Святковий серпантин

Наближення Нового року ми починаємо відчувати, коли на прилавках магазинів з’являються новорічні іграшки – різнокольорові кулі, пухнасті гірлянди та інша ялинкова мішура. При погляді на блискучі, як дзеркало, новорічні іграшки в кожного дорослого прокидаються спогади з дитинства і прагнення знову доторкнутися до чарівництва.

Новорічні ялинкові прикраси, які є невід’ємним атрибутом свята, пройшли тривалий шлях розвитку. Передноворічне прикрашання будинків жителями європейських країн відомо ще з часів середньовіччя. Для цього часто використовувалися гілки хвойних дерев, що напоювали ароматом ефірних олій усе приміщення. Однак влада забороняла це робити, тому що подібні дії сягали своїм корінням язичницьких традицій, що католицькій церкві так і не вдалося повністю викоренити. Звичай прикрашати не гілки, а цілу ялинку або сосну з’явився в Європі тільки в XVI столітті, ялинку тоді стали називати «різдвяним деревом» – у жителів католицьких країн вона дотепер асоціюється не з Новим роком, а з Різдвом.

До середини XVIII століття ялинка прикрашалася тільки їстівними «прикрасами» – різними фруктами та солодощами: яблуками, вафлями, горіхами в золотих папірцях, пастилою і медовими пряниками. І тільки починаючи з другої половини XVIII століття, з’являються перші «неїстівні» ялинкові прикраси. На цьому етапі вони ще були примітивними – у кожній родині вони виготовлялися своїми руками з паперу, яєчної шкаралупи і ялинових шишок, покритих напиленням. Незабаром з’являються і перші іграшки, виготовлені майстрами – це були фігурки з латуні і карбуванням, що зображали, головним чином, казкових фей і янголят.

Як вважається, перша скляна ялинкова кулька була видута в Тюрингії в німецькому містечку Лауша в 1848 році через неврожай яблук, які тоді були головною прикрасою ялинок. Перші кулі не були такими легкими і крихкими, як сьогодні. Вони виготовлялися з важкого скла, прозорого або кольорового, а для додання дзеркального блиску з внутрішньої сторони покривалися тоненьким шаром свинцю. Таке нововведення коштувало недешево, і дозволити собі купити ялинкові кулі міг не кожен. Технологія виготовлення куль змінилася вже після 1867 року, коли на території міста був відкритий газовий завод. У склодувному виробництві почали застосовувати газові пальники, завдяки чому стало можливим виготовлення легких ялинкових кульок з тонкого скла, які вже не обтяжували гілки різдвяного дерева своєю вагою. Свинцеве покриття, здатне завдати шкоди здоров’ю, на кульки більше не наносилося, а дзеркальний блиск надавався за допомогою нітрату срібла. Згодом почали видувати ялинкові іграшки будь-якої форми і розмірів – грона винограду, тварин і птахів, фігурки Санта Клауса і маленьких янголят, рибок…

Кожна іграшка розмальовувалася вручну, а хитромудрі розписи відрізнялися один від одного. Протягом тривалого часу всі скляні ялинкові іграшки вироблялися тільки в місті Лауша, а потім експортувалися в інші країни Європи, у тому числі і в Російську імперію. Їх продавали в нечисленних магазинах. У Києві найбільшим був магазин Івана Кордеса. Ціни там зашкалювали. І тільки на початку ХХ століття ялинкові іграшки стали випускати на мануфактурах і фабриках інших країн – у Франції, Японії, США і Польщі, а потім виробництво блискучих барвистих куль налагодилося в багатьох християнських державах. 

Ялинкові прикраси в нашій країні завжди відтворювали події часу. Під час Другої світової війни всі прикраси мали вигляд «парашутистів»: до них прив’язували шматочки тканини. Після польоту Юрія Гагаріна в космос були популярні ялинкові прикраси у вигляді ракет та космонавтів. У 90-х роках популярності набули кульки із зображенням тварин – символів нового року, а з 2000 року – «американська» святкова іграшка: ялинки рясно прикрашали різдвяними віночками, червоно-білими льодяниками, Санта Клаусами й декоративними шкарпетками для подарунків. Сьогодні в прикрашанні ялинки переважає мінімалізм: яскраве різнобарв’я замінили стримані монохромні кульки в срібних, червоних, золотих або синіх тонах.

