Найкраща сучасна українська анімація

У сучасній українській мультиплікації відомим є ім’я київського режисера й художника-постановника Олександра Шмигуна, роботи якого були відзначені на багатьох міжнародних фестивалях анімаційних фільмів. Так Олександр був лауреатом XII Міжнародного фестивалю «Крок», лауреатом фестивалю «Відкрита ніч-2005», призером XV кінофоруму «Золотий витязь», призер ХІІ Міжнародного фестивалю анімаційних фільмів у Севастополі, учасником конкурсної програми фестивалю в Тампере (Фінляндія).

Олександр Шмигун народився в 1980 році в Україні. Після закінчення Київського національного університету культури і мистецтв працював на державній студії анімації «Укранімафільм» режисером і сценаристом. Працював деякий час за кордоном на запрошення іноземних компаній – розробників комп’ютерних ігор. Працював у Швеції, але без рідного повітря почав задихатися – і повернувся на Батьківщину: «Набагато цікавіше жити і дихати тим повітрям, яке я розумію. Набагато цікавіше знімати для тих людей, з якими я розмовляю однією і тією самою духовною мовою. Тут моє все». Олександр Шмигун створює мультфільми для дорослих.

Його філософська «П’єса для трьох акторів»говорить про те, яким злагодженим і органічним може бути виступ ляльок під керівництвом майстра своєї справи. Однак іноді в грі відбуваються збої, на які не можна вплинути. Що ж це – помилка або непідвладне явище? Проводиться паралель із життєвими ситуаціями, коли трапляється щось неминуче, що не піддається контролю – і з цим нічого не поробиш. Ця анімаційна стрічка відзначена на фестивалі в Сан-Паулу (Бразилія), на кінофестивалі у Сопоті (Польща), отримала приз за найкращий анімаційний експериментальний фільм на «АртФілмі» (Словаччина) та перший приз за короткий фільм на Фестивалі ла віла Валладолід (Іспанія). 

Цікавою вийшов і анімаційний фільм «О, Париже!»  про здійснення, хоч і наприкінці життя, заповітної мрії.

Головна героїня фільму — літня жінка, яка все життя мріяла побачити французьку столицю. Вона збирала статуетки Ейфелевої вежі, зберігала листівки й фото із зображенням паризьких вуличок та пейзажів. І ось нарешті на схилі життєвих років вона має квиток, що допоможе їй відправитися в місто мрії. Мультфільм «О, Париже!» був створений на базі студії «Укранімафільм». Олександр впевнений, що на цю студію та на українську анімацію чекає світле майбутнє. Адже тут було знято найкращі українські анімаційні фільми, працювала плеяда талановитих режисерів і художників, і тут є чудова технічна база, яка дає змогу зняти своє кіно, реалізувати свої ідеї. А талановитої молоді у нас вистачає.

Джерела:

1. http://uaanimateka.blogspot.com/2013/11/blog-post_751.html – Шмигун Олександр
2. http://kreschatic.kiev.ua/ua/3665/art/1268243400.html – Олександр Шмигун: «Глядача потрібно любити і поважати»
3. https://www.comboplayer.ru/videos/view/o-parizh-ukraina-2010 – Мультфільм «О, Париже!»

Метр української анімації

Відомий український художник-аніматор і режисер Євген Сивокінь віддав багато творчих років улюбленій справі створення мультфільмів. Його роботи зроблені в різній техніці – мальовані, комп’ютерні, із сипучих матеріалів, пластиліну. Багато мультиків митця представляли українську анімацію на різних внутрішніх і міжнародних фестивалях – в Болгарії, Польщі, Японії, Хорватії, Франції, Італії, Португалії, Греції, Німеччині та інших країнах і  були відзначені призами та дипломами.

Євген Якович Сивокінь народився 7 травня 1937 року в родині архітектора. Його захоплення мультфільмами почалося ще в дитинстві, а малювати хлопчик почав практично тоді ж, коли почав читати. Закінчивши графічний факультет Київського державного художнього інституту, почав працювати на студії «Київнаукфільм», потім — на студії «Укранімафільм». Майстер працював у художній анімації як художник, режисер, сценарист (робота у понад 50 мультфільмах).  Як художник-мультиплікатор брав участь у створенні фільмів: «Пригоди Перця», «Непосида, М’якуш і Нетак», «Мишко + Машка», «Микита Кожум’яка», «Колумб пристає до берега», «Як козаки куліш варили», «Пригоди козака Енея», «Була у слона мрія», «Парасолька і автомобіль», «Компромікс» та ін.  Як режисер створив більше 20 анімаційних стрічок, серед яких: «Людина і слово» (1972) — приз на БКФ в Баку, диплом МКФ у Загребі, «Ненаписаний лист» (1985) — диплом на МКФ у Франції, Японії, «Вікно» (1987) — номінація на премію «Ніка».

