Елліотт Ервітт

Елліотт Ервітт – фотограф, відомий в сфері реклами і фотожурналістики. Найбільшого успіху досягнув завдяки серії кумедних, іронічних, деколи абсурдних, чорно-білих світлин з повсякденного життя. Елліотт Ервітт вважається найіронічнішим фотографом XXI століття. Він підкорив індустрію знімком Ніксона і Хрущова, який став частиною рекламної кампанії майбутнього президента Америки.

Елліотт народився 26 липня 1928 року в сім’ї Бориса та Євгенії Ервітт. Батько був архітектором і проходив навчання у Мілані, через що перші десять років життя хлопчика пройшли в Італії. Початок Другої Світової Війни змусив сім’ю переїхати до Америки, якнайдалі від фашистського режиму італійського вождя Беніто Муссоліні.

У 1941 році батьки Ервітта розлучилися, хлопчик переїхав з батьком до Лос-Анджелеса. Тут він і почав захоплюватись фотографією. Через три роки батько поїхав жити до Нового Орлеану, залишивши 16-річного підлітка одного. Завдяки замовленням, які він брав, з’явилася можливість придбати фотоапарат набагато серйозніший за його перший антикварний Argus, – Rolleiflex. Цю камеру Ервітт вважає своєю першою. Вже в цей час він розрізняв, які фотографії він робить собі, а які – заради заробітку.

У 50-х роках Ервітт сам переїхав до Нью-Йорка і вступив до Нової школи громадських досліджень для вивчення кінематографії. Незважаючи на здобуту освіту фотограф досі вважає її формальною і дотримується такої філософії: «Фотографувати це дуже просто. Немає жодного великого секрету. Фотошколи – марнування часу. Потрібна практика, практичне застосування ваших знань. Я переконаний: якщо у вас щось виходить, єдина важлива річ – не припиняти працювати. І не має значення, чи отримуєте ви за це гроші.»

У 50-х роках почалася Корейська війна і Ервітта закликали служити зенітником, але оскільки був перенабір кадрів у підрозділі, його призначили фотографом у Франції та Німеччині. Еліотт знімав будні солдатів у казармах, їхні реалії життя та настрій. Кадр Bed and Boredom посів друге місце у конкурсі журналу life. За знімок Ервітт отримав грошову винагороду у розмірі 1000 $.

У Нью-Йорку Елліот познайомився з такими відомими фотографами як Едвард Стайхен, Роберт Капа та Рой Страйкер. Ще перед виходом Ервітта на фронт Роберт Капа попросив знайти його в Парижі та пообіцяв надати його роботи шановним фотокореспондентам. Обіцянка була стримана, співзасновник Magnum Photo допоміг фотографу-початківцю встановити корисні зв’язки, які вплинули на майбутню кар’єру. Після повернення до Нью-Йорка в 1953 році Елліотт Ервітт став офіційним резидентом міжнародного фотоагенства Magnum. Через рік він отримав перший серйозний контракт для журналу Holiday і вирушив до Вайомінгу. Пізніше він познайомився з багатьма знаменитостями того часу і відобразив їх у себе в об’єктиві. Серед них були Джек Керуак, Роальд Даль, Грейс Келлі, Фідель Кастро, Че Гевара. Але найбільше фотограф виділяв Мерилін Монро.

У 1959 році Ервітт вирушив до Радянського Союзу на промислову виставку знімати холодильники Westinghouse, але обставини збіглися так, що в цей час із державним візитом приїхав віце-президент Америки. Ервітт терміново поїхав до Сокільників, щоб бути присутнім на зустрічі Ніксона з Хрущовим. Тут він зробив свій найзнаменитіший знімок, який прозвали «кухонною суперечкою». На кадрі віце-президент тицяє пальцем у лацкан піджака першого секретаря КПРС. Однак Елліотт бував у Москві і раніше, у 1957 році від журналу Holiday. Він був одним із небагатьох західних фотографів, кому дозволили знімати парад на честь Жовтневої революції. На ньому вперше було представлено міжконтинентальні ракети. Фотограф усвідомлював, наскільки важливі кадри у нього в руках, тому проявив їх одразу в номері готелю. Ці роботи стали справжньою сенсацією: вони потрапили на обкладинку журналу Times, їх друкували у Life, Holiday та інших популярних виданнях.

У середині 60-х президент Франції Шарль Де Голль здійснив дружній візит до Москви. Метою поїздки політика було укладання договору про розширення політичних, економічних та культурних зв’язків. Візит президента, на якому був присутній Елліотт Ервітт, швидко набриднув фотографу своїм офіціозом. Він навіть покинув його, але почуття, що щось втрачає, змусило його повернутися. На момент, коли репортер знову опинився в переговорній, ситуація перейшла в неофіційну приятельську зустріч політиків. Саме цю атмосферу Ервіт передав своїми знімками, один з яких став обкладинкою журналу Paris Match.

У 1968 році Елліотта Ервітта призначили президентом Magnum Photo, на посаді якого він залишався три терміни. Незважаючи на престижний пост, майстер продовжував розрізняти професійні фото та аматорські, пов’язуючи останні зі словом «любити», анітрохи не соромлячись. Елліот активно виступав проти цифри та ретуші, ніколи не давав назви своїм роботам, він вважає, що це рівносильно поясненню жарту: відразу після пояснення вона вмирає.

