Світло і сонце на полотні

24 лютого виповнюється 105 років від дня народження відомої української художниці Тетяни Яблонської!

За роки своєї творчої діяльності мисткині вдалося багато сказати світові про Україну, про красу її природи, про характер українців, їхній оптимізм, любов до життя і краси. Цей творчий посил почули в усьому світі: у 1997 році ЮНЕСКО назвало Тетяну Яблонську художником року, а в 2000 році Міжнародний біографічний центр у Кембриджі удостоїв Тетяну Нилівну звання «Жінка року».

Тетяна Нилівна Яблонська народилася в 1917 році в місті Смоленську. Мати була викладачкою французької, батько – художником, графіком і навчав малюванню трьох своїх дітей. У 1928 році батьки вирішили шукати порятунок від більшовицької влади і намагалися таємно виїхати до Польщі. Та їхній план не вдався – на певний час родина змушена була осісти в Луганську. Після школи Тетяна навчалася в Київському державному художньому інституті на факультеті живопису. Її викладачем був визначний український художник-реформатор Федір Кричевський. У 1940 році в інституті відкрилася експозиція Тетяниних робіт – це була перша в історії інституту персональна студентська виставка!

Тетяну Яблонську називали «обличчям України». Багатьом відомі її роботи «Над Дніпром», «Юність», «У парку», «Весілля», пейзажі Києва. Чимала частина творчого життя художниці припала на часи, коли єдиним дозволеним напрямом у мистецтві був соцреалізм. Та великий талант наполегливо шукав нових форм, колористики, нового творчого осмислення навколишнього світу. Художницю не полишало натхнення експериментувати, виражаючи себе в різних художніх стилях. У творчості мисткині знайшли відображення реалізм, імпресіонізм, примітивізм. У повоєнні роки Т. Яблонська викладала в Київському художньому інституті, була професором. У 1951-58 роках була прийнята в лави депутатів Верховної Ради УРСР, а також входила до складу Правління Спілки художників України та СРСР.

Улітку 1948 року Тетяна Яблонська як викладачка інституту повезла на практику своїх студентів у село Летаву Кам’янець-Подільської області. Вибір був не випадковим – колгосп ім. Леніна в 1947 році здивував усю країну неймовірними врожаями зернових та буряка. Досягнення летавчан були щедро відзначені державою. Тетяна зробила чимало замальовок у цьому селі, з яких написала чотириметрову картину «Хліб». Ця робота – одна з найвизначніших у творчому доробку мисткині. Те, що дія відбувається саме в Україні, підкреслено написами на мішках і плакатах українською мовою, а також елементами національного українського одягу на робітницях. Та ця картина не має вигляд пропагандистського плакату, а навпаки, в ній вражає тепло та радість життя. За цю роботу Т. Яблонська отримала свою першу  Державну премію СРСР і не лише всесоюзне визнання, а й бронзову медаль Всесвітньої виставки у Брюсселі (1958 р.).

Ще одним кардинальним поворотом у мистецтві Т. Яблонської стала поїздка до Італії в 1972 році. Зачарована роботами італійських художників – їхнім гуманізмом, ідеями добра, благородства, їхнім захопленням перед красою навколишнього світу – Т. Яблонська пише низку колористично вишуканих етюдів. Чи не найвідоміший з-поміж них – «Вечір. Стара Флоренція».

Ще за життя творчість Тетяни Яблонської була відзначена всіма можливими нагородами й преміями на той час. Вона була двічі лауреаткою Сталінської премії, двічі була відзначена державною премією СРСР. У 1998 році отримала премію ім. Т. Шевченка, а в 2001 році отримала звання Героя України.

Будучи важко хворою, художниця навчилася вправно малювати лівою рукою і щодня створювала по два малюнки. Останній намалювала зранку 17 червня 2005 року, у день, коли пішла з життя.

Джерела:

1. Тетяна Яблонська: Живопис. Графіка: Альбом / Авт.-упоряд. І. Бугаєнко. – К.: Мистецтво, 1991. – 176 с.: іл.
2. https://cbs.km.ua/index.php?dep=1&dep_up=120&dep_cur=413 – Тетяна Яблонська. Художниця, яку назавжди полонило Поділля
3. https://dovidka.biz.ua/tetyana-yablonska-korotka-biografiya/ – Тетяна Яблонська
4. https://uamodna.com/articles/sjogodni-100-rokiv-vid-dnya-narodzhennya-vidomoyi-hudozhnyci-tetyany-yablonsjkoyi/ – Відома художниця Тетяна Яблонська

Балет «Ромео і Джульєтта» Сергія Прокоф’єва

Світова література знає чимало красивих, але трагічних історій кохання, з-поміж яких вирізняється одна, яку називають сумною на світлі – історія двох веронських закоханих Ромео і Джульєтти. Однією з найяскравіших музичних інтерпретацій цієї історії за весь час її існування є балет Сергія Прокоф’єва «Ромео і Джульєтта». Композитору вдалося «перенести» в балетну партитуру всю складну тканину шекспірівської драми.

Однойменна трагедія В. Шекспіра була створена ще в 1595 році. У її основі лежать реальні події –  нещасна історія кохання двох підлітків з ворогуючих шляхетних родин трапилася на самому початку XIII століття. Багато композиторів на основі шекспірівського твору створили свої шедеври: Ш. Гуно, Г. Берліоз, П. Чайковський та ін. Повернувшись у 1933 році із закордонної поїздки, Сергій Прокоф’єв також звернувся до трагедії. Балет Сергія Прокоф’єва був написаний 1936 року у співпраці з режисером Сергієм Радловим і драматургом Адріаном Піотровським, якого 1937 року було розстріляно.

