Наталія Сумська – українська акторка та телеведуча, провідна акторка Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, Народна артистка України (2000). Володарка кінопремії «Золота дзиґа» за роль ворожки Явдохи у фільмі «Чорний ворон» (2020), Лауреатка Національної премії України імені Тараса Шевченка (2008) за роль у виставі «Про мишей та людей» Дж. Стейнбека (Театральна компанія «Бенюк і Хостікоєв»), Премії Кабінету Міністрів України імені Лесі Українки за роль Кайдашихи у виставі «Кайдашева сім’я» (2009).
Народилася вона 22 квітня 1956 року у селі Катюжанка на Київщині. Батьки Наталі та її молодшої сестри Ольги – актори Національного театру ім. Івана Франка народний артист України В’ячеслав Сумський та заслужена артистка України Ганна Опанасенко-Сумська. До 10 років жила у Львові.
Творчий шлях актриси розпочався на сцені театру ім. Івана Франка у 1977 році, одразу після закінчення Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (курс А. Решетнікова).
Величезний успіх молодій акторці принесла головна роль у екранізації опери «Наталка Полтавка» Миколи Лисенка, знятої Укртелефільмом у 1978 році. Чимало цікавих ролей зіграла акторка на сцені рідного театру імені Франка, де працює вже понад 40 років. Глядачі пам’ятають прекрасні образи Дідони у виставі «Енеїда», Оксани у «Різдвяній ночі», Ганни Дембі у виставі «Кін IV», Елізи Дулітл у виставі «Пігмаліон».
А у рок-опері «Біла ворона» Юрія Рибчинського, де Наталя Сумська блискуче втілила образ Жанни д’Арк вперше розкрився яскравий вокальний талант акторки. Нині, в Наталі Сумської є чимало цікавих ролей та творчих проєктів. Її образ Кайдашихи у виставі «Кайдашева сім’я» вже багато років обожнюють київські глядачі. Інтерес до вистави не згасає з 2007 року!
Великим успіхом акторки стала вистава «Незрівнянна», де вона майстерно перевтілилася у легендарну безталанну співачку Флоренс Фостер-Дженкінс, яка незважаючи на відсутність слуху та сценічних здібностей зуміла підкорити глядачів. Від осені 2003 до початку 2010 – ведуча програми «Ключовий момент» на телеканалі «Інтер», випуск якої припинено попри досить високі рейтингові показники. Працює в театральній компанії «Бенюк і Хостікоєв». Є членом Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка (з грудня 2016).
Нагороджена Орденами:
– Міжнародним Орденом Миколи Чудотворця (за примноження добра на землі, 1992);
– Орденом Варвари Великомучениці (2005);
– Орденом “За заслуги” ІІІ ступеня (2016);
– Орденом “За заслуги” ІІ ступеня (2020).
Лауреатка премії «Київська пектораль»:
За виконання ролі Маші у виставі «Три сестри» за А. Чеховим в номінації «Краща жіноча роль» (1999);
За виконання ролі Гортензії у виставі «Грек Зорба» Н. Казантзакіса в номінації «Краща жіноча роль» (2010);
За виконання двух ролей – Анни Павлівни та Анни Дмитрівни Кареніної в номінації «Краща жіноча роль» (2014);
Премія Незалежних Критиків України («Йорік», 1999) за роль Маші у виставі «Три сестри» за А. Чеховим.
Джерела:
Крутова, Олена. Самобутня ексцентричність як запорука успіху [Текст] / Крутова, Олена // Кіно театр. – 2017. – №4. – С. 9-10.
Саква, Олександр. Незбагненна Сумська [Текст] / Саква, Олександр // Кіно театр. – 2019. – №3. – С. 29-31.
Приховані фільми [Текст] : Українське кіно 1990-х / Брюховецька, Лариса Іванівна ; Вст. ст. В.Юрченка, М.Іллєнка. – К. : АртЕк, 2003. – 384 с.
Франківці. Миттєвості [Текст] : Фотолітопис. Популярне видання / Марущенко, Віктор ; Пер. сл. М.Захаревича. – К. : ВД “Антиквар”, 2019. – 112 с.
Сьогодні виповнюється 80 років від дня народження Богдана Сильвестровича Ступки – видатного українського актора театру і кіно, лауреата Шевченківської премії (1993, за головну роль у виставі «Тев’є-Тевель», за Шолом-Алейхемом), Народного артиста УРСР (1980), Народного артиста СРСР (1991), Героя України (2011).
Народився 27 серпня 1941, смт Куликів, Львівська область. Ступка закінчив Львівську СШ № 4 (тепер Львівська лінгвістична гімназія). Богдан хотів вступити на хімічний факультет Львівського університету, але іспити склав невдало. По тому влаштувався в обсерваторію.
1961 року Ступка закінчив студію при Театрі ім. М. Заньковецької, на цій сцені дебютував, як актор і там же до нього прийшла популярність.
Його творчим наставником був Сергій Данченко, який 1978 року очолив Київський академічний драматичний театр імені Івана Франка. Того ж року на запрошення свого наставника Богдан Ступка перейшов до цього театру. 1984 року він закінчив заочне відділення театрознавчого факультету Київського державного інституту театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого.
