Гавриленко Григорій

Григорiй Іванович Гавриленко – український художник, графік, майстер книжкової ілюстрації. Відомий представник українського нонконформізму. Член Спілки художників України (1960). Оформив і проілюстрував понад 30 видань.

Народився 7 липня у с. Холопкове (нині Перемога) поблизу Глухова на Сумщині у заможній селянській родині. Після розкуркулення 1930 року Гавриленкам вдалося втекти до Грузії, але їх знайшли та повернули, відправивши батька до табору. Згодом родина переїздить до Глухова.

1945–1949 рр. навчається у Київській художній середній школі ім. Т. Г. Шевченка. Одним з викладачів Гавриленка був Володимир Бондаренко, учень Федора Кричевського. 1949–1955 рр. навчається на графічному факультеті Київського державного художнього інституту. Педагог з фаху – Іларіон Плещинський. Дипломною роботою Гавриленка стало оформлення повісті В. Короленка «Сліпий музикант». Після закінчення інституту певний час живе та працює у селі поблизу Корсунь-Шевченківського, заробляючи оформленням книжок для київських видавництв. Зокрема, створює ілюстрації до творів М. Стельмаха «В їжаковім вітряку» (1957), Л. Первомайського «Казка про Івана Голика» (1958), збірки оповідань «Діти миру» (1958).

З 1955 р. бере участь у республіканських і всесоюзних виставках, експонуючи книжкові ілюстрації, рисунки, акварель, живопис. Пізніше представляє свої твори на зарубіжних виставках, зокрема у Польщі, Чехословаччині, Нідерландах, Португалії. Наприкінці 1950-х переїздить до Києва. Починає викладати у Київському державному художньому інституті, однак невдовзі Гавриленка звільняють з ідеологічних причин. Протестуючи проти цього рішення, інститут залишає викладач і друг художника Георгій Якутович.

Активно працює у галузі книжкової графіки. Зокрема у 1960-х Гавриленко працює над ілюстраціями до творів С. Коваліва «Світ учить розуму» (1960), М. Бажана «Чотири оповідання про надію» (1967), збірки оповідань Є. Гуцала «У лелечому селі» (1969) та ін. 1961 р. Виконує ілюстрації до повісті Панаса Мирного «Чіпка», які зазнали різкої критики. 1963 р. виходить друком ювілейне видання «Кобзаря» Т. Шевченка, до якого увійшли три ілюстрації Гавриленка – ліногравюри «Катерина», «Перебендя» та «Садок вишневий коло хати».

1965 р.  виходить друком збірка творів Данте «Vita Nova» з ілюстраціями Гавриленка. У процесі роботи художник створює велику кількість рисунків пером, у яких намагається відшукати ідеальні образи Данте та Беатріче. Тут він чи не вперше застосовує нову графічну манеру — так звану сітку, — накладаючи штрихи, що перетинаються, під кутом 45 градусів і доповнюючи їх горизонтальними та вертикальними лініями.

1966 р. оформлює ювілейне видання поеми Шота Руставелі «Витязь в тигровій шкурі». Закінчує програмний твір «Дві жінки в природі», розпочатий минулого року. 1967 р. пише «Образ дівчини», розпочинає роботу над полотном «Пляж», завершеним у 1979 році. Обидва твори є виразними зразками наскрізних, головних тем творчості художника, які він втілює впродовж усього життя. 1968 р. у видавництві «Мистецтво» виходить альбом творів Гавриленка, до якого увійшли акварелі та рисунки, створені у 1964–1966 роках.

У 1970-ті роки вибране коло інтелектуального та духовного спілкування художника складали видатні сучасники — художник Валерій Ламах, композитор Валентин Сильвестров, поет Геннадій Айгі, кінорежисер Сергій Параджанов, мистецтвознавець Ганна Заварова.

1972–1973 рр. працює над «Сюїтою, навіяною лірикою О. С. Пушкіна», що складається з п’яти акварелей, та над серією «Пошуки пушкінських жіночих образів», до якої увійшло вісім аркушів тушшю. 1974 р. у київському Будинку вчених проходить перша персональна виставка «Пушкін у творчості Григорія Гавриленка» (до 175-річчя від дня народження поета). 1979 р. виходить друком збірка «Доробок» М. Бажана в оформленні Гавриленка. До видання увійшли 19 ілюстрацій, виконаних у техніці ліногравюри. Паралельно працює над естампами за мотивами російських народних казок та диптихом «Михайлівське» (1980–1982).

1980 р. проходять камерні персональні виставки у Києві та Львові, де художник представляє друковану графіку за мотивами російських народних казок. 1981 р. створює велику серію абстрактних акварелей. 1982 р. створює серію пастелей, у яких реальні враження від конкретних краєвидів трансформуються в універсальні абстрактні образи. В останні роки життя багато працював у техніці кольорової ліногравюри.

• 

• 

Джерела:

1. Гавриленко Григорій
2. Гавриленко Григорій Іванович
3. ГАВРИЛЕНКО ГРИГОРІЙ
4. Художник Григорiй Гавриленко

Адамович Сергій

Сергій Тадейович Адамович — художник, графік, Заслужений діяч мистецтв України (1985), Член Національної спілки художників України (1950). Його ім’я належить до плеяди тих молодих зухвалих митців, чиї книжкові ілюстрації кінця 50-х – початку 70-х привели до оновлення і справжнього тріумфу української графіки.