2006-го року анімаційна стрічка «Засипле сніг дороги…» отримала нагороду на Міжнародному фестивалі короткометражного кіно в Клермон-Феррані у Франції та на Міжнародному кінофестівалі в Дебріо в Італії.  Журі його роботу розцінило як оригінальну і складну за виконанням. Фільм знятий із застосуванням техніки піску. Євген Сивокінь вважає цей свій мультфільм найбільш відвертим, адже він заснований на особистих почуттях та набутому досвіді. Це філософський мультфільм, фільм-ностальгія, фільм-спогад. Наші спогади зберігаються в пам’яті певними шарами, часом їх «засипає сніг», натомість з’являються все нові й нові. Звідси і сценарій: літня людина згадує прожите життя, і поступово в пам’яті спливають якісь епізоди… За роботу над цією стрічкою режисер став лауреатом Мистецької премії «Київ» імені Івана Миколайчука.

Євген Сивокінь також брав участь у створенні серіалу «Моя країна – Україна». Кожна серія цієї стрічки «проходила» через нього – майстер був тут редактор і консультант. Євген Якович активно займався педагогічною діяльністю, вкладаючи набуті знання в талановиту молодь – майбутнє української анімації. Викладав на кафедрі кінорежисури та кінодраматургії Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. Був доцентом.

До останнього режисер навчав своїх студентів різних технік анімації, та переваги надавав саме мальованому мистецтву: « Вірю, що художники награються в комп’ютерні технології і повернуться до ручної праці. У мене навіть зі студентами виникають суперечки, коли вони кажуть: мовляв, натисну кілька клавіш – і комп’ютер зробить усе. Нічого він не зробить – це лише машина. Ідеальний варіант, коли художник добре володіє комп’ютерною технологією, але разом із тим залишається чудовим майстром».

Джерела:

1. https://kino-teatr.ua/uk/person/sivokn-vgen-21607.phtml – Євген Сивокінь
2. http://uartlib.org/ukrayinski-hudozhniki/syvokin-yevgen/ – Євген Сивокінь
3. http://www.ukrkino.com.ua/people/?id=7817 – Персоналії. Сивокінь Євген
4. https://ukurier.gov.ua/uk/articles/rezhiser-animator-yevgen-sivokinyaksho-pobachu-sho/ – Режисер-аніматор Євген Сивокінь

Творець пластилінового світу

Одним із найвідоміших і найактивніших українських мультиплікаторів сьогодення є Степан Коваль, лауреат Національної премії ім. Т.Шевченка та Срібного Ведмедя Берлінського кінофестивалю. Значна частина творчості митця – анімації, створені в пластиліновій техніці, за що режисера називають «пластиліновим генієм».

Степан Миколайович Коваль народився 18 липня 1965 року в місті Новомосковську Дніпропетровської області. Закінчив архітектурний факультет Київської академії мистецтв і факультет анімаційного кіно театрального інституту ім. І.Карпенка-Карого. У 2005 році митець створив власну анімаційну студію «Новаторфільм», двері якої відкриті для молодих та перспективних творчих людей. Упродовж останніх років фільми Степана Коваля презентували Україну майже на півсотні престижних міжнародних кінофорумах.

Його короткометражна стрічка «Йшов трамвай 9-й номер» відзначена першим (і допоки останнім) в історії українського кінематографу Срібним Ведмедем Берлінале, одного з 3-х найпрестижніших фестивалів світу. Це 10-хвилинний мультфільм про наше життя-буття: забитий пластиліновими співвітчизниками трамвай рухається в невідомому напрямку. А у вагоні вирує життя: хтось переказує останній епізод серіалу, хтось згадує роки бойові… Люди загрузли у своєму побуті й уже навіть не думають про інше, світле життя. 

Після створення цього мультфільму до режисера почали активно звертатися з проханнями  створити рекламні ролики з пластиліну, приходили запрошення з інших країн взяти участь у проєктах. Та крім пластилінових Степан Коваль створював і тривимірні фільми, і мальовані. У творчому доробку майстра також мультфільми «Це ми!», «Ріпка», «2-2-2», «Злидні», «Бійка за печиво», «Глинька», «Стати твердим», «Моя країна ‑ Україна», «Професіонали» та ін. Режисер створив і кліп до «Щедрика» Олега Скрипки, який справив справжній фурор. У ньому один персонаж був мальований, а всі інші – дерев’яні ляльки. Це був експеримент з технологіями.

