У китайській провінції Сичуань поблизу міста Лешань знаходиться найвища у світі статуя Будди, що сидить, вирізана в скелі. На думку стародавніх архітекторів, величне має знайти втілення в гігантських розмірах, адже Будду Майтрея, майбутнього вчителя людства, шанують усі школи буддизму.
Статуя Будди в Лешані – одна з найдавніших у світі! Її спорудження почалося 713 року за часів династії Тан. Скульптура вирубана в товщі високої червоної скелі біля злиття трьох річок, де колись човни нерідко гинули в бурхливому вирі. Легенди свідчать, що статуя верховного божества буддизму була створена завдяки ченцю Хай Тун, який сподівався, що в такий спосіб він зможе задобрити природну стихію. Кошти для будівництва фігури Будди чернець накопичував багато років і, нарешті, приступив до створення статуї. Коли Будда був побудований до колін, Хай Тун закінчив свій земний шлях. Але своєї мети він встиг досягти: шматки гірської породи, що вирубалися, обсипалися в річку і поступово перекрили її бурхливі потоки. Здійснення задуму ченця підхопили правителі провінції Сичуань, продовживши будівництво, і через 90 років гігантську статую Будди Майтрея було зведено.
Будда в Лешані 1000 років залишався найбільшою статуєю на планеті, до спорудження Батьківщини-матері у Волгограді. Висічена скульптура вражає своїми розмірами! Голова Будди височіє врівень із горою, а його стопи спираються на річку. Висота статуї – 71 м, голова Будди – 14,7 метра заввишки і 10 метрів завширшки, на ній 1021 спіральних пучків волосся, а кожна брова має довжину майже 6 метрів! На нігті Великого Будди може поміститися доросла людина. Погляд Просвітленого спрямований через річку на гору Емейшань – одну з чотирьох священних гір Китаю. На усміхненому обличчі застигли спокій та мудрість, гігантські руки спокійно лежать. Чудово передані всі пропорції людського тіла.
На південній і північній по відношенню до Будди стінах видовбано більше 90-а кам’яних зображень бодхисатв – духовних учителів людства. А в узголів’ї Будди створено парк та храмовий комплекс. Нагорі стоїть храм, ченці якого щодня здійснюють обряди перед священною скульптурою. На тлі кам’яного велетня люди виглядають мізерними істотами. Мандрівники з усієї планети, що відвідують Китай, оточують голову Будди і каскадними сходами спускаються до його підошв. Біля ніг святого на невеликому майданчику облаштовані місця для молитов з подушками під коліна.
У 1996 році статую разом з горою Емейшань включено до Списку спадщини людства ЮНЕСКО.
27 січня виповнилося 180 років від дня народження визначного українського живописця Архипа Куїнджі!
Архип Куїнджі – один із найнезвичайніших та найвидатніших пейзажистів другої половини XIX століття. Його називали «художником світла», а все тому, що він умів передати світлові потоки так, що вони оживали й мінилися на полотні. Роботи митця купували колекціонери та члени імператорської родини, а на виставках шикувалися черги, щоб побачити нові шедеври.
Архип Куїнджі народився 1841 року в передмісті Маріуполя в сім’ї бідного шевця-грека. У метриці він був записаний під прізвищем Еменджі, що в перекладі з татарської означає «трудова людина». Уже з дитячих років хлопець захоплювався живописом і малював на всьому, що потрапляло під руку: на стінах, парканах і клаптиках паперу. Архип рано втратив батьків, і осиротілого хлопчину забрав до себе брат батька. Життя було нелегким – у 10 років хлопець закінчив «курс наук» у школі і перейшов на свій хліб. У 14 років Архип відправився до Феодосії з надією стати учнем І. Айвазовського. Його вразило море й екзотична краса цієї землі. І. Айвазовського на той час не було в місті, тож його учень Адольф Фесслер зайнявся Архипом. Куїнджі довелося терти фарби, фарбувати паркан і копіювати картини відомого мариніста. До серйозних занять не дійшло, тому Архип повернувся додому.
У 24 роки Архип зробив першу спробу вступити до Петербурзької академії мистецтв, але ця спроба, а також наступна, закінчилися невдачами. У 1868 році він презентував на виставці свою картину «Татарська сакля в Криму» – і талановитого майстра, нарешті, помітили з Ради Академії мистецтв. Архип стає вільним слухачем Академії. Він узяв собі прізвище «Куїнджі» – це данина сімейному переказу, за яким дід художника був ювеліром. Згодом Архип Куїнджі став дійсним ювеліром живопису.
Переломною у творчості майстра стала картина «Українська ніч». Митця надзвичайно захоплювали світлові ефекти, і він шукає спосіб передати на картині ефект світіння. Уміння передати враження від світла, гра тіні й світла роблять Куїнджі першим самобутнім українським та російським імпресіоністом. 1878 року роботи майстра отримали теплі відгуки на Всесвітній виставці в Парижі. За картину «Сніг» він отримав бронзову медаль на виставці в Лондоні. Сенсацією в Петербурзі стала виставка однієї картини – «Місячна ніч на Дніпрі». На дві години щонеділі художник відкривав бажаючим двері своєї майстерні, а петербурзька публіка займала чергу ще в суботу. Ще однією новинкою художника була саме презентація полотен: митець влаштовував моновиставки в затемнених залах, де на картину спрямовувався потік світла, щоб та переливалася кольорами.
