Носій глибинного кобзарства в Україні

3 лютого виповнилося б 70 років відомому кобзареві, бандуристу, майстру народних музичних інструментів, художнику й поету Миколі Буднику! Саме завдяки йому розпочалося відродження музичної майстрової школи України. Сам майстер власноруч створив близько ста народних інструментів!

Микола Петрович Будник народився 1953 року в селі Сколобів на Житомирщині. 14-річним хлопцем пішов із села в широкий світ у пошуках свого місця в ньому. Змінював професії, місця роботи й перебування. Довший час працював фрезерувальником на київському заводі «Арсенал». Захоплювався малюванням. У 26 років почав навчатися кобзарській справі у відомого етнографа Івана Гончара, а з 1980 року навчався як майстер кобзарських музичних інструментів та виконавець у кобзаря Георгія Ткаченка. Навчився виконувати багато історичних та духовних пісень.

У 80-х роках Микола Будник у м. Ірпені створив майстерню для відродження старовинних народних інструментів, у якій налагодив виготовлення бандур, кобз, лір, реконструював інструменти, що давно вийшли з ужитку: давньоруські й половецькі гудки, шоломовидні та криловидні гусла тощо. Ця майстерня стала одночасно й музичною школою, де молоді ентузіасти опановували майстерність виготовлення інструментів і гри на них. Микола Будник став ініціатором створення творчої організації Київський кобзарський цех, де випробував традиційні форми кобзарювання в сучасних умовах, виступаючи на вулицях і майданах, біля церков, монастирів та в інших людних місцях. Особливо кобзар любив співати під знаменитою розлогою липою біля Десятинної церкви в Києві.

Микола Петрович ще й створив оригінальний підручник з кобзарства: у формі діалогів, з його ж малюнками, які показують, як робити та настроювати кобзу. Він – учитель багатьох нині відомих кобзарів. Учнем майстра був і відомий український режисер Олесь Санін, який грає на лірі, що зробив Микола Петрович.

Як художник Микола Будник працював переважно з аквареллю. Він любив писати поезії на своїх роботах. Легка гра зі словом, тонка лірика поєднуються в нього зі справжніми філософськими одкровеннями: «Добрі сили не будуть воювати за тебе, бо доброю силою для тебе уже
є ти сам!»

Пам’ятаймо і шануймо своє коріння! Українців, що несли в душі любов до рідної землі, до свого народу та його культури.

Увесь творчий спадок Миколи Будника нині зібрано в Музеї Івана Гончара. У мирний час у лютому впродовж кількох років в історичному будинку Центральної Ради проводилися вечори, присвячені пам’яті відомого кобзаря. Вулицю в Ірпені, де знаходилася кобзарська майстерня, назвали його ім’ям.

Джерела:

1. https://ukrmusic.online/encyclopedia/budnyk-mykola-petrovych/ – Микола Будник: кобзар, бандурист
2. https://uain.press/blogs/mykola-budnyk-grav-pid-lypoyu-na-desyatynnij-a-spivav-dusheyu-1237366 – Микола будник співав душею
3. https://bandurka.etnoua.info/persons/mykola-budnyk/ – Микола Будник – майстер музичних інструментів

Творець модерної української опери

28 січня виповнюється 120 років від дня народження відомого українського композитора Юрія Мейтуса, керівника одного з перших джаз-бендів України!

Юрій (Юлій) Сергійович Мейтус народився 1903 року в Єлисаветграді (нині Кропивницький) у родині відомого лікаря. Батько майбутнього композитора був великим поціновувачем опери, відвідував усі оперні прем’єри, неодмінно беручи з собою сина й доньку. Мама хлопчика чудово грала на роялі й щовечора виконувала для рідних музичні твори. Юрій ходив до музичної школи і навчався грі на фортепіано. Перший концерт відбувся, коли хлопцеві виповнилося 11 років: він акомпанував гімназійному хорові, що виконував твори М. Лисенка та українські народні пісні. Під час навчання в гімназії Юрій почав і сам писати музику – романси та балади на твори улюблених поетів. 

У 1924 році Юрій Мейтус створив один із перших в СРСР джаз-бендів. З 1926 року він співпрацював зі славетним театром «Березіль» Леся Курбаса, для якого створив музику до 13-ти вистав, зокрема до «Мини Мазайла», «Народного Малахію», «Диктатури», «Чотирьох Чемберленів». У театрі композитор зустрів молоду актрису Олександру Васильєву, з якою невдовзі одружився. Це було не лише кохання всього життя, а й творча співпраця: дружина писала  лібрето до опер композитора. Розгром театру «Березіль» та розстріл Леся Курбаса в 1937 році за наказом радянської влади загрожували репресіями і молодому музиканту. Щоб мати можливість жити і творити, митець мусив створювати поруч із неповторними авторськими композиціями «ідеологічно правильні» твори.

