«Театр в одній особі»

18 квітня виповнилося 125 років від дня народження одного з найвизначніших українських митців XX cт., актора й режисера, одного з фундаторів українського театру – Мар’яна Крушельницького. Відомий гуморист та театральний критик Остап Вишня так писав про гру видатного актора: «Промінь прожектора зупиняється на М. Крушельницькому, і незрозуміло, хто кого освітлює, чи то прожектор Крушельницького, чи Крушельницький прожектор».

Мар’ян Михайлович Крушельницький народився 1897 року в селі Пилява на Тернопільщині. Хлопець мав неабиякі акторські здібності і у 18 років став учасником трупи «Тернопільські театральні вечори», організатором і першим керівником якої був Лесь Курбас. Згодом став виступатим на сцені театру товариства «Руська бесіда». Коли ж у період існування маріонеткової Галицької ССР на початку 1920-х років у Галичині закрили всі українські культурні заклади, Мар’ян виїхав до Праги, де вступив на філософський факультет Празького університету.

Повернувшись у 1924 році до Української РСР, артист вступив до трупи провідного театру «Березіль», засновником і художнім керівником якого був Лесь Курбас. Незважаючи на непоказну зовнішність, Мар’ян Крушельницький стає дуже популярним актором. Особливим блиском відзначалася його гра в п’єсах М. Куліша, поставлених керівником театру. Відзначився артист і як режисер, поставивши комедію «За двома зайцями». Коли ж Леся Курбаса в 1933 році усунули з посади, а потім і заарештували, митець сам очолив театр «Березіль». У 1935 році театр отримав назву Харківський драматичний театр ім. Т. Шевченка.

Переїхавши до Києва в 1952 році, Мар’ян Крушельницький став актором та головним режисером Київського академічного драматичного театру ім. І. Франка. В особі артиста гармонійно поєдналися талант актора й режисера. Митець у своїх постановках відійшов від трафаретності й сталості, використовуючи динаміку, глибину й психологізм образів. Кращі його режисерські роботи – «Гроза» О. Островського, «Євгенія Гранде» О. Бальзака, «Ярослав Мудрий» І. Кочерги, «Змова приречених» М. Вірті, опера «Богдан Хмельницький» К. Данькевича та інш.

Мар’ян Крушельницький знімався також і в кінофільмах. Так, на Одеській кіностудії він знявся в режисерському дебюті Олександра Довженка «Ягідка кохання» (1926) і на «Українфільмі» в першій звуковій стрічці Івана Кавалерідзе «Коліївщина».

Відзначаючи широкі здібності артиста, друзі й учні називали його «театром в одній особі». Спогади про видатного майстра української сцени закарбовані в національній пам’яті нашого народу.

Джерела:

1. https://tsdkffa.archives.gov.ua/?p=14591 – Мар’ян Михайлович Крушельницький
2. https://uahistory.co/book/100-great-figures-of-ukrainian-culture/91.php – 100 великих діячів культури України. Крушельницький Мар’ян Михайлович
3. https://vufku.org/names/mar-yan-krushelnitskiy/ – Мар’ян Крушельницький

«Після перемоги ми зробимо нашу країну казкою»

З початком війни особливо хочеться чути людей, які завдяки їх професійним якостям оцінюють теперішню ситуацію не лише реалістично, але й емоційно. Безперечно, одним із таких голосів є голос заслуженої артистки України, актриси Ірми Вітовської.

Ірма Вітовська – топова українська актриса. Вона працює в київському Молодому театрі і в кіноіндустрії – є зіркою відомого серіалу «Леся+Рома» та однією з головних героїнь кінострічки Антоніо Лукіча «Мої думки тихі». Ірма має численні премії та нагороди: дворазова лауреатка національної кінопремії «Золота дзиґа», визнана найкращою актрисою національної премії від кінокритиків «Кіноколо», володарка двох національних премій «Телетріумф», лауреатка театральної премії «Київська пектораль» та інш.