Крім фотографії Елліотт не забував про кінематографічну освіту і зняв три фільми: Beauty knows no pain (1971), Red, White and Bluegrass (1973), Glass makers of heart, Afghanistan (1977). Крім цього видано понад 15 книг з роботами фотографа: Son of bitch (1974), Personal exposures (1988), On the beach (1991), Dogs, dogs (1999), Snaps (2001) та багато інших.

Ервітт подорожував Японією, Пакистаном, Мексикою, Нікарагуа та Кубою. З далеких країн він привозив фотографії, на яких відображав іноді зворушливі, іноді комічні та смішні моменти з життя людей.

На даний момент Елліотту Ервітту 93 роки, він продовжує жити та фотографувати у Нью-Йорку. Вже довгі роки його увага сконцентрована на собаках. Чоловік говорить про те, що собаки – це чуйні істоти, яких можна зустріти будь-де, і вони зовсім як люди, тільки не запитують, коли будуть готові фотографії. Він настільки любить чотирилапих, що у 2016 році привіз із собою собаку з Куби, яка там ув’язалася за ним і довго переслідувала. До цього дня фотограф зберіг у собі любов і доброту до світу, продовжує бути іронічним життєлюбом. Його майстер-класи проходять у невимушеній атмосфері, чоловік багато жартує. Ервітт ніколи не пояснює своїх робіт, а швидше дає коментарі або розповідає їхню передісторію.

Джерела:

1. Елліотт Ервітт
2. Елліотт Ервітт
3. Елліотт Ервітт

Річар Аведон

Річард Аведон – відомий американський фотограф-класик, портретист-документаліст. Він по-новому розкрив чорно-білі знімки, зміг за допомогою двох кольорів точно передати почуття, емоції, характер і внутрішню красу персонажа.

Аведон народився 15 травня 1923 у Нью-Йорку. В 12-річному віці Річард став членом фотоклубу Єврейської Асоціації юнаків, де почав знімати доступною камерою Kodak Brownie Box. Аведон був студентом Колумбійського університету, вивчав філософію та поезію, але провчившись рік покинув навчання і пішов на службу у торговий флот – там він робив фото на документи.

Після служби вивчав фотографію в лабораторії дизайну в Новій школі соціальних досліджень під керівництвом Олексія Бродовича, арт-директора “Harper`s Bazaar”. За деякий час Бродович найняв Аведона штатним фотографом.

Аведон зробив революцію у модній фотографії. На відміну від стандарту – моделей, які завмирали перед камерою в студії, він знімав емоційних дівчат в русі на вулиці, в реальному житті. У 1962 році став провідним фотографом у Vogue.  Однією із найвідоміших зйомок фотографа для цього журналу вважають серію фотографій колекції весна-літо 1980 року відомого італійського дизайнера Джанні Версачі.

Окрім модної та рекламної фотографії, Аведон відомий як неперевершений портретист. “Обличчя віддзеркалюють наш життєвий досвід. Працюючи з людьми, я не лише забираю трохи їхньої душі, але й віддаю частку власної.” Репутація Аведона привела до його студії багато відомих людей, яких він знімав за допомогою повноформатної камери 8х10.

Паралельним жанром, яким захоплюється автор є соціальна фотографія. Тематика військового характеру: акції протесту проти війни, військові шпиталі. Результатом виходить книга «Аведон: Шістдесяті». Досить дивне на перший погляд поєднання, краса, мода і війна. Хоча дивного нічого немає. Ці дві теми супроводжують людство постійно, постійно є найактуальнішими,  найприбутковішими і найсуперечливішими.

Саме у цей період Аведон створив свої чи не найвідоміші роботи – портрети учасників гурту «Бітлз». Відтоді безліч музичних гуртів на зйомках на той час уже відомого Аведона. Окрім них, це були музиканти Боб Ділан, Дженіс Джоплін, Еліс Купер, Френк Заппа, співачка Джоан Баез, митець Енді Воргол, легендарна модель Твіґґі, балерина Майя Плесецька, письменник Йосип Бродський та безліч інших діячів мистецтва, науки та політики.

Серед інших його фотопроектів вирізняється один з найвідоміших – “На Американському Заході”. Колекція фотографій була створена на замовлення Музею американського мистецтва імені Амона Картера у Форт-Ворті, штат Техас. За 5 років було зроблено 752 знімки представників робочого класу: шахтарів, фермерів, будівельників, офіціантів і т.д.

Після закінчення кар’єри у Vogue, починає співпрацювати з The New Yorker, як перший штатний фотограф, на цей час йому вже 69 років. Аведон продовжував працювати буквально до самої смерті. Він помер під час роботи над проектом присвяченим президентським виборам у США “За демократію” для журналу “Нью-Йоркер”. Критик Сьюзен Зонтаґ назвала кар’єру Річарда Аведона “однією із взірцевих фотографічних кар’єр ХХ століття”.

Джерела:

1. Річард Аведон
2. Річард Аведон

Пітер Ліндберг

Німецький фотограф Пітер Ліндберг – один із найвидатніших представників світу fashion-фотографії. Його знімки з’являлися на сторінках культових глянцевих видань Harper’s Bazaar, Vogue, Vanity Fair, Rolling Stone, а колаборації з Карлом Лагерфельдом та Джорджіо стали справжніми витворами мистецтва.