Юрій Мейтус вважається фундатором модерної української опери. Він є автором 17 різноманітних за жанрами опер: побутових («Украдене щастя»), історико-епічних («Ярослав Мудрий»), романтично-казкових («Донька вітру», «Лейлі і Меджнун»), героїчних («Молода гвардія», «Абакан»). Значне місце в його творчості займає вокальна музика – він є автором близько 300 романсів на слова Лесі Українки, І. Франка, Т. Шевченка, В. Сосюри, А. Малишка, П. Тичини, Д. Павличка, О. Пушкіна та інших. Багато інструментальних та хорових творів написано для дітей.

Пам’ять про українського митця жива, а його ім’я вписано в історію української музики. Твори Юрія Мейтуса і сьогодні часто звучать у виконанні музикантів та співаків.

1985 року в рідному місті композитора відкрився його музей, де зібрано понад 200 експонатів, з-поміж яких рукописи, світлини, ноти, листи, книги, особисті речі митця. А в Кропивницькому за мирних часів проходив конкурс молодих композиторів імені Юрія Мейтуса. У Києві на честь композитора названа вулиця.

Джерела:

1. Л. Бас. Юлій Мейтус. – К.: Музична Україна, 1973. – 57 с.
2. Корній, Лідія Пилипівна. Історія української музичної культури від давнини до початку ХХ століття. – К.: Муз. Україна, 2018. – 364 с.
3. https://ridna.ua/2021/01/28-sichnia-1903-roku-narodyvsia-vidomyy-ukrains-kyy-kompozytor-yuriy-yuliy-meytus/ – Відомий український композитор Юрій Мейтус
4. https://esu.com.ua/search_articles.php?id=66167 – Мейтус Юрій Сергійович

Фундатор українського відродження

24 січня виповнилося 160 років від дня народження українського композитора, диригента, священника УГКЦ Остапа Нижанківського!

Остап Нижанківський був організатором музичного руху в Галичині. Брав активну участь в організації та проведенні шевченківських концертів. Входив до складу Української Національної Ради ЗУНР. Тож згадаємо сьогодні сторінки життя видатного українця.

Остап Йосипович Нижанківський народився 1863 року в селі Малі Дідушичі на Львівщині в родині, де кілька поколінь чоловіків приймали священницький сан. Навчався в Дрогобицькій та Львівській гімназіях. Із самого дитинства хлопець марив музикою: умів грати на фортепіано та флейті, вчився ночами писати ноти. У 7 класі Остап створив гурток із друзів, щоб таємно від москвофілів і поляків співати пісень. Саме тоді він написав першу пісню на слова Кобзаря «Вітер в гаї нагинає». У 18 років він уже збирав і записував музичну народну творчість. 

Закінчивши Львівську духовну семінарію, Остап став працювати священником у галицьких селах. У 1897 році він склав іспит на вчителя музики у Празькій консерваторії. Маючи прогресивні погляди, композитор жив і працював на користь рідної землі, задля розвитку незалежної української думки, українського слова й мистецтва. У 1885 році він заснував музичне видавництво «Музикальна Бібліотека», де оприлюднив заборонені цензурою композиції Миколи Лисенка, Михайла Вербицького, Анатоля Вахнянина та інш. Композитор став засновником і диригентом музичного товариства «Боян» у Бережанах, згодом у Львові та Стрию, концерти якого перетворилися на свята української пісні.

Як музикант, Остап Нижанківський найповніше реалізував себе в традиційних для галицької музики жанрах: духовних і світських хорах, солоспівах, вокальних ансамблях, обробках народних пісень, які збирав в окремі «В’язанки». Особливо йому були близькими вірші Тараса Шевченка, на які він створив справжні вокальні «перлини», – солоспіви «Вітер в гаю», «Минули літа молодії» та інш. Іншим поетом, винятково співзвучним внутрішньому світові митця, був Юрій Федькович, «буковинський соловей», що надихнув його на створення хорових сцен.