У 2009 році Степан Коваль згуртував команду молодих ентузіастів, професіоналів кіно, разом з якими започаткував амбітний багатосерійний проєкт «Моя країна – Україна». Це 26 коротких непересічних сюжетів, у яких розповідається про історію українських міст, сіл, місцевостей, а також про народні звичаї, видатних історичних персон тощо: від кримського міста Саки до села Легедзине на Черкащині, від міста Борщів на Львівщині до Чорного озера на Кіровоградщині, від київської історії про «Чашу Ярослава» до легенд і міфів про українську писанку… У проєкті історичні факти, легенди й казки були поєднані в єдине ціле під назвою «фільм». Автори вводять у свої історії образи мандрівників по країні Сашка Лірника та Кота (якого в українському фольклорі звати Кіт-воркіт). Є в цьому циклі міні-фільми: «Умань», «Петриківка», «Чорне озеро», «Сонячний камінь», «Писанкова історія».  У «Казочці про місто Борщів» глядачі дізнаються, як у кожної господарки з’явився свій оригінальний рецепт борщу. На весь серіал пішла сила-силенна пластиліну. Кілька разів з Іспанії приганяли міні-автобуси, ущерть заповнені пластиліном. Адже матеріал, із яким мультиплікатори працювали, – не токсичний, добре еластичний – саме такий, який потрібний для анімації. 

За серіал «Моя країна – Україна» Степан Коваль був нагороджений Національною премією України імені Т. Шевченка у номінації «Кіномистецтво». В історії України ця вища нагорода країни присуджується за всіма нами улюблені мультики вдруге. Шевченківську премію вже отримував мультиплікатор Володимир Дахно за серіал «Козаки». 

Джерела:

1. http://knpu.gov.ua/content/%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D0%BB%D1%8C-%D1%81%D1%82%D0%B5%D0%BF%D0%B0%D0%BD-%D0%BC%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87 – Коваль Степан
2. http://esu.com.ua/search_articles.php?id=9170 – Коваль Степан Миколайович
3. https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2192100-stepan-koval-reziseranimator-laureat-sevcenkivskoi-premii2017.html – Степан Коваль, режисер-аніматор
4. https://zn.ua/ukr/ART/moya-krayina-ukrayina-geografiya-plyus-animaciya-_.html – «Моя країна – Україна»: географія плюс анімація

Захоплюючий світ аніме

60 відсотків усієї світової анімації – це японське аніме!

Воно зародилося як адаптація коміксів манга для тих, хто не вміє або не хоче читати, а згодом переросло в грандіозний, масштабний шар анімаційної культури. Аніме подобається людям незалежно від їх статі і віку. Адже це безмежний світ зі своєю історією.

Слово «аніме» (скорочення від англійського animation) з’явилося порівняно нещодавно. До цього використовувався вираз «манга-ейга» («кіно-комікс»), яке і сьогодні використовують любителі аніме старшого покоління. Цей вид японської анімації зародився на початку 20 ст. Перші японські мультики були маленькі – від однієї до п’яти хвилин – і робилися вони художниками-одинаками, що намагалися відтворювати ранні винаходи американських і європейських мультиплікаторів. Основоположником традицій сучасного аніме став Осаму Тедзука, якого називають «богом аніме і манги». У 1963 році він заснував студію «Mushi Productions» і випустив свій перший аніме-серіал. Це стало початком буму аніме. Саме Осаму Тедзука запозичив у В.Діснея ідею використання великих очей персонажів для передачі емоцій. Цікаво, що чим негативніший герой, тим детальніше йому вимальовують очі. А також персонажі мультиків аніме мають виразні зачіски і гарні фігури.

У 1980-их роках аніме і манга поширилися в Японії і переживали свій так званий «Золотий вік». Перші аніме були показані і глядачам СРСР. Це були «Кіт у чоботях» та «Летючий корабель». Ви пам’ятаєте радянський мультфільм «Пригоди пінгвіненяти Лоло»? Це був спільний проєкт радянських та японських компаній, тому в якійсь мірі цей мультфільм можна вважати радянським аніме.

1990-і та 2000-і роки стали часом широкого визнання аніме за межами Японії. «Akira» і «Ghost in the Shell», що вийшли в 1995 році, вперше об’єднали традиційну анімацію і комп’ютерну графіку і здобули популярність у всьому світі. Найвідоміший у світі режисер аніме – Хаяо Міядзакі. Він є єдиним режисером аніме, який удостоївся премії Оскар. Також на 62-му фестивалі у Венеції він отримав «Золотого лева» за внесок у світове кіномистецтво.

