22 квітня виповнюється 115 років від дня народження українського композитора і диригента, музично-культурного діяча Галичини Євгена Козака!
Євген Козак був у числі небагатьох, хто розвинув традиції Львівської хорової школи. З його ініціативи відбувалися різні мистецькі заходи, конкурси, концерти, огляди хорів Галичини. Особливий успіх і визнання принесли композитору пісні «Вівчарик», «Верховино, мій ти краю», численні обробки буковинських і галицьких народних пісень, а пісенні композиції майстра «Львівський вальс» та «Львів’янки» і в наш час залишаються музичною візитівкою міста Львова.
Євген Теодорович Козак народився в 1907 році у Львові в сім’ї священника. Музичні здібності стали проявлятися в Євгена дуже рано – жодне родинне свято чи місцеві концерти не обходилися без участі здібного до співу голосистого хлопця. Закінчивши консерваторію Польського музичного товариства у Львові, юнак розпочав свою музичну кар’єру. Євген організував та очолив чоловічий вокальний квартет «Ревелєрси Євгена (1928 – 1939). Для свого колективу композитор створював обробки українських народних пісень і писав оригінальні твори легкого жанру. Поступово слава «Ревелєрсів Євгена» зростала, і квартет став відомим у Галичині. До речі, у складі квартету піаністом був Роман Шухевич, майбутній головнокомандувач УПА, а солістом – його рідний брат Юрій. Квартет виступав у кінотеатрах перед сеансами, а також на Львівському радіо, активно просуваючи українську естрадну музику, що базувалася на відомих пісенних хітах у поєднанні з елементами джазової гармонії та специфічної манери виконання.
Євген Козак активно займався і педагогічною діяльністю. Він викладав у Львівському музичному училищі, у Педагогічному інституті, а від 1959 року був викладачем Львівської консерваторії, а згодом став і її проректором.
У своїй пісенній творчості Євген Теодорович часто звертався до народних пісень західного регіону України – гуцульських, лемківських, бойківських, а також закарпатських та буковинських народних пісень. Цей фольклор оригінальний і своєрідний щодо мелодики, ритміки, гармонії. Опрацьовуючи ці пісні, композитор залишав у них діалектизми, зумівши передати дотепні й жваві українські інтонації: «Здалека-сме приїхали», «Юш мелем», «Ой верше, мій верше».
Серед обробок пісень літературного походження у творчості галицького майстра – «Думи мої, думи», «Реве та стогне Дніпр широкий», «По діброві вітер виє», «Садок вишневий коло хати» (на слова Т. Шевченка), «Стоїть гора високая» (на слова Л. Глібова), «Ніч яка, Господи, зоряна, ясная» (на слова М. Старицького) та ряд аранжувань стрілецьких пісень.
Євген Козак не уявляв свого життя без Галичини та рідного серцю Львова. І його творчість сповнена глибокої любові до рідної землі, просякнута її пахощами, величною красою, волелюбною енергією української нескоримої нації.
У страшні для нашої країни дні війни в кожного – своя зброя! Не стоять осторонь і артисти. Вони ідуть у тероборону, волонтерять, створюють нові пісні. Створив нову композицію «Забирайся, війна!» і Павло Табаков – український співак, композитор, мультиінструменталіст (грає на роялі, гітарі, акордеоні), володар голосу в три октави.
Павло Табаков – випускник Львівської музичної академії імені Миколи Лисенка, переможець телепроєктів «Шанс» та «Голос країни», учасник національного добору на конкурс «Євробачення» 2011 року. Співак є солістом та аранжувальником львівського октету «Орфей». У репертуарі виконавця – пісні українською, російською, англійською, французькою, італійською, іспанською мовами. Павло – різноплановий артист: він працює в жанрах поп, поп-рок, джаз, академічна класика… 2013 року Павло Табаков разом із Тарасом Чубаєм, «Піккардійською терцією», Оксаною Мухою та хоровою капелою «Трембіта» створили музичний проєкт «Проєкт Івасюк», в рамках якого провели тур по Україні.
Нова пісня Павла Табакова «Забирайся, війна!» народжена «з великого болю і великої боротьби, які переживає український народ. І водночас – з віри в перемогу України». «На нашу землю прийшов антихрист. Такого жаху, такої жорстокості, таких страждань українці й уявити не могли. Це геноцид росії проти українського народу. Але перемога – за нами, бо правда на нашому боці і з нами Бог», – упевнений артист.
