Берегиня чудотворної ікони

19 грудня виповнилося 100 років від дня народження талановитої майстрині української художньої вишивки, берегині чудотворної ікони Холмської Богородиці, щирої патріотки рідного краю Надії Гаврилівни Горлицької.

Надія Горлицька народилася 1922 року в селі Кульно на Холмщині в сім’ї православного священника Гавриїла Коробчука. Дівчинка росла в атмосфері високої духовності й патріотизму. Трагічна доля українців Холмщини своїм чорним крилом зачепила і родину Надії. Серед інших вона була в 1945 році депортована до Луцька. Саме на Волині мисткиня стала знаменитою вишивальницею. Хоча свої перші хрестики зробила на рідній Холмщині ще у шестирічному віці. Особлива заслуга майстрині в тому, що вона взялася відроджувати унікальну, але на той час маловідому техніку волинської вишивки – занизування.

З 1975 року Надія Горлицька постійно брала участь в обласних, всеукраїнських і всесоюзних виставках народного декоративно-ужиткового мистецтва. Її роботи відзначені багатьма нагородами. Вишивки майстрині стали окрасою музеїв Волині, Львова, Києва та багатьох приватних колекцій, у тому числі й за кордоном. Майстриня передавала свій творчий досвід молоді – проводила заняття з народознавства у Волинському державному університеті імені Лесі Українки.

Ще одна благородна справа, пов’язана з родиною Коробчуків та безпосередньо з ім’ям Надії Горлицької, – таємне збереження протягом десятиліть і безкоштовна передача чудотворної ікони Холмської Божої Матері до музею. На сьогодні це найдавніша з відомих нам в Україні ікон Богородиці з Дитям. За легендами, ця ікона була в числі посагу візантійської царівни Анни, що стала дружиною князя Володимира Великого. Першу письмову згадку про Холмську Богородицю знаходимо в Галицько-Волинському літописі при описі подій за 1259 рік. Цю ікону князь Данило Галицький привіз орієнтовно в 1223 – 1237 роках з Києва в засноване ним місто Холм. За радянських часів образ Богородиці переховували в приватних помешканнях віруючих християн. У 1942 році професор мистецтв Микола Прахов здійснив реставрацію ікони.

З 1944 року батько Надії Горлицької о. Гавриїл Коробчук зберігав чудотворну ікону в себе. Пізніше її зберігала його донька Надія. У 2000 році відбулася офіційна передача ікони Холмської Богородиці до Волинського краєзнавчого музею. Мисткиня казала, що таким був заповіт її батька – передати ікону до музею, коли Україна здобуде незалежність.

Ікона рятувала українську землю від татарської навали, у битві з поляками. Сподіваємося, чудотворний образ захищатиме наш народ і в боротьбі з російським ворогом.

Джерела:

1. https://www.volyn.com.ua/news/39173-pani-nadiya-znovu-dae-nadiyu.html – Пані Надія знову дає надію
2. https://esu.com.ua/search_articles.php?id=31303 – Горлицька Надія Гаврилівна
3. https://risu.ua/ikona-holmskoyi-bogorodici-najstarsha-zberezhena-ikona-v-ukrayini_n113431 – Найстарша збережена ікона в Україні

Слава гуцульського майстра

28 квітня виповнюється 200 років від дня народження відомого на всю колишню Європу українського майстра, основоположника гуцульського різьблення по дереву Юрія Шкрібляка!

Виготовлені народним умільцем дерев’яні вироби здобували численні медалі й дипломи на європейських виставках. А ще український майстер відзначився власним винаходом – створив точильний верстат, що дуже швидко набув популярності в цілому світі!