Ступка дебютував у кіно у фільмі Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою» (1971 р.) – роль Ореста Дзвонаря. Серед ролей Богдана Ступки було багато історичних постатей: гетьмани Іван Брюховецький («Чорна рада»), Іван Мазепа («Молитва за гетьмана Мазепу»), Богдан Хмельницький («Вогнем і мечем»), а також Чингісхан («Таємниця Чингісхана»), Олександр Керенський («Червоні дзвони»), Борис Годунов («Кремлівські таємниці»), Остап Вишня («Із житія Остапа Вишні»), «Тарас Бульба», «Дім», «Одного разу в Ростові» та «Безодня» та інші.
Протягом 1999 – 2001 років Богдан Ступка був міністром культури і мистецтв України.
2001 року очолив Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка.
Загалом у Ступки – близько 100 ролей у кіно та понад 50 на сцені.
У 2004 році Богдан Ступка знявся в українській версії телевізійної гри «Форт Буайяр» (телеканал «1+1») у ролі Мудрого Мольфара, який задавав загадки гравцям.
Відзнаки:
Звання Герой України з врученням ордена Держави (23 серпня 2011)
Орден князя Ярослава Мудрого IV ст. (27 січня 2010), V ст. (4 листопада 2006)
Орден «За заслуги» I ст. (21 серпня 2001), II ст. (21 серпня 1999)
Почесна відзнака Президента України (23 серпня 1994)
Державна премія України імені Т. Шевченка 1993 року у галузі театрального мистецтва
Державна премія України імені Олександра Довженка 2012 року (посмертно)
2008 року, на 67 день народження Ступки, працівники Андрушівської астрономічної обсерваторії назвали в його честь астероїд, який відкрили в ніч на 27 серпня. Офіційна назва астероїда – «269 252 Богданступка».
Богдан Ступка [Текст] : Митець і людина: Літературно-художнє видання / Авт.-упор. М.Лабінський. – К. : Книга, 2008. – 240 с.
Національний Академічний Драматичний Театр імені І.Франка [Текст] : Фотоальбом / Авт.-упор. Н.Пономаренко, В.Гайдабура; Худож. О.Ктиторчук. – К. : ТОВ “Партнер-Україна”, 2016. – 60 с.
Богдан Ступка [Текст] : Науково-популярне видання / Загребельний, Михайло Павлович ; Худож. О.Д.Кононученко. – Харків : Фоліо, 2017. – 120 с.
Сьогодні, 27 березня, відзначається Всесвітній день театру. За легендою прем’єра першої театральної вистави в Стародавньому Римі відбулася саме цього дня.
Театр – одне з найдавніших культурних явищ, та сьогодні цей вид мистецтва постає перед глядачем оновленим. Театр переживає емансипативні процеси у своєму ставленні до форми й змісту і поєднує в собі мистецтво гри, витривалості, акробатики та шаленої фантазії. Сучасний театр часто шокує, провокує, виводить людину із зони комфорту. Це певний спосіб розмови про світ, про людину та про те, що їй болить.
Сьогодні ми розкажемо про найнезвичайніші театри світу, що захоплюють і дивують своїх глядачів.
«Театр на воді». Ця мистецька принада прихована в австрійській провінції Брегенць. Щороку містечко з населенням у неповні 30 тисяч осіб оживає і перетворюється на феєричний майданчик мистецтв. Родзинкою фестивалю є плавуча сцена, розташована на мальовничому березі Боденського озера. «Театр на воді» – один із найвідоміших у світі. Він став популярним завдяки найбільш ефектним декораціям, які розташовують у воді — велетенська Статуя свободи, такі ж меблі або інші предмети, на тлі яких актори виглядають ліліпутами. Однією з найяскравіших декорацій була сцена у вигляді відкритої книги, яку роздивляється скелет людини.
У повітрі акторам теж є чим здивувати публіку. Паризький театр«Пасажири» вважається найбільш небезпечним. Актори виступають на вертикальній сцені. Нею слугують багатоповерхівки, баштові крани, промислові сміттєзвалища, закинуті заводи. Замість декорацій використовуються троси, сітки, будівельні риштування. У народі артистів вже охрестили «тими, що вміють літати». Просто неба вони вражають міксом цирку, сучасного танцю, акробатики та мистецтва Мельпомени.
У швейцарському місті Ротвік знаходиться театр«Дальхалла», облаштований посеред лісу, в колишньому вапняковому кар’єрі на глибині 60 метрів. Поряд зі сценою утворилося озеро з питною водою, яке використовують як природну декорацію. Навколо сцени – триярусна стіна кар’єру, що блищить під світлом прожекторів. Місця для глядачів облаштовані на одному зі схилів просто неба. Найяскравіші шоу починаються в театрі, коли сутеніє. У світлі софітів та при відблисках від дзеркальної поверхні озера найвідоміші вистави світу виглядають по-особливому. Додає родзинки цій місцині й ідеальна акустика – тут майже відсутнє відлуння.
Людину завжди вабить неможливе – тож маємо і підводний театр. Ідея створити такий театр виникла в російського режисера Олександра Куранова. 2004 року колектив «Прозорий світ» уперше показав повноцінну підводну виставу й гучно заявив про себе. Нині в скарбничці незвичайних артистів уже кількадесят вистав. Театр поєднує в собі екстремальне підводне плавання і традиційний балет. Занурюються артисти на глибину в 6 метрів без спорядження. А взагалі вистава може тривати півтори години.
