воно різноманітне, цікаве, подекуди експериментальне і не боїться гострих тем. Згадаємо деякі цікаві моменти в історії українського кіно.

• Перша Київська кінофабрика відкрилася в 1928 році. А вже в 1930 році на ній було знято видатний шедевр Олександра Довженка «Земля», що на Всесвітній виставці в Брюсселі увійшов у десятку найкращих фільмів світу!

• Як і в усьому світі перші фільми в Україні були німими. Лише в 1930 році з’явилася перша озвучена документальна кінострічка Дзиги Вертова «Симфонія Донбасу».
• У 1964 році відбулася прем’єра геніального фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Кінокартина отримала 39 міжнародних нагород та 28 призів на кінофестивалях у різних країнах світу!

• Перший телесеріал української кіностудії «Царівна» з’явився 1994 року і складався з двадцяти серій.
• Найбільшим міжнародним кінофестивалем в Україні є київський кінофестиваль «Молодість», який заснований у 1970 році і проходить кожного року в жовтні.

Українське кіно сьогодні визнається у світі і отримує міжнародні нагороди. Свою першу нагороду на Каннському міжнародному фестивалі українські кінематографісти отримали в 2005 році за фільм режисера Ігоря Стрембіцького «Подорожні». У стрічці зображене життя самотніх акторів, що доживають вік у будинку ветеранів. Фільм про мрії, які не збуваються. На Каннському кінофестивалі здобув відразу 3 нагороди в 2014 році і фільм М. Слабошпицького «Плем’я» про кримінальне життя вихованців інтернату з вадами слуху. Це був перший фільм у світі, знятий без єдиного слова – виключно українською жестовою мовою. У 2018 році отримав нагороду за найкращу режисерську роботу фільм С. Лозниці «Донбас» і був відзначений його документальний фільм «Бабин Яр. Контекст», у якому йдеться про вбивства євреїв під час нацистської окупації Києва під час Другої світової війни.

З 1997 року Україна висуває свої фільми на премію «Оскар». Першим фільмом, що представляв нашу державу, був «Мамай» Олеся Саніна. У 2019 році претендентом від України став фільм «Додому» Нарімана Алієва як найкращий фільм іноземною мовою. Ця стрічка про долю кримськотатарської родини, її бажання повернутися на батьківщину після анексії Криму. У 2020 році претендентом на «Оскар» став фільм Валентина Васяновича «Атлантида». Драма розповідає про життя на Донбасі після перемоги України у війні з Росією.

Українське кіно невід’ємне від життя народу і завжди реагувало на всі значущі події в історії нашої держави – від Помаранчевої революції до російської окупації. Серед найбільш касових фільмів про російсько-українську війну – «Кіборги» (2017) Ахтема Сейтаблаєва, «Позивний Бандерас»(2018) Зази Буадзе, «Донбас»(2018) Сергія Лозниці, «Наші котики» (2020) Володимира Тихого та інш.

Українське кіно продовжує жити в країні і під час війни. Нещодавно в Держкіно відбувся перший показ фільму «Ля Палісіада» – повнометражного дебюту режисера Філіпа Сотниченка, призера українських та міжнародних кінофестивалів. 

Джерела:

1. Тримбач, Сергій Васильович. Кіно народжене Україною. Альбом антології українського кіно. К.: Саміт-книга, 2019. – 384 с.: іл.
2. Українське кіно від 1960-х до сьогодні. Проблема виживання. – К.: видавництво “Задруга” – 2010. – 252 с.Б іл.
3. https://prm.ua/suchasne-ukrainske-kino-vid-stanovlennia-do-mizhnarodnoho-vyznannia/ – Сучасне українське кіно: від становлення до міжнародного визнання
4. https://nzl.theukrainians.org/startuye-pokaz-najkrashhyh-ukrayinskyh-strichok-do-30-yi-richnyczi-nezalezhnosti.html – Нове українське кіно

«Мої ролі – як діти…»

27 серпня виповнився б 81 рік актору від Бога, легенді українського театру й кіно – Богдану Ступці!

Богдан Сильвестрович – один із найвидатніших акторів нашого часу, якому були підвладні будь-які образи та персонажі. Знаменитий польський режисер Єжи Гоффман назвав його «найталановитішим драматичним актором Європи»!

