“Блискучий театр Мольєра”

400 років від дня народження Жана Батиста Мольєра (Поклена) – видатного комедіографа XVII століття, письменника, драматурга, актора театру, засновника французького театру комедії, жанру «високої комедії» і «комедії-балету». Його творчість мала величезний вплив на подальший розвиток світової драматургії. Написав безліч п’єс, багато з яких досі задіяні в кращих театрах світу, в тому числі такі шедеври, як «Тартюф», «Дон Жуан», «Міщанин у дворянстві», «Мізантроп».

Великий французький драматург, театральний діяч народився в Парижі 15 січня 1622 року в буржуазній сім’ї й повинен був успадкувати професію свого батька, придворного шпалерника, або стати юристом, але він вирішив стати актором. У червні 1643 року, коли йому вже виповнився 21 рік, Жан Батист Поклен покинув сім’ю і відкрив «Блискучий театр» в Парижі. Новому закладу не судилося стати знаменитим, через 2 роки він був закритий унаслідок боргів Мольєра, а сам він потрапив у в’язницю. Батько, дізнавшись про це, заборонив синові носити прізвище «Поклен», після чого Жан Батист став Мольєром.

Мольєр зайнявся улюбленою справою, організувавши мандрівну трупу, з якою подорожував з одного міста в інше. Репертуар був невеликий, тому він сам взявся за перо. Починав з написання одноактних п’єс. Так з’явилися «Літаючий доктор», «Ветреник», «Ревнощі Барбуйе». У 1658 році трупа Мольєра повернулася до Парижа. Вона зіграла перед Людовіком XIV і його двором трагедію Корнеля “Нікомед”. Знову трагедія – знову невдача. Але Мольєр, бажаючи виправити становище, відразу ж показав свою комедію “Закоханий доктор” у дусі італійських комедій масок. Успіх був величезним. Король залишив трупу в Парижі, віддав їй театр Пті-Бурбон, виділив Мольєру щорічний пенсіон.

Першою п’єсою для нового театру стала одноактна комедія “Смішні манірниці” (1659). У ній висміювалися провінціалки, які захоплювалися преціозною культурою, мріяли про аристократичне життя, відмовивши своїм буржуазним нареченим. Комедія мала величезний успіх, але аристократки образилася на Мольєра, вважаючи, що він висміяв їх. Дійсно, Мольєр зі злістю висміяв наміри аристократії відгородитися від народу за допомогою умовної культури, химерної мови та манер. Вороги вирішили помститися драматургу. Трупу виселили з Пті-Бурбона, а будинок театру знесли так швидко, що в ньому загинули декорації й костюми. Актори опинилися на вулиці, але не покинули Мольєра, хоча їх запрошували в інші театри. Король виділив трупі нові приміщення – залу в палаці Пале-Ройяль. У цьому приміщенні Мольєр буде працювати до кінця свого життя. Король опікував молодий мольєрівський театр: з двадцяти восьми спектаклів половина була вперше показана саме королю, а багато з комедій були написані й зіграні за спеціальним велінням короля.

Мольєр своїм завданням у творчості бачив безжалісне викриття пороків – егоїзму, честолюбства, святенництва й користолюбства, що породжувалися суспільством, заснованим на дворянських привілеях і власницьких інстинктах. На 1664-1670 роки припадає найвищий розквіт творчості великого драматурга. Саме в цей час він створює свої кращі комедії: “Тартюф”, “Дон Жуан”, “Мізантроп”, “Скупий”, “Міщанин-шляхтич”. Найзначніша комедія Мольєра “Тартюф” мала найважчу долю. Постановка вперше відбулась у 1664 році під час грандіозного свята, що було влаштовано королем на честь своєї дружини й матері. Мольєр написав сатиричну п’єсу, в який викривав “Товариство святих дарів” – таємничу релігійну установу, що намагалася підкорити своїй владі всі сфери життя в країні. Королю комедія сподобалася, він побоювався посилення влади церковників. Але королева-мати Анна Австрійська була глибоко обурена сатирою, вона опікувалася цим товариством. Церковники вимагали, щоб автора спалили на вогнищі за неповагу до церкви. Комедія була заборонена, але Мольєр продовжував працювати над нею. Художня форма третього варіанта була найдосконалішою – її надрукували, її читають і виконують на сцені вже понад трьохсот років.

Мольєр помер у своєму театрі відразу ж після постановки останньої комедії “Удаваний хворий” (1673), де він виконував головну роль. Тільки після тривалих клопотань його удови й особистої вказівки короля Людовіка XIV змогли поховати тіло Мольєра за християнським обрядом, проти чого заперечувала церква. Мольєрівська трупа була указом короля об’єднана з трупою Бургундського готелю, внаслідок чого з’явився театр “Комеді Франсез” – “дім Мольєра”, як його й донині називають французи. Остання визначна комедія Мольєра “Міщанин-шляхтич” (1670) написана в жанрі “комедії балету”: за вказівкою короля до неї були включені турецькі танці. Мольєр зміг, вводячи танцювальні сцени в сюжет комедії, зберегти єдність її структури.