Юрій Шкрібляк народився 1822 року в гуцульському селі Яворові в бідній родині бондаря. У сім’ї було вісімнадцятеро дітей! Юрій був найстаршим. З молодих років, за прикладом батька, почав робити дерев’яний посуд, прикрашаючи його простим орнаментом. Згодом процес різьблення довів до мистецьких вершин. Які тільки вироби не створював умілець – баклажки, барильця, чарки, ракви, пляшки, тарілки, ложки, хрести, чаші, кужелі, топірці, пістолі, рушниці, порохівниці, табакерки, сільнички, скриньки, свічники, копилки, таці, пудрениці… Це були справжні шедеври, що відзначалися оригінальністю форм, досконалістю орнаментики й надзвичайно тонким технічним виконанням. Вироби прикрашалися ажурною різьбою, геометричним орнаментом та інкрустацією металом або мідяним дротом і баранячим рогом.

Для виготовлення і прикрашання своїх виробів Юрій Шкрібляк самотужки виготовляв різноманітні інструменти – різці, долотці, стамески. Одним із найбільших досягнень майстра в деревообробництві став виготовлений самотужки точильний верстат, що дуже швидко набув популярності і в інших країнах.

Вироби українського умільця експонувалися на господарсько-промислових виставках у Відні, Львові, Трієсті, Станиславові, Коломиї, де здобули визнання. Окрім численних медалей та дипломів майстер також отримував за свої дерев’яні шедеври і цісарські дарунки в дукатах. 

Юрій Шкрібляк став зачинателем великої родини чудових майстрів, що працювали і продовжують працювати і нині в різних видах народного мистецтва. Родинну справу видатного майстра продовжували три його сини й донька, онуки, правнуки, а тепер уже й праправнуки. На сьогодні понад 100 майстрів – це вихідці з родини Шкрібляків, котрі продовжують творчу спадщину свого попередника.

Уже майже 200 років талант видатного майстра не перестає дивувати й хвилювати всіх, кому дорога Гуцульщина. Твори Юрія Шкрібляка зберігаються в Національному музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського, а також деякі вироби зберігаються в найбільшому в Європі Віденському музеї народного мистецтва.

Джерела:

1. https://hutsul.museum/collection/explore/masters/211/583/ – Національний музей
2. https://ridna.ua/2012/04/190-rokiv-tomu-narodyvsya-ukrajinskyj-rizbyar-znanyj-na-vsyu-tohochasnu-evropu/ – Український різьбяр, знаний на всю тогочасну Європу
3. https://narodne.site/persony/yurij-shkriblyak-osnovopolozhnyk-gutsulskoyi-rizby-po-derevu/ – Юрій Шкрібляк

Майстриня української вишивки

Сьогодні виповнюється 110 років від дня народження української майстрині декоративної вишивки Стефанії Кульчицької!

У своїй творчості мисткиня використовувала й розвивала традиції класичної спадщини народного одягу, прикрашаючи його декоративною вишивкою, аплікацією, шнуруванням та металевими оздобами.

Стефанія Василівна Кульчицька народилася 13 січня 1912 року в селі Великі Чорнокінці на Тернопільщині. Після навчання в хутряно-кушнірній майстерні працювала у Львові в приватній кравецькій майстерні, а також в міських салонах. Майстриня також займалася викладацькою діяльністю: викладала швейну справу та художню вишивку на вищих курсах прикладного мистецтва, а пізніше навчала малюванню, кресленню та швейній справі школярів.

Стефанія Кульчицька – учасниця багатьох республіканських та закордонних виставок. У 1970 році відбулася її  персональна виставка у Львові. Згодом були виставки в Івано-Франківську, Києві, Ризі, Ленінграді, Москві, Кишиневі та інших містах.

Мисткиня створювала оригінальний сучасний одяг на основі вивчення й розвитку народних традицій. Вишивала жіночі та чоловічі сорочки, сукні, наволочки, скатертини, рушники, застосовуючи кілька технік: низь, стебнівку, хрестик. Вироби Стефанії Василівни відзначалися самобутністю, яскравістю й довершеністю, високою культурою технічного виконання. Вишивка кожної її моделі перебуває в нерозривному зв’язку з кроєм вироба, підкреслюючи його конструкцію.