Богдан Сильвестрович Ступка народився 1941 року в селищі Куликові на Львівщині в мистецькій родині. До сцени хлопця привчили рідні: батько співав у хорі Львівського оперного театру, там же працювали мамин брат і тітка. У 14 років Богдан уже сам дебютував на сцені в п’єсі «Дні Турбіних» – брав участь у масовці. Після школи Богдан навчався на філологічному факультеті Львівського державного університету ім. І. Франка. Але потяг до сцени переважив: юнак закінчив акторську студію при Львівському академічному драматичному театрі ім. М. Заньковецької (до 1978 року працював у цьому театрі), а з часом закінчив театрознавчий факультет Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І Карпенка-Карого.

З 1978 року Богдан Сильвестрович став актором Київського драматичного театру ім. І. Франка, а 2001 року очолив його. Одним із ключових епізодів для театру стали гастролі в США з виставою «Тев’є-Тевель». Починаючи з дати прем’єри вистави в 1989 році, головну роль незмінно виконував Богдан Ступка. Вистава була одним із найголовніших досягнень української театральної сцени. Тому показово, що на один з виступів в Америці потрапила письменниця Белл Кауфман, онука Шолом-Алейхема. За її словами, багатьох акторів вона бачила в образі Тев’є-молочника, проте Б. Ступка був найкращим!

За свою кар’єру актор зіграв понад 100 ролей у кіно і стільки ж у театрі. Дебют у кіно відбувся у фільмі Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою»(1971), де актор виконав роль Ореста Дзвонаря. На цю роль претендував Іван Миколайчук, але оскільки це була роль бійця УПА (тобто негативна за радянських часів), то влада не хотіла, аби її грав І. Миколайчук. Тож затвердили Б. Ступку – та його трактування образу виявилося дуже вдалим, і ця роль є одною з найкращих у списку актора. У переліку ролей видатного українця багато історичних постатей: гетьмани Іван Брюховецький («Чорна рада»), Іван Мазепа («Молитва за гетьмана Мазепу»), Богдан Хмельницький («Вогнем і мечем»), а також Чингісхан  («Таємниця Чингісхана»), Олександр Керенський («Червоні дзвони»), Остап Вишня («Із життя Остапа Вишні») та інш.

Професіоналізм видатного актора полягав не тільки в майстерній передачі характерів своїх персонажів, але і в тій моральній і фізичній самовіддачі, з якою він працював на майданчику. Богдан Сильвестрович грав жадібно, красиво і професійно. Завжди був доброзичливим до своїх колег і мав чудове почуття гумору. Сам актор часто називав себе «Актьор Актьорич» і любив, коли на знімальному майданчику до нього зверталися «Бодя», ласкавим «Ступочка» чи навіть більш імпозантним – «Сильвестр Сталоновий». 

А ще Богдан Сильвестрович дуже любив свою країну і мріяв, аби її культура, на ниві якої він працював, розквітала. У 2008 році Богдан Ступка отримав нагороду від Міжнародного кінофестивалю в Римі за роль у фільмі польського режисера Кшиштофа Зануссі «Серце на долоні». Тоді зі сцени актор промовив: «Мрією мого життя було, щоб українська культура стала відома в цілому світі! Мрії повинні збуватися, і я щасливий, що маю можливість сприяти цьому».

Джерела:

1. Коломієць, Ростислав. Пристрасті за Богданом. – К.: Факт, 2006. – 416 с.: іл.
2. Богдан Ступка: митець і людина. – К.: Книга, 2008. – 240 с..: іл.
3. https://suspilne.media/182229-bogdan-stupka-fakti-ta-nevidome/ – Богдан Ступка: факти та невідоме
4. https://day.kyiv.ua/uk/article/kultura/vidomyy-i-nevidomyy-bogdan-stupka – Відомий і невідомий Богдан Ступка

З тими, кого люблю…

Відома українська актриса театру та кіно, легенда нашого культурного світу Ада Роговцева 16 липня відзначає свій 85-ий день народження!

Ада Михайлівна – дивовижна актриса, людина високої гідності й наша національна гордість! Герой України, кавалер Ордена княгині Ольги, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка, Почесна громадянка Києва. Актриса входить до переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної України.

Ада Михайлівна Роговцева народилася 1937 року в місті Глухові Сумської області. Її батько до війни працював у НКВС, мати була за фахом агрономом. Ада з дитинства виявляла творчі здібності – писала вірші та чудово їх декламувала. І мріяла стати журналісткою, але за порадою подруг вирішила піти до театрального інституту. У Київському театральному інституті ім. І. Карпенка-Карого вона стала однією з найкращих студенток на курсі, виявляючи талант, працьовитість та наполегливість. Навчання в театральному інституті відкрило дівчині не лише дорогу до світу театру й кіно, а й подарувало любов усього життя – чоловіка Костянтина Степанкова. Він був викладачем майбутньої актриси. Побравшись, вони прожили 46 років щасливого життя. Артистка присвятила чоловікові книгу «Мій Костя».