Спадщина Мольєра становить понад 32 драматичні твори, які написані в різних жанрах: дивертисмент, комедія-балет, фарс, пастораль, побутова комедія, комедія моралі, висока комедія і т.д. Кожен раз геній Мольєра створював щось нове і незвичайне, покращуючи й перевтілюючи старе. У його п’єсах має місце трагізм, неоднозначність, надмірність персонажів, що, зрештою, вказує на людську недосконалість. Більшість п’єс мають яскраві риси сценічного фарсу.

Джерела:

1. Жан Батист Мольєр
2. Жан Батист Мольєр
3. Жан Батист Мольєр
4. Комедии / Мольер, Жан-Батист ; Пер. с фр.; Предисл. Н.Калиничева; Худож. Т.Неклюдова. – Ростов-на Дону : Феникс, 1997. – 540 с.
5. Пьесы : Книга для учителя и учителя / Мольер, Жан-Батист ; Пер. с фр.; Предисл. Ж.Бордонов; Коммент., Справочн., методич. материалы Н.Мировой. – М. : АСТ, Олимп, 1997. – 765 с.
6. Пьесы [Текст] / Мольер, Жан-Батист ; Ред. Т.Н.Крачек; Худ. А.Д.Стеценко; Вст. ст. и прим. Б.Б.Бунич-Ремизова. – К. : Мыстецтво, 1989. – 202 с.
7. Избранное в 2-х т. [Текст] . Т.2 : Комедии, разные стихотворения / Мольер, Жан-Батист ; Пер. с фр.; Под ред. А.Смирнова, С.Москульского; Предисл. и коммент. С.Мокульского и др.; Худож. О.М.Рамодин. – Самара : АВС, 1997. – 592 с.
8. Избранное в 2-х т. [Текст] . Т.1 : Комедии / Мольер, Жан-Батист ; Пер. с фр.; Под ред. А.Смирнова, С.Москульского; Предисл. и коммент. С.Мокульского и др.; Худож. О.М.Рамодин. – Самара : АВС, 1997. – 592 с.

Баварська державна опера

Баварська державна опера – одна з найбільш великих і знаменитих оперних майданчиків у світі. Її представники протягом п’яти століть задають тон розвитку оперного мистецтва, зберігаючи при цьому театральні традиції.

Історія Баварської опери починається у 1653 році, коли завершилося будівництво Мюнхенського національного театру опери та балету, який згодом став головною сценою Баварії. Значний вплив на розвиток опери надав правитель Баварії Максиміліан ІІІ Йозеф. За його наказом у 1753 році побудували розкішний театр-резиденцію, в якому також стали проводитися вистави.

У 1818 році оперний ансамбль отримав з новоствореним Національним театром на площі Макса Йозефа новий будинок, який до цих пір є найбільшим оперним театром в Німеччині. Під керівництвом головного керуючого Карла фон Перфалля в 1875 році був організований Мюнхенський оперний фестиваль, який розпочався з опер Моцарта і музичних драм Вагнера.

В репертуарі Баварської державної опери та Баварського державного балету налічується майже 350 вистав на рік. Баварський державний оркестр – один із найславетніших симфонічних колективів світу і один з найстаріших в Німеччині. Світові прем’єри ряду опер Ріхарда Вагнера – «Тристан і Ізольда», «Нюрнберзькі мейстерзінгери», «Золото Рейну» – пройшли на сцені Баварської державної опери. Також в цьому театрі вперше була поставлена ​​опера «Ідоменей» В. А. Моцарта.

У літні місяці в театрі проходить Мюнхенський оперний фестиваль. Це традиційний музичний фестиваль (опери, балети, концерти), один з важливих музичних фестивалів у світі.

Список найважливіших диригентів на чолі Баварського державного оркестру, чиї витоки простежуються з 1523 року, є легендарним: Бруно Вальтер, Ганс Кнаппертсбуш, Клеменс Краусс, Георг Шолто, Ференц Фрічаі, Йозеф Кайльберт, Вольфганг Завалліш, Зубін Мета, Кент Нагано.

Джерела:

1. Баварська державна опера

Королівська опера Версаля

Королівська опера Версаля – головний оперний і драматичний театр Версальського палацу. Опера відкрилася 16 травня 1770 року поданням музичної трагедії Персей, яку Жан-Батист Люллі створив в рік переїзду Людовика XIV до Палацу (в 1682 році).

Будівельні роботи в Королівській опері розпочалися в повній мірі у 1765 році і були завершені в 1770 році. Архітектор Ґабріель повернувся до старого проекту Жюля Ардуен-Мансара і Гаспара Вігарані: Балетний Зал в дальній північній частині Палацу, будівництво якого було закинуте через Війну за Іспанські Нідерланди. Крайній корпус Північного крила, призначений для Опери, був зведений в повну висоту лише з боку Парку; з боку вулиці він був не вище фундаменту.

