У нестерпно важкий для України воєнний час багато з нас намагаються зробити щось корисне для своєї країни в наближенні жаданої перемоги. Багато українських митців пропускають сучасний людський біль крізь себе і створюють емоційні роботи, які фіксують страшну дійсність і не залишають байдужим нікого. Так, молода київська художниця Марія Лонюк створює зворушливі ілюстрації про війну, які передають почуття всіх українців у ці важки часи.
З одного боку, на роботах мисткині ми бачимо зруйновані домівки й цілі міста, занапащені людські життя, а з другого – неймовірну сміливість і рішучість української армії, відвагу і єдність всього українського народу в боротьбі за власну волю та незалежність. Мисткиня створює щемливі образи українців, а також показує справжню сутність росіян. «Роcія – як чума, що суне по наших землях та знищує все навкруги. Усе, до чого її липкі руки можуть дотягтися, вона намагається вбити, а те, що не може вбити, вона ламає й паплюжить», – підписала одну зі своїх робіт художниця.
Марія має багато уподобань. Мисткиня також професійно займається фотографією – фотографує людей, собак, кішок – усіх, але найбільше – коней. Перетворює коней на єдинорогів, українські краєвиди – на скандинавські, адже Марія до того ж малює графіку та персонажів для комп’ютерних ігор.
Останнім часом особливої популярності в мережі набула робота Марії на воєнну тематику із зображенням дівчини в українському вбранні, яка кричить і плаче. Цю картину мисткиня створила в пам’ять про закатованих безневинних жертв у Бучі, Ірпені, Гостомелі й Маріуполі.
Вічна шана загиблим, дітям і дорослим! Вічна слава українським героям! Ми обов’язково переможемо і ніколи не забудемо, не пробачимо.
28 квітня виповнюється 200 років від дня народження відомого на всю колишню Європу українського майстра, основоположника гуцульського різьблення по дереву Юрія Шкрібляка!
Виготовлені народним умільцем дерев’яні вироби здобували численні медалі й дипломи на європейських виставках. А ще український майстер відзначився власним винаходом – створив точильний верстат, що дуже швидко набув популярності в цілому світі!
Юрій Шкрібляк народився 1822 року в гуцульському селі Яворові в бідній родині бондаря. У сім’ї було вісімнадцятеро дітей! Юрій був найстаршим. З молодих років, за прикладом батька, почав робити дерев’яний посуд, прикрашаючи його простим орнаментом. Згодом процес різьблення довів до мистецьких вершин. Які тільки вироби не створював умілець – баклажки, барильця, чарки, ракви, пляшки, тарілки, ложки, хрести, чаші, кужелі, топірці, пістолі, рушниці, порохівниці, табакерки, сільнички, скриньки, свічники, копилки, таці, пудрениці… Це були справжні шедеври, що відзначалися оригінальністю форм, досконалістю орнаментики й надзвичайно тонким технічним виконанням. Вироби прикрашалися ажурною різьбою, геометричним орнаментом та інкрустацією металом або мідяним дротом і баранячим рогом.
Для виготовлення і прикрашання своїх виробів Юрій Шкрібляк самотужки виготовляв різноманітні інструменти – різці, долотці, стамески. Одним із найбільших досягнень майстра в деревообробництві став виготовлений самотужки точильний верстат, що дуже швидко набув популярності і в інших країнах.
Вироби українського умільця експонувалися на господарсько-промислових виставках у Відні, Львові, Трієсті, Станиславові, Коломиї, де здобули визнання. Окрім численних медалей та дипломів майстер також отримував за свої дерев’яні шедеври і цісарські дарунки в дукатах.
Юрій Шкрібляк став зачинателем великої родини чудових майстрів, що працювали і продовжують працювати і нині в різних видах народного мистецтва. Родинну справу видатного майстра продовжували три його сини й донька, онуки, правнуки, а тепер уже й праправнуки. На сьогодні понад 100 майстрів – це вихідці з родини Шкрібляків, котрі продовжують творчу спадщину свого попередника.
Уже майже 200 років талант видатного майстра не перестає дивувати й хвилювати всіх, кому дорога Гуцульщина. Твори Юрія Шкрібляка зберігаються в Національному музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського, а такождеякі вироби зберігаються в найбільшому в Європі Віденському музеї народного мистецтва.