Також нині дуже цінується іграшка, зроблена своїми руками. Такі новорічні прикраси роблять з різних матеріалів: із соломи, дерева, тіста, шкіри… Чудово виглядають витинанки, в’язані чи пошиті іграшки з традиційним українським орнаментом. Такі іграшки стають справжнім оберегом для захисту дому.

Джерела:

1. https://igrashka.kiev.ua/articles/istoriya-yalinkovih-igrashok-novorichnih-ta-rizdvyanih – Історія ялинкових іграшок
2. https://ocnt.com.ua/istoriya-yalinkovoi-kulki/ – Історія ялинкової кульки
3. https://vycherpno.ck.ua/istoriya-novorichnoyi-igrashki-u-ponad-100-rokiv/ – Історія новорічної іграшки у понад 100 років

“Чарівний неореалізм Ренато Гуттузо”

2 січня виповнюється 110 років від дня народження Ренато Гуттузо – видатного італійського художника, графіка та ілюстратора. Він був главою неореалізму в італійському образотворчому мистецтві.

Ренато Гуттузо народився в Багерії, що знаходиться під Палермо, 2 січня 1912 року в сім’ї землеміра. У шкільні роки Ренато відвідував курси малювання, які організував футурист П.Ріццо. У 1931 році дев’ятнадцятирічний Ренато приїхав із Сицилії до Риму, готуючись стати юристом, до цього він встиг пройти курс класичної філології. У важкі роки фашистського режиму розпочинався творчий шлях художника. Інстинктивно відчуваючи огиду до салонного офіційного мистецтва, Гуттузо примикає до опозиційної, демократично настроєної групи художників, які створювали мистецтво щире, експресивне. Гуттузо бере участь у створенні антифашистського художнього журналу «Корренте», його малюнки публікуються у кількох прогресивних журналах.

Все активніше входить Гуттузо в антифашистську боротьбу. У його майстерні друкуються листівки, а 1940 року він стає членом Комуністичної партії Італії. В 1938 році він створює велику історичну композицію «Втеча з Етни», в якій алегорично оповідає про соціальну катастрофу своєї батьківщини. У цьому творі Гуттузо шукає стиль напруженого, експресивного реалізму, він не боїться деформації предметів та підвищеної емоційної активності кольору. Картина «Розп’яття» (1940-1941) стає гімном загиблим героям-антифашистам, а серія малюнків, створена під враженням розправи гітлерівців над заручниками у Фоссе Адреатино, – викривальним документом проти звірств нацизму, уславленням духовної стійкості його жертв. 1950 року серія була відзначена Золотою медаллю Всесвітньої Ради Миру.

У повоєнні роки починається новий період у творчій біографії Гуттузо. Він активний організатор “Нового фронту мистецтв”, який об’єднав прогресивних діячів італійської культури. Усвідомлюючи, що художня боротьба невід’ємна від політичної, художник часто виступає з промовами, статтями в газеті «Уніта» та прогресивних журналах. Але головною його зброєю залишається живопис. Сюжети картин він бере з життя, навіть натюрморти складені зі знарядь праці та оповідають про будні. Праця рибалок, каменярів, робітників сірчаних копалень, життя сучасної Італії – джерело натхнення Гуттузо. Його картини завжди соціально актуальні, але художник знає, що сюжету має відповідати адекватна форма втілення. Мова живопису Гуттузо енергійна, вольова, мова бойового призову, пристрасного викриття. У мистецтві минулого він шукає споріднених собі за духом художників. Поєднання героїчного пафосу і оповідності приваблює Гуттузо у творчості романтиків, близький йому виявляється і Домьє, з його лаконічними образами революції, що запам’ятовуються. Його великі полотна, присвячені боротьбі селян: «Вбивство мафією селянського вождя Лі Пума», «Батраки Калабрії», «Захоплення селянами порожніх земель», серія «Прачки» демонструють творче осмислення принципів кубізму.