Для свого часу Королівська опера була одним з найкращих прикладів театральних споруд; розрахований на 712 глядачів, це був найбільший театр в Європі. Сьогодні Опера залишається одним з небагатьох театрів XVIII століття, що вціліли. Проект Ґабріеля був неординарним для свого часу, оскільки мав у плані еліпс. Відповідно до плану, Опера мала слугувати не тільки як театр, а також як бальна і бенкетна зала.

Для ефективного використання площі, партер можна було підняти до рівня сцени, після чого площа залу подвоювалася. Трансформація глядацького залу у сцену виконувалася за допомогою коринфських колон, карниз яких переміщувався на всю довжину іонічного антаблемента. Просценіум утворювався двома парами колон, з’єднаних в глибині зі своїми антаблементами. З кожного боку були далеко рознесені ще дві пари колон, що знаходились поруч з триярусними ложами. В порушення традицій театрів італійського стилю, де яруси лож вкладались подібно курятнику, тут два яруси галерей проходили по колу приміщення, не маючи перегородок, прикрашені розкішною колонадою і, завдяки дзеркалам, здавалось, що вони тягнуться в нескінченність.

У 1952-1957 роках пройшла значна реставрація Опери, коли під керівництвом Андре Япі її приміщення було відновлене до свого вигляду 1770 року. Ця реставрація вважається однією з найбільш досокнало виконаних у Версалі. Королівська опера знову офіційно відкрилася 9 квітня 1957 року в присутності Королеви Великої Британії Єлизавети II. На відкритті був представлений другий акт опери-балету Рамо «Галантні Індії». Після завершення реставрації в Королівській опері проводять державні заходи, а також різні оперні і музичні вистави.

В червні 2007 року Опера була зачинена на дворічну реконструкцію з метою приведення її приміщень до стандартів безпеки. В ході цієї реконструкції, що відбувалась під керівництвом архітектора Історичного музею Фредеріка Дідьєра, була встановлена нова протипожежна система, відновлене початкове призначення сходів авансцени, модернізоване сценічне і освітлювальне обладнання, перенесені і приведені до сучасних стандартів гримерні кімнати, а також приміщення, раніше передані Сенату, були повернені для потреб театру.

Опера знову відчинила свої двері у вересні 2009 року, і з того часу представляє публіці розширені й амбітні серії оперних, балетних та концертних постановок, приділяючи особливу увагу творам барокового і класичого періодів, які найбільше асоціюються з Королівською оперою Версальського палацу.

Сьогодні, завдяки своїй відмінній акустиці і розкішному декору, Королівська опера є одним з найвишуканіших оперних театрів XVIII століття в Європі.

Джерела:

1. Королівська опера Версаля

Театр Еспланада

Театр Еспланада – це сінгапурський центр мистецтв, розташований на набережній затоки Марина Бей, біля гирла річки Сінгапур, в так званому районі Еспланада (поруч з однойменним парком). Цей театрально-виставковий комплекс, побудований не так давно в сучасному модерністському стилі, вже встиг стати візитівкою і архітектурної іконою Сінгапуру.

Театр Еспланада відрізняється оригінальною сучасною архітектурою і є одним з кращих концертних залів світу. Такою досконалою якістю акустики може похвалитися ще тільки п’ять з існуючих театрів.

Архітектурний комплекс був побудований в 1996-2002 роках. Його загальна площа – 60000 м², він включає в себе концертний зал (1600 місць), призначений для виступів музичних колективів, театральний зал (2000 місць), який показує на своїй сцені танцювальні, оперні та класичні постановки, а також є театр під відкритим небом, сольний зал, театр-студія і великий торговий комплекс з кафе і ресторанами. У Еспланаді, наприклад, грає сінгапурський симфонічний оркестр та інші всесвітньо відомі музичні виконавці, театр є домом для кількох сінгапурських труп – Recital Studio, Theatre Studio і Outdoor Theatre.

Автором незвичайного проекту будівлі Театру Еспланада стала сінгапурська фірма DP Architects. Споруда має форму двох півсфер з незвичайними «колючими» куполами зі скла. Основою для такого неординарного екстер’єру став екзотичний фрукт Дуріан.

Концертний зал Театру Еспланада має органну установку на 4740 труб і велику оркестрову платформу, на якій може розміститися до 120 музикантів. Платформа оснащена спеціальними, що відображають звуки навісами, за допомогою яких перед концертами звукооператори вибудовують акустику залу.

У Театрі Еспланада проходять концерти, театральні та оперні постановки за участю кращих світових зірок. Крім цього тут проводяться різні конференції, культурні заходи, фестивалі та мистецькі виставки. У театрі є бібліотека, в колекції якої налічується більше 50 000 тисяч друкованих та електронних видань.

Маючи оригінальну архітектуру і прекрасну акустику, Театр Еспланада став однією з яскравих сучасних пам’яток Сінгапуру і популярним музичним майданчиком світу.

Джерела:

1. Театр Еспланада

Національний театр Праги

Будівля Національного театру Праги знаходиться на межі Старого і Нового міста неподалік від Карлового Мосту. Збудована в стилі неоренесансу будівля легко впізнається з боку набережної своїм сяючим позолоченим дахом. Сьогодні театр продовжує багаті традиції чеського мистецтва, в його репертуарі драматичні, оперні, балетні постановки і гастролі іноземних труп.