За свою кар’єру Ліндберг фотографував найвідоміших людей (від герцогині Сассекської до Уми Турман), на яких вони мали абсолютно природній вигляд. Ліндберг віддавав перевагу проєктам, які не зобов’язували його вдаватися до ретуші – революційний крок в епоху Photoshop і фільтрів.

Пітер Лінберг народився в містечку Лешно, що в західній Польщі, 23 листопада 1944 року. Коли йому виповнилося кілька місяців, сім’я мусила покинути будинок після вторгнення військ. Наймолодший з трьох дітей, він ріс у невеликому індустріальному місті Дуйсбург на півночі Німеччини. У 14 років Пітер покинув школу, аби піти працювати в місцевому універмазі, де оформлював вітрини. Уже в 18 років він переїхав до Швейцарії, щоб уникнути військового обов’язку, але врешті-решт оселився в Берліні, де захопився мистецтвом, музикою, музеями.

Пітер вступив до Берлінської академії витончених мистецтв, але натхненний своїм кумиром Вінсентом Ван Гогом, поїхав до Арлю. Наступні вісім місяців Ліндберг малював і продавав свої роботи на місцевих ринках, а потім подався автостопом по Європі і Північній Африці. До Берліна він повернувся вже абсолютно іншою людиною і зайнявся фотографією. 

Два роки він працював у німецького фотографа Ганса Люкса, а 1973 року відкрив у Дюссельдорфі свою студію. Першу рекламну кампанію Ліндберг зняв для VW Golf, а модну зйомку – для журналу Stern 1978 року.

Незважаючи на роботу з численними відомими людьми, саме Ліндберг розпочав феномен супермоделей. У листопаді 1988 року він зняв обкладинку першого номера Анни Вінтур як головної редакторки Vogue, де зображена ізраїльська модель Мікаела Берку (з розпущеним волоссям і усмішкою, у прикрашеному дорогоцінним камінням топі Christian Lacroix і джинсах); і групу майбутніх супермоделей для модної історії (в білих сорочках на пляжі). Потім він зняв культову обкладинку британського Vogue 1990 року, на якій з’явилися Лінда Євангеліста, Тетяна Патітц, Наомі Кемпбелл, Крісті Тарлінгтон і Сінді Кроуфорд.

Але не тільки моделі позували для Ліндберга, а й багато зірок: Мадонна, Бред Пітт, Ніколь Кідман, Тіна Тернер. Він також був автором відомих рекламних кампаній нашого часу для Calvin Klein, Armani і Comme des Garçons. Ліндберг був єдиним фотографом, якому тричі довірили зняти календар Pirelli (1996, 2002 і 2017).

Фотографії Пітера знаходяться у постійній колекції багатьох художніх музеїв у всьому світі. Зокрема:

• Victoria & Albert Museum (Лондон)
• Centre Pompidou (Париж)
• Museo Thyssen-Bornemisza (Мадрид)
• Metropolitan Museum of Art (Нью-Йорк)

Джерела:

1. Про легенду: яким був fashion-фотограф Пітер Ліндберг
2. Пітер Ліндберг
3. Пітер Ліндберг

Франс Лантінг

Відомий нідерландський фотограф Франс Лантінг народився у Роттердамі (Нідерланди) у 1951 році. У Нідерландах здобув економічну освіту. Згодом переїхав до США, де вивчав екологічне планування. Завдяки чому і захопився фотографією дикої природи. Більшість його робіт зроблена в Амазонії, Африці та Антарктиді. Фотографії Лантінга з’являлися в таких великих виданнях, як Stern, Life, GEO, National Geographic.

Лантінг зробив новаторську роботу на Мадагаскарі, де він задокументував дику природу та традиції племен, яких ніколи раніше не фотографували. Його знамените висвітлення дельти Окаванго в National Geographic викликало сплеск міжнародного інтересу до дикої природи та охорони природи в Ботсвані. Його фотоесе про екологію тропічних лісів на Борнео, імператорських пінгвінів в Антарктиді та неспокійну долю птахів іпаток у Північній Атлантиці були представлені у публікаціях по всьому світу.

Робота Лантінга також включає в себе профілі екологічних гарячих точок від Індії до Нової Зеландії, а також особливості величності та тяжкого становища альбатросів, майже вимерлих азіатських гепардів в Ірані та чудове дослідження шимпанзе в Сенегалі, яке проливає нове світло на людську еволюцію.

Виставка Лантінга «Діалоги з природою» демонструє зображення з п’яти знакових проектів, створених протягом його кар’єри. Виставка є виразом постійного діалогу Лантінга з природою і показує, як на цей дискурс вплинули мистецтво та література, а також наука, технології та його власний досвід роботи з дикою природою та дикими місцями на всіх семи континентах.

Проект Лантінга «В Африку» представляє стійке бачення первісної природної спадщини континенту – і те, що поставлено на карту в 21 столітті. «В Африку» була випущена як книга у 2017 році і була підготовлена як виставка Національним географічним товариством за підтримки Всесвітнього фонду дикої природи.