Сюжет вистави розгортається в середньовічній Італії. Між двома іменитими веронськими сім’ями Монтеккі й Капулетті ось уже багато років триває ворожнеча. Але перед справжніми почуттями немає ніяких кордонів: двоє молодих людей з ворогуючих сімей закохуються одне в одного. І ніщо не може їм завадити: ні сварки й кровопролиття, ні майбутнє весілля Джульєтти з Парісом. Намагаючись уникнути ненависного заміжжя, Джульєтта звертається за допомогою до священника, який пропонує їй хитрий план: дівчина вип’є зілля і зануриться в глибокий сон, який усі приймуть за смерть. Знати правду буде тільки Ромео і прийде за своєю коханою. Та юнак, так і не дізнавшись правди, випиває отруту біля дівчини, а Джульєтта, прокинувшись і побачивши бездиханне тіло коханого, вбиває себе його кинджалом.

Початкова редакція балету, створена С. Прокоф’євим, відрізнялася від літературної основи щасливим кінцем. Проте після виходу в 1936 році статей «Сумбур замість музики» і «Балетна фальш», у яких було засуджено театральні твори Д. Шостаковича, автори змінили кінцівку відповідно до трагедії Шекспіра. Прем’єра «Ромео і Джульєтти» відбулася 1938 року в Брно (Чехія) і була дуже тепло зустрінута публікою. Що ж стосується СРСР, то тут прем’єру «нетанцювального» балету відкладали та забороняли 4 роки. Уперше він пройшов на сцені Ленінградського театру опери та балету в 1940 році. Новаторська музика С. Прокоф’єва викликала з боку артистів та музикантів справжній опір, тож після дискусій композитор дописав кілька нових танців та драматичних епізодів. Новий балет значно відрізнявся від того, який ставили у Брно. Головну роль виконала Галина Уланова, за що була нагороджена Сталінською премією.

Згодом балет здобув світову славу. Його ставили в найбільших європейських театрах – Опера де Парі, міланському Ла Скала, Лондонському Королівському театрі в Ковент-Гардені – і всюди він мав величезний успіх.  У 2008 році в Нью-Йорку була вперше представлена первісна версія балету – хореограф Марк Морріс повернув повністю склад, структуру і, найголовніше, щасливий фінал партитури. Після успішної прем’єри ця версія була поставлена ​​в найбільших містах Європи.

Прем’єра «Ромео і Джульєтти» на київській сцені відбулася 3 листопада 1971 року. У 1991 році, в ювілейний рік Сергія Прокоф’єва, київську постановку балету рішенням ЮНЕСКО було визнано кращою інтерпретацією цього твору і нагороджено медаллю.

У 1954 році балет був екранізований. Режисер Л. Арнштам і хореограф Л. Лаврівський зняли кінострічку в Криму, що отримала приз на Каннському кінофестивалі. Роль Джульєтти у фільмі виконала Галина Уланова, Ромео – Юрій Жданов.  

Джерела:

1. С. С. Прокоф’єв. – Москва: “Музика”, 1990. – 159 с., іл.
2. Н. П. Савкіна. Сергій Сергійович Прокоф’єв. – Москва: “Музика”, 1982. – 141 с., іл.
3. https://499c.ru/uk/kogda-prokofev-napisal-romeo-i-dzhuletta-istoriya-sozdaniya-baleta/ – Історія створення балету «Ромео і Джульєтта»
4. https://www.culture.ru/materials/163654/balet-romeo-i-dzhuletta-sergeya-prokofeva-bolshaya-drama-i-schastlivyi-final – Балет «Ромео і Джульєтта» Сергія Прокоф’єва. Велика драма й щасливий фінал
5. http://bukvar.su/kultura-i-iskusstvo/149473-Balet-Romeo-i-Dzhul-etta-S-S-Prokof-eva.html – Балет «Ромео і Джульєтта» Сергія Прокоф’єва
   
   

Меценатське подвижництво Катерини Скаржинської

Сьогодні  виповнюється 170 років від дня народження Катерини Скаржинської – жінки, яка поклала все своє життя на вівтар науки й благодійності. Меценатка стала фундаторкою першого загальнодоступного приватного краєзнавчого музею Лівобережної України. 

Катерина Миколаївна фон Райзер народилася 1852 року в місті Лубни, на Полтавщині, в родині великого землевласника. По батьківській лінії походила зі старовинного дворянського роду німецького походження, представники якого перебралися до Російської імперії у XVII столітті. Дівчина здобула домашнє виховання, мала доступ до великої батьківської бібліотеки, опанувала французьку та німецьку мови. У 10 років, після смерті батька, Катерина з матір’ю і бабусею перебралася в родовий маєток у Тверській губернії. На зимовий час вона виїжджала до Москви та Санкт-Петербургу, де навчалася у найкращих професорів. Бабуся Варвара, у минулому фрейліна російських імператорів, прагнула бачити внучку також при царському дворі. Утім Катерина вже в 12 років вирішила присвятити своє життя допомозі бідним.

Першу свою благодійну справу Катерина Скаржинська зробила в 14 років, відкривши в селі Нікольському Тверської губернії народне училище, де викладала спеціально запрошена з Петербурга вчителька. А через кілька років у Нікольському відкрилася ще й народна лікарня – теж завдяки її зусиллям. 1869 року Катерина одружилася з великим землевласником і кіннозаводчиком, майбутнім генерал-майором Миколою Скаржинським. У подружжя народилося п’ятеро дітей. Чоловік надихнув Катерину продовжити навчання. Тож вона здобула екстерном освіту в жіночій гімназії в Лубнах, а потім навчалася на Бестужевських вищих курсах у Петербурзі.

