Найвідоміший хлопчик Голлівуда

26 серпня відзначає свій день народження відомий американський актор, один з найуспішніших дітей-акторів в історії Голлівуду – Маколей Калкін.

Ось уже понад 30 років глядачі в усьому світі чекають, коли його герой Кевін залишиться «один удома». Як же склалася доля зіркового хлопчика?

Маколей Карсон Калкін народився 1980 року в Нью-Йорку. Його акторська кар’єра розпочалася рано і дуже стрімко. Уже в чотири роки талановитий хлопчик потрапив до театру, де грав у дитячих виставах. На Маколея, що мав фотогенічну зовнішність, звернули увагу рекламні продюсери – і хлопець став зніматися в рекламних роликах Америки, практично ставши зіркою. Уже в 6 років у молодого актора був власний агент, а в 9 років хлопчик користувався послугами адвоката!

Згодом Маколея запросили на головну роль у фільмі «Дядечко Бак». На знімальному майданчику юного актора побачив режисер Джон Х’юз, який саме закінчував сценарій «Один удома» і шукав актора для виконання головної ролі в картині. Коли він побачив Маколея, то зрозумів, що іншого Кевіна просто бути не може. І вже в наступному 1990 році перед самим Різдвом сімейний комедійний блокбастер вийшов на екрани, викликавши неабиякий ажіотаж. Фільм «Один удома» потрапив до Книги рекордів Гіннеса як комедія, що зібрала найбільше грошей у прокаті. А Маколей Калкін став практично національним героєм. За роль у фільмі актор отримав гонорар в 100 тисяч доларів, а за роль у продовженні «Один удома-2» – 5 мільйонів доларів.

Паралельно зі зйомками в кіно Маколей знімався в музичних кліпах самого Майкла Джексона. Актор та музикант стали добрими друзями. Більше того, Маколей навіть хрестив двох дітей Майкла Джексона.

Неабиякий успіх чекав актора і після виходу стрічок «Богатенький Річі» та «Хороший син».Та вже наступні фільми  «Нарівні з батьком», «Лускунчик», «Володар сторінок» глядачі зустріли не дуже привітно. Згубно вплинув на кар’єру Маколея його батько, що став менеджером сина. Він став одержимий великими гонорарами – вимоги зростали з кожним днем, він навіть вимагав, щоб у фільмах обов’язково знімали й інших дітей. Як результат, Маколею перестали пропонувати ролі.

Через 10 років перерви актор повернувся до кіномистецтва, зігравши у фільмах «Клубна манія», «Врятована» (2004), «Єрусалимський синдром» (2004), «Секс на сніданок» (2007), «Королі» (2009), «Шоу Геффігана» (2015) та інш.

У 2016 році Маколей Калкін заявив про завершення акторської кар’єри: «Я планую займатися малюванням, письменницькою діяльністю. Це дозволить мені, виходячи на вулицю, відчувати себе спокійно, залишатися непоміченим». Та актор не зник повністю з мистецького життя. У 2017 році він з’явився в образі легендарного музиканта Курта Кобейна, розіп’ятого на хресті, у кліпі співака Джоша Тілмана. Нині ж актор знімає власне шоу під назвою «Bunny Ears».

Джерела:

1. https://liza.ua/stars/biografii/makoley-kalkin-o-detstve-semkah-v-kino-i-lichnoy-zhizni/ – Зірки. Маколей Калкін
2. https://kino4ua.com/637-makoley-kalkn.html ­- Актори. Маколей Калкін

«Кожна роль – як остання!»

15 серпня виповнилося б 80 років від дня народження відомій українській актрисі Валерії Заклунній!

Ми її чудово пам’ятаємо за роллю жінки ватажка банди у фільмі «Місце зустрічі змінити не можна». Але крім того було в актриси ще багато яскравих ролей у кіно й театрі. Валерія Заклунна була знаною в мистецькому житті нашої країни. Вона мала звання Героя України, була членкинею Спілки театральних діячів України й Спілки кінематографістів України, віцепрезидентом Професійної гільдії кіноакторів України.

Валерія Гавриїлівна Заклунна народилася 1942 року в Сталінграді – у бункері в обкладеному ворогом місті. Батьки дівчинки були з України. Батько працював зв’язківцем у Хрущова, тож після народження Валерії сім’я була евакуйована до міста Енгельса. У 1950 році родина переїхала до Києва. Тут дівчинка пішла в школу. Вона росла слухняною й допитливою: добре вчилася, займалася гімнастикою і волейболом, відвідувала драматичну студію. Після закінчення школи Валерія вступила до технікуму водного транспорту, а згодом влаштувалася на завод при київському науково-дослідному інституті «Квант» креслярем-конструктором. Валерії шалено подобалася її робота: їхній відділ працював над розробкою приладів, встановлених на кораблі першого космонавта Ю. Гагаріна. На цій посаді Валерія пропрацювала 2 роки, а потім, за випадком долі, пішла в актриси. Тоді до Києва приїхала приймальна комісія Школи-студії МХАТ, що шукала таланти. Валерія пішла на спроби – і вже наступного дня дівчину запросили на іспити до Москви. Валерія вступила з першого разу.