У 1851 році було створено товариство зі зведення Чеського Національного театру в Празі, яке оголосило про збір коштів. Держава виділила частину коштів і було багато приватних пожертвувань, в основному від аристократів. У 1853 році була викуплена земля на березі річки Влтави з панорамою на Празький Град і почалося будівництво. Політична обстановка дозволила звести красиву, але відносно скромну тимчасову будівлю (на 800 глядачів) за проектом архітектора Ігнаца Ульмана, яка була відкрита 18 листопада 1862 постановкою вистави Вітєзслава Галека «Король Вукашин». Будівля Тимчасового театру функціонувала близько двадцяти років і згодом стала складовою частиною остаточної версії Національного театру, існує до цих пір. У цьому театрі працювали Бедржих Сметана і Антонін Дворжак.

Будівництво нової будівлі поряд з Тимчасовим театром почалося в 1867 році, а урочиста церемонія закладки першого каменя відбулася 16 травня 1868 року. На цю церемонію зібралося більше ста тисяч чоловік. Зовнішній вигляд театру в класичному стилі неоренесанс прикрашений статуями як давньогрецьких богів і богинь, так і персонажами народних чеських сказань і пісень (в їх числі колісниці, запряжені трійками коней, «Богиня перемоги» і «Аполлон і дев’ять муз» Богуслава Шнірха; десять творів Антоніна Вагнера, що включають статуї «Забою» і «Луміра»; над бічним входом встановлені «Алегорії Опери і Драми» Йосеф Вацлав Мисльбек).

Внутрішнє оздоблення театру було розроблено спеціальною комісією під керівництвом Сладковського і реалізовано декількома художниками і декораторами, наприклад, в головному фойє мальовничий триптих «Золотий вік, занепад і воскресіння мистецтва» чеського художника Франтішека Женішека, їм же розписана стеля залу для глядачів вісьмома «Алегорія мистецтва». В цілому весь театр оформлений в двох темах: в дусі неоренесансу і слов’янсько-чеських народних образів.

Відкриття Національного театру відбулося 11 червня 1881 року і було приурочено до візиту принца Австрії Рудольфа. Першою постановкою на сцені театру стала опера Бедржиха Сметани «Лібуше», написана в 1872 році і заснована на міфологічному сюжеті про заснування Праги. Театр не був до кінця добудований і після ще одинадцяти виступів закрився для продовження заключних оздоблювальних робіт. Під час цих останніх штрихів 12 серпня 1881 року в театрі сталася велика пожежа, яка знищила мідний купол, зал для глядачів, завісу і сцену театру.

Для відновлення театру був запрошений учень Зітека Йозеф Шульц, який приєднав до Національного театру Тимчасовий театр і ще одну сусідню будівлю – багатоквартирний будинок. В результаті реконструкції дещо змінилася площа залу для глядачів для поліпшення видимості. Шульц намагався максимально враховувати стиль оформлення Зітека і йому вдалося об’єднати три різних будівлі та сформувати абсолютну єдність стилю.

Повторно Національний театр був урочисто відкритий 18 листопада 1883, як і першого разу, з постановки опери Сметани «Лібуше». Театр був технічно досконалим для свого часу (електричне освітлення, рухливі сцени) і без будь-яких істотних модифікацій і довгих перерв в ньому проходили постановки протягом майже ста років. Тільки з 1 квітня 1977 року театр закрився на капітальну реконструкцію на шість років. Архітектор Зденек Вавра був призначений загальним керівником робіт по відновленню. Реконструкція була приурочена до 100-річного ювілею театру і 18 листопада 1983 року оновлений Національний театр знову відкрив свої двері для публіки. Першою постановкою традиційно стала опера Сметани «Лібуше».

Зараз ця історична, дуже красива і престижна будівля є однією з визначних пам’яток Праги. Національний театр управляється державою і є головною сценою для трьох художніх колективів – Національна опера, балет і драматичний театр, які по черзі виступають в чотирьох театрах: Національний театр (місткістю близько 1000 чоловік), Нова сцена (побудована в 1983 році поряд з основним театром), Державна опера, Становий театр в Старому місті.

Джерела:

1. Національний театр Прага
2. Празький Національний театр

Театр Карло Феліче

Театр Карло Феліче розташований в самому серці Генуї, на площі Пьяцца Феррарі і є символом міста, перед театром встановлено кінний пам’ятник Джузеппе Гарібальді. Він по праву вважається одним з найбільших оперних будинків в Європі.

Театр Карло Феліче – це головна оперна сцена Генуї, на якій крім опер можна побачити балетні вистави, виступи камерних оркестрів та музичні шоу.

У 1825 році Міська Рада Генуї доручила місцевому архітектору Карло Барабін підготувати проєкт нового оперного театру, який повинен був бути побудований на місці старої церкви Сан Доменіко.

Урочисте відкриття театру Карло Феліче відбулося 7 квітня 1828 року. На його сцені була поставлена опера Вінченцо Белліні «Бьянка і Фернандо», попри те, що не тільки декорації, а й будівля театру ще не були закінчені. Опера мала великий успіх у публіки.