1879 року сім’я повернулася в Україну, на Полтавщину. Катерина захопилася колекціонуванням пам’яток місцевої старовини, фінансово підтримувала археологічні дослідження краю і сама брала участь в окремих розкопках. На основі зібраних матеріалів у 1880-ті роки меценатка заснувала за активної участі відомого лубенського археолога Ф. Камінського у своєму маєтку в с. Круглик приватний музей, вхід до якого був безкоштовним. До складу зібрання, що налічувало близько 20 тисяч одиниць зберігання, входили цінні археологічні, етнографічні, нумізматичні, природничі колекції, збірка козацьких старожитностей, автографи видатних історичних осіб, стародруки та ін. Дивовижною була колекція українських писанок з різних губерній. Більшість з них була розписана народними майстринями, кілька були зроблені в монастирях. 1898 року колекція великодніх яєць нараховувала 2123 одиниці.

Якщо на початку музейна колекція містилася в житловому будинку Скаржинських, то вже 1885 року розширилася до двоповерхової будівлі з просторим вестибюлем та шістьма виставковими залами, поєднаними з парком та оранжереями. Також у с. Круглик Катерина заснувала народну школу, бібліотеку, аматорський український театр. Ім’я видатної меценатки було внесено до списків найвизначніших уродженців дворянського стану Полтавської губернії. Після смерті чоловіка Катерина передала безцінну колекцію в дар Природничо-історичному музею Полтавського губернського земства, що був реорганізований у Полтавський краєзнавчий музей.

1905 року меценатка виїхала до Італії, згодом до Швейцарії, де оселилася в Лозанні. За кордоном вона продовжувала займатися доброчинністю: матеріально підтримувала політемігрантів, утримувала притулок для співвітчизників, відкрила друкарні в Парижі, Брюсселі та Лондоні, у Давосі видавала літературно-науковий журнал «За кордоном». Після початку Першої світової війни К. Скаржинська повернулася до України. Її устремлінь Радянська влада не оцінила. Меценатка померла на 80-ому році життя в цілковитих злиднях і всіма забута 1932 року.

Добра справа, розпочата Катериною Скаржинською, продовжує жити. Під час Другої світової її музейна колекція зазнала значних втрат, але та частка, що залишилася, і досі має величезну історичну цінність: укази та маніфести російських царів, універсали гетьманів України Івана Мазепи, Данила Апостола, листи відомих українських поетів та вчених. За її малюнками й досі розписують писанки.

Джерела:

1. https://www.ukrinform.ua/rubric-society/3182040-katerina-skarzinska-selanska-rozradnica.html – Катерина Скаржинська. Селянська розрадниця
2. https://povaha.org.ua/doslidnytsya-i-metsenatka-kateryna-skarzhynska-zhyttya-nache-ruh-proty-vitru/ – Дослідниця і меценатка Катерина Скаржинська: Життя – наче рух проти вітру
3. http://www.nbuv.gov.ua/node/4656 – Катерина Скаржинська

Опера Жоржа Бізе «Кармен»

Опера французького композитора Жоржа Бізе «Кармен» є однією з найбільш популярних опер у світі. У наш час вона входить до репертуару всіх оперних театрів і звучить різними мовами, навіть японською. Її популярність – у багатстві чудових мелодій. Адже в музиці автор з великою майстерністю відтворив національний іспанський колорит.

За основу музичного твору був узятий сюжет новели Проспера Меріме  «Кармен», опублікованої у 1845 році. Лібрето написали Анрі Мельяк та Людовік Галеві. Музика, створена Ж. Бізе, поєднувала чутливість, запал і сильний аромат іспанського фольклору, почасти справжнього і почасти твореного, і мала дати насолоду глядачеві з будь-яким смаком.

Дія в опері відбувається в Іспанії близько 1820 року. Головна героїня – горда, волелюбна циганка на ім’я Кармен. Якось вона посварилася з іншою працівницею цигаркової фабрики, за що була відправлена ​​до в’язниці. Дорогою Кармен втекла за допомогою капрала Хосе, через що нещасного самого відправили до в’язниці. Дон Хосе закохався в красиву дівчину. Заради прекрасної циганки він покинув свою наречену і зв’язався з контрабандистами. Та Кармен охолола до чоловіка. Натомість покохала Ескамільйо, сміливого тореадора. Дон Хосе присягнувся вбити зрадливу Кармен – і дотримав свого слова.

Прем’єра опери відбулася в Парижі в театрі «Опера-комік» 23 березня 1875 року. За збігом обставин саме в цей день було офіційно оголошено про нагородження Ж. Бізе Орденом почесного легіону. На той час цей театр вважався інстанцією для людей забезпечених. Часто сюди представники вищого стану приводили дітей, сподіваючись знайти їм відповідну партію. А тут на них чекав сюрприз! До уваги поважної публіки були представлені яскраві пристрасті, солдати, циганки, контрабандисти та прості робітниці. До того ж пристрасті скінчилися вбивством! Шокована публіка влаштувала справжній скандал. Творців геніального твору звинуватили в моральній розбещеності. Усі журналісти накинулися на Жоржа Бізе – вони люто критикували оперу. Але чим більше журналісти критикували творіння композитора, тим більше опера викликала інтерес. «Кармен» було представлено 45 разів – усі поспішали відвідати скандальну виставу!