Стефанія Кульчицька була членом Спілки художників України і носила звання Заслуженого майстра народної творчості УРСР (1987).

Окремі роботи майстрині сьогодні можна побачити в Музеї народної архітектури та побуту України, Музеї етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України, Національному музеї Тараса Шевченка.

Джерела:

1. Стефанія Кульчицька: Альбом / Авт.-упоряд. А. В. Савчук; Худож. І. І. Литвин. – К.: Мистецтво, 1986. – 96 с.: іл.

1. http://photo.ukrinform.ua/ukr/current/photo.php?id=886423 – Стефанія Кульчицька – майстер декоративної вишивки
2. https://esu.com.ua/search_articles.php?id=51520 – Кульчицька Стефанія Василівна
3. http://ukrbukva.net/page,11,78946-stor-ya-viniknennya-rushnika.html – Історія виникнення рушника

Вакуленко Надія

Надія Вікторівна Вакуленко – майстриня художньої вишивки, член Національної спілки майстрів народного мистецтва (1991), заслужений майстер народної творчості України (2005), Лауреат обласної премії ім. П. Артеменка.

Народилася у 1962 році на Хмельниччині. Закінчила Решетилівське художнє професійне училище № 28, відділ ручної та машинної вишивки, пізніше Вижницьке училище прикладного мистецтва, за фахом  художник – майстер по вишивці,  потім Полтавський національний педагогічний університет ім. В.О.Короленка за спеціальністю вчитель трудового навчання. Працює майстром виробничого навчання (ручна вишивка) у Решетилівському художньому професійному ліцеї. За понад 30 років трудового стажу в художньому ліцеї Надія Вікторівна розробила надзвичайно велику кількість робіт: блузи, сорочки, рушники, скатерті. Має численні грамоти та відзнаки.

• 

• 

У 2007 році майстриню запросили у Сеул (Корея) на всесвітній майстер-фестиваль мистецтва і культури, де вручили сертифікат «Світовий майстер». Вона постійний учасник обласного свята народної творчості «Решетилівська весна».

• 

Надія Вакуленко долучилась і до того, щоб у 2017 році решетилівська вишивка білим по білому отримала статус нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО. Це здійснили на підставі рішення Експертної ради Міністерства культури України, до складу якої входять відомі фольклористи та етнографи.

З 2018 року Надія Вакуленко очолює Всеукраїнський центр вишивки та килимарства в Решетилівці.

Решетилівська вишивка вирізняється чіткістю композиційної побудови, характером орнаменту і кольором. Якщо в орнаментах інших регіонів України використовується дві-три техніки, то в решетилівському — п’ять-сім. В орнаментах вишиванок обов’язково є мережка, яка надає виробу легкості та прозорості. Сама мережка має безліч видів: ляхівка, прутик з настилом, стовпчик, гречечка, вівсяночка, шабак, чисна й безчисна… Для решетилівської вишивки також характерні такі техніки, як вирізування, зубцювання, лиштва або гладь (пряма й навкіс), зерновий вивід, клітка, солов’їні вічка та інші. Орнамент у нас дрібненький, нагадує ніжну паморозь.

Надія Вакуленко – учасниця закордонних (Угорщина), Всеукраїнських виставок, конкурсів, фестивалів( Корея) та ярмарків народного мистецтва.

Вишиванки решетилівської майстрині носить дуже багато відомих людей. Серед них соліст гурту «Тартак» Олександр Положинський, артисти Олег Скрипка та Ніна Матвієнко, екс-президенти Леонід Кравчук, Віктор Ющенко та інші.

Вироби зберігаються в Києві – у Національному музеї народної архітектури та побуту України (с. Пирогів), Національному музеї народного декоративного мистецтва, Решетилівському музеї художнього професійного ліцею, в приватних колекціях (австралія, Канада, США, Франція).