У 1918–1919 роках о. Остап Нижанківський входив до складу Української Національної Ради ЗУНР, очолював повітовий комісаріат Стрийщини. 1 листопада 1918 року на щоглі біля Стрийської ратуші замайорів жовто-блакитний прапор. Та вже за кілька місяців Стрий окупувало польське військо, почалися розстріли, репресії. Першою жертвою став о. Остап Нижанківський. Після арешту польською окупаційною владою він був розстріляний без суду. Крім того окупанти відібрали 800 000 корон «задаткової каси», які йому були довірені на зберігання. Донос на священника з абсурдним звинуваченням у зберіганні зброї написав один із провідників польського підпілля і політичний в’язень Ян Веркштайн, якому саме нова українська влада подарувала волю.

Іменем Остапа Нижанківського нині названа вулиця у Львові, на якій розташована Львівська музична академія, а також вулиця і парк у Стрию.

Пам’ятаймо своє коріння! Видатних українців, що боролися за ідею українського відродження.

Джерела:

1. Корній, Лідія Пилипівна. Історія української музичної культури від давнини до початку ХХ століття. – К.: Муз. Україна, 2018. – 364 с., с. 197 – 242
2. https://mubis.com.ua/index.php/composers?view=person&id[]=242 – Музична бібліотека. Остап Нижанківський
3. https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/traven/22/1919-zagynuv-ostap-nyzhankivskyy-svyashchenyk-kompozytor – Остап Нижанківський, священник, композитор

З піснею в серці

22 січня виповнилося 90 років від дня народження українського оперного співака Анатолія Мокренка!

Сцені Київського оперного театру видатний виконавець віддав понад 50 років свого життя, виконавши понад 40 провідних партій! Анатолій Мокренко був не просто співаком. Він був справжнім патріотом своєї країни. Ще задовго до проголошення незалежності України артист брав участь у всіх масових заходах щодо боротьби за незалежність. А в 1990 році виступив ініціатором святкування 500-річчя від дня заснування Чортомлицької Січі (поблизу Нікополя), яке пройшло з величезним успіхом.

Анатолій Юрійович Мокренко народився 1933 року в селищі Терни на Сумщині в робітничій родині. На його дитинство випали війна, окупація, розруха, голод. Він знав важку працю на землі. Утім, попри все, дуже любив співати, танцювати й читати вірші. Анатолій закінчив школу із золотою медаллю і вступив до Київського політехнічного інституту за спеціальністю гірничий інженер-технолог. Але з піснею юнак не розлучився – став солістом хорової капели КПІ. Зрозумівши, що геологія – не його справа, Анатолій вступив до Київської консерваторії у клас вокалу. З 1965 року співак зайняв посаду викладача в цьому музичному закладі, був професором.

З 1968 року Анатолій Мокренко став солістом Київського оперного театру. У 90-і роки був його генеральним директором і художнім керівником. У репертуарі артиста понад 40 провідних партій для баритона вітчизняної та зарубіжної оперної класики. Серед них – Султан («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Микола («Наталка Полтавка» М. Лисенка), Остап («Тарас Бульба» М. Лисенка), Онєгін («Євгеній Онєгін» П. Чайковського), Тугар Вовк («Золотий обруч» Б. Лятошинського) та інш.

У репертуарі майстра сцени також велика кількість творів українських композиторів та народні пісні. Особливе місце у творчості співака займають пісні Олександра Білаша, найвідоміші з яких – «Два кольори», «Дзвенить у зорях небо чисте», «Віконце», «Соняшник», «Цвітуть осінні тихі небеса» та інш. Анатолія Юрійовича приймали з оплесками і на оперних та концертних сценах інших країн: США, Франції, Німеччини, Англії, Іспанії, Швеції, Канади…

Анатолій Мокренко також знявся в кінофільмах: «Тигролови», «Чорна рада», «Поет і княжна», «Богдан Хмельницький» та інш. Видав книги спогадів: «У серці-рідна Україна» (1994), «Знайти себе» (2008). Співак дбав і про музичний розвиток молодого покоління. Упродовж років у своєму рідному селі він проводив регіональний фестиваль хорового співу серед дитячих колективів «Співаймо разом!»

За мистецькі і творчі здобутки Анатолій Мокренко був удостоєний звання народного артиста України, був лауреатом Національної премії України ім. Т. Шевченка. Серед його високих нагород – орден Ярослава Мудрого, орден рівноапостольного Володимира Великого.

Пам’ятаймо своє коріння! Українців, що заявили про себе у світі, зробивши внесок у вітчизняне та світове мистецтво!