Книги Лантінга отримали нагороди та визнання: «Жоден фотограф не перетворює тварин на мистецтво так повно, як Франс Лантінг», – пише The New Yorker. Його книги включають «В Африку» (2017), «Окаванго: Останній рай Африки» (1993, 2012), «Життя: подорож крізь час» (2006), «Джунглі» (2000), «Пінгвін» (1999), «Жива планета» (1999), «Очі в очі» ( 1997), Бонобо (1997), Забуті Едеми (1993), Мадагаскар, Світ поза часом (1990), Острови Заходу (1986) і Пір’я (1982). У 2000 році його книга «Очі в очі» була названа Національним громадським радіо-KQED однією з 50 найвпливовіших публіцистичних книг 20 століття.

Лантінг отримав найвищі нагороди від World Press Photo, звання «Фотограф року дикої природи BBC» та премію Анселя Адамса від Sierra Club. Він був прийнятий як член Королівського фотографічного товариства в Лондоні і є лауреатом шведської премії Леннарта Нільссона.

Репродукції образотворчого мистецтва Лантінга представлені в багатьох державних і приватних колекціях, і він мав більше сотні персональних виставок у музеях і галереях по всьому світу. Три його зображення були відібрані для благодійного аукціону Christie’s, на якому були представлені сорок найважливіших фотографій природи, коли-небудь зроблених.

Місія Лантінга полягає в тому, щоб використовувати фотографію, для збереження природи, починаючи від місцевих ініціатив і закінчуючи глобальними кампаніями, через його публікації, альянси, публічні виступи та активну підтримку екологічних організацій. Він є послом у Всесвітньому фонді дикої природи Нідерландів, а також у Національній раді Світового фонду дикої природи США, а також у Лідерській раді Міжнародної організації охорони природи та в Міжнародній раді WildAid. Лантінг є опікуном Ради фонду Каліфорнійського університету Санта-Крус і є почесним директором лабораторії друзів Long Marine. Він є співзасновником Північноамериканської асоціації фотографів природи (NANPA) і членом Міжнародної ліги фотографів-охоронців (ILCP).

Джерела:

1. Франс Лантінг

Маріо Тестіно

Маріо Тестіно вважається одним із найвпливовіших фотографів моди та портретів. Його фотографії були опубліковані в міжнародних журналах, таких як Vogue, V Magazine і Vanity Fair. Він зробив внесок в успіх провідних будинків моди, створюючи образи для брендів від Gucci, Burberry, Versace та Michael Kors до CHANEL, Estée Lauder та Dolce & Gabbana.

Поряд зі своєю 40-річною практикою фотографа Тестіно реалізував безліч робіт як креативний керівник, запрошений редактор, засновник музею, колекціонер творів мистецтва та підприємця. У 2007 році, на прохання своїх клієнтів надати повний спектр послуг з творчого спрямування, він заснував MARIOTESTINO+, яка сьогодні є зростаючою командою людей, які підтримують Тестіно у реалізації широти його творчої діяльності.

Тестіно народився в Лімі, Перу у 1954 році в традиційній католицькій сім’ї, далекої від світу моди та Голлівуду, а в 1976 році переїхав з Перу до Лондона. Саме під час навчання в студіях Джона Віккерса та Пола Ньюджента він зробив свої перші спроби стати фотографом, натхненний тим, як майстри фотографії документували суспільство свого часу.

Його кар’єра почалася із замовлення для британського Vogue сфотографувати стрижку дівчини. Дівчина на знімку була стилісткою Люсіндою Чемберс, і зйомка зародила особисту дружбу та професійне партнерство, яке триває й досі. На початку дев’яностих років Тестіно звернувся за натхненням до досвіду свого дитинства в Перу та підліткових років у Бразилії, які допомогли йому створити унікальний стиль. «Я помітив еволюцію у своїй роботі… коли я намагався відтворити свою молодість у картинах».

Тестіно виходить за рамки ґендера, змішує мужність і жіночність і передбачає швидше чуттєвість, ніж сексуальність. Сьюзі Менкес, міжнародний редактор журналу Vogue, пояснює, що майстерність Тестіно полягає насамперед у тому, щоб упіймати момент та виявити людяність у моделях. Люди в об’єктиві Тестіно здаються яскравими та живими, він уловлює їхню енергію, налагоджуючи з ними близькі та відкриті стосунки. Фотограф відомий тим, що він може сфотографувати найінтимніші моменти, а портрети пропонують глядачеві нові перспективи на відомих обличчях, часто створюючи нові ікони моди. Тестіно знімав зірок світу моди, супермоделей та художників.

Теренс Пеппер, куратор фотографії в Національній портретній галереї в Лондоні, назвав Тестіно «Джоном Сінгером Сарджентом нашого часу». Виставка портретів Галереї 2002 року привернула більше відвідувачів, ніж будь-яка інша виставка в історії музею того часу.

Однією з найбільш пам’ятних зустрічей Тестіно до цього дня є його серія з Діаною, принцесою Уельською. Прийнявши замовлення для Vanity Fair у 1997 році, він сказав: «Справа не тільки в тому, що сам досвід був дивовижним, а й у тому, що вона відчинила для мене двері, тому що тоді я почав фотографувати королівські сім’ї Європи, це показало мою любов до традицій, способу показати сім’ю і довголіття людей». Він фотографував багатьох членів королівської сім’ї, включаючи принца Уельського, герцога і герцогиню Кембриджські, принца Гаррі, короля і королеву Йорданії, а також короля і королеву Нідерландів та інших.