Можливо, хтось помилково вважає, що війна – не час для пісень. Але, насправді, часто саме пісні вели в бій, допомагали впоратися з емоціями в найскрутніші часи та піднімали бойовий дух. А українці – одна із найспівочіших націй у світі, тож не дивно, що наші виконавці та музиканти не лише пішли боронити країну зі зброєю в руках, а й отримали новий поштовх для творчості.
Біль, лють, страх за майбутнє, ненависть до ворогів і любов до своєї країни та рідних – усе це відчуває кожен українець. І доволі часто внутрішні переживання виливаються у творчість. Багато хто з виконавців у своїй творчості використовував військову тематику усі вісім років – відколи в Україні розпочалася війна. Та в дні відкритого протистояння і боротьби з російським окупантом в українському музичному мистецтві стався справжній сплеск патріотичного духу.
У перші дні війни презентувала свою пісню на підтримку народові і українська співачка Христина Соловій. Ми пам’ятаємо її ліричні твори «Тримай», «Синя пісня» та композицію «Стежечка», що стала офіційним саундтреком до фільму «Крути 1918». Нова пісня – це версія італійської народної пісні Bella Ciao. Пісня, що перекладається як «Бувай, красуне», набула розголосу серед учасників італійського Руху Опору за часів Другої світової війни і стала гімном у 60-х роках. Христина Соловій вирішила створили україномовну версію італійської пісні, поклавши в її основу події днів війни росії з Україною. Пісня тепер має назву «Українська лють». Співачка присвятила її «нашим героям, ЗСУ і всім, хто зараз бореться за рідну землю».
13 лютого виповнюється 130 років від дня народження видатної української оперної співачки Марії Литвиненко-Вольгемут!
Сучасники порівнювали виконавицю з богинею музики та поезії. А директор Київського російського драматичного театру К. Хохлов відзначав: «Я ніколи на чув такого співу!»
Марія Іванівна Литвиненко-Вольгемут народилася 1892 року в Києві в сім’ї робітника заводу «Арсенал» і селянки з Полтавщини. Дівчинка з дитинства любила співати народні пісні. Батько помітив захоплення дочки і в 7 років віддав її до церковного хору. Будучи школяркою, Марія часто ходила до театру з друзями, на різноманітні концерти. Вистави її захоплювали й полонили уяву. Марія гартувала свій талант у музичній школі відомого композитора й піаніста-віртуоза М. Тутковського, а після школи дівчина вступила до Київського музичного училища за класом співу, яке закінчила з відзнакою. Під час студентства часто брала участь у різних виставах, намагаючись подолати свій страх перед публікою.
Як актриса й співачка Марія дебютувала в трупі М. Садовського. Тут вона вчилася театральній майстерності у відомої актриси театру М. Заньковецької. У 1915 році співачка одружилася з театральним адміністратором Григорієм Вольгемутом і взяла подвійне прізвище. Марія виступала в оперних театрах багатьох міст – Петрограда, Вінниці, Харкова, Києва. У 1919 році в Києві разом з режисером Л. Курбасом та художником А. Петрицьким брала участь в організації та входила до складу першого українського радянського оперного театру «Українська музична драма», який проіснував до вересня 1919 року. З 1935 до 1953 року з невеликими перервами Марія співала на сцені Київського театру опери і балету, з 1944 року викладала вокал у Київській консерваторії.
Сценічна кар’єра співачки тривала понад 40 років. Марія була чудовою виконавицею. Вона мала сильний чистий голос та високорозвинену вокальну техніку. Можливості голосу дозволяли їй опанувати дуже широку палітру сопранових партій – від центральних драматичних до ліричних. Крім цього вокалістка мала ідеальну слухову пам’ять. Будучи сильно короткозорою, Марія не могла бачити жести диригента, тому скрупульозно вивчала всю партитуру опери напам’ять і визначала місце свого вступу на слух. Це явище в оперній практиці дуже рідкісне: тільки особлива музикальність та пам’ять можуть дозволити співаку користатися виключно слуховим самоконтролем.