Джерела:

1. Лисенко І. М. Співаки України. – К.: Знання, 2011. – 629 с., с. 376 – 377
2. http://www.uaestrada.org/spivaki/mokrenko-anatolij/ – Золотий фонд української естради. Анатолій Мокренко
3. https://www.pisni.org.ua/persons/907.html – Українські виконавці. Анатолій Мокренко

«Кобзар у фраку»

27 грудня народився український бандурист-віртуоз Василь Ємець!

Його називали «кобзарем у фраку». Музикант народився на Харківщині, а помер у Лос-Анджелесі і був єдиним, хто грав на бандурі в Імператорському театрі. Його відправив у еміграцію Іван Огієнко – щоб зберегти для України талант. На своїй бандурі митець виконував транскрипції творів Бетховена, Чайковського, Дворжака і мріяв поставити бандуру поруч з арфою, скрипкою, піаніно. Музикант співав «Вже воскресла Україна…», а створена ним у Києві капела бандуристів стала сьогодні Національною заслуженою.

Василь Костьович Ємець народився 1890 року в селі Шарівка на Харківщині. Хлопець виростав серед народних мелодій, особливо його захоплювала гра сліпих кобзарів. Навчаючись у старших класах гімназії, Василь на власноруч зароблені гроші купив собі інструмент і почав навчатися гри в кобзаря. Перший публічний виступ музиканта відбувся в 21 рік у чоловічій гімназії і ледве не завершився виключенням Василя з закладу, бо він співав «Розриту могилу» Т. Шевченка. У 1911 році Василь Ємець вступив до Харківського університету на фізико-математичного факультет. У вільний від навчань час створює кобзарську групу і навчає грі на бандурі студентів. У 1913 році в Катеринодарі організував «Першу кубанську кобзарську школу», заклавши основу для майбутнього розквіту кобзарської музики на Кубані.

У 1914 році після участі в демонстрації проти заборони вшанування пам’яті Т. Шевченка Василь Ємець змушений був виїхати до Москви, де продовжив навчання в місцевому університеті. Згодом він виступив у Великому імператорському театрі – і найбільша на той час московська газета «Руське слово» вперше назвала музиканта віртуозом. У часи громадянської війни Василь Ємець у складі бойового куреня УНР брав участь в обороні Києва від червоних військ Муравйова, служив у полку ім. гетьмана Петра Дорошенка. За сприяння гетьмана Павла Скоропадського організував колектив бандуристів, який називався Кобзарський хор. Цей колектив став основою Київської капели бандуристів.

У 1920 році музикант емігрував до Європи. Берлін, Прага, Париж… У Празі організував Другу капелу бандуристів. Під його ініціативою була також закладена майстерня для серійного виробництва бандури, яка перетворилася на філію фірми з виробництва музичних інструментів. Василь Ємець стає відомим на весь світ. Його концерти з аншлагом проходять на Закарпатті, у Бельгії, Франції, у північній Америці. 1940 року музикант переїхав до Голлівуду. Нарешті він здійснив свою давню мрію – зробити наш національний інструмент спроможним для гри класичної музики. Майстер винайшов першу хроматичну концертну бандуру на 56 струн, а згодом власними руками змайстрував другу так звану «подвійну бандуру» на 62 струни. Визнані професіонали не вірили, що таку бандуру міг зробити аматор. Також Василь Ємець – автор десятків статей про бандуру та історію кобзарського мистецтва, виданих українською, англійською, французькою, чеською мовами. 

Український бандурист своєю творчістю поширив рідну пісню континентами, змушуючи кожного, хто бодай хоч раз чув його гру, вклонитися силі й глибині української музики. Шануймо й пам’ятаймо видатних українців, що пронесли вірну синівську любов та безмежну відданість Батьківщині упродовж свого життя.

Джерела:

1. Хоткевич Г. М. Музичні інструменти українського народу. – Харків: Видавець Олександр Савчук, 2018. – 512 с., іл.
2. Корній, Лідія Пилипівна. Історія української музичної культури від давнини до початку ХХ століття. – К.: Муз. Україна, 2018. – 364 с.
3. https://www.istpravda.com.ua/articles/2012/12/27/105611/ – Василь Ємець. Кобзар у фраку
4. https://www.pisni.org.ua/persons/666.html – Василь Ємець. Бандурист-віртуоз

Продовжене у музиці життя

24 грудня народився видатний український композитор і піаніст Костянтин Данькевич, автор відомих опер «Богдан Хмельницький», «Назар Стодоля», балету «Лілея».

Митцю випала нелегка доля творити за радянських часів, коли він зазнав принижень у ганебних процесах розправи з творчою інтелігенцією кінця 1940 – початку 1950-х. Його твори неодноразово піддавалися нищівній критиці. І треба було вистояти й продовжувати справу свого життя.