Адамович Сергій Тадейович народився 2 квітня 1922 р. у с. Рубіжне (тепер у складі м. Лисичанськ) в робітничій родині. Під час Другої світової війни Адамович воював на Західному, Південно-Західному та Прибалтійському фронтах; у хвилини затишшя малював картини. Був тяжко поранений на фронті, став інвалідом. 1950 р. закінчив живописний факультет Київського художнього інституту (тепер — Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури) у О. Шовкуненка).

Працював в галузі книжкової та станкової графіки. Композиції, виконані у різних жанрах (фігуральні композиції, пейзажі), різноманітними техніками (ліногравюра, монотопія, автолітографія, офорт), свідчать про постійний творчий пошук.

Перша персональна виставка С. Адамовича відбулася 1944 у м. Самарканді (тепер — Узбекистан). Її основою стали твори, написані на фронті.

У графіці Адамовича відчутний вплив живопису. Художник мислить як живописець, тому активно включає у свої графічні твори колір та його декоративні можливості, постійно шукає нові засоби створення образів. Зокрема, він одним із перших, ще наприкінці 1950-х, звертається до ліногравюри в створенні ілюстрацій – а у 1960-ті лінорит вже стає улюбленою технікою українських книжкових ілюстраторів.

Як наслідок творчих пошуків Сергія Адамовича виник цикл ілюстрацій до повісті Ольги Кобилянської «Земля», що приніс художнику справжній успіх і визнання. Книга видавництва «Дніпро» вийшла 1960-го як подарункове видання до Декади української літератури і мистецтва у Москві, а 1971-го її перевидали з деякими правками та доповненнями ілюстративного ряду.

Гарна робота молодого митця не залишилась непоміченою, і у 1961 р. на третьому Всесоюзному конкурсі художнього оформлення книг була удостоєна диплома І ступеня і отримала схвальну оцінку. І досі ілюстрації до повісті Ольги Кобилянської «Земля» вважаються одними з кращих робіт у творчості Сергія Адамовича.

Ілюстрації до видань творів художньої літератури:

• повісті І. Франка «Борислав сміється» (1952);
• поем Т. Шевченка «Сова», «І мертвим, і живим…» (обидві — 1954) та «Наймичка» (1955), видання поеми «Гайдамаки» латиською мовою (1964);
• роману Ф. Достоєвського «Злочин і кара» (1957);
• книги М. Коцюбинського «Вибрані твори» (1958)
• роману О. Кобилянської «Земля» (1960, 1971);
• повістей М. Гоголя «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1961);
• повістей М. Шолохова «Доля людини» (1968) і «Вони воювали за Батьківщину» (1975);
• роману М. Стельмаха «Кров людська — не водиця» (1971);
• «Поезій» В. Маяковського (1967);
• «Ста поезій» Ш. Петефі (1973).

Станкова графіка представлена серіями естампів: «Африка буде вільною» (1961), «Дореволюційний Донбас» (1962), «Новий Донбас» (1967-1984), «Завжди разом» (1965), «Латиські рибалки», «Дорогами Великої Вітчизняної війни (1984 – 1985), «Гнізда лелек» (1987), «Козацькі вежі» (1989-1991). Пейзажам С. Адамовича властиве широке поетичне узагальнення – «Верховина», «Донецький краєвид», «Україна Гоголя», «Зима в Карпатах», «Вишенька», «Яблуня», «Дуб», «Липа Тараса Шевченка».

Роботи Адамовича експонувалися на понад 50 міжнародних, всесоюзних, республіканських і персональних виставках. Твори зберігаються у Національному художньому музеї та інших музеях України, а також за кордоном (у США, Канаді, РФ та інших країнах).

Джерела:

1. Графіка Сергія Адамовича [Текст] : Нарис / Владич, Леонід Володимирович ; Під ред. Л.І.Масловської; Худож. С.Т.Адамович. – К. : Мистецтво, 1977. – 96 с.
2. Адамович Сергій Тадейович
3. «Книжковий організм» Сергія Адамовича в ілюстраціях до «Землі» Ольги Кобилянської
4. Адамович Сергій Тадейович

Жук Михайло

Жук Михайло Іванович – видатний український графік, майстер кераміки, поет і прозаїк, педагог, один із засновників Української академії мистецтв.

Народився 2 жовтня 1883 року у місті Каховці (тепер Херсонська область, Україна). Почав навчання в Києві, в Художній школі М. Мурашка (1896-1899), потім вступив до Московського училища живопису, скульптури та архітектури в майстерню В. Сєрова (1899). 1900 року він вступає до Краківської Академії красних мистецтв, і тут знайомиться з талановитою постаттю XIX століття – викладачем Академії – відомим польським поетом, драматургом і художником – паном Виспянським.

1905 року родина залишає Київ та переїздить до Чернігова. Відбувається знайомство з Коцюбинським. Художникові – початківцю – двадцять два. Поступово взаємини між Жуком і Коцюбинським переростають у міцну і щиру дружбу. Саме тут відкривається ще один його талант, талант учителя – наставника. Михайло Іванович викладає у приватній жіночій гімназії. 1912 року Михайло Михайлович Коцюбинський пропонує Жуку намалювати обкладинку до „Тіней забутих предків” для шведського видавництва Альфреда Єнсена в Стокгольмі. На цьому серія замальовок для обкладинок не закінчується. 29 листопада 1912 року Коцюбинський просить Жука зробити віньєтку до збірки своїх оповідань.

У Чернігові Жук виконав алегоричний малюнок для обкладинки першого тому „Ліричних поезій” Миколи Вороного, за що автор був йому дуже вдячний. У 1917-1919 роки Михайло Жук професор Української академії мистецтв. 1925-1964 рр. – професор і проректор Одеського політехнікуму образотворчих мистецтв, глава факультету кераміки.

