«Мої ролі – як діти…»

27 серпня виповнився б 81 рік актору від Бога, легенді українського театру й кіно – Богдану Ступці!

Богдан Сильвестрович – один із найвидатніших акторів нашого часу, якому були підвладні будь-які образи та персонажі. Знаменитий польський режисер Єжи Гоффман назвав його «найталановитішим драматичним актором Європи»!

Богдан Сильвестрович Ступка народився 1941 року в селищі Куликові на Львівщині в мистецькій родині. До сцени хлопця привчили рідні: батько співав у хорі Львівського оперного театру, там же працювали мамин брат і тітка. У 14 років Богдан уже сам дебютував на сцені в п’єсі «Дні Турбіних» – брав участь у масовці. Після школи Богдан навчався на філологічному факультеті Львівського державного університету ім. І. Франка. Але потяг до сцени переважив: юнак закінчив акторську студію при Львівському академічному драматичному театрі ім. М. Заньковецької (до 1978 року працював у цьому театрі), а з часом закінчив театрознавчий факультет Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І Карпенка-Карого.

З 1978 року Богдан Сильвестрович став актором Київського драматичного театру ім. І. Франка, а 2001 року очолив його. Одним із ключових епізодів для театру стали гастролі в США з виставою «Тев’є-Тевель». Починаючи з дати прем’єри вистави в 1989 році, головну роль незмінно виконував Богдан Ступка. Вистава була одним із найголовніших досягнень української театральної сцени. Тому показово, що на один з виступів в Америці потрапила письменниця Белл Кауфман, онука Шолом-Алейхема. За її словами, багатьох акторів вона бачила в образі Тев’є-молочника, проте Б. Ступка був найкращим!

За свою кар’єру актор зіграв понад 100 ролей у кіно і стільки ж у театрі. Дебют у кіно відбувся у фільмі Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою»(1971), де актор виконав роль Ореста Дзвонаря. На цю роль претендував Іван Миколайчук, але оскільки це була роль бійця УПА (тобто негативна за радянських часів), то влада не хотіла, аби її грав І. Миколайчук. Тож затвердили Б. Ступку – та його трактування образу виявилося дуже вдалим, і ця роль є одною з найкращих у списку актора. У переліку ролей видатного українця багато історичних постатей: гетьмани Іван Брюховецький («Чорна рада»), Іван Мазепа («Молитва за гетьмана Мазепу»), Богдан Хмельницький («Вогнем і мечем»), а також Чингісхан  («Таємниця Чингісхана»), Олександр Керенський («Червоні дзвони»), Остап Вишня («Із життя Остапа Вишні») та інш.

Професіоналізм видатного актора полягав не тільки в майстерній передачі характерів своїх персонажів, але і в тій моральній і фізичній самовіддачі, з якою він працював на майданчику. Богдан Сильвестрович грав жадібно, красиво і професійно. Завжди був доброзичливим до своїх колег і мав чудове почуття гумору. Сам актор часто називав себе «Актьор Актьорич» і любив, коли на знімальному майданчику до нього зверталися «Бодя», ласкавим «Ступочка» чи навіть більш імпозантним – «Сильвестр Сталоновий». 

А ще Богдан Сильвестрович дуже любив свою країну і мріяв, аби її культура, на ниві якої він працював, розквітала. У 2008 році Богдан Ступка отримав нагороду від Міжнародного кінофестивалю в Римі за роль у фільмі польського режисера Кшиштофа Зануссі «Серце на долоні». Тоді зі сцени актор промовив: «Мрією мого життя було, щоб українська культура стала відома в цілому світі! Мрії повинні збуватися, і я щасливий, що маю можливість сприяти цьому».

Джерела:

1. Коломієць, Ростислав. Пристрасті за Богданом. – К.: Факт, 2006. – 416 с.: іл.
2. Богдан Ступка: митець і людина. – К.: Книга, 2008. – 240 с..: іл.
3. https://suspilne.media/182229-bogdan-stupka-fakti-ta-nevidome/ – Богдан Ступка: факти та невідоме
4. https://day.kyiv.ua/uk/article/kultura/vidomyy-i-nevidomyy-bogdan-stupka – Відомий і невідомий Богдан Ступка

«Кожна роль – як остання!»

15 серпня виповнилося б 80 років від дня народження відомій українській актрисі Валерії Заклунній!

Ми її чудово пам’ятаємо за роллю жінки ватажка банди у фільмі «Місце зустрічі змінити не можна». Але крім того було в актриси ще багато яскравих ролей у кіно й театрі. Валерія Заклунна була знаною в мистецькому житті нашої країни. Вона мала звання Героя України, була членкинею Спілки театральних діячів України й Спілки кінематографістів України, віцепрезидентом Професійної гільдії кіноакторів України.