Костянтин Федорович Данькевич народився 1905 року в Одесі. Вищу освіту здобув в Одеській консерваторії за класом фортепіано та композиції. 1929 року на випускному публічному концерті Костянтин виступив як піаніст і композитор, виконавши романси на вірші І. Франка та С. Руданського, а також три частини струнного квартету. За рішенням вченої ради талановитий випускник був відразу прийнятий викладачем теоретичних дисциплін вищого музичного закладу. Після Другої світової війни Костянтин Данькевич обіймав посаду ректора Одеської консерваторії (1944–1951), а від 1953 року став професором Київської консерваторії. Понад 10 років був головою правління Спілки композиторів України.

Музична творчість Костянтина Данькевича пов’язана з українським фольклором. Для його композицій характерні героїчний пафос, драматична напруга, вольовий рух музичного висловлювання. Одним із перших великих злетів митця був його балет «Лілея» (1940), який постав у витоків національного класичного балету і приніс автору заслужене визнання. Однак невдовзі по тому К. Данькевич – авторитетний композитор, піаніст, педагог, музично-громадський діяч, директор Одеської консерваторії – зазнав тиску від радянських органів. Найбільше творче досягнення майстра в оперному жанрі – оперу «Богдан Хмельницький» (1951) – було піддано нищівній критиці. У відповідь композитор створив другу редакцію опери, яка, незважаючи на зміщення політичних та історичних акцентів, набула значного поширення. Компроміс із владою дозволив митцеві продовжити свою творчу кар’єру.

На українському грунті була створена й опера «Назар Стодоля» за однойменним твором Т. Шевченка (1959). Опера була поставлена в Харкові, Львові, Києві, Одесі і включена в програми святкування 150-річчя від дня народження Кобзаря. Музичний твір було висунуто на присудження щойно започаткованої премії імені Т. Шевченка, але урядовий комітет зняв оперу з обговорення без пояснення причин. Це стало важким ударом для композитора, спричинило його гостру й тривалу творчу кризу.

Крім музики до опер та балетів Костянтин Данькевич також писав твори для симфонічного оркестру, камерно-інструментальних ансамблів, хори, музику для фортепіано, для кінофільмів та театральних вистав. Також романси на слова Т. Шевченка, М. Рильського, В. Сосюри, П. Тичини, О. Пушкіна й обробки українських народних пісень.

Пам’ять про Костянтина Данькевича жива. Твори українського композитора і сьогодні звучать у виконанні музикантів. Ім’я митця присвоєно Одеському музичному училищу. Засновано спеціальну стипендію імені К. Данькевича для студентів-відмінників теоретично-композиторського факультету Одеської консерваторії. У Києві іменем майстра названо вулицю.

Джерела:

1. Корній, Лідія Пилипівна. Історія української музичної культури від давнини до початку ХХ століття. – К.: Муз. Україна, 2018. – 364 с.
2. https://parafia.org.ua/person/dankevych-kostyantyn/ – Українські композитори. Костянтин Данькевич
3. https://revolution.allbest.ru/music/00922313_0.html – Костянтин Данькевич. Парадокси творчої біографії

“Майстер хорового мистецтва”

Микола Дмитрович Леонтович – один із найвідоміших українських композиторів, хоровий диригент, громадський діяч, педагог. Його авторству належать відомі хорові обробки українських народних пісень “Щедрик”, “Козака несуть”, “Дударик” та інші.

“Леонтович – композитор неповторний. Сприйнявши й глибоко засвоївши традиції, він упевнено пішов своїм шляхом, склавши власним доробком цілий етап у розвитку української хорової музики”.

“Основу музичної спадщини Леонтовича становлять хорові мініатюри — обробки українських народних пісень, які й донині є неперевершеними і їх виконують всі українські хори в Україні й діаспорі. Це позначені великим талантом композитора перлини народного мелосу «Щедрик», «Козака несуть», «Дударик», «Із-за гори сніжок летить», «Женчичок-бренчичок», «Гаю, гаю, зелен розмаю» та багато інших. На основі українських народних мелодій Леонтович створював цілком оригінальні самобутні хорові композиції, всебічно художньо переосмисливши їх, надавши їм неповторного звучання”.