Гуттузо вивчає твори інших художників з олівцем у руках. Прикладом такого роду звернення до історії живопису стали інтерпретації на теми «Смерті Марата» Давида та «Плота Медузи» Жерико, «Анатомії доктора Тульпа» Рембрандта. Іноді художник використовує відомі образи у своїх картинах для створення іншого сприйняття – так, у знаменитому «Розп’ятті» вміщені фрагменти «Герніки» Пікассо, а героїні серії, що викривають жорстокість війни в Алжирі, протиставлені образам меланхолійних одалісок. Кисті Гуттузо належать портрети багатьох діячів італійської культури, зокрема Анни Маньяні, Альберто Моравіа. Знаменитим став герой його картин Рокко («Рокко у патефона» та «Портрет Рокко із сином»). Він являв собою збірний образ робітника-півдня, що переселився на північ Італії в пошуках роботи, чужого життя великого міста, самотнього і сумного.

Велике місце у творчості Ренато Гуттузо займає графіка, кожне його велике полотно супроводжується серією графічних робіт, малюнків, які неможливо назвати підготовчими студіями, у яких художник вирішує конкретні пластичні завдання динамічного розвитку форми. Саме енергійна лінія – головний засіб художньої виразності Гуттузо. Сама специфіка графіки, що дозволяє швидко відгукуватися на події, активно втручатися у них, близька Гуттузо. Він не ділить жанри на значні та другорядні: робить малюнки для газет, плакати, оголошення політичних мітингів.

У 60-ті роки художник звертається до теми міста. Вуличний натовп («Натовп», 1960), курці, що читають газету, молодь, що танцює, стають об’єктом уваги художника. Скрізь і завжди він намагається розповісти про соціальне значення зображуваного, нехай і буденного, події. Герої його картин «Дискусія» та «Політична дискусія» так само соціально активні, як і сам художник-трибун. Недарма серед тих, хто сперечається, поміщає Гуттузо і свій автопортрет.

У сімдесяті роки художник працює над великою автобіографічною серією, в якій перед глядачем постають і спогади дитинства, і краєвиди рідної Сицилії, образи війни, і сучасні роздуми художника. Мужнє та епічне обдарування Ренато Гуттузо знайшло визнання у всьому світі.

Джерела:

1. Борьба за прогрессивное реалистическое искусство в зарубежных странах : Искусство ХХ века Франции, Бельгии, Германии (до 1945 г.), ФРГ, Италии, США, Канады, Японии, Египта, Сирии и Ирака / Под ред. Ю.Д.Колпинского. – М. : Искусство, 1975. – 327 с.
2. Ренато Гуттузо / Джон Берджер ; Пер. с англ. Н.Н.Бунина. – М. : Искусство, 1962. – 79 с.
3. История зарубежного искусства[Текст] = Учебник представляет собой сжатый курс истории зарубежного искусства, начиная с древнейших времен и кончая искусством ХХ века : Учебник / Под ред. М.Т.Кузьминой, Н.Л.Мальцевой; Худож. Л.Ф.Гарин. – 3-е изд., доп. – М. : Изобразительное искусство, 1983. – 488 с.
4. Государственный музей изобразительных искусств имени А.С.Пушкина [Текст] : Альбом / Авт.-сост. И.А.Антонова, И.Е.Данилова, И.А.Кузнецова, Т.А.Седова; Вст. ст. И.А.Антонова. – М. : Изобразительное искусство, 1981. – 142 с.
5. Государственный музей изобразительных искусств имени А.С.Пушкина. Москва[Текст] : Альбом / Составл. Е.С.Левитиной; Вступ. ст. И.А.Антонова; Худож. Е.П.Гаврилова. – Л. : Аврора, 1989. – 288 с.

