Святковий серпантин

Наближення Нового року ми починаємо відчувати, коли на прилавках магазинів з’являються новорічні іграшки – різнокольорові кулі, пухнасті гірлянди та інша ялинкова мішура. При погляді на блискучі, як дзеркало, новорічні іграшки в кожного дорослого прокидаються спогади з дитинства і прагнення знову доторкнутися до чарівництва.

Новорічні ялинкові прикраси, які є невід’ємним атрибутом свята, пройшли тривалий шлях розвитку. Передноворічне прикрашання будинків жителями європейських країн відомо ще з часів середньовіччя. Для цього часто використовувалися гілки хвойних дерев, що напоювали ароматом ефірних олій усе приміщення. Однак влада забороняла це робити, тому що подібні дії сягали своїм корінням язичницьких традицій, що католицькій церкві так і не вдалося повністю викоренити. Звичай прикрашати не гілки, а цілу ялинку або сосну з’явився в Європі тільки в XVI столітті, ялинку тоді стали називати «різдвяним деревом» – у жителів католицьких країн вона дотепер асоціюється не з Новим роком, а з Різдвом.

До середини XVIII століття ялинка прикрашалася тільки їстівними «прикрасами» – різними фруктами та солодощами: яблуками, вафлями, горіхами в золотих папірцях, пастилою і медовими пряниками. І тільки починаючи з другої половини XVIII століття, з’являються перші «неїстівні» ялинкові прикраси. На цьому етапі вони ще були примітивними – у кожній родині вони виготовлялися своїми руками з паперу, яєчної шкаралупи і ялинових шишок, покритих напиленням. Незабаром з’являються і перші іграшки, виготовлені майстрами – це були фігурки з латуні і карбуванням, що зображали, головним чином, казкових фей і янголят.

Як вважається, перша скляна ялинкова кулька була видута в Тюрингії в німецькому містечку Лауша в 1848 році через неврожай яблук, які тоді були головною прикрасою ялинок. Перші кулі не були такими легкими і крихкими, як сьогодні. Вони виготовлялися з важкого скла, прозорого або кольорового, а для додання дзеркального блиску з внутрішньої сторони покривалися тоненьким шаром свинцю. Таке нововведення коштувало недешево, і дозволити собі купити ялинкові кулі міг не кожен. Технологія виготовлення куль змінилася вже після 1867 року, коли на території міста був відкритий газовий завод. У склодувному виробництві почали застосовувати газові пальники, завдяки чому стало можливим виготовлення легких ялинкових кульок з тонкого скла, які вже не обтяжували гілки різдвяного дерева своєю вагою. Свинцеве покриття, здатне завдати шкоди здоров’ю, на кульки більше не наносилося, а дзеркальний блиск надавався за допомогою нітрату срібла. Згодом почали видувати ялинкові іграшки будь-якої форми і розмірів – грона винограду, тварин і птахів, фігурки Санта Клауса і маленьких янголят, рибок…

Кожна іграшка розмальовувалася вручну, а хитромудрі розписи відрізнялися один від одного. Протягом тривалого часу всі скляні ялинкові іграшки вироблялися тільки в місті Лауша, а потім експортувалися в інші країни Європи, у тому числі і в Російську імперію. Їх продавали в нечисленних магазинах. У Києві найбільшим був магазин Івана Кордеса. Ціни там зашкалювали. І тільки на початку ХХ століття ялинкові іграшки стали випускати на мануфактурах і фабриках інших країн – у Франції, Японії, США і Польщі, а потім виробництво блискучих барвистих куль налагодилося в багатьох християнських державах. 

Ялинкові прикраси в нашій країні завжди відтворювали події часу. Під час Другої світової війни всі прикраси мали вигляд «парашутистів»: до них прив’язували шматочки тканини. Після польоту Юрія Гагаріна в космос були популярні ялинкові прикраси у вигляді ракет та космонавтів. У 90-х роках популярності набули кульки із зображенням тварин – символів нового року, а з 2000 року – «американська» святкова іграшка: ялинки рясно прикрашали різдвяними віночками, червоно-білими льодяниками, Санта Клаусами й декоративними шкарпетками для подарунків. Сьогодні в прикрашанні ялинки переважає мінімалізм: яскраве різнобарв’я замінили стримані монохромні кульки в срібних, червоних, золотих або синіх тонах.