Співачка також з великим успіхом виступала на оперних сценах Берліна, Мюнхена, Гамбурга, Лейпцига. За своє творче життя Марія встигла зіграти в понад 100-а виставах, її репертуар складав понад 70 оперних партій! Співачка створила яскраві образи, позначені національним колоритом: Оксана, Одарка («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Панночка, Наталка, Настя («Утоплена», «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба» М. Лисенка) та інш.
Марія також виконувала партії класичного репертуару, співала українські народні пісні. Співачка вважалася однією з найкращих виконавиць вагнерівського репертуару, була першою в СРСР виконавицею ролі Турандот в однойменній опері Дж. Пуччіні.
Джерела:
Швачко Т. А. Марія Литвиненко-Вольгемут. – К.: Муз. Україна, 1986. – 136 с.
Ісаченко І. Марія Іванівна Литвиненко-Вольгемут. – К.: Державне вид-во образотворчого мистецтва і муз. літератури, 1960. – 30 с.
15 січня виповнилося 30 років від дня затвердження Верховною Радою України Державного гімну України.
Державний гімн України – один із головних державних символів нашої країни, так само, як прапор і герб. Він ідентифікує нашу державу на міжнародних зібраннях, форумах, спортивних змаганнях. Державним гімном нашої країни є пісня «Ще не вмерла України і Слава, і Воля» на слова Павла Чубинського й музику Михайла Вербицького.
Створення українського гімну бере початок з 1862 року. Фольклорист Павло Чубинський був яскравою фігурою серед київської богеми. У свої 23 роки він уже був доктором юридичних наук, журналістом, автором публікацій у модному та прогресивному журналі «Основа». Веселі сербські студенти, що завітали на гостини до молодого чоловіка, заспівали патріотичну пісню, у якій звучали рядки «срце бије и крв лије за своју слободу». Почувши ці слова, Павло схопив олівець та папір, пішов до своєї кімнати, і, за пів години повернувшись до товариства, тримав у руках майбутній гімн України.Пісню «Ще не вмерла Україна» тут же відразу й проспівали на сербський мотив. Вірш дуже швидко поширився серед українофільських гуртків – без інтернету, гаджетів, смартфонів. Чутки про нього докотилися до російської поліції. Павло Чубинський був звинувачений шефом поліції в авторстві «обурливих пісень і прокламацій» і «за шкідливий вплив на уми простолюдинів» був висланий на проживання під наглядом поліції в Архангельську губернію.
Уперше текст вірша «Ще не вмерла Україна» був надрукований у львівському журналі «Мета» в 1863 році. Отримавши поширення на Західній Україні, вірш не пройшов повз увагу релігійних діячів того часу. Один із них, отець Михайло Вербицький, греко-католицький священник села Млини (Австро-Угорщина), знаний композитор свого часу бувзахоплений віршем Павла Чубинського і написав музику до нього. Михайло Вербицький був церковним композитором і в цю патріотичну пісню влив церковне звучання. У гімнах ніде такого немає! Це унікальний твір: гімн, у якому є ознаки літургійного початку. Михайло Вербицький написав музику для пісні для виконання на гітарі. То був його улюблений інструмент, замолоду за «веселі пісні й гру на гітарі» його навіть двічі виключали з Львівської духовної семінарії. І тільки згодом композитор адаптував музику для хору.
Уперше твір з нотами був надрукований у 1865 році. Перше публічне виконання пісні відбулося 10 березня 1865 року в Перемишлі як завершальний номер концерту, присвяченого Тарасові Шевченку. Згодом пісня почала поширюватися не лише на західноукраїнських землях, а й на Наддніпрянщині й у місцях компактного проживання українців – у Канаді та США. Новий імпульс гімну і широке його поширення відбулося за часів УНР і ЗУНР. Його виконували різні хорові колективи та духові оркестри. А 15 березня 1939-го року пісня отримала статус офіційного гімну Карпатської України.
Але пісня мала й багато ненависників. Її нещадно знищували: восени 1919-го року, окупувавши Київ, денікінці спалили всі наявні примірники «Ще не вмерла Україна», випущені 1917 року. Однак такої лютої ненависті, якою палав до неї більшовицький режим, пісня не знала ніколи. Її оголосили буржуазно-націоналістичною, суворо заборонили, жорстоко переслідували, а за її виконання можна було поплатитися не лише свободою, а й життям.
