18 січня народилася українська балерина й дивовижна скульпторка Поліна Горенштейн (Ліна По)!
Багато з нас навіть ніколи не чули про цю дивовижну жінку, яка є прикладом сили людського духу. Утративши зір після хвороби, вона продовжувала творити й досягла мистецьких висот у скульптурі.
Поліна Михайлівна Горенштейн, відома також під псевдонімом Ліна По, народилася 1899 року в Катеринославі (нині м. Дніпро). Дівчинка з дитинства захоплювалася музикою і танцями, писала вірші, малювала, ліпила. І в усьому виявлявся яскравий талант. Не залишили байдужою маленьку Поліну відвідування театрів танцю та нові зірки балету. На той час у Катеринославі діяли кілька приватних шкіл, серед яких мала великий попит балетна студія К. Воронкова. У програмі викладання студії крім школи класичного танцю були міміка рухів тіла, стиль, теорія музики й танцю, бесіди про мистецтво та творчість. Саме у цій балетній студії зробила свої перші кроки на пуантах чотирнадцятилітня Поліна. Одночасно із заняттями в хореографічній студії дівчина брала уроки в скульптора-професіонала Шредера. Біля мольберта її завжди чекала свіжа м’яка глина та мрія зробити щось неперевершене своїми руками.
Згодом було навчання в Харкові у відомій балетній школі Наталії Тальорі й відвідування студії скульпторки Елеонори Блох, відомої учениці Огюста Родена. Бажання самовдосконалюватися у творчості спонукало 20-річну балерину перебратися до Москви та вступити до Вищих хореографічних майстерень при Великому театрі. Однак пристрасть до образотворчого мистецтва знову дала про себе знати, тож дівчина вступила ще й на відділення скульптури у Вищі художньо-технічні майстерні. Отримавши диплом режисера-постановника танців, Поліна почала виступати в театрах Києва та Харкова, ставити танці в театрі Маріуполя. У творчості цієї дивовижної артистки дивним чином переплелися балетне мистецтво динамічної пластики та скульптурне мистецтво пластики статичної. Це був дивовижний час для Ліни По – радість життя і творчості.
Та в житті бувають печальні моменти. У 35 років Поліна захворіла на енцефаліт – вона переборола важку хворобу, але осліпла й була деякий час паралізована. Пізніше, коли змогла рухатися, за підтримки лікаря продовжила творити і працювала як скульптор. Її роботи високо оцінив відомий художник М. Нестеров, допоміг повірити в себе й повернутися до життя. У майстрині після втрати зору розвинулася особливо гостро здатність бачити предмети в усіх тонкощах у її уяві. Її роботи народжувалися під враженням або прослуханої книги, або музики. У 1938 році народилася одна з найвідоміших робіт Поліни – скульптура «Стрибок», яка була показана на виставці живопису, графіки та скульптури жінок-художниць. Високо над землею, закинувши голову, піднявши руки-крила в плавному і легкому русі, летить тендітна жінка. Ця робота – справжній гімн вільному й прекрасному, що є в людині.
Під час Другої світової війни скульпторка створила 120 робіт на воєнну тематику, які були презентовані на багатьох виставках. Також Поліна – авторка чудових статуеток на хореографічні теми («Танок з покривалом», «Танцювальна сюїта» та інш.) Не маючи змоги танцювати на сцені, вона танцювала в уяві і створила цикл скульптур танцівниць. Тут як окремі фігури, так і складні композиції, у яких приваблюють точність передачі рухів, ліризм, одухотвореність образів, відчуття свята. Створила майстриня і серію портретів відомих особистостей.
Пам’ятаймо відомих українців, гордість нашої нації, що творили й збагачували вітчизняне та світове мистецтво!