У 40 років слава майстра досягла апогею – він був визнаним художником, професором та дійсним членом Петербурзької академії мистецтв, продаж картин за нечуваними цінами принесла йому величезний капітал. Та раптом митець зробив несподіваний крок – він замовк на цілих 20 років, не поставивши на огляд жодного твору! Зачинившись у майстерні, митець нікого не пускав до себе, зробивши загадкою свою подальшу творчу діяльність. Лише в 1901 році він показав публіці свої нові картини.
Незважаючи на великі статки, А. Куїнджі жив вкрай скромно, майже аскетично. Разом з тим він був щедрим меценатом і допомагав фінансово художникам-початківцям, навіть влаштовував їм стажування за кордоном за власний кошт. Коли студенти задумали створити Товариство імені А. Куїнджі, митець передав у його власність усі свої картини та гроші, а також землі в Криму, що належали йому.
Митець дуже любив музику. Він грав на скрипці, а його дружина Віра, у яку був закоханий ще з дитинства, – на фортепіано.
А ще художник дуже любив птахів. Його майстерня була розташована на верхньому поверсі, і з неї відкривався вихід на дах будинку. Рівно опівдні митець сходив на дах свого будинку – і тисячі птахів збиралися навколо нього, покривали його голову й плечі, а він годував їх зі своїх рук.
Джерела:
Колекція “Великі художники”: в 30 т. Т.5: Архип Куїнджі. – К.: ЗАТ “Комсомольська правда – Україна”, 2010. – 48 с.: іл.
Одна з головних святинь Бангкока (Таїланд) – Золотий Будда. Це найбільша у світі статуя, виготовлена з чистого золота, що знаходиться в храмі Ват Трайміт. Її вага становить 5,5 тонн, а висота – 3 метри. Вона оцінюється в 250 мільйонів доларів.
Статуя була зроблена в епоху правління династії Сукхотаї (XIII-XIV століття). На це вказує яйцеподібна голова скульптури, характерна для тайських фігур того періоду. У золотій статуї Будди проглядаються також елементи індійської культури, тому не виключено, що відома статуя була відлита в одному з регіонів Індії, а потім її перевезли до Таїланду. У часи боротьби Таїланду з Бірмою, щоб не допустити попадання статуї в руки бірманських завойовників, Будду вирішили сховати від очей грабіжників. Статую повністю вкрили товстим шаром розфарбованої штукатурки, інкрустованої шматками кольорового скла. У такому вигляді скульптура зберігалася на півночі Таїланду в одному з монастирів, не привертаючи жодної уваги.
За правління короля Рами III (1824-1851) статуя, все ще залишаючись у штукатурці, була встановлена в центрі храму Ват Кхунарам. Згодом цей храм занепав і був закритий, а Золотий Будда в 1935 році був перевезений до храму Ват Трайміт. Як і більшість храмів Таїланду, ця пагода була невеличкою, і в ній не було місця, щоб розмістити величезну статую Будди. Тож понад 20 років золота статуя зберігалася під жерстяним дахом. Нарешті 1954 року було збудовано нову будівлю, де й помістили Золотого Будду. Коли статую намагалися підняти з постаменту, мотузки обірвалися, і Будда впав на підлогу. Тоді відкололися деякі шматки штукатурки, за якими стала видна золота поверхня статуї. Усі шари штукатурки ретельно прибрали – і враз постала сонцесяйна скульптура!
Різні частини скульптури виконані із золота різної чистоти. Чим ближче до голови скульптури – проба золота росте: волосся і маківка виконані з чистого золота! Білки очей Будди виконані з перламутру, а зіниці – із чорного сапфіру. Правою рукою Будда торкається землі, тобто постає в момент просвітління.
У храмі Ват Трайміт працює сувенірна крамниця. У павільйонах продаються квіткові гірлянди для подарунків та комплекти з трьох ароматичних паличок. При вході в молитовну залу потрібно зняти взуття. Плечі та коліна мають бути закриті. Якщо подати в конверті пожертвування, чернець пов’яже на зап’ясті «святу нитку» (оберіг «сай-син»). Ритуал супроводжується читанням молитви та окропленням водою.
Своєрідною візитівкою Києва є монумент «Батьківщина-мати, розташований на високому правому березі Дніпра на території Національного музею історії України в Другій світовій війні. Це найвища монументальна споруда в Європі, яка, до речі, за своїми масштабами навіть перевершує знамениту американську Статую Свободи.
Скульптура виготовлена з нержавіючої сталі і має гарний сталевий колір. Саме тому вона так красиво передає різні відтінки неба. У ясний, сонячний день статуя набуває світлого срібного кольору, а ввечері виблискує рожевим відтінком.
