«Кіно іде від серця…»

Сьогодні відзначається Міжнародний день кіно!

Це професійне свято людей, що працюють у галузі кіновиробництва, а також цей день відзначають численні шанувальники кіно в усьому світі.

Саме 28 грудня 1895 року в підвалі «Гранд кафе» на бульварі Капуцинок у Парижі відбувся перший публічний платний сеанс «сінематографа», винайденого братами Люм’єр. Вишукана публіка, що зібралася на перший у світі кіносеанс, дивилася «Прибуття потягу на вокзал Ла Сьота». Перегляд викликав сильну паніку серед глядачів: усі схопилися з місця і почали тікати, бо боялися, що поїзд з екрана їх розчавить.

У Києві перший кінотеатр відкрили 1897 року. Увечері 3 січня в клубі Київського дворянського зібрання відбувся пробний «сеанс рухливих живих картин кінематографа Люм’єра». Кіноапарат Люм’єра тоді ще не ввели у серійне виробництво, і його власником був керівник «Київського товариства драматичних артистів» М. Соловцов. Перші фільми «крутили» в орендованому М. Соловцовим театрі Бергоньє на вулиці Фундуклеївській (нині приміщення Театру російської драми ім. Лесі Українки). На зйомки в кінокартинах запрошувалися театральні актори, та вони неохоче погоджувалися, тож ролі виконували здебільшого циркові артисти. Перші два десятиліття XX століття подарували світу справжніх кінозірок, яких полюбила публіка: Чарлі Чапліна, Віру Холодну, Дугласа Фербенкса, Мері Пікфорд.

У 1927 році в США вийшов фільм із синхронізованим звуком «Співак джазу» – і відтоді звукове кіно набуло популярності. До початку 30-х років майже всі фільми стали звуковими. Запровадження звуку в кіно дозволило США стати лідером світової кіноіндустрії та поклало початок «золотому віку Голлівуду».

В Україні ігрові стрічки з’явилися 1907 року, з 1909 почали випускатися комедії, драми, водевілі з репертуару та у виконанні акторів українських театрів: «Шельменко-денщик», «Москаль-чарівник», «Ніч перед Різдвом». Існували невеликі студії в Катеринославі (Дніпро), Одесі, Києві. Потім були по-справжньому «революційні» для українського кіно 20-ті роки ХХ століття, коли з’явилися фільми Олександра Довженка «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930).

Кінематограф пройшов довгий шлях розвитку і зазнав масштабних змін: від німого кіно до звукового, від чорно-білого до кольорового, від плівкового до цифрового. Друга половина XX століття дивувала нас прекрасними фільмами режисерів Б. Бертолуччі, П. Пазоліні,  П. Альмодовара, Е. Кустуриці та багатьох інших. XXI століття принесло у кіновиробництво нові технології та комп’ютерну графіку. Зараз доступні 3D- і навіть 5D-технології, що створюють ефект повного занурення в сюжет та враження, що картинку нібито можна відчути на дотик.

У світі сьогодні проводиться багато різних кінофестивалів: Каннський кінофестиваль, Венеційський міжнародний кінофестиваль, «Берлінале», фестиваль імені братів Люм’єр та інші – на яких вручаються премії за внесок у розвиток кіномистецтва. Та чи не найславетнішою є американська кінопремія «Оскар». До речі, першу премію «Оскар» було вручено 1929 року. Відтоді ця статуетка є найбільш жаданою для усіх кінодіячів світу. Фільмами-рекордсменами, що отримали 11 «Оскарів» одночасно були «Бен-Гур» (1959), «Титанік» (1997) і «Володар перснів: Повернення короля» (2003). Серед кінодіячів-рекордсменів беззаперечним лідером є Волт Дісней: за режисуру, продюсування, сценарії та з урахуванням почесних нагород він має аж 26 «Оскарів»! Неймовірно!

Нині починає відроджуватися і розвиватися і український кінематограф. Зокрема, американський журнал Rolling Ston вніс українську стрічку «Плем’я» режисера Мирослава Слабошпицького до списку 50-и найкращих фільмів десятиліття. Світова прем’єра фільму відбулася в конкурсній програмі «Особливий погляд» Каннського кінофестивалю. Потішили цьогоріч і українські режисери, які пробилися до програми найпрестижніших кінофестивалів: Валентин Васянович із «Атлантидою» отримав нагороду на Венеційському кінофестивалі, а Наріман Алієв із фільмом «Додому» був у програмі Каннського кінофестивалю.

Джерела:

1. Адам Оллсач Бордмен. Ілюстрована історія кіно. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2019. – 105 с.: іл.
2. Тримбач, Сергій Васильович. Кіно народжене Україною. Альбом антології українського кіно / С. В. Тримбач. – К.: Саміт-книга, 2019. – 384 с.: іл.

1. https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2846724-sogodni-vidznacaetsa-miznarodnij-den-kino.html – Міжнародний день кіно
2. https://daytoday.com.ua/podiya/mizhnarodnyy-den-kino/ – Міжнародний день кіно
3. https://calendate.com.ua/holiday/2023 – Міжнародний день кіно

“Ніжність – найкращий доказ кохання, ніж найпалкіші клятви”: Марлен Дітріх

27 грудня виповнилося 120 років від дня народження однієї з найвидатніших актрис в історії світового кіно – Марлен Дітріх. Одягнути смокінг і залишитися в ньому спокусливою – цей сміливий крок вписав ім’я акторки Марлен Дітріх в історію і надихнув мільйони жінок наслідувати її приклад. 