Наталія Ворожбит

Ім’я української режисерки, сценаристки, драматургині Наталії Ворожбит серед авторів твору вже давно сприймається глядачами як знак якості – будь то театральна п’єса, велике кіно чи серіал. Її роботи викликають при перегляді різні емоції: сум, гнів, хвилювання… – але головне – вони вимагають думати. І впізнавати себе – людей, для яких і про яких Наталія пише та знімає.

Наталія – режисерка та авторка одного з найуспішніших українських серіалів «Спіймати Кайдаша», а за фільм «Кіборги» вона отримала головну кінопремію України «Золота дзиґа» як найкращий сценарист.

Наталія Анатоліївна Ворожбит народилася 4 квітня 1975 року в Києві. Дівчина мріяла писати і після школи вступила до Літературного інституту ім. М. Горького в Москві на факультет драматургії. Після закінчення навчання вона 10 років жила і працювала в Москві. За словами Наталії, у московському літературному середовищі вона почувалася досить комфортно, але саме там вона відчула себе справжньою українкою: «Саме там я відчула, що ми різні, і насправді всі ці 10 років дуже хотіла додому». У Москві Наталія написала кіносценарій до скандального російського серіалу «Школа». Наталія Ворожбит досить рано розпочала свою кар’єру. Перша вистава за її п’єсою «Житіє простих» була поставлена ​​в 1994 році, коли дівчині було 19 років. А вже за рік у Росії відбулася постановка п’єси «Дівчинка з сірниками». Далі п’єси Наталії потрапили на сценічні підмостки США та Великобританії.

Повернувшись до Києва, режисерка влаштувалася головним редактором на телеканал «СТБ», а також продовжувала писати для театрів. У 2017 році вийшов перший повнометражний фільм для кінопрокату, створений за сценарієм Наталії. Картина отримала назву «Кіборги». Для створення своєї роботи сценаристка консультувалася з учасниками АТО. А згодом вийшла наступна стрічка – «Дике поле». Режисерським дебютом Наталії став фільм «Погані дороги», знятий за її однойменною п’єсою, що теж присвячений людям, які проживають на території воєнних дій. Стрічку дуже високо оцінили на Венеційському кінофестивалі – вона отримала нагороду Verona Film Club Award. Глибоке й щире розуміння проблем людей, що опинилися в зоні воєнних дій, і співчуття «простим людям» створює особливий кут зору «Поганих доріг».

У 2020 році вийшов український 12-серійний телесеріал «Спіймати Кайдаша», сценаристкою та виконавчою продюсеркою якого виступила Наталія. Сюжет телесеріалу заснований на відомій нам зі шкільної програми повісті Івана Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я», та події перенесені в нашу сучасність і додані цікаві сюжетні лінії. До того ж герої розмовляють колоритною українською мовою. Таким чином, вийшло яскраво, весело й живо – і серіал полюбився українським глядачам.

Як драматургиня Наталія – одна із засновниць «Тижня актуальної п’єси» і «Театру Переселенця», кураторка фестивалів «Донкульт» та «ГОГОЛЬFEST». Вона написала близько 20-и п’єс, які були поставлені як у найкращих українських театрах («Дикий театр», Київський молодий театр, Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра та інш.), так і в різних країнах світу – Королівському Шекспірівському театрі та Театрі Роял Корт у Великій Британії, Театрі Магдебурга в Німеччині та інших. 

Наталія Ворожбит отримала численні нагороди, зокрема «Жінка року» (2020) за версією премії ООН Women in Arts у категорії «Театр і кіно», а також увійшла до списків «Топ-100 успішних жінок України. Сто українок, які досягли вражаючих результатів у різних сферах», «Топ-100 найвпливовіших людей України» і «Топ-100 успішних жінок України» за рейтингом видання «Новий час» (2020).

Джерела:

1. https://kino-teatr.ua/uk/person/vorojbit-natalya-14707.phtml – Наталія Ворожбит
2. https://my.ua/persons/nataliia-vorozhbit – Наталія Ворожбит
3. https://theatre.love/ru/persons/natalka-vorozhbit/ – Режисерка Наталя Ворожбит
4. https://www.stb.ua/ua/2021/05/18/interesnye-fakty-o-filme-plohie-dorogi/ – Стрічка «Погані дороги»

«Кіно іде від серця…»

Сьогодні відзначається Міжнародний день кіно!