Після закінчення вишу Ада стала артисткою Київського національного театру драми ім. Лесі Українки, де пропрацювала понад 35 років і вже в 23 роки стала заслуженою артисткою УРСР! Ада Михайлівна багато грає в кіно і на сцені. Свою першу роль у кіно дівчина зіграла у 18 років – її героїня Наталія Башкирцева у фільмі «Приборкання вогню» стала символом жіночності й подружньої вірності, а роль Анни в кіноепопеї «Вічний поклик» зробила Аду улюбленицею всієї країни. Кіноробіт у актриси дуже багато. Зокрема, серед найпопулярніших сучасних стрічок – «Обручка з рубіном», «11 дітей з Моршина», «Запитайте в осені», «Я люблю свого чоловіка» та інш.

Актриса також багато гастролювала з концертними програмами та камерними театрами. Грала в багатьох виставах Романа Віктюка. У Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі зіграла у виставах «Рожевий міст» та «Вася повинен зателефонувати», які поставила донька актриси Катерина Степанкова. А ще актриса передає свій творчий досвід наступним поколінням – вона є професоркою Національного університету культури і викладачем у Київському театральному інституті ім. І. Карпенка-Карого.

Не дивлячись на солідний вік, Ада Роговцева й досі активно знімається в кіно та грає в театрі. І нехай у актриси завжди буде відмінне здоров’я, аби і надалі тішити шанувальників своєю неперевершеною грою.

Ада Михайлівна займає чітку громадянську позицію. У мирний час актриса багато знімалася в росії, але після подій на Майдані від співпраці з російськими кінематографістами відмовилася. З початку війни з рф артистка активно допомагає нашим захисникам – їздить виступати перед героями і збирала гроші на лікування поранених. У 2015 році за свої проукраїнські погляди та висловлювання щодо російської агресії актриса стала персоною нон грата у ворожій країні, де на неї навіть порушили кримінальну справу.

«Мені зовсім не страшно, – зазначає актриса, – бо я народилася оптимісткою. Останні роки в мені народилися якісь інші якості – я почала вміти ненавидіти. Я справді ненавиджу вбивць! Я ненавиджу людей, які піднімають руки на дитячу лікарню, які піднімають автомат на дитину, на безпорадну жінку і на мого героя!»

Джерела:

1. Тетяна Терен, Анна Липківська. Прості речі. Вісім розмов з Адою Роговцевою. – Київ: Пабулум, 2018. – 264 с.
2. Ада Роговцева. Свідоцтво про життя. – Кам’янець-Подільський, ООО “Друкарня Рута”, 2013. – 336 с.
3. https://lifestyle.24tv.ua/ru/ada-rogovceva-foto-biografija-filmy-legendy-teatra-kino_n1378585 – Легенда кіно Ада Роговцева
4. https://day.kyiv.ua/uk/article/intervyu-kultura-osobystist/ada-rogovceva-malenka-velyka-lyudyna – Ада Роговцева – маленька велика людина

Твори своє майбутнє

29 червня святкує своє 75-річчя відомий український кінорежисер, сценарист, актор Михайло Іллєнко! Михайло Герасимович – Заслужений діяч мистецтв України і лауреат Державної премії імені Олександра Довженка.

Михайло Іллєнко народився 1947 року в Москві. Закінчив Всесоюзний державний інститут кінематографії і з 1973 року працював на Київській кіностудії ім. О. Довженка. У кіно актор дебютував невеликою роллю у фільмі «Вечір напередодні Івана Купала» (1968), після чого знявся в картині «Білий птах з чорною ознакою» (1970). У 1975 році Михайло Герасимович вирішив спробувати себе в ролі режисера, знявши фільм «Там вдалині, за річкою». Серед інших робіт режисера такі фільми, як «Школа», «Кожен мисливець бажає знати …», «Фучжоу 1» та «Фучжоу 2» (приз на Міжнародному кінофестивалі в Белграді (1999)), «Сьомий маршрут», «Той хто пройшов крізь вогонь» (стрічка отримала головну нагороду 3-го Міжнародного київського кінофестивалю) та інш.