Актриса має чітку громадянську позицію. Після російської збройної агресії проти України Ірма Вітовська відмовилася від співпраці з російськими кіновиробниками і намагалася допомогти військовим та людям, що потребують допомоги. Робила ляльки-мотанки, продавала їх (найдорожча коштувала 2,5 тисячі гривень), а виручені гроші передавала на допомогу армії; виконала головну роль в арт-проєкті «Оскар і рожева пані», створеному для збору коштів на потреби невиліковно хворих дітей. Сьогодні актриса, залишаючись в Україні, займається допомогою багатьом фондам і переселенцям. Допомагає їм потрапити в Європу, знайти там прихисток. Ірма Вітовська передбачала російську військову агресію багато років тому: «Простежувалися певні тенденції. Наприклад, у російському кінематографі почали відтворювати образ ворога з українців. Була «Біла гвардія» петербурзького режисера Снєжкіна (2011-2012). Такого високого градуса українофобії, як у цьому фільмі, в текстах М. Булгакова немає. А ще – фільми «Ми з майбутнього», «Матч» та інш. Було зрозуміло, до чого все йде. Потім був 2014 рік…»

Ірма Вітовська є членом правління Української кіноакадемії, яка проводить велику роботу на культурному фронті. Росію все більше викидають з різноманітних культурних платформ та майданчиків по всьому світу. Так, напередодні вдалося позбавити московський кінофестиваль акредитації, що є нашою великою перемогою. Це великі збитки для російської кіноіндустрії! «Так що Нікіта Міхалков уже ніхто, і дуже багато таких, як він. Дякуючи всій нашій кіноспільноті». А ще кіноспільнота допомагає в пошуку необхідних медичних засобів, допомагає дітям у притулках, евакуйованим українцям та військовим.

Ірма Вітовська впевнена, що зараз в Україні – час героїв, які народжуються всюди – в кожній області, в кожному містечку, селі. Актриса свято вірить у перемогу нашого народу і постійно повторює слова Оксани Забужко: «Київ москву хрестив, Київ москву і відспіває!». За своє мовчання і свій сліпий страх, за свою ницу байдужість росіяни дорого заплатять!

Джерела:

1. https://www.ukrinform.ua/rubric-ato/3437458-irma-vitovska-aktrisa-teatru-i-kino.html – Ірма Вітовська. Актриса театру і кіно
2. https://kino.24tv.ua/irma-vitovska-rozpovila-pro-svoyu-uchast-viyni-vsyu-krayinu-mi_n1918818 – Ірма Вітовська. «На всю країну ми стали одним Майданом»
3. https://www.pravda.com.ua/rus/articles/2022/03/25/7334280/ – Ірма Вітовська

Театр, який не боявся експериментувати

31 березня виповнюється 100 років від дня народження відомого театру «Березі́ль», що став флагманом модернізму в українському театральному мистецтві! 

Театр був створений режисером Лесем Курбасом. Його назва символічна, що давньоукраїнською мовою означає «березень» – початок весни, початок нового мистецтва! 

«Березіль» як державний театр з 1922 до 1926 року працював у Києві, а в 1926 році як найкращий театр республіки був переміщений до тогочасної столиці України Харкова. У час свого розквіту театр налічував 6 акторських студій, близько 400 акторів і співробітників, режисерську лабораторію, музей, мюзик-хол. «Березіль» був сміливим і міцним експериментальним колективом, у якому променіли молоді таланти. Художнє керівництво театру декларувало свою творчу програму, у якій ішлося про боротьбу з рутиною та штампами в театрі. Театр Леся Курбаса еволюціонував у бік авангардизму, експресіонізму та символізму. До сценічного дійства митець долучає фотографію, кіно та музику. Лесь Курбас запропонував українцям новий театр, який назвав «філософським». Цей театр примушував думати – і це в умовах, коли радянські переможці давали народу красиву картинку, закликаючи вірити в неї.

Харківський період театру знаменувався плідною співпрацею Леся Курбаса з художником Вадимом Меллером та драматургом Миколою Кулішем, що увінчалася створенням таких постановок як «Народний Малахій», «Мина Мазайло» та «Маклена Граса». Ці п’єси спричинили цілу літературну дискусію, яка перетворилася на кампанію цькування режисера та М. Куліша, звинувачених у викривленні оптимістичної радянської дійсності. «Патетичну сонату» за М. Кулішем заборонили ставити, а драма «Маклена Граса» була показана у вересні 1933 року під наглядом чекістів, а згодом була заборонена.

Наприкінці 1933 року Леся Курбаса звільнили з посади художнього керівника театру, а потім заарештували. За вироком суду режисер отримав п’ять років ув’язнення і згодом був відправлений у Соловецький табір. Влітку 1937 року 1825 осіб Соловецької тюрми особливого призначення, серед них і Лесь Курбас, були засуджені до страти. Митець був розстріляний на початку листопада 1937 року в урочищі Сандармох, разом з іншими 1 111 представниками української культури і мистецтва, що дістали назву «розстріляного відродження». У 1935 році театр «Березіль» був перейменований у Харківський державний драматичний театр ім. Т. Шевченка, який працює і понині. Назву «Березіль» сьогодні має мала сцена цього театру.