Особливе місце в творах М. Жука займають квіти. Ця тендітна і поетична тема надихала майстри протягом усього життя. Художник присвячував їм окремі панно, віртуозно передаючи найдрібніші деталі ніжних рослин. Квіткові композиції є також важливим елементом в його портретах, оформленні книг і кераміки. У своїх знаменитих серіях портретів сучасників Михайло Жук зобразив таких видатних діячів як М. Коцюбинський, П. Тичина, І. Нечуй-Левицький, І. Франко, О. Мурашко та багатьох інших.

Викладаючи в Українській академії мистецтв, М. Жук мав можливість спілкуватися з багатьма відомими українськими художниками, знайомитися з їх творчими розробками. У цей період життя його графічна манера трансформується і набуває рис нових пластичних методів. Протягом усього життя Михайло Жук активно займався художнім оформленням книжок. Він прагнув поєднати зміст текстів і зображень в єдиний гармонійний ансамбль.

Твори: «Яр на околиці Чернігова» (1895), «Пейзаж з озером» (1899), «Дівчина у кріслі», «Гуцул» (обидва – 1902), «Дівчина в польському костюмі» (1903); портрети – М. Біляшівського, Б. Лепкого (обидва – 1903), М. Коцюбинського (1907; 1909; 1925; 1929), М. Вороного (1917), Леся Курбаса (1918; 1919), М. Лисенка, П. Тичини, Д. Загула, Ю. Меженка, В. Чумака (усі – 1919), Г. Сковороди, Лесі Українки (обидва – 1920), М. Хвильового, Є. Єфремова, В. Сосюри, М. Зерова, І. Нечуя-Левицького, П. Куліша, Г. Сковороди, Марка Вовчка (усі – 1925), І. Франка (1925; 1927), Н. Ужвій (1926), В. Винниченка, В. Василька (обидва – 1928), В. Блакитного (1929), Т. Шевченка (1931), О. Новаківського, Ф. Кричевського, Г. Нарбута, В. Пальмова, М. Бурачека, М. Бойчука, Ю. Михайлова, М. Пимоненка, М. Ґе (усі – 1932), «Автопортрети» (1932; 1940-і рр.), О. Федулова (1937); серія портретів-плакатів укр. письменників (1920–30); панно – «Гвоздика», «Каштан», «Лілеї» (усі – 1908), «Біле та чорне» (1912–14), «Чорнобривці», «Хризантеми», «Квіти» (усі – 1929); ескізи розписів кераміки (1930–52).

Твори Михайла Жука зберігаються в Національному художньому музеї України, Національному музеї у Львові ім. А. Шептицького, Чернігівському літературно-меморіальному музеї ім. М. Коцюбинського, Чернігівському художньому музеї, Одеському державному літературному музеї і в інших музейних і приватних зібраннях України.

2011 року в галереї НЮ АРТ відбулася виставка “Графіка та живопис Михайла Жука”. До неї був випущений альбом: Всевладність Краси. Графіка та живопис Михайла Жука: альбом. – Київ: ТОВ “Галерея НЮ АРТ”, 2011. – 149 с. 2017 – 2018 року галерея НЮ АРТ провела виставку “Михайло Жук. Solus eritis”.

Джерела:

1. Жук Михайло Іванович
2. Жук Михайло Iванович
3. Жук Михайло Iванович

Налепинська-Бойчук Софія

Софія Олександрівна Налепинська-Бойчук – видатна українська художниця-графік, дружина Михайла Бойчука, за походженням французька полька.

Народилася Софія 30 липня 1884 року у місті Лодзь. Батько її був поляком, мати мала французьке походження. Мистецьку освіту здобула в художній школі Ціонглінського в Петербурзі. У 1908 році продовжила навчання у Мюнхенській художній школі. За рік виїхала до Парижа, удосконалюючи свої знання в Академії Рансона.

Саме у французькій столиці відбулася доленосна зустріч Софії з Михайлом Бойчуком. Закохалась чи не з першого погляду, і це почуття визначило її подальшу долю. Вони одружилися в Парижі. Під впливом чоловіка Софія, донька поляка і француженки, почала називати себе українкою.

У 1917 році родина Бойчуків під час революції перебралася до Києва й опинилася в епіцентрі українського державного відродження. Михайло став співзасновником Української академії мистецтв (сьогодні Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури). Займався закріпленням стародавніх фресок у Софійському соборі. Відкрив фрескові розписи Успенського собору Єлецького жіночого монастиря у Чернігові. У 1918 р. – у пари народився син Петрусь.

Софія з 1919 року була викладачкою у Миргородській школі, пропрацювала там три роки. У 1922 р. стала очільницею ксилографічної майстерні Київського інституту пластичних мистецтв. А також викладала до 1929 р. у Київському художньому інституті, де стала професоркою і заснувала школу гравюри.

Працювала в галузі станкової та книжкової графіки. Авторка живописних творів: «В. Еллан-Блакитний» (1920-і рр.), «Фабзаєць» (1925), «Мені тринадцятий минало…», «Молотьба», «На вакаціях» (усі – 1926), «Студентка», «Дівчата з книжкою», «Мелашка», «Перед наступом білих», «Голодні діти» (усі – 1927), «Викрили шкідника» (1930-і рр.), «Пацифікація Західної України» (1930), «Робітфаківки» (1931), «Виконали план», «Не дамо куркулям згноїти насіння» (обидва – 1932). Ілюструвала низку книжкових видань: “Катерина” Т.Шевченка, “Приймак” Д.Маміна-Сибіряка (1929). “Олив’яний перстень” С.Васильченка (1930), “Анна Кареніна” Л.Толстого (1935) та ін. Серед її учнів – К. Гаккебуш, В. Гнивенко, О. Рубан.