Також нині дуже цінується іграшка, зроблена своїми руками. Такі новорічні прикраси роблять з різних матеріалів: із соломи, дерева, тіста, шкіри… Чудово виглядають витинанки, в’язані чи пошиті іграшки з традиційним українським орнаментом. Такі іграшки стають справжнім оберегом для захисту дому.

Джерела:

1. https://igrashka.kiev.ua/articles/istoriya-yalinkovih-igrashok-novorichnih-ta-rizdvyanih – Історія ялинкових іграшок
2. https://ocnt.com.ua/istoriya-yalinkovoi-kulki/ – Історія ялинкової кульки
3. https://vycherpno.ck.ua/istoriya-novorichnoyi-igrashki-u-ponad-100-rokiv/ – Історія новорічної іграшки у понад 100 років

“Чарівний неореалізм Ренато Гуттузо”

2 січня виповнюється 110 років від дня народження Ренато Гуттузо – видатного італійського художника, графіка та ілюстратора. Він був главою неореалізму в італійському образотворчому мистецтві.

Ренато Гуттузо народився в Багерії, що знаходиться під Палермо, 2 січня 1912 року в сім’ї землеміра. У шкільні роки Ренато відвідував курси малювання, які організував футурист П.Ріццо. У 1931 році дев’ятнадцятирічний Ренато приїхав із Сицилії до Риму, готуючись стати юристом, до цього він встиг пройти курс класичної філології. У важкі роки фашистського режиму розпочинався творчий шлях художника. Інстинктивно відчуваючи огиду до салонного офіційного мистецтва, Гуттузо примикає до опозиційної, демократично настроєної групи художників, які створювали мистецтво щире, експресивне. Гуттузо бере участь у створенні антифашистського художнього журналу «Корренте», його малюнки публікуються у кількох прогресивних журналах.

Все активніше входить Гуттузо в антифашистську боротьбу. У його майстерні друкуються листівки, а 1940 року він стає членом Комуністичної партії Італії. В 1938 році він створює велику історичну композицію «Втеча з Етни», в якій алегорично оповідає про соціальну катастрофу своєї батьківщини. У цьому творі Гуттузо шукає стиль напруженого, експресивного реалізму, він не боїться деформації предметів та підвищеної емоційної активності кольору. Картина «Розп’яття» (1940-1941) стає гімном загиблим героям-антифашистам, а серія малюнків, створена під враженням розправи гітлерівців над заручниками у Фоссе Адреатино, – викривальним документом проти звірств нацизму, уславленням духовної стійкості його жертв. 1950 року серія була відзначена Золотою медаллю Всесвітньої Ради Миру.

У повоєнні роки починається новий період у творчій біографії Гуттузо. Він активний організатор “Нового фронту мистецтв”, який об’єднав прогресивних діячів італійської культури. Усвідомлюючи, що художня боротьба невід’ємна від політичної, художник часто виступає з промовами, статтями в газеті «Уніта» та прогресивних журналах. Але головною його зброєю залишається живопис. Сюжети картин він бере з життя, навіть натюрморти складені зі знарядь праці та оповідають про будні. Праця рибалок, каменярів, робітників сірчаних копалень, життя сучасної Італії – джерело натхнення Гуттузо. Його картини завжди соціально актуальні, але художник знає, що сюжету має відповідати адекватна форма втілення. Мова живопису Гуттузо енергійна, вольова, мова бойового призову, пристрасного викриття. У мистецтві минулого він шукає споріднених собі за духом художників. Поєднання героїчного пафосу і оповідності приваблює Гуттузо у творчості романтиків, близький йому виявляється і Домьє, з його лаконічними образами революції, що запам’ятовуються. Його великі полотна, присвячені боротьбі селян: «Вбивство мафією селянського вождя Лі Пума», «Батраки Калабрії», «Захоплення селянами порожніх земель», серія «Прачки» демонструють творче осмислення принципів кубізму.