Доля відпустила Лесю Курбасу тільки п’ятдесят років, але за ці півстоліття він встиг зробити надзвичайно багато для мистецтва, і сьогодні пам’ять про режисера жива. Спадок митця вивчають у вищих закладах. У Львові є театр його імені, у Києві – проспект. 

Джерела:

1. https://www.jnsm.com.ua/h/0331Q/ – Театр «Березіль» Леся Курбаса
2. https://uain.press/blogs/les-kurbas-ta-berezil-teatr-yakyj-ne-boyavsya-eksperymentuvaty-723657 – Олександр-Зенон Степанович Курбас
3. https://znaj.ua/ru/history/223394-berezil-lesya-kurbasa-istoriya-teatru-yakiy-ne-boyavsya-eksperimentuvati – «Березіль» Леся Курбаса

Театр – життя, і ми – актори в ньому

В. Шекспір сказав: «Світ – театр, і ми всі в ньому актори». А Г. Сковорода ще доповнив: «І кожен грає ту роль, на яку його поставили». Щороку 27 березня відзначається Всесвітній день театру. Це професійне свято всіх працівників театру, а також мільйонів небайдужих глядачів. Традиційно цей день проходить під девізом – «Театри як засіб взаєморозуміння та зміцнення миру між народами!»

У театрі, незалежно від того, чи слухаємо ми оперу, чи насолоджуємося майстерністю і грацією артистів балету або з душевним трепетом стежимо за грою драматичних акторів, ми завжди відчуваємо особливу атмосферу свята. Перші театри з’явилися в Греції, згодом в Китаї, Індії, а в X столітті з’являються зачатки Європейського театру.

Сьогодні театри дивують не лише оригінальністю вистав, але й своїм виглядом – архітектурою, розташуванням, внутрішнім оздобленням. Завзяті театрали добре знайомі з невеликим австрійським містечком Брегенц, куди щороку з усього світу з’їжджаються любителі опери та театрального мистецтва. Усі вистави тут проходять на плавучій сцені спеціальної конструкції, що вміщує безліч декорацій і складну систему освітлення.

Норвезька столиця Осло також входить до списку театральних «креативників». Оперний театр міста – величезна будівля з мармуру і скла з оглядовим майданчиком, що простягнувся уздовж узбережжя на кілька сот метрів.

Гігантське «яйце» зі скла й титану, немов фантастичний підводний човен, спливло посеред Пекіна. Це не що інше, як будівля сучасного театру. Його творець, французький архітектор Поль Андре, дав волю своїй фантазії і створив справжній футуристичний об’єкт. Щоб потрапити до холу театру, потрібно пройти підводним тунелем завдовжки у 80 метрів – і вже саме це приводить у захват!

У японському театрі костюми й маски, які носять актори, передаються з покоління в покоління і багато сюжетів наповнені розповідями про самураїв. Є в Японії і оригінальний театр кабукі, де всі ролі, навіть жіночі, грають чоловіки. Цікаво, що цей театр заснувала саме жінка, яка була служницею якогось святилища в 17 столітті. Вона та інші жінки виконували тоді всі ролі, у тому числі й чоловічі. Однак керівництву країни це не сподобалося, і жінок в театрі кабукі замінили чоловіками.

Сучасні серіали – не винахід нашого часу. У давнину на Сицилії ставилися вистави, які тривали роки. Щовечора в театрі збиралися глядачі, щоб подивитися продовження. До речі, на Сицилії і нині можна потрапити на виставу довжиною в місяць!

А ми, українці, любимо свій театр і захоплюємося нашими акторами! До речі, перший український стаціонарний театр був відкритий у Львові в 1795 році, а в Києві перший стаціонарний театр з’явився в 1806 році, а через 24 роки з’явилася перша українська п’єса – «Наталка-Полтавка» Івана Котляревського. В Україні з нагоди Міжнародного дня театру завжди проводилися театральні фестивалі, артисти отримували нагороди та державні звання, а глядачі йшли на прем’єри вистав.

Ми здобудемо перемогу і обов’язково повернемося до повноцінного життя! І театр займатиме в ньому належне місце!