Народився 13 грудня 1877 р. в с. Селевинці (нині Монастирок Вінницької області) в родині священика. Освіту здобув у Шаргородському духовному училищі де співав в хорі Ляторовського. Закінчивши у 1899 р. Кам’янець-Подільську духовну семінарію (з 1897 р. очолював семінарський хор), вчителював у Чукові, Тиврові, Летичеві, Вінниці (вів класи хоровий, оркестровий; викладав арифметику, географію, історію). 1904—1906 pp. — працював учителем співу на ст. Гришино (нині Красноармійське Донецької області). З 1906 р. працював у Тульчинському жіночому єпархіальному училищі. Водночас закінчив регентські курси у Придворній співацькій капелі в Петербурзі, брав приватні уроки з композиції та контрапункту в Б. Яворського. 1918—1919 pp. — жив і працював у Києві інструктором мистецтв, організовував хорові гуртки на підприємствах та навчальних закладах, викладав на різних курсах в семінарії, народній консерваторії, Музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка, брав участь в організації Першої української державної капели, виступав у концертах хорової музики як диригент та акомпаніатор. 1919 р. перебував у Кам’янці-Подільському, потім повернувся до Тульчина, де викладав співи та українську мову в жіночому училищі, організував там першу музичну школу, активно виступав за розбудову української національної музичної культури.

Автор низки методичних статей для вчителів та учнів загальноосвітніх шкіл, підручника «Практичний курс співу в школах України». Важливим внеском митця у музичне мистецтво були нові підходи до обробки народних пісень і музики. Він розкрив широкі можливості і засоби для їх нового використання.

В ніч з 22 на 23 січня 1921 р. трагічно загинув у домі свого батька (вбитий бандитом) у с. Марківка Вінницької області.

Джерела:

• Коляда, Ігор Анатолійович.   Микола Леонтович [Текст] : Науково-популярне видання / Коляда, Ігор Анатолійович ; Худож.-оформ. О.А.Гугалова-Мєшкова. – Харків : Фоліо, 2021. – 120 с.
• Гордійчук, Микола Максимович .   Микола Леонтович : Творчі портреты українських композиторів / Гордійчук, Микола Максимович ; Під ред.Л.М.Мокрицької. – К. : Музична Україна, 1972. – 56 с.
• Корній, Лідія Пилипівна.  Історія української музичної культури від давнини до початку ХХ століття [Текст] : Науково-популярне видання / Корній, Лідія Пилипівна ; Передм. авт. – К. : Музична Україна, 2018. – 364 с. – Література: с.350. – Передмова: с.5; Іменний покажчик: с.354.

Відчуття народної душі

15 жовтня виповнюється 120 років від дня народження українського композитора й педагога Андрія Штогаренка!

Митець організував ансамбль баяністів, викладав у Київській консерваторії – був професором і ректором. Його твори, в основу більшості яких покладено пісенний фольклор та історичні пісні, наповнені непереборною енергією і позитивом.

Андрій Якович Штогаренко народився 1902 року в передмісті Катеринослава (нині м. Дніпро) у селі Нових Кайдаках у робітничій родині. Батьки хлопчика були великими шанувальниками музики. Батько грав на багатьох народних інструментах, брав активну участь у театральних аматорських виставах. Мати добре співала народні пісні, а також мала акторські здібності. Відтак до музики Андрій долучився з дитинства. У шкільні роки відвідував класи Катеринославського музичного училища і за кілька років почав музичну самодіяльність, організувавши музично-інструментальний ансамбль з місцевих жителів. 1926 року композитор організував ансамбль баяністів. Митець мав на меті поширення народної творчості та творів українських композиторів у маси.

Музичну освіту Андрій Штогаренко здобув у Харківській консерваторії, з перших років навчання розпочавши писати власні хорові та вокально-симфонічні твори. Більшість творів майстра – монументальні. Композитор є автором численних симфоній, хорових творів, пісень, музики до драматичних вистав, загалом автором понад 100 робіт. Вони просякнуті патріотичним звучанням, внутрішньою міццю та нестримною життєдайністю.

З 1943 року життя та діяльність композитора пов’язані з Києвом. Митець розпочинає роботу в Київській консерваторії: з 1960 року –  професор, у 1968 – 1990 – завідувач кафедри композиції, у 1954 – 1968 – ректор консерваторії.

 Андрій Штогаренко був одружений на українській піаністці, заслуженій артистці України Аріадні Лисенко, онуці видатного композитора Миколи Лисенка. У 1962 році Андрій Якович виступив організатором Міжнародного музичного конкурсу ім. М. Лисенка.

Пам’ятаємо свій славетний рід і відомих українців, що зробили внесок у розвиток і піднесення національної культури!