Є аніме незвичайні. Так найдовше аніме за всю історію його розвитку – «Садзае-сан», що виходить з 1969 року і по сьогодні! У ньому більше 7 тис. серій – отже, кілька поколінь японців виросло на цьому серіалі.

Сьогодні аніме є унікальним культурним явищем, яке об’єднує як серіали для дітей (жанр кодомо) – аніме в його початковому розумінні, так і підліткові твори, часто серйозні – сьонен (аніме для хлопців), сьодзьо (аніме для дівчат) і навіть повноцінне «доросле» аніме. 

Нині аніме стало настільки популярним, що його почали випускати корейці і навіть американці.

Джерела:

1. https://sites.google.com/site/animeezonee01/home/istoria-zarodzenna-anime – Історія зародження аніме
2. http://www.lookatme.ru/flow/kino/anime/64239-istoriya-anime – Історія аніме
3. https://2x2tv.ru/blog/surprising-anime-facts/ – Цікаві факти про аніме
4. https://stewyrdeham1973.wordpress.com/2016/09/02/%D1%86%D1%96%D0%BA%D0%B0%D0%B2%D1%96-%D1%84%D0%B0%D0%BA%D1%82%D0%B8-%D0%BF%D1%80%D0%BE-%D0%B0%D0%BD%D1%96%D0%BC%D0%B5/ – Цікаве аніме

Творець «Врунгеля» й «Айболитя»

На мультфільмах легендарного українського режисера Давида Черкаського виховувалося не одне покоління. Відомий мультиплікатор і художник зняв понад 20 анімаційних фільмів, найвідоміші серед яких — «Пригоди капітана Врунгеля», «Лікар Айболить» та «Острів скарбів», що увійшли до золотого фонду світової мультиплікації.

Давид Янович Черкаський народився 23 серпня 1931 року в містечку Шпола на Черкащині в родині заступника наркома юстиції УРСР. З дитинства цікавився анімацією, та малювати вчився самотужки. Активно займався спортом: займався спортивною гімнастикою і входив до збірної УРСР серед студентів. Після закінчення Київського інженерно-будівельного інституту деякий час працював за фахом. Та в 1959 році, дізнавшись про організацію цеху мультиплікації на студії «Київнаукфільм», відніс туди свій малюнок і був зарахований до штату.  Хоча через деякий час Давид зазнав тавра «стиляги», був виключений із партії та комсомолу і переведений на непрестижну роботу освітлювача.

Слава до режисера прийшла із виходом серіалу «Пригоди капітана Врунгеля», знятого за мотивами повісті А.Некрасова. Це був перший у Радянському Союзі анімаційний серіал. Для кожної з 13 серій художники створили близько 16 тисяч малюнків. Серіал вийшов у 1980-му році, і його успіх був колосольний: його одночасно дивилися мільйони людей, і в деяких містах через це вирубалася електроенергія. А пісня з мультфільму про «бандито гангстерито» стала справжнім хітом.

Наступним шедевром у творчості майстра став мультфільм «Лікар Айболить» (1984-1985) за мотивами творів К.Чуковського. Цікаво, що спочатку мультик був зроблений як одна велика опера. Але потім «згори» прийшла вказівка все переробити: прибрати оперу й подати текст із віршами й речитативом. Заполонив глядацьку аудиторію і 2-серійний мультфільм «Острів скарбів» (1988) за романом Р.-Л. Стівенсона. Тут були задіяні актори й музиканти. Пізніше «Острів скарбів» вийшов навіть у США, хоча й без кінематографічних вставок із піснями. Також у режисерському доробку Давида Черкаського мультфільми «Колумб» причалює до берега», «Містерія-буф», «Чарівник «Ох!», «Якого рожна хочеться?» та інш. Як художник, митець брав участь у створенні мультфільмів: «Як козаки наречених визволяли», «Як козаки куліш варили», «Пригоди малюка Гіппопо».

Після припинення державного фінансування (починаючи з 1990-х років) Давид Янович більше не випускав анімаційних фільмів. Двічі намагався зняти мультсеріали – в 2006-му й 2010-му роках – «Зоряні рятувальники» й нові серії про капітана Врунгеля, але його проєкти були зрізані. Багато років Давид Черкаський разом з Едуардом Назаровим був співпрезидентом міжнародного фестивалю мультиплікаційних фільмів «КРОК» ( цікаво, що фестиваль багато років проводився на пароплаві, що курсував Дніпром вниз по течії просто до Чорного моря). З 2015 року фестиваль проводиться в Росії.