Валерія Гавриїлівна Заклунна народилася 1942 року в Сталінграді – у бункері в обкладеному ворогом місті. Батьки дівчинки були з України. Батько працював зв’язківцем у Хрущова, тож після народження Валерії сім’я була евакуйована до міста Енгельса. У 1950 році родина переїхала до Києва. Тут дівчинка пішла в школу. Вона росла слухняною й допитливою: добре вчилася, займалася гімнастикою і волейболом, відвідувала драматичну студію. Після закінчення школи Валерія вступила до технікуму водного транспорту, а згодом влаштувалася на завод при київському науково-дослідному інституті «Квант» креслярем-конструктором. Валерії шалено подобалася її робота: їхній відділ працював над розробкою приладів, встановлених на кораблі першого космонавта Ю. Гагаріна. На цій посаді Валерія пропрацювала 2 роки, а потім, за випадком долі, пішла в актриси. Тоді до Києва приїхала приймальна комісія Школи-студії МХАТ, що шукала таланти. Валерія пішла на спроби – і вже наступного дня дівчину запросили на іспити до Москви. Валерія вступила з першого разу.

Актрису запрошували працювати провідні московські театри, але вона прийняла запрошення від Ю. Лаврова, тодішнього художнього керівника Київського драматичного театру ім. Лесі Українки. Важливим аргументом було й бажання повернутися додому, до батьків у рідний Київ. Та таке рішення далося дівчині нелегко: Валерія  була одружена з майбутнім мультиплікатором Гаррі Бардіним, а він відмовився залишати Москву. Їхній шлюб тривав лише місяць.

Валерія Заклунна пропрацювала В Київському театрі ім. Лесі Українки до кінця свого життя, п`ять десятиліть. Її ролі, зіграні на сцені, стали дійсно значущими. На сцені актриса вживалася в образ до дрібниць, розчинялася в персонажі. Вона була актрисою «трагічною». Зіграні виконавицею ролі й сильні почуття особливо вражали в п’єсах «Переможниці» О. Арбузова, в «Молодих роках короля Людовика XIV» О. Дюма, в «Історії однієї пристрасті» за Г. Джеймсом та інш. До своєї роботи актриса завжди ставилася з особливим трепетом: «Кожна роль для мене – як остання!»

Величезну популярність актрисі приніс і кінематограф. Валерія Гавриїлівна зіграла головні ролі в більше ніж 30 художніх фільмах. Яскрава її робота у фільмах «Сибірячка», «Кохання земне», «Доля». До речі, у картину «Місце зустрічі змінити не можна» режисер Станіслав Говорухін заманив актрису обманом. Пообіцяв їй головну роль, а коли та дізналася, що має зіграти, і обурилася, виправдався: «Вона ж жінка головного бандита, всі рішення від неї залежать!» Актриса погодилася та зіграла дуже колоритного персонажа.

Українська актриса за своїм характером була сильна й рішуча. Вона неодноразово обиралася депутатом Верховної Ради, і її громадянська позиція завжди була принциповою. Тож актриса не могла мовчати й різко висловлювалася про відносини Росії й України. Її турбували Майдан та Крим.

Ім’я Валерії Заклунної, її талант та чудова гра навічно залишаться в історії українського мистецтва.

Джерела:

1. Нариси з історії театрального мистецтва України ХХ століття. – Київ: Інтертехнологія, 2006. – 1054 с.: іл, с. 695 – 827
2. https://stuki-druki.com/authors/zaklunnaya-valeriya.php – Знамениті люди. Валерія Заклунна
3. https://biography-life.ru/art/670-valeriya-zaklunnaya-biografiya-foto-lichnaya-zhizn-deti-prichina-smerti-aktrisy.html – Валерія Заклунна
4. https://biographe.ru/znamenitosti/valeriya-zaklunnaya/ – Знаменитості. Валерія Заклунна

З тими, кого люблю…

Відома українська актриса театру та кіно, легенда нашого культурного світу Ада Роговцева 16 липня відзначає свій 85-ий день народження!

Ада Михайлівна – дивовижна актриса, людина високої гідності й наша національна гордість! Герой України, кавалер Ордена княгині Ольги, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка, Почесна громадянка Києва. Актриса входить до переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної України.

Ада Михайлівна Роговцева народилася 1937 року в місті Глухові Сумської області. Її батько до війни працював у НКВС, мати була за фахом агрономом. Ада з дитинства виявляла творчі здібності – писала вірші та чудово їх декламувала. І мріяла стати журналісткою, але за порадою подруг вирішила піти до театрального інституту. У Київському театральному інституті ім. І. Карпенка-Карого вона стала однією з найкращих студенток на курсі, виявляючи талант, працьовитість та наполегливість. Навчання в театральному інституті відкрило дівчині не лише дорогу до світу театру й кіно, а й подарувало любов усього життя – чоловіка Костянтина Степанкова. Він був викладачем майбутньої актриси. Побравшись, вони прожили 46 років щасливого життя. Артистка присвятила чоловікові книгу «Мій Костя».