Спочатку пам’ятник був задуманий як символ не Батьківщини, а Перемоги, проте назва «Батьківщина-мати» увійшла до вжитку майже одразу ж після зведення. Перший проєкт монумента розробив ще в 1970-х роках скульптор Євген Вучетич, після його смерті проєкт взяв на себе український скульптор Василь Бородай. Він змінив проєкт скульптури і розпочав її будівництво. Спочатку передбачалося, що на постаменті підноситиметься 90-метрова бронзова з позолотою фігура жінки, біля підніжжя якої з 30-метрової висоти повинен був текти до Дніпра водоспад, з обох боків якого воїни форсували б річку. Та проєкт було змінено. Статуя була зроблена з образу скульпторки Галини Кальченко. Металевий каркас виготовлений із сталі, виплавленої в Запоріжжі. Гучне відкриття монумента відбулося 9 травня 1981 року. На відкриття стометрової киянки приїжджав сам Леонід Брежнєв.
Висота скульптури від п’єдесталу до кінчика меча – 62 м, а загальна висота разом із постаментом – 102 м. В одній руці Батьківщина-мати тримає 16-метровий меч, а в іншій – щит, розміри якого також вражають: 13 метрів у висоту і 8 – завширшки. Вага всього монумента – 450 тонн. Скульптура таких масштабів уперше тоді виготовлялася в СРСР, і щоб її встановити, довелося навіть будувати спеціальний стометровий кран. Статуя за проєктом мала бути ще вищою. Після того, як проєкт затвердили, меч у руці Батьківщини-матері було вирішено значно вкоротити. Існує легенда, що під час зведення монумента київський митрополит звернувся з проханням зменшити розміри статуї так, щоб вона була не вище Великої Лаврської дзвіниці розташованої неподалік Києво-Печерської Лаври, тому що якщо меч, символ війни, буде вище хреста, символу смиренності, то в майбутньому це призведе до війни. За іншою версією меч укоротили для архітектурної рівноваги між спорудами Музею і Лаври. Зараз кінчик меча нижче дзвіниці на 12 метрів.
Судячи з геодезичних інструментальних замірів, що проводяться щорічно, монумент Батьківщина-мати повинен простояти понад 150 років. За розрахунками, статуя може витримати навіть землетрус силою до 9-и балів. У 1987 році над Києвом пронісся сильний ураган, але статуя залишилася неушкодженою. Усередині скульптури знаходяться два ліфти. Один з них піднімається з 9-ма зупинками до самої «голови» Батьківщини, у якій є люки й технічні майданчики. Можна також піднятися в «руку» з щитом і в іншу – з мечем, де також є монтажні майданчики. У скульптурі на висоті 36 метрів розташовано оглядовий майданчик для бажаючих, з якого відкривається красива панорама Києва.
Скульптуру неодноразово намагалися прикрасити. 8 травня 2015 року голову статуї прикрасили вінком зі стилізованих червоних квітів маку. У 2014 році київські активісти висвітлили Батьківщину-матір кольорами українського прапора. А в 2017 році в рамках конкурсу «Євробачення» відбулося яскраве світлове шоу, під час якого пам’ятник «переодягли» відразу в 14 національних костюмів – це були моделі вишиванок, які демонстрували особливість та автентичність української культури різних регіонів. Показ потрапив до Книги рекордів України як «Найвищий 3D mapping на монументальній скульптурі».
Немає у світі людини, яка б не чула ім’я жорстокого монгольського завойовника Чингісхана, який підкорив у 13 столітті велику частину світу, воїна, який сіяв навколо себе руїну та смерть. Але далеко не всі знають, яку важливу роль відіграв Чингісхан у долі Монголії, адже саме він був засновником Монгольської імперії, колосальнішої за яку людство не знало за всю свою історію.
У сучасній Монголії Чингісхан дивиться на вас, здається, з будь-якої точки країни. Аеропорт Улан-Батора названо іменем Чингісхана. Будь-яка велика гуманітарна установа починається з Чингісхана. Суворий монгол дивитиметься на вас з усіх сувенірних магнітів, календарів, брошур, путівників. Але всі ці локальні Чингісхани – дитячі забавки порівняно з головною статуєю великого завойовника.
За 40 км від Улан-Батора, поруч із селищем Цонджин-Болдог, посеред степу в місці, де, згідно з усними переказами, Чингісхан знайшов золотий батіг, вдячний монгольський народ звів 50-метрову статую (сама статуя – 40 м, ще 10 м – постамент). Це найбільший з пам’ятників Чингісхану в Монголії і найбільша кінна статуя у світі. Цей монумент вважають одним із дев’яти чудес країни та головним символом держави. Суцільнометалевий хан виблискує на сонці, під яким він творив свою велику імперію, і пильно вдивляється на захід, немов прикидаючи, які ще території лишилися незавойованими. Щоправда, гордість монгольського народу тримає меч опущеним, що трохи заспокоює та підкреслює його мирний настрій. Очі зроблені так, що кожному здається, ніби він дивиться лише на нього.
Автор проєкту статуї – скульптор Д. Ерденебілег, архітектор – Ж. Енхжаргал. Офіційне відкриття монумента відбулося 26 вересня 2008 року. Статую покрито нержавіючою сталлю вагою 250 тонн і оточено 36-ма колонами, що уособлюють 36 ханів, які очолювали імперію вже після Чингісхана. У гриві коня є сходинки, що ведуть до маківки, на якій розміщено оглядовий майданчик. Піднятися до голови коня можна ліфтом. У постаменті скульптури чого тільки немає! Тут є музей, у якому зберігається чобіт-рекордсмен – найбільший монгольський чобіт-гутул із задертим догори носом. У залах виставки зібрана експозиція зі зброї, обладунків, прикрас, предметів побуту тієї епохи. У постаменті також є конференц-зал, художня галерея, сувенірні крамниці, кафе, більярдна, магазини дорогого одягу, де продаються переважно шкіра й кашемір, якими славиться Монголія.