Митець помер у 2018 році на 88 році життя. І до останнього любив повторювати, що життя – прекрасне. Мультфільми майстра і досі можна побачити на екранах. А ми часто повторюємо улюблені фрази з його картин, що вже стали крилатими:

• Як ви яхту назвете, так вона і попливе!

 • Я там і тут — куди пошлють… А посилають часто! 

• Нас семеро! Разом з Джимом!

 • Адже мені не треба ні шоколаду, ні мармеладу, а тільки маленьких… Так, дуже маленьких дітей!

Джерела:

1. https://www.kino-teatr.ru/kino/director/post/88747/bio/ – Давид Черкаський
2. https://lifestyle.24tv.ua/ru/umer_david_cherkasskij_biografija_cherkasskogo_sozdatelja_multfilma_ostrov_sokrovishh_n1055751 – Давид Черкаський
3. https://stuki-druki.com/authors/Cherkasskiy-David.php – Давид Черкаський
4. https://beztabu.net/david-cherkasskij-biografiya-semya-zhena-foto-filmografiya-ostrov-sokrovishch_n54921 – Давид Черкаський: біографія та фільмографія

Легенда української анімації

Славетним ім’ям в українській анімації є постать видатного режисера, художника й сценариста Володимира Дахна – автора всенародно улюблених мультфільмів про відчайдушних і веселих козаків. Ці герої є найвпізнаванішими персонажами у вітчизняній мультиплікації і стали нашим своєрідним національним символом.

Володимир Авксентійович Дахно народився 7 березня 1932 року в Запоріжжі. Після закінчення школи вступив до Київського інженерно-будівельного інституту. Образ козаків полонив митця зі студентських років – він, бувало, з одногрупниками розважався на парах, малюючи козаків у різних кумедних ситуаціях і непомітно підкладаючи малюнки до проєктора, коли лектор демонстрував світові архітектурні шедеври. Після закінчення інституту Володимир працював архітектором у Києві. Він спроєктував шкільне містечко біля ринку «Юність» і Київську школу N 204 на Троєщині. Та разом зі своїми друзями-архітекторами Марком Драйцуном і Давидом Черкаським захопився тоді ще мало відомою творчістю виробництва мультфільмів – і з натхненням розпочав роботу на студії «Київнаукфільм». Згодом колишні архітектори стали відомими мультиплікаторами й режисерами.

У 1960 році Володимир Дахно дебютував як мультиплікатор фільмом «Пригоди Перця». У повній мірі талант митця розкрився в 1967 році з виходом першої серії мультфільму про козаків – «Як козаки куліш варили», при створенні якого він виступив у ролі режисера й сценариста. Мультсеріал відразу отримав величезну популярність, а харизматичні герої стали народними улюбленцями. Згодом вийшли серії, у яких козаки і у футбол грали, і наречених визволяли, сіль купували, олімпійцями стали, мушкетерам допомагали. У проміжку часу між 1984 і 1995 роками фільмографію митця поповнили стрічки «Як козаки на весіллі гуляли», «Як козаки інопланетян зустрічали», «Як козаки в хокей грали». Цікаво, що в мультфільмах відсутні діалоги та й взагалі будь-який текст, за винятком вступного або заключного авторського слова, що робить мультфільми зрозумілими для людей різного віку й національності. Усього Володимир Дахно створив 9 короткометражних мультфільмів про запорозьких козаків. Головні персонажі: Око, Грай і Тур (хоча їхні імена не звучать) – наділені різними характерами. Око першим помічає загрозу, Грай розігрує стратегію для її подолання, а Тур веде всіх до перемоги. Художником серіалу став Едуард Кірич. Саме він зробив героїв такими, яких ми знаємо й любимо. Милі козаки полюбилися не лише представникам колишнього СРСР, велику популярність серіал здобув і в Ірані.

Усього за своє творче життя Володимир Дахно брав участь у створенні 23-ьох фільмів, серед яких є «Непосида, М’якуш і Нетак», «Заєць і їжак», «Золоте яєчко», «Веселий художник», «Мишко + Машка», «Таємниця Чорного короля» та інш. У 1991 за участю славнозвісних козаків режисер випустив повнометражний анімаційний фільм «Енеїда» за мотивами поеми І.Котляревського. Навіть після смерті митця його козаки продовжують свої дивовижні пригоди у світі анімації. У 2016 році студія анімаційних фільмів Baraban випустила серіал «Козаки. Футбол», що був присвячений чемпіонату Європи з футболу і складається з 26 серій по 2 хвилини кожна. Художником виступив Едуард Кірич – творець оригінальних «Козаків», який оновив своїх героїв, застосувавши стилістику епохи комп’ютерних ігор. Окрім улюблених запорожців тут героями виступають і відомі на весь світ футболісти Бекхем,Роналдо і Фергюсон.