Джерела:
- https://www.dnipro.libr.dp.ua/Lina_Po_Polina_Gorenshteyn – Висота людського духу. Поліна Горенштейн
- https://chtoby-pomnili.net/656-656.html – Горенштейн Поліна Михайлівна. Балерина і скульптор
Народився Олександр Архипенко в Києві. Був молодшим сином професора Київського університету Порфирія Архипенка та Параскевії Мохової-Архипенко. У 1902–1905 роках навчався в Київському художньому училищі, з якого був виключений у листопаді 1905 за участь в учнівському страйку, пов’язаному з подіями революції 1905–1907.
1906 року продовжив навчання мистецтву у Сергія Світославського і того ж року разом з Олександром Богомазовим організував першу виставку своїх творів у Києві. Цього ж року переїхав до Москви, де у 1906 – 1908 роках продовжив освіту в Московському училищі живопису, архітектури і скульптури.
В 1908 році переїхав до Парижа, де продовжив освіту у Паризькій мистецькій школі. У Парижі оселився в колонії художників «Вулик» (фр. «La Ruche»), де також мешкали художники – вихідці з України Володимир Баранов-Росіне, Соня Делоне, Натан Альтман. Там познайомився з Амадео Модільяні, А. Годьє-Бжеско та іншими. Він відкрив в 1910 році у Парижі власну школу і, як перший кубічний скульптор, увів у скульптуру нові естетичні елементи – моделювання простору, вглиблені форми і прозорість.
У 1910 році здійснив велику подорож з виставкою своїх робіт Італією, Швецією, Францією, Німеччиною, Чехословаччиною і в тому самому році відбулася перша персональна виставка Архипенка у Гаґені (Німеччина). У 1912–1914 роках Архипенко викладав у власній Школі мистецтв у Парижі. 1914 року переїхав до Ніцци.
У 1920 році брав участь у дванадцятому Венеційському бієнале (Італія). У 1921 заснував власну Школу мистецтв у Берліні. Від 1923 року мешкав у США, де 1924 року у Нью-Йорку відкрив школу пластики, згодом викладав у Чиказькій школі індустріальних мистецтв та університеті в Канзас-Сіті.
Олександр Архипенко – родоначальник кубізму в скульптурі («Боксери», 1914; «Солдат іде», 1917), працював у манері конструктивізму, абстракціонізму та інших новітніх мистецьких течій («Жінка», 1918; «Жозефіна Бонапарте», 1935; «Заратустра», 1948; «Балерина», 1957). Створив новий різновид рельєфної різьби – так зване «скульптомалярство» («Купальниця», 1915; «Жінка, що стоїть», 1919), відкрив і обґрунтував принципи рухомого малярства, сконструював особливий механізм – «архипентуру».
У 1920–1930-х роках брав участь у художніх виставках в Радянській Україні, працював над пам’ятниками Т. Шевченку, І. Франку, князю Володимиру Святославичу для парку в Чикаго. За життя Архипенка відбулося 130 його персональних виставок.
У 1933 році взяв участь в оформленні Українського павільйону на виставці «Століття прогресу» у Чикаго, що тривала від 14 до 20 серпня 1933 року, де в окремому «Будинку Архипенка» розгорнулася його персональна виставка, де було представлено 44 роботи майстра.
Твори Архипенка зберігаються в багатьох музеях світу, а також у Національному художньому музеї України, Національному музеї у Львові. Його твори мають за честь експонувати найпрестижніші музеї та галереї світу: Центр Помпіду в Парижі, музей Modern Art та галерея Соломона, Гугенгайма в Нью-Йорку, музеї Стокгольма, Берліна, Тель-Авіва, Москви.
Ім’ям скульптора названо вулицю в Оболонському району Києва і вулицю в місцевості Софіївка у Львові. 9 листопада 2017 року Національний банк України ввів в обіг пам’ятну монету номіналом 2 гривні, присвячену митцю. На реверсі монети зображено його портрет.