Наприкінці 1980-их – початку 1990-их пісня почала набирати широкого розголосу серед українців. 15 січня 1992 року Верховна Рада України затвердила музичну редакцію М. Скорика та Є. Станковича (для хору та фортепіано) Державного гімну, що знайшло своє відображення в конституції України. У 2005 році введено ювілейну монету номіналом 10 гривень «Державний Гімн Украї́ни», присвячену державному символу і випущену на відзначення 140-ї річниці його першого публічного виконання.
Джерела:
Чубинський Павло. “Ще не вмерла Україна”. – Київ: Акціонерне товариство “Обереги”, 1991. – 16 с.
Сьогодні виповнюється 110 років від дня народження видатного українського композитора Філіпенка Аркадія. Лауреат Державної премії СРСР (1949 р.), народний артист УРСР (1969 р.).
Народився в невеликому селищі Пуща-Водиця, сьогодні – частина Києва. Змалку захоплювався грою на сопілці діда пастуха. Цей інструмент і став першим, на якому Аркадій навчився грати. У гімназії він опанував гру на гітарі, мандоліні і балалайці, грав у шкільному оркестрі.
У 1926 році Філіпенко вступив до професійно-технічного училища на факультет річкового транспорту. Після закінчення почав працювати на суднобудівному заводі. У вільний час він грав і ставив аматорські вистави. В той час на Аркадія звертає увагу композитор Ілля Віленський, який був директором місцевої музичної школи. Віленський запропонував Філіппенку відвідувати школу. Там майбутній композитор вчився грати на фортепіано і вивчав теорію музики і композицію, в той же час працюючи токарем на суднобудівному заводі. Зважаючи на успіхи Філіпенка, Віленський відправляє талановитого учня до Музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка (сучасна консерваторія). Почавши заочником, Філіппенко згодом отримує дозвіл на денну форму навчання. Його головними вчителями були Л. Ревуцький, В. Косенко і Б. Лятошинський.
У 1939 р. народжується син, майбутній український композитор, Народний артист України Віталій Філіпенко. Та Аркадієві не судилося насолодитися батьківством. Того ж року, після закінчення інституту, він був покликаний в Червону армію, де залишився у військовому оркестрі до закінчення Другої світової війни.
Після перемоги Філіпенко повернувся до Києва, де продовжує кар’єру в якості композитора. У повоєнні часи стає лауреатом Сталінської премії (1943 р.) та Державної премії СРСР (1949 р.). Філіпенко бере участь у створенні Спілки композиторів України, де в середині 1950-х років обіймав посаду секретаря, з 1968 р. – члена президії, а з 1973 р. – заступника голови. З 1968 р. – секретар правління Спілки композиторів СРСР. З 1969 р. – народний артист УРСР. Писав у жанрі масової пісні (зокрема, для дітей), камерної музики. Його музику відрізняє мелодизм та національний колорит.
Твори:опера для дітей «У зеленому саду» (1967); музичні комедії «Голий президент» (1967), «Сто перша дружина султана» (1971), вокально-симфонічна поема «Дума про безсмертного Кобзаря» (на слова П. Тичини, 1960), симфонія «Героїчна поема» (1947), «Концертний вальс» (1957), п’ять струнних квартетів (1939, 1949, 1971, 1977, 1979); твори для хору з оркестром «Мати Вітчизна» (1966), «Ти прекрасна, Батьківщино моя» (1973), «Слава народу» (1975) та ін.; музика до драматичнихвистав «Калиновий час», «Чому усміхалися зорі» та ін.; музика до театральних і кіноспектаклів, радіо і телебачення «Урок життя», «Є такий хлопець», «Якщо любиш», «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Королівство кривих дзеркал», «Варвара Краса – дівоча коса», «Золоті ночі»; “Є такий хлопець” (1956), “Чарівна ніч” (1958), “Мрії збуваються” (1959), “Світло у вікні” (1960), “З днем народження” (1962), “Сторінка життя” (1964), “Чому посміхаються зорі” (1966). А ще струнні квартети, солоспіви, численні дитячі пісні, хори та пісні, романси.
Катрусина пісня [Ноти] : Пісенник для малят. Вип. 1 / Упор. О.А.Грицюк; Худож. В.І.Анікін. – К. : Музична Україна, 1988. – 104 с.