Вийшов і новий серіал «Козаки. Навколо світу», у якому друзі подорожують різними куточками світу, відкриваючи самобутні культури народів. Подорожі героїв, як звичайно, сповнені пригод і дотепів. І, що приємно, нові герої, як і їх старі версії, залишилися німими, такими, як ми їх пам’ятаємо з дитинства.

Джерела:

1. https://kino-teatr.ua/uk/person/dahno-volodimir-2393.phtml – Володимир Дахно
2. https://uamodna.com/articles/batjko-nayvidomishyh-kozakiv/ – Батько найвідоміших козаків
3. http://1576.ua/people/4265 – Постаті: Володимир Дахно
4. https://www.5.ua/kultura/yak-kozaky-sohodni-narodyvsia-avtor-vsenarodno-uliublenykh-multfilmiv-188012.html – Автор всенародно улюблених мультфільмів

Король мультиплікації

Американський художник – мультиплікатор Волт Дісней влаштував справжній переворот у світі кінематографу, створивши мультимедійну імперію і перші в історії кіно звуковий і музичний мультфільми. Режисер став володарем 29-и премій «Оскар», засновником першого в світі гігантського «Діснейленду», батьком славетних Міккі Мауса та Дональда Дака.

Історія майбутнього художника-мультиплікатора почалася 5 грудня далекого 1901-го року, коли в сім’ї звичайного теслі та вчительки з Чикаго народився четвертий з п’яти дітей — Волтер Еліас. Хлопчик з дитинства захоплювався малюванням і мріяв стати актором. Він копіював смішну ходу Чарлі Чапліна і всі кишенькові гроші витрачав на кіно. Коли 1918-го року через неповноліття Волта не взяли на військову службу, хлопець записався до Червоного хреста, і, потрапивши за океан, рік працював водієм швидкої. Навіть тут незвичайний юнак зумів виділитися: його швидку знали всі, адже машину від самого верху і до коліс Волтер розмалював чудернацькими малюнками.

Після повернення додому Діснея зацікавлює мультиплікація. З кількома малюнками, готовим мультфільмом та 40 доларами в кишені цей відчайдух вирушає в Голлівуд, де разом з братом Роєм відкриває кіностудію в переобладнаному гаражі. Так була започаткована «Дісней Бразерз студіо». Перший мультфільм братів був про дівчинку Алісу— улюбленого персонажа Волта Діснея з книги «Аліса в країні чудес». Фільми з цією героїнею випускалися 4 роки. Згодом з’явився новий зірковий персонаж — Міккі Маус. Щоправда, спочатку мишеня мало інше ім’я — Мортімер Маус. Але дружина мультиплікатора переконала його в тому, що «Мортімер» звучить занадто ефектно, і Волт назвав його Міккі. Мишеня стало настільки популярним, що його зображення було чи не в кожній сім’ї, де росли діти, і не лише в Америці, але й у Європі. Згодом Дісней випускає перший кольоровий мультик – «Троє поросят». Пісня з цього мультфільму, що прозвучала в титрах, – «Хто боїться великого злого вовка?» – стала неофіційним гімном країни в самий розпал Великої депресії.

А згодом вийшов і повнометражний мультфільм «Білосніжка і семеро гномів». Картина обійшлася автору в космічну на той час суму — 1,499 млн доларів, але мультик став найкасовішим за всю історію мультиплікації та швидко отримав «Оскар». Цікаво, що на церемонії нагородження Волту, окрім головного, вручили ще сім маленьких «Оскарів», за кількістю гномів у фільмі. Це був прорив!  А художник продовжував створювати все нові й нові шедеври. Побачили світ «Піноккіо», «Фантазія», «Думбо і Бембі», «Попелюшка», «Пітер Пен», картина за участю живих акторів під назвою «Острів скарбів», «Леді і бродяга», «Спляча красуня» і «101 далматинець». Волт Дісней вводить у світ мультиплікаційного кіно більше сотні нових героїв.

Одним із останніх великих винаходів Діснея стало створення парку атракціонів. Відвідуючи зі своїми доньками зоопарки та карнавали і терпляче чекаючи, доки малі навеселяться, Волт Дісней якось зловив себе на думці, що в Америці немає місця, де було б цікаво і дорослим, і дітям. Чому б не створити його самому? Перший Діснейленд відкрився 1955 року в Каліфорнії. Грандіозний парк розваг запрошував гостей у чарівний світ мультфільмів Волта Діснея та дивував чудесами техніки — тут можна було відчути себе посеред джунглів, у підводному царстві або в лігві відьом та привидів. На будівництво казкової країни витратили величезну суму, та дуже скоро гроші повернулися в десятикратному розмірі.