Тестіно розпочав серію рушників у своєму акаунті в Instagram у 2013 році, в якій представлені впливові люди, зокрема музиканти, актори та моделі. У 2018 році він розпочав свою серію «Прекрасний світ», щоб привернути увагу до цінності та краси культурної спадщини в усьому світі.

Роботи Тестіно виставлялися в музеях по всьому світу, серед яких колекція Нікола Ерні (Посмішка!, 2020), Фонд Гельмута Ньютона в Берліні (Роздягнений, 2017), Музей образотворчого мистецтва в Бостоні (In Your Face, 2012), Шанхайське мистецтво Музей (Private View, 2012), Museo Thyssen-Bornemisza в Мадриді (Todo o Nada, 2010), Музей Метрополітен в Токіо (Portraits, 2004) і Foam в Амстердамі (Portraits, 2003). Персональні виставки його робіт були представлені в таких галереях, як Hamiltons Gallery в Лондоні (Схід, 2019), Mary Boone Gallery в Нью-Йорку, Phillips de Pury в Лондоні, Yvon Lambert в Парижі та Timothy Taylor в Лондоні. Про його творчість опубліковано понад шістнадцять книг, зокрема «Портрети» (Національна портретна галерея, 2002), «Впусти мене!» (Taschen, 2007), In Your Face (Taschen, 2012), Alta Moda (Museo MATE, 2013), SIR (Taschen, 2015) і Undressed (Taschen, 2017) і Ciao (Taschen, 2020).

Його зростаюча особиста колекція творів мистецтва, починаючи від живопису і закінчуючи скульптурою та фотографією, також була предметом численних виставок. Відносини Тестіно з образотворчим мистецтвом розвивалися після частих відвідування галерей та майстерень художників. Він сказав: «Так само, як для мене фотографія – це засіб пережити новий момент, поїхати в нове місце, познайомитися з новою людиною тощо, мистецтво – це процес зустрічі та відкриття. Демонстрація мистецтва для мене – це не просто бачення роботи ізольованої у білому кубі. Йдеться також про взаємодію з мистецтвом, а іноді й художником, щоб створити щось нове». Тестіно співпрацював у створенні деяких унікальних робіт із такими художниками, як Кіт Харінг, Вік Муніс, Джон Каррін та Джуліан Шнабель.

Маріо Тестіно нагороджений Орденом Британської імперії у 2014 році і кавалером Почесного легіону у 2017 році на знак визнання його кар’єри та благодійної діяльності. У 2010 році він також був призначений однією з найвищих нагород у своїй рідній країні, орден Великого хреста «За заслуги в Перу», і став президентом Ради Всесвітньої фонду пам’ятників Перу у 2014 році. Він працював з багатьма благодійними організаціями, у тому числі з Фондом Елтона Джона з боротьби зі СНІДом та Кліком Сарджентом для дітей, хворих на рак.

Мистецтво приносить Тестіно таку радість, що у 2012 році він відкрив у Лімі некомерційний музей. MATE – Museo Mario Testino був створений для того, щоб зробити свій внесок у розвиток Перу шляхом популяризації культури та спадщини. Для Тестіно мистецтво ніколи не буває статичним. Це щось, що треба цінувати та збирати як фрагменти, що становлять велику ментальну бібліотеку: бібліотеку, яка перебуває у постійному потоці.

У жовтні 2016 року Тестіно відкрив ігровий парк Parques Teresita спільно з Наталією Водяновою, засновницею фонду «Оголені серця», провінційного муніципалітету Урубамба та за підтримки Перу. Розташований в Куско, Перу, парк Тересіта названий на згадку про покійну матір Тестіно. Другий парк Тересіта був запущений у січні 2019 року в Аякучо, в муніципалітеті Уаманга.

Джерела:

1. Маріо Тестіно

Джей Майзель

Джей Майзель – відомий американський фотограф. Він розпочав свою кар’єру ще в 1954 році і увійшов в історію завдяки фотографії Майлза Девіса для обкладинки його легендарного музичного альбому Kind Of Blue.

Його улюбленицею також була Мерилін Монро. Відмінною рисою його стилю є здатність тонко вловити світло, колір та знайти красу у повсякденності. Незважаючи на те, що він не використовує складне освітлення, йому вдається створити живі та чудові кадри. Насичені та соковиті кольори, виразні лінії та водночас природність його знімків викликають справжню бурю емоцій.

Його нагороди включають Зал слави Клубу арт-директорів, нагороду за життєві досягнення від Американського товариства медіа-фотографів та премію Infinity від Міжнародного центру фотографії.

Мейзель народився 18 січня 1931 року в Брукліні, Нью-Йорк, і відвідував середню школу Авраама Лінкольна, де навчався у Леона Френда. Він вивчав живопис і графічний дизайн в Манхеттенському коледжі Cooper Union і в Єльському університеті, а в 1954 році став фотографом.

Завдяки унікальному баченню Джея Майзеля, його знімки вже 40 років з’являються на обкладинках журналів, джазових альбомів, в рекламних кампаніях по всьому світу. Серед його досягнень 5 обкладинок для Sports Illustrated, перші дві обкладинки New York Magazine, 12 років роботи з рекламними кампаніями United Technologies, та чималий перелік нагород від таких організацій, як Міжнародний центр фотографії, Американське товариство медіа-фотографів, Клуб арт-директорів, професійні фотографи Америки (ICP, ASMP, ADC, PPA) та The Cooper Union.