В Україні сьогодні театр також шукає нові можливості у вираженні форми й змісту. Не позичати сучасності київському театру«Чорний квадрат». Це поки єдиний в Україні театр імпровізації, де вистави побудовані за принципом живої акторської гри. Безпосередню участь у виставах беруть і глядачі – тож ні глядачі, ні навіть актори не знають, чим усе завершиться. З 2011 року в Києві працює театр тіней «Teulis». Актори виступають за напівпрозорим екраном, відтворюючи постановку виключно за рахунок рухів тіла. Завдяки пластиці та гнучкості створюють фігури, образи людей, предмети, передають дію та емоції. У цьому театрі майже не використовуються декорації. Є в Україні і підземний театр «Тео», облаштований в Одесі в підвалі будівлі 19 ст. Раніше приміщення використовували як льох та місце зібрань таємних товариств. Тут також демонструватимуть записи кращих світових вистав та обговорюватимуть їх із глядачем. Сучасний український театр не боїться порушувати гострі, болючі теми. Вистави театрів «Мізантроп», «Дикий театр», постановки Стаса Жиркова – є новаторськими, у яких можна знайти відповіді на найбільш хвилюючі питання часу.
14 березня виповнюється 130 років від дня народження Бучми Амвросія Максиміліановича українського актора, режисера, педагога. Народний артист СРСР, лауреат двох Державних (Сталінських) премій, професор, орденоносець, знаний у світі, занесений до енциклопедій, улюблений глядачами, герой численних публікацій, монографій та акторських байок.
Народився 14 березня 1891 року у Львові в родині залізничника і пралі. Був останнім з дев’яти дітей бідної родини, де живими залишився лише він і старша сестра Ольга, яка і вивела його потім на сцену. Вона була гарною співачкою і актрисою театру товариства «Руська бесіда», прозивали її «галицьким соловейком». Батько Максиміліан Петрович, людина крутої вдачі, покладав на єдиного сина великі надії, намагався вивчити його як слід, віддав до гімназії. Але з неї відмінника Бронека виключили з «вовчим квитком» (тобто без права продовжувати освіту будь-де) за артистичні карикатури на вчителів.
1905 року Бучма став актором театру «Руська бесіда», де, зокрема, грав у першій постановці «Украденого щастя» того завзятого парубка, який був ватажком сільської молоді й на святі Пущення, біля корчми гострим словом дошкуляв жандарму.
Під час Першої Світової війни воює у складі австрійської армії, потрапляє до російського полону, а згодом і на заслання в Середню Азію – будувати Турксиб, звідки тікає і вертається в Україну. Протягом 1917–1919 років грає в трупі Садовського і паралельно відвідує заняття в Київському музично-драматичному училищі Лисенка.
Потім утворює в Дрогобичі «Новий львівський театр», який у 1920 році, об’єднавшись у Вінниці з трупою Гната Юри, отримує назву Театр ім. Франка. Керівництво театром віддають Гнату Юрі, як більш підкутому адміністратору.
В 1922 р. приєднується до «Березолю», де стає провідним актором театру. Разом із Курбасом долучається до роботи на Одеській кіностудії ВУФКУ. Якщо у першому фільмі режисера «Вендетта» (1924) він виконує лише другорядну роль і приміряється до гри на камеру, то в другому фільмі «МакДональд» (1924) грає головну роль.
Завдяки розвиненій акторській пластиці, вродженому артистизму і харизматичності Бучмі вдається стати зіркою фільмів ВУФКУ. Протягом 1926–1930 років він практично припиняє грати в театрі, а весь свій час віддає кінозйомкам.
Серед найбільш успішних його головних ролей в кіно цього періоду – «Тарас Трясило», «Тарас Шевченко» (обидва – 1926 року), «Нічний візник», «Проданий апетит», «Напередодні», «Джиммі Гіґґінс» (усі – 1928 року), «П’ять наречених» (1930).
Але хрестоматійною вважається його епізодична роль у фільмі Олександра Довженка «Арсенал» (1929), де Бучма зіграв отруєного газом німецького солдата, який екстатично сміється прямісінько в камеру.
У 1928 році Бучма вирішує перевірити свої сили в ролі кінорежисера та за власним сценарієм знімає перший і єдиний фільм «За стіною»(1928), в якому виконує і головну роль, фільм вважається втраченим.
У 1930 році актор повертається до «Березолю», а після розгрому театру і арешту Курбаса, вимушено переходить до Театру ім. Франка, проте не полишає і роботу в кіно. У кінокар’єрі актора майже тридцять успішних ролей, але обидві Сталінські премії, які він отримав – за роботу в театрі.
Джерела:
Перерваний політ. Українське кіно часів ВУФКУ. Спроба реконструкції [Текст] : Монографія. Науково-популярне видання / Брюховецька, Лариса Іванівна. – К. : Видавничий дім “Києво-Могилянська академія”, 2018. – 570 с.
Амвросій Бучма [Текст] = Життя і творчість видатного українського актора, великого майстра української сцени / Заболотна, Валентина Ігорівна ; Під ред.В.М.Кордун; Худож. А.В. Косяк. – К. : Мистецтво, 1984. – 166 с.
Амвросій Бучма [Текст] : Біографічна повість / Ю. А. Косач ; Під ред. Н.Б.Мурченко; Худож. Є.В.Попов. – К. : Молодь, 1978. – 224 с.
Сьогодні ми відзначаємо 175 років від дня народження Івана Карпенка-Карого, українського письменника, актора, одного з корифеїв українського театру.