Статуя за задумом монгольської влади має стати головним туристичним об’єктом країни. Плани щодо облаштування навколишньої місцевості, напевне, грандіозніші, ніж найсміливіші завойовницькі наміри Чингісхана. Наприклад, буде збудовано 200 туристичних юрт як міні-готелів. Буде театр просто неба, штучне озеро, поле для гольфу й тематичний парк, розділений на шість секцій, присвячених монгольському побуту XIII століття: військову, ремісничу, шаманську, книжкову, ханську і скотарську секції.
Але головною фішкою всієї цієї розкоші стане кіннота Чингісхана. За спиною статуї просто неба встановлять 10 тис. бронзових вершників. Усі вони будуть різні. Більшість з них повторюватимуть обличчя відомих монгольських акторів і спортсменів, а в майбутньому будь-яка людина зможе заплатити певну суму, щоб один із вершників навіки застигнув із її обличчям.
23 січня виповнюється 190 років від дня народження Едуарда Мане видатного французького художника-імпресіоніста. Він був одним із перших художників XIX століття, що зобразив сучасне життя, й ключовою фігурою на шляху переходу від реалізму до імпресіонізму. Художник створив протягом життя 430 олійних картин, 89 пастелей і більше 400 робіт на папері.
Едуард Мане народився в сім’ї великого чиновника 23 січня 1832 року в Парижі. Малювати він почав ще в коледжі. На початку 1850 року Мане навчається в Школі витончених мистецтв в Парижі. Багато подорожує, відвідує Нідерланди, Австрію, Італію, а пізніше Німеччину, Іспанію та Англію. Його цікавлять «секрети» живопису старих майстрів – Рембрандта, Рубенса, Ван Дейка, Гойї, Ель Греко, Веласкеса, Халса, Ватто і Шардена, а серед нових – Делакруа. Мане часто робить копії з вподобаних йому творів, інколи досить довільні.
Повернувшись в Париж, він багато часу провів у Луврі, вивчаючи старих майстрів. У 1859 р. Мане спробував виставитися в Салоні. Запропоноване ним полотно «Любитель абсенту» (1858-1859 рр.) було відкинуто журі. Не розраховуючи більше на прихильність офіційної критики, художник показав у 1863 р. серію своїх робіт в приватній галереї. Танцівниця Лола стоїть біля краю сцени, горда, прекрасна («Лола з Валенсії», 1862 р.); сумна вулична співачка їсть вишні, її задумливі прекрасні очі дивляться повз глядача, а думки далеко («Вулична співачка», 1862 р.); дами й кавалери гуляють в саду Тюїльрі («Музика в Тюїльрі»,1860 р.). Цей калейдоскоп людського життя викликав у критиків роздратоване визначення – «строката мішанина фарб».
У 1863 і 1865 рр. Мане представив в Салон дві картини – «Сніданок на траві» і «Олімпія» (обидві 1863 р.). «Сніданок на траві», виставлений в «Салоні Знедолених», навіяний «Концертом» італійського живописця епохи Відродження Тіціана. На лісовій галявині розташувалися чоловіки в сучасних костюмах. Вони про щось розмовляють, не звертаючи уваги на жінок – оголену, що сидить поруч, і іншу, що купалася в струмку. Картина викликала бурхливе обурення публіки, не оцінивши новизни, з якою художник вирішував суто живописні завдання – зображення людських фігур (у тому числі оголеною) в пейзажі, передача яскравих фарб сонячного дня.
«Олімпія» – варіація на тему багатьох старих композицій майстрів, присвячених красі жіночого тіла. Оголена дівчина лежить, спершись ліктем на подушку, і сміливо, без тіні збентеження, дивиться на глядача. Виставлена в Салоні 1865 р. картина викликала скандал. Письменник Еміль Золя виступив на захист Мане: «Коли наші художники дають нам Венер, вони виправляють натуру, вони брешуть. Едуард Мане запитав себе… чому не сказати правду: він познайомив нас з Олімпією, дівчиною наших днів…».
У 1867 р. Мане відкрив власну виставку в павільйоні на площі Альма – свого роду звіт про десятирічний період творчості. Тут була представлена, зокрема, картина «Флейтист» (1866 р.). Місто стало постійним мотивом творів Мане. Паризький натовп, вулиці, майстерні художників, кафе та театри – скрізь і у всьому він бачив життя, гідне втілення на полотні. На «Портреті Еміля Золя» (1868 р.) письменник, зайнятий проблемами сучасного мистецтва, постає перед глядачем оточений численними предметами – японськими гравюрами, репродукціями з картин, паперами і книжками. У композиції «Сніданок у майстерні» (1868 р.) представлені три персонажі: жінка з срібним кавником, чоловік, який сидить за столом, і хлопець на передньому плані. Він дивиться вдалину, занурений в якісь прекрасні мрії. Фікус у східній вазі, екзотичний шолом і крива шабля, що лежать на кріслі в напівтемряві кімнати, здаються втіленням його думок. Полотно «Балкон» (1868 р.) зображує рідних і друзів майстра; сидить жінка в білому – його учениця, художниця Берта Морізо.