Софія Налепинська-Бойчук автор нереалізованих проектів паперових грошей та інших державних паперів доби української революції 1917–1921, які експонувалися на “Виставці сучасної української графіки” Асоціації незалежних українських митців (Львів, червень 1932): банкноти 25 карбованців з обох сторін; суд. пошлин 50 шагів, 3 гривні, 5 ескізів паперових грошей і цінних паперів.

У 1936 року Михайла Бойчука заарештували співробітники НКВС. У в’язниці вони вибили з нього “зізнання”. 13 липня 1937 року Михайла Бойчука розстріляли в Києві разом із учнями Іваном Падалкою, Василем Седляром, Іваном Липківським.

Саму Софію ув’язнили 12 червня 1937 р., таку постанову ухвалив IV відділ управління державної безпеки НКВС УРСР, який раніше загріб у свої лапи Остапа Вишню, Олеся Досвітнього, Костя Котка, Івана Лакизу, Олексу Слісаренка. Перший допит Софії відбувся в ніч її арешту. Півроку її мучили допитами, проте вона знайшла у собі сили вистояти. 6 грудня 1937 року Софію Олександрівну Налепинську-Бойчук засудили до розстрілу. Вирок виконаний 11 грудня. Нащадкам залишилася її мистецька спадщина – десятки гравюр на дереві, портретів, ілюстрацій до творів Тараса Шевченка, Степана Васильченка, Гі де Мопассана, Альфонса Доде. Реабілітували у 1988 році.

Джерела:

1. Михайло Бойчук та його школа [Текст] : Монографія / Соколюк, Людмила. – Харків : Видавець Олександр Савчук, 2014. – 386 с.
2. Софія Налепинська-Бойчук – українська мисткиня без жодної краплі української крові
3. НАЛЕПИНСЬКА-БОЙЧУК СОФІЯ
4. НАЛЕПИНСЬКА-БОЙЧУК СОФІЯ ОЛЕКСАНДРІВНА

Музика Ярослава

Музика Ярослава Львівна (у дівоцтві – Стефанович) – живописець, графік, реставратор і громадсько-політична діячка, художній декоратор ужиткового мистецтва. Походила зі старовинного галицького роду Савчинських, до якого належать співачки С.Крушельницька, Г.Крушельницька, О.Бандрівська, композитори М.Скорик, Б.Фільц та ін., племінниця С.Крушельницької. Дружина вченого-мікробіолога М.Музики.

Ярослава Музика народилася 10 січня 1894 року в с. Залісці, нині Шумського р-ну, Тернопільської обл.

Опануванням багатовіковими здобутками світу професійного мистецтва, зокрема знаннями в галузі реставрації давніх ікон і класичних традицій візантійського мистецтва, завдячує українському митцеві-новатору М.Бойчуку, з яким познайомилася 1910–14 рр. у творчій робітні Наукового товариства імені Шевченка.

• 1917-1919 рр. – навчання у Мистецькій студії Станіслава Батовського-Качора у Львові;
• 1920-1923 рр. – навчання на факультеті пластики Вільної академії мистецтв у Львові;
• 1922 р. – взяла участь у першій виставці ГДУМ (Гуртка Діячів Українського Мистецтва), творчого об’єднання, заснованого Петром Холодним, Павлом Ковжуном, Миколою Голубцем;
• Від 1924 р. працювала рисувальницею в Національному музеї у Львові; 
• 1931 р. – співзасновник і голова Асоціації незалежних українських мистців (АНУМ);
• 1934 р. – співорганізатор Українського жіночого конгресу в м. Станіслав (нині Івано-Франківськ);
• 1935 р. – навчання у Вільній академії в Парижі;
• 1939 р. – Член СХУ;
• 1948 р. – у віці 54 років Ярослава Музика була арештована як буржуазна націоналістка та засуджена до 25 років таборів, її було звільнено тільки після смерті Сталіна, в 1955 р., через 8 років рішенням суду судимість була повністю знята.

Працювала у різних видах і жанрах образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва: малярство (іконографія, портрет, пейзаж, натюрморт), мозаїка, живопис на склі, станкова й ілюстративна графіка (лінорити, офорти), екслібриси, емаль, батик, тиснення на шкірі, інкрустація, килимарство, аплікації – понад 2000 робіт.

Її роботи експонувалися на виставках у Львові, Рівному, Кременці, Станіславові, Києві, багатьох містах зарубіжних країн – Празі (Чехословаччина), Берліні (Німеччина), Неаполі, Римі (обидва міста в Італії), Варшаві, Чикаго, Лос-Анжелесі (обидва міста в США), Москві, Ленінграді (нині м. Санкт-Петербург), Кишиневі; усього понад 50 українських та міжнародних виставок.