Іван Карпенко-Карий (справжнє прізвище — Тобілевич) народився 1845 року в селі Арсенівка поблизу Єлисаветграда (суч. Кропивницький). У старовинній дворянській зубожілій родині, окрім Івана, підростали Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марія Садовська-Барілотті – ціла плеяда корифеїв українського театру. Освіту, до якої так тягнувся хлопець, довелося через матеріальну скруту обмежити чотирикласним училищем і з чотирнадцяти років заробляти на життя. Майже два десятиліття забрала в І.Тобілевича служба в різних канцеляріях — від писарчука до секретаря міського поліційного управління. 1863 року в Бобринці утворився драматичний гурток, одним із найактивніших учасників якого став І.Тобілевич. Він грав різні ролі в п’єсах Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Кухаренка, Гоголя, Островського, Грибоєдова. Тоді ж актор вступив до трупи М.Старицького, гастролював із нею по Україні й Росії. Він жив театром, розчинявся в ньому: «Сцена – мій кумир, театр – священний храм для мене». У захопленні від творчості Т.Шевченка актор обирає псевдонім «Карпенко-Карий», що поєднує в собі ім’я батька та улюбленого літературного персонажа Гната Карого з п’єси «Назар Стодоля».На честь великого поета Іван назвав навіть своїх дітей іменами героїв п’єси – Назар і Галя.
Демократичні переконання І.Тобілевича привели його до участі в організації таємного гуртка, на засіданнях якого вивчали праці М.Чернишевського, Ф.Лассаля, Д.Мілля. Члени гуртка планували перекласти українською мовою ряд творів російської белетристики, підготувати загальний нарис політичної економії за М. Чернишевським. Свої перші твори: оповідання «Новобранець» і драму «Бурлака» (1883 р.) – письменник читає та обговорює саме на засіданнях нелегального гуртка. За участь у діяльності цієї спілки та за допомогу політичним «злочинцям» драматурга було вислано до Новочеркаська. У 1886 році в Херсоні було видано перший «Збірник драматичних творів» І.Карпенка-Карого, до якого увійшли драми «Бондарівна» і «Хто винен?» та комедія «Розумний і дурень», а в 1887 році опубліковано «Наймичку». Але їх майже не купували, оскільки публіка не була навчена читати п’єси. Іван Карпенко-Карий став творцем новітньої суспільної драми в нашій літературі на межі століть. Його драматургічна спадщина складається з 18 закінчених п’єс і трьох невеликих уривків, що залишилися в чернетках. Найвищого рівня він досяг у жанрі комедії. Саме сатирична комедія стала творчою стихією митця.
Навесні 1887 року І. Карпенкові-Карому було дозволено повернутися в Україну, але ще до кінця 1888 року він перебував на власному хуторі «Надія» під гласним наглядом поліції. Діставши громадянські права, І.Карпенко-Карий приєднався до нової театральної трупи, створеної його братом П.Саксаганським, у якій до кінця життя працював активно й напружено як артист, режисер, драматург. У 1897 році він складає «Записку до з’їзду сценічних діячів», де з болем пише про безправне становище українського театру, про цензурні та інші урядові утиски.
І. Карпенко-Карий помер 15 вересня 1907 року в Берліні, куди їздив на лікування. Поховано його на хуторі “Надія”.
Джерела:
Спогади про Івана Карпенка-Карого: Збірник/ Упоряд., вступ. ст., приміт. Р.Я.Пилипчука. – К.: Мистецтво, 1987. – 183 с.
Лесь Курбас (Олександр — Зенон Степанович Курбас) — видатний український режисер-реформатор, актор, теоретик театру, драматург, публіцист, перекладач.
Народився 25 лютого 1887 року в місті Самбір (тепер Львівської області) у родині акторів галицького театру Степана та Ванди Курбасів (за сценою Яновичі). Батько його, хоча й був мандрівним українським актором, проте і в бідності своїй прагнув дати Олександрові гарну освіту. Лесь Степанович навчався у Тернопільській гімназії, у Віденському та Львівському університетах.Вже тоді Курбас мріяв працювати в Надніпрянській Україні, де існував сильний демократичний театр Садовського (Київ) і де поруч була висока театральна культура. 1916 року його мрія здійснилась, він вступає до цього театру. Акторська творчість Курбаса в театрі Миколи Садовського обіцяла розвинутися, але сталося так, що він приніс свій акторський талант у жертву режисерському. Головна увага й енергія молодого митця були скеровані на організацію студії молодих акторів, з якої виріс згодом Молодий театр. Назва “Молодий театр” з’явилася вже влітку 1917 року. Молодий театр — це театр пошуків нових форм втілення сучасної та класичної драматургії. З цього театру взяли початок кілька українських театрів.
Влітку 1920-го Лесь Курбас зібрав своїх кращих акторів, хто добровільно приєднався з Київського театру ім. Шевченка, і під назвою “Кийдрамте”(Київський драматичний театр) трупа почала своє турне по містах Київщини. Лесь Курбас був засновником спочатку політичного (1922—1926), а потім і філософського (1926—1933) театру в Україні. У виставах свого філософського театру “Березіль” (Харків) Курбас малює всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини у всіх його суперечностях. Лесь Курбас і “березільці” знайшли свого драматурга, п’єси якого були співзвучні їхнім естетичним засадам. Таким драматургом став Микола Гурович Куліш. Першою його п’єсою, що побачила світло рампи на сцені “Березолю”, стала “Комуна у степах” (Київ). Творча співпраця тривала і в Харкові.