Джерела:

1. https://nubip.edu.ua/node/73750 – Міжнародний день театру
2. https://tsikavi-fakty.com.ua/50-tsikavyh-i-dyvovyzhnyh-faktiv-pro-teatry-svitu/ – Дивовижні факти про театри світу
3. https://historyurok.com.ua/tsikavi-fakty/pro-liudynu/mystectvo/muzyka/pro-teatry.html – Театр

“Легенда українського театру”: Садовський Микола

13 грудня виповнюється 165 років від дня народження Миколи Карповича Садовського – українського актора, режисера і громадського діяча. Корифея українського побутового театру. Доля  Миколи Садовського тісно переплелася з долею видатних його вчителів і сподвижників  марка Кропивницького і Михайла Старицього, його високоталановитих рідних братів Тобілевичів – Івана Карпенка-Карого, Панаса Саксаганського – і сестри Марії Садовської-Барілотті, а також славетної Марії Заньковецької.Микола Тобілевич народився 13 грудня 1856 року в селі Кам’яно-Костувате, тепер Братський район, Миколаївська область. Він навчався в Єлисаветградському реальному училищі, замолоду брав участь в аматорських гуртках. З початком Російсько-турецької війни 1877-1878 рр. прямо з училища іде на фронт добровольцем. Він бере участь практично у всіх найбільших битвах на Балканах, в переправі через Дунай, обороні Шипкинського перевалу, в кінці кампанії дійшов до самого Константинополя. Був нагороджений Георгієвським хрестом, представлений до офіцерського чину. Однак Микола Тобілевич не спокусився військовою кар’єрою, а вернувшись на Єлисаветградщину зайнявся сімейним захопленням – театром.З 1881 р. у професійному театрі у трупах Г. Ашкаренка, Марка Кропивницького, Михайла Старицького, а 1888 року організував власну трупу. У 1898 р. трупа Садовського об’єдналася з «Товариством російсько-малоросійських артистів» братів Тобілевичів (І. Карпенка-Карого та П. Саксаганського), а ще двома роками пізніше (1900 р.) до них приєднався ансамбль М. Кропивницького. У 1905 р. на запрошення з Галичини Садовський очолював театр «Руської Бесіди» у Львові, чим (разом із М. Заньковецькою) сприяв значному піднесенню театральної культури на Західноукраїнських землях.Повернувшись до Києва, Садовський заснував перший український стаціонарний театр, який розпочав свою роботу 1906 року в Полтаві, а потім діяв аж до 1919 в Києві. Артисти київського міського театру у січні 1919 майже повним складом на чолі з Садовським переїхали до Кам’янця-Подільського.У роки української державності Садовський працював головним уповноваженим у справах народних театрів – року в червні 1919 його призначено головноуповноваженим із питань організації народних театрів для фронту і тилу на території УНР; 1920 року в Галичині, з 1921 – очолював театр «Просвіти» в Ужгороді. З 1923 р. жив у Празі.У вересні 1922 р. дирекція Харківського театру ім. Т. Шевченка прохає уряд УСРР надати дозвіл повернутися Миколі Садовському. Після повернення до УРСР (1926 р.) Садовський у тодішній політичній ситуації вже не мав права на власний театр і виступав у своєму репертуарі в різних театрах, знімався у головній ролі у фільмі «Вітер з порогів» (1929 р.); залишив спогади «Мої театральні згадки», опубліковані посмертно (1956 р.).Як актор Садовський відзначався винятковою пластичністю, простотою, глибиною і щирістю почуттів, хоч і не позбавлених характером гри «нутром» (від великих емоцій до спаду). Садовський уславився в героїчно-історичному – Богдан Хмельницький (в одноіменній п’єсі М. Старицького), Сава Чалий (І. Карпенка-Карого), Гетьман Дорошенко (Л. Старицької-Черняхівської) і героїчно-побутовому репертуарі: Дмитро («Не судилося» М. Старицького), Опанас («Бурлака» І. Карпенка-Карого); був першим Командором («Камінний господар» Лесі Українки) і Городничим на українській сцені («Ревізор» М. Гоголя); крім того, виступав у оперовому репертуарі й уславився як виконавець українських народних пісень.

Садовський спричинився також до збагачення українського репертуару перекладами («Ревізор» М. Гоголя, лібретта опер «Галька» С. Монюшка, «Продана наречена» Б. Сметани та ін.). Як режисер Садовський виховав цілу плеяду українських акторів (О. Петляш, О. Корольчук, Є. Хуторна, М. Малиш-Федорець, І. Ковалевський і багато ін.), даючи їм велику волю в творенні образу. Роль Садовського як культурного і громадського діяча виходить далеко за межі театру. У товаристві інших корифеїв і сучасних йому діячів у різних ділянках культури й мистецтва (М. Лисенко, Л. Старицька-Черняхівська, В. Кричевський і багато ін.) діяльність Садовського сприяла народженню нового покоління української інтелігенції 20 століття.