27 квітня народився відомий архітектор Олександр Беретті!
Архітектори Беретті – це ціла епоха в історії Києва. Завдяки їм значною мірою стало формуватися обличчя сучасного міста, було створено цілий ряд непересічних споруд у стилі класицизму, які нині посідають чільні місця серед архітектурних візитівок столиці України.
Олександр Вікентійович Беретті народився в Санкт-Петербурзі в 1816 році. Від батька, відомого архітектора Вікентія Беретті, успадкував талант архітектора та природний художній смак. Вищу освіту здобував у Петербурзькій академії мистецтв. Олександр Беретті став спадкоємцем свого батька у справі розбудови Києва. Його діяльності активно сприяв генерал-губернатор Д. Бібіков, що надавало архітекторові додаткових привілеїв та свобод. Перелік будівель, створених за проєктами Олександра Беретті, є значним, і найбільше тішить той факт, що більшість цих споруд збереглися до наших днів.
За проєктом Олександра Беретті був побудований Анатомічний театр (1851-1853) – навчально-допоміжний заклад медичного факультету Київського університету. Це був комплекс будівель на площі понад гектар, розташований на вул. Фундукліївській (нині Б. Хмельницького). На той час він вважався найкращим у Європі! Нині тут розташований Музей медицини.
У 1850-1852 роках Олександр Беретті спроєктував будівлю Першої чоловічої гімназії (нині це гуманітарний корпус Національного університету Тараса Шевченка). А на нинішній Європейській площі за проєктом архітектора було побудовано розкішний готель «Європейський» (на цьому місці зараз – Український дім). А ще таланту митця належать проєкти пансіону графині Левашової (нині – будівля Президії НАН України), Реального училища (нині – Дипломатична академія при МЗС України).
О. Беретті також завершував будівництво, розпочате батьком, Свято-Володимирського університету, костелу Святого Олександра, укріплення Золотих воріт, також митець залишив українцям у спадок спланований ним університетський Ботанічний сад. Архітектор відзначився і як викладач – упродовж 18 років він читав лекції з архітектури в Київському університеті!
Але вслід за славою та визнанням прийшли невдачі та неприємності. У липні 1862 року було розпочато будівництво окраси Києва – Володимирського собору. Перший проєкт храму розробили архітектори П. Спарро та І. Штром, але Олександр Вікентійович його повністю переробив, у тому числі збільшивши у півтора рази розміри споруди. Однак під час будування виявилися певні інженерні помилки й почали тріскатися стіни. Олександра Беретті було відсторонено від роботи, її завершив у 1882 році архітектор В. Ніколаєв. Внутрішній розпис собору виконували знані художники – В. Васнецов, М. Врубель, М. Нестеров, М. Пимоненко, В. Котарбінський, а керував роботами мистецтвознавець і археолог, автор однієї з перших публікацій про творчість Т. Шевченка професор Адріян Прахов.
Після відсторонення від будівництва Володимирського собору Олександр Вікентійович прожив ще три десятиліття, майже не працюючи за фахом. Викладацька діяльність не приносила повного морального задоволення. Помер митець у Києві, похований на Байковому цвинтарі неподалік від могили батька.
Та архітектурні шедеври майстра живі. Збудовані в XIX ст., вони і сьогодні прикрашають своєю вишуканою досконалістю українську столицю. Україна – дивовижна! Слава їй навіки!
26 квітня виповнюється 170 років від дня народження українського механіка-винахідника в галузі кіно Йосипа Тимченка!
Усім добре відомо, що винахідниками кінематографу є брати Луї та Огюст Люм’єр. 28 грудня 1895 року в Grand Café на бульварі Капуцинів у Парижі відбувся перший у світі кіносеанс, який брати і організували. Та за 2 роки до першої демонстрації кінофільмів братами Люм’єр український винахідник Йосип Тимченко вже влаштовував подібні кіносеанси в Одесі. У листопаді 1893 року в одеському готелі «Франція» відбулася публічна демонстрація двох кінофільмів, знятих пристроєм «кінескоп» Йосипа Тимченка на Одеському іподромі: «Вершник» та «Метальник списа».