Композитор дуже важко сприйняв неуспіх свого твору. Існує версія, що тяжка депресія, викликана провалом «Кармен», спричинила хворобу серця, внаслідок якої 3 червня 1875 року у віці 36 років композитор помер. Незадовго до смерті Жорж Бізе уклав угоду на постановку «Кармен» у Віденській державній опері. Тут вистава мала великий успіх у публіки, а також заслужила схвальні відгуки від композиторів, зокрема Ріхарда Вагнера і Йоганнеса Брамса. Останній слухав оперу 20 разів і казав, що «пішов би на край світу, щоб обійняти Бізе». Після віденського тріумфу «Кармен» почала стрімко набувати популярності в усьому світі. 1876 року вона була поставлена в Брюсселі, 1878 року оперу почали виконувати в лондонському Театрі Її Величності, а згодом у Санкт-Петербурзі та Нью-Йорку.

Українською мовою «Кармен» переклав Максим Рильський у 1930-х роках. У цьому перекладі опера йшла в Київському театрі.

Історія Кармен є одним з найбільш популярних сюжетів за всю історію кінематографу. За мотивами цього сюжету в світі знято більше 70 фільмів, з яких близько 40 – німі. Зокрема, у 1915 році фільм за мотивами опери зняв Чарлі Чаплін.

Джерела:

1. 111 опер. Довідник-путівник. – Санкт-Петербург: Культ Інформ Прес, 2000. – 686 с., с. 615 – 620
2. Е. Великович. Жорж Бізе – Ленінград: Вид-во “Музика”, 1969. – 94 с.
3. https://www.belcanto.ru/carmen.html – Опера Ж. Бізе «Кармен»
4. https://kakoy-smysl.ru/history-of-creation/kratkaya-istoriya-sozdaniya-opery-karmen-zhorzha-bize/ – Історія створення опери «Кармен» Жоржа Бізе
5. http://musike.ru/index.php?id=95 – Опера Жоржа Бізе «Кармен»

Оперета Імре Кальмана «Сільва»

Оперета угорського композитора Імре Кальмана «Сільва» стала однією з вершин його творчості, і, у певному сенсі, символом оперети як жанру, сформувавши стиль нової віденської оперети.

Імре Кальмана величали «Королем оперети». Меланхолік і песиміст, скромна людина створила майже два десятки наповнених радістю, любов’ю і добром творів, що занурюють у світ свята. Композитор перетворив оперету з розважального в жанр, наповнений реалізмом та психологічною глибиною. Ефектні незабутні мелодії, що становлять основу його оперет, і нині мають величезну популярність і обов’язково входять до репертуару всіх музичних театрів.

Оперета «Сільва» (або «Королева чардаша») була написана композитором у 1915 році. У репертуарах деяких театрів також зустрічається буквальний переклад з німецької – «Княгиня чардаша». Лібрето Лео Штайна та Бели Єнбаха мало назву «Хай живе кохання!». Дія в опереті відбувається в 1915 році в Австро-Угорській імперії під час Першої світової війни. Головна героїня, Сільва Вареску, пробивається з низів і стає примою Будапештського вар’єте, де отримує прізвисько «циганська принцеса». Сільва любить молодого аристократа Едвіна, та їхній шлюб неможливий через соціальну нерівність. Тож заручини молодих відбуваються таємно. Батько ж Едвіна мріє про заручини сина з його багатою кузиною Стассі. Та коли з’ясовується, що мати Едвіна – княгиня Ангільта – до шлюбу з князем також грала у вар’єте, батько вимушено дає свій дозвіл на шлюб сина й Сільви.

Імре Кальман створив гучну та непросту оперету про подолання класових упереджень. За фасадом класичного сюжету кохання прекрасної попелюшки та шляхетного молодого чоловіка з вищого суспільства ховається виклик своєму часу. У музиці оперети широко використані ритмоінтонації найпопулярнішого угорського танцю чардаш з його патетичним початком та бурхливим емоційним завершенням.

Прем’єра «Сільви» відбулася 17 листопада 1915 року в театрі ім. Йогана Штрауса у Відні. Перша віденська постановка викликала значний інтерес публіки, і надалі оперета залишалася в репертуарі Штраус-театру протягом десятиліття. Згодом «Королева чардаша» ставилася і в інших європейських країнах. Успіх оперети був таким, що її ставили по обидва боки фронту: і в Австро-Угорщині, і в Російській імперії.

Для бродвейської постановки 1917 року назва оперети та імена персонажів були змінені на звичні американському глядачу, а сама вистава називалася «Дівчата з Рив’єри». В Англії (1921) та в Австралії (1936) оперета йшла під назвою «Циганська принцеса», але в порівнянні з гаряче прийнятими спектаклями у Відні та Будапешті лондонську та бродвейську вистави можна назвати невдалими.

За мотивами оперети знято низку фільмів в Австрії, Угорщині, Німеччині, Норвегії та Радянському Союзі. Першим був німий фільм австрійського режисера Еміля Лейде, який вийшов у 1919 році. Останній фільм зняв радянський режисер Ян Фрід у 1981 році.

Джерела:

1. Імре Кальман. Збірка статей та спогадів. – Москва: Всесоюзне вид-во “Радянський композитор”, 1980. – 192 с.
2. https://soundtimes.ru/opera/operetty/operetta-silva – І. Кальман. Оперета «Сільва»
3. https://soundtimes.ru/muzykalnaya-shkatulka/velikie-kompozitory/imre-kalman – Імре Кальман
4. http://sunny-genre.narod.ru/books/miheeva_orelovich/10-2_Silva.htm – Імре Кальман. Сільва.

Жорж Брак

Жорж Брак – французький художник, графік, сценограф, скульптор і декоратор; разом із Пабло Пікассо започаткував кубізм у світовому мистецтві.

Жорж Брак народився 13 травня 1882 р. в Аржантьо, передмісті Парижа в ремісничій родині. Образотворчому мистецтву навчався у художній школі Гавра, потім – в Академії Ембера в Парижі.

Брак починав як художник-декоратор. У творчих пошуках близький до фовізму, зазнавши впливу Матісса та Дерена. Виставляв свої роботи в паризькому Салоні незалежних у 1906 році.