Джерела:

1. Вакуленко Надія Вікторівна
2. Присвятила вишиванню понад 30 років. Надія Вакуленко
3. «Іноді маю відчуття, що моєю рукою вишиває Бог…»
4. Білим по білому. Решетилівська вишивка очікує визнання ЮНЕСКО

Бабак Тамара

Бабак Тамара Іванівна – майстриня декоративного мистецтва. Працює в техніках лозоплетіння, скульптури, інсталяції та живопису.

Народилася в 1959 році в Києві. У 1987 році закінчила Київський художньо-промисловий технікум, відділ художнього конструювання. Педагоги з фаху – А. Пантюхін, Т. Картельова.

1995 р. – Ґран-Прі в номінації «Інсталяції» на бієнале Пан-Україна (Дніпропетровськ); 1997 р. – нагорода «Золотий перетин» Міжнародного арт-фестивалю (Київ). 

1987–1990 рр. – Працювала художником Київського комбінату монументально-декоративного мистецтва. Із 1999 року – член Спілки художників України.

З 1993 року – учасниця всеукраїнських та міжнародних художніх виставках.

Основні виставки:

• 2014 ZOOANTROPO (спільно з Олександром Бабаком, Тіберієм Сільваші), арт-центр Я Галерея, Київ; Пульс Африки, арт-центр Я Галерея, Дніпропетровськ;
• 2012 Каберне (спільно з Олександром Бабаком), арт-центр Я Галерея, Київ;
• 2011 Земля, Черкаський обласний художній музей, куратор – Павло Гудімов;
• 2010 Ліс (спільно з Олександром Бабаком і Миколою Малишком), арт-центр Я Галерея, Київ;
• 2009 Паркан, у рамках фестивалю ГОГОЛЬФЕСТ, НКММК Мистецький Арсенал, Київ, куратор – Павло Гудімов;
• 2007 Оголена, арт-центр Я Галерея, Київ;
• 2006 Opatowek 06, XXV Міжнародний каліський пленер, Каліш, Польща; Тернопіль ’06, виставка модерного мистецтва, Тернопіль; Виставка живопису секції живопису Київської організації Національної спілки художників України, Київ;
• 2005 ІІ Міжнародний пленер живопису, Новий Томишль, Польща; Десятка, виставкова зала Національного заповідника «Софія Київська», Київ;
• 2004 ІІ Всеукраїнський триєнале художнього текстилю, Національна спілка художників України, Київ; Декоративне мистецтво України кінця ХХ ст., Париж; Знаки та символи, галерея Триптих, Київ; Козак Мамай. Українська народна картина (спільно з О. Бабаком), Національний художній музей України, Київ; IV Міжнародний фестиваль мистецтв, Німеччина, Магдебург;
• 2003 Перша колекція, Національна спілка художників України, Київ; 200 імен, виставка декоративного мистецтва, Український дім, Київ; Острови, Центр сучасного мистецтва Совіарт, Київ;
• 2002 Дні української культури в Латвії, Рига.

Основні твори: лозоплетіння – „Ритуальні об’єкти” (1993), „Об’єми” (1996), „Постаті” (1998), „Храм” (1999), декорації до вистави „Як козаки змія приборкували” (2001).

Джерела:

1. Декоративне мистецтво України кінця XX століття. 200 імен [Текст] : Альбом-каталог / Чегусова, Зоя; Худож. Н.П.Бондаренко. – В суперобкладинці. – К. : Атлант ЮЕмСі, 2002. – 511 с.
2. Бабак Тамара Іванівна
3. Тамара Бабак
4. Бабак Тамара Іванівна

Фізер Іван

Фізер Іван Васильович – український художник і скульптор, член Національної спілки художників України (1988), Заслужений художник України (2001), Народний художник України (2020), лауреат обласної премії імені Данила Нарбута та Всеукраїнської премії «Смарагдова ліра» у номінації Образотворче мистецтво.