Гуттузо вивчає твори інших художників з олівцем у руках. Прикладом такого роду звернення до історії живопису стали інтерпретації на теми «Смерті Марата» Давида та «Плота Медузи» Жерико, «Анатомії доктора Тульпа» Рембрандта. Іноді художник використовує відомі образи у своїх картинах для створення іншого сприйняття – так, у знаменитому «Розп’ятті» вміщені фрагменти «Герніки» Пікассо, а героїні серії, що викривають жорстокість війни в Алжирі, протиставлені образам меланхолійних одалісок. Кисті Гуттузо належать портрети багатьох діячів італійської культури, зокрема Анни Маньяні, Альберто Моравіа. Знаменитим став герой його картин Рокко («Рокко у патефона» та «Портрет Рокко із сином»). Він являв собою збірний образ робітника-півдня, що переселився на північ Італії в пошуках роботи, чужого життя великого міста, самотнього і сумного.

Велике місце у творчості Ренато Гуттузо займає графіка, кожне його велике полотно супроводжується серією графічних робіт, малюнків, які неможливо назвати підготовчими студіями, у яких художник вирішує конкретні пластичні завдання динамічного розвитку форми. Саме енергійна лінія – головний засіб художньої виразності Гуттузо. Сама специфіка графіки, що дозволяє швидко відгукуватися на події, активно втручатися у них, близька Гуттузо. Він не ділить жанри на значні та другорядні: робить малюнки для газет, плакати, оголошення політичних мітингів.

У 60-ті роки художник звертається до теми міста. Вуличний натовп («Натовп», 1960), курці, що читають газету, молодь, що танцює, стають об’єктом уваги художника. Скрізь і завжди він намагається розповісти про соціальне значення зображуваного, нехай і буденного, події. Герої його картин «Дискусія» та «Політична дискусія» так само соціально активні, як і сам художник-трибун. Недарма серед тих, хто сперечається, поміщає Гуттузо і свій автопортрет.

У сімдесяті роки художник працює над великою автобіографічною серією, в якій перед глядачем постають і спогади дитинства, і краєвиди рідної Сицилії, образи війни, і сучасні роздуми художника. Мужнє та епічне обдарування Ренато Гуттузо знайшло визнання у всьому світі.

Джерела:

1. Борьба за прогрессивное реалистическое искусство в зарубежных странах : Искусство ХХ века Франции, Бельгии, Германии (до 1945 г.), ФРГ, Италии, США, Канады, Японии, Египта, Сирии и Ирака / Под ред. Ю.Д.Колпинского. – М. : Искусство, 1975. – 327 с.
2. Ренато Гуттузо / Джон Берджер ; Пер. с англ. Н.Н.Бунина. – М. : Искусство, 1962. – 79 с.
3. История зарубежного искусства[Текст] = Учебник представляет собой сжатый курс истории зарубежного искусства, начиная с древнейших времен и кончая искусством ХХ века : Учебник / Под ред. М.Т.Кузьминой, Н.Л.Мальцевой; Худож. Л.Ф.Гарин. – 3-е изд., доп. – М. : Изобразительное искусство, 1983. – 488 с.
4. Государственный музей изобразительных искусств имени А.С.Пушкина [Текст] : Альбом / Авт.-сост. И.А.Антонова, И.Е.Данилова, И.А.Кузнецова, Т.А.Седова; Вст. ст. И.А.Антонова. – М. : Изобразительное искусство, 1981. – 142 с.
5. Государственный музей изобразительных искусств имени А.С.Пушкина. Москва[Текст] : Альбом / Составл. Е.С.Левитиной; Вступ. ст. И.А.Антонова; Худож. Е.П.Гаврилова. – Л. : Аврора, 1989. – 288 с.