У Києві “Березіль” мав під своїм крилом майстерні, плинні півавтономні одиниці. У Харкові все було під одним дахом і під одним проводом — Курбасовим. У театрі діяв мюзик-хол (спектаклі “Шпана”, “Алло на хвилі”, “Чотири Чемберлени”), агітпроп. Було підготовлено серію “Костюмовані історії” (спектаклі “Жакерія”, “Сава Чалий”, “Король бавиться”, “Змова Фієско”). П’єси М.Куліша “Народний Малахій”, “Мина Мазайло”, на жаль, не знайшли розуміння у критики. Проти Леся Курбаса були висунуті звинувачення в “похмурості”, викривленні оптимістичної радянської дійсності.
Багато чого з творчих пошуків Курбаса не розумілося широкими масами глядачів. Це стосується і його вистави “Маклена Граса”, яка досягає справжньої філософської глибини. Але незважаючи на несприятливу для творчості атмосферу нерозуміння, недоброзичливості, Лесь Курбас не занепадав духом, він до останньої можливості вів боротьбу з поширеними у той час тенденціями спрощенства, вульгаризації мистецтва. Можливо, саме тому, що режисер не відступив, не поступився своїми переконаннями, його було наклепницьки обмовлено, звільнено з посади керівника “Березолю” і заарештовано у Москві, де він кілька місяців працював у єврейському театрі на Малій Бронній.
Його було вислано на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу на Медвежу Гору, потім його відправили на Соловки. 1937 року після повторного суду його було розстріляно, а 1957 року реабілітовано. Посмертно. У Львові працює один з найкращих театрів України — Львівський академічний театр імені Леся Курбаса.
Джерела:
Лесь Курбас [Текст] : Науково-популярне видання / Коломієць, Ростислав Григорович. – Харків : Фоліо, 2016. – 121 с.
Березіль : Із творчої спадщини / Курбас, Олександр Степанович ; Під ред. М.Н.Москаленко; Упорядн. та автор приміток: М.Г.Лабінський. – К. : Дніпро, 1988. – 518 с.
Філософія театру / Курбас, Лесь ; Пiд ред. М.Москаленка; Упоряд. М.Лабiнського. – К. : Основи, 2001. – 921с.
Ярослав Томович Геляс — український актор театру та кіно, режисер, художник, діяч культури. Народний артист УРСР (1964).
Народився Ярослав 21 листопада 1916 року в невеличкому селі Терпилівка на Тернопільщині в селянській родині. Дебютував 1935 у Театрі ім. І. Тобілевича в Галичині. Після війни Ярослав був у головному складі трупи Львівського театру юного глядача, який переїхав у 1945-му до Харкова й став першорядним театром України.
Неабияку популярність Гелясу принесла роль Артура у виставі “Овід”, до того ж Ярослав першим зіграв на українській сцені Чацького за п’єсою Грибоєдова “Лихо з розуму”. Цю виставу побачив Мар’ян Крушельницький і по завершенню спектаклю запросив Ярослава працювати до Харківського театру імені Тараса Шевченка. Крушельницький став для Геляса другим вчителем і однодумцем. Період Геляса на сцені театру імені Тараса Шевченка – це етап буйного розцвіту самобутньої акторської майстерності, як результат – присвоєння Заслуженого артиста УРСР у 1953 році.
Наступним етапом у творчості Ярослав став Київський драматичний театр імені Івана Франка, в ньому актор прослужив рік, далі – Львівський драматичний театр імені Марії Заньковецької, у якому пропрацював три роки та Одеський театр драми з 1961 до 1963 року. По поверненню з Одеси Геляса призначили головним режисером Тернопільського театру імені Шевченка, якому він віддав 11 років. Дебютував як режисер із виставою “Ой піду я в Бориславку”, далі поєднував акторську гру й режисуру. У 1974-му Ярослав Томович став очільником Закарпатського українського музично-драматичного театру. Тут за його керівництва було поставлено низку вистав.
Ролі: Карась («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Іван («Катерина» М. Аркаса), Назар («Назар Стодоля» Т. Шевченка), Степан («Невольник» М. Кропивницького), Лаврін («Незабутнє» за О. Довженком), Микола Задорожний («Украдене щастя» І. Франка), Чацький («Лихо з розуму» О. Грибоєдова), Вадим («Фауст і смерть» О. Левади); у кіно – Михайло Павлик («Іван Франко», 1956, реж. Т. Левчук), Штефан Дзвінка («Олекса Довбуш», 1959, реж. В. Іванов), Ганський («Помилка Оноре де Бальзака», 1968), Іван Франко («Родина Коцюбинських», 1970, обидва – реж. Т. Левчук; усі – Київ. кіностудія худож. фільмів ім. О. Довженка).
Вистави: «Камінний господар» Лесі Українки, «Маруся Шурай» І. Микитенка (обидві – 1964), «Наталка Полтавка» І. Котляревського (1969), «Тигр та гієна» Ш. Петефі (1971), «Мати» К. Чапека (1973), «Чаклунка синіх гір» В. Сичевського, «Дон Карлос» Ф. Шіллера, «Украдене щастя» І. Франка (усі – 1974).