Михайло Іллєнко веде широку мистецьку роботу. З 1997 року він виступає організатором українського кінофестивалю «Відкрита ніч», який активно залучає до культурного контексту українського кіновиробника, висвітлює його досягнення і проблеми. Фестиваль відображає стан українського кіно після здобуття незалежності України. Український кінорежисер – автор проєкту «Дивись українське – твори своє майбутнє!» Митець упевнений, що більша частина внесків кіно, які врізаються в пам’ять глядача, це все ж таки формула: «Ми – для нас – про себе». І проєкт «Дивись українське» підтримує саме таку формулу.

З 2000 року режисер – декан кінофакультету Київського університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого. Михайло Герасимович має багато життєвих і творчих планів. Він завжди відкритий до всього цікавого й нового. Так, у 2009 році митець взяв участь у першому етапі навколосвітньої подорожі на яхті «Купава».

У березні 2022 року під час російського вторгнення в Україну Михайло Іллєнко долучився до лав територіальної оборони. І в березні відбулася прем’єра нового фільму режисера «Толока», зйомки якого затягнулися на довгі 7 років. «Толока» – це кінолегенда, злиття смислів та образів, поєднання нашої історії та сьогодення. Ця стрічка мала кілька допрем’єрних показів за кордоном, зокрема на Днях українського кіно в Стамбулі. А першими, за наполяганням самого режисера, картину побачили захисники нашої Вітчизни та мешканці прифронтових територій на сході України. Сюжет фільму заснований на баладі Тараса Шевченка про дівчину Катерину, у яку закохалися троє козаків. Вона ж між них не обирала – довірила вибір долі: хто врятує з полону її брата, той і стане чоловіком. Завдання виявилося складним – і двоє з трьох козаків загинули. А один виконав завдання, та брат Катерини виявився її коханим…

Новий фільм Михайла Іллєнка, заснований на баладі Кобзаря, – ніби притча про долю України та життя нашої нації, що за найскладніших обставин намагається боротися й не втрачати віру.

Джерела:

1. Тримбач, Сергій Васильович. Кіно народжене Україною. Альбом антології українського кіно. – К.: Саміт-книга, 2019. – 384 с.: іл., с. 327-377
2. Л. Брюховецька. Приховані фільми. Українське кіно 1990-х – К.: Видавництво “АртЕк”. – 2003. – 384 с., с. 294 – 300
3. https://academia.gov.ua/illienko-mikhaylo-gerasimovich/ – Іллєнко Михайло Герасимович
4. https://kino-teatr.ua/uk/person/llnko-mihaylo-4394.phtml – Кіно-театр. Михайло Іллєнко

Театр живе в мені постійно

26 травня відзначає своє 65-річчя відомий актор театру та кіно, Народний артист України Богдан Бенюк.

Богдан Михайлович Бенюк народився на Івано-Франківщині, в селі Битків. З ранніх років хлопчик добре співав. Три рідні брати часто виступали як тріо, виконуючи пісні, які були тоді популярними. Актором же Богдан вирішив стати вслід за старшим братом, який потрапив до Театру ім. М. Заньковецької. На той час юнак навчався в 9-му класі та ходив на його вистави. «Дух театру відчув саме тоді», – говорив він. Закінчивши Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого, Богдан Михайлович працював у Київському театрі юного глядача, а тоді понад 40 років є одним із провідних акторів Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка. За цей час зіграв більше ніж у 50-и виставах.

Богдан Бенюк також відомий кіноактор. Зніматися в кіно він почав з 1975 року – і за майже півстоліття взяв участь у зйомках 53-ьох картин. Популярність йому принесла роль рядового Кринкіна у військовій драмі «Ати-бати, йшли солдати…» – останній режисерській роботі Леоніда Бикова. Фільм став свого часу одним із лідерів прокату. Актор також виконав головні ролі в українських фільмах «Сорочка зі стежкою», «Москаль-чарівник», «Чорна рада», а в 2000-ні роки двічі зіграв роль Леоніда Утьосова – у серіалах «Круч. Пісня довжиною в життя» та «Ліквідація». Помітними стали ролі в стрічках «Кандагар», «Мисливці за діамантами», «Ангели війни», «Таємний щоденник Симона Петлюри», «Тарас. Повернення» та інш.

Богдан Бенюк – особистість різнопланова. Також артист працював на озвученні мультфільмів «Капітошка», «Три паньки», «Як метелик вивчав життя» та інш., а на телебаченні вів розважальні передачі («Еніки-Беніки», «Шоу самотнього холостяка», «Біла ворона»). Разом з українським актором Анатолієм Хостікоєвим Богдан Михайлович є співзасновником Театральної компанії «Бенюк і Хостікоєв». А з 2018 року професор Богдан Бенюк очолює кафедру акторського мистецтва та режисури драми в Київському національному університеті ім. І. Карпенка-Карого.