Твори: живопис – «Старий з бородою» (1923), «Княгиня Ольга» (1925), «Гуцул із люлькою» (1928), «Леся Українка», «М. Музика», «С. Крушельницька», «О. Савчинська-Ланцуцька» (усі – 1930-і рр.), «Жіночий портрет» (1933), «Венеція», «Грушки» (обидва – 1935), «М. Рудницький» (1936; 1963), «Б. Фільц» (1948; 1957; 1959), «В. Свєнціцька» (1950-і рр.), «М. Федюк» (1964); серії – «Пейзажі Сибіру», «Квіти», «Жінки» (усі – 1950-і рр.); графіка – екслібриси В. Луцького, Д. Бандрівської, І. Борковської, М. Шипайла, П. Дереша (усі – 1930-і рр.), Ю. Бордюка, Ю. Панчишина (обидва – 1930), Б. Кудрика (1931), Т. Іванової (1936), М. Колесси (1959), І. Крип’я­кевича (1961); серії – «Мініатюри на слюді» (1950-і рр.), ліноритів «Мати» (1960-і рр.), емалей «На теми творів Т. Шевченка» (1963), «Т. Шевченкові» (1961–64), «Символи Г. Сковороди» (1969); «Т. Шевченко» (1952, інкрустація на слюді; 1958, емаль); мозаїка «Зустріч О. Довбуша із Дзвінкою» (1962); емалі – «Народні повір’я», «Перебендя» (обидві – 1966); вітраж «Анна Яро­славна» (1967).

Твори (понад 1130), архів, бібліотеку, колекцію заповіла Львівській галереї мистецтв.

Джерела:

1. Українки в історії: нові сторінки [Текст] : Нариси / Відп. ред. В.Борисенко і кол. авт. А.Атаманенко, Л.Тарнашинська та ін.; Вст. ст. П.Кононенко, В.Борисенко; Худож.-оформ. О.Григір. – К. : Либiдь, 2010. – 264 с.
2. Музика Ярослава Львівна
3. МУЗИКА ЯРОСЛАВА ЛЬВІВНА
4. Ярослава Музика

Лозовський Лесь

Лозовський Лесь (справж Олександр Кирилович) – художник-графік, учень В. Кричевського, Г. Нарбута, М. Бойчука, В. Меллера.

Народився 1900 р. у Погребищенському повіті на Київщині. Син акторки й молочаря. 1910 р. вступає до Київського вищого початкового училища й водночас пізнає ази живопису в художньому училищі, де викладав «добрий майстер» Михайло Козик. Ймовірно, за порадою останнього, Лозовський продовжує навчання у Строгановському училищі в Москві.

22 листопада 1917 року в Києві урочисто відкрито Українську академію мистецтва. Серед перших трьох учнів майстерні Г. Нарбута знаходимо ім’я Л. Лозовського (крім О. Адамської та М. Бурк). Від свого першого вчителя юнак перейняв педантично-точну манеру композиції, виробив свій лаконічно-монументальний стиль письма, створивши власний «шрифт Лозовського» (обкладинки до збірки П. Тичини «Плуг», творів С. Васильченка, численних видань альбомів нот). Водночас Л. Лозовський бере активну участь у виданні «самвидавчого» гумористичного журналу «Елеас», створивши низку акварелей, серед яких у фондах Національного художнього музею України збереглися малюнки «чим повинен бути футурист» та «Портрет моєї душі».

31 серпня 1919 року владу в Києві захопили денікінці. Не визнаючи академію за державну установу, вони виселили її із займаної будівлі. 10 березня 1920 року, в новому приміщенні у Георгіївському провулку, було відкрито Першу звітну виставку студентів академії, на яку Л. Лозовський представив станкові листи «Малахіт» та «Мементо морі» (оригінали цих творів у 1980-х роках виявив історик С. Білокінь).

У травні цього самого року, після смерті свого вчителя, Лозовський переходить до майстерні монументального мистецтва професора Михайла Бойчука. Так у творчості молодого графіка наступає новий період. Лозовський сприйняв думку Бойчука про необхідність об’єднувати елементи композиції в струнке ціле, розробляючи їх за обраною схемою. Його твори останніх двох років призначалися для книжки, їх важко уявляти в іншому контексті. Вони монументальні, з чіткою лаконічною лінією шрифту. Обкладинки книжок та журналів, створені Л. Лозовським, відзначаються ясністю побудови, красою і чіткістю шрифтів, декоративністю кольорових рішень. Найцікавішими є його обкладинки до збірок Павла Тичини «Замість кларнетів і октав» та «Соняшні кларнети» (1920).

Восени 1921 року в академії відкрилася Друга звітна виставка, на якій Л. Лозовський експонував вісім творів. Крім обкладинки до книжки Я. Тугендхольда «Французьке мистецтво XIX століття», нот до пісні «Ой на горі ромен цвіте» та трьох збірок П. Тичини, мистець виставив два станкові твори, виконані на дошці темперними фарбами: портрети Григорія Сковороди та Володимира Леніна. Рецензуючи цю виставку, критик Лев Дінцес наголосив багатогранність таланту Л. Лозовського і виявив у його творах «тендітну ніжність і разом з тим якусь особливу урочистість новгородської ікони».

Оскільки за статутом академії студенти мали право записуватися одночасно до двох професорів, Л. Лозовський, не полишаючи навчання у М. Бойчука, почав відвідувати майстерню театрального мистецтва Вадима Меллера.

Його творчість високо оцінювали мистецтвознавці 1920-х рр. М.Бурачек, Ф.Ернст, М.Голубець, Д.Зубар, Д.Чукин, А.Новак. Він вважався одним з найобдарованіших послідовників Г. Нарбута.

В ніч на 22 березня 1922 року його було задушено у власному помешканні за досі нез’ясованих обставин.

Твори експонувалися посмертно на виставках у Празі (1924, 1933) й Берліні (1933), зберігаються у Національному художньому музеї України та інших музейних і приватних зібраннях.

Джерела:

1. Лозовський Лесь
2. Лозовський Лесь
3. Невідомий Лесь Лозовський

Котляревська Марія

Марія Євгенівна Котляревська –  українська художниця, графік.