Йосип Андрійович Тимченко народився 1852 року в селі Окіп на Харківщині в родині селянина-кріпака. Маючи хист до механіки, навчався в механічних майстернях Харківського університету. У 1874 році з дружиною приїхав до Одеси – і вже за кілька років прославив себе на все місто, подарувавши імператорові Олександру II електричний хронометр власної конструкції. Імператор у відповідь подарував талановитому винахідникові власний золотий годинник із гербом. З 1880 року Йосип Тимченко вже керував механічними майстернями Новоросійського університету в Одесі і був головним механіком навчального закладу.
Український механік – автор багатьох оригінальних винаходів, передусім автоматичних метеорологічних, фізичних і астрономічних приладів, деякі з яких неодноразово були відзначені золотими та срібними медалями на світових виставках. Сконструйований Йосипом Тимченком разом із приятелем – інженером Михайлом Фрейденбергом перший у світі кіноапарат, названий «кінетоскопом», використовував не кіноплівку, а дискову фотопластинку. Демонстрація фільмів за допомогою кіноапарата в одеському готелі «Франція» з успіхом тривала майже 2 тижні, а преса описувала це диво тодішньої техніки як «художню виставку живих фотографій, що рухаються за допомогою електричної машини». Це був революційний винахід, який винахідники, на жаль, так і не запатентували. Проте якби Йосип Тимченко поставився до свого геніального пристрою з погляду мистецтва, а не тільки науки, батьківщиною кінематографу могла б стати зовсім не Франція…
Також український винахідник розробляв устаткування для лабораторій, обсерваторії Одеського університету, сконструював автоматичну телефонну станцію, хірургічні інструменти для операцій на очах. 40 років плідної роботи в університеті, медалі й нагороди на міжнародних виставках – і злидні в кінці життя! Колишній кріпак звернувся до радянського уряду з проханням повернути йому власний дім і майстерню, та робітничо-селянська влада відмовила «буржуєві».
До речі, російська влада намагалася вкрасти у нас ім’я видатного механіка, називаючи до сьогодні Йосипа Тимченка «великим російським винахідником»! До того ж сконструйований ним кінетоскоп і нині зберігається в сховищах політехнічного музею в москві, як артефакт, що мав би засвідчувати досягнення «російської технічної думки». А насправді це в котре підтверджує злодійську ментальність російських ординців.
Українська нація упродовж історії створила багато величних постатей. Ми – сильні, мудрі й непереможні! Усе буде Україна!
Під час війни багато знаменитостей приєдналися до лав тероборони і роблять усе від них залежне для захисту рідної землі й наближення дня жаданої перемоги над російськими фашистами. До лав територіальної оборони Києва долучився в повному складі і рок-гурт «Антитіла», лідером якого є Тарас Тополя.
Фронтмен гурту Тарас Тополя народився в Києві. З 6-и років почав займатися музикою, зокрема грав на скрипці, співав у хорі при чоловічій хоровій капелі ім. Ревуцького. У старших класах школи хлопець створив гурт, який пізніше переформатували в «Антитіла» – Тарас є автором та виконавцем пісень музичного колективу. На зорі своєї кар’єри «Антитіла» взяли участь у телепроєкті «Шанс». Тоді гурт не переміг, але Кузьма Скрябін сказав: «Якщо цих хлопців випустити на сцену, то багато хто піде на пенсію». Після туру «Сонце», що відбувався в 2017 році, «Антитіла» потрапили до Національного реєстру рекордів України в категорії «Найбільша кількість міст, у яких відбулися концерти музичного колективу в рамках одного туру». Тоді музиканти відвідали близько 50 міст України, сім – в Америці, по одному в Канаді та Білорусі! Тарас має статус Молодіжного Посла UNICEF в Україні і провів більше 100 зустрічей з активною молоддю по всій країні.
З 2014 року учасники колективу сформулювали для себе чітку громадянську позицію, закривши будь-які історії в росії – концерти, гастролі. Музикантів запрошували в 2014 році на головну сцену найбільшого російського рок-фестивалю «Навала»», а рік тому пісню рок-гурту «Маскарад» хотіли зробити саундтреком до нового рейтингового гумористичного шоу. Та українські музиканти відмовляли російським фашистам.