Іван Васильович Фізер народився 17 червня 1953, в селі Лопушанка на Закарпатті. Закінчив Львівський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва. Працював на кафедрі образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького з 2002 року. Був головою Черкаської обласної організації Національної спілки художників України.

Серед творчих зацікавлень митця провідне місце належить скульптурі, малярству, графіці, ДПМ тощо. Пензлю і різцю І. Фізера належить понад тисяча творчих робіт (пластика, графіка, малярство, сніцарство).

Учасник понад 88 республіканських, всесоюзних, всеукраїнських та міжнародних виставок (Білорусь, Сербія, Іспанія, Росія). Провів 17 персональних художніх виставок у містах Київ, Черкаси, Чигирин, Кам`янка, Шпола.

Автор 4 наукових статей у фахових виданнях та кількох навчальних посібників, зокрема, “Колір в інтер’єрі житлових приміщень”, “Українська витинанка”, “Оптичне та механічне змішування”. Він є упорядником мистецького видання “Художники Шевченкового краю”.

Роботи митця перебувають в музеях та приватних колекціях в Україні та за кордоном. 

Джерела:

1. Фізер Іван Васильович
2. Іван Фізер
3. Іван Фізер

Стеф’юк Ігор

Ігор Стеф’юк – відомий художник-пластик і педагог, багатолітній викладач, доцент кафедри художнього дерева, член Національної спілки художників України (1987), лауреат обласної премії в галузі декоративно-ужиткового мистецтва ім. З. Флінти (1996).

Народився Ігор Стеф’юк 14 травня 1949 р. у с. Рожнів Косівського р-ну Івано-Франківської обл. Навчався у Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва, який закінчив 1973 року з відзнакою (педагоги – М. Курилич, М. Яців, Д. Крвавич), одразу ж обравши для себе за пріоритет художнє дерево в нових образних та функціональних формах мистецтва.

Від того часу його ім’я здобувало щораз нові щаблі професійного авторитету. Він системно працював над питання розкриття кодової системи етнотрадиції, секретів майстерності гуцульських різьбярів, зумівши цей досвід синтезувати з актуальними пластичними формами. Прецезійність праці І.В. Стеф’юка з матеріалом просто вражала. Він так ретельно, з етичним і духовим наповнення підходив до вирішення чергової творчої задачі, що кожен його новий твір одразу ж ставав явищем національного мистецтва, гідним представлення в кращих музейних колекціях світу.

Значну частину своїх зусиль І.В. Стеф’юк віддавав студентам, як багатолітній викладач, доцент кафедри художнього дерева. Саме завдячуючи його особистому прикладу чимало його випускників стали відомими творчими індивідуальностями, а львівська мистецька школа – знаною у світі.

Увага художника, в основному, була зосереджена на роботах виставкового типу. Ігор Стеф’юк створив новий напрям у цій художній галузі своїми поліхромними дерев’яними композиціями.

Його твори представлені в колекціях таких музеїв: Львівська картинна галерея; Етнографічний Музей Академії наук України у Львові; Національний музей у Львові; Національний художній музей України, м. Київ; а також у приватних колекціях у Польщі, Угорщині, Німеччині, Ізраїлі та США.

Джерела:

1. Декоративне мистецтво України кінця XX століття. 200 імен [Текст] : Альбом-каталог / Чегусова, Зоя; Худож. Н.П.Бондаренко. – В суперобкладинці. – К. : Атлант ЮЕмСі, 2002. – 511 с.
2. ІГОР СТЕФ’ЮК
3. Ігор Васильович СТЕФ’ЮК

Михайлицький Олександр

Михайлицький Олександр Анатолійович – працює в галузі монументальної та станкової скульптури, декоративна пластика у фарбованому дереві, металі, камені. Член Національної спілки художників України (2000).

Закінчив 1992 р. – одеське державне художнє училище ім.М.Б.Грекова, 1997 р. – Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури (НАОМА), факультет скульптури, 2000 р. – асистентура – стажування НАОМА, факультет скульптури. З 1997 року працює викладачем кафедри малюнка в академії.