Котляревська Марія народилася 1902 р. у м. Горлівка. Дитинство і рання юність майбутньої мисткині пройшли в Катеринославі, де вона закінчила гімназію, навчалася на фізикоматематичному факультеті Інституту народної освіти.

У 1922 – 1927 рр. навчалась в Харківському художньому інституті на графічному відділенні. Це були роки навчання у відомих українських графіків В. Єрмилова, О. Маренкова, а згодом і у майстерні І. Падалки, метод навчання якого був ідентичним системі школи М. Бойчука.

Починаючи з 1927 року, ще будучи студенткою, Марія Котляревська починає брати участь у всіх міських та республіканських виставках, на неї звертають увагу відомі критики та журналісти.

Особливу сторінку творчої біографії М. Котляревської складає робота над оформленням книги. Цікаві книжкові ансамблі, а їх можна налічити понад 50, були створені у 30-х роках. Вона зверталася до української класики (Т. Шевченко, П. Мирний), творчості сучасних митців (П. Панч, Л. Первомайський), до зарубіжної та російської літератури (Г. Гейне, А.-Р. Лесаж, Ф. Шиллер, О. Пушкін).

М. Котляревська ілюструвала твори О. Донченка, В. Поліщука, Л. Первомайського, А. Лесажа та ін. Приділяла художниця увагу екслібрису. Її улюблена техніка виконання – ксилографія і ліногравюра, до якої вона звернулася однією з перших в Україні. Марія Котляревська стає визначним українським графіком, вона – член СРХУ (Спілка радянських художників України), а з 1939 року – член Спілки художників СРСР.

У 1946 р. М. Котляревська була репресована, а в 1952 р. рішенням Харківського обласного суду реабілітована.

Твори: ліногравюри – «Жінка з дитиною», «Студентки» (обидві – 1926), «Дівчина з сачком», «Махновці» (обидві – 1927), «Нове село» (1928), «Горе вій­ни» (1944), «Партизани» (1945), «На заводському дворі» (1959), «Пам’ят­ник героям-матросам у Криму» (1964), «Будівництво канатної дороги» (1967), «На Самарі» (1970), триптих «Безпритульні» (1977), «Кульбаби» (1981), «У лісі» (1982);

дереворит «Дівчина» (1929); ілюстрації до книг – «Цирк» (1929) О. Донченка, «Три­польская трагедия» (1932–33) Л. Пер­вомайського, «Медный всадник» (1936) і «Пиковая дама» (1937) О. Пушкіна, укр. нар. казки «Коза-дереза» (1966), поеми «Енеїда» (1969) І. Котляревського; серії ліногравюр – «На будівництві Київської ГЕС» (1962), «Пам’ятники Дніпропетровська» (1976); екслібриси (1959–80).

Твори мисткині зберігаються у найбільших музеях України: Національний художній музей України (м. Київ), Дніпропетровський художній музей (м. Дніпро).

Джерела:

1. Михайло Бойчук та його школа [Текст] : Монографія / Соколюк, Людмила. – Харків : Видавець Олександр Савчук, 2014. – 386 с.
2. Котляревська Марія Євгенівна
3. Старіший дніпровський графік — Марія Євгенівна КОТЛЯРЕВСЬКА
4. Котляревська Марія Євгенівна

Кравченко Охрім

Охрім Севастьянович Кравченко – український художник-монументаліст і живописець, графік, педагог, яскравий представник школи Михайла Бойчука.

Народився Охрім Кравченко 10 лютого 1903 року в селі Кищенці на Київщині. Навчався у робітничо-селянській художній студії в Білій Церкві та в театральній студії Л. Курбаса (1920), в Київському художньо-індустріальному технікумі (1921–1924). Педагоги з фаху – М. Козик, К. Єлева, Ю. Михайлів. Продовжив освіту на художньому факультеті Київського художнього інституту, де був зарахований до групи професора М. Бойчука, також вчився у М. Крамаренка.

Вже у перших творах художника, які дійшли до нашого часу — станкових роботах «Хата мого дитинства» (1924), «Біля терниці» (1929), «Старий млин» (1930), дипломному розписі на стіні КХІ «Копання картоплі» (чудом зберігся ескіз роботи, датований 1930 роком) та ряді рисунків вуглем із серії зарисовок 1927 — 1930 років, — відчувається, що саме в монументальному малярстві, зверненому до широкого кола глядачів, бачив Охрім Кравченко основний напрямок розвитку української художньої культури нового типу.

Після закінчення Київського художнього інституту в 1930 р. Охріма Кравченка несподівано заарештували і «за систематичну антирадянську діяльність» засудили на заслання до Котласа, що на Північній Двіні. З того часу збереглися низка рисунків вуглиною та олівцем, в яких дуже вдало схоплено типаж портретованих, — «Жебрак. Розкуркулений», «За пивом», серія малюнків клеєвою фарбою — «Вантажник», «Дівчина» та акварель «Безпритульні. Шпана». У 1940 р. повернувся на батьківщину – в м.Кривий Ріг. Залишившись в окупації, працював художником у журналі «Дзвін», оформляє збірку поезій М. Пронченка «Кобза» та роман А. Кащенка «Під Корсунем». Влітку 1943 перебирається до Києва. Працював у майстерні монументального розпису церков, в червні 1943 взяв участь у Другій художній виставці українських художників (акварель «Кам’яна гора в Чигирині» і малюнок «Портрет бандуриста»).