Натомість з 2014 року Тарас Тополя разом з друзями розпочав волонтерську діяльність і заснував благодійний фонд «Вільні ЮА». Завдяки фонду вдалося зібрати більше 8 млн грн, які було спрямовано на закупівлю медикаментів та засобів захисту для українських військових, а також на допомогу населенню. З початку повномасштабної війни рф Тарас, відправивши дружину, відому українську співачку Alyosha, з трьома дітьми за кордон, працює у складі евакуаційної бригади. Його завдання – вчасно зупинити кровотечу, надати першу медичну допомогу й максимально швидко відправити людину до реанімації чи хірургії.
Тарас веде «воєнний щоденник» у соцмережах, у якому повідомляє про ситуацію на фронті і настрій військових: «Усім іноземцям даю головний меседж – Україну не перемогти! Ми сильні, об’єднані, мотивовані, ми не говоримо «якщо ми переможемо», ми говоримо «коли ми переможемо» і спокійно контрнаступаємо!» За словами співака, зараз вся Україна перетворилася на сучасну Січ із дивовижно відчайдушними козаками.
А от що стосується росіян, то в співака, як і в більшості з нас, по відношенню до сусідів з’явилися нові відчуття, не знані нами раніше – презирство й огида. Настане час – і за скоєні злочини буде відплата. І треба закарбувати в пам’яті фото жахіть, щоб, коли ми виграємо війну, не зробити помилку й не забути.
Наближається Великдень – величне світле свято, що наповнює серця людей теплом і любов’ю. На жаль, цього року Свято Воскресіння в Україні затьмарене війною, болем та стражданнями. Сподіваємося, що Господь цього дня почує молитви мільйонів українців про жадану перемогу, мир і спокій на нашій землі. І нехай українська писанка, давній оберіг нашого народу, захистить і врятує нашу Батьківщину, і допоможе очистити її від зла.
Писанка упродовж століть відігравала важливу роль у духовному житті людини. Сутність самого яйця, прообразу всесвіту, запах воску, потріскування вогника свічки і народження на яйці зображень овіює великодній символ справжньою магією. У давнину в Україні із писанками чинили магічні дії. Для забезпечення урожаю на весняного Юрія писанку котили по зеленій пшениці і закопували в землю. Великоднього ранку дівчата вмивалися водою, у яку перед тим клали крашанки та срібні монети, що мали надавати сили й краси. Свячені писанки були оберегом житла від грому й вогню, рятували людей і тварин від «лихого ока», їх використовували як ліки від деяких захворювань.
Цікаво, що для того, аби писанка зберігала свої магічні властивості, яйце-оберіг має бути тільки живим. Вміст яйця видалявся лише тоді, коли робота була повністю завершена. Особливу роль українці відводили воді, на якій замішували натуральні фарби. За нею ходили до настання зорі, мовчки, потай, брали з 7-и джерел або там, де 3 потоки зливаються в один. Така вода називалася у слов’ян «непочатою», або «німою».
У мистецтві розпису яєць особливе змістове значення відіграє колір. Скажімо, чорнийколір символізує зв’язок із землею, червонийколір – це торжество Воскресіння, символ Життя і Любові, надія на щасливий шлюб. Білий колір символізує чистоту, сімейне щастя, засноване на взаємній любові, успіх у всіх життєвих починаннях. Жовтий колір несе в собі символіку Сонця й дозрілого зерна і означає щастя й повний достаток. Блакитний – колір небесної божественності. Він уособлює небо, повітря і, разом з тим, воду як зародження життя. Зелений – колір весни, весняного оновлення природи, родючості й багатства. Ну а коричневий – це мати-земля, її сила, її дари, турбота й оберіг від злих духів.
Великодній українській писанці встановлено багато пам’ятників – і не тільки в селах, містечках та містах України, а й у Канаді (у м. Веґревіль) та в Румунії (у м. Сучава).