З 1994 р. учасник всеукраїнських та міжнародних художніх виставках: 

2010 р., 2012 р. – бієнале «Від Трипілля до сьогодення», 1990 р., 2005 р. –  триєнале «Скульптура», м.Київ, 2002 р. – «200 імен», виставка декоративного мистецтва України, Київ, 1995 р., 2004 р. – персональні виставки, галерея «Ірена», Київ.

Головні ідеї та принципи роботи: синтезування елементів декоративного, традиційного мистецтва з реалістичними образами через експериментальне мікшування фактур та кольорів.

Нагороди та премії:

• 1999 р. – грант президента України  молодим митцям;
• 2004 р. –  мистецька премія ім.С.Шишка «Київ» в галузі образотворчого мистецтва;
• 2014 р. – ІІІ премія Всеукраїнська триєнале скульптури.

Твори: декоративні скульптури – «Вирій» (1994), «Білий птах» (1995), «Перевтілення» (1996), «Пробудження» (1997), «Сирена» (1999), «Поранений» (2000), «На межі» (2010), «Тополя», «Вежа» (обидві – 2014); ваза «Та, яка повеліває» (1999); проекти пам’ятників – «Пам’яті видатних співвітчизників» (1999), О. Богомазову (2000); пам’ятник М. Терещенку в Києві (2009).

Джерела:

1. Декоративне мистецтво України кінця XX століття. 200 імен [Текст] : Альбом-каталог / Чегусова, Зоя; Худож. Н.П.Бондаренко. – В суперобкладинці. – К. : Атлант ЮЕмСі, 2002. – 511 с.
2. Михайлицький Олександр Анатолійович
3. ОЛЕКСАНДР АНАТОЛІЙОВИЧ МИХАЙЛИЦЬКИЙ
4. Відкриття Всеукраїнської триєнале скульптури 2014

Малишко Микола

Малишко Микола Олексійович – український художник, скульптор, монументаліст. Працює в галузі живопису, монументального мистецтва. 

Народився в грудні 1938 року в селі Знаменівка на Дніпропетровщині. У 1961 році закінчив Дніпропетровське художнє училище, а в 1967 році – Київський державний художній інститут. У ці роки остаточно формується громадянська й творча позиція художника, у значній мірі зумовлена діяльністю Клубу творчої молоді «Сучасник» і пов’язаного з ним кола української інтелігенції. Згадуючи тих, хто справив на нього найбільший вплив, Малишко серед перших називає Леся Танюка, Аллу Горську, Опанаса Заливаху, Валентина Задорожного, Івана Світличного, Івана Драча, Миколу Вінграновського, Ліну Костенко, Василя Стуса.

1966 р. – отримує замовлення на виконання рельєфів для одного із закладів громадського харчування на території Південного машинобудівного заводу у Дніпропетровську. 1967–1972 рр. – після закінчення інституту короткий час працює у Маріуполі. Цього ж року отримує квартиру у Дніпропетровську, влаштовується на роботу в архітектурно-художню майстерню при Дніпропетровському міськвиконкомі, розробляє проекти парків (зокрема парку імені Чкалова). Виконує монументальні твори у Павлограді, Орджонікідзе (нині Покров) та Дніпропетровську (нині Дніпро) на замовлення художньо-виробничого комбінату, підпорядкованого Художньому фонду УРСР. 1972 р. – разом з родиною переїздить до Фастова. Влаштовується на Київський комбінат монументально-декоративного мистецтва, на замовлення якого створює низку монументальних робіт, серед яких горельєф «Троянда» у дворі столичного готелю «Київ».