З тих пір, як він перестав займатися комерційною роботою наприкінці 90-х, Джей продовжував зосереджуватися на своїй особистій роботі. Він завоював репутацію вчителя, який надихає, завдяки чисельним лекціям та майстер-класам із фотографії по всій країні. Він також продовжує продавати гравюри, які можна знайти в приватних та музейних колекціях.

Джерела:

1. Джей Майзель
2. ДЖЕЙ МАЙЗЕЛЬ

Ансель Адамс

Ансель Адамс – видатний американський фотограф, відомий насамперед чорно-білими пейзажами. Його фотографії зображують неймовірну красу американських національних природніх парків. Ансель Адамс був активним учасником природозахисного руху в США. Він організував фотографічну спільноту “Група f/64”, відкрив перший в США факультет фотомистецтва, брав участь в заснуванні впливового фотожурналу “Aperture”.

Майбутній геній фотографії з’явився на світ 20 лютого 1902 року в штаті Каліфорнія. У дитинстві Адамс зламав ніс під час сильного землетрусу, що стався в Сан-Франциско в 1906 році, і все життя дихав ротом. Він погано вчився через дислексію, потерпав від частих хвороб та іпохондрії, був сором’язливим і майже не мав друзів. Зате із задоволенням блукав мальовничими околицями і володів схильністю упродовж тривалого часу милуватися незвичайними пейзажами довкола Сан-Франциско. Особливо його захоплювало узбережжя, «усипане уламками кораблів після краху і прикрашене зсувами». У 10-річному віці батько забрав Адамса зі школи. Батьки вирішили дати синові домашню освіту. У звичних умовах він добре вчився і паралельно досяг неабияких висот у грі на фортепіано.

1916 року батько подарував Адамсу першу фотокамеру. То був апарат виробництва Кодак Box Brownie. Він одразу почав захоплено знімати, створювати перші фотографії в долині Йосеміті, на території Національного парку.

У 1917 році Адамс влаштувався на роботу у фотолабораторію, став вивчати там літературу з фотографії і відвідував збори товариства любителів фотозйомки. У 1919 році став членом клубу Сьєрра, учасники якого займалися охороною природи. Там він навчався основ скелелазіння та туризму, які йому стали в нагоді згодом для фотозйомки гірських пейзажів. У ці ж роки фотограф створив свої перші серйозні знімки та опублікував їх у бюлетені клубу Сьєрра.

До початку 1930-х років минулого століття Адамс не міг визначитися з родом діяльності – розривався між музикою та фотографією. У 1927 році він зустрівся з меценатом Альбертом Бендером, за підтримки якого було складено перше портфоліо молодого фотографа. Відгуки про знімки, що увійшли до нього, були дуже втішними, однак, остаточний вибір на користь фотографії Адамс зробив лише в 1930 році, коли ознайомився з роботами Пола Странда.

У 1932 році майстер створює об’єднання фотографів під назвою Група f/64. Назва цієї спільноти походить від мінімального розміру діафрагми в об’єктиві, при використанні якого зображення виходить максимально різким та чітким.

У 1933 році Адамс відправився в Нью-Йорк. Там і відбулася знакова для нього зустріч зі знаменитим фотографом та власником кількох галерей Альфредом Стігліцем. Той був настільки вражений роботами свого талановитого колеги, що того ж року організував виставку його знімків у Нью-Йорку. З цієї події розпочався період всесвітньої популярності Адамса.

На початку 1940-х років майстер досягнув високого технічного рівня розвитку, завдяки чому завоював авторитет не тільки у глядачів та критиків, а й у професійних фотографів. Доходило до того, що у нього просили допомоги навіть виробники фотообладнання. Так, майстер брав участь у проектах Polaroid та Hasselband, виступаючи у ролі консультанта.

У 1946 році Адамс відкрив для себе новий напрямок у професійній діяльності – він створив перший в Америці факультет фотографічного мистецтва. Як керівник був запрошений відомий майстер фотографії Майнор Уайт.

У 1952 році Адамс заснував знаменитий журнал «Aperture». Продовжуючи інтенсивно працювати, фотограф отримав безліч нагород, найпрестижнішою з яких була президентська медаль свободи. В останні роки життя геній пейзажу став менше фотографувати, приділяючи більшу частину уваги захисту природи.

Джерела:

1. Ансель Адамс
2. Ансель Адамс
3. Ансель Адамс, який зловив місяць

Грегорі Колберт

Грегорі Колберт – фотограф і кінорежисер, творець виставки-інсталяції «Ashes and Snow» («Попіл і Сніг»), що поєднує в собі фотохудожні твори, фільми та звукові пейзажі, розміщується в спеціальній будівлі під назвою Nomadic Museum («Кочуючий музей»). На сьогоднішній день виставка «Ashes and Snow» залучила понад 10 мільйонів відвідувачів і вона стала найбільш відвідуваною експозицією, влаштованою за життя автора, за всю історію людства.

Народився Грегорі в 1960 році в Торонто, Канада. Ніколи не любив вчити те, що «треба» і більшість часу проводив за улюбленою справою – читанням  книг. Після закінчення школи вирішив не продовжувати вчитися і протягом декількох років перепробував багато досить далеких від творчості професій. На початку 80-х надумав кинути все і поїхати на далекий острів писати книги. Цей порив у нього з часом зник і він переїхав у Париж, де у 1983 році розпочав кар’єру в кінематографі.