Актрису запрошували працювати провідні московські театри, але вона прийняла запрошення від Ю. Лаврова, тодішнього художнього керівника Київського драматичного театру ім. Лесі Українки. Важливим аргументом було й бажання повернутися додому, до батьків у рідний Київ. Та таке рішення далося дівчині нелегко: Валерія  була одружена з майбутнім мультиплікатором Гаррі Бардіним, а він відмовився залишати Москву. Їхній шлюб тривав лише місяць.

Валерія Заклунна пропрацювала В Київському театрі ім. Лесі Українки до кінця свого життя, п`ять десятиліть. Її ролі, зіграні на сцені, стали дійсно значущими. На сцені актриса вживалася в образ до дрібниць, розчинялася в персонажі. Вона була актрисою «трагічною». Зіграні виконавицею ролі й сильні почуття особливо вражали в п’єсах «Переможниці» О. Арбузова, в «Молодих роках короля Людовика XIV» О. Дюма, в «Історії однієї пристрасті» за Г. Джеймсом та інш. До своєї роботи актриса завжди ставилася з особливим трепетом: «Кожна роль для мене – як остання!»

Величезну популярність актрисі приніс і кінематограф. Валерія Гавриїлівна зіграла головні ролі в більше ніж 30 художніх фільмах. Яскрава її робота у фільмах «Сибірячка», «Кохання земне», «Доля». До речі, у картину «Місце зустрічі змінити не можна» режисер Станіслав Говорухін заманив актрису обманом. Пообіцяв їй головну роль, а коли та дізналася, що має зіграти, і обурилася, виправдався: «Вона ж жінка головного бандита, всі рішення від неї залежать!» Актриса погодилася та зіграла дуже колоритного персонажа.

Українська актриса за своїм характером була сильна й рішуча. Вона неодноразово обиралася депутатом Верховної Ради, і її громадянська позиція завжди була принциповою. Тож актриса не могла мовчати й різко висловлювалася про відносини Росії й України. Її турбували Майдан та Крим.

Ім’я Валерії Заклунної, її талант та чудова гра навічно залишаться в історії українського мистецтва.

Джерела:

1. Нариси з історії театрального мистецтва України ХХ століття. – Київ: Інтертехнологія, 2006. – 1054 с.: іл, с. 695 – 827
2. https://stuki-druki.com/authors/zaklunnaya-valeriya.php – Знамениті люди. Валерія Заклунна
3. https://biography-life.ru/art/670-valeriya-zaklunnaya-biografiya-foto-lichnaya-zhizn-deti-prichina-smerti-aktrisy.html – Валерія Заклунна
4. https://biographe.ru/znamenitosti/valeriya-zaklunnaya/ – Знаменитості. Валерія Заклунна

Першопроходець в українському кінематографі

Завтра, 3 липня, виповнюється 90 років від дня народження визначного українського кінооператора й кінорежисера Вадима Іллєнка, відомого знятою комедійною картиною «За двома зайцями». Завдяки їй митець став лауреатом Державної премії України ім. О. Довженка.

Вадим Герасимович Іллєнко народився 1932 року в місті Новомосковську Дніпропетровської області в родині інженера-будівельника. Маленький Вадим дуже хотів навчитися грати на піаніно, але в батьків не було грошей на інструмент. Тоді хлопчик намалював на підвіконні чорно-білі клавіші й імітував гру. Пізніше батьки купили йому акордеон і віддали до музичної школи. Вадим Іллєнко – брат кінорежисерів Михайла та Юрія Іллєнків. Вадим – найстарший брат і започаткував у родині любов до кіно. Його вибір професії став вибором і братів. Вадим закінчив операторський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії в Москві. Хоч усі троє братів навчалися й жили в Москві, працювати вони поїхали до Києва. Вони говорили, що Україна – держава їхніх предків, тому українське в них закладено генетично. У 1955 році Вадим Іллєнко прийшов до Київської кіностудії ім. О. Довженка, пізніше працював на Одеській кіностудії та студії «Укртелефільм». Три брати Іллєнки в радянські часи знімали якісне українське кіно, яке залишається актуальним навіть сьогодні і несе в собі зародки професійного національного продукту.

Як оператор Вадим Герасимович зняв відому кінокартину «За двома зайцями», що має, без сумніву, позачасовий художній магнетизм привабливості. Прем’єра фільму відбулася 21 грудня 1961 року в Києві, а процес знімання кінокартини об’єднав чи не всю Україну. Також як кінооператор Вадим Іллєнко зняв фільми «Мовчать тільки статуї» (1962), «Вечір на Івана купала» (1968), «Поштовий роман» (1969), «Незручна людина» (1978), «Школа» (1980), «Гетьманські клейноди» (1993) та ін. Як режисер Вадим Герасимович поставив стрічки: «Повернення Вероніки» (1964), «Над нами Південний хрест» (1965), «Зозуля з дипломом» (1971), «Передай далі» (1988), «Останній бункер» (1990) та інш.