Катрусина пісня [Ноти] : Пісенник для малят / Упор. І.М.Муратової; Худож. А.Паливода; Під ред. Н.В.Петішкіна. – Вип.3. – К. : Музична Україна, 1990. – 104 с.
Пісні з дитячих кінофільмів [Текст] : Для дітей середнього та старшого шкільного віку. Вип.5 / Під ред. Н.В.Петішкіної; Худож. В.А.Потієвський; Упор. П.Мережин. – К. : Музична Україна , 1985. – 50 с.
Пісні з дитячих кінофільмів [Текст] : Для дітей середнього та старшого шкільного віку. Вип.6 / Під ред. Н.В.Петішкіної; Худож. В.А.Потієвський; Упор. П.Мережин. – К. : Музична Україна , 1986. – 40 с.
Серце матері [Ноти] : Вокальні твори на слова українських поетів / Ющенко, Олекса Якович ; Під ред. Г.Я.Гембери; Худож. Н.М.Кононова. – Київ : Музична Україна, 1987. – 112 с.
Музичні вечори 88 [Ноти] : Співає український народний хор. Вип.2 / Упор. К.І.Котенко; Під ред. В.М.Пономаренко; Худож. Б.Й.Бродський. – К. : Музична Україна, 1988. – 48 с.
Сьогодні виповнюється 270 років від дня народження видатного українського композитора і диригента Дмитра Бортнянського. Він був одним із перших українських музикантів європейського рівня, що залишив по собі вагомий внесок у формуванні української та російської музичної школи. Найбільшу славу майстру принесли хорові твори, де він виступив новатором, створивши новий тип хорового концерту.
Дмитро Степанович Бортнянський народився 28 жовтня 1751 року в Глухові – столиці Гетьманщини та головній резиденції гетьмана Кирила Розумовського. Батько майбутнього композитора емігрував з Речі Посполитої на Гетьманщину, змінив своє прізвище на Бортнянський (за назвою рідного села) і був обраний на посаду козацького сотника, ставши членом полкової старшини Ніжинського полку. Музично обдарований хлопчик у 6 років був взятий до Глухівської співацької школи, яка готувала співаків для Придворної хорової капели в Петербурзі. І вже через 2 роки за сильний голос і музикальність, якими вирізнявся з-поміж однолітків, був відвезений до Петербурга до хорової капели, де хлопчик навчався у її керівника – італійського композитора Б. Ґалуппі. Дмитро став улюбленцем імператриці Єлизавети Петрівни, разом з іншими співаками брав участь у розважальних концертах, придворних виставах, церковних службах, вивчав іноземні мови й акторське мистецтво. Згодом Б. Ґалуппі, за вказівкою цариці, взяв свого вихованця до Італії, де Дмитро навчався протягом 10 років. Юнак вивчав музику італійських майстрів й успішно дебютував як композитор. Тут з’являються його перші опери – «Креонт», «Алкід» та «Квінт Фабій», що отримали схвальні відгуки у вибагливої італійської публіки.
У 28-річному віці Дмитро Бортнянський повернувся до Петербурга, де став капельмейстером Придворної співацької капели, а згодом і зайняв посаду директора. Як і його попередники, композитор поповнював капелу переважно вихідцями з України, зокрема учнями Глухівської співацької школи. За Д. Бортнянського Петербурзька придворна капела досягла високого рівня. Перебуваючи на службі керівника капелою, композитор створює велику кількість хорових концертів, пише інструментальну музику – клавірні сонати, камерні твори, складає романси на французькі тексти, створює 3 комічні французькі опери: «Святкування сеньйора», «Сокіл», «Син-суперник». У своїй творчості музикант часто використовував інтонації української народної пісенності. Це було зумовлено тим, що перші музичні враження композитор отримав в Україні, українцями були також і більшість друзів Д. Бортнянського та його вчитель – Марко Полторацький. Твори майстра приваблювали слухачів простотою і народною мелодійністю, поєднуючи в собі елементи народного кобзарського мистецтва й українського хорового співу.
Композитор користувався великим авторитетом. Імператор Олександр І навіть підписав «найвищий указ», згідно з яким до виконання в церкві допускалися або твори самого Дмитра Бортнянського, або музика, що отримала його схвалення.