У 1907 році після ознайомлення з живописом Сезанна і зустрічі з Пікассо круто змінив свою художню манеру, прагнучи лаконізму живописних засобів і геометризації зображуваних об’єктів.
У 1909-12 роках співпрацюючи з Пабло Пікассо, теоретично і на практиці обґрунтував новий напрямок мистецтва – кубізм, ставши одним із його співзасновників.

У І Світову війну Брака було мобілізовано – на фронті в 1915 році зазнав тяжкого поранення, змігши повернутись до занять живописом лише в 1917 році.

З кінця 1910-х років він працював великими серіями або циклами, варіюючи той самий мотив («Натюрморти на круглому столі», 1918-1942; «Каміни», 1922-1927; «Більярди», 1944-1952). Його колорит висвітлюється, будується на тонких градаціях охристих, блакитних, сірих, оливкових, теракотових відтінків. Речі, окреслені округлими, пружно вигнутими контурами, розташовуються за паралельними тісно зближеними планами, різка тінь ділить обсяги предметів навпіл («Круглий стіл», 1922, Нью-Йорк, Музей Метрополітен; «Буфет», 1920, Базель, Галер). Плани коливаються у діапазоні малої глибини, поверхні колишуться, збуджуючи майже тактильне відчуття просторових інтервалів.

У подальшій своїй творчості Жорж Брак шукає більшої просвітленості й гармонічності зображення, деякою мірою його декоративізму. Не залишаючи жанру натюрморту, він звертається до композицій із людськими фігурами в інтер’єрі. Ці роботи пройняті прихованою символікою, що виражає узагальнені філософські сенси та тонкі душевні стани («Жінка з мандоліною», 1937, Нью-Йорк, Музей сучасного мистецтва; «Пасьянс», 1942, Лозанна, приватні збори). Створені в період окупації натюрморти, пронизані трагічним світовідчуттям, близькі за духом до класичних алегорій Vanitas (Графін і риби, 1941, Париж, Національний музей сучасного мистецтва). У серії «Біліардів» контурні лінії множаться, надаючи предметам подібність із тремтячими крилами метеликів, з вібруючою струною; статичний мотив набуває драматичної виразності сюжетної картини («Більярд», 1944, Париж, Національний музей сучасного мистецтва).

У 1934 році вийшла друком перша монографія про художника – книга Карла Ейнштейна. Брак тяжко пережив ІІ Світову війну, у 1945 році тривалий час хворів. У 1949-56 рр. Брак створив цикл з восьми великих полотен «Майстерні», що став вершиною його творчості. У 1950-х рр. виконував ряд декораторських замовлень: займався церковними вітражами, оформив розпис стелі в Етруській залі Лувра тощо. Провідною темою пізньої творчості Брака є «птах, що розправив крила у польоті». Жорж Брак створив чимало рисунків, гравюр і скульптур, але головне місце в його творчості завжди посідав живопис.

Джерела:

1. Жорж Брак
2. Жорж Брак
   

Корифея оперного мистецтва України

13 лютого виповнюється 130 років від дня народження видатної української оперної співачки Марії Литвиненко-Вольгемут!

Сучасники порівнювали виконавицю з богинею музики та поезії. А директор Київського російського драматичного театру К. Хохлов відзначав: «Я ніколи на чув такого співу!»

Марія Іванівна Литвиненко-Вольгемут народилася 1892 року в Києві в сім’ї робітника заводу «Арсенал» і селянки з Полтавщини. Дівчинка з дитинства любила співати народні пісні. Батько помітив захоплення дочки і в 7 років віддав її до церковного хору. Будучи школяркою, Марія часто ходила до театру з друзями, на різноманітні концерти. Вистави її захоплювали й полонили уяву. Марія гартувала свій талант у музичній школі відомого композитора й піаніста-віртуоза М. Тутковського, а після школи дівчина вступила до Київського музичного училища за класом співу, яке закінчила з відзнакою. Під час студентства часто брала участь у різних виставах, намагаючись подолати свій страх перед публікою.

Як актриса й співачка Марія дебютувала в трупі М. Садовського. Тут вона вчилася театральній майстерності у відомої актриси театру М. Заньковецької. У 1915 році співачка одружилася з театральним адміністратором Григорієм Вольгемутом і взяла подвійне прізвище. Марія виступала в оперних театрах багатьох міст – Петрограда, Вінниці, Харкова, Києва. У 1919 році в Києві разом з режисером Л. Курбасом та художником А. Петрицьким брала участь в організації та входила до складу першого українського радянського оперного театру «Українська музична драма», який проіснував до вересня 1919 року. З 1935 до 1953 року з невеликими перервами Марія співала на сцені Київського театру опери і балету, з 1944 року викладала вокал у Київській консерваторії.

Сценічна кар’єра співачки тривала понад 40 років. Марія була чудовою виконавицею. Вона мала сильний чистий голос та високорозвинену вокальну техніку. Можливості голосу дозволяли їй опанувати дуже широку палітру сопранових партій – від центральних драматичних до ліричних. Крім цього вокалістка мала ідеальну слухову пам’ять. Будучи сильно короткозорою, Марія не могла бачити жести диригента, тому скрупульозно вивчала всю партитуру опери напам’ять і визначала місце свого вступу на слух. Це явище в оперній практиці дуже рідкісне: тільки особлива музикальність та пам’ять можуть дозволити співаку користатися виключно слуховим самоконтролем.