Вадим Іллєнко – один із лідерів української школи операторського мистецтва в 1950-80-і роки. У його роботах пластична довершеність композиції кадру, насиченість кольорової гами поєднуються із скрупульозністю відтворення атмосфери часу. У режисерських роботах майстра тонкий психологізм особистості синтезується з романтичною узагальненістю портретування часу.

Вадим Іллєнко все своє творче життя присвятив улюбленій праці, створюючи якісне українське кіно на національному ґрунті. Він любив свою землю і свій народ і зображував його життя у своїх картинах. У 2013 році брат Михайло Іллєнко показав Вадиму свій сценарій до фільму «Толока» – українського історичного фільму, екранізації вірша Т. Шевченка, фільму, у якому постає доля України й боротьба народу за волю. Вадимові Іллєнку так сподобалася майбутня стрічка, що він навіть заплакав – у свої 80 років він не мав сил узяти участь у зйомках.

Джерела:

1. Брюховецька Лариса. Майстри кінозображення. Київ: Редакція журналу “Кіно-Театр”, Видавничий дім “Києво-Могилянська академія”, 2020. 208 с., с. 34 – 67
2. https://www.5.ua/kultura/kino-v-henetytsi-zdobutky-kinorezhysera-vadyma-illienka-pershoprokhidtsia-v-ukrainskomu-kinematohrafi-172806.html – Кіно в генетиці: здобутки кінорежисера Вадима Іллєнка
3. https://kino-teatr.ua/uk/person/ilenko-vadim-11737.phtml – Кіно-театр. Вадим Іллєнко

«Я просто хотіла бути знаменитою…»

12 травня виповнилося 115 років від дня народження легендарної американської актриси Кетрін Хепберн!

Її по праву називали не інакше як «національним надбанням США» і «першою леді кінематографу». Американський інститут кіно визнав артистку найбільшою актрисою в історії Голлівуду. На рахунку Кетрін Хепберн 50 ролей, серед яких майже немає другорядних. Актриса 4 рази отримувала «Оскар» (більше, ніж будь-який інший актор або актриса в історії), а номінована була 12 разів!

Кетрін Хепберн народилася 1907 року в американському містечку Гартфорді. Батько майбутньої актриси був лікарем, а мати активно займалася проблемами жіночої рівноправності. Під впливом належного виховання Кетрін ще з дитячих років виявляла сильний характер і усвідомила: «Краще спробувати щось складне та зазнати невдачі, ніж діяти безпечно весь час». Дівчинка росла дуже спортивною, носила брюки й коротку стрижку і навіть називала себе хлопчачим ім’ям Джиммі. Перш ніж дівчина вирушила здобувати Нью-Йорк, вона отримала добру освіту: закінчила Брін-Мор-коледж із дипломами з історії та філософії. З 12-и років Кетрін виступала в аматорських виставах, а пізніше працювала в бродвейських театрах. Після перших сценічних успіхів 22-річною актрисою зацікавився Голлівуд. Юна Кетрін дебютувала в кіно 1932 року в фільмі «Білль про розлучення».

Свій перший «Оскар» актриса здобула дуже швидко – премію Кетрін приніс її третій фільм «Рання слава». І вже незабаром Кетрін Хепберн перетворилася на актрису, що стала самостійно вибирати собі режисерів. Артистка здобула неймовірну популярність у Голлівуді! Головною її якістю завжди була незалежність. Актриса завжди була дуже відвертою у своїх висловлюваннях і все робила так, як їй заманеться: відмовлялася давати інтерв’ю, носила повсякденний одяг в той час, коли очікували, що вона випромінюватиме гламур 24 години на добу, відкрито конфліктувала з досвідченішими колегами, коли вони не відповідали її стандартам. Мистецтвознавці відводять Кетрін одну з найвизначніших ролей у розвитку фемінізму в 20 столітті!

Американська актриса особливо полюбилася глядачам своїми ролями в картинах «Маленькі жінки» (1933), «Філадельфійська історія» (1940), «Ребро Адама» (1949), «Африканська королева» (1951), «Пет і Майк» (1952), «Літо» (1955), «Продавець дощу» (1956) та інш.

Під час зйомок фільму «Жінка року» (1942) Кетрін зустрілася з голлівудською зіркою першої величини Спенсером Трейсі, з яким її зв’язали надалі дев’ять картин і 26-річний роман. Кетрін і Трейсі стали найвідомішою парою Голлівуду – їх взаєминам присвячена книга Гарсона Кенін «Трейсі і Хепберн: особисті мемуари» (1972), що стала свого часу бестселером.

Акторська кар’єра Кетрін Хепберн тривала 73 роки! У своєму останньому фільмі актриса зіграла, коли їй було вже 87 років, і отримала за нього останню нагороду – «Премію Гільдії кіноакторів США».

До останніх днів життя актриса не втрачала оптимізму та почуття гумору: «Я занадто стара, тепер нехай молоді дряпаються вгору й пітніють!»