Театр названий на честь герцога Карло Феліче Савойського, правителя Генуї. П’ятиярусний зал міг вмістити близько 2500 глядачів. У наступні роки театр кілька разів реставрувався, в 1852 році було проведено газове освітлення, в 1892 році – електричне освітлення.

Відомо, що Джузеппе Верді був великим шанувальником театру в Генуї, був у дружніх стосунках з адміністрацією театру, тому на сцені Карло Феліче був поставлений не один витвір великого композитора.

У театрі Карло Феліче постійно велися роботи по оновленню будівлі, і до 1941 театр залишався практично в ідеальному стані. Однак під час Другої Світової війни будівля постраждала не тільки від снарядів, але і від рук мародерів. До 1944 року від однієї з найкрасивіших будівель Генуї залишилися тільки руїни.

Після завершення Другої світової війни почалася реконструкція театру, яка тривала майже 50 років: театр знову відкрив свої двері для відвідувачів тільки в 1991 році. На сцені театру була поставлена ​​опера Джузеппе Верді «Трубадур». Сьогодні великий зал Карло Феліче вміщує близько двох тисяч чоловік, а на його сцені з’являються найвідоміші актори.

Зараз внутрішнє і зовнішнє оздоблення театру відображають намір творців поєднати історію і сучасність. У 1987 році за старим будинком театру було розпочато будівництво нового багатоповерхового будинку, де розміщені сцени, механізми, гардеробні. Глядацька зала ж знаходиться в «старому театрі». Архітектори спробували відновити в інтер’єрі залу атмосферу театральної площі. Тому стеля усіяна зірками, а стіни оформлені в стилі зовнішніх фасадів будинків.

Джерела:

1. Театр Карло Феліче

Театр Глобус

Шекспірівський театр «Глобус» знаходиться в столиці Великобританії, на південному березі Темзи, недалеко від моста Міленіум. Він є одним з найстаріших лондонських театрів. Театр «Глобус», який ви бачите сьогодні в Лондоні, – це третій глобус.

Незважаючи на те, що цей театр досить молодий (будівництво будівлі було закінчено в 1997 році), історія його існування нараховує більше трьохсот років і складається з трьох етапів зі значним перервою. Перший театр актори трупи «Чоловіки лорда Чемберлена», до якої належав Вільям Шекспір, побудували в 1599 році. Проіснував цей храм Мельпомени недовго і влітку 1613 року повністю згорів під час пожежі. Незважаючи на значні руйнування, будівля була відбудована вже через рік, і театр в ньому функціонував до 1642 року, після чого був розібраний пуританами. Сучасний театр, створений за описами і виявленим під час археологічних розкопок залишків основи будівлі, звели в кінці дев’яностих років минулого століття в двохстах метрах від місцезнаходження самого першого будівлі.

При будівництві Першого «Глобуса» використовували дерев’яні конструкції старого театру, що належить акторсьійї династії Бербеджа з 1576 р. Він розташовувався в межах міста Лондона в районі Шордіч і припинив своє існування в 1597 році через непомірно високу орендну плату за землю, на якій стояв. Тоді його розібрали по колодах і перенесли на південний берег Темзи. Це місце знаходилося в передмісті, і оренда тут була набагато нижче. У 1599 році театр був зібраний і почав свою роботу. Біля входу в будівлю була встановлена скульптура Атланта, на плечах якого знаходилась оперезана стрічкою земна куля (саме завдяки цьому новий театр і отримав свою назву). На стрічці глобуса можна було прочитати: «Весь світ – театр».

У стінах нового будинку містилося близько 3 тис. глядачів. За формою вона нагадувала витягнутий амфітеатр (29,6 на 31,1 м), мала три поверхи, а дах був лише над сценою. Через нестачу освітлення вистави йшли лише вдень, без антракту, з використанням мінімальної кількості декорацій. Біля стін першого поверху знаходилися лоджії для аристократів, над ними – галереї для багатих лондонців (тут були встановлені сидячі місця). Всі інші місця були стоячими, а деяким особливо привілейованим глядачам дозволяли перебувати прямо на сцені. Ширина сцени становила тринадцять метрів, глибина була близько восьми, височіла вона над підлогою на півтора метра і трохи виступала вперед. У підлозі був передбачений люк, через який артисти мали можливість підніматися на підмостки з підвального приміщення. У глибині сцени була встановлена верхня площадка, на якій знаходилися музиканти, а якщо того вимагав сценарій, з’являвся привид батька Гамлета або стояла Джульєтта під час пояснення з Ромео. Над цим майданчиком був розташований «Будиночок», у вікнах якого показувалися артисти. У червні 1613 року під час прем’єри вистави за п’єсою Шекспіра «Генріх VIII» сталася пожежа. Через невдалий сценічний постріл, в результаті якого іскра потрапила на солом’яну стріху, будівля спалахнула і за дві години згоріла.