Джерела:
Ярослав Геляс / Давидова Ірина Миколаївна ; Художник В.В. Красій. – К. : Мистецтво, 1986. – 157 с.
Дмитро Омелянович Мілютенко — український радянський драматичний актор театру і кіно, педагог. Народний артист Узбекистану (з 1945 року), народний артист УРСР (з 1946 року), народний артист СРСР (з 1960 року).
Народився 9 (21 лютого) 1899 року у місті Слов’янську Ізюмського повіту Харківської губернії (нині Донецької області) в багатодітній родині слюсаря. В 1916 році закінчив Слов’янську чоловічу гімназію.
На сцені — з 1919 року: перша роль була зіграна ним в документальній драмі О. Суходольського «Хмара» (Андрій). У 1920–1923 роках — актор Першої Української театральної трупи при Слов’янській Наросвіті та художній керівник драматичної студії при Содовому заводі. З 1923 року актор Драматичного театру імені І. Франка (Юзівка, Харків), в 1927–1936 роках — Харківського українського театру імені Т. Г. Шевченка (до 1934 року називався «Березіль»), в 1936–1966 роках — Українського театру імені І. Франка.
Зіграв понад 200 ролей, багато з них відзначені преміями, театральними нагородами. У 1943–1945 роках — художній керівник фронтової театральної бригади, яка обслуговувала Третій Український фронт. Театральна фронтова бригада, очолювана Дмитром Мілютенком, разом з військовими підрозділами побувала в Болгарії, Румунії, Угорщині, Німеччині, показуючи солдатам і офіцерам виставу «Наталка Полтавка» за п’єсою І. Котляревського, «Бувальщина» за одноактівкою А. Велисовського. Кошти були передані у фонд оборони, а Мілютенко удостоєний високої військової нагороди.
У 1946–1966 роках викладав у Київському театральному інституті імені І. Карпенка-Карого. Нагороджений орденом Леніна. Ролі: Селянин-палій, Гайдамака, Селянин на вечорницях («Гайдамаки», «Назар Стодоля» за Т. Шевченком), Пузир, Калитка («Хазяїн», «Сто тисяч» І. Карпенка-Карого), Хома, Харлампій («Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Не судилося» М. Старицького), Микола Задорожний («Украдене щастя» І. Франка), Пантелеймон Куліш («Поетова доля» С. Голованівського), Поміщик («Марина» М. Зарудного), Тарас Шевченко («Петербурзька осінь» О. Ільченка, «Пророк» І. Кочерги), Півень («Диктатура» І. Микитенка), Шмага («Без вини винні» О. Островського); у кіно – гетьман Потоцький («Богдан Хмельницький», 1941), Усков («Тарас Шевченко», 1951, обидва – реж. І. Савченко, Київ. кіностудія худож. фільмів ім. О. Довженка), Старий («Іванове дитинство», 1962, реж. І. Тарковський, «Мосфільм»), дядько Іван («Сон», 1964, реж. В. Денисенко, Київ. кіностудія худож. фільмів ім. О. Довженка).
Джерела:
Дмитро Мілютенко / Андріанова-Гордієнко, Надія Миколаївна ; Художник Н.Ю. Слєпцова. – К. : Мистецтво, 1990. – 181 с.
Василь Степанович Василько (справжнє прізвище — Міляєв)— український режисер, актор і педагог, народний артист СРСР (з 1944). Засновник Державного музею театрального, музичного та кіномистецтва УРСР у Києві (1924).
Василь Степанович Василько (справжнє прізвище Міляєв) народився 7 квітня (26 березня за старим стилем) 1893 року в селі Бурти нинішнього Шполянського району Черкаської області в сім’ї Степана Платоновича Міляєва, в ту пору головного бухгалтера в маєтку поміщика Ханенків (Василь був другою дитиною, а усього в родині Міляєва було п’ятеро дітей).
Театр увійшов у життя Василька рано і назавжди, тісно пов’язавши його долю з історією національної театральної культури. Ще будучи гімназистом у Києві Василь Миляєв брав найактивнішу участь у аматорських виставах. В той самий період він пробує себе і на професійній сцені: виконує у театрі Бергоньє роль одного з вартових у виставі “Гамлет”, що було для нього вершиною щастя. Восени 1911 року Миляєв потрапив за лаштунки театру М.Садовського, у якому й почалася його професійна театральна діяльність. Зарахований спочатку на посаду помічника контролера на балконі, він був весь час у театрі, де міг спостерігати таких видатних акторів, як Л.Ліницька, Ф.Левицький, М.Садовський, І.Мар’яненко, Г.Борисоглібська та інших. Іноді він виступав статистом у масовках, а згодом в епізодичних ролях; був помічений і одержав похвалу від самого М.Садовського.
З 1917 року його життя пов’язане з ім’ям Леся Курбаса, який створив якраз в цей час «Молодий театр». Робота в «Молодому театрі», далі в Кийдрамте, потім у «Березолі» сприяла духовному зростанню творчої особистості, осягнення світу театру. Коли керівництво Одеської української Держдрами, тоді вже Театру імені Жовтневої революції, готуючись відзначити 125-ту річницю з дня народження Тараса Шевченка, запросило Василя Степановича поставити п’єсу С. Голованівського «Доля Поета», Василько, не роздумуючи, прийняв запрошення. А потім, вже після прем’єри, погодився прийняти на себе (через майже десятиліття) художнє керівництво театром, тому що вірив у цей колектив, в його талановитість і творчу спроможність. . Василько прагнув підняти на більш високі рівні культуру режисерського й акторського майстерності, зробити різноманітнішим і цікавішим репертуар, переконати акторів у необхідності пошуку яскравою сценічною форми.