Джерела:

1. https://telegraf.com.ua/lifestyle/2022-05-12/5704913-astrlog-predskazal-ukraine-novuyu-fazu-voyny-i-nazval-datu-ee-zaversheniya – Кетрін Хепберн. Легендарна актриса
2. https://calendate.com.ua/person/1694 – Кетрін Хепберн
3. https://kino-teatr.ua/uk/person/hepburn-katharine-13708.phtml – Американська актриса Кетрін Хепберн

«Після перемоги ми зробимо нашу країну казкою»

З початком війни особливо хочеться чути людей, які завдяки їх професійним якостям оцінюють теперішню ситуацію не лише реалістично, але й емоційно. Безперечно, одним із таких голосів є голос заслуженої артистки України, актриси Ірми Вітовської.

Ірма Вітовська – топова українська актриса. Вона працює в київському Молодому театрі і в кіноіндустрії – є зіркою відомого серіалу «Леся+Рома» та однією з головних героїнь кінострічки Антоніо Лукіча «Мої думки тихі». Ірма має численні премії та нагороди: дворазова лауреатка національної кінопремії «Золота дзиґа», визнана найкращою актрисою національної премії від кінокритиків «Кіноколо», володарка двох національних премій «Телетріумф», лауреатка театральної премії «Київська пектораль» та інш.

Актриса має чітку громадянську позицію. Після російської збройної агресії проти України Ірма Вітовська відмовилася від співпраці з російськими кіновиробниками і намагалася допомогти військовим та людям, що потребують допомоги. Робила ляльки-мотанки, продавала їх (найдорожча коштувала 2,5 тисячі гривень), а виручені гроші передавала на допомогу армії; виконала головну роль в арт-проєкті «Оскар і рожева пані», створеному для збору коштів на потреби невиліковно хворих дітей. Сьогодні актриса, залишаючись в Україні, займається допомогою багатьом фондам і переселенцям. Допомагає їм потрапити в Європу, знайти там прихисток. Ірма Вітовська передбачала російську військову агресію багато років тому: «Простежувалися певні тенденції. Наприклад, у російському кінематографі почали відтворювати образ ворога з українців. Була «Біла гвардія» петербурзького режисера Снєжкіна (2011-2012). Такого високого градуса українофобії, як у цьому фільмі, в текстах М. Булгакова немає. А ще – фільми «Ми з майбутнього», «Матч» та інш. Було зрозуміло, до чого все йде. Потім був 2014 рік…»

Ірма Вітовська є членом правління Української кіноакадемії, яка проводить велику роботу на культурному фронті. Росію все більше викидають з різноманітних культурних платформ та майданчиків по всьому світу. Так, напередодні вдалося позбавити московський кінофестиваль акредитації, що є нашою великою перемогою. Це великі збитки для російської кіноіндустрії! «Так що Нікіта Міхалков уже ніхто, і дуже багато таких, як він. Дякуючи всій нашій кіноспільноті». А ще кіноспільнота допомагає в пошуку необхідних медичних засобів, допомагає дітям у притулках, евакуйованим українцям та військовим.

Ірма Вітовська впевнена, що зараз в Україні – час героїв, які народжуються всюди – в кожній області, в кожному містечку, селі. Актриса свято вірить у перемогу нашого народу і постійно повторює слова Оксани Забужко: «Київ москву хрестив, Київ москву і відспіває!». За своє мовчання і свій сліпий страх, за свою ницу байдужість росіяни дорого заплатять!

Джерела:

1. https://www.ukrinform.ua/rubric-ato/3437458-irma-vitovska-aktrisa-teatru-i-kino.html – Ірма Вітовська. Актриса театру і кіно
2. https://kino.24tv.ua/irma-vitovska-rozpovila-pro-svoyu-uchast-viyni-vsyu-krayinu-mi_n1918818 – Ірма Вітовська. «На всю країну ми стали одним Майданом»
3. https://www.pravda.com.ua/rus/articles/2022/03/25/7334280/ – Ірма Вітовська

Високий зліт творчості

13 квітня виповнюється 135 років від дня народження видатного українського скульптора й кінорежисера Івана Кавалерідзе, якому судилося стати однією з легенд українського мистецтва!

ЮНЕСКО назвало митця «українським Мікеланджело». Іван Кавалерідзе – митець широкого діапазону: один із засновників українського авангарду в пластиці, творець перших українських кіноопер та фундатор українського історичного кіно, автор перших в Україні пам’ятників Тарасові Шевченку. Та багато ідей майстра лишилися нереалізованими, адже його життя проходило в замкненому колі відносин між творчою особистістю й тоталітарною системою.

Іван Кавалерідзе народився 1887 року на Сумщині в селянській сім’ї нащадків грузинського князівського роду, чиї предки після завоювання Росією Кавказу були привезені в Україну. Навчався в Київському художньому училищі, у Петербурзькій академії мистецтв та в приватній студії Наума Аронсона в Парижі. До Києва митець повернувся, щоб взяти участь у конкурсі на найкращий проєкт пам’ятника княгині Ользі – і отримав першу премію! 1911 року на Михайлівській площі було відкрито чотирифігурну композицію пам’ятника княгині Ользі, святому апостолу Андрієві Первозванному та рівноапостольним Кирилові й Мефодію. У 1919 році скульптура була зруйнована більшовиками, а в роки Незалежної України (1996) відновлена.