1974 р. – виконує дерев’яний рельєф «Солом’яний бичок» для Хмельницької обласної бібліотеки для дітей. 1976 р. – стає членом монументально-декоративної секції Спілки художників УРСР. 1978–1982 рр. – працює над реалізацією масштабного монументального задуму — оформлення фасаду механіко-математичного корпусу Київського державного університету. 1983 р. – спільно з Олександром Фисуном, Олександром Гащуком та Петром Малишком, виготовляє і встановлює кам’яний хрест на могилі художника Миколи Польового, який трагічно загинув під час створення монументальної роботи у Києві. Цю традицію згодом буде продовжено хрестами пам’яті Валентина Задорожного, Віктора Григорова, Василя Стуса, Олекси Тихого, Оксани Мешко, Юрія Литвина, Івана Світличного, Надії Світличної, Віктора Китастого, Івана Гончара та ін. 1986 р. – виконує дерев’яні рельєфи та розписи для швацької фабрики у Броварах.

1987 р. – бере участь у одній з перших в Україні незалежних виставкових ініціатив творчого об’єднання художників-монументалістів «Погляд» у стінах Київського політехнічного інституту, де виставляє скульптури, створені в останні роки. 1987–1990 рр. – разом з Петром Гончаром, Ніною Денисовою та Петром Малишком відновлює будинок на Андріївському узвозі, у якому всі четверо влаштовують майстерні, що проіснували до 2007 року. Із 1993 року бере активну участь у створенні засад нової української дерев’яної скульптури, представляючи свої роботи на виставках у Німеччині, Угорщині, Австрії. У 1990 роках твори Малишка експонуються на персональних виставках у Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (1992), Хмельницькому музеї сучасного українського мистецтва (1993), галереї Національного університету «Києво-Могилянська академія» (1995), Вінницькому обласному художньому музеї (1997), центрі сучасного мистецтва «Совіарт» у Києві (1999).

1992 р. – разом з Петром Гончаром, Ніною Денисовою, Петром Малишком, Олександром Мельником, Володимиром Федьком і Василем Химочкою засновує Братство прп. Аліпія. Наступного року в Державному музеї українського образотворчого мистецтва (нині НХМУ) проходить перша виставка братства, присвячена пам’яті засновника школи новітнього українського монументального живопису Михайла Бойчука та його учням, під назвою «Біля яблуні». 1997 р. — Лауреат у номінації художник року, «Золотий перетин». 1998 р. — Лауреат премії імені Василя Стуса. 1998–2001 рр. – разом з іншими художниками працює над розписами відновленого собору Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві.

2005 р. – бере участь у виставці «Українське дерево» в Українському домі у Києві, де його скульптури вперше демонструються у широкому контексті української дерев’яної пластики від доби бароко до сьогодення. У 2009 р. — “DE PROFUNDIS” (З ГЛИБИН). “Мистецький АРСЕНАЛ” Київ. Заслужений художник України (2009). 2010 р. – активно співпрацює з київським арт-центром «Я Галерея». Нові твори художника демонструються на багатьох персональних і групових виставках у Києві, Дніпропетровську та Львові (загалом близько 15 проектів). 2012 р. – отримує премію «Arsenale Awards» у рамках Першої Київської бієнале сучасного мистецтва «Arsenale 2012». 2017 р. – стає лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Роботи художника перебувають у музейних зібраннях і приватних колекціях України та закордоном.

Джерела:

1. Микола Малишко
2. Малишко Микола
3. МАЛИШКО МИКОЛА
4. Малишко Микола

Карпова Ірина

Карпова Ірина – архітектор-дизайнер сучасного ювелірного мистецтва.