Працював у “Молодому театрі” (1918-19), Першому театрі Української радянської республіки ім. Т.Шевченка (1919-20), “Кийдрамте” (1920-21), театрі “Березіль” (1922-26). Очолював Харківський Червонозаводський театр (1928-33), Донецький ім. Артема (1933-38), Чернівецький ім.О.Кобилянської (1943-48), Одеський ім.Жовтневої революції (1926-28, 1939-41, 1948-55) українські музично-драматичні театри.
Театрознавчі праці: “Любов Павлівна Ліницька” (1957), “В.Ф.Левицький” (1958), “Микола Садовський та його театр” (1962), “Фрагменти режисури” (1967), “Театру віддане життя” (1984), “Інсценізації” (1987); редактор і автор вступної статті кн. “Лесь Курбас. Спогади сучасників” (1969).
Вистави: «За двома зайцями» М. Старицького (1925), «97» М. Куліша (1927), «Диктатура» І. Микитенка (1929), «Ревізор» М. Гоголя (1934, також ролі Городничого, Йосипа), «Васса Желєзнова» М. Горького (1937), «Макбет» (1938), «Віндзорські витівниці» (1941) В. Шекспіра, «Земля» за О. Кобилянською (1947), «Калиновий гай» О. Корнійчука (1950), «Гайдамаки» за Т. Шевченком (1961), «Угрюм-ріка» за В. Шишковим (1962), «Одна дівчина і тисячі закоханих» за Р. Чандрою (1965), «Тіні забутих предків» за М. Коцюбинським (1969).
Ролі: Шельменко, Шпак («Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка), Усай («Житейське море» І. Карпенка-Карого), Бублик («Платон Кречет» О. Корнійчука), Городничий (“Ревізор” М.Гоголя).
Джерела:
Про мистецтво театру [Текст] : Учбовий посібник / Упор. В.Довбищенка, Ю.Бобошка; Ред. Н.Хоруженка; Худ. В.Хоменка. – К. : Мистецтво, 1954. – 516 с.
В.С. Василько : Народный артист СССР / А. Андреев, В. Вихрев. – К. : МИСТЕЦТВО, 1951. – 38 с.
Амвросій Максиміліанович Бучма — український актор і режисер. Разом із Гнатом Юрою – фундатор Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка.
Амвросій Максиміліанович Бучма народився 14 березня 1891 р. у Львові, в бідній родині залізничника і пралі. Бронек (так його називали в родині) був наймолодшим із дев’яти дітей, з яких вижили лише він та старша сестра Ольга. Акторські здібності Бронек зміг проявити на повну силу в театрі товариства «Руська бесіда», до якого він потрапив 1905 р. завдяки сестрі — професійній акторці. Тут він уперше ступив на професійну сцену. Талан юнака проявлявся не лише в акторстві — самостійно він навчився музики (грав на скрипці), мав тонкий слух, добре співав — виконував оперні арії, танцював, майстерно пародіював оточення. Тому режисер Йосип Стадник досить скоро помітив юнака і той швидко став провідним актором.
Початок Першої світової війни змінив життя юнака — він потрапив до лав австрійської армії, став унтер-офіцером. Кілька разів його життя висіло на волосині — за ляпас офіцерові був засуджений до розстрілу, але врятувався.
За рекомендаціями львів’ян-художників актора Амвросія Бучму взяли на службу в театр Миколи Садовського, що гастролював Україною. Водночас він здобував вищу освіту в Київському музично-драматичному інституті ім. М. В. Лисенка. У цьому театрі актор пропрацював кілька років, до 1919 р., але визначних ролей не зіграв. 1919 р. разом з театром Бучма вирушив на захід на гастролі, але в Стрию шляхи Садовського і Бучми розійшлися. Тоді Амвросій Максиміліанович разом зі своїми друзями та однодумцями, колишніми партнерами по театру товариства «Руська бесіда», організував у Дрогобичі «Новий львівський театр».
У Вінниці Амвросій Бучма зустрівся з родиною Гната Юри, що перебралася на Поділля і було прийнято рішення на основі «Нового львівського театру» створити нове сучасне театральне об’єднання. Так 20 січня 1920 р. постав театр ім. Івана Франка, очолюваний відомим актором і режисером Гнатом Юрою. Бучма активно грав на цій сцені, однією з найвизначніших ролей того періоду стала роль Барона у п’єсі М. Горького «На дні» в постановці Гната Юри. Поступово стали очевидними творчі розбіжності між Юрою та Бучмою. Таким чином, у трупі театру ім. Франка стався розкол і Амвросій Бучма з однодумцями залишив його сцену. Створивши театр-студію ім. Франка, він вирушив Дніпром до Херсона, але життя цього театру було недовгим.