Після закінчення вишу Ада стала артисткою Київського національного театру драми ім. Лесі Українки, де пропрацювала понад 35 років і вже в 23 роки стала заслуженою артисткою УРСР! Ада Михайлівна багато грає в кіно і на сцені. Свою першу роль у кіно дівчина зіграла у 18 років – її героїня Наталія Башкирцева у фільмі «Приборкання вогню» стала символом жіночності й подружньої вірності, а роль Анни в кіноепопеї «Вічний поклик» зробила Аду улюбленицею всієї країни. Кіноробіт у актриси дуже багато. Зокрема, серед найпопулярніших сучасних стрічок – «Обручка з рубіном», «11 дітей з Моршина», «Запитайте в осені», «Я люблю свого чоловіка» та інш.

Актриса також багато гастролювала з концертними програмами та камерними театрами. Грала в багатьох виставах Романа Віктюка. У Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі зіграла у виставах «Рожевий міст» та «Вася повинен зателефонувати», які поставила донька актриси Катерина Степанкова. А ще актриса передає свій творчий досвід наступним поколінням – вона є професоркою Національного університету культури і викладачем у Київському театральному інституті ім. І. Карпенка-Карого.

Не дивлячись на солідний вік, Ада Роговцева й досі активно знімається в кіно та грає в театрі. І нехай у актриси завжди буде відмінне здоров’я, аби і надалі тішити шанувальників своєю неперевершеною грою.

Ада Михайлівна займає чітку громадянську позицію. У мирний час актриса багато знімалася в росії, але після подій на Майдані від співпраці з російськими кінематографістами відмовилася. З початку війни з рф артистка активно допомагає нашим захисникам – їздить виступати перед героями і збирала гроші на лікування поранених. У 2015 році за свої проукраїнські погляди та висловлювання щодо російської агресії актриса стала персоною нон грата у ворожій країні, де на неї навіть порушили кримінальну справу.

«Мені зовсім не страшно, – зазначає актриса, – бо я народилася оптимісткою. Останні роки в мені народилися якісь інші якості – я почала вміти ненавидіти. Я справді ненавиджу вбивць! Я ненавиджу людей, які піднімають руки на дитячу лікарню, які піднімають автомат на дитину, на безпорадну жінку і на мого героя!»

Джерела:

1. Тетяна Терен, Анна Липківська. Прості речі. Вісім розмов з Адою Роговцевою. – Київ: Пабулум, 2018. – 264 с.
2. Ада Роговцева. Свідоцтво про життя. – Кам’янець-Подільський, ООО “Друкарня Рута”, 2013. – 336 с.
3. https://lifestyle.24tv.ua/ru/ada-rogovceva-foto-biografija-filmy-legendy-teatra-kino_n1378585 – Легенда кіно Ада Роговцева
4. https://day.kyiv.ua/uk/article/intervyu-kultura-osobystist/ada-rogovceva-malenka-velyka-lyudyna – Ада Роговцева – маленька велика людина

Масове сценічне мистецтво Володимира Скляренка

7 червня виповнилося 115 років від дня народження видатного українського театрального режисера школи Леся Курбаса Володимира Скляренка!

Режисер ставив свої вистави в провідних українських театрах – театрі «Березіль», у Львівському драматичному театрі, у Харківському та Київському театрах опери та балету, у театрі ім. І. Франка в Києві. І всюди робота режисера та його постановки мали успіх і сприяли високому рівню розвитку національного театрального мистецтва.

Володимир Михайлович Скляренко народився 1907 року в Києві. Батько майбутнього режисера був відомим у місті палітурником – до його палітурної майстерні часто здавали п’єси для театру Миколи Садовського, за переплетення яких театр розраховувався контрамарками на перегляд своїх вистав. Саме тоді Володимир Скляренко вперше побачив театральне дійство, яке захопило його на все життя. Закінчивши Київський музично-драматичний інститут ім. М. Лисенка, Володимир здобув фах режисера та актора. На талановитого юнака звернув увагу Лесь Курбас, і в 1926 році Володимира зарахували до режисерської лабораторії театру «Березіль». Працюючи в «Березолі», В. Скляренко засвоїв принцип курбасівської режисури: поєднання потужної ідейної концепції з яскравою театральною формою. А ще митець навчився вибудовувати масштабні масові сцени, що в майбутньому стане своєрідною візитною карткою його вистав. Свої останні вистави в «Березолі» – «Мартин Боруля» й «Східний батальйон» – режисер ставив вже після звільнення з посади й арешту Леся Курбаса.