Дмитро Бортнянський був першим композитором у Російській імперії, музичні твори якого почали виходити друком. В останні роки життя музикант працював над підготовкою до видання повного зібрання своїх творів, у яке він вклав майже всі свої кошти, але так і не побачив його. Композиторові вдалося лише видати найкращі зі своїх хорових концертів. Повне зібрання творів митця було видане в 10 томах 1882 року за редакцією композитора Петра Чайковського.
Джерела:
Корній, Лідія Пилипівна. Історія української музичної культури від давнини до початку ХХ століття / Лідія Корній. – К.: Муз. Україна, 2018. – 364 с., с. 133 – 144
22 травня виповнюється 100 років від дня народження українського композитора, диригента й педагога Олександра Олександровича Левицького, автора багатьох пісень і романсів.
Олександр Левицький народився в 1921 році на Харківщині. Здобув вищу музичну освіту, закінчивши теоретично-композиторський факультет Київської консерваторії. Під час 2-ї світової війни керував різними військовими ансамблями. Був художнім керівником музичних колективів Українського телебачення і радіо. Олександр Олександрович займався і викладацькою діяльністю. Упродовж 1967–81-го років займав посаду викладача музично-теоретичних дисциплін Київського інституту театрального мистецтва.
Композитор є автором камерно-вокальних циклів на слова Т. Шевченка, Лесі Українки, В. Бровченка, П. Тичини та М. Руденка. Написав багато пісень, що стали відомими. Зокрема, у співдружності з поетом Володимиром Морданем написав «Пісню-думу про Київ» та «Ой поле-поле». Олександр Левицький є творцем і симфонічної музики: автором опер («Червона шапочка» – за мотивами п’єси Євгена Шварца, «Різдвяна казка», «Собака на сіні» – за п’єсою Лопе де Вега), численних сюїт та увертюр («Молодіжна святкова увертюра», «Дума про Дніпро», «Танцювальна сюїта»), творів для скрипки й фортепіано, музики до драматичних спектаклів, радіовистав та фільмів.
Його епічні твори сповнені масштабної сили й величності звучання, а пісні й романси – тонкого ліризму й ніжності почуттів.
Сьогодні виповнюється 140 років від дня народження Ревуцького Дмитра Миколайовича мистецтвознавця, літературознавця, фольклориста, перекладача, одиного з основоположників українського музикознавства, зокрема лисенкознавства.
Дмитро Ревуцький народився 5 квітня (за новим стилем) 1881 р. в Іржавці. Він був первістком у сім’ї, яка пишалася своїм родом. По батькові – Миколі Гавриловичу Ревуцькому (1843-1906) – засновником династії вважали легендарного козака Петра Ревуху з коша Петра Конашевича Сагайдачного. Нащадки козака Ревухи утворили дві могутні гілки роду – західну полонізовану (аж до відомих магнатів Ржевуських) та східну православну (переважно з Полтавщини й Чернігівщини), що особливо відома представниками священицького сану. Початкову освіту Дмитро Ревуцький отримав удома, від батьків. Потім навчався в Чернігівській (1891–1899) та Прилуцькій (1890, 1899–1900) гімназіях. З 1900 р. Дмитро Ревуцький – студент історико-філологічного факультету Київського університету, дипломна робота: “Оссіянізм у Росії” (керівник – В.Перетц).
Дмитро записався до хору Миколи Лисенка разом зі своїм товаришем Миколою Шиманським (обидва мали ліричні тенори) і проспівав у ньому два роки, був також помічником старости. М.В.Лисенко звернув увагу на талановитого юнака, його музикальність, заохочував Дмитра до творчої роботи (зберігся рукописний нотний зошит Д.Ревуцького, у якому є кілька обробок народних пісень для соло з супроводом фортепіано, зокрема пісень, записаних під Златополем на Київщині, наприклад, “Як я був богат…”, “Ой зірву я з рожі квітку” та ін.). Дружні стосунки з композитором особливо стали у пригоді, коли Дмитро привів до М.В.Лисенка свого молодшого брата Левка, і той почав вчитися у нього грі на фортепіано та початкам композиції. Ніхто тоді й гадки не мав, що з часом Дмитро Ревуцький зануриться у вивчення Лисенкової спадщини, буде видавати його твори, закладе підвалини нового наукового напряму – “лисенкознавства”. На той час у Д.Ревуцького вже була сім’я: восени 1904 р. він одружився з Катериною Миколаївною Ураловою – донькою батькового шкільного товариша з полтавської семінарії, а 1905 р. у них народився первісток – син Миколка, названий так на честь обох дідусів.