Співачка також з великим успіхом виступала на оперних сценах Берліна, Мюнхена, Гамбурга, Лейпцига. За своє творче життя Марія встигла зіграти в понад 100-а виставах, її репертуар складав понад 70 оперних партій! Співачка створила яскраві образи, позначені національним колоритом: Оксана, Одарка («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Панночка, Наталка, Настя («Утоплена», «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба» М. Лисенка) та інш.

Марія також виконувала партії класичного репертуару, співала українські народні пісні. Співачка вважалася однією з найкращих виконавиць вагнерівського репертуару, була першою в СРСР виконавицею ролі Турандот в однойменній опері Дж. Пуччіні.

Джерела:

1. Швачко Т. А. Марія Литвиненко-Вольгемут. – К.: Муз. Україна, 1986. – 136 с.
2. Ісаченко І. Марія Іванівна Литвиненко-Вольгемут. – К.: Державне вид-во образотворчого мистецтва і муз. літератури, 1960. – 30 с.
3. http://svichado.com.ua/m-i-lytvynenko-volhemut.html – Життєвий і творчий шлях М. І. Литвиненко-Вольгемут
4. https://megogo.net/ru/name/30931-mariya-litvinenko-volgemut.html – Марія Литвиненко-Вольгемут

Бруно Карузо

Бруно Карузо – впливовий італійський художник, графічний дизайнер та письменник. Робота Карузо була зосереджена на моральних, політичних та етичних вадах ХХ століття. Він боровся проти впливу сицилійської мафії в італійській політиці, протестував проти війни у ​​В’єтнамі, агітував проти використання туалетів у психіатричних палатах та відстоював права сицилійських фермерів у їхній битві за володіння землею після Другої світової війни. За свою кар’єру він створив понад 25 колекцій малюнків, заснував відомі сицилійські культурні журнали, Сицилія та Циклопа, та ілюстровані твори Макіавеллі, Кафки, Леонардо Скіасії, Джованні Арпіно та Джузеппе Унгаретті серед багатьох інших.

Бруно Карузо народився в Палермо в сім’ї Джузеппе Карузо та Марії Кукко. У дитинстві він навчився малювати під керівництвом свого батька, в основному копіюючи роботи майстрів класики, таких як Леонардо да Вінчі, Пісанелло та Андреа Мантенья. Його перша колекція малюнків була завершена у 5 років (1931-32); бестіарій із зображенням «Il Cane» (1932), ретельно виготовленого малюнка собаки, текстурованого голкою.

Першими впливом Карузо були знамениті Орто Ботаніко-ді-Палермо та Собор Монреале, але коли почалася Друга італо-ефіопська війна, Громадянська війна в Іспанії та врешті Друга світова війна, він звернув увагу на зображення жаху та ізоляції війни. У 19 років він вдруге виїхав з Італії, щоб відвідати Мюнхен та Художньо-історичний музей у Відні, де на нього сильно вплинули роботи Густава Клімта та Джорджа Гроша.

Відразу після закінчення Другої світової війни Карузо записався на вивчення права в Університеті Палермо. Він заробляв на життя, написавши дисертації для студентів з обміну, і стверджував, що за час навчання в університеті він подав понад 100 успішних робіт. У 1948 році Карузо здійснив свою першу поїздку до Праги, де, зіткнувшись з нацистськими звірствами Другої світової війни, він закінчив свою першу офіційну колекцію під назвою “Deutschland über alles”, після Джорджа Гроша.

У 1948-1953 роках він відвідує найбільші художні музеї Парижа, Відня, Лондона, Праги, Берліна, знайомиться із європейськими зборами графіки. У низці ранніх малюнків 1948-1953 рр. таких, як «Дівчина на обертовому стільці» (1948), «Жінка, що кричить з вікна» (1949), видно захопленість Карузо малюнками Леонардо, Мантеньї, Пікассо, Енгра. Ці роботи були показані на перших персональних виставках у Палермо (1952) та Римі (1953).

Карузо не довелося брати участь у боях за визволення Італії, але ненависть до фашизму назавжди стає основою його політичних та творчих переконань. У 1949 р. їм було виконано серію з дванадцяти акварелей «Німеччина – понад усе». У цьому циклі розповідається про жахіття, яке приніс фашизм Німеччини та всьому людству.

Карузо співпрацював із кількома італійськими газетами – «Уніта», «Рінашита», «Віє нуове», «Січілія», – охоче відгукуючись на події політичного та культурного життя країни гострою карикатурою чи злободенним шаржем. У 60-х роках. він брав активну участь у виданні журналу “Time”. Карузо щедро наділений літературним даром. Він автор текстів та малюнків до політичних памфлетів, критичних статей про проблеми мистецтва Італії. Карузо чудово знає історію Італії, її культуру та звичаї. Його багатогранна творча індивідуальність не обмежується лише сферою образотворчого мистецтва.

У 1955-1960-х роках. Карузо здійснює подорож до країн Західної Європи, Латинської Америки та Близького Сходу. Його роздуми та почуття втілюються у графічних серіях «Залізний кулак» (1963), «Паперові тигри» (1963), «Світ землі» (1963), «Рука людини» (1964). На основі цих малюнків він створює чотири книги, жваво та дотепно написавши до них текст. Серія «Залізний кулак» складається з шістдесяти п’яти малюнків аквареллю та тушшю. У ній розповідається про долю італійського народу та народів капіталістичних країн.

Враженнями від поїздки до Сполучених Штатів Америки навіяні малюнки «Бомбовий план» та «Нью-Йорк». Джерело творів Бруно Карузо – дійсність, що оточує художника. За складом таланту йому найближче область комічного, причому у його мистецтві знаходять вираз різні грані комічного: і гумор, і сатира, і іронія. Публіцистичний характер мистецтва Бруно Карузо розкривається і в гостросюжетних мальовничих полотнах «Відпочинок фавна» (1967), «Метаморфози» (1972), «Буря» (1972), «Вільна боротьба» (1975), графічних аркушах «Останній карнавал» , “Натюрморт” (1971).