Володимир Скляренко ставив вистави в провідних українських театрах. За роки його роботи мистецьким керівником в Харківському театрі юного глядача Харківський ТЮГ стає одним із кращих театрів в Україні. Режисер значно збагатив також репертуар Львівського драматичного театру та Харківського театру опери і балету. З 1954 року режисер працював в Київському театрі опери і балету. Тут він поставив опери на національній основі «Тарас Бульба», «Енеїда», «Запорожець за Дунаєм», «Катерина», які критика називала другим народженням відомих творів. У Київській опері В. Скляренко ставить і такі перлини світової музики, як «Лоенгрін» Р. Вагнера, «Війна і мир» С. Прокроф’єва, «Руслан і Людмила» М. Глінки, «Пікова дама» П. Чайковського.

Син Володимира Скляренка, теж Володимир, пішов по стопах батька і також став успішним театральним режисером у Львові. Та в 1981 році він був убитий, як припускають, на замовлення КДБ. Попри настійливі вимоги батька міліція так і не розкрила вбивства, а пізніше матеріали слідства були викрадені з архіву МВС Львівської області.

Режисер Володимир Скляренко усе своє життя присвятив театру, зробивши величезний внесок у його поступі. Його ім’я вписане в історію українського національного мистецтва. Ми – пам’ятаємо. Ми – переможемо!

Джерела:

1. Нариси з історії театрального мистецтва України XX століття. – К.: Інтертехнологія, 2006. – 1054 с., с. 325 – 607
2. Чечель Наталія. Українське театральне відродження. – К.: Поліграфкнига, 1993. – 141 с.
3. http://histpol.pl.ua/ru/lichnosti/teatralnye-deyateli-aktjory?id=3113 – Скляренко Володимир Михайлович
4. https://varianty.lviv.ua/19765-na-vul-vyhovskoho-vstanovliat-pamiatnyk-volodymyru-skliarenku – Культура. Володимир Скляренко

Театр живе в мені постійно

26 травня відзначає своє 65-річчя відомий актор театру та кіно, Народний артист України Богдан Бенюк.

Богдан Михайлович Бенюк народився на Івано-Франківщині, в селі Битків. З ранніх років хлопчик добре співав. Три рідні брати часто виступали як тріо, виконуючи пісні, які були тоді популярними. Актором же Богдан вирішив стати вслід за старшим братом, який потрапив до Театру ім. М. Заньковецької. На той час юнак навчався в 9-му класі та ходив на його вистави. «Дух театру відчув саме тоді», – говорив він. Закінчивши Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого, Богдан Михайлович працював у Київському театрі юного глядача, а тоді понад 40 років є одним із провідних акторів Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка. За цей час зіграв більше ніж у 50-и виставах.

Богдан Бенюк також відомий кіноактор. Зніматися в кіно він почав з 1975 року – і за майже півстоліття взяв участь у зйомках 53-ьох картин. Популярність йому принесла роль рядового Кринкіна у військовій драмі «Ати-бати, йшли солдати…» – останній режисерській роботі Леоніда Бикова. Фільм став свого часу одним із лідерів прокату. Актор також виконав головні ролі в українських фільмах «Сорочка зі стежкою», «Москаль-чарівник», «Чорна рада», а в 2000-ні роки двічі зіграв роль Леоніда Утьосова – у серіалах «Круч. Пісня довжиною в життя» та «Ліквідація». Помітними стали ролі в стрічках «Кандагар», «Мисливці за діамантами», «Ангели війни», «Таємний щоденник Симона Петлюри», «Тарас. Повернення» та інш.

Богдан Бенюк – особистість різнопланова. Також артист працював на озвученні мультфільмів «Капітошка», «Три паньки», «Як метелик вивчав життя» та інш., а на телебаченні вів розважальні передачі («Еніки-Беніки», «Шоу самотнього холостяка», «Біла ворона»). Разом з українським актором Анатолієм Хостікоєвим Богдан Михайлович є співзасновником Театральної компанії «Бенюк і Хостікоєв». А з 2018 року професор Богдан Бенюк очолює кафедру акторського мистецтва та режисури драми в Київському національному університеті ім. І. Карпенка-Карого.

У важкий час російсько-української війни відомий актор радить своїм співвітчизникам залишатися незламними оптимістами, незважаючи на страшні й болісні сьогоднішні реалії. Артист називає війну з рф шансом «зруйнувати стосунки з монстром, який мучив Україну 300 років». Після відновлення роботи Театру ім. Івана Франка артист знову грає у виставах: «Адже світ має знати, що крім війни ми думаємо і про майбутнє та займаємося відродженням».