Народився 1956 року в с.Жадове, Семенівського району, Чернігівської області. 1971 – 1974 – навчався у Республіканській художній середній школі, відділення скульптури, м.Київ. 1974 – 1980 – студент Київського державного художнього інституту, факультет скульптури. Викладачі: І.В.Макогон, В.А. Чепелик, В.В.Сухенко, В.В.Швецов, В.З.Бородай. З 1978 року бере участь у Республіканських та Всесоюзних художніх виставках. 1981 – 1985 – аспірант творчих майстерень Академії мистецтв CРСР.
У 1983 році стає членом Національної спілки художників України. З 1983 року бере участь у міжнародних, Всеукраїнських художніх виставках, симпозіумах, конференціях, аукціонах. У 1985 році нагороджений почесною грамотою Академії мистецтв СРСР. У 1999 році присвоєно звання «Заслужений художник України».У 2005 році нагороджений дипломом Всенародного рейтингу «Бренд року 2005». У 2017 році нагороджений медаллю «За жертовність і любов до України». У 2017 році присвоєно звання «Народний художник України». У 2018 році нагороджений премією Київської організації Національної спілки художників України «Митець» ім. М.В. Лисенка.
У 2018 році виконав меморіальні дошки українським вченим Вернадському В.І. і Зубцю М.В. на фасад будівлі Національної академії аграрних наук України. З 2019 року професор кафедри дизайну Харківського національного педагогічного університету ім.Г.С.Сковороди. У 2020 році разом з Олександрою Рубан виконав відновлення скульптур Юрія Рубана «Зубр» та «Леви» для оновленого входу до Київського зоопарку.
Є автором більше 15 монументальних пам’ятників та садово-паркових композицій. Роботи знаходяться в 26 музеях світу, а також у приватних колекціях в Україні, Швеції, Росії, Франції, США, Швейцарії, ОАЄ. Працює в галузі станкової та монументальної скульптури. Віддає перевагу таким скульптурним матеріалам, як бронза, граніт, мармур та дерево.
З-поміж тематичного розмаїття скульптур Віктора Липовки композиції: «Рівновага» (1982), «Плин часу» (1985), «Чумацький Шлях» (1990), «Мойри», «Адам і Єва» (обидві – 1992), «Невський проспект», (м. Лунд, Швеція; 1993), «Король» (1994), «Перемога» (2000); пам’ятники: О.Телізі та її соратникам в м.Києві, (бронза, граніт, 2017р.), Лесі Українці в м.Телаві (Грузія), (бронза,граніт,2008р.), О.Шалімову в м.Києві, (граніт, 2014р.), Т.Шевченку в м.Мінськ (Білорусь), (бронза,граніт, 2002р.); погруддя: М.Гоголю в м.Шанхай (Китай) (бронза,граніт, 2012р.), М.Гоголю в cмт.Шишаки (Україна) (бронза,граніт, 2009р.); рельєф „Народні мотиви“ в смт.Митниця (Україна), (гіпс, 1991р.); монументи: „Мир“, Городянський р-н (Україна) (мідь,граніт, 1985р.), „Перемога“ в с.Сираї (Україна) (мідь,граніт, 1984р.), «Ursprung» в м.Треллеборг (Швеція), (мармур, 1993р.).
Народилася 1956 року у Києві в родині скульптора-анiмалiста Юрія Рубана.
З 1978 року бере участь в Республіканських художніх та Всесоюзних виставках. У 1985 році вступає до Національної спілки художників України. 1986-1989 – аспірант творчих майстерень Академії мистецтв СРСР. З 1990 року бере участь у міжнародних художніх виставках та салонах.
У 2011 році отримала подяку прем’єр-міністра України «За вагомий внесок у забезпечення розвитку українського образотворчого мистецтва». У 2014 році стала Лауреатом Всеукраїнської трієнале «Скульптура 2014». У 2017 році нагороджена медаллю «За жертовність і любов до України». У 2017 році присвоєно звання «Заслужений художник України».
Роботи знаходяться в 18 музеях світу, приватних колекціях України, Францiї, Швеції, Англiї, Німеччини, США, Iзраїлю та Швейцарiї. Працює в галузі станкової та монументальної скульптури. Віддає перевагу таким скульптурним матеріалам, як бронза, граніт, мармур та дерево.