Уникаючи можливих повоєнних переслідувань і репресій, Охрім Кравченко як методист Центрального будинку народної творчості в руслі політики «ефективного й швидкого впровадження постулатів найпередовішого мистецтва» в 1946 році переїжджає до Львова. Тут був запрошений викладачем стінної поліхромії в училище прикладного та декоративного мистецтва. Згодом був звинувачений у формалізмі і звільнений. Працював старшим лаборантом кафедри оформлення книги Українського поліграфічного інституту. Звільнений за формалізм. У 1956–1959 рр. займався стінописом і створював іконостаси для церков у Золочеві, Оброшині, Сихові, Соколівці, Яворові. Доля та ідентичні переконання зводять його з Оленою Кульчицькою, Миколою Федюком, звільненою із заслання ученицею Михайла Бойчука «львівського періоду» Ярославою Музикою, Олексою Шатківським, Володимиром Островським та іншими.

До робітні художника, яка тоді займала кут у двокімнатному помешканні на вул. Лисенка, 26 (2008 року на стіні будинку було встановлено меморіальну дошку, автором якої став львівський скульптор Володимир Ропецький), заходили Іван Дзюба та Микола Холодний, Лесь Танюк та Микола Світличний, Алла Горська та Галина Севрук, Люба Панченко та Людмила Семикіна (в архіві художника дбайливо збережені, переписані від руки «антирадянські» тексти та вірші, привезені в ті часи киянами). Стимульований процесом національного відродження, Охрім Кравченко зайняв у художньому житті Львова власне місце, переконливо і послідовно стверджуючи на своїх полотнах принципи монументалізму. Саме в них вбачав художник вияв великої національної художньої традиції, засвоївши у свого Вчителя потяг до національної тематики, «вічних тем» народного буття, виражених у «цільній лаконічній формі монументального, ніби понадчасового образу-символу».

Кравченко працював у старовинній техніці яєчної темпери, не використовуючи у своїй палітрі фарб фабричного виробництва (як це було і в майстерні Бойчука), завдяки чому живописна фактура його полотен нагадує древні фрески. Художники Микола Кристопчук та Іван Остафійчук, Вадим Черкес та Володимир Федько, Леся Крип’якевич та Стефанія Шабатура, Володимир Уріщенко та Володимир Моргун, Іван Крислач та Богдан Романець були частими гостями мистця, бо «зацікавлення інтерпретацією ідей школи, якою довгий час нехтували, поступово позначається на живописі сімдесятників». Вдячними учнями-слухачами, яким «не чужою була доля українського малярства», стали львівські мистецтвознавці Богдан Горинь та Василь Глинчак, Олег Сидор та Любов Волошина, що зафіксували свої враження від цих розмов у літературно-мистецьких публікаціях.

Персональні виставки відбулися в Києві (1967) та Львові (1968, 1969, 1974). Член Національної спілки художників України з 1972. Автор портретів, історичних і тематичних полотен. До теперішнього часу збереглося близько 170 художніх творів, 140 малюнків, акварелей і пастелей, альбомів ескізів і замальовок.

Джерела:

1. Кравченко Охрім Севастьянович
2. Натхненник шістдесятників
3. Охрім Севастьянович КРАВЧЕНКО 

Єлева Костянтин

Єлева Костянтин Миколайович – український живописець, графік, художник театру і педагог.

Я навчався на малярському відділі. Рисунок викладав у нас молодий ще тоді Костянтин Єлева, учень Михайла Бойчука. Єлева був характерним “бойчукістом”. Вчив нас конструктивно рисувати будь-який предмет, шукаючи, передусім, певний, найпростіший модуль форми. Конструювати спершу загальну пластичну схему предмета, яку легко пізніше конкретизувати. Вчив також будувати форму прямими лініями, що окреслюють її основні площини. Були це перші в моєму житті уроки “бойчукізму”.

Охрім Кравченко 

Народився 17 травня 1897 р. у Києві. У 1922 р. закінчив Київський художній інститут (нині — Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури). Був членом Асоціації революційного мистецтва України (АРМУ).

Працював 1919-1926 роках переважно як художник театру; від 1927 року – у Київському художньому інституті: 1944-1950 роках – професор кафедри рисунка; водночас – викладач рисунка Інституту аспірантури Академії архітектури УРСР; одночасно 1930-1932 роках – керівник відділу театрально-декораційного живопису у Київському інституті пролетарського мистецтва культури.

У 1919 – 1921 рр. оформляв спектаклі Першого театру Української Радянської Республіки ім. Тараса Шевченка, зокрема – «Гайдамаки» за Шевченком Т.Г. (1920 р.), «Зелений папуга» А. Шніцлера  (обидві – 1920 р.), «Блакитний принц» (1923 р.). Входив до першого складу Одеського українського державного драматичного театру ім. Луначарського А. (Держдрама), заснованого в листопаді 1925 р.

Працював у галузі малюнка, агітплаката, а також театральн-одекораційного мистецтва та станкового живопису, виконував художнє оформлення будинків державних і громадських установ, революційних свят. У роки Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 рр. брав участь у «Вікнах ТАРС», працював над політичними плакатами, сатиричною графікою.

Учасник мистецьких виставок від 1917 року. Персональні – у Києві (1940 рік, 1945 рік, 1955 рік – посмертна, 2008 рік – ретроспективна). 

З 1949 р. – професор КХІ. Серед учнів: Олександр Лопухов, Едвард Кунцевич, Юрій Щербатенко, Василь Хітриков та інші.