Джерела:

1. https://stuki-druki.com/authors/benyuk-bogdan.php – Знамениті люди. Богдан Бенюк
2. https://my.ua/persons/bogdan-beniuk – Богдан Бенюк. Політик, діяч культури, знаменитість

«Театр в одній особі»

18 квітня виповнилося 125 років від дня народження одного з найвизначніших українських митців XX cт., актора й режисера, одного з фундаторів українського театру – Мар’яна Крушельницького. Відомий гуморист та театральний критик Остап Вишня так писав про гру видатного актора: «Промінь прожектора зупиняється на М. Крушельницькому, і незрозуміло, хто кого освітлює, чи то прожектор Крушельницького, чи Крушельницький прожектор».

Мар’ян Михайлович Крушельницький народився 1897 року в селі Пилява на Тернопільщині. Хлопець мав неабиякі акторські здібності і у 18 років став учасником трупи «Тернопільські театральні вечори», організатором і першим керівником якої був Лесь Курбас. Згодом став виступатим на сцені театру товариства «Руська бесіда». Коли ж у період існування маріонеткової Галицької ССР на початку 1920-х років у Галичині закрили всі українські культурні заклади, Мар’ян виїхав до Праги, де вступив на філософський факультет Празького університету.

Повернувшись у 1924 році до Української РСР, артист вступив до трупи провідного театру «Березіль», засновником і художнім керівником якого був Лесь Курбас. Незважаючи на непоказну зовнішність, Мар’ян Крушельницький стає дуже популярним актором. Особливим блиском відзначалася його гра в п’єсах М. Куліша, поставлених керівником театру. Відзначився артист і як режисер, поставивши комедію «За двома зайцями». Коли ж Леся Курбаса в 1933 році усунули з посади, а потім і заарештували, митець сам очолив театр «Березіль». У 1935 році театр отримав назву Харківський драматичний театр ім. Т. Шевченка.

Переїхавши до Києва в 1952 році, Мар’ян Крушельницький став актором та головним режисером Київського академічного драматичного театру ім. І. Франка. В особі артиста гармонійно поєдналися талант актора й режисера. Митець у своїх постановках відійшов від трафаретності й сталості, використовуючи динаміку, глибину й психологізм образів. Кращі його режисерські роботи – «Гроза» О. Островського, «Євгенія Гранде» О. Бальзака, «Ярослав Мудрий» І. Кочерги, «Змова приречених» М. Вірті, опера «Богдан Хмельницький» К. Данькевича та інш.

Мар’ян Крушельницький знімався також і в кінофільмах. Так, на Одеській кіностудії він знявся в режисерському дебюті Олександра Довженка «Ягідка кохання» (1926) і на «Українфільмі» в першій звуковій стрічці Івана Кавалерідзе «Коліївщина».

Відзначаючи широкі здібності артиста, друзі й учні називали його «театром в одній особі». Спогади про видатного майстра української сцени закарбовані в національній пам’яті нашого народу.

Джерела:

1. https://tsdkffa.archives.gov.ua/?p=14591 – Мар’ян Михайлович Крушельницький
2. https://uahistory.co/book/100-great-figures-of-ukrainian-culture/91.php – 100 великих діячів культури України. Крушельницький Мар’ян Михайлович
3. https://vufku.org/names/mar-yan-krushelnitskiy/ – Мар’ян Крушельницький

«Після перемоги ми зробимо нашу країну казкою»

З початком війни особливо хочеться чути людей, які завдяки їх професійним якостям оцінюють теперішню ситуацію не лише реалістично, але й емоційно. Безперечно, одним із таких голосів є голос заслуженої артистки України, актриси Ірми Вітовської.

Ірма Вітовська – топова українська актриса. Вона працює в київському Молодому театрі і в кіноіндустрії – є зіркою відомого серіалу «Леся+Рома» та однією з головних героїнь кінострічки Антоніо Лукіча «Мої думки тихі». Ірма має численні премії та нагороди: дворазова лауреатка національної кінопремії «Золота дзиґа», визнана найкращою актрисою національної премії від кінокритиків «Кіноколо», володарка двох національних премій «Телетріумф», лауреатка театральної премії «Київська пектораль» та інш.