У важкий час російсько-української війни відомий актор радить своїм співвітчизникам залишатися незламними оптимістами, незважаючи на страшні й болісні сьогоднішні реалії. Артист називає війну з рф шансом «зруйнувати стосунки з монстром, який мучив Україну 300 років». Після відновлення роботи Театру ім. Івана Франка артист знову грає у виставах: «Адже світ має знати, що крім війни ми думаємо і про майбутнє та займаємося відродженням».

Джерела:

1. https://stuki-druki.com/authors/benyuk-bogdan.php – Знамениті люди. Богдан Бенюк
2. https://my.ua/persons/bogdan-beniuk – Богдан Бенюк. Політик, діяч культури, знаменитість

Майстер документального жанру

11 травня виповнюється 85 років від дня народження українського кінорежисера й сценариста Володимира Костенка!

Колись на українському телебаченні виходила щомісячна програма, присвячена діяльності Української студії хронікально-документальних фільмів, її проблемам, новим стрічкам, подіям, людям. Її автором і ведучим був Володимир Костенко. Режисер створив багато стрічок, знакових для його часу. А за документальні картини «Відкрий себе», «Тарас», «Перед іконою» майстер був нагороджений Шевченківською премією (посмертно, 1991).

Володимир Семенович Костенко народився 1937 року в Полтаві. Закінчив філософський факультет та аспірантуру Київського державного університету ім. Т. Шевченка, де згодом і викладав кілька років поспіль. Як режисер та сценарист працював на Ялтинській та Київській кіностудіях. Був редактором і режисером «Укркінохроніки» (1973—1990).

Володимир Костенко – автор сценаріїв і дикторського тексту документальних та науково-популярних фільмів «Соната про художника» (1966), «Мальована пісня» (1969), «Хата нашого роду» (1970), «Довженкова земля» (1971), «Відкрий себе» (1972), «Поема про Донецький край», «Місто на скелях» (1979), «Хліборобському роду нема переводу» (1979), «Тарас» (1989) та багатьох інш. Є режисером документальних стрічок «Як рідного брата» (1974), «Щоб виростало» (1977), «Хорватія. Земля і люди» (1979), «Священна скалка» (1989) та інш.

Фільми Володимира Костенка просякнуті любов’ю до української землі, глибоким співчуттям до історії і героїв нашого народу. Про українського кінорежисера знято фільм «Три храми на моїй долоні…» (1991, реж. О. Балагура).

Пам’ятаємо свій рід, пишаємося нашою величною історією та культурою! Наша нація духовно сильна й нескорима. Ми переможемо!

Джерела:

1. https://esu.com.ua/search_articles.php?id=3949 – Костенко Володимир Семенович
2. http://knpu.gov.ua/content/kostenko-volodimir-semenovich – Костенко Володимир Семенович

Нове українське кіно

Добрі новини на культурному фронті нашої держави! 

Цьогоріч Україна буде представлена в офіційній програмі Каннського кінофестивалю. Дебютний фільм режисера Максима Наконечного «Бачення метелика» потрапив до секції «Особливий погляд». Фокус цієї категорії – фільми, які, на думку програмного відділу фестивалю, матимуть сильний вплив на розвиток кіномистецтва.

Режисер стрічки «Бачення метелика» Максим Наконечний – член Української кіноакадемії, який уже відзначився в українському та світовому кіномистецтві. У 2020 році він став продюсером фільму «Цей дощ ніколи не скінчиться», який отримав нагороди міжнародних фестивалів – «Festival dei Popoli» у Флоренції, документального кіно в Корку (Ірландія) та IDFA (Нідерланди).

Картина «Бачення метелика» («Спас») – поствоєнна драма, яка розкриває тему травм людини та суспільства, спричинених війною. Це сюрреалістична історія про жінку-воїна, яка не хоче бути жертвою. Після звільнення з ворожого полону аеророзвідниця Ліля намагається повернутися до свого мирного життя в Україні. Біль і травма через пережите повсякчас виринають на поверхню, та щось всередині неї не дозволяє забути, чому вона мусить жити далі. Фільм створено в копродукції України (Tabor), Чехії, Хорватії та Швеції. Співсценаристкою фільму виступила Ірина Цілик («Земля блакитна, ніби апельсин»). Головні ролі зіграли актори театру та кіно Рита Бурковська та Любомир Валівоць. Також у фільмі знялися драматургиня та режисерка Наталка Ворожбит та актор і волонтер Мирослав Гай. У стрічці задіяні й непрофесійні актори: реальні лікарі, військові, зокрема, колишні полонені.