Знімав зазвичай документальні фільми на соціальні теми. Критики досить схвально відгукувалися про його твори. Згодом саме кінодокументалістика лягла в основу його захоплення художньою фотографією. Перша його виставка, яка називалася «Timewaves» («Хвилі часу»), відбулася в 1992 році у Швейцарії. Вона не принесла Грегорі бажані відгуки у серцях глядачів і як наслідок він вирішив знищити всі роботи. Та все ж його старання не минули дарма. Приватні колекціонери і любителі мистецтва зауважили талант Грегорі.

В подальшому біографія Грегорі Колберта набуває досить нестандартного повороту. Саме тут і починається його виокремленість серед інших. Протягом 10 років він здійснив  за різними джерелами від 33-х до 60-ти експедицій в найрізноманітніші екзотичні частини світу. 

Колберт повністю віддавався процесу. Він фотографував під водою, в пустелі, поруч з хижими тваринами, цікавими людьми, на різних континентах, вичікував біологічно-сприятливі моменти в циклах життя окремих тварин, для  того, щоб  сфотографувати їх. Він не поспішав. В результаті своєї важкої, але такої захоплюючої роботи, народився унікальний проект «Ashes and Snow» ( «Попіл і Сніг»). Цей проект більше ніж збірка фотографій. В проект входить: 1. Фотозображення (виконані на японському папері ручної роботи за допомогою воскового методу, гарячими розплавленими фарбами). Висота кожної роботи досягає до 3-х метрів. Без назв. 2. Фільм тривалістю в годину. Знятий на 35-ти міліметрову плівку. 3. Роман у листах, які він писав своїй жінці. Де назва проекту відкривається в останньому 365-му листі.

Перший раз інсталяція була представлена широкому загалу у Венеції в 2004 році. Згодом виставка переїхала до США, налічуючи вже 200 робіт. Саме там, у Нью-Йорку для неї був побудований спеціальний кочуючий музей, який так і назвали. Експозиція мандрувала від однієї країни до іншої, поповнюючи свій арсенал робіт і удосконалюючи оформлення новими неординарними вирішеннями. Вона ввійшла в історію як найбільша і найпопулярніша виставка за життя її автора, число відвідувачів якої перевищило десять мільйонів людей.

Джерела:

1. Грегорі Колберт
2. Грегорі Колберт

Джеррі Гіоніс

Джеррі Гіоніс входить до п’ятірки найкращих фотографів у світі. Він австралієць з грецьким корінням, живе в Мельбурні (Австралія) та у Лас-Вегасі (США) і часто подорожує. Джеррі став одним із найвпливовіших весільних фотографів 21 століття.

Після закінчення школи в 1990 році, Джеррі вступив до коледжу на факультет фотомистецтва і покинув його через рік, тому що його дратувала стара традиційна школа фотографії. У 1994 році, після роботи в декількох магазинах з продажу фототехніки, Джеррі більше року безкоштовно працював у відомій студії Мельбурна, а потім його призначили менеджером та головним фотографом. У 1997 році Джеррі відкрив свою справу, і поступово його студія стала однією з найбільших та шанованих студій Австралії, знімаючи понад 300 весіль на рік з п’ятнадцятьма співробітниками.

У 2004 році Джеррі був удостоєний титулу “Майстер фотографії”, присудженого AIPP (Australian Institute of Professional Photography). Постійне прагнення до досконалості і постійна робота над собою – завдяки чому він досяг успіху. Продовжуючи підвищувати планку та задавати тон у фотоіндустрії, Джеррі виробляє свій власний унікальний стиль, який відображається у всьому, що він знімає. Джеррі багатогранний: він приймає замовлення на весілля, портрети та фешн зйомки. З чуттям модельєра та винахідливістю архітектора, його стиль можна охарактеризувати як суміш вінтажу та сучасної моди.

У 2007 році Джеррі став єдиним фотографом-австралійцем, який увійшов до десятки найкращих весільних фотографів світу за версією журналу American Photo. Тоді ж компанія Microsoft назвала його “іконою фотографії”. Джеррі – єдиний фотограф за межами США, названий “Іконою” та один із тринадцяти людей у ​​світі, які будуть включені до списку піонерів фотографії. У 2009 році Джеррі був удостоєний нагороди “Весільний альбом року” на WPPI (Wedding & Portrait Photographers International) і названий одним із п’яти найкращих фотографів у світі. PPA (Professional Photographers of America) три роки поспіль присуджувало Джеррі звання “Діамантовий фотограф року”.

Джеррі двічі перемагав на AIPP (Australian Institute of Professional Photography) у номінації “Національний весільний та професійний фотограф року” та безліч інших державних та національних нагород. У 2010 році Джеррі взяв Європу штурмом на SWPP (Society of Wedding and Portrait Photographers) – щорічному конкурсі в Лондоні. Він переміг у всіх можливих номінаціях! Його фотографії посідали перші місця у традиційних, сучасних та репортажних категоріях і він також виграв у номінації «Весільний альбом року». Потім його назвали Найкращим фотожурналістом року – головна нагорода всього конкурсу. Наступного дня Джеррі провів семінар перед 600 фотографами – найбільшим за масштабами семінаром за всю історію SWPP, таким чином він відсвяткував свою перемогу.