Актриса має чітку громадянську позицію. Після російської збройної агресії проти України Ірма Вітовська відмовилася від співпраці з російськими кіновиробниками і намагалася допомогти військовим та людям, що потребують допомоги. Робила ляльки-мотанки, продавала їх (найдорожча коштувала 2,5 тисячі гривень), а виручені гроші передавала на допомогу армії; виконала головну роль в арт-проєкті «Оскар і рожева пані», створеному для збору коштів на потреби невиліковно хворих дітей. Сьогодні актриса, залишаючись в Україні, займається допомогою багатьом фондам і переселенцям. Допомагає їм потрапити в Європу, знайти там прихисток. Ірма Вітовська передбачала російську військову агресію багато років тому: «Простежувалися певні тенденції. Наприклад, у російському кінематографі почали відтворювати образ ворога з українців. Була «Біла гвардія» петербурзького режисера Снєжкіна (2011-2012). Такого високого градуса українофобії, як у цьому фільмі, в текстах М. Булгакова немає. А ще – фільми «Ми з майбутнього», «Матч» та інш. Було зрозуміло, до чого все йде. Потім був 2014 рік…»

Ірма Вітовська є членом правління Української кіноакадемії, яка проводить велику роботу на культурному фронті. Росію все більше викидають з різноманітних культурних платформ та майданчиків по всьому світу. Так, напередодні вдалося позбавити московський кінофестиваль акредитації, що є нашою великою перемогою. Це великі збитки для російської кіноіндустрії! «Так що Нікіта Міхалков уже ніхто, і дуже багато таких, як він. Дякуючи всій нашій кіноспільноті». А ще кіноспільнота допомагає в пошуку необхідних медичних засобів, допомагає дітям у притулках, евакуйованим українцям та військовим.

Ірма Вітовська впевнена, що зараз в Україні – час героїв, які народжуються всюди – в кожній області, в кожному містечку, селі. Актриса свято вірить у перемогу нашого народу і постійно повторює слова Оксани Забужко: «Київ москву хрестив, Київ москву і відспіває!». За своє мовчання і свій сліпий страх, за свою ницу байдужість росіяни дорого заплатять!

Джерела:

1. https://www.ukrinform.ua/rubric-ato/3437458-irma-vitovska-aktrisa-teatru-i-kino.html – Ірма Вітовська. Актриса театру і кіно
2. https://kino.24tv.ua/irma-vitovska-rozpovila-pro-svoyu-uchast-viyni-vsyu-krayinu-mi_n1918818 – Ірма Вітовська. «На всю країну ми стали одним Майданом»
3. https://www.pravda.com.ua/rus/articles/2022/03/25/7334280/ – Ірма Вітовська

Театр, який не боявся експериментувати

31 березня виповнюється 100 років від дня народження відомого театру «Березі́ль», що став флагманом модернізму в українському театральному мистецтві! 

Театр був створений режисером Лесем Курбасом. Його назва символічна, що давньоукраїнською мовою означає «березень» – початок весни, початок нового мистецтва! 

«Березіль» як державний театр з 1922 до 1926 року працював у Києві, а в 1926 році як найкращий театр республіки був переміщений до тогочасної столиці України Харкова. У час свого розквіту театр налічував 6 акторських студій, близько 400 акторів і співробітників, режисерську лабораторію, музей, мюзик-хол. «Березіль» був сміливим і міцним експериментальним колективом, у якому променіли молоді таланти. Художнє керівництво театру декларувало свою творчу програму, у якій ішлося про боротьбу з рутиною та штампами в театрі. Театр Леся Курбаса еволюціонував у бік авангардизму, експресіонізму та символізму. До сценічного дійства митець долучає фотографію, кіно та музику. Лесь Курбас запропонував українцям новий театр, який назвав «філософським». Цей театр примушував думати – і це в умовах, коли радянські переможці давали народу красиву картинку, закликаючи вірити в неї.

Харківський період театру знаменувався плідною співпрацею Леся Курбаса з художником Вадимом Меллером та драматургом Миколою Кулішем, що увінчалася створенням таких постановок як «Народний Малахій», «Мина Мазайло» та «Маклена Граса». Ці п’єси спричинили цілу літературну дискусію, яка перетворилася на кампанію цькування режисера та М. Куліша, звинувачених у викривленні оптимістичної радянської дійсності. «Патетичну сонату» за М. Кулішем заборонили ставити, а драма «Маклена Граса» була показана у вересні 1933 року під наглядом чекістів, а згодом була заборонена.

Наприкінці 1933 року Леся Курбаса звільнили з посади художнього керівника театру, а потім заарештували. За вироком суду режисер отримав п’ять років ув’язнення і згодом був відправлений у Соловецький табір. Влітку 1937 року 1825 осіб Соловецької тюрми особливого призначення, серед них і Лесь Курбас, були засуджені до страти. Митець був розстріляний на початку листопада 1937 року в урочищі Сандармох, разом з іншими 1 111 представниками української культури і мистецтва, що дістали назву «розстріляного відродження». У 1935 році театр «Березіль» був перейменований у Харківський державний драматичний театр ім. Т. Шевченка, який працює і понині. Назву «Березіль» сьогодні має мала сцена цього театру.