У творчому доробку Івана Кавалерідзе також пам’ятники, які сьогодні становлять обличчя Києва і без яких ми не уявляємо наше місто: проєкт пам’ятника Ярославу Мудрому біля Золотих Воріт (встановлений у 1997 році), пам’ятник Григорію Сковороді на Контрактовій площі (1977). А ще пам’ятник Григорію Сковороді в Лохвиці (1922), Богдану Хмельницькому в Чернігові, Тарасу Шевченку в Ромнах (1918), Полтаві (1925) та Сумах (1926) та інш. Пам’ятник Кобзарю в Сумах був знесений 1953 року, адже в ньому радянське керівництво побачило прояви «кавказького сепаратизму» та ненависний кубізм.

Відзначився Іван Кавалерідзе і як кінорежисер. Працював на Одеській та Київській кіностудіях. Непересічний талант відразу поставив митця в один ряд з О. Довженком та С. Ейзенштейном. Митець створив фільми «Злива», «Перекоп», «Прометей», «Наталка-Полтавка», «Запорожець за Дунаєм», «Григорій Сковорода», «Повія». Неодноразово за свою творчість режисер був звинувачений у «націоналістичному ухилі» й тяжінні до конструктивізму. Так, фільм «Прометей» був заборонений 1936 року за вимогою Сталіна, якому не сподобалося, що на екрані росіяни програють війну на Кавказі. Режисеру закинули прославляння сепаратизму й заборонили працювати з молоддю та знімати стрічки на історичну тематику.

За часів німецької окупації Києва митець продовжував працювати в місті, що також за радянських років стало «чорною плямою» в його біографії. Та Іван Кавалерідзе завжди мав на меті служіння мистецтву й людям. Він очолював відділ культури Київської міської управи, що давало змогу рятувати ув’язнених у Сирецькому концтаборі митців, надавати притулок єврейським сім’ям у селах Київської області, рятувати молодь від вивезення до Німеччини й зберегти від пограбування культурні цінності. 

Іван Кавалерідзе жив виключно мистецтвом. Невтомно усе своє творче життя шукав досконалість і радів кожному новому дню. «Найщасливіший день –  сьогодні, – писав він у щоденнику в 1977 році. – Чому? Бо він є, і я живу!».

Андріївський узвіз у Києві і сьогодні віддано береже пам`ять про великого майстра. Тут розміщується музей-квартира Івана Кавалерідзе, до якої часто навідуються гості. Пам`ять про митця і його творіння – живі серед нас!

Джерела:

1. https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/kviten/13/1887-narodyvsya-ivan-kavaleridze-skulptor-ta-kinorezhyser – Іван Кавалерідзе, скульптор та кінорежисер
2. https://www.bbc.com/ukrainian/blog-history-39589407 – Іван Кавалерідзе – людина з нерадянською біографією.
3. https://vufku.org/names/ivan-kavaleridze/ – Іван Кавалерідзе

“Ніжність – найкращий доказ кохання, ніж найпалкіші клятви”: Марлен Дітріх

27 грудня виповнилося 120 років від дня народження однієї з найвидатніших актрис в історії світового кіно – Марлен Дітріх. Одягнути смокінг і залишитися в ньому спокусливою – цей сміливий крок вписав ім’я акторки Марлен Дітріх в історію і надихнув мільйони жінок наслідувати її приклад. 

Уроджена Марія Магдалена Дітріх народилася в передмісті Берліна в сім’ї середнього достатку. Про свою матір вона відгукувалася, як про сурову жінку, а батька, який помер, коли їй було 6 років, майже не пам’ятала. Ще в дитинстві Дітріх любила приміряти на себе чоловічі образи – після смерті Отто Дітріха вона нерідко вдавала чоловіка на ім’я Поль під час спілкування з матір’ю, яка не обмежувала дитину в цьому занятті.

У шкільні роки Дітріх з особливою ретельністю освоювала гру на скрипці. У 17 років, після закінчення Першої світової війни, мати відправила її до Веймара для навчання музики у професора Роберта Райца. В цей час там зароджувалася художня течія Баугаус, що тяжіла до строгих форм в архітектурі і колірних контрастів у живописі. Спілкування з художниками-авангардистами вплинуло на смакові вподобання юної Дітріх і надихнуло її на експерименти з власним зовнішнім виглядом.

Після повернення до Берліна Дітріх була змушеною заробляти гроші і першою її роботою стала гра в оркестрі, який акомпонував німим кінофільмам. Завдяки цьому вона мала можливість багаторазово переглядати найкращі стрічки прокату і саме тоді Марія Магдалена вирішує стати знаменитою, і для початку змінює подвійне ім’я на благозвучне Марлен.

