22 травня виповнюється 100 років від дня народження українського композитора, диригента й педагога Олександра Олександровича Левицького, автора багатьох пісень і романсів.
Олександр Левицький народився в 1921 році на Харківщині. Здобув вищу музичну освіту, закінчивши теоретично-композиторський факультет Київської консерваторії. Під час 2-ї світової війни керував різними військовими ансамблями. Був художнім керівником музичних колективів Українського телебачення і радіо. Олександр Олександрович займався і викладацькою діяльністю. Упродовж 1967–81-го років займав посаду викладача музично-теоретичних дисциплін Київського інституту театрального мистецтва.
Композитор є автором камерно-вокальних циклів на слова Т. Шевченка, Лесі Українки, В. Бровченка, П. Тичини та М. Руденка. Написав багато пісень, що стали відомими. Зокрема, у співдружності з поетом Володимиром Морданем написав «Пісню-думу про Київ» та «Ой поле-поле». Олександр Левицький є творцем і симфонічної музики: автором опер («Червона шапочка» – за мотивами п’єси Євгена Шварца, «Різдвяна казка», «Собака на сіні» – за п’єсою Лопе де Вега), численних сюїт та увертюр («Молодіжна святкова увертюра», «Дума про Дніпро», «Танцювальна сюїта»), творів для скрипки й фортепіано, музики до драматичних спектаклів, радіовистав та фільмів.
Його епічні твори сповнені масштабної сили й величності звучання, а пісні й романси – тонкого ліризму й ніжності почуттів.
Сьогодні виповнюється 140 років від дня народження Ревуцького Дмитра Миколайовича мистецтвознавця, літературознавця, фольклориста, перекладача, одиного з основоположників українського музикознавства, зокрема лисенкознавства.
Дмитро Ревуцький народився 5 квітня (за новим стилем) 1881 р. в Іржавці. Він був первістком у сім’ї, яка пишалася своїм родом. По батькові – Миколі Гавриловичу Ревуцькому (1843-1906) – засновником династії вважали легендарного козака Петра Ревуху з коша Петра Конашевича Сагайдачного. Нащадки козака Ревухи утворили дві могутні гілки роду – західну полонізовану (аж до відомих магнатів Ржевуських) та східну православну (переважно з Полтавщини й Чернігівщини), що особливо відома представниками священицького сану. Початкову освіту Дмитро Ревуцький отримав удома, від батьків. Потім навчався в Чернігівській (1891–1899) та Прилуцькій (1890, 1899–1900) гімназіях. З 1900 р. Дмитро Ревуцький – студент історико-філологічного факультету Київського університету, дипломна робота: “Оссіянізм у Росії” (керівник – В.Перетц).
Дмитро записався до хору Миколи Лисенка разом зі своїм товаришем Миколою Шиманським (обидва мали ліричні тенори) і проспівав у ньому два роки, був також помічником старости. М.В.Лисенко звернув увагу на талановитого юнака, його музикальність, заохочував Дмитра до творчої роботи (зберігся рукописний нотний зошит Д.Ревуцького, у якому є кілька обробок народних пісень для соло з супроводом фортепіано, зокрема пісень, записаних під Златополем на Київщині, наприклад, “Як я був богат…”, “Ой зірву я з рожі квітку” та ін.). Дружні стосунки з композитором особливо стали у пригоді, коли Дмитро привів до М.В.Лисенка свого молодшого брата Левка, і той почав вчитися у нього грі на фортепіано та початкам композиції. Ніхто тоді й гадки не мав, що з часом Дмитро Ревуцький зануриться у вивчення Лисенкової спадщини, буде видавати його твори, закладе підвалини нового наукового напряму – “лисенкознавства”. На той час у Д.Ревуцького вже була сім’я: восени 1904 р. він одружився з Катериною Миколаївною Ураловою – донькою батькового шкільного товариша з полтавської семінарії, а 1905 р. у них народився первісток – син Миколка, названий так на честь обох дідусів.
Працював викладачем словесності (1906–09) в приватній школі Ревеля (нині м. Таллінн, Естонія). Восени 1909 р. він повертається до Києва. Викладає у гімназії № 7, відомій у місті своїм проукраїнським спрямуванням. Серед численних учнів Д.Ревуцького були й два майбутні академіки – літературознавець Михайло Алєксєєв та поет Максим Рильський. Від 1918 р. Дмитро Миколайович активно долучився до будівництва української культури, реалізуючи духовний заповіт Української Громади – Драгоманова, Лисенка, Лесі Українки. Він – один з перших професорів новоствореного Музичнодраматичного інституту ім. М.Лисенка, де на театральному факультеті викладає орфоепію – правильну вимову української мови; продовжує вчителювати в київських гімназіях.