Згорілий театр в Лондоні відновили досить швидко і відкрили для публіки вже в червні 1614 року. З огляду на сумну історію попередньої споруди, нову будівлю побудували з каменю. Правда, і на цей раз лондонському театру не пощастило. До влади якраз прийшли пуритани, які, заявивши, що все пов’язане з театральною діяльністю, є гріховним, аморальним і порочним, в 1642 році закрили «Глобус», а через два роки повністю розібрали, побудувавши замість нього прибуткові будинки – багатоквартирні житлові приміщення для здачі в оренду. Таким чином, точне місцезнаходження театру протягом довгих століть було невідоме, поки в кінці вісімдесятих років минулого століття під однією з автостоянок на Парк-Стріт не було виявлено його основу.

Історія лондонського театру «Глобус» на цьому не закінчилася: через 350 років з ініціативи американського актора Сема Уенамейкера було прийнято рішення відродити шекспірівський театр – і в 1997 році нова будівля відкрила перед публікою свої двері. Знаходилася вона в двохстах метрах від старої споруди, побудована за відновленими кресленнями часів першого «Глобуса», а при його будівництві були задіяні технології XVII ст. Таким чином, шекспірівський театр виявився першою будівлею з солом’яною стріхою, яку дозволили встановити в місті після пожежі, що сталася в Лондоні в середині XVII ст. Було вирішено відмовитися від установки електричного освітлення, яким можна було б користуватися під час вистав, а тому всі театральні постановки відбуваються лише вдень у теплу пору року, з травня по вересень. Хоча театр і розрахований на 3 тис. глядачів, з міркувань безпеки на виставі можуть бути присутні не більше 1300 осіб. У залі передбачено 700 стоячих місць, а щоб глядачі повністю відчули дух єлизаветинської епохи, в театрі дозволені правила етикету часів Шекспіра. Це означає, що всі, кому не подобається гра акторів, мають право висловлювати своє ставлення свистом і незадоволеними вигуками.

Джерела:

1. Театр Глобус

Театр Колон в Буенос-Айресі

Театр Колон (Театр Колумба) оперний театр в Буенос-Айресі – один з найвідомійших оперних театрів у світі. Сучасна будівля театру, друга під цією назвою, була відкрита в 1908 році після 20 років будівництва. Зала для глядачів театру має форму підкови та має 2487 місць, біля 1000 стоячих місць та сцену розмірами 20 м завширшки, 15 м заввишки і 20 м завглибшки. Зал також відомий чудовою акустикою.

Театр знаходиться між дуже широким проспектом 9 липня, вулицею Лібертад (головний вхід), вулицею Артуро Тосканіні та вулицею Тукуман в центрі міста, на ділянці, де колись була розташована станція Західної залізниці Паркова Площа. До спорудження сучасної будівлі, оперні постанови проводилися в кількох інших театрах міста, серед яких найвідомійшими були перший театр Колумба та театр Опери (Teatro de la Ópera), трупи яких переїхали до нового театру у рік його відкриття. В театрі Колумба часто виступають й відомі іноземні трупи та співаки, а сам театр періодично виїжджає на гастролі, переважно до Монтевідео, Сан-Паулу і Ріо-де-Жанейро.

Театр Колон в Буенос-Айресі – один з найважливіших оперних театрів світу. Завдяки його багатому послужному списоку та винятковим акустичним та архітектурним особливостям будівлю театру ставлять на один рівень з такими театрами, як Ла Скала в Мілані, Паризька опера, Віденська державна опера, лондонський Ковент-Гарден та столичний Нью-Йорк.

У своїй першій будівлі Театр Колон функціонував з 1857 по 1888 рік. Розташований між вулицями Серріто, Віамонте, Тукуман та Лібертад, у самому центрі міста Буенос -Айрес, він була урочисто відкритий 25 травня 1908 р. оперою «Аїда» Джузеппе Верді. Ця будівля замінює старий Театр Колон, побудований перед площею Майо, де сьогодні стоїть Банко Насіон. Будівництво нової будівлі тривало близько 20 років. Початковий проект належав архітектору Франческо Тамбуріні, а після його смерті в 1891 році продовжив і змінив його партнер, архітектор Віктор Меано, автор палацу Національного Конгресу. У 1904 році, після смерті Меано, уряд доручив бельгійцю Жулю Дормалю завершити роботу. Дормаль вніс деякі структурні зміни і, безумовно, залишив свій відбиток на оздобленні у французькому стилі.

Театр Колон створює свої шоу з нуля у власних майстернях, розташованих у підвалах. У 1938 р. підвал був розширений під бічною площею на вулиці Артуро Тосканіні, і для сполучення майстерень був побудований тунель. Того ж року були створені такі майстерні: технічна, сценографії, реквізиту, пошиття одягу, взуття, гобелену, декоративної механіки, скульптури, фотографії, макіяжу та зачіски. У 1963 р. була створена майстерня з оздоблення та розпису костюмів. З 1968 по 1972 рік архітектором Маріо Роберто Альваресом під парком та вулицею Серріто було здійснено друге розширення. Саме тут функціонують сектори художнього виробництва, сценографічні майстерні, репетиційні зали, адміністративні кабінети та їдальня для персоналу. Пізніше були включені технічні напрямки виробничого проектування та технології освітлення, механічних спецефектів та аудіо- та відеоматеріалів.