Уроджена Марія Магдалена Дітріх народилася в передмісті Берліна в сім’ї середнього достатку. Про свою матір вона відгукувалася, як про сурову жінку, а батька, який помер, коли їй було 6 років, майже не пам’ятала. Ще в дитинстві Дітріх любила приміряти на себе чоловічі образи – після смерті Отто Дітріха вона нерідко вдавала чоловіка на ім’я Поль під час спілкування з матір’ю, яка не обмежувала дитину в цьому занятті.

У шкільні роки Дітріх з особливою ретельністю освоювала гру на скрипці. У 17 років, після закінчення Першої світової війни, мати відправила її до Веймара для навчання музики у професора Роберта Райца. В цей час там зароджувалася художня течія Баугаус, що тяжіла до строгих форм в архітектурі і колірних контрастів у живописі. Спілкування з художниками-авангардистами вплинуло на смакові вподобання юної Дітріх і надихнуло її на експерименти з власним зовнішнім виглядом.

Після повернення до Берліна Дітріх була змушеною заробляти гроші і першою її роботою стала гра в оркестрі, який акомпонував німим кінофільмам. Завдяки цьому вона мала можливість багаторазово переглядати найкращі стрічки прокату і саме тоді Марія Магдалена вирішує стати знаменитою, і для початку змінює подвійне ім’я на благозвучне Марлен.

Марлен Дітріх, коли їй було 22 роки, вийшла заміж за продюсера Рудольфа Зібера. У грудні 1924 року в них народилась донька Марія – єдина дитина Марлен Дітріх. Подружжя провело разом лише кілька років, але так ніколи офіційно й не розлучилось. З властивим їй завзяттям Дітріх починає прокладати шлях до своєї мети: танцює в музичних театрах, відвідує уроки вокалу і акторську школу. Поступово починає з’являтися в невеликих виставах і зніматися в епізодичних ролях в кіно. Першим її успіхом стає роль танцівниці кабаре Лоли-Лоли в стрічці “Блакитний ангел”, яка 1930 року відкрила їй двері до Голлівуду.

Однак Голлівуд не бажає приймати пишну німкеню з низьким голосом, що не засмучує Дітріх, а змушує її поглянути на себе по-новому. Після наполегливої роботи стилістів, перукарів і дизайнерів перед світом постає нова Марлен Дітріх – з ідеально укладеним волоссям, неприродно тонкими бровами і помадою відтінку бордо на губах, яка підкреслює тендітні риси її обличчя. Нова Дітріх тепер носить брючний костюм, хоч і має чудовий вигляд у шовкових сукнях зі шлейфом, доповнює образ чоловічими головними уборами і не соромиться позувати з мундштуком в руках. Поєднання навіть в найдрібніших деталях підкресленої елегантності з основами чоловічого гардероба привертали до неї увагу і викликали обговорення, створюючи образ холодної і неприступної красуні.

В історію кінематографа Дітріх увійшла як зірка серії фільмів режисера фон Штернберга, знятих на студії Paramount між 1930 та 1935: «Марокко», «Збезчещена», «Шанхайський експрес», «Білява Венера», «Кривава імператриця» та «Диявол – це жінка». Вона любила хутра і її часто можна було побачити в горжетках і хутряних накидках, а улюбленими дизайнерами вона називала Крістіана Діора, Крістобаля Баленсьяґу і, звичайно, Коко Шанель. Дітріх могла годинами вибирати капелюшок або вуаль, а на примірці сукні стояти більше 8 годин, лише змінювати цигарку. До деталей вона ставилася з особливим тремтінням – рукавички шили спеціально за зліпками її рук, а туфлі – на індивідуальне замовлення. Акторка бажала виключно закрите взуття, а відкриті пальці називала вульгарними.

В 1937 році Дітріх отримала американське громадянство. Під час Другої світової війни вона активно працювала у ролі фронтової естрадної акторки. Вона була не тільки талановитою акторкою, але й талановитою співачкою. У 1953 році у Лас-Вегасі Марлен Дітріх розпочала нову кар’єру як співачка та конферансьє. На екрані Марлен Дітріх з’являлася дедалі рідше. 1960 року вона приїхала на гастролі до ФРН. Її концерт у Західному Берліні відбувся з аншлагом. Після пісні “Ich hab noch einen Koffer in Berlin” (“У мене ще залишилась валіза в Берліні”) зал аплодував їй стоячки.

У 1999 році Американський інститут кіномистецтва в «Серії 100 найвеличніших зірок кіно за 100 років» відвів Дітріх дев’яте місце.

Джерела:

1. Азбука моей жизни / Дитрих, Марлен ; Пер. с нем. Г.Краснова. – М. : Вагриус, 1997. – 384 с.
2. Від Калігарі до Гітлера [Текст] : Психологічна історія німецького кіна / Кракауер, Зігфрід; Пер. з нім. І.Андрущенка. – К. : Грані-Т, 2009. – 384 с.
3. Життя Марлен Дітріх [Текст] = Marlene Dietrich. The Lafe : Літературно-художнє видання / Ріва, Марія ; Пер. з англ. О.Татаренко. – Том 1. – Харків : Ранок; Фабула, 2019. – 448 с.
4. Життя Марлен Дітріх [Текст] = Marlene Dietrich. The Lafe : Літературно-художнє видання / Ріва, Марія ; Пер. з англ. О.Татаренко. – Том 2. – Харків : Ранок; Фабула, 2019. – 368 с.
5. Марлен Дітріх: як формувався стиль кінозірки