Перенести горе допомогла напружена робота над давно задуманою книгою для української школи “Українські думи та пісні історичні” (1919 р.), на сторінках якої він виклав свою мрію про виховання українського громадянина-патріота та весь свій багаторічний педагогічний досвід. Плідна праця у відділі, деканом якого була уславлена Марія Михайлівна Старицька, спонукала Дмитра Ревуцького до написання унікальної й донині книги-підручника “Живе слово. Теорія виразного читання…” (1920 р.), яку дуже високо цінували визначні діячі українського театру Лесь Курбас та Йосип Гірняк. Після трагічної звістки про вбивство на Поділлі видатного українського композитора Миколи Леонтовича у січні 1921 р. Д.Ревуцький був серед тих перших, хто на чолі з визнаним композитором Кирилом Стеценком згуртувався у Комітет пам’яті М.Д.Леонтовича. Комітет потім розрісся у знаменне для національної культури Всеукраїнське музичне товариство ім. М.Д.Леонтовича.
Шанувальник і духовний учень М.В.Лисенка, Д.Ревуцький упродовж усього життя опрацьовує його спадщину і друкує досконало прокоментовані видання творів митця. До цієї роботи він залучив молодшого брата, який редагує музичні тексти Лисенка. Д.Ревуцькому завдячуємо появу низки ґрунтовних праць; це, зокрема, надруковані у різних номерах “Етнографічного вісника” статті “Українська рогова музика”, “Андріашіада” – опера М.Лисенка”, “Було колись – на Вкраїні поле зеленіло…”, “Хорова діяльність М.Лисенка” та ін., монографії “Гулак–Артемовський і його комічна опера “Запорожець за Дунаєм” (1936), “Шевченко і народна пісня” (1938). Справжнім пам’ятником Д.М.Ревуцькому стали три випуски (1926-1929 рр.) його збірників українських народних пісень “Золоті ключі” (по 125 пісень у кожному) з коментарями академічного рівня.
1918–32 працював у Київ. Музичнодраматичному інститут ім. М.Лисенка (від 1923 – професор), де викладав орфоепіку на театральному ф-ті та власне опрацьований курс “Історія пісні”.
Після показових судових процесів НКВС 1932 р. керівництво інституту, боячись величезного авторитету професора серед студентства, звинувачує Дмитра Миколайовича у буржуазному націоналізмі та розповсюдженні “петлюрівської ідеології” й виключає зі складу викладачів (подібне звинувачення стосувалося і вченого-музикознавця М.Грінченка). Д.Ревуцькому, на щастя, вдалося уникнути арешту; залишалася науково-дослідницька та видавнича діяльність, якій він віддався з повною силою.
Дмитрові Миколайовичу належать переклади українською мовою опер “Фауст” Ш.Гуно (й донині співають цей текст), “Викрадення з сералю” В.А.Моцарта, “Пророк” Д.Мейєрбера, “Паяци” Р.Леонкавалло, “Продана наречена” Б.Сметани, “Трьохгрошова опера” К.Вайля, “Руслан і Людмила” М.Глінки, “Алєко” С.Рахманінова (загалом до півтора десятка).
Дмитра Ревуцького поновлюють на роботі в Інституті мистецтвознавства АН УРСР, він бере активну участь у підготовці й проведенні знаменитої Республіканської наради кобзарів у квітні 1939 р., де, крім виголошення доповіді, ще й виконує народні думи та пісні, демонструє давні традиції кобзарського співу.
У вересні 1939 р. у Дмитра Миколайовича стався інсульт. І як тілько-но поліпшився стан здоров’я, Дмитро Миколайович повернувся до роботи над своєю великою монографією про М.В.Лисенка, бо наближався 100-річний ювілей класика української музики. Наближався і трагічний кінець життя Дмитра Миколайовича Ревуцького. 29 грудня 1941 р. у вже окупованому ворогом Києві, на квартиру професора було вчинено напад.
Був убитий (разом із дружиною) агентом НКВС. Ревуцькому встановлена меморіальна дошка на Прилуцькій гімназії (1997). Його ім’я внесено до реєстру “100 найвідоміших українців” (2002).
Сьогодні виповнюється 90 років від дня народження Олександра Івановича Білаша, українського композитора, народного артиста України, Героя України, Лауреата Державної премії ім.Т.Г.Шевченка. Народного артиста СРСР.
Олександр Білаш народився 6 березня 1931 р. у селі Градизьк Глобинського району Полтавської області. Батько Іван Опанасович Білаш працював бухгалтером, мама — Євдокія Андріївна (у дівоцтві Тонкошкур), — сільська трудівниця. Олександр Білаш закінчив Житомирське музичне училище, згодом Київську консерваторію (композиторське відділення, клас професора М. Вілінського).
В 1976-1994 роках очолював Київську організацію Спілки композиторів України. Був секретарем Всесоюзної організації, а у 1999 р. його обрали 1-м головою ГО Земляцтво «Полтавці» в м. Кисні.