Джерела:

1. Корифеї українського театру [Текст] : Художнє видання / Тобілевич, Софія Віталіївна. – К. : Центр учбової літератури, 2019. – 540 с.
2. Спогади про Миколу Садовського [Текст] : Збірник / Упор., вст.стат., прим. Р.Я.Пилипчука; Ред. В.М.Кордуна; Худ. А В.Косяка. – К. : Мистецтво, 1981. – 182 с.
3. Микола Садовський
4. Микола Карпович Садовський
5. САДОВСЬКИЙ МИКОЛА КАРПОВИЧ

Петро Панчук

Петро Панчук – український актор театру та кіно, режисер. Народний артист України (2015), лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2015). Член-кореспондент Національної академії мистецтв України (2013).

Народився 7 березня 1957 р. в с.Лобачівка. 1984 р. – закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого. З 1984 р. дотепер – актор Національного академічного драматичного театру ім. І.Франка.

Один із провідних майстрів сцени Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка, яскрава творча особистість віддана мистецтву театру, з індивідуальним баченням та сценічним відтворенням світу, його подій, фактів, конфліктів, перипетій. Діяльність Панчука у театрі, кіно, на радіо користується великим успіхом у глядачів та слухачів.

Як приклад, можна згадати деякі з образів, що створив актор: Гелес, Возний «Енеїда», «Наталка Полтавка» І. Котляревського, Іван Бездомний «Майстер і Маргарита» за М. Булгаковим, Освальд, Просперо «Король Лір», «Буря» У. Шекспіра, Кулигін «Три сестри» А. Чехова, Ротмістр «Батько» А. Стріндберга, Григорій «Буквар Миру» Г. Сковороди, Омелько «Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого, Лопуцьковський «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка, Зосима, Смішний «Брати Карамазови», «Сон смішної людини» за Ф. Достоєвським, Оповідач, Лаврентій «Кавказьке крейдяне коло» Б. Брехта, Андронатій «В неділю рано зілля копала…» за О. Кобилянською.

Особливою сторінкою в творчості актора стала робота над образом Тараса Шевченка у виставі «Божественна самотність» (Оксана) О. Денисенка, 2003 року. Вистава і актор привертали увагу насамперед розкриттям не знаних широкому загалу сторінок останнього періоду життя Поета. Робота Петра Панчука у виставі «Перехресні стежки» (Стальський) за повістю І. Франка на повну силу проявила усю непересічність, багатомірність таланту актора. Таким самим об’ємним, поліфонічним, є образ Пузиря, що його створив актор у виставі «Хазяїн» за І. Карпенко-Карим. Він представляє життя людини, в усіх його проявах – від любові до ницості, від жадоби до безпорадності.

Помітними також є втілені Панчуком кіноперсонажі у фільмах «Повернення», «Бойня», «Схід-Захід», «СМЕРШ», «Відлига», «Страчені світанки». Як режисер Петро Панчук здійснив постановку вистави «Дредноути» за Є.Гришковцем (Національний академічний драматичний театр ім. І.Франка, Театр у фойє).

Нагороджений: ювілейною медаллю «Двадцять років незалежності України» (2011), почесною грамотою Міністерства культури і туризму України «За вагомий особистий внесок у створенні духовних цінностей та високу професійну майстерність», двома відзнаками «За досягнення в розвитку культури і мистецтв», Міжнародною літературною премією ім. М.Гоголя «Тріумф» за створення численних записів аудіокниг української класики, лауреат премії Кабінету Міністрів України в номінації «Театральні вистави для дітей та юнацтва», лауреат театральної премії «Київська Пектораль» 2002 та 2005 років.

Джерела:

1. Панчук Петро
2. Панчук Петро
3. Петро Панчук

Віктор Жданов

Віктор Жданов – актор театру і кіно, заслужений артист України (2009). Актор Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. Дворазовий володар кінопремії «Золота дзиґа» (2018, 2020).

Народився в с. Киселівка Білозерського району на Херсонщині. Закінчив Херсонське культосвітнє училище і режисуру в КНУТКТ ім. І. Карпенка-Карого (майстерня Вахтанга Чхеїдзе). Дебютував 1986 року на сцені Херсонського театру ляльок. Через два роки був прийнятий у трупу Херсонського музично-драматичного театру, де зіграв Максима у виставі «Діти Арбату» Анатолія Рибакова, Льовки Крика в «Заході» Ісака Бабеля, Блеза в однойменній постановці за Клодом Маньє та ін. В цьому ж театрі в постановках Володимира Бегми зіграв Квазімодо («Собор Паризької Богоматері»), Джека («Здрастуйте, я ваша тьотя»), Чмиря («Як пани, так і ми»), Буртіуса (казка «Обережно, злий лев» Ярослава Стельмаха), бабусю («Курочка ряба»).