Доля відпустила Лесю Курбасу тільки п’ятдесят років, але за ці півстоліття він встиг зробити надзвичайно багато для мистецтва, і сьогодні пам’ять про режисера жива. Спадок митця вивчають у вищих закладах. У Львові є театр його імені, у Києві – проспект. 

Джерела:

1. https://www.jnsm.com.ua/h/0331Q/ – Театр «Березіль» Леся Курбаса
2. https://uain.press/blogs/les-kurbas-ta-berezil-teatr-yakyj-ne-boyavsya-eksperymentuvaty-723657 – Олександр-Зенон Степанович Курбас
3. https://znaj.ua/ru/history/223394-berezil-lesya-kurbasa-istoriya-teatru-yakiy-ne-boyavsya-eksperimentuvati – «Березіль» Леся Курбаса

Театр – життя, і ми – актори в ньому

В. Шекспір сказав: «Світ – театр, і ми всі в ньому актори». А Г. Сковорода ще доповнив: «І кожен грає ту роль, на яку його поставили». Щороку 27 березня відзначається Всесвітній день театру. Це професійне свято всіх працівників театру, а також мільйонів небайдужих глядачів. Традиційно цей день проходить під девізом – «Театри як засіб взаєморозуміння та зміцнення миру між народами!»

У театрі, незалежно від того, чи слухаємо ми оперу, чи насолоджуємося майстерністю і грацією артистів балету або з душевним трепетом стежимо за грою драматичних акторів, ми завжди відчуваємо особливу атмосферу свята. Перші театри з’явилися в Греції, згодом в Китаї, Індії, а в X столітті з’являються зачатки Європейського театру.

Сьогодні театри дивують не лише оригінальністю вистав, але й своїм виглядом – архітектурою, розташуванням, внутрішнім оздобленням. Завзяті театрали добре знайомі з невеликим австрійським містечком Брегенц, куди щороку з усього світу з’їжджаються любителі опери та театрального мистецтва. Усі вистави тут проходять на плавучій сцені спеціальної конструкції, що вміщує безліч декорацій і складну систему освітлення.

Норвезька столиця Осло також входить до списку театральних «креативників». Оперний театр міста – величезна будівля з мармуру і скла з оглядовим майданчиком, що простягнувся уздовж узбережжя на кілька сот метрів.

Гігантське «яйце» зі скла й титану, немов фантастичний підводний човен, спливло посеред Пекіна. Це не що інше, як будівля сучасного театру. Його творець, французький архітектор Поль Андре, дав волю своїй фантазії і створив справжній футуристичний об’єкт. Щоб потрапити до холу театру, потрібно пройти підводним тунелем завдовжки у 80 метрів – і вже саме це приводить у захват!

У японському театрі костюми й маски, які носять актори, передаються з покоління в покоління і багато сюжетів наповнені розповідями про самураїв. Є в Японії і оригінальний театр кабукі, де всі ролі, навіть жіночі, грають чоловіки. Цікаво, що цей театр заснувала саме жінка, яка була служницею якогось святилища в 17 столітті. Вона та інші жінки виконували тоді всі ролі, у тому числі й чоловічі. Однак керівництву країни це не сподобалося, і жінок в театрі кабукі замінили чоловіками.

Сучасні серіали – не винахід нашого часу. У давнину на Сицилії ставилися вистави, які тривали роки. Щовечора в театрі збиралися глядачі, щоб подивитися продовження. До речі, на Сицилії і нині можна потрапити на виставу довжиною в місяць!

А ми, українці, любимо свій театр і захоплюємося нашими акторами! До речі, перший український стаціонарний театр був відкритий у Львові в 1795 році, а в Києві перший стаціонарний театр з’явився в 1806 році, а через 24 роки з’явилася перша українська п’єса – «Наталка-Полтавка» Івана Котляревського. В Україні з нагоди Міжнародного дня театру завжди проводилися театральні фестивалі, артисти отримували нагороди та державні звання, а глядачі йшли на прем’єри вистав.

Ми здобудемо перемогу і обов’язково повернемося до повноцінного життя! І театр займатиме в ньому належне місце!

Джерела:

1. https://nubip.edu.ua/node/73750 – Міжнародний день театру
2. https://tsikavi-fakty.com.ua/50-tsikavyh-i-dyvovyzhnyh-faktiv-pro-teatry-svitu/ – Дивовижні факти про театри світу
3. https://historyurok.com.ua/tsikavi-fakty/pro-liudynu/mystectvo/muzyka/pro-teatry.html – Театр