Серед робіт оформлення вистави «97» Куліша М., низка малюнків, агітплакатів (1941 – 1945 рр.), театральних станкових робіт. Живописні роботи: «Свято», «Вулиці», «Автопортрет» (усі – 1917), «Страйк зірвано», «Січневе повстання у Києві», «Друкарка» (усі – 1927), «Арешт незаможника» (1934), «М. Щорс у розвідці», «Смерть М. Щорса» (обидва – 1937), «Фашистський заслін» (1943, співавт.); плакати (1919–21; 1941–45); графічні серії – «Партизани України» (1940-і рр.), «Самарканд» (1941–43), «Загорськ» (1944), «Діячі мистецтв України» (1944–45), «Київ–Канів» (1945–50), «По дорозі до могили Т. Шевченка» (1947).

Джерела:

1. Бойчук та його школа. [Альбом] [Текст] : Науково-популярне видання / Білокінь, Сергій ; Пер. на англ. К.Калинковської. – К. : Мистецтво, 2017. – 256 с.
2. Єлева Костянтин Миколайович
3. Творчі принципи Михайла Бойчука
4. Єлева Костянтин Миколайович

Віктор Цимбал

Віктор Іванович Цимбал – всесвітньо відомий художник, маляр, графік і художник книги.

Народився 1901 року в селі Ступичне нині Черкаської області. Батьки працювали вчителями в місцевій школі. Але тата звільнили через “мазепинство” й заґратували на чотири роки. Після в’язниці чоловік довго не міг знайти роботу, про учителювання вже навіть не йшлося. Зрештою йому вдалося влаштуватися урядовцем на свічковому заводі в Києві. Мистецьку освіту Віктор почав опановувати в II Київській гімназії ім. Кирило-Методіївського братства.

Юнак буремного 1917 року записався до Студентського куреня, члени якого сходилися в клубі «Родина» на Володимирські вулиці. Не став учасником бою під Крутами лише тому, що батько категорично, силою, не пустив. Революційні події, визвольні змагання не могли не залишити слід у формуванні світогляду Цимбала. Він відчував провину перед своїми полеглими товаришами, які склали голову захищаючи Батьківщину. Тому юнак став до лав армії УНР і воював на території України до осені 1920 року.

Інтернований і перебував у таборах полонених вояків УНР у Польщі. 1923 року Віктор Цимбал переходить кордон і знаходить кращі умови для життя й праці в чеській Празі. Там навчається в Мистецько-промисловій школі, яку успішно закінчує в 1928 році з нагородою одномісячної стипендії до Італії. Згодом удосконалює вміння у празькій Українській студії пластичного мистецтва, де вчився, зокрема, у Сергія Мако й Івана Мозалевського. Саме у Празі українець Віктор Цимбал здобув собі перше визнання, ставши найкращим графіком Чехословаччини. 

Отримавши винагороду, Віктор у 1928 році виїхав до Аргентини й одразу ж поринув у роботу – ілюстрував книги, створював графічні зображення. Дуже скоро слава про талановитого українця розлетілася на лише Південною Америкою, а й докотилася до США та Европи. Провідні рекламні агентства шикувалися в чергу, щоб зробити українцю замовлення. Це зі свого боку принесло митцю матеріяльну свободу, завдяки чому Віктор міг займатися улюбленою справою.

Митець на свої кошти відкрив українську школу в Буенос-Айресі, працював для Товариства «Просвіта», малював і писав для україномовних видань: “Плуг і Меч”, “Українське Слово”, “Перелом”, “Наш клич”, календарів “Просвіти” та ще “Історію” Миколи Аркаса, плідно співпрацював з видавництвом “Світ дитини”, робив декорації до українських вистав.  Особливою віхою для Віктора Цимбала був початок 1930-х. У 1933 році він організував збір коштів для допомоги біженцям з УРСР, які тікали від голодної смерті, повідомляють у Музеї Голодомору. Українці, яким вдавалося перетнути кордон із Румунією, опинялися під загрозою репатріації до Радянського Союзу, тому фінансова допомога, безсумнівно, рятувала їм життя.  

У 1933 році художник розпочав роботу над картиною про винищення українців голодом. Уперше представлена в 1936-му, картина Віктора Цимбала «Рік 1933» є, імовірно, першою картиною на тему Голодомору. Під час першого експонування роботи того ж 1936 року в Буенос-Айресі вона викликала неабиякий резонанс — прихильники комунізму протестували під дверима галереї. Ця картина вважається вершиною досягнень митця в поєднанні глибокого історіософського змісту зі зрілою мистецькою формою. 

Віктор Цимбал є одним iз перших митців, які працювали у стилі «видрапуваної техніки». Мав виставки у Буенос-Айресі (1936, 1948, 1956, 1959), Нью-Йорку (1960, 1961) і Детройті (1961, 1963). Творчість Віктора Цимбала позначена сильним впливом символізму: олійні композиції «Три душі», «Катаклізми», «Рік 1933», краєвиди з Патаґонії. Йому належать графічні портрети, зокрема Тараса Шевченка, В’ячеслава Липинського, Данила Скоропадського, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи. Малював численні політичні карикатури для гумористичного журналу «Мітла» у Буенос-Айресі — з Борисом Крюковим — і є автором сатиричних творів «Лукоморія», «Репатріація» та інших.

Джерела:

1. Віктор Цимбал: Розметайте нарешті в’язницю народів і звільніть Україну
2. Нетлінна слава Віктора Цимбала
3. ГІРКІ ФАРБИ ГОЛОДОМОРУ: У КИЄВІ РОЗПОВІДАЮТЬ ПРО ХУДОЖНИКА-ЕМІГРАНТА ВІКТОРА ЦИМБАЛА