Марлен Дітріх, коли їй було 22 роки, вийшла заміж за продюсера Рудольфа Зібера. У грудні 1924 року в них народилась донька Марія – єдина дитина Марлен Дітріх. Подружжя провело разом лише кілька років, але так ніколи офіційно й не розлучилось. З властивим їй завзяттям Дітріх починає прокладати шлях до своєї мети: танцює в музичних театрах, відвідує уроки вокалу і акторську школу. Поступово починає з’являтися в невеликих виставах і зніматися в епізодичних ролях в кіно. Першим її успіхом стає роль танцівниці кабаре Лоли-Лоли в стрічці “Блакитний ангел”, яка 1930 року відкрила їй двері до Голлівуду.

Однак Голлівуд не бажає приймати пишну німкеню з низьким голосом, що не засмучує Дітріх, а змушує її поглянути на себе по-новому. Після наполегливої роботи стилістів, перукарів і дизайнерів перед світом постає нова Марлен Дітріх – з ідеально укладеним волоссям, неприродно тонкими бровами і помадою відтінку бордо на губах, яка підкреслює тендітні риси її обличчя. Нова Дітріх тепер носить брючний костюм, хоч і має чудовий вигляд у шовкових сукнях зі шлейфом, доповнює образ чоловічими головними уборами і не соромиться позувати з мундштуком в руках. Поєднання навіть в найдрібніших деталях підкресленої елегантності з основами чоловічого гардероба привертали до неї увагу і викликали обговорення, створюючи образ холодної і неприступної красуні.

В історію кінематографа Дітріх увійшла як зірка серії фільмів режисера фон Штернберга, знятих на студії Paramount між 1930 та 1935: «Марокко», «Збезчещена», «Шанхайський експрес», «Білява Венера», «Кривава імператриця» та «Диявол – це жінка». Вона любила хутра і її часто можна було побачити в горжетках і хутряних накидках, а улюбленими дизайнерами вона називала Крістіана Діора, Крістобаля Баленсьяґу і, звичайно, Коко Шанель. Дітріх могла годинами вибирати капелюшок або вуаль, а на примірці сукні стояти більше 8 годин, лише змінювати цигарку. До деталей вона ставилася з особливим тремтінням – рукавички шили спеціально за зліпками її рук, а туфлі – на індивідуальне замовлення. Акторка бажала виключно закрите взуття, а відкриті пальці називала вульгарними.

В 1937 році Дітріх отримала американське громадянство. Під час Другої світової війни вона активно працювала у ролі фронтової естрадної акторки. Вона була не тільки талановитою акторкою, але й талановитою співачкою. У 1953 році у Лас-Вегасі Марлен Дітріх розпочала нову кар’єру як співачка та конферансьє. На екрані Марлен Дітріх з’являлася дедалі рідше. 1960 року вона приїхала на гастролі до ФРН. Її концерт у Західному Берліні відбувся з аншлагом. Після пісні “Ich hab noch einen Koffer in Berlin” (“У мене ще залишилась валіза в Берліні”) зал аплодував їй стоячки.

У 1999 році Американський інститут кіномистецтва в «Серії 100 найвеличніших зірок кіно за 100 років» відвів Дітріх дев’яте місце.

Джерела:

1. Азбука моей жизни / Дитрих, Марлен ; Пер. с нем. Г.Краснова. – М. : Вагриус, 1997. – 384 с.
2. Від Калігарі до Гітлера [Текст] : Психологічна історія німецького кіна / Кракауер, Зігфрід; Пер. з нім. І.Андрущенка. – К. : Грані-Т, 2009. – 384 с.
3. Життя Марлен Дітріх [Текст] = Marlene Dietrich. The Lafe : Літературно-художнє видання / Ріва, Марія ; Пер. з англ. О.Татаренко. – Том 1. – Харків : Ранок; Фабула, 2019. – 448 с.
4. Життя Марлен Дітріх [Текст] = Marlene Dietrich. The Lafe : Літературно-художнє видання / Ріва, Марія ; Пер. з англ. О.Татаренко. – Том 2. – Харків : Ранок; Фабула, 2019. – 368 с.
5. Марлен Дітріх: як формувався стиль кінозірки

День українського кіно

День українського кіно – національне професійне свято працівників кінематографії, яке відзначається в Україні щорічно у другу суботу вересня.

«День українського кіно» отримав статус офіційного державного професійного свята в 1996 році. 12 січня 1996 року в Києві, другий Президент України Леонід Кучма підписав Указ № 52/96 «Про день українського кіно», який наказував відзначати цю дату щорічно у другу суботу вересня місяця. В указі йдеться, що нове професійне свято в країні вводиться «на підтримку ініціативи працівників кінематографії України».

Український кінематограф бере початок ще з кінця ХІХ століття, коли в 1893 році механік Одеського університету Йосип Тимченко на три місяці раніше за Едісона й більше ніж за рік раніше братів Люм’єрів сконструював кінознімальний та кінопроєкційний апарати. Кілька років по тому, в Харкові Альфред Федецький зняв кілька короткометражних картин і 2 грудня 1896 року у приміщенні Харківського оперного театру (тепер обласна філармонія) провів перший в Україні публічний кіносеанс.