У нас в Україні є єдиний у світі Музей писанкового розпису, відкритий з 2000 року в містечку Коломия. Його внесли до Книги рекордів Гіннеса та Книги рекордів України! У музеї зберігається найбільша у світі (понад 12 тисяч!) колекція писанок, створених на курячій, гусячій, страусиній і навіть перепелиній шкаралупі. До речі, у писанкарстві не використовують голубині яйця, адже голуб вважається символом Святого Духу. Тому в музеї ви не знайдете писанок із голубиних яєць. У Коломиї також є найбільший у світі пам’ятник писанці – 13.5 м заввишки і 10 м у діаметрі!
Великодній символ – життєдайний. Тож нехай на Великдень народиться багато українських писанок, що огорнуть нашу рідну землю своєю магією-оберегом, світлом і добром.
22 квітня виповнюється 115 років від дня народження українського композитора і диригента, музично-культурного діяча Галичини Євгена Козака!
Євген Козак був у числі небагатьох, хто розвинув традиції Львівської хорової школи. З його ініціативи відбувалися різні мистецькі заходи, конкурси, концерти, огляди хорів Галичини. Особливий успіх і визнання принесли композитору пісні «Вівчарик», «Верховино, мій ти краю», численні обробки буковинських і галицьких народних пісень, а пісенні композиції майстра «Львівський вальс» та «Львів’янки» і в наш час залишаються музичною візитівкою міста Львова.
Євген Теодорович Козак народився в 1907 році у Львові в сім’ї священника. Музичні здібності стали проявлятися в Євгена дуже рано – жодне родинне свято чи місцеві концерти не обходилися без участі здібного до співу голосистого хлопця. Закінчивши консерваторію Польського музичного товариства у Львові, юнак розпочав свою музичну кар’єру. Євген організував та очолив чоловічий вокальний квартет «Ревелєрси Євгена (1928 – 1939). Для свого колективу композитор створював обробки українських народних пісень і писав оригінальні твори легкого жанру. Поступово слава «Ревелєрсів Євгена» зростала, і квартет став відомим у Галичині. До речі, у складі квартету піаністом був Роман Шухевич, майбутній головнокомандувач УПА, а солістом – його рідний брат Юрій. Квартет виступав у кінотеатрах перед сеансами, а також на Львівському радіо, активно просуваючи українську естрадну музику, що базувалася на відомих пісенних хітах у поєднанні з елементами джазової гармонії та специфічної манери виконання.
Євген Козак активно займався і педагогічною діяльністю. Він викладав у Львівському музичному училищі, у Педагогічному інституті, а від 1959 року був викладачем Львівської консерваторії, а згодом став і її проректором.
У своїй пісенній творчості Євген Теодорович часто звертався до народних пісень західного регіону України – гуцульських, лемківських, бойківських, а також закарпатських та буковинських народних пісень. Цей фольклор оригінальний і своєрідний щодо мелодики, ритміки, гармонії. Опрацьовуючи ці пісні, композитор залишав у них діалектизми, зумівши передати дотепні й жваві українські інтонації: «Здалека-сме приїхали», «Юш мелем», «Ой верше, мій верше».
Серед обробок пісень літературного походження у творчості галицького майстра – «Думи мої, думи», «Реве та стогне Дніпр широкий», «По діброві вітер виє», «Садок вишневий коло хати» (на слова Т. Шевченка), «Стоїть гора високая» (на слова Л. Глібова), «Ніч яка, Господи, зоряна, ясная» (на слова М. Старицького) та ряд аранжувань стрілецьких пісень.
Євген Козак не уявляв свого життя без Галичини та рідного серцю Львова. І його творчість сповнена глибокої любові до рідної землі, просякнута її пахощами, величною красою, волелюбною енергією української нескоримої нації.
18 квітня виповнилося 125 років від дня народження одного з найвизначніших українських митців XX cт., актора й режисера, одного з фундаторів українського театру – Мар’яна Крушельницького. Відомий гуморист та театральний критик Остап Вишня так писав про гру видатного актора: «Промінь прожектора зупиняється на М. Крушельницькому, і незрозуміло, хто кого освітлює, чи то прожектор Крушельницького, чи Крушельницький прожектор».