У 1997–1998 рр. працював у Російському молодіжному театрі Республіки Адигея (місто Майкоп); потім повернувся до Херсонського театру. У 2000-2014 рр. – актор Донецького українського музично-драматичного театру. Ролі: Бендер («Діамантовий дим» Іллі Ільфа та Євгена Петрова), Доменіко Соріано («Філумена Мортурано» Едуардо де Філіппо), Цибуля («Сорочинський ярмарок» Миколи Гоголя), Аметистов («Зойчина квартира» Михайла Булгакова), Грехен (музична комедія «Ledie’s Night»), мільйонер («У джазі тільки дівчата»), Кінь («Історія коня» за повістю Л. Толстого «Холстомір»), Муров («Без вини винуваті»), Міністр («Бульвар злочинів») та ін.

Лауреат Міжрегіонального фестивалю «Золотий ключик» за роль Холстомера у виставі «Історія коня» Марка Розовського (2005), Міжрегіонального фестивалю «Театральний Донбас» і Міжнародного фестивалю «Мельпомена Таврії» за роль Осгуда Філдінга ІІІ у виставі «У джазі тільки дівчата» Олександра Аркадіна-Школьника (2006).

З 2014 року – у Київському театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра. Ролі: Пан («Гриць та Нечиста сила», Дм. Весельський), Беня Крик («Закат» Ісака Бабеля), Боцман («Язичники»), Чебутикін («Три сестри»), Єжевікін («Опіскін Фома!»), Директор («Пойло Лапой»), Ажаров («Усе життя попереду»).

З 2008 року знімається в кіно: «Дід» у «Кіборгах» (2017, режисер Ахтем Сеїтаблаєв, премія «Золота дзиґа»), Вова у «Вулкані» (2018, режисер Роман Бондарчук, премія «Золота дзиґа»), Дядя Вася у «Додому» (2019, режисер Наріман Алієв), Омелько Кайдаш у серіалі «Спіймати Кайдаша» (2020, режисер Олександр Тіменко) та інші.

Джерела:

1. Віктор Жданов про творчий рай, “ремонт” душі та патріотизм [Текст] / Бесіду вела Котенок, Вікторія // Кіно театр. – 2020. – №4. – С. 21-24.
2. Віктор Жданов: «Мені випало щастя висловити свої думки»[Текст] / Бесіду вела Брюховецька, Лариса // Кіно театр. – 2018. – №2. – С. 8-9.
3. Талант і гра. Українські актори театру і кіно [Текст] : Науково-популярне видання / Брюховецька, Лариса, Котенок, Вікторія. – К. : Саміт-Книга, 2020. – 400 с.
4. Віктор Жданов

Остап Ступка

Остап Ступка – легендарний український актор театру, кіно та дубляжу, телеведучий. Народний артист України (2009), лауреат Мистецької премії «Київ» імені Амвросія Бучми (2008).

Народився 2 вересня в місті Львові. Дитинство хлопця пройшло за лаштунками різних театрів, в яких виступали його батьки. З ранніх років Остап цікавився акторською професією, причому найбільше йому подобався грим.

Коли Остапові було 12 років, сім’я переїхала до Києва, де підліток остаточно визначився з вибором професії і став займатися в театральному гуртку під керівництвом Олексія Кужельного.

Після школи він вступив до Київського державного театрального інституту імені Карпенка-Карого. Після вузу працевлаштувався в експериментальний театр «Кін», але пропрацював там лише два місяці. Через рік він став артистом Драматичного театру імені Івана Франка, де за наступні роки був задіяний у більш ніж 35 виставах.

Також Остап Ступка з’являвся і на телебаченні. На українському каналі «1+1» він був провідним інтелектуально-розважальної програми «Перший мільйон» і передачі «Побий ведучого». На каналі «ICTV» вів реаліті-шоу «Останній герой» та документальну програму «Знамениті злочинці». Також в якості учасника був запрошений у 3-й сезон «Танці з зірками». В 2006 році отримав премію «Телетріумф», як самий популярний телеведучий року.

В репертуарі: Дядько / Війна; Сіціній Велут, народний трибун / Коріолан; Юда /На полі крові; Георг, герцог Кларенс / Річард ІІІ; Адам, сільський суддя /Розбитий глек; Фердінанд Грау /Три товариші; Фігаро /Весілля Фігаро; Крум /Крум; Пер Гюнт /Пер Гюнт.