Джерела:

1. Виноградов Г. С. Андрій Штогаренко. – К.: Муз. Україна, 1985. – 54 с.
2. Боровик М. К. Андрій Штогаренко: Життя, творчість, риси стилю. – К.: Муз. Україна, 1984. – 176 с., нот.
3. https://www.dnipro.libr.dp.ua/Andriy_Shtogarenko – Штогаренко Андрій Якович. Самобутній почерк композитора
4. https://composersukraine.org/index.php?id=2409 – Штогаренко Андрій Якович. Композитор, педагог

«Я прийшов у цей світ, щоб співати…»

25 вересня виповнюється 90 років від дня народження всесвітньо відомого українського співака Анатолія Солов’яненка!

Артиста називали українським соловейком і одним з найкращих тенорів у світі. Він виступав на сценах «Метрополітен-опера» та «Ла Скала». Йому пропонували залишитися в Італії і росії, але серце українського співака назавжди було віддане рідній землі. 30 років він прослужив у Національному театрі опери і балету.

Анатолій Борисович Солов’яненко народився 1932 року в Донецьку в шахтарській сім’ї. Змалку захоплювався музикою і виступав в аматорських виставах українських опер. Після закінчення школи вступив до Донецького політехнічного інституту, закінчив аспірантуру й працював викладачем на кафедрі інженерної геометрії. Та всі ці роки продовжував удосконалювати свою вокальну майстерність, беручи уроки у видатного тенора Олександра Коробейченка і виступаючи в концертах художньої самодіяльності. Київську консерваторію співак закінчить у 1978 році, вже будучи народним артистом СРСР. Перемога в конкурсі молодих вокалістів у 1962 році дала право Анатолію стажуватися в міланському театрі «Ла Скала», де співак став лауреатом конкурсу «Неаполь проти всіх». З 1965 року Анатолій Солов’яненко став солістом Київської опери.

У репертуарі видатного виконавця – 17 оперних партій, багато арій, романсів, народних пісень. Анатолій Борисович співав у найкращих театрах світу. Йому аплодували в міланському «Ла Скала» та в нью-йоркському «Метрополітен-опера». Тріумфальні виступи були і в Болгарії, Румунії, НДР, Японії, Австралії, Канаді та багатьох інших країнах. Співак вільно володів італійською мовою. Пласідо Домінго і Лучано Паваротті вважали, що майстерність українського співака не поступалася їхній власній.

Анатолій Борисович був одним із небагатьох українських співаків, таких як Соломія Крушельницька, Борис Гмиря, Іван Козловський, Євгенія Мірошниченко, завдяки яким світ дізнавався про українську культуру, про незрівнянну красу пісенної творчості українського народу. І де б український виконавець не виступав з концертами, він неодмінно включав до свого репертуару українські народні пісні. «Виконуючи народну пісню з естради, –  казав митець, – я пропагую її, хочу привернути до неї увагу людей, і поки вистачить сил, я не відступлюся від цього завдання…»

Видатний українець був високоморальний і чесний і досягнув найвищих світових вершин завдяки своєму таланту й праці. Він ніколи не був членом комуністичної партії і ніколи не заспівав жодної комуністичної пісні. Заради української сцени пожертвував спокусливими пропозиціями з «великого театру» (москва), не емігрував за кордон, хоча йому й обіцяли фантастичні гонорари.

У 2008 році Анатолію Солов’яненку посмертно присвоєно звання «Герой України». На честь українського співака названо малу планету. У 1999 році ім’я артиста було присвоєно Донецькому державному академічному театру опери та балету.

Пишаємося великим українцем, творчість якого належить до золотої мистецької спадщини нашого народу! Наша нація творча, сильна й непереможна!

Джерела:

1. Терещенко, А. К. Анатолій Солов’яненко. Творчий шлях. – К.: Либідь, 2009. – 352 с.: іл.
2. https://gazeta.ua/articles/necrology/_skromnogo-ukrayinskogo-spivaka-viznali-odnim-iz-najkraschih-tenoriv-svitu/785471 – Один з найкращих тенорів світу
3. https://www.pisni.org.ua/persons/14.html – Анатолій Солов’яненко

Неперевершена й неповторна

23 вересня виповнюється 150 років від дня народження відомої української співачки Соломії Крушельницької!

Ще за життя вона визнавана найвидатнішою співачкою світу і входить до переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної України. Співати з українкою на одній сцені вважали за честь Енріко Карузо, Тітта Руффо, Федір Шаляпін… А італійський композитор Джакомо Пуччіні після приголомшливого виступу Соломії в його опері подарував їй свій портрет із написом «найпрекраснішій і найчарівнішій «Баттерфляй».