В кінці 60-х рр. творчість Мане привернула увагу молодих художників-імпресіоністів – Едгара Дега, Клода Моне, Огюста Ренуара та ін. Його майстерня на деякий час стала центром художнього життя. Вплив імпресіоністів змусило Мане малювати на пленері і зробити палітру світліше. Але він не приєднався до їх руху і продовжив власні творчі пошуки. В рік відкриття першої виставки імпресіоністів (1874 р.) художник працював з Клодом Моне в Аржантеї на березі Сени. Тут були написані його найяскравіші, сонячні картини – «Аржантей», «У човні» (обидві створені в 1874 р.). Мане писав великими мазками, прагнув до чіткої структури композиції, ясності зображення.
У 1872 р. торговець картинами Поль Дюран-Рюель, який підтримав раніше Каміля Коро, Теодора Руссо і Жана Франсуа Мілле, купив у Мане двадцять чотири роботи і на наступний рік влаштував виставку в Лондоні. В кінці 70-х рр. Салон перестав відкидати картини Мане. Офіційне визнання Едуард Мане одержав в 1882 році, коли йому був вручений орден Почесного Легіону – головна нагорода Франції.
За рік до смерті Мане виставив один зі своїх найбільш досконалих творів – «Бар у Фолі-Бержер» (1882 р.). За стійкою бару, над натюрмортом з пляшок і фруктів, піднімається трохи сумна, чарівна дівчина, слухаючи клієнта, який відображається в дзеркалі. Дивовижний ефект подвійного зображення додає картині містичний характер – вона ніби притягує погляд глядача. У творчості Мане об’єднані досягнення як старих майстрів, так і сучасників та визначено одне з напрямків розвитку нового мистецтва. У роботах художника друга половина XIX століття постала в усьому різноманітті своїх проявів.
Юнацтву про мистецтво. Книга шоста [Текст] : Альбом. Науково-популярне видання (для дітей та юнацтва) / Кублицький, Віктор. – Кн.6. – К. : Мистецтво, 2020. – 55 с.
Энциклопедия импрессионизма: мастера, предшественники и последователи. : Энциклопедия / Грицак, Елена Николаевна. – М. : Эксмо, 2003. – 224 с.
Мане : Альбом / Пер.с итал. Т.Евсеевой. – М. : Белый город, 2000. – 64 с.
Мистецтво суперництва. Чотири історії про дружбу, зраду й подвиги в мистецтві [Текст] = The Art of Rivalry: Four Friendships, Betrayals, and Break-throuhs in Modern Art : Науково-популярне видання / Смі, Себастіан ; Пер. з англ. Г.Лелів. – К. : ArtHuss, 2020. – 292 с.
Сьогодні виповнюється 140 років від дня народження українського живописця і графіка Григорія Золотова!
Митець професійно і з задоволенням працював у різних художніх напрямках і жанрах, а також був автором кількох проєктів паперових грошей та інших державних паперів за доби УНР.
Григорій Олександрович Золотов народився 21 січня 1882 року в селі Перше Плесно (нині Воронезька область). Маючи талант до малювання, вступив до Київського художнього училища Миколи Пимоненка та Івана Селезньова, а згодом навчався в майстерні Георгія Нарбута в Києві. У своїй художній творчості митець звертався до різних жанрів: він є автором тематичних полотен, настінних розписів, портретів, ілюстрацій. У 1910–20-і роки створював стилістично виразні дереворити, ліногравюри. У 1940–50-і роки майстер віддавав перевагу рисунку (камерні портрети рідних, натюрморти). Найвідоміші роботи Григорія Золотова – «Петро І робить відтиск зі своєї гравюри» (1912), «На звільненій землі» (1945), «Тріумф перемоги» (1945), «Свято врожаю» (1945); розписи – у церкві с. Білоусівка Вінницької області (1914), у робітничих клубах Павлограда та палаці піонерів у Дніпропетровську, портрети – «Автопортрет» (1912), «Комбайнер» (1941), «А. Барбюс» (1944); ілюстрації до творів Т. Шевченка та П. Тичини та інші.
Григорій Олександрович був активним учасником різних мистецьких виставок. Його роботи також експонувалися й отримали схвалення в німецькому Лейпцигу (1928). Художник ілюстрував кілька мистецьких часописів: «Мистецтво і друкарська справа», «Мистецтво. Живопис. Графіка. Художній друк», «Мистецтво Південної Росії».
Григорій Золотов займався і викладацькою діяльністю: читав курс художньої майстерності в друкарській школі Василя Кульженка в Києві, а також у школах Павлограда та Баку. Також митець виступив творцем українських банкнот. За доби Директорії Української Народної Республіки, у 1919 році в Кам’янці-Подільському в грошовий обіг було випущено банкноти 10 і 1000 карбованців, виготовлені за проєктами художника. Григорій Олександрович був автором і кількох нереалізованих проєктів паперових грошей та інших державних паперів доби української революції 1917—1921 років. Це були поштові марки, гербові марки, проєкти грошових знаків, виконані олівцем. У 1932 році у Львові вони експонувалися на «Виставці сучасної української графіки» Асоціації незалежних українських митців.