У 2020 році озвучив історію про козаків-характерників мультсеріалу «Книга-мандрівка. Україна».

Народний артист України (2009). Нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня (2017), орденом «За заслуги» ІІ ступеня (2020). Лауреат Мистецької премії «Київ» імені Амвросія Бучми (2008); лауреат “Київської Пекторалі-2018” в номінації “За краще виконання чоловічої ролі другого плану” у виставі “Коріолан” В. Шекспіра (2019). Переможець конкурсу «Людина року-2005» в номінації «Кращий актор».

Джерела:

1. Ступка Остап
2. Остап Ступка
3. ОСТАП СТУПКА
4. Франківці. Миттєвості [Текст] : Фотолітопис. Популярне видання / Марущенко, Віктор ; Пер. сл. М.Захаревича. – К. : ВД “Антиквар”, 2019. – 112 с.

Дмитро Богомазов

Богомазов Дмитро –  український театральний режисер, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка. Народний артист України (2019).

1995 року закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва імені І. К. Карпенка-Карого (курс Е. Митницького). З 1993 по 2000 рік та з 2011 року працює режисером-постановником Київського театру драми і комедії. З 2017 року – головний режисер Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка.

З 2009 року Дмитро Богомазов, окрім творчої діяльності, викладає в Національному університеті театру, кіно і телебачення ім.І.Карпенка-Карого. Є членом Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка (з грудня 2016).

За роки творчої діяльності Дмитро Богомазов здійснив постановку більше 40 вистав на сценах Києва, Одеси, Черкас, та закордоном – у Польщі, Росії, Франції. Серед них низка вистав за творами світової класики, зокрема: В. Шекспіра, Ж. Б. Мольєра, Й. Гете, М. Булгакова, Т. Манна; першопрочитання творів Л. Піранделло, Софокла, О. Гріна; сучасне прочитання класичної української літератури: І. Карпенка-Карого, В. Стефаника, І. Франка, П. Саксаганського.

Вистава «Коріолан» за Вільямом Шекспіром у Київському театрі ім. І.Франка – перша робота Дмитра Богомазова після його призначення на посаду головного режисера провідного театру. «Коріолан» Богомазова – трагедія з елементами гротеску і шаржу, глибока й багатопланова за змістом, видовищна та самобутня за режисерською концепцією.

Вистави Дмитра Богомазова – це насамперед виняткові життєві історії про людяність і жертовність, терпимість і співчуття, що втілені злагодженим багатогранним «оркестром» акторів. У ньому всі виконавці грають легко, яскраво й віртуозно і як колектив, і як окремі одиниці. Не дарма режисера називають майстром-відкривачем акторських талантів.

Як режисер-постановник Дмитро Богомазов відзначений: Заслужений діяч мистецтв України (2013). Народний артист України (2019). Нагороджений грамотою Верховної Ради України (2020). Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка – за вистави «Гамлет» (Одеський академічний український музично-драматичний театр ім. В. Василька), «Гості прийдуть опівночі» (Київський Академічний театр драми і комедії на лівому березі Дніпра) і «Щуролов» (Київський театр «Вільна сцена») (2013). Лауреат мистецьких премій Національної спілки театральних діячів України: імені Мар’яна Крушельницького – «За творчий пошук і створення спектаклів високого художнього рівня» (2005), «Експеримент» – «За сучасне прочитання класичної спадщини і творчий пошук в театральному мистецтві» (2001). Лауреат премії Одеського міжобласного відділення Національної Спілки театральних діячів України ім. Народних артистів України Лії Бугової і Івана Твердохліба за виставу «Гамлет», Одеський академічний український музично-драматичний театр ім. В. Василька (2010). Премія імені Сергія Данченка “За творчі досягнення, що наближають театр України до кращих зразків світового мистецтва, естетичну довершеність” (2018). Лауреат премії імені Леся Курбаса (2021). Лауреат премії «Київська пектораль»: «Кращий дебют» за виставу «Чарівниця» (1993);  «Краща режисерська робота» за виставу «Черга», Київський театр драми і комедії на лівому березі (2006); «Краща вистава камерної (малої) сцени», «Краща режисерська робота» за виставу «Жінка з минулого», Театр «Вільна сцена» (2007); «Краща вистава драматичного театру», «Краща режисерська робота» за виставу «Morituri te salutant» (2013);  «Краща вистава драматичного театру» за виставу «Радість сердечна, або Кепка з карасями», Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра (2014); «Краща вистава музичного театру» за виставу «Співай, Лоло, співай!», Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра (2015); «Краща драматична вистава», «Краща режисерська робота» за виставу «Життя попереду», Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра (2018); «Краща вистава камерної сцени» за виставу «Дванадцята ніч, або Що захочете» , Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра (2018); “За кращу режисерську роботу”, “За кращу драматичну виставу” за виставу “Коріолан” В. Шекспіра (2019).