Невтомна праця, впертість та самовідданість улюбленій справі зробили Волта Діснея легендою зі світовим ім’ям. А американці досі вважають його національним героєм.

Помер видатний мультиплікатор від раку легенів. Після цього в жодному фільмі його компанії не з’являлися сигарети.

Джерела:

1. Життя та казки Уолта Діснея: Пер. з англ. – К.: Престо-Н, 1994. – 368 с.: іл.
2. https://pustunchik.ua/ua/online-school/achievement/wolt-disney – Волт Дісней і його історія успіху
3. https://dovidka.biz.ua/volt-disney-biografiya-ukrayinskoyu/ – Волт Дісней
4. https://kanalukraina.tv/ua/news/7-neozhidannyh-faktov-o-velichayshem-multiplikatore-uolte-disnee – Мортімер Маус та Червоний хрест

Розвиток української анімації

Історія українського анімаційного кіно розпочалася 1927 року, коли з’явився мультик із не зовсім дитячою назвою — «Українізація», присвячений тому, що українська мова введена в користування як офіційна. У цьому ж році вийшов ще один мультик: «Казка про солом’яного бичка», знятий на Одеській кіностудії.  Уже в 1934 році на Київській фабриці «Українофільм» група молодих аніматорів під керівництвом режисерів С.Гуєцького та Є.Горбача створила перший український графічний мультиплікаційний фільм «Мурзилко в Африці». Ця стрічка розповідала про подорож казкового персонажа Мурзилка, який вирушив до Африки, щоб урятувати негреня від жорстокості й несправедливості.

Проте в наступні три десятиріччя яскравих здобутків на цьому терені не було, що пов’язано зі складними суспільно-історичними обставинами життя  українського народу. Лише в 60-х роках із відродженням української культури відбувся і подальший розвиток вітчизняної анімації. Радянські дітлахи мали змогу спостерігати пригоди знаного Микити Кожум’яки в мультику з однойменною назвою режисера Ніни Василенко.  Одна із найяскравіших мультиплікаційних картин цього періоду –  «Ведмедик і той, хто в річці живе» (1966). Саме за цю роботу «Київнаукфільм» під егідою Іполита Лазарчука отримав нагороду на чеському фестивалі «Золота туфелька». З цієї оптимістичної та переможної ноти і розпочалася нова ера української мультиплікації: через рік з’явився перший мультик зі славнозвісного циклу «Як козаки…». Зрежисував це творіння Володимир Дахно. Мультики про бравих козаків Запорозької Січі, що подорожують Європою та збирають на свої козацькі плечі пригоди — це історії, що ніколи не постаріють.  Тут були різноманітні захоплюючі розповіді про те, як козаки билися з кримськими татарами-работоргівцями, з піратами, з панщиною, з богами Олімпу, з підступним кардиналом Рішельє і навіть з самою нечистою силою.

У 1981 році вийшов мультфільм «Пластилінову ворона». Примітно, що цей геніальний мультфільм хотіли заборонити цензори як «ідеологічно безідейний», але його врятував кінорежисер Ельдар Рязанов, який показав його по ТБ всупереч забороні. Основним джерелом розвитку украінської анімації того часу став народний фольклор. Це проявилося в сюжетах творів, образах персонажів, особливостях художньої мови. Чимало творів української анімації створені на основі народних казок та легенд, зокрема «Чарівник Ох», «Івасик Телесик», «Колосок», «Кривенька качечка», «Котигорошок».

Українські мультиплікатори створили і чудові анімаційні серіали, які увійшли до золотого фонду вітчизняної мультиплікації: «Пригоди капітана Врунгеля» і «Лікар Айболить» (реж. Д.Черкаський, худ. Р. Сахалтуєв), «Аліса в Країні чудес» і «Аліса у Задзеркаллі» (реж. Є. Пружанський, худ. І.Смирнова та Г. Уманський). Одна з найвідоміших екранізацій книги Льюїса Керролла відразу ж стала культовою. Українці досі не втомлюються цитувати Алісу, Чеширського кота, королев та інших персонажів мультфільму.

У сучасному просторі перед викликами технологій не встояла й українська анімація. У 2012 році почалися зйомки першого державного тривимірного анімаційного проєкту, який мав назву «Хто боїться дядечка Бабая». Не менш цікавими є мультики «Йшов трамвай № 9», «Блукаючи поміж», «Засипає сніг дороги», «П’єса для трьох акторів» тощо. Словом, вибір для автентичного анімаційного перегляду — досить різноманітний.