Працював викладачем словесності (1906–09) в приватній школі Ревеля (нині м. Таллінн, Естонія). Восени 1909 р. він повертається до Києва. Викладає у гімназії № 7, відомій у місті своїм проукраїнським спрямуванням. Серед численних учнів Д.Ревуцького були й два майбутні академіки – літературознавець Михайло Алєксєєв та поет Максим Рильський. Від 1918 р. Дмитро Миколайович активно долучився до будівництва української культури, реалізуючи духовний заповіт Української Громади – Драгоманова, Лисенка, Лесі Українки. Він – один з перших професорів новоствореного Музичнодраматичного інституту ім. М.Лисенка, де на театральному факультеті викладає орфоепію – правильну вимову української мови; продовжує вчителювати в київських гімназіях.
Перенести горе допомогла напружена робота над давно задуманою книгою для української школи “Українські думи та пісні історичні” (1919 р.), на сторінках якої він виклав свою мрію про виховання українського громадянина-патріота та весь свій багаторічний педагогічний досвід. Плідна праця у відділі, деканом якого була уславлена Марія Михайлівна Старицька, спонукала Дмитра Ревуцького до написання унікальної й донині книги-підручника “Живе слово. Теорія виразного читання…” (1920 р.), яку дуже високо цінували визначні діячі українського театру Лесь Курбас та Йосип Гірняк. Після трагічної звістки про вбивство на Поділлі видатного українського композитора Миколи Леонтовича у січні 1921 р. Д.Ревуцький був серед тих перших, хто на чолі з визнаним композитором Кирилом Стеценком згуртувався у Комітет пам’яті М.Д.Леонтовича. Комітет потім розрісся у знаменне для національної культури Всеукраїнське музичне товариство ім. М.Д.Леонтовича.
Шанувальник і духовний учень М.В.Лисенка, Д.Ревуцький упродовж усього життя опрацьовує його спадщину і друкує досконало прокоментовані видання творів митця. До цієї роботи він залучив молодшого брата, який редагує музичні тексти Лисенка. Д.Ревуцькому завдячуємо появу низки ґрунтовних праць; це, зокрема, надруковані у різних номерах “Етнографічного вісника” статті “Українська рогова музика”, “Андріашіада” – опера М.Лисенка”, “Було колись – на Вкраїні поле зеленіло…”, “Хорова діяльність М.Лисенка” та ін., монографії “Гулак–Артемовський і його комічна опера “Запорожець за Дунаєм” (1936), “Шевченко і народна пісня” (1938). Справжнім пам’ятником Д.М.Ревуцькому стали три випуски (1926-1929 рр.) його збірників українських народних пісень “Золоті ключі” (по 125 пісень у кожному) з коментарями академічного рівня.
1918–32 працював у Київ. Музичнодраматичному інститут ім. М.Лисенка (від 1923 – професор), де викладав орфоепіку на театральному ф-ті та власне опрацьований курс “Історія пісні”.
Після показових судових процесів НКВС 1932 р. керівництво інституту, боячись величезного авторитету професора серед студентства, звинувачує Дмитра Миколайовича у буржуазному націоналізмі та розповсюдженні “петлюрівської ідеології” й виключає зі складу викладачів (подібне звинувачення стосувалося і вченого-музикознавця М.Грінченка). Д.Ревуцькому, на щастя, вдалося уникнути арешту; залишалася науково-дослідницька та видавнича діяльність, якій він віддався з повною силою.
Дмитрові Миколайовичу належать переклади українською мовою опер “Фауст” Ш.Гуно (й донині співають цей текст), “Викрадення з сералю” В.А.Моцарта, “Пророк” Д.Мейєрбера, “Паяци” Р.Леонкавалло, “Продана наречена” Б.Сметани, “Трьохгрошова опера” К.Вайля, “Руслан і Людмила” М.Глінки, “Алєко” С.Рахманінова (загалом до півтора десятка).