У 2011 році журнал PDN назвав Джеррі одним із найкращих інструкторів фотомайстерні у світі. У 2014 році Джеррі отримав премію Міжнародного фотографічного співтовариства Організації Об’єднаних Націй за лідерство у фотографії.

У 2016 році Джеррі втретє переміг у Австралійському альбомі року AIPP і був названий Австралійським фотографом року в Австралії. У 2017 році Джеррі став одним із наймолодших Гранд-майстрів AIPP, що робить його лише одним із трьох людей у світі, які здобули звання Великого магістра WPPI та AIPP.

Про Джеррі писали такі видання як American Photo, Rangefinder, Professional Photographer, Pro Photo, Image Maker, Capture, The Age, The Sun, The City Weekly та багато інших. Його фотографії прикрасили понад тридцять журналів і безліч статей про моду.

Джерела:

1. Джері Гіоніс
2. Джері Гіоніс

Патрік Демаршельє

Патрік Демаршельє – легендарний французький fashion-фотограф. Його знімки з’являлися в таких глянцевих виданнях як Harper’s Bazaar, ELLE, Vogue, Rolling Stone, Newsweek, Life та інші, а рекламні кампанії для багатьох модних будинків принесли йому неймовірну популярність. У своїх знімках він вважає за краще використовувати «естетику випадкового кадру».

Патрік Демаршельє народився 21 серпня 1943 року. Його дитинство пройшло у французькому портовому місті Гавр. 1960 року в день 17-річчя Патрік отримує в подарунок свою першу камеру. До цього моменту він уже працює у фотоательє, ретушуючи знімки для документів.

У процесі навчання у Ганса Фойрера та роботи асистентом у кількох відомих фотографів, Демаршельє переймає секрети професії та майже відразу розпочинає успішну кар’єру в рекламному бізнесі. Вже наприкінці шістдесятих Elle та Marie-Claire публікують його перші знімки.

Вважається, що свої найприголомшливіші знімки Патрік робить, працюючи в англійському Vogue зі знаменитим редактором моди Грейс Коддінгтон. В 1983 році Демаршельє привозить з відрядження на острові Барбадос епохальну для журналу обкладинку. Модель Бонні Берман, гнучка і впевнена у собі та у власному тілі, стоїть, просунувши руки у гімнастичні кільця. З цим знімком закінчується традиція поміщати на обкладинку статичний портрет.

В 1975 році до французького фотографа приходять справжня слава і визнання. Саме тоді креативний директор американського Vogue Олександр Ліберман, який зумів оцінити природність стилю і буквально закохався в роботи Демаршельє, запрошує його на роботу. Патрік переїжджає до Нью-Йорка і паралельно з Vogue співпрацює у Штатах з журналами Glamour, Mademoiselle, GQ, Rolling Stone.

Незабаром Демаршельє закріплює свої позиції в рекламній фотографії, а також створює собі на диво гарну репутацію fashion-фотографа та портретиста. До списку його клієнтів потрапляють: Джанет Джексон, Ніколь Кідман, Мадонна та Хіларі Клінтон. У 1989 році Патрік Демаршельє став особистим фотографом Принцеси Діани. Він стає офіційним фотографом групи компаній Conde Nast, якій належать журнали Vogue та Allure, співпрацюючи також з іншими модними виданнями. Так 1992 року він починає працювати на Harper`s Bazaar і незабаром стає головним фотографом журналу.

За роки роботи у fashion-фотографії Демаршельє знімає рекламні кампанії для Chanel, Louis Vuitton, Estee Lauder, Armani, Versace, Calvin Klein, L’Oreal, Ralph Lauren, Banana Republic, Christian Dior, Lancome та ін. Фото Патріка публікуються та виставляються в усьому світі. У 1998 році він показує світові The Sound of One Hand, у 2002-2003 роках – Archeology of Elegance, а потім, буквально за кілька місяців, в Амстердамі відкривається його ретроспектива Vanity Fair.

Початок XXI століття для Демаршельє – час успіху і визнання. У 2005 році він отримав замовлення на створення календаря компанії Pirelli – для фотографа, що працює в жанрі оголеної натури, це найвище визнання. Він настільки успішно впорався з роботою, що отримав замовлення на 2008 рік. У 2007 році фотограф був удостоєний нагороди Елеонор Ламберт (Eleanor Lambert Award) як найкращий «іміджмейкер» в області дизайну. У цьому ж році він став Офіцером Ордена Літератури і Мистецтва – однієї з чотирьох головних державних нагород Франції заснованої в 1957 році з метою відзначати найвидатніших діячів світової культури.

Патрік знімає зірок: Клайва Оуена – для рекламної кампанії Lancome, Ніколь Кідман – для реклами годинника Omega, Анжеліну Джолі – для обкладинки Vanity Fair, Кейт Мосс для чергового «камбека», паралельно не забуваючи про улюблений англійський, французький та американський Vogue та інші журнали, включаючи Allure та Harper`s Bazaar.

Роботи Демаршельє завжди прості та лаконічні, але саме тому вони настільки точні у передачі емоцій та естетики людського тіла.

Джерела:

1. Патрік Демаршельє
2. Патрік Демаршельє
3. Патрік Демаршельє
4. Патрік Демаршельє