З дореволюційним кіно в Україні пов’язана творчість багатьох популярних акторів. Королевою екрану тих часів була Віра Холодна, яка народилася в Полтаві і багато знімалася в Одесі.

У 1922 році було засновано Всеукраїнське фотокіноуправління, якому вдалося реконструювати одеське і ялтинське підприємства, а в 1928 році ввести в дію Київську кінофабрику (майбутню Київську кіностудію ім. О. Довженка). У 1930 році в Україні з’являється перший звуковий фільм – документальна стрічка Д. Вертова «Симфонія Донбасу». Українські митці впродовж минулого століття створили власну яскраву кіношколу, яка гідно збагатила світове кіно. Імена Олександра Довженка і Івана Кавалерідзе, Марка Донського, Сергія Параджанова, Леоніда Бикова, Леоніда Осики, Івана Миколайчука і багатьох їх талановитих творчих послідовників назавжди вписані в історію світового кінематографу. Протягом останніх років в український кінематограф прийшло нове покоління кіномитців.

У 2003 році був прийнятий Закон України «Про загальнодержавну програму розвитку кіноіндустрії», завданням якого є створення належних умов для розвитку кінематографії України, відновлення ролі і впливу національного кінематографу у культурній, соціальній і духовній сферах життя українського народу, відновлення кінематографії як конкурентоспроможної галузі, вдосконалення механізмів позабюджетного фінансування та залучення в кінематографію України інвестицій.

У новітній час, попри всі перешкоди, наше кіно набирає обертів світового масштабу. Варто згадати хоча б фільми Сергія Лозниці, Мирослава Слабошпицького, Марини Вроди, Олеся Саніна, Михайла Іллєнка, Ахтема Сеітаблаєва.

Джерела:

1. День українського кіно
2. Сьогодні – День українського кіно

«Мої ролі – як діти. Ні від кого не відмовлюся»: Богдан Ступка

Сьогодні виповнюється 80 років від дня народження Богдана Сильвестровича Ступки – видатного українського актора театру і кіно, лауреата Шевченківської премії (1993, за головну роль у виставі «Тев’є-Тевель», за Шолом-Алейхемом), Народного артиста УРСР (1980), Народного артиста СРСР (1991), Героя України (2011).

Народився 27 серпня 1941, смт Куликів, Львівська область. Ступка закінчив Львівську СШ № 4 (тепер Львівська лінгвістична гімназія). Богдан хотів вступити на хімічний факультет Львівського університету, але іспити склав невдало. По тому влаштувався в обсерваторію.

1961 року Ступка закінчив студію при Театрі ім. М. Заньковецької, на цій сцені дебютував, як актор і там же до нього прийшла популярність.

Його творчим наставником був Сергій Данченко, який 1978 року очолив Київський академічний драматичний театр імені Івана Франка. Того ж року на запрошення свого наставника Богдан Ступка перейшов до цього театру. 1984 року він закінчив заочне відділення театрознавчого факультету Київського державного інституту театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого.

Ступка дебютував у кіно у фільмі Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою» (1971 р.) – роль Ореста Дзвонаря. Серед ролей Богдана Ступки було багато історичних постатей: гетьмани Іван Брюховецький («Чорна рада»), Іван Мазепа («Молитва за гетьмана Мазепу»), Богдан Хмельницький («Вогнем і мечем»), а також Чингісхан («Таємниця Чингісхана»), Олександр Керенський («Червоні дзвони»), Борис Годунов («Кремлівські таємниці»), Остап Вишня («Із житія Остапа Вишні»), «Тарас Бульба», «Дім», «Одного разу в Ростові» та «Безодня» та інші.

Протягом 1999 – 2001 років Богдан Ступка був міністром культури і мистецтв України.

2001 року очолив Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка.

Загалом у Ступки – близько 100 ролей у кіно та понад 50 на сцені.

У 2004 році Богдан Ступка знявся в українській версії телевізійної гри «Форт Буайяр» (телеканал «1+1») у ролі Мудрого Мольфара, який задавав загадки гравцям.

Відзнаки:

• Звання Герой України з врученням ордена Держави (23 серпня 2011) 
• Орден князя Ярослава Мудрого IV ст. (27 січня 2010), V ст. (4 листопада 2006)
• Орден «За заслуги» I ст. (21 серпня 2001), II ст. (21 серпня 1999)
• Почесна відзнака Президента України (23 серпня 1994)
• Державна премія України імені Т. Шевченка 1993 року у галузі театрального мистецтва 
• Державна премія України імені Олександра Довженка 2012 року (посмертно) 

2008 року, на 67 день народження Ступки, працівники Андрушівської астрономічної обсерваторії назвали в його честь астероїд, який відкрили в ніч на 27 серпня. Офіційна назва астероїда – «269 252 Богданступка».