Кількість артистів, які виступали в театрі з часу його відкриття в 1908 році, величезна. Їхні виступи на цій сцені сформували велику музичну традицію та всесвітньо відомий престиж. У списку є такі композитори, як Річард Штраус, Артур Хонеггер, Ігор Стравінський, Пол Хіндеміт, Каміль Сен-Санс, Мануель де Фалла, Аарон Копланд, Кшиштоф Пендерецький, Джан-Карло Менотті, Гектор Паніцца, Хуан Хосе Кастро, Герардо Гандіґоні. У цьому залі виступали різні покоління диригентів, такі як Артуро Тосканіні, Еріх Клейбер, Фріц Буш, Ернест Ансермет, Вільгельм Фуртвенглер, Герберт фон Караян, Туліо Серафін, Леонард Бернштейн, Мстислав Ростропович, Карл Бьом, Фернандо Превіталі, Лорін Маайнк, Беррін Зубін Мехта, Ріккардо Муті, Курт Масур, Мішель Корбоз, Ріккардо Шайлі, Саймон Реттл, Клаудіо Аббадо, Рене Якобс та аргентинці Даніель Баренбойм, Габріель Гаррідо та Мігель Анхель Велтрі.

Довгий список співаків включає імена тенорів Енріко Карузо, Беніаміно Гіглі, Лауріц Мельхіор, Маріо дель Монако, Річард Такер, Вольфганг Віндгассен, Альфредо Краус, Пласідо Домінго, Хосе Каррерас та Лучано Паваротті, сопрано Клаудія Муціо, Лілі Понс, Марія Каллас, Рената Тебальді, Кірстен Флагстад, Вікторія де лос Анхелес, Джоан Сазерленд, Біргіт Нільссон, Монтсеррат Кабальє, Єва Мартон, Кірі Те Канава, Катя Річчареллі, Мірелла Френі, Джун Андерсон та Рене Флемінг. Аргентинські артисти, такі як Делія Рігал, Луїс Ліма, Рауль Гіменес, Ана Марія Гонсалес, Ренато Чезарі, Рікардо Касінеллі, Джан-П’єро Мастромей, Анхель Маттіелло, Карло Коссутта, Карлос Гуїча Сесілія Діас, Паула Альмерарес, Марсело Альварес, Хосе Кура, Даріо Волонте та Вірджинія Тола.

Серед найбільшихвідомих танцюристів, які виступали в Колоні, виділяються Анна Павлова, Васлав Ніжинський, Рудольф Нурієв, Алісія Алонсо, Майя Плісецька, Марго Фонтейн, Михайло Барішников, Володимир Васильєв, Антоніо Гадес та аргентинці Марія Руанова, Ольга Феррі, Мішель Боровський, Хосе Неглія, Норма Фонтенла, Василь Тупін, Есмеральда Аглолья, Хорхе Донн, Хуліо Бокка, Максиміліано Герра та Палома Еррера.

У оперні сезони працювали такі престижні режисери, як Ернст Поеттген, Маргарита Валльман, Отто Ерхарт, Сесіліо Маданес, Роберто Освальд, Хорхе Лавеллі, Жильбер Дефло, Ніколас Джоель, П’єр Луїджі Піцці та Уго де Ана, а також видатні художники з костюмів та декорацій Ніколас Бенуа, Пол Вальтер, Анібал Лапіс, Хосе Лучано Варона, Рауль Солді, Гільєрмо Ру, Еціо Фріджеріо, Франка Скварпіапіно та Грасіела Галан.

У Театрі Колон виступали провідні оркестри світу, такі як Віденський філармонічний оркестр, Філадельфійський оркестр, Нью-Йоркський симфонічний оркестр, Берлінський філармонічний оркестр та Філармонійний оркестр Лондона. На сцені також сяяли видатні інструментальні солісти, такі як Марта Аржеріх, Альфред Брендель, Пако Де Лусія, Антоніо Де Рако, Нельсон Фрейре, Бруно Гельбер, Фрідріх Гульда, Гідон Кремер, Альберто Лісі, Девід Ойстрах, Мануель Рего, Нарцизо Йепес, Іцхак Перлман, Мідорі, Йо-Йо Ма, Пінхас Цукерман, Мстислав Ростропович, Ральф Вотапек та Міша Майскі та багато інших.

Джерела:

1. Театр Колон
2. Театр Колумба (Буенос-Айрес)

Віденська державна опера

Віденська державна опера – найбільший оперний театр Австрії та світовий центр музичної культури. Його будівництво було завершено в 1869 році.

Це унікальний, всесвітньо відомий оперний театр, який вражає своєю незворушною величністю зовні та красою і вишуканістю інтер’єру всередині. Віденська опера є центром музичного життя, де за сезон відбувається 350 вистав, серед яких 9 прем’єр та більш ніж 60 різних оперних і балетних творів від бароко до сьогодення. Щосезону Віденську оперу відвідує близько 600 тисяч гостей.