Мар’ян Михайлович Крушельницький народився 1897 року в селі Пилява на Тернопільщині. Хлопець мав неабиякі акторські здібності і у 18 років став учасником трупи «Тернопільські театральні вечори», організатором і першим керівником якої був Лесь Курбас. Згодом став виступатим на сцені театру товариства «Руська бесіда». Коли ж у період існування маріонеткової Галицької ССР на початку 1920-х років у Галичині закрили всі українські культурні заклади, Мар’ян виїхав до Праги, де вступив на філософський факультет Празького університету.
Повернувшись у 1924 році до Української РСР, артист вступив до трупи провідного театру «Березіль», засновником і художнім керівником якого був Лесь Курбас. Незважаючи на непоказну зовнішність, Мар’ян Крушельницький стає дуже популярним актором. Особливим блиском відзначалася його гра в п’єсах М. Куліша, поставлених керівником театру. Відзначився артист і як режисер, поставивши комедію «За двома зайцями». Коли ж Леся Курбаса в 1933 році усунули з посади, а потім і заарештували, митець сам очолив театр «Березіль». У 1935 році театр отримав назву Харківський драматичний театр ім. Т. Шевченка.
Переїхавши до Києва в 1952 році, Мар’ян Крушельницький став актором та головним режисером Київського академічного драматичного театру ім. І. Франка. В особі артиста гармонійно поєдналися талант актора й режисера. Митець у своїх постановках відійшов від трафаретності й сталості, використовуючи динаміку, глибину й психологізм образів. Кращі його режисерські роботи – «Гроза» О. Островського, «Євгенія Гранде» О. Бальзака, «Ярослав Мудрий» І. Кочерги, «Змова приречених» М. Вірті, опера «Богдан Хмельницький» К. Данькевича та інш.
Мар’ян Крушельницький знімався також і в кінофільмах. Так, на Одеській кіностудії він знявся в режисерському дебюті Олександра Довженка «Ягідка кохання» (1926) і на «Українфільмі» в першій звуковій стрічці Івана Кавалерідзе «Коліївщина».
Відзначаючи широкі здібності артиста, друзі й учні називали його «театром в одній особі». Спогади про видатного майстра української сцени закарбовані в національній пам’яті нашого народу.
Щороку 18 квітня людство відзначає Міжнародний день пам’яток і визначних місць. Відзначення цієї дати було прийнято Генеральною Асамблеєю ЮНЕСКО в 1983 році і спрямоване на підвищення обізнаності громадськості з різноманіттям культурної спадщини та необхідністю збереження її для подальших поколінь.
Україна – одна з найкрасивіших країн світу, що дивує великою кількістю архітектурних, мистецьких шедеврів. Та зараз під час війни російські варвари свідомо нищать наше культурне надбання. Війська країни-агресора ціляться в унікальні споруди й символи міст, намагаючись стерти будь-які прояви української ідентичності з лиця землі. Руйнуються старовинні храми, численні музеї, театри, бібліотеки…
Від авіаударів ворожих військ сильно постраждала Свято-Успенська лавра у Святогірську. Це одна з трьох православних лавр в Україні. Перші згадки про неї датуються XVI ст., однак поселення монахів у ній зафіксовані ще за часів Київської Русі. Монастир неодноразово був пограбований російськими чиновниками ще за часів російської імперії, а після 1917 року – більшовиками. Лавра була відроджена в 1990-х роках, та знов відчула на собі російське лихо…
Також унаслідок обстрілів постраждали церква Різдва Пресвятої Богородиці в селі В’язівка (1862) на Житомирщині, Свято-Георгіївська церквав селі Заворичі (1873 р.), Вознесенська церквав селі Бобрик (1998 р.), Петро-Павлівська церквав місті Буча (ХХ ст.) та інш.
У селищі Іванків окупанти спалили Історико-краєзнавчий музей, де зберігалося близько 2,5 десятків робіт однієї з найвизначніших українських художниць у жанрі наївного мистецтва – Марії Приймаченко. На щастя, мешканці селища встигли врятувати та зберегти принаймні частину картин мисткині.
Суттєво пошкоджена була будівля Харківського художнього музею, колекція якого – одна з найбільших в Україні, одна з найцінніших. Тут зберігалися твори А. Дюрера,І.Рєпіна, Г.Семирадського, є Полєнови. Це іронія долі, що ми повинні картини російських художників рятувати від їхнього ж народу.