“Легенда українського театру”: Садовський Микола

13 грудня виповнюється 165 років від дня народження Миколи Карповича Садовського – українського актора, режисера і громадського діяча. Корифея українського побутового театру. Доля  Миколи Садовського тісно переплелася з долею видатних його вчителів і сподвижників  марка Кропивницького і Михайла Старицього, його високоталановитих рідних братів Тобілевичів – Івана Карпенка-Карого, Панаса Саксаганського – і сестри Марії Садовської-Барілотті, а також славетної Марії Заньковецької.Микола Тобілевич народився 13 грудня 1856 року в селі Кам’яно-Костувате, тепер Братський район, Миколаївська область. Він навчався в Єлисаветградському реальному училищі, замолоду брав участь в аматорських гуртках. З початком Російсько-турецької війни 1877-1878 рр. прямо з училища іде на фронт добровольцем. Він бере участь практично у всіх найбільших битвах на Балканах, в переправі через Дунай, обороні Шипкинського перевалу, в кінці кампанії дійшов до самого Константинополя. Був нагороджений Георгієвським хрестом, представлений до офіцерського чину. Однак Микола Тобілевич не спокусився військовою кар’єрою, а вернувшись на Єлисаветградщину зайнявся сімейним захопленням – театром.З 1881 р. у професійному театрі у трупах Г. Ашкаренка, Марка Кропивницького, Михайла Старицького, а 1888 року організував власну трупу. У 1898 р. трупа Садовського об’єдналася з «Товариством російсько-малоросійських артистів» братів Тобілевичів (І. Карпенка-Карого та П. Саксаганського), а ще двома роками пізніше (1900 р.) до них приєднався ансамбль М. Кропивницького. У 1905 р. на запрошення з Галичини Садовський очолював театр «Руської Бесіди» у Львові, чим (разом із М. Заньковецькою) сприяв значному піднесенню театральної культури на Західноукраїнських землях.Повернувшись до Києва, Садовський заснував перший український стаціонарний театр, який розпочав свою роботу 1906 року в Полтаві, а потім діяв аж до 1919 в Києві. Артисти київського міського театру у січні 1919 майже повним складом на чолі з Садовським переїхали до Кам’янця-Подільського.У роки української державності Садовський працював головним уповноваженим у справах народних театрів – року в червні 1919 його призначено головноуповноваженим із питань організації народних театрів для фронту і тилу на території УНР; 1920 року в Галичині, з 1921 – очолював театр «Просвіти» в Ужгороді. З 1923 р. жив у Празі.У вересні 1922 р. дирекція Харківського театру ім. Т. Шевченка прохає уряд УСРР надати дозвіл повернутися Миколі Садовському. Після повернення до УРСР (1926 р.) Садовський у тодішній політичній ситуації вже не мав права на власний театр і виступав у своєму репертуарі в різних театрах, знімався у головній ролі у фільмі «Вітер з порогів» (1929 р.); залишив спогади «Мої театральні згадки», опубліковані посмертно (1956 р.).Як актор Садовський відзначався винятковою пластичністю, простотою, глибиною і щирістю почуттів, хоч і не позбавлених характером гри «нутром» (від великих емоцій до спаду). Садовський уславився в героїчно-історичному – Богдан Хмельницький (в одноіменній п’єсі М. Старицького), Сава Чалий (І. Карпенка-Карого), Гетьман Дорошенко (Л. Старицької-Черняхівської) і героїчно-побутовому репертуарі: Дмитро («Не судилося» М. Старицького), Опанас («Бурлака» І. Карпенка-Карого); був першим Командором («Камінний господар» Лесі Українки) і Городничим на українській сцені («Ревізор» М. Гоголя); крім того, виступав у оперовому репертуарі й уславився як виконавець українських народних пісень.

Садовський спричинився також до збагачення українського репертуару перекладами («Ревізор» М. Гоголя, лібретта опер «Галька» С. Монюшка, «Продана наречена» Б. Сметани та ін.). Як режисер Садовський виховав цілу плеяду українських акторів (О. Петляш, О. Корольчук, Є. Хуторна, М. Малиш-Федорець, І. Ковалевський і багато ін.), даючи їм велику волю в творенні образу. Роль Садовського як культурного і громадського діяча виходить далеко за межі театру. У товаристві інших корифеїв і сучасних йому діячів у різних ділянках культури й мистецтва (М. Лисенко, Л. Старицька-Черняхівська, В. Кричевський і багато ін.) діяльність Садовського сприяла народженню нового покоління української інтелігенції 20 століття.

Джерела:

1. Корифеї українського театру [Текст] : Художнє видання / Тобілевич, Софія Віталіївна. – К. : Центр учбової літератури, 2019. – 540 с.
2. Спогади про Миколу Садовського [Текст] : Збірник / Упор., вст.стат., прим. Р.Я.Пилипчука; Ред. В.М.Кордуна; Худ. А В.Косяка. – К. : Мистецтво, 1981. – 182 с.
3. Микола Садовський
4. Микола Карпович Садовський
5. САДОВСЬКИЙ МИКОЛА КАРПОВИЧ