Коло музичних інтересів О. Білаша досить широке, це не лише пісні, яких у творчому доробку композитора понад 400, це і музика до кінофільмів (“Катя-Катюша”, “Роман і Франческа”, “Сейм виходить з берегів”, “Сон”, “Бур’ян”, “Легендарний Севастополь”, “Дума про місто”, “Вир”, “Небезпечна гастроль), спектаклів, фортепіанні концерти, оперети, дві опери (“Гайдамаки” за поемою Т.Шевченка (1965, лібрето В.Шевчука) та “Прапороносці” за романом О.Гончара (1985, лібрето Б.Олійника)) та моноопери (“Балада війни” на слова І.Драча (1971) та “Сповідь білого тюльпана” за повістю Ч.Айтматова (1999)), симфонічні твори ( “Вишневий вітер” на слова І.Драча “На смерть поета”, присвячена Т.Шевченку (1989), “Надвечірні дзвони” (“Голод-33”) на слова В.Бровченка (1993) та “Поклони” на слова І.Франка (1994)).
В період між 1977 та 2001 рр. ним було створено десять поетичних збірок, серед них – “Мелодія”, “Криниця”, “Ластів’яні ноти”, “Мамине крило та ін.
Д. Павличко, Б. Олійник, М. Ткач, І. Драч, В. Юхимович це ті друзі і творчі побратими із якими О. Білаш постійно спілкувався, багато писав на їхні тексти.
Унікальна риса вокальних творів О.Білаша – їх універсальність, “всеужитковість”. Вони однаково доречні і в філармонійних концертах, і на широкій естраді, і – ніде правди діти – за сімейним столом. Серед виконавців пісень композитора – Д.Гнатюк, К.Огнєвий, М.Кондратюк, А.Мокренко, Ю.Гуляєв, В.Тіткін, О.Таранець та М.Ритвицький, квартет «Явір», тріо бандуристок Українського радіо, тріо «Либідь», Д. Петрнненко, Г Ципола, Є. Мірошниченко, Л. Остапенко. і, звичайно, люба дружина та мати двох білашевих доньок – Лариса Іванівна Остапенко.
Джерела:
Олександр Білаш [Текст] : Нарис / І. О. Немирович ; Під ред. Т.С.Невінчаної; Худож. Б.Й.Бродський. – К. : Музична Україна, 1979. – 72 с.
25 грудня виповнюється 125 років від дня народження українського композитора і хорового диригента Григорія Верьовки. Створений музикантом хор, що тепер носить його ім’я, сьогодні займає почесне місце серед всесвітньо відомих українських брендів.
Григорій Гурійович Верьовка народився1895 року в козацькому містечку Березна на Чернігівщині в родині селянина-ремісника, що налічувала 12 осіб і жила в бідності. Помітивши у сина неабиякі музичні здібності, батьки віддали сина до архієрейського хору в Чернігові. У той час хлопчик самотужки навчився грати на скрипці, яку виміняв у шкільного товариша за ковзани. Згодом Григорій вступив до духовної семінарії, де навчився гри на різних музичних інструментах, співав у семінарському хорі, а потім став його регентом. У 1919 році композитор разом з П. Тичиною організував великий самодіяльний хор, перетворений пізніше в капелу-студію ім. Леонтовича. На базі хору відкрилася професійна музична школа, директором якої став Григорій Гурійович. Композитор був також професором Київської консерваторії.
11 вересня 1943 року Григорій Верьовка створив Державний український народний хор, до якого увійшли 134 особи: співаки, кобзарі й бандуристи, артисти балету. Створюючи хор, композитор їздив по селах і містечках усієї України в пошуках талантів. У 1943—1964 роках Г.Верьовка був художнім керівником і головним диригентом хору. Першою помічницею, наснагою і духовною посестрою диригента стала його дружина Елеонора Скрипчинська. Це було поєднання Співця і Музики. Разом вони створили й очолили колектив, що яскравів небаченою мистецькою зіркою. 1964 року хору надано ім’я Григорія Верьовки. Український хор був на гастролях у Румунії, Польщі, Фінляндії, Бельгії, Люксембурзі, Німеччині. Народний колектив з року в рік вдосконалював майстерність. У кожній з країн, де проходили виступи, артисти співали українські пісні.
Як композитор Григорій Гурійович працював переважно в царині хорової масової пісні, займався обробками народних пісень. Його твори широко популярні, багато з них стали народними. Ним написані пісні, присвячені рідній землі, зокрема: «Ой, як стало зелено», «Ой чого ти, земле, молодіти стала» та інші, а також жартівливі пісні. Композитор обробляв церковні розспіви, збагачуючи їх інтонаціями українських народних пісень, створював ліричні романси, інструментальні композиції для скрипки з фортепіано, симфонічного оркестру.
Сьогодні Національний заслужений академічний український народний хор України імені Г. Г. Верьовки налічує більше ніж 150 учасників. Репертуар хору сягає більше ніж 1000 творів.