Його твори демонструвалися на виставках у багатьох містах світу: у Празі, Братиславі, Брно, Берліні, Токіо, Парижі, Лондоні. Роботи Карузо потрапили до колекцій відомих меценатів ХХ століття, включаючи Хелену Рубенштейн, Артура Джеффресса та Ірен Брін. За свою діяльність Бруно Карузо був удостоєний багатьох нагород в Італії та за кордоном. У 1993 році він був призначений «командиром» ордена «За заслуги перед Італійською Республікою», а в 2001 році він отримав золоту медаль «За заслуги перед культурою та мистецтвом» від Президента Італії. Він був членом престижної Академії Сан-Лука. Університет міста Палермо присвоїв Карузо почесний ступінь у галузі літератури та філософії у 1986 р.

Джерела:

1. Бруно Карузо = Книга рассказывает о итальянском графике Бруно Карузо, знакомит с работами художника : Альбом / Авт.-сост. Е.Д.Федотова; Худож. И.Б.Кравцов. – М. : Изобразительное искусство, 1986. – 56 с.
2. Бруно Карузо

Опера Джакомо Пуччіні «Тоска»

Один із найдраматичніших творів італійського композитора Джакомо Пуччіні – опера «Тоска» – одна з найпопулярніших опер світового репертуару. Велична історія кохання і зради ось уже більше століття хвилює серця людей у ​​всьому світі.

В. Сарду, король французьких драматургів, написав драму «Тоска» спеціально для Сари Бернар, і актриса в ній мала величезний успіх. Джакомо Пуччіні побачив п’єсу в міланському театрі і чудово зрозумів цінність драми – стрімкий перебіг її розвитку та надзвичайну експресивність. П’єса В. Сарду зацікавила також композиторів Джузеппе Верді та Альберто Франкетті, однак права на використання сюжету драматург надав саме Пуччіні. У погодженні з автором композитор вніс деякі зміни в зміст драми: сюжет було спрощено, а дія максимально прискорена.

Сюжет опери розгортається в Римі на початку ХІХ століття. У центрі виру подій – кохання співачки Флори Тоски та художника Маріо Каварадоссі. Намагаючись врятувати від переслідування свого друга, колись римського консула Чезаре Анджелотті, художник Каварадоссі ховає його у своєму заміському будинку. Начальник поліції Скарпіа здогадується, де ховається злочинець, ув’язнює художника і через тортури хоче дізнатися про місце його перебування. Щоб урятувати коханого від тортур, дівчині доводиться видати місце укриття Анджелотті. Та жорстокий начальник поліції, закоханий у Тоску, наказує вбити свого суперника Каварадоссі. Флора може врятувати його, якщо подарує лиходію своє кохання. Тоді розстріл буде несправжнім, а художник з перепусткою втече. Дівчина погоджується, та, отримавши документи на втечу, вбиває Скарпіа. З настанням світанку Флора біжить до коханого і розповідає про майбутню втечу. А ще просить впасти «по-акторськи», коли він почує стрілянину «холостими». Та поліцейський обманув закоханих – Маріо застрелили справжніми кулями. Тоска з відчаю гине.

Прем’єра опери відбулася в римському театрі Костанцо 14 січня 1900 року в присутності королеви Маргарити та урядовців. Це була одна з найнезвичайніших прем’єрних історій! Почалося все з того, що театральну залу заполонила поліція: хтось повідомив про те, що в залі закладено бомбу (щоправда, її в приміщенні не було виявлено). Усупереч встановленій у Римі театральній традиції розпочинати вистави з запізненням, ця вистава розпочалася в повідомлений час з точністю до хвилини – і за вимогою глядачів, що запізнилися, прийшлося оперу переривати й розпочинати заново. Та прем’єра була прийнята без захвату: опері закидали неоригінальність мелодичних ідей та звуковий і сценічний садизм: у даному випадку публіці припала не до смаку сцена тортур. Але «Тоску» очікував і справжній фурор – в Ла Скала, де вона була поставлена навесні того ж року.

В Україні опера вперше була поставлена ​​в Одесі італійською мовою того ж 1900 року. У перші роки радянської влади була здійснена спроба переробки лібрето з перейменуванням опери на «У боротьбі за Комуну». Над лібрето працювали Н. Виноградов і С. Спаський. За задумом авторів, дія проходила в Парижі в 1871 році, а головними героями стали революціонерка та комунар. У такому вигляді опера ставилася навіть у Київській опері.

Джерела:

1. 111 опер. Довідник – путівник. – Санкт-Петербург: Культ Інформ Прес, 2000. – 686 с., с. 336 – 341
2. https://www.belcanto.ru/tosca.html – Опера Пуччіні «Тоска»
3. https://soundtimes.ru/opera/spektakli/opera-toska – Дж. Пуччіні. Опера «Тоска»
4. https://musicseasons.org/dzh-puchchini-opera-toska/ – Дж. Пуччіні. Опера «Тоска»

Марк Шагал

Марк Шагал – талановитий живописець і графік, сценограф, яскравий представник художнього авангарду ХХ століття. 

Народився в містечку Ліознова тоді Вітебська губернія Російської імперії, нині – територія Білорусі. З 1900 – 1905 рр. Шагал навчався в міському училищі. У Вітебську художник познайомився зі своєю майбутньою дружиною, своєю єдиною музою – Беллою Розенфельд. У 1906 р. він вступив у вітебську Школу малювання і живопису відомого художника Ю. Пена.