Незабаром Амвросій Бучма потрапив до Києва, де очолив самодіяльний театр Перших залізничних майстерень, а коли Курбас утворив своє художнє об’єднання «Березіль», Бучма з радістю прийшов до друга і став актором Четвертої майстерні. У 1922-1936 рр. (з невеликою перервою в 1926-1930 рр.) він був провідним актором цієї сцени, опорою режисера Курбаса у його творчих пошуках і новаторствах. Амвросій Бучма з його схильністю до філософії був ідеальним «курбасівцем». Саме на сцені «Березіля» він став тим самим великим актором української сцени. Тут він зіграв ролі, що стали класикою українського театру, — Джіммі Хіггінс в однойменній п’єсі Е. Сінклера, Пузир в «Хазяїні» І. Карпенко-Карого, Лейба в «Гайдамаках» за Т. Шевченком, Блазень у «Макбеті» В. Шекспіра, Задорожний в «Украденому щасті» І. Франка. Остання роль стала для Бучми справжнім талісманом — її він грав не лише на кількох сценах, а і в кіно (у фільмі 1952 р.)! Цікаво, що свій творчий шлях п’єса «Украдене щастя» розпочала на тій самій сцені, на якій дебютував і Амвросій Бучма — 1893 р. на сцені театру «Руська бесіда». 1940 р. він отримав за неї Сталінську премію, першу за творче життя.
Актор не оминав увагою кінематограф. Відомі його роботи в картинах «Вендетта», «Макдональд», «Сон Толстопузенка» (всі 1924 р.), «Укразія» («7+2») (1925 р.), «Микола Джеря», «Тарас Трясило», «Тарас Шевченко», «Джіммі Хіггінс» (всі 1926 р.), «Напередодні», «Нічний візник» (обидва 1928 р.), «Арсенал», «П’ять наречених» (обидва 1929 р.), «Фата Моргана» (1931 р.), «Назар Стодоля» (1937 р.), «Щорс» (1939 р.), «Вітер зі сходу» (1941 р.).
У фільмі «Тарас Шевченко» режисера П. Чардиніна він вперше відтворив на екрані образ Тараса Шевченка від юності до смерті. Бучма зумів у німому кіно показати процес виникнення поетичного образу, навіть створення конкретних віршів. У цій ролі актор не просто відтворив постать Кобзаря, а й створив національний тип, характер. Після фільму «Нічний візник», де Амвросій Максиміліанович виконав роль Гордія Ярощука, українське німе кіно стало відомим у світі. Кіноролі принесли акторові популярність і любов народу. Крім акторства, він пробував себе і в режисурі — зняв такі фільми, як «За стіною» (1928 р.), в якому виступив і сценаристом, та «Земля» (1954 р.).
Утім близькою для митця залишалась і театральна сцена. З 1925 р. «Березіль» працював у Харкові, вважався столичним театром. Але з перенесенням столиці до Києва таку роль перебрав на себе театр ім. Івана Франка, очолюваний Юрою. 1935 р. розпорядженням уряду кілька провідних акторів «Березіля» перевели до театру ім. Франка, серед них був і Амвросій Бучма. Разом із дружиною, акторкою Валентиною Бжеською, він пропрацював на сцені цього театру 20 років, до самої своєї смерті.
15 травня 1941 р. Україна урочисто святкувала 50 річчя Амвросія Бучми. 27 травня театр ім. Франка вирушив на гастролі до Москви і Ленінграда, що пройшли з тріумфальним успіхом. З початком війни робота театру не припинилася. На той час Бучма був його головним режисером, працював в евакуації — в Семипалатинську, Ташкенті, побував у складі фронтових бригад франківців на Сталінградському та Донському фронтах (1942-1943 рр.). Під час перебування у Ташкенті він поставив «Наталку Полтавку» на сцені Узбецького театру ім. Мукімі, що йшла з великим успіхом і в повоєнні часи. В цей час актор продовжував зніматися в кіно: найвизначнішими ролями воєнного періоду стали ролі у фільмах «Іван Грозний» (1944-1945 рр.) режисера С. Ейзенштейна, «Нескорені» (1944 рр.) М. Донського. Тоді само, 1944 р., Амвросій Максиміліанович отримав звання народного артиста СРСР. Після повернення до Києва він продовжував працювати і в театрі, і в кіно.
Як керівник Київської кіностудії художніх фільмів (1945—1948 рр.) він долучився до створення чималої кількості картин, сам активно знімався (фільми «У далекому плаванні» (1945 р.), «Подвиг розвідника» (1947 р.) тощо.). Його тогочасні театральні ролі також не залишилися поза увагою глядачів і кінокритиків: за роль Макара Діброви в однойменній п’єсі О. Корнійчука Бучма 1949 р. отримав другу Державну премію. Займався він і викладацькою діяльністю — був професором Київського інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого, написав низку статей з проблем театрального мистецтва (збірка «З глибин душі» (1959 р.)), виховав плеяду талановитих акторів, серед яких Нонна Копержинська, Кость Степанков тощо.
Джерела:
Про мистецтво театру [Текст] : Учбовий посібник / Упор. В.Довбищенка, Ю.Бобошка; Ред. Н.Хоруженка; Худ. В.Хоменка. – К. : Мистецтво, 1954. – 516 с.
Мистецтво франківців [Текст] : Збірник / Упоряд. Д.Я.Шлапака; Ред. Я.С.Джерелюка, Л.Д.Гоголєва . – К. : Мистецтво, 1970. – 184 с.
Амвросій Бучма [Текст] : Життя і творчість видатного українського актора, великого майстра української сцени / Заболотна, Валентина Ігорівна ; Під ред.В.М.Кордун; Худож. А.В. Косяк. – К. : Мистецтво, 1984. – 166 с.