Персональна виставка майстра відбулася вже посмертно у Києві 1962 року.
Сьогодні більшість творів митця зберігається в Дніпровському художньому музеї.
Джерела:
Березницька Л. І. Від червоного до жовто-блакитного + помаранчеве. – К.: “Оранта”, 2004-2005. – 668 с., с. 36 – 99
Сьогодні виповнюється 110 років від дня народження відомого українського кінорежисера Тимофія Левчука.
Режисер – творець першого українського широкоформатного фільму «Закон Антарктиди», що мав величезний успіх свого часу в Парижі, а за картину «Родина Коцюбинських» майстер отримав Шевченківську премію.
Тимофій Васильович Левчук народився 19 січня 1912 року в селі Бистрівці Київської губернії. У своїй біографічній книжці «Тому що люблю…» митець згадував, як у його рідному селі показували перший фільм на простирадлі, натягнутому надворі. Це було його перше надзвичайно сильне юнацьке враження про кіно, яке тоді тільки починали популяризувати і стрічки возили селами. Після школи Тимофій навчався в педагогічному технікумі. Пробував учителювати, та в школі витримав лише два тижні. А коли відкрився кіноінститут у Києві, вступив туди на режисерський факультет. Свою професійну діяльність митець розпочав 1935 року з посади асистента режисера. Тимофій був асистентом в Івана Кавалерідзе («Перекоп», «Коліївщина», «Прометей») і Володимира Брауна («Блакитні дороги»). Під час Другої світової війни режисер був на фронті, отримав поранення. А в мирний час знову повернувся до своєї улюбленої справи на Київську кіностудію художніх фільмів. Як режисер майстер дебютував науково-популярною стрічкою «Зоря над Карпатами» (1949). Зняв документальні фільми «Київ» (1950), «М.В. Гоголь» (1951) та інші.
Екранізував п’єси О. Корнійчука «В степах України» (1952), «Калиновий гай» (1953). Поставив фільми «Киянка» (1958–59), «Два роки над прірвою» (1967) та інші. З особливим задоволенням режисер знімав фільм «Помилка Оноре де Бальзака» (1969), адже рідне село майстра Бистрівка знаходилося за два кілометри від Верхівні, де у маєтку Е. Ганської гостював О. де Бальзак. Тож цей фільм живився його дитячими спогадами та легендами про цей маєток і враженням від костелу в Бердичеві, де вінчалися Бальзак і Ганська.
Режисер поставив фільми і про відомих українських особистостей – «Іван Франко» (1956), «Родина Коцюбинських» (1971), «У звуках пам’ять відгукнеться», що присвячений Миколі Лисенку. Митцю належить створення першого українського широкоформатного художнього фільму «Закон Антарктиди» з унікальними зйомками блискучого кінооператора Сурена Шахбазяна та чудовою грою акторів. Цей фільм, знятий за реальними подіями про те, як група радянських науковців рятує іноземну експедицію, мав величезний успіх у Парижі: у кінохроніці збереглися кадри, де парижани вишикувалися у велику чергу, аби потрапити на його перегляд. Та у своїй творчості митець свідомо щоразу повертався до теми війни, оскільки вважав: пройшовши її всю і виживши, він відповідальний за пам’ять про тих, хто загинув («Війна», «Довга дорога і короткий день», «Дума про Ковпака», «Від Бугу до Вісли», «Ми звинувачуємо» та інші).
Тимофій Васильович активно займався і викладацькою діяльністю. Він мав ступінь професора і викладав у Київському театральному інституті ім. І. Карпенка-Карого. А ще Тимофій Левчук – автор книг, присвячених улюбленій справі – «З любов’ю до глядача», «Зарубіжні зустрічі», «Кінорежисура», «Люди та фільми: Записки кінорежисера», «Тому що люблю: Спогади кінорежисера», «Про кіномистецтво» та інш.
У житті режисер був інтелігентною і чуйною людиною. Дуже захоплювався живописом і товаришував з художниками. Багато читав, зібрав чудову бібліотеку. Особливо багато було книжок про мистецтво, з-поміж яких були рідкісні видання. А ще митцю було властиве надзвичайне почуття гумору, тож на будь-які ситуації він реагував іронічно. І так розповідав життєві бувальщини, що йому пропонували видати збірку «Анекдоти від Левчука».
Джерела:
Про Тимофія Левчука: Зб. статей, нарисів, інтерв’ю / Упоряд. Т. Т. Дерев’янко; Редкол.: Б. С. Буряк та інші. – К.: Мистецтво, 1982. – 208 с., іл.
Левчук Т. В. Люди і фільми: Зап. кінорежисера. – К.: Мистецтво, 1984. – 222с.
15 січня виповнилося 30 років від дня затвердження Верховною Радою України Державного гімну України.
Державний гімн України – один із головних державних символів нашої країни, так само, як прапор і герб. Він ідентифікує нашу державу на міжнародних зібраннях, форумах, спортивних змаганнях. Державним гімном нашої країни є пісня «Ще не вмерла України і Слава, і Воля» на слова Павла Чубинського й музику Михайла Вербицького.