З-поміж тематичного розмаїття скульптур Олександри Рубан композиції: «Інтуїція» (1992 р.), «Перетворення» (1995 р.), «Плетиво» (2002 р.), «Двоє» і «Проникнення» (2003 р.); пам’ятники: О.Телізі та її соратникам в м.Києві, (бронза, граніт, 2017р.), Лесі Українці в м.Телаві (Грузія), (бронза,граніт,2008р.), О.Шалімову в м.Києві, (граніт, 2014р.), Т.Шевченку в м.Мінськ (Білорусь), (бронза,граніт, 2002р.); погруддя: М.Гоголю в м.Шанхай (Китай) (бронза,граніт, 2012р.), М.Гоголю в cмт.Шишаки (Україна) (бронза,граніт, 2009р.); рельєф „Народні мотиви“ в смт.Митниця (Україна), (гіпс, 1991р.); монументи: „Мир“, Городянський р-н (Україна) (мідь,граніт, 1985р.), „Перемога“ в с.Сираї (Україна) (мідь,граніт, 1984р.), «Ursprung» в м.Треллеборг (Швеція), (мармур, 1993р.).
У 1979 році Володимир Філатов закінчив Київський державний інститут фізкультури. Працював доктором ЛФК на кафедрі хірургії, одночасно навчаючись у скульптурній майстерні професора Віктора Сухенко. Створив два монументальних пам’ятники – “Емблема фізіотерапії” і “Хірургія”. У 1985-1990 р.р. навчався в Києві в Академії Мистецтв у професорів В.Борисенко, І. Макогона, В. Швецова, академіка В. Бородая. Дипломна робота “Афганська Голгофа” була встановлена в Києві. 
Володимир Філатов є членом Спілки художників України, учасник більш ніж 50-ти республіканських і міжнародних виставок. Серед його численних нагород — срібна медаль на Першій Міжнародній виставці реклами у Москві (1989).
Ім’я цього скульптора відоме і за межами України – в Австрії, Німеччині, Угорщині, Польщі, Чехії, Швейцарії і в Парижі, де пройшли виставки його робіт.
На Єлисейських Полях, де розташовані найпрестижніші галереї Парижу, його виставка «Духовний світ Київської Русі» тривала два роки. Виставка була присвячена древній міфології і слов’янському фольклору, легендарним історичним персонажам часів Київської Русі, серед яких Нестор, Володимир, Ольга, Ярослав.
Роботи Філатова були відзначені паризькими критиками, а за скульптуру «Почуття» майстер був названий «вишуканим романтиком Міленіуму».
Творчість Філатова різноманітна і різнопланова. Його праці присвячені ботаніку Скоропадському, драматургу Мейєрхольду та поету Лермонтову, співаку Джону Леннону та іншим. На київському стадіоні «Динамо» в 2003 році встановлений пам’ятник відомому футбольному тренеру В.Лобановському. 
У 1995 році Володимир Олександрович зробив персональну виставку і присвятив її своєму рідному місту Бердянську. Філатов — автор монумента графу Воронцову — засновнику Бердянська.
Джерела:
Вищу освіту здобув на відділенні скульптури Київського державного художнього інституту в 1978 р. (нині Національна академія мистецтв). Навчався у видатних майстрів скульптури, професорів: І.П. Шаповала, І.В. Макогона, М.К. Вронського, В.А. Чепелика, багатьох інших.
Працював викладачем мистецтва скульптури у Вижницькому училищі прикладного мистецтва (Чернівецька обл.), Республіканській художній школі ім. Т. Г. Шевченка (м. Київ). З 1988 р. працює викладачем мистецтва скульптури (2003 р. – доцент кафедри образотворчого мистецтва) в Національному педагогічному університеті імені М.П. Драгоманова.