«Знімаючи цей фільм, я плекав надію, що він здебільшого буде про минуле й про наслідки війни, з якими ми, як суспільство, мали б впоратися. Але це виявився фільм про наше теперішнє й майбутнє, про передчуття великої війни та місце, яке свідомо займає в ній кожна людина», – розповів режисер Максим Наконечний.

Каннський кінофестиваль буде проходити з 17 по 28 травня та святкуватиме 75 років свого існування та розвитку. Побажаємо успіху й перемоги творцям української стрічки та акторському складу.

Відомо, що поза конкурсом на фестивалі покажуть також фільм Сергія Лозниці «Природна історія руйнування». Крім цього, діятиме програма «Україна у фокусі». Відповідно до програми, ключові ринкові ініціативи будуть спрямовані на проєкти з України на знак солідарності з українським народом.

Джерела:

1. https://detector.media/infospace/article/198391/2022-04-14-film-bachennya-metelyka-maksyma-nakonechnogo-zmagatymetsya-na-festyvali-v-kannakh/ – Фільм «Бачення метелика» Максима Наконечного змагатиметься на фестивалі в Каннах
2. https://vogue.ua/article/culture/kino/ukrajinskiy-film-bachennya-metelika-pokazhut-na-kannskomu-kinofestivali.html – Український фільм «Бачення метелика»

Кіно зародилося в Україні

26 квітня виповнюється 170 років від дня народження українського механіка-винахідника в галузі кіно Йосипа Тимченка!

Усім добре відомо, що винахідниками кінематографу є брати Луї та Огюст Люм’єр. 28 грудня 1895 року в Grand Café на бульварі Капуцинів у Парижі відбувся перший у світі кіносеанс, який брати і організували. Та за 2 роки до першої демонстрації кінофільмів братами Люм’єр український винахідник Йосип Тимченко вже влаштовував подібні кіносеанси в Одесі. У листопаді 1893 року в одеському готелі «Франція» відбулася публічна демонстрація двох кінофільмів, знятих пристроєм «кінескоп» Йосипа Тимченка на Одеському іподромі: «Вершник» та «Метальник списа».

Йосип Андрійович Тимченко народився 1852 року в селі Окіп на Харківщині в родині селянина-кріпака. Маючи хист до механіки, навчався в механічних майстернях Харківського університету. У 1874 році з дружиною приїхав до Одеси – і вже за кілька років прославив себе на все місто, подарувавши імператорові Олександру II електричний хронометр власної конструкції. Імператор у відповідь подарував талановитому винахідникові власний золотий годинник із гербом. З 1880 року Йосип Тимченко вже керував механічними майстернями Новоросійського університету в Одесі і був головним механіком навчального закладу.

Український механік – автор багатьох оригінальних винаходів, передусім автоматичних метеорологічних, фізичних і астрономічних приладів, деякі з яких неодноразово були відзначені золотими та срібними медалями на світових виставках. Сконструйований Йосипом Тимченком разом із приятелем – інженером Михайлом Фрейденбергом перший у світі кіноапарат, названий «кінетоскопом», використовував не кіноплівку, а дискову фотопластинку. Демонстрація фільмів за допомогою кіноапарата в одеському готелі «Франція» з успіхом тривала майже 2 тижні, а преса описувала це диво тодішньої техніки як «художню виставку живих фотографій, що рухаються за допомогою електричної машини». Це був революційний винахід, який винахідники, на жаль, так і не запатентували. Проте якби Йосип Тимченко поставився до свого геніального пристрою з погляду мистецтва, а не тільки науки, батьківщиною кінематографу могла б стати зовсім не Франція…

Також український винахідник розробляв устаткування для лабораторій, обсерваторії Одеського університету, сконструював автоматичну телефонну станцію, хірургічні інструменти для операцій на очах. 40 років плідної роботи в університеті, медалі й нагороди на міжнародних виставках – і злидні в кінці життя! Колишній кріпак звернувся до радянського уряду з проханням повернути йому власний дім і майстерню, та робітничо-селянська влада відмовила «буржуєві».

До речі, російська влада намагалася вкрасти у нас ім’я видатного механіка, називаючи до сьогодні Йосипа Тимченка «великим російським винахідником»! До того ж сконструйований ним кінетоскоп і нині зберігається в сховищах політехнічного музею в москві, як артефакт, що мав би засвідчувати досягнення «російської технічної думки». А насправді це в котре підтверджує злодійську ментальність російських ординців.