Соломія прославила Україну та нашу пісню на весь світ, адже завжди в її репертуарі, де б вона не виступала, були українські пісні.

Соломія Амвросіївна Крушельницька народилася 1872 року в селі Білявинці на Галичині в сім’ї греко-католицького священника. Уже з юних років дівчина вирізнялася сильним чистим голосом з-поміж дівчат, що співали в садку чи на майдані. У 1891 році Соломія вступила до Львівської консерваторії. Ще під час навчання отримала запрошення від польського Львівського оперного театру, проте вона прагнула української опери. Восени 1893 року співачка їде до Мілану, аби продовжити музичну освіту. Своїм голосом і артистизмом Соломія відразу ж звернула на себе увагу педагогів і заслужила звання «найталановитішої та найбільш вихованої» з-поміж усіх учениць міланської школи бельканто.

Через рік молода вокалістка вже виконувала провідні партії в оперних театрах Італії, де швидко завоювала любов і вдячність публіки. А згодом на неї чекали тріумфальні виступи на сценах театрів світу: Іспанії, Франції, Португалії, Польщі, Австрії, Єгипту, Аргентини, Чилі – в операх «Аїда», «Трубадур» Д. Верді, «Фауст» Ш. Гуно, «Чіо-Чіо-Сан» Дж. Пуччіні, «Кармен» Ж. Бізе, «Електра» Р. Штрауса, «Євгеній Онєгін» і «Пікова дама» П. Чайковського та інших. Видатна українська співачка завжди включала у свої програми українські народні пісні, які безмірно любила, а також твори українських композиторів: М. Лисенка, С. Людкевича, А. Вахнянина, Д. Січинського.

1910 року Соломія Крушельницька одружилася з відомим італійським адвокатом, мером міста В’яреджо Чезаре Річчоні – тонким знавцем музики, ерудованим аристократом. Подружжя оселилися у В’яреджо, в італійській Тоскані, де співачка купила віллу, яку назвала «Саломеа». Триповерхова вілла з видом на Тірренське море і розкішним садом давала Соломії відчуття спокою і щастя. Тут оперна діва влаштовувала музичні вечори, співала українських пісень і навіть власноруч готувала українські страви.

Соломія продовжувала гастролювати, виконуючи свої пісні вісьмома мовами. Протягом 1894 –1923 років майже щороку виступала з концертами в Україні: у Львові, Тернополі, Стрию, Збаражі, Чернівцях та інших містах Галичини. У 1928 році Соломія на запрошення «Союзу українок» Америки прибула до Нью-Йорка. Вона стала першою українською оперною співачкою, яка відвідала з гастрольним туром США та Канаду. 4 лютого в концертному залі «Мекка Темпл» відбувся її перший виступ. Соломія співала шедеври світової музики і українські пісні. Вечір завершився співом пісні «Многая літа» та «Ще не вмерла Україна».

Після смерті чоловіка в 1939 році Соломія Крушельницька відвідала рідну Галичину і через початок Другої світової війни не змогла повернутися до Італії. До Західної України прийшли «совєти», і велика артистка, яку знав весь світ, стала «заручницею» нової влади. Радянська влада націоналізувала будинок співачки, залишивши їй тільки чотирикімнатну квартиру, у якій вона жила із сестрою Ганною. Розкішну італійську віллу їй також прийшлося передати державі. Аби отримати радянське громадянство. У післявоєнний період співачка викладала у Львівській державній консерваторії. Востаннє співала у Львівській філармонії в 77-річному віці. Мало хто знав, що на той час Соломія мала вже важку хворобу.

Пам’ятаємо й пишаємося великою українкою!

Сьогодні ім’я української співачки мають Тернопільське музичне училище (де виходить газета «Соломія») і Львівський оперний театр. У Львові в мирний для України час проводилися Міжнародний конкурс оперних виконавців і Всеукраїнський конкурс вокальних і аматорських колективів імені Соломії Крушельницької.  

Джерела:

1. Топська Н. Неперевершена. Соломія Крушельницька. – К.: ТОВ “КТБ “Альфа”, 2020. – 64 с.
2. Оперний світ Соломії Крушельницької . – Львів: Апріорі, 2018. – 184 с.
3. https://etnosvit.com/uk/solomiya-krushelnicka/ – Соломія Крушельницька
4. https://www.radiosvoboda.org/a/desyat-faktiv-pro-solomiyu-krushelnytsku/31474241.html – Співачка, якій аплодував світ