Автор багатьох скульптурних творів станкового і монументального видів. Серед них такі відомі роботи, як пам’ятник Михайлу Драгоманову (встановлений перед головним корпусом Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова, м. Київ, (вул.Пирогова,9), монументальне панно “Історія книгодрукування” (встановлено на будинку №13 по вул. Полковника Шутова, м. Київ), скульптурні твори, присвячені учасникам Другої світової війни (більшість із них встановлено на місцях поховання), галерея портретів видатних педагогів України (К.Д. Ушинського, В.О.Сухомлинського та ін.)
Уклав навчальний посібник «Основи скульптури» (К., 2008). Від 1987 – учасник міських, всеукраїнських художніх виставок. Персональні – у Києві (1987, 2011). Автор портретів, композицій, пам’ятників, монументів, медалей. Роботи Олександра Красноголовця вирізняються внутрішньою експресією, імпресіоністською манерою виконання, витонченою пластикою і тонким моделюванням форми, тяжінням до психологізму та загостреності емоцій. Реконструював барельєфні зображення для саркофага в Маняв. Скиті (Івано-Фр. обл., 2006). Окремі роботи зберігаються у Музеї Національного педагогічного університету.
рельєфи – композиція «Сім’я» (1983), панно «Наукова думка» (1992), до камінів – «Древо пізнання», «Дволикий Янус» (обидва – 1993); маска А. Міцкевича (1987); монументальне панно «Алегорія ткацтва» (1993), триптих «Історія друкарства» (1994); портрети – М. Драгоманова (1994; 2002), А. Малишка (1997), Г. Костюка (1998), Д. Ніколенка, Ф. Жарчинського (обидва – 1999), Г. Волинки (2001), матері (2003), О. Падалки (2005), Я.-А. Коменського, Й.-Г. Песталоцці, Ж.-Ж. Руссо, К. Ушинського, М. Пирогова, А. Макаренка, В. Сухомлинського (усі – 2008); монумент «Берегиня» (2004, с. Забір’я Києво-Святошин. р-ну Київ. обл.); ювілейна медаль «Ректорові Національного педагогічного університету М. Шкілю – 70 років» (2004); ескізні проекти пам’ятників – Т. Шевченку (2006), Г. Костюку (для Ін-ту психології НАПНУ, Київ, 2009), О. Довженку (для м. Глухів Сум. обл., 2011).
Василь Петрович народився 13 листопада 1930 року в селі Привілля Слов’янського району Донецької області. Інтерес до мистецтва у майбутнього скульптора проявився рано. Ілюстрації в худождніх книжках та в шкільних підручниках нерідко заміняли цікавому хлопчикові найзахоплюючіші ігри.
У 1945 – 1950 роках він навчався у Ворошиловградському художньому училищі. У 1950 році вступає на скульптурний факультет Київського художнього інституту. Там викладали тоді відомі майстри українсього мистецтва – С. Григорєв, Т. Яблонська, М. Лисенко, В. Костецький, М. Гельман, О. Олійник. Дипломний твір Полоника «У забої» було високо оцінено видатним майстром Н.В. Томський.
Через два роки після закінчення інституту Василь Полоник був прийнятий до Спілки художників СРСР. І вже в кінці 1950-х років роботи молодого скульптора («Портрет вибійника І. Медведєва», «Портрет Героя Соціалістичної Праці забійника В. Зубова») з успіхом експонуються на республіканських і всесоюзних виставках. Образи відомих гірників займають центральне місце в творчості В. П. Полоника.
А в 1960 році він створив одне з кращих своїх витворів – масштабну скульптуру “Шахтар Донбасу”. Того ж року за внесок у розвиток художнього мистецтва він був нагороджений орденом “Знак Пошани” та вибраний головою правління Донецької обласної організації Спілки художників СРСР.
Щоб вловити і передати характер героя своєї майбутньої скульптури, Василь Петрович або довго спостерігав за ним, або вивчав всю інформацію про нього. Так, тільки над бюстом художника Куїнджі він працював кілька років.