Українська нація упродовж історії створила багато величних постатей. Ми – сильні, мудрі й непереможні! Усе буде Україна!

Джерела:

1. https://dojo.ua/josyp-tymchenko-vynakhidnyk-i-zabutyj-pioner-kinematohrafa/ – Йосип Тимченко: винахідник і забутий піонер кінематографу
2. https://uamodna.com/articles/yosyp-tymchenko/ – Йосип Тимченко
3. https://usmg.com.ua/ukrainets-shcho-vyperedyv-brativ-lium%CA%BCier/ – Українець, що випередив братів Люм’єр

Часто фільми стають пророчими

Тривають пекельні дні війни росії проти нашого народу. Українську землю від агресора захищають відчайдушні й сміливі хлопці, серед яких є і знаменитості.

Так, з першого дня війни записався до тероборони і український кінорежисер та актор Ахтем Сеітаблаєв, режисер «Кіборгів», «Хайтарми» та «Захара Беркута». «Пресофіцер 206-го батальйону територіальної оборони міста Києва», – тепер представляється він.

Ахтем активно підтримував Євромайдан, гостро відреагував на полон у росіян Олега Сенцова і навіть писав відкритий лист Дональду Трампу з проханням вплинути на визволення колеги. 23 лютого режисер зі своєю командою презентував на Зимовому кіноринку трейлер свого нового фільму «Мирний-21», а навесні мала відбутися і прем’єра стрічки. Повний райдужних планів, Ахтем і не підозрював, що наступного дня розпочнеться війна.

«Мирний-21» – це фільм про захист Луганського прикордонного загону, оснований на документальній історії. «Я почув її безпосередньо від командира цього загону і спершу не повірив у неї. Один приклад: 85% особового складу в загоні складали місцеві жителі, і ніхто не зрадив!» – пишається українськими хлопцями режисер.

Ахтем зазначив, що його фільми часто є пророчими – «хоч не знімай!» Зняв «Хайтарму» – почалася окупація Криму. «Мирний-21» знімали у військовій частині міста Васильків, яку зараз знищено. Загинув і молодий актор Паша Лі, який грав у фільмі вихідця з Криму. Події, що відбуваються з його персонажем у фільмі, майже один в один нагадують події його справжньої трагічної загибелі. Його герой проговорює свою біографію на допиті і розповідає, що батько його – кореєць, мати – з Західної України, а сам він – гуцул, який народився в Євпаторії, чим збиває з пантелику тих, хто його допитує. Це власне біографія Паші. А 6 березня актор отримав смертельні поранення, коли евакуював людей з будинку, що загорівся в Ірпені.

Ахтем Сеітаблаєв упевнений, що росія вже програла війну. «У цій війні, що триває ось уже 9 років, протистоять насправді цілі світогляди й цивілізації. Це війна між мордором та найбільш гармонійним із відомих способів співіснування людей – демократією та демократичними цінностями», – упевнений режисер.

Ахтем, як і кожний українець, мріє про такі сьогодні бажані мирні, спокійні дні: «Тоді я зберу всіх своїх та поїду на берег моря, на батьківщину мами. Сидітиму й дивитимуся, як мої діти купаються, як рідні п’ють вино і про щось розмовляють. А я сидітиму, мовчатиму і просто дивитимуся на них».

Ми непохитно віримо в перемогу! У силу духу й міць наших дивовижних захисників! Ворожа орда згине, і ми навчимося заново жити, творити й мріяти. І отримувати насолоду від звичних, мирних речей!

Джерела:

1. https://ua.krymr.com/a/ukraina-rosia-viyna-krym-akhtem-seitablaiev-interviu/31752485.html – Очевидно, що Росія вже програла війну. Ахтем Сеітаблаєв
2. https://nv.ua/ukr/art/ahtem-seitablayev-rozpoviv-pro-zagiblogo-pid-irpenem-pashu-li-50229645.html – Актор та режисер Ахтем Сеітаблаєв
3. https://edinstvennaya.ua/showbiz/news/36887-ahtem-seitablayev-rozpoviv-pro-vtratu-na-viyni-druga-pashi-li – Ахтем Сеітаблаєв про втрату на війні друга

Видатний майстер кіно

Сьогодні виповнюється 110 років від дня народження відомого українського кінорежисера Тимофія Левчука.