Створення українського гімну бере початок з 1862 року. Фольклорист Павло Чубинський був яскравою фігурою серед київської богеми. У свої 23 роки він уже був доктором юридичних наук, журналістом, автором публікацій у модному та прогресивному журналі «Основа». Веселі сербські студенти, що завітали на гостини до молодого чоловіка, заспівали патріотичну пісню, у якій звучали рядки «срце бије и крв лије за своју слободу». Почувши ці слова, Павло схопив олівець та папір, пішов до своєї кімнати, і, за пів години повернувшись до товариства, тримав у руках майбутній гімн України.Пісню «Ще не вмерла Україна» тут же відразу й проспівали на сербський мотив. Вірш дуже швидко поширився серед українофільських гуртків – без інтернету, гаджетів, смартфонів. Чутки про нього докотилися до російської поліції. Павло Чубинський був звинувачений шефом поліції в авторстві «обурливих пісень і прокламацій» і «за шкідливий вплив на уми простолюдинів» був висланий на проживання під наглядом поліції в Архангельську губернію.
Уперше текст вірша «Ще не вмерла Україна» був надрукований у львівському журналі «Мета» в 1863 році. Отримавши поширення на Західній Україні, вірш не пройшов повз увагу релігійних діячів того часу. Один із них, отець Михайло Вербицький, греко-католицький священник села Млини (Австро-Угорщина), знаний композитор свого часу бувзахоплений віршем Павла Чубинського і написав музику до нього. Михайло Вербицький був церковним композитором і в цю патріотичну пісню влив церковне звучання. У гімнах ніде такого немає! Це унікальний твір: гімн, у якому є ознаки літургійного початку. Михайло Вербицький написав музику для пісні для виконання на гітарі. То був його улюблений інструмент, замолоду за «веселі пісні й гру на гітарі» його навіть двічі виключали з Львівської духовної семінарії. І тільки згодом композитор адаптував музику для хору.
Уперше твір з нотами був надрукований у 1865 році. Перше публічне виконання пісні відбулося 10 березня 1865 року в Перемишлі як завершальний номер концерту, присвяченого Тарасові Шевченку. Згодом пісня почала поширюватися не лише на західноукраїнських землях, а й на Наддніпрянщині й у місцях компактного проживання українців – у Канаді та США. Новий імпульс гімну і широке його поширення відбулося за часів УНР і ЗУНР. Його виконували різні хорові колективи та духові оркестри. А 15 березня 1939-го року пісня отримала статус офіційного гімну Карпатської України.
Але пісня мала й багато ненависників. Її нещадно знищували: восени 1919-го року, окупувавши Київ, денікінці спалили всі наявні примірники «Ще не вмерла Україна», випущені 1917 року. Однак такої лютої ненависті, якою палав до неї більшовицький режим, пісня не знала ніколи. Її оголосили буржуазно-націоналістичною, суворо заборонили, жорстоко переслідували, а за її виконання можна було поплатитися не лише свободою, а й життям.
Наприкінці 1980-их – початку 1990-их пісня почала набирати широкого розголосу серед українців. 15 січня 1992 року Верховна Рада України затвердила музичну редакцію М. Скорика та Є. Станковича (для хору та фортепіано) Державного гімну, що знайшло своє відображення в конституції України. У 2005 році введено ювілейну монету номіналом 10 гривень «Державний Гімн Украї́ни», присвячену державному символу і випущену на відзначення 140-ї річниці його першого публічного виконання.
Джерела:
Чубинський Павло. “Ще не вмерла Україна”. – Київ: Акціонерне товариство “Обереги”, 1991. – 16 с.
400 років від дня народження Жана Батиста Мольєра (Поклена) – видатного комедіографа XVII століття, письменника, драматурга, актора театру, засновника французького театру комедії, жанру «високої комедії» і «комедії-балету». Його творчість мала величезний вплив на подальший розвиток світової драматургії. Написав безліч п’єс, багато з яких досі задіяні в кращих театрах світу, в тому числі такі шедеври, як «Тартюф», «Дон Жуан», «Міщанин у дворянстві», «Мізантроп».
Великий французький драматург, театральний діяч народився в Парижі 15 січня 1622 року в буржуазній сім’ї й повинен був успадкувати професію свого батька, придворного шпалерника, або стати юристом, але він вирішив стати актором. У червні 1643 року, коли йому вже виповнився 21 рік, Жан Батист Поклен покинув сім’ю і відкрив «Блискучий театр» в Парижі. Новому закладу не судилося стати знаменитим, через 2 роки він був закритий унаслідок боргів Мольєра, а сам він потрапив у в’язницю. Батько, дізнавшись про це, заборонив синові носити прізвище «Поклен», після чого Жан Батист став Мольєром.
Мольєр зайнявся улюбленою справою, організувавши мандрівну трупу, з якою подорожував з одного міста в інше. Репертуар був невеликий, тому він сам взявся за перо. Починав з написання одноактних п’єс. Так з’явилися «Літаючий доктор», «Ветреник», «Ревнощі Барбуйе». У 1658 році трупа Мольєра повернулася до Парижа. Вона зіграла перед Людовіком XIV і його двором трагедію Корнеля “Нікомед”. Знову трагедія – знову невдача. Але Мольєр, бажаючи виправити становище, відразу ж показав свою комедію “Закоханий доктор” у дусі італійських комедій масок. Успіх був величезним. Король залишив трупу в Парижі, віддав їй театр Пті-Бурбон, виділив Мольєру щорічний пенсіон.