Автор і творець стилістичного напряму в сучасному ювелірному мистецтві «Романтичний авангард». Реалізованого в компаніях «Фіал», «Тріумф часу», «Зоряний шлях», «ЗАТ «Київський ювелірний завод»», «Ювелірна майстерня Ігоря Карпова», фамільний ювелірний дім «Karpovs ‘Art Jewellery». Під марками «Лобортас» і «Лобортас і Карпова», з авторським клеймом, Ірини Каропової «Ракушка», створені тематичні напрямки:

• Фундаментальні роботи: Монументальні ювелірні композиції: «Душа Світу»; «Лавра Небесна»;
• «Театр на столі»: Колекції: «Сорочинський ярмарок», «Китайський сервіз», «Містер Шанс». Композиції: «Несе Галя воду», «Рівновага», «Лев перемагає дракона»;
• Ювелірна скульптура: «Макро і мікрокосм», «Торжество життя», «Ангел Хранитель», «Філософ»; скульптурні композиції.
• Православ’я: лампади для перевезення і зберігання благодатного вогню, панагії, хрести, іменні медальйони, дорожні ікони;
• Гарячі емалі: Колекції: «Райський сад», «Крестильная», «Кільця-вишиванки», «Магендавіди», «Казкові звірі», «Ангели прилетіли», «Обручки вінчальні-заручні»;
• Фамільні коштовності: (Ювелірні комплекти прикрас, що складаються з 3-5 предметів);
• Кільця об’єкти мистецтва; брошки; хрести; прикраси TOП-групи; прикраси pret-a-porter; чоловічі прикраси: (хрести, персні, каблучки, запонки, затискачі для краватки, браслети, пряжки на пояс, значки).

• 

• 

• 1976-1982 рр. – Київський Інженерно-будівельний інститут, факультет архітектури.
• 1982 р. – Лауреат всесоюзного конкурсу дипломних проектів, м.Москва.
• 1982-1991 рр. – Архітектор, провідний фахівець проектів. Проектні інститути “Укргіпробум”, “Медпрпоект”, приватні архітектурні бюро.
• 1991-1993 рр. – Художник-дизайнер “Укоопспілка” .
• 1993-1997 рр. – Головний художник ювелірної фірми “Фіал”.
• 1997 р. – Засновник і співвласник компаній “ТОВ” Тріумф часу “і” ТОВ “Зоряний шлях”. Засновник і співвласник марок “Лобортас” і “Лобортас і Карпова”.
• 1997-2010 рр. – Художній керівник (творчий директор) і головний художник “ТОВ” Тріумф часу “,” ТОВ “Зоряний шлях”, що працюють прод марками “Лобортас” і “Лобортас і Карпова”.
• 2010-2011 рр. – Головний художник “ЗАТ Київський Ювелірний Завод”.
• 2010 р. – Засновник і співвласник ювелірної компанії “Karpov & Karpova jewellery”

• 

• 

Участь у виставках: «Ювелір Експо Україна», Київ, 1999-2001 р .; «Юнеско», Київ, Париж, 2002 р .; «Joailliers creaters», Париж, 2003 р .; Музей – заповідник «Софія Київська», Київ, 2005р .; «Extravaganza», Москва, 2007 р .; «Metropoliten museum», «National Art club», Нью-Йорк, 2008 р .; «Fine Art Ukraine», Київ, 2009 р .; «Русь Православна», Москва, 2009 р .; Персональна виставка Монте-Карло, 2010 р .; Персональна виставка, Лондон, 2010 р .; «Жінка III тисячоліття», Київ, 2010 р.

Нагороди Ірини Карпової: Почесний знак меморіального фонду «К. Фаберже »№20, 2007 г., присвоєно звання” Заслужений ювелір “; Медаль «1020 років Київської Русі», 2009 р .; Почесний знак «М. Перхіна », 2010 р .; “Жінка III тисячоліття”, рейтинг 2010 рік; “Ювілейний пам’ятний знак” фонду Карла Фаберже №050, присвоєно звання “Почесний ювелір”; Почесний знак – Орден Меморіального Фонду Карла Фаберже “Франца Петровича Бірбаумом” №012, присвоєно звання “Головний майстер”, 2012 р Грамоти і дипломи.

Джерела:

1. Карпова Ірина
2. «Karpov&Karpova Jewellery»
3. Ювелірний стиль з українського бурштину від Karpov & Karpova Jewellery визнаний світовим – Ірина Карпова