Театр, побудований в стилі історичного романтизму, був відкритий оперою Моцарта «Дон Жуан». Автором архітектурного проекту будівлі Віденської державної опери є Август фон Зіккардсбург. Ідея оформлення інтер’єру в стилі французького нео-ренесансу належить архітектору Едуарду Ван ден Нюлль.

Над фасадом оперного театру працював знаменитий скульптор Ернст Хенель. Він втілив П’ять муз, які вважалися охоронницями мистецтва ще з часів античності, у вигляді витончених скульптур і розташував їх на фасаді будівлі. А фонтани, які прикрашають вхід в будівлю опери Відня, є роботою Ганса Гассер. Обстановка оперного театру воістину вражає. Головні сходи театру прикрашають скульптури Йозефа Гасеріана, а в фойє представлені картини, що зображують фрагменти відомих оперних постановок.

Під час бомбардування австрійської столиці в 1945 році Віденська опера сильно постраждала. Після довгих суперечок про те, чи варто відновлювати будівлю або краще побудувати новий театр, в 1955 році Віденська державна опера відчинила двері, поставши перед відвідувачами в своєму історичному образі.

Під керівництвом Карла Бема було блискуче виконано «Фіделіо» Бетховена, а церемонію відкриття транслювало австрійське телебачення. Весь світ зрозумів, що життя для цієї країни, яка щойно відновила свою незалежність, починається знову.

Щорічно в стінах Віденської опери проходить всесвітньо відомий Віденський бал. Відкриває бал грандіозний полонез, в якому беруть участь спеціально відібрані дівчата і молоді люди, на оперному балу близько 200 пар. Після полонезу на більшості балів дебютанти танцюють веселу польку і закінчують свій виступ вальсом.

Джерела:

1. Віденська державна опера
2. Віденська опера
3. Віденська державна опера

Саксонська державна опера Дрезедна

Саксонська державна опера Дрездена, відома також як опера Земпера (на честь архітектора Готфріда Земпера) вперше прийняла відвідувачів 12 квітня 1841 року, виставою “Ювілейна увертюра” Карла Марії фон Вебера та “Торквато Тассо” Йоганна Вольфганга фон Гете.

Будівля оперного театру знаходиться в старій (історичній) частині Дрездена (Altstadt), на Театральній площі. Перед будинком – пам’ятник королю Йоганну. Опера Земпера пережила три народження. Перша будівля була зруйнована пожежею, друга під час бомбардувань міста в 1945 році. Кожен раз театр піднімався з руїн, доводячи що мистецтво безсмертне.

Дрезденський оперний театр був побудований за проектом Готфріда Земпера в 1841 році. 1843 року головним капельмейстером театру був призначений Ріхард Вагнер, композиторові вдалося поставити на сцені театру Земпера дві свої опери – «Летючий голландець» і «Тангейзер». Перша будівля в стилі бароко і раннього відродження збереглася тільки на картинах того часу, – пожежа 1869 року повністю знищила його. Протягом наступних 10 років спектаклі Дрезденської опери йшли у тимчасовому дерев’яному театрі, що вміщав 1800 глядачів. Зокрема 1869 року в дерев’яному театрі була поставлена драма Ґете «Іфігенія».

Будівництвом другогої будівлі оперного театру керував син Земпера, а батько лише консультував його. Тепер театр отримав чіткі контури стилю Ренесанс, а скульптури надали йому відтінок греко-римського театру. Незважаючи на нове архітектурне рішення і стиль, будівля зберегла віддалену схожість з першим театром Земпера. Будівля Опери була повністю готова у 1878 році. Тепер головний портал прикрасила квадрига з Діонісом і Аріадною. Біля головного входу глядачів зустрічали скульптури Йогана Гете і Фрідріха Шиллера. Фігури Шекспіра, Мольєра та грецьких трагіків Софокла і Евріпіда розмістили в бічних нішах.

В першій третині XX століття Дрезденська опера стала місцем прем’єр опер Ріхарда Штрауса, зокрема «Саломеї» (1905), «Електри» (1908), «Кавалера троянд» (1911), «Олени Єгипетської» (1928), «Арабелли» (1933), «Мовчазної жінки» (1935).

Друга світова війна знищила оперу Земпера – будівля була повністю відновлена лише в 1985 році. Цього разу, архітектором виступив Вольфганг Генш. Його завданням було зберегти колишній вигляд будівлі, але трохи змінити конструкцію. Нова будівля повинна повністю відповідати найсучаснішим стандартам і вимогам до оперного театру. Кількість місць в залі було скорочено до 1300. У 1977 році основні будівельні роботи були закінчені і почалася обробка внутрішніх приміщень. Відкриття сучасного будівлі Опери Земпера відбулося 13 лютого 1985 року. Сьогодні фасад будівлі прикрашають скульптури з античної та німецької міфології і літератури, а також статуї великих драматургів.

Джерела:

1. Оперний театр Земпера
2. Саксонська державна опера Дрездена
3. Оперний театр Земпера