Прямим попаданням російської авіабомби був знищений Маріупольський художній музей ім. А. Куїнджі. Значна частина експонатів стосувалася життя та творчості самого А. Куїнджі, та у фонді музею були також роботи І. Айвазовського, Т. Яблонської, М. Глущенка, М. Дерегуса та інш. На щастя, під час обстрілу оригіналів робіт А. Куїнджі в музеї не було.
Також був обстріляний і розграбований Музей-заповідник «Садиба Попова» у Василівці (1894) Запорізької області.До нашого часу від оригінальної споруди замку збереглися зубчасті стіни з брамою, кілька флігелів, оглядова вежа і стайня. Родина графів Попових мешкала в маєтку до Жовтневого перевороту, а після 1917 року палац неодноразово грабувався більшовиками. Сучасні російські варвари винесли з музею все, що могли, у тому числі і мармуровий унітаз часів графів Попових.
Снаряд ворога пошкодив і будинок «Слово» в Харкові (1926-1927). Назва споруди пов’язана з формою будинку, що з висоти нагадує літеру «С». На початку 1930-х років у цей будинок заселили українських митців, які згодом стали представниками Розстріляного Відродження. Серед них – М. Хвильовий, І. Багряний, М. Яловий, Л. Курбас та інш. З 66-и квартир будинку до 1938 року було репресовано мешканців 40-ка з них.
16 березня російські окупанти скинули бомбу на Маріупольський драматичний театр, де переховувалися сотні людей, чимало з яких – із маленькими дітьми. Це один із найстаріших театрів Лівобережної України (1956—1960), який став символом гуманітарної катастрофи, заподіяної росією. Відновити будівлю після закінчення війни пообіцяв уряд Італії.
Це лише короткий список пам’яток української культури з-поміж зруйнованих та пошкоджених діями російських варварів. Міністерство культури України нині збирає свідчення злочинів військ рф проти нашої національної спадщини. Ми не подаруємо ворогу жодного страченого життя, жодного зруйнованого храму. За пролиття крові невинних тисяч людей та руйнацію мирних міст недолюдків чекає належна розплата! Ми переможемо!
В Україні створено перший NFT-музей російсько-української війни! NFT-художники разом із Міністерством цифрової трансформації запустили проєкт, що поєднує блокчейн-технологію, мистецтво та фіксацію історичних фактів.
Місія музею – зберегти пам’ять про реальні події цього часу, розповсюдити правдиву інформацію у світі та зібрати благодійні внески на підтримку України. Музей допоможе поширити правду про російські воєнні злочини щодо українців. Усі твори представлені в цифровому вигляді як NFT-токени, і їх може придбати будь-хто. Кошти з продажу колекції будуть перераховані на офіційний Ethereum-гаманець для Мінцифри на гуманітарні потреби для України.
NFT створюватимуться в хронологічній послідовності – таким чином, буде максимально збережено конкретний перебіг подій. Художники відображатимуть воєнні події, пережиті мирним населенням України – від самого початку російської агресії і до моменту святкування нашої перемоги. Випуск першої частини колекції NFT-творів містить твори українських художників. До наступних випусків увійдуть твори художників зі всього світу, відібрані світовими дизайнерами та митцями, серед яких – Стефан Загмайстер,Девід Карсон, Даніель Ашрам.
Продаж експонатів стартував увечері 29 березня, і вже за перший день NFT-музей війни зібрав понад $600 тис. на підтримку України! Лише за один день роботи музею було придбано 1282 цифрові мистецькі твори. Це потужна допомога нашій армії і людям.
В Україні також запустили дитячий мистецький проєкт Mom, I see war, щоб зібрати дитячі малюнки про війну. З них планується зробити маніфест-колаж, який продадуть на NFT-аукціоні, а кошти пожертвують дітям, які постраждали внаслідок війни.
Наша нація, згуртована, творча й звитяжна, наполегливо прямує до перемоги. Ми не подаруємо жодного клаптика своєї землі й не пробачимо страчені життя! Україна – непереможна!
Library Art Blog 