Джерела:

1. Брюховецька Л. Українська анімація. – Київ: Фенікс, 2018. – 264 с.: іл.
2. https://subject.com.ua/textbook/art/10klas/84.html – Історія українського анімаційного кіно
3. http://vlasno.info/suspilstvo/8/dozvillya/item/989-ukrainska-animatsiia-zarodylasia-u-1927-rotsi-ta-populiarna-i-dosi – Українська анімація
4. https://pidru4niki.com/86806/kulturologiya/ukrayinske_animatsiyne_kino – Українське анімаційне кіно

З історії мультиплікації

Найбільше, що пов’язує нас із дитинством – це мультики! Яскраві малюнки, дивовижні подорожі і надзвичайні герої! Цілий казковий світ, що захоплював, породжував мрії, надавав інформацію. Їх завжди чекали із нетерпінням. На цьому виді мистецтва виростають цілі покоління.

Шлях анімації від початку до її сучасного стану зайняв понад сто років. Днем народження мальованої мультиплікації вважається 30 серпня 1877 року: тоді був запатентований винахід Еміля Рено – «оптичний театр», у якому французький винахідник демонстрував глядачам комічні сюжети  тривалістю в 15-20 хвилин. У 1908 році француз Еміль Коль показав свій анімаційний фільм «Фантасмагорія», який став знаковим для розвитку анімації, оскільки тут уперше був структурований самодостатній сюжет, а головний герой був наділений певним характером. Сам мультфільм був мальованим. Також Еміль Коль одним із перших застосував ефект «присутності»: у кінці стрічки його рука з’являться в кадрі та «ремонтує» головного героя.

Перші лялькові мультиплікаційні фільми «Прекрасна Люканіда, або війна вусачів з рогачами» (1910) та «Помста кінооператора» (1912) створив російський художник, оператор та режисер Владислав Старевич. Героями його стрічок ставали жуки, які рухалися настільки природно, що публіка була впевнена — автор видресирував справжніх комах. Владислав Старевич був тонким психологом і талановитим художником. Він дбав не тільки про образотворчі якості мультфільмів, а й наповнював їх глибоким змістом. Справжню революцію у світі анімації зробив Уолт Дісней, американський режисер, художник і продюсер. Його вважають батьком і королем мультиплікації, адже тільки премію «Оскар» він отримував 30 разів! Досвід талановитого аніматора беруть за основу і сьогодні. Видатний режисер  створив перший звуковий мультфільм — «Пароплавчик Віллі» (1928) про мишеня Міккі, перший музичний — «Танок скелетів» (1929) та перший повнометражний мультфільм — «Білосніжна та сім гномів» (1937).

Перші мультиплікаційні фільми в Україні  з’явилися в 1927 році в центральній мультиплікаційній майстерні в Одесі: В’ячеслав Левандовський поставив «Казку про солом’яного бичка», поклавши в основу сценарію сюжет популярної казки. Мультфільм не зберігся, окрім деяких кадрів, надрукованих у тогочасних журналах. Раніше мультфільми можна було умовно поділити на мальовані та лялькові. Пізніше стали використовувати й інші матеріали, наприклад, пластилін. Так, український режисер-аніматор Олександр Татарський уперше створив мультиплікаційний фільм із пластилінових ляльок — знамениту «Пластилінову ворону» (1980). Стрічки режисерів Володимира Дахна (серіал «Як козаки…»), Давида Черкаського («Пригоди капітана Врунгеля»), Леоніда Зарубіна («Солом’яний бичок») прославили українських аніматорів у всьому світі, а в 2003 році мультфільм українського режисера Степана Коваля «Ішов трамвай № 9» отримав на Берлінському фестивалі кінонагороду — «Срібного ведмедя».

Справжня революція у виробництві мультфільмів відбулася з появою комп’ютера. Сучасні технології дають мультиплікатору можливість створювати трьохвимірний простір замість плаского, малювати в будь-якому стилі та техніці, використовувати найяскравіші кольори. А згодом майстри кінематографу застосували ще одну цікаву технологію – поєднання гри живих акторів із мультиплікаційними героями.

Джерела:

1. Шупик О. Мистецтво мультиплікації. – Київ: Наукова думка, 1983. – 134 с.: іл.
2. https://hromadske.ua/posts/vid-volta-do-voll-i-istoriia-animatsii-u-13-multfilmakh – Від Волта до «Волл-і»
3. https://www.letopis.info/themes/cinematograph/istorija_multiplikacii.html – Історія мультиплікації
4. https://history.vn.ua/pidruchniki/nazarenko-art-9-class-2017/22.php – Мультиплікація