Пильна увага до вимог сучасності, вміння не зупинятися на досягнутому, невтомний пошук нового – такі риси найбільшою мірою характеризують творче обличчя скульптора Василя Полоника. За 25 років творчої діяльності відомий український скульптор створив значну кількість найрізноманітніших робіт на різні теми.
Народився 6 жовтня 1929 р. на хуторі Пасіка Грубешівського повіту Люблінського воєводства у Польщі. Батьки, Яким Грицюк і Катерина Гапон — потомственні українці родом з-під Луцька. Родина жила бідно, вела традиційний селянський триб життя.
1937 рік – Грицюки виїздять до Аргентини і оселяються у передмісті Буенос-Айреса, в будинку, придбаному на привезені з собою гроші. Батько працює сторожем на ткацькій фабриці, у вільний від роботи час виготовляє полотно на ткацькому верстаті вдома, у чому йому допомагають дружина й діти (крім Михайла, ще один син і дві доньки).
1952 рік – здобуває третю премію на конкурсі молодих аргентинських живописців. Працює маляром у Торгпредстві СРСР і радянському посольстві в Аргентині. Разом з двома іншими художниками-емігрантами організовує майстерню декоративного розпису, виконуючи замовлення місцевого населення. Стає вільним слухачем Інституту пластичних мистецтв, де досягає значних успіхів у навчанні. 1955 рік – родина Грицюків приймає рішення повернутися на батьківщину. Дорогою Михайло відвідує Рим, кілька місяців живе у Відні, жадібно вбираючи враження від міста та його музеїв. В Україні родина зупиняється у Ківерцях під Луцьком, згодом отримує квартиру в Луцьку.
1956–1962 роки – навчається на скульптурному факультеті Київського державного художнього інституту. Серед педагогів — Михайло Лисенко та Іван Макогон, уроки якого Михайло згадуватиме з особливою теплотою. 1962 рік – разом з Юлієм Синькевичем і Анатолієм Фуженком виграє всесоюзний конкурс на пам’ятник Тарасу Шевченку в Москві. Молодим, нікому невідомим скульпторам вдалося відтворити в монументальній пластиці один з найпереконливіших образів поета. Два роки потому відбувається урочисте відкриття монументу за участі М. Хрущова та інших державних і культурних діячів.
1964 рік – стає членом Спілки художників УРСР, розпочинає виставкову діяльність. Початок 1970-х. Одним із перших станкових творів, де яскраво виявився неповторний авторський стиль Грицюка, стала скульптура «Іконописець. Феофан Грек». У наступні роки з’являються не менш переконливі образи Ігоря Стравинського, Бориса Пастернака, Мстислава Ростроповича. Остаточно окреслюється коло портретованих, які приваблюють скульптора найбільше: це видатні творчі особистості, які зробили важливий внесок у розвиток світової культури і мистецтва.
Середина 1970-х – Михайло Грицюк створює скульптури, що їх згодом назвуть класичними, — «Артемій Ведель», «Портрет диригента Є. Мравінського», «Митець і його муза», «Троянда Чилі. Пам’яті Пабло Неруди», «Перемога» (не збереглася), «Пабло Пікассо» (встановлений у Тулузі, Франція), «Скрипаль Ґідон Кремер», «Портрет героя соціалістичної праці академіка М. Амосова», «Портрет О. Блока».
1975 рік – у Києві проходить спільна виставка творів Михайла Грицюка та Юлія Синькевича, яка стає резонансною подією в культурному житті міста. Роботи Грицюка спричиняють гострі суперечки як серед обивателів, так і серед колег.
Кінець 1970-х. Станкова пластика посідає головне місце у творчості Грицюка. Тоді з’являється «Балерина» — один з найвизначніших його скульптурних портретів, для якого позувала балерина й актриса Людмила Оскрет. Останньою роботою Михайла Грицюка стає «Портрет композитора С. Рахманінова».
Library Art Blog 