Першою п’єсою для нового театру стала одноактна комедія “Смішні манірниці” (1659). У ній висміювалися провінціалки, які захоплювалися преціозною культурою, мріяли про аристократичне життя, відмовивши своїм буржуазним нареченим. Комедія мала величезний успіх, але аристократки образилася на Мольєра, вважаючи, що він висміяв їх. Дійсно, Мольєр зі злістю висміяв наміри аристократії відгородитися від народу за допомогою умовної культури, химерної мови та манер. Вороги вирішили помститися драматургу. Трупу виселили з Пті-Бурбона, а будинок театру знесли так швидко, що в ньому загинули декорації й костюми. Актори опинилися на вулиці, але не покинули Мольєра, хоча їх запрошували в інші театри. Король виділив трупі нові приміщення – залу в палаці Пале-Ройяль. У цьому приміщенні Мольєр буде працювати до кінця свого життя. Король опікував молодий мольєрівський театр: з двадцяти восьми спектаклів половина була вперше показана саме королю, а багато з комедій були написані й зіграні за спеціальним велінням короля.
Мольєр своїм завданням у творчості бачив безжалісне викриття пороків – егоїзму, честолюбства, святенництва й користолюбства, що породжувалися суспільством, заснованим на дворянських привілеях і власницьких інстинктах. На 1664-1670 роки припадає найвищий розквіт творчості великого драматурга. Саме в цей час він створює свої кращі комедії: “Тартюф”, “Дон Жуан”, “Мізантроп”, “Скупий”, “Міщанин-шляхтич”. Найзначніша комедія Мольєра “Тартюф” мала найважчу долю. Постановка вперше відбулась у 1664 році під час грандіозного свята, що було влаштовано королем на честь своєї дружини й матері. Мольєр написав сатиричну п’єсу, в який викривав “Товариство святих дарів” – таємничу релігійну установу, що намагалася підкорити своїй владі всі сфери життя в країні. Королю комедія сподобалася, він побоювався посилення влади церковників. Але королева-мати Анна Австрійська була глибоко обурена сатирою, вона опікувалася цим товариством. Церковники вимагали, щоб автора спалили на вогнищі за неповагу до церкви. Комедія була заборонена, але Мольєр продовжував працювати над нею. Художня форма третього варіанта була найдосконалішою – її надрукували, її читають і виконують на сцені вже понад трьохсот років.
Мольєр помер у своєму театрі відразу ж після постановки останньої комедії “Удаваний хворий” (1673), де він виконував головну роль. Тільки після тривалих клопотань його удови й особистої вказівки короля Людовіка XIV змогли поховати тіло Мольєра за християнським обрядом, проти чого заперечувала церква. Мольєрівська трупа була указом короля об’єднана з трупою Бургундського готелю, внаслідок чого з’явився театр “Комеді Франсез” – “дім Мольєра”, як його й донині називають французи. Остання визначна комедія Мольєра “Міщанин-шляхтич” (1670) написана в жанрі “комедії балету”: за вказівкою короля до неї були включені турецькі танці. Мольєр зміг, вводячи танцювальні сцени в сюжет комедії, зберегти єдність її структури.
Спадщина Мольєра становить понад 32 драматичні твори, які написані в різних жанрах: дивертисмент, комедія-балет, фарс, пастораль, побутова комедія, комедія моралі, висока комедія і т.д. Кожен раз геній Мольєра створював щось нове і незвичайне, покращуючи й перевтілюючи старе. У його п’єсах має місце трагізм, неоднозначність, надмірність персонажів, що, зрештою, вказує на людську недосконалість. Більшість п’єс мають яскраві риси сценічного фарсу.
Пьесы : Книга для учителя и учителя / Мольер, Жан-Батист ; Пер. с фр.; Предисл. Ж.Бордонов; Коммент., Справочн., методич. материалы Н.Мировой. – М. : АСТ, Олимп, 1997. – 765 с.
Пьесы [Текст] / Мольер, Жан-Батист ; Ред. Т.Н.Крачек; Худ. А.Д.Стеценко; Вст. ст. и прим. Б.Б.Бунич-Ремизова. – К. : Мыстецтво, 1989. – 202 с.
Избранное в 2-х т. [Текст] . Т.2 : Комедии, разные стихотворения / Мольер, Жан-Батист ; Пер. с фр.; Под ред. А.Смирнова, С.Москульского; Предисл. и коммент. С.Мокульского и др.; Худож. О.М.Рамодин. – Самара : АВС, 1997. – 592 с.
Избранное в 2-х т. [Текст] . Т.1 : Комедии / Мольер, Жан-Батист ; Пер. с фр.; Под ред. А.Смирнова, С.Москульского; Предисл. и коммент. С.Мокульского и др.; Худож. О.М.Рамодин. – Самара : АВС, 1997. – 592 с.
Library Art Blog 