Джерела:

1. Ступка Богдан Сильвестрович
2. Ступка Богдан
3. Богдан Ступка [Текст] : Митець і людина: Літературно-художнє видання / Авт.-упор. М.Лабінський. – К. : Книга, 2008. – 240 с.
4. Національний Академічний Драматичний Театр імені І.Франка [Текст] : Фотоальбом / Авт.-упор. Н.Пономаренко, В.Гайдабура; Худож. О.Ктиторчук. – К. : ТОВ “Партнер-Україна”, 2016. – 60 с.
5. Богдан Ступка [Текст] : Науково-популярне видання / Загребельний, Михайло Павлович ; Худож. О.Д.Кононученко. – Харків : Фоліо, 2017. – 120 с.

«Робін був комедійною грозою, а наш сміх – громом, який його підтримував»

21 липня виповнюється 70 років з дня народження Робіна Вільямса – американського актора, коміка, лауреат декількох «Еммі» та «Греммі», кінопремії Золотий глобус, Сатурн, премія Гільдії кіноакторів США. Починав як комік розмовного жанру, але згодом здобув славу виконуючи комічні, а з часом і драматичні ролі на телебаченні та в кіно. Зокрема, 1998 р. отримав «Оскара» як актор другого плану.

Робін Вільямс народився в Чикаго, в родині фотомоделі та одного з керівних працівників автомобільної компанії Ford. Сім’я часто подорожувала. Спочатку вони мешкали у штаті Іллінойс, потім у Мічигані і нарешті у Каліфорнії. За його власним визнанням, бажання стати актором у Вільямса виникло після перегляду кінофільму Стенлі Кубрика – «Доктор Стрейнджлав».

Ще у школі він пішов на курси акторського мистецтва, вивчав драму у школі. Вступивши на курси зварювальника на вимогу батька, Вільямс почав готуватися до своєї справжньої кар’єри актора. Не закінчивши курси зварювання, після батькової смерті, за результатами прослуховування, 1973 року його одразу взяли на старші курси Джульярдської школи — однієї з елітних драматичних шкіл країни. Найбільшого успіху Вільямс досяг у копіюванні численних діалектів та акцентів, що пізніше стало йому в пригоді в акторській кар’єрі.

Перші виступи Вільямса були комічні монологи, спочатку він виступав у клубах Сан-Франциско. Першою роллю на телебаченні став епізодичний образ інопланетянина Морка в одній із програм Ен-Бі-Сі. Цей персонаж став настільки популярним серед глядачів, що компанія започаткувала новий сітком «Морк і Мінді», який виходив у 1978–1982 рр. Успіх Робіна Вільямса у цій програмі зробив його дуже відомим в Америці, серед молодого покоління почали поширюватися вислови та кліше започатковані Робіном на екрані.

Незважаючи на успіх на телебаченні, Робін продовжував виступати з комічними монологами. З часом його успішні виступи на естраді зажили йому значної слави у США, його шоу з’являлися на Бродвеї, виходили окремими дисками. Під час багатьох зі своїх виступів, велику частину займала щира імпровізація, коли він вживав непідготовлений матеріал і спирався на смаки та реакцію аудиторії.

З початку 1980-х Вільямс мав декілька епізодичних ролей у кіно, але найбільшої слави зажив своєю участю у фільмі «Доброго ранку, В’єтнаме!», за яку його було вперше номіновано на «Оскара». Ця роль зробила Вільямса відомим не тільки як комічного, але й драматичного актора. Втім, найуспішнішими для нього були комічні ролі в таких фільмах як «Місіс Даутфайр», де його гра і майстерність стали легендарними. У стрічці «Король-рибалка» Робін з’явився в образі бродяги Перрі. Ця роль і наступні за нею центральні образи в картинах «Джуманджі», «Розумниця Уілл Хантінг» і «Куди приводять мрії» остаточно затвердили актора в одному ряду з зірками Голлівуду першої величини. Фільм «Розумниця Уілл Хантінг» хоча і дав невеликі збори, зате приніс артисту премію «Оскар».

Окрім численних ролей у кіно, Вільямса також запрошували на озвучування повнометражних мультфільмів. З-поміж озвучених ним мультфільмів критики відзначають «Аладдін», де він озвучив роль джина. Як зізнався актор, більшість діалогів він вигадав спонтанно, користуючись феноменальною можливістю пародіювати та копіювати акценти з великою швидкістю. Успішними також стали його ролі у «Роботах», «Двохсотлітній людині» та інші.

Попри славу комічного актора, Робін Вільямс не полишав зніматися й у драматичних картинах. Його талант драматичного актора не лишився невідзначеним кінокритиками  — він номінувався на «Оскара» за ролі у фільмах «Товариство мертвих поетів» (1989), «Якоб — брехун» (1999) та інші. 1997 року за роль психолога у фільмі «Розумник Вілл Хантінг» Вільямса нагороджено премією Американської кіноакадемії як найкращого актора другого плану.

В кінці 1990-х актор не втомлювався дивувати новими гранями свого таланту. Найбільш яскравими роботами цього періоду були фільми «Фото за годину», «Вбити Смучі», «Безсоння» і «Таємниці минулого». Ці стрічки вийшли на початку 2000-х і відразу ж стали улюбленими кінохітами.

Джерела:

1. РОБІН ВІЛЬЯМС
2. Робін Вільямс