Дмитра Ревуцького поновлюють на роботі в Інституті мистецтвознавства АН УРСР, він бере активну участь у підготовці й проведенні знаменитої Республіканської наради кобзарів у квітні 1939 р., де, крім виголошення доповіді, ще й виконує народні думи та пісні, демонструє давні традиції кобзарського співу.
У вересні 1939 р. у Дмитра Миколайовича стався інсульт. І як тілько-но поліпшився стан здоров’я, Дмитро Миколайович повернувся до роботи над своєю великою монографією про М.В.Лисенка, бо наближався 100-річний ювілей класика української музики. Наближався і трагічний кінець життя Дмитра Миколайовича Ревуцького. 29 грудня 1941 р. у вже окупованому ворогом Києві, на квартиру професора було вчинено напад.
Був убитий (разом із дружиною) агентом НКВС. Ревуцькому встановлена меморіальна дошка на Прилуцькій гімназії (1997). Його ім’я внесено до реєстру “100 найвідоміших українців” (2002).
Сьогодні виповнюється 90 років від дня народження Олександра Івановича Білаша, українського композитора, народного артиста України, Героя України, Лауреата Державної премії ім.Т.Г.Шевченка. Народного артиста СРСР.
Олександр Білаш народився 6 березня 1931 р. у селі Градизьк Глобинського району Полтавської області. Батько Іван Опанасович Білаш працював бухгалтером, мама — Євдокія Андріївна (у дівоцтві Тонкошкур), — сільська трудівниця. Олександр Білаш закінчив Житомирське музичне училище, згодом Київську консерваторію (композиторське відділення, клас професора М. Вілінського).
В 1976-1994 роках очолював Київську організацію Спілки композиторів України. Був секретарем Всесоюзної організації, а у 1999 р. його обрали 1-м головою ГО Земляцтво «Полтавці» в м. Кисні.
Коло музичних інтересів О. Білаша досить широке, це не лише пісні, яких у творчому доробку композитора понад 400, це і музика до кінофільмів (“Катя-Катюша”, “Роман і Франческа”, “Сейм виходить з берегів”, “Сон”, “Бур’ян”, “Легендарний Севастополь”, “Дума про місто”, “Вир”, “Небезпечна гастроль), спектаклів, фортепіанні концерти, оперети, дві опери (“Гайдамаки” за поемою Т.Шевченка (1965, лібрето В.Шевчука) та “Прапороносці” за романом О.Гончара (1985, лібрето Б.Олійника)) та моноопери (“Балада війни” на слова І.Драча (1971) та “Сповідь білого тюльпана” за повістю Ч.Айтматова (1999)), симфонічні твори ( “Вишневий вітер” на слова І.Драча “На смерть поета”, присвячена Т.Шевченку (1989), “Надвечірні дзвони” (“Голод-33”) на слова В.Бровченка (1993) та “Поклони” на слова І.Франка (1994)).
В період між 1977 та 2001 рр. ним було створено десять поетичних збірок, серед них – “Мелодія”, “Криниця”, “Ластів’яні ноти”, “Мамине крило та ін.
Д. Павличко, Б. Олійник, М. Ткач, І. Драч, В. Юхимович це ті друзі і творчі побратими із якими О. Білаш постійно спілкувався, багато писав на їхні тексти.
Унікальна риса вокальних творів О.Білаша – їх універсальність, “всеужитковість”. Вони однаково доречні і в філармонійних концертах, і на широкій естраді, і – ніде правди діти – за сімейним столом. Серед виконавців пісень композитора – Д.Гнатюк, К.Огнєвий, М.Кондратюк, А.Мокренко, Ю.Гуляєв, В.Тіткін, О.Таранець та М.Ритвицький, квартет «Явір», тріо бандуристок Українського радіо, тріо «Либідь», Д. Петрнненко, Г Ципола, Є. Мірошниченко, Л. Остапенко. і, звичайно, люба дружина та мати двох білашевих доньок – Лариса Іванівна Остапенко.
Джерела:
Олександр Білаш [Текст] : Нарис / І. О. Немирович ; Під ред. Т.С.Невінчаної; Худож. Б.Й.Бродський. – К. : Музична Україна, 1979. – 72 с.
Library Art Blog 