Режисер – творець першого українського широкоформатного фільму «Закон Антарктиди», що мав величезний успіх свого часу в Парижі, а за картину «Родина Коцюбинських» майстер отримав Шевченківську премію.

Тимофій Васильович Левчук народився 19 січня 1912 року в селі Бистрівці Київської губернії. У своїй біографічній книжці «Тому що люблю…» митець згадував, як у його рідному селі показували перший фільм на простирадлі, натягнутому надворі. Це було його перше надзвичайно сильне юнацьке враження про кіно, яке тоді тільки починали популяризувати і стрічки возили селами. Після школи Тимофій навчався в педагогічному технікумі. Пробував учителювати, та в школі витримав лише два тижні. А коли відкрився кіноінститут у Києві, вступив туди на режисерський факультет. Свою професійну діяльність митець розпочав 1935 року з посади асистента режисера. Тимофій був асистентом в Івана Кавалерідзе («Перекоп», «Коліївщина», «Прометей») і Володимира Брауна («Блакитні дороги»). Під час Другої світової війни режисер був на фронті, отримав поранення. А в мирний час знову повернувся до своєї улюбленої справи на Київську кіностудію художніх фільмів. Як режисер майстер дебютував науково-популярною стрічкою «Зоря над Карпатами» (1949). Зняв документальні фільми «Київ» (1950), «М.В. Гоголь» (1951) та інші.

 Екранізував п’єси О. Корнійчука «В степах України» (1952), «Калиновий гай» (1953). Поставив фільми «Киянка» (1958–59), «Два роки над прірвою» (1967) та інші. З особливим задоволенням режисер знімав фільм «Помилка Оноре де Бальзака» (1969), адже рідне село майстра Бистрівка знаходилося за два кілометри від Верхівні, де у маєтку Е. Ганської гостював О. де Бальзак. Тож цей фільм живився його дитячими спогадами та легендами про цей маєток і враженням від костелу в Бердичеві, де вінчалися Бальзак і Ганська.

Режисер поставив фільми і про відомих українських особистостей – «Іван Франко» (1956), «Родина Коцюбинських» (1971), «У звуках пам’ять відгукнеться», що присвячений Миколі Лисенку. Митцю належить створення першого українського широкоформатного художнього фільму «Закон Антарктиди» з унікальними зйомками блискучого кінооператора Сурена Шахбазяна та чудовою грою акторів. Цей фільм, знятий за реальними подіями про те, як група радянських науковців рятує іноземну експедицію, мав величезний успіх у Парижі: у кінохроніці збереглися кадри, де парижани вишикувалися у велику чергу, аби потрапити на його перегляд. Та у своїй творчості митець свідомо щоразу повертався до теми війни, оскільки вважав: пройшовши її всю і виживши, він відповідальний за пам’ять про тих, хто загинув («Війна», «Довга дорога і короткий день», «Дума про Ковпака», «Від Бугу до Вісли», «Ми звинувачуємо» та інші).

Тимофій Васильович активно займався і викладацькою діяльністю. Він мав ступінь професора і викладав у Київському театральному інституті ім. І. Карпенка-Карого. А ще Тимофій Левчук – автор книг, присвячених улюбленій справі – «З любов’ю до глядача», «Зарубіжні зустрічі», «Кінорежисура», «Люди та фільми: Записки кінорежисера», «Тому що люблю: Спогади кінорежисера», «Про кіномистецтво» та інш.

У житті режисер був інтелігентною і чуйною людиною. Дуже захоплювався живописом і товаришував з художниками. Багато читав, зібрав чудову бібліотеку. Особливо багато було книжок про мистецтво, з-поміж яких були рідкісні видання. А ще митцю було властиве надзвичайне почуття гумору, тож на будь-які ситуації він реагував іронічно. І так розповідав життєві бувальщини, що йому пропонували видати збірку «Анекдоти від Левчука».

Джерела:

1. Про Тимофія Левчука: Зб. статей, нарисів, інтерв’ю / Упоряд. Т. Т. Дерев’янко; Редкол.: Б. С. Буряк та інші. – К.: Мистецтво, 1982. – 208 с., іл.
2. Левчук Т. В. Люди і фільми: Зап. кінорежисера. – К.: Мистецтво, 1984. – 222с.
3. https://ukurier.gov.ua/uk/articles/larisa-levchuk-monumenta-iz-sebe-batko-nikoli-ne-r/ – «Монумента із себе ніколи не робив…»
4. http://knpu.gov.ua/content/levchuk-timofii-vasilovich – Левчук Тимофій Васильович

.