У 1907 р. майбутній художник виїхав до Петербурга. Два сезони він займався у Художній школі Імператорського товариства заохочення мистецтв, очолюваної М. Реріхом. У 1910-1911 рр. Шагал навчався в художній школі Е. Званцевої. Його вчителями були Л. Бакст і М. Добужинський. У цей період художником були створені живописні полотна, що принесли йому популярність – “Похорон” і “Народження”.

У ранніх роботах Марка Шагала зображений Вітебськ з його вуличками, площами, будинками (“Мертвий”, 1908, Центр Помпіду, Париж). У пейзажах, сценах із життя були присутні риси гротеску, нагадуючи театральні мізансцени. Відомий російський юрист і громадський діяч М. Вінавер придбав твори художника і надав йому стипендію для подальшого навчання в Парижі.

У 1911 р. Шагал поїхав в Париж, де зняв майстерню в знаменитій художній колонії “La Ruche” (“Вулик”) на Монпарнас. Він швидко увійшов в коло паризького літературно-художнього авангарду: познайомився з А. Модільяні, О. Цадкіним, X. Сутін, Г. Аполлінером, М. Жакобом, Б. Сандраром та ін.

У 1911-1913 рр. його роботи експонувалися в “Осінньому салоні” і “Салоні Незалежних” в Парижі. Марк Шагал брав участь і у виставках російських художніх об’єднань (“Світ мистецтва”, 1912, Санкт-Петербург; “Хвіст пінгвіна”, 1912, Москва; “Мішень”, 1913, Москва). У травні 1914 р. в галереї “Дер штурм” в Берліні відбулася перша персональна виставка художника. Після її відкриття Шагал поїхав в Росію, в рідний Вітебськ.

Події Першої світової війни не дозволили художнику повернутися в Париж до 1922 р. Весь цей час він займався живописом, підтримував стосунки з художниками і поетами, брав участь у виставках (“Бубновий валет”, 1916, Москва; “Весняна виставка сучасного російського живопису”, 1916, Петербург; “Виставка Єврейського товариства заохочення мистецтв”, 1916, Москва). Після революції Шагала направили уповноваженим комісаром у справах мистецтв в Вітебську губернію. Повернувшись до рідного міста, в 1918-1919 рр. він організував народне Художнє училище. У 1920 р. художник разом з родиною виїхав до Москви. У Москві за рекомендацією А. Ефроса він влаштувався працювати в Єврейський камерний театр. У 1921 р. Шагал викладав живопис в єврейському сирітському будинку-колонії в Малаховці, недалеко від Москви.

Кубізм, футуризм і сама атмосфера паризького періоду, безперечно, вплинули на творчість художника. Тоді склалися основні принципи мистецтва Марка Шагала, визначилися символічні типи і персонажі.

У 1922 році разом з сім’єю Шагал поїхав спочатку в Литву (в Каунасі проходить його виставка), а потім до Німеччини. Тут він познайомився з власником картинної галереї і видавцем П. Кассирер, який вирішив видати мемуари художника, ілюстровані автором. Через затримки з перекладом на німецьку мову в 1923 р. Кассирер видав тільки ілюстрації у вигляді окремого альбому. Автобіографічна повість художника “Моє життя”, перекладена Белою Шагал на французьку мову, була видана в повному обсязі в 1931 р. паризьким видавництвом “Сток”. Восени 1923 р. на запрошення А. Воллара, мецената і видавця, сім’я художника переїхала в Париж. Шагал познайомився з багатьма поетами і художниками–авангардистами – П. Елюара, А. Мальро, М. Ернстом та ін.

З роками Шагал перейшов на монументальні види мистецтва – мозаїки, вітражі, шпалери, а також захопився скульптурою і керамікою. На замовлення уряду Ізраїлю Шагал створив мозаїки й шпалери для будівлі парламенту в Єрусалимі. Після цього успіху він отримав безліч замовлень на оформлення католицьких і лютеранських храмів, а також синагог по всій Європі й Америці та в Ізраїлі. Шагал на замовлення президента Франції Шарля де Голля розписав плафон паризької Гранд-опера, створив два панно для Метрополітен-опера в Нью-Йорку, а в Чикаго прикрасив будівлю Національного банку мозаїкою «Чотири пори року». У 1945 р. він розробив декорації і костюми для балету Стравінського «Жар -Птиця».

Більшість робіт автора виконані з видатною винахідливістю , майстерністю. Крім того Шагал ілюстрував безліч книг, включаючи «Мертві душі» Гоголя, «Fables» Лафотена , а також Біблію (1956). У 1973 році в Ніцці відкрито музей його робіт. Згодом Шагал переїхав у Сен-Поль-де-Вансе, у побудований спеціально для нього будинок, який слугував одночасно і житлом, і майстернею.

Джерела:

1. Марк Шагал. Колер у чорна-белым [Текст] : Альбом / Под ред. В.Л.Дубойски. – Минск : Юніпак, 2005. – 88 с.
2. Як розмовляти з дітьми про мистецтво [Текст] : Літературно-художнє видання / Барб-Галль, Франсуаза ; Пер. з фр. С.Рябчук. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2014. – 192 с.
3. Мандрівні зорі в Україні. Сторінки історії єврейського театру [Текст] : Науково-популярне видання / Мелешкіна, Ірина. – К. : Дух і літера, 2019. – 304 с.
4. Марк Шагал [Текст] = Альбом посвящен творчеству выдающегося художника современности Марка Шагала, его графике, живописи : Графика: Альбом / Апчинская, Наталья Вячеславовна ; Под ред. Г.П.Конечной; Худож. ред. Н.Г.Дреничева; Пер. на анг. Д. Крауфута. – М. : Советский художник, 1990. – 224 с.
5. ШАГАЛ МАРК
6. Марк Шагал