Джерела:

1. «Коріолан»: перемога людяності [Текст] / Вікторія, Котенок // Кіно театр. – 2019. – №3. – С. 9-10.
2. Богомазов Дмитро
3. Дмитро Богомазов
4. Богомазов Дмитро Михайлович

Богдан Бенюк

Богдан Бенюк – актор театру і кіно, народний артист України, політик, професор. Провідний актор Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка.

Народився 26 травня в с. Битків, Надвірнянського району, Івано-Франківської області. Закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого.

Дебютував на сцені Київського ТЮГу. З 1980 року і донині – актор Національного театру ім. Івана Франка. У 1989-1994 рр. – старший викладач Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. З лютого 2018 року професор Богдан Бенюк очолює І кафедру акторського мистецтва та режисури драми у Київському національному університеті ім. І. Карпенка-Карого.

Створив близько 50 ролей у театрі і понад 80 – у кіно. Сценічні роботи: Юркевич у виставі «Талан» Михайла Старицького, Собакевич у «Брате Чичиков» Миколи Гоголя, Кіт Бегемот у «Майстрі і Маргариті» Михайла Булгакова, Яго в «Отелло» Шекспіра, Бравий вояка Швейк у «Швейку» Ярослава Гашека, Річард III в однойменній трагедії Шекспіра, Джо Келлер у «Всіх моїх синах» Артура Міллера, Мененій Агріппа у «Коріолані» Шекспіра, Тев’є у «Поминальній молитві» Григорія Горіна та ін.

Паралельно грає в Театрі на Подолі та в Театральній компанії «Бенюк і Хостікоєв». Кіноролі: Кринкін – «Ати-бати, йшли солдати» (1976), сотник Забрьоха – «Відьма» (1990), Горілий – «Фучжоу» (1993), солдат Ліхой – «Москаль-чарівник» (1995), Михайло Черевань – «Чорна рада» (2000), Леонід Утьосов – «Утьосов. Пісня завдовжки з життя» (2006), бортінженер Роман Вакуленко – «Кандагар» (2009), Ломака – «Толока» («2020») та ін.

Озвучив чимало фільмів і мультфільмів. Вів розважальні телепрограми -«Шоу самотнього холостяка» (Перший національний) та «Біла ворона» (1+1).

Лауреат Державної премії ім. О. Довженка (1999 р.) – за фільм «Москаль-чарівник». Лауреат Національна премія ім. Тараса Шевченка (2008). Нагороджений орденом Св. Михаїла (2002 р.). Орден «За заслуги» I (2017), II (2010) і III (2007) ступенів.На театральних фестивалях вистави з його участю було відзначено першими преміями: «Момент» – «Золотий лев» у Львові (1988 р.); «Сон у літню ніч» – Единбурзький фестиваль, Англія (1994 р.); «Швейк» – “Театральні конфронтації-97” у Любліні, Польща (1997); «Мітл-фест» у Чівідале ді Фріулі, Італія (1999 р.) – визнаний найкращим актором. Отримав дві нагороди на щорічному присудженні премій «Київської пекторалі» за ролі у виставах «Сто тисяч» І. Карпенка-Карого (1995 р.) і «Пігмаліон» Б. Шоу (2000 р.) Переможець Конкурсу Загальнонаціональної Премії та “Людина Року 2002” у номінації Актор Року. На фестивалі Academy of Performing Arts Awards у Пекіні отримав нагороду в номінації «За кращу чоловічу роль» (2017).

Джерела:

1. Богдан Бенюк про “облицювальну плитку”, кайф творчості і пріоритети українців [Текст] / Вікторія, Котенок // Кіно театр. – 2020. – №3. – С. 16-19.
2. Талант і гра. Українські актори театру і кіно [Текст] : Науково-популярне видання / Брюховецька, Лариса, Котенок, Вікторія. – К. : Саміт-Книга, 2020. – 400 с.
3. Франківці. Миттєвості [Текст] : Фотолітопис. Популярне видання / Марущенко, Віктор ; Пер. сл. М.Захаревича. – К. : ВД “Антиквар”, 2019. – 112 с.
4. БОГДАН БЕНЮК
5. Бенюк Богдан