Це професійне свято людей, що працюють у галузі кіновиробництва, а також цей день відзначають численні шанувальники кіно в усьому світі.

Саме 28 грудня 1895 року в підвалі «Гранд кафе» на бульварі Капуцинок у Парижі відбувся перший публічний платний сеанс «сінематографа», винайденого братами Люм’єр. Вишукана публіка, що зібралася на перший у світі кіносеанс, дивилася «Прибуття потягу на вокзал Ла Сьота». Перегляд викликав сильну паніку серед глядачів: усі схопилися з місця і почали тікати, бо боялися, що поїзд з екрана їх розчавить.

У Києві перший кінотеатр відкрили 1897 року. Увечері 3 січня в клубі Київського дворянського зібрання відбувся пробний «сеанс рухливих живих картин кінематографа Люм’єра». Кіноапарат Люм’єра тоді ще не ввели у серійне виробництво, і його власником був керівник «Київського товариства драматичних артистів» М. Соловцов. Перші фільми «крутили» в орендованому М. Соловцовим театрі Бергоньє на вулиці Фундуклеївській (нині приміщення Театру російської драми ім. Лесі Українки). На зйомки в кінокартинах запрошувалися театральні актори, та вони неохоче погоджувалися, тож ролі виконували здебільшого циркові артисти. Перші два десятиліття XX століття подарували світу справжніх кінозірок, яких полюбила публіка: Чарлі Чапліна, Віру Холодну, Дугласа Фербенкса, Мері Пікфорд.

У 1927 році в США вийшов фільм із синхронізованим звуком «Співак джазу» – і відтоді звукове кіно набуло популярності. До початку 30-х років майже всі фільми стали звуковими. Запровадження звуку в кіно дозволило США стати лідером світової кіноіндустрії та поклало початок «золотому віку Голлівуду».

В Україні ігрові стрічки з’явилися 1907 року, з 1909 почали випускатися комедії, драми, водевілі з репертуару та у виконанні акторів українських театрів: «Шельменко-денщик», «Москаль-чарівник», «Ніч перед Різдвом». Існували невеликі студії в Катеринославі (Дніпро), Одесі, Києві. Потім були по-справжньому «революційні» для українського кіно 20-ті роки ХХ століття, коли з’явилися фільми Олександра Довженка «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930).

Кінематограф пройшов довгий шлях розвитку і зазнав масштабних змін: від німого кіно до звукового, від чорно-білого до кольорового, від плівкового до цифрового. Друга половина XX століття дивувала нас прекрасними фільмами режисерів Б. Бертолуччі, П. Пазоліні,  П. Альмодовара, Е. Кустуриці та багатьох інших. XXI століття принесло у кіновиробництво нові технології та комп’ютерну графіку. Зараз доступні 3D- і навіть 5D-технології, що створюють ефект повного занурення в сюжет та враження, що картинку нібито можна відчути на дотик.

У світі сьогодні проводиться багато різних кінофестивалів: Каннський кінофестиваль, Венеційський міжнародний кінофестиваль, «Берлінале», фестиваль імені братів Люм’єр та інші – на яких вручаються премії за внесок у розвиток кіномистецтва. Та чи не найславетнішою є американська кінопремія «Оскар». До речі, першу премію «Оскар» було вручено 1929 року. Відтоді ця статуетка є найбільш жаданою для усіх кінодіячів світу. Фільмами-рекордсменами, що отримали 11 «Оскарів» одночасно були «Бен-Гур» (1959), «Титанік» (1997) і «Володар перснів: Повернення короля» (2003). Серед кінодіячів-рекордсменів беззаперечним лідером є Волт Дісней: за режисуру, продюсування, сценарії та з урахуванням почесних нагород він має аж 26 «Оскарів»! Неймовірно!

Нині починає відроджуватися і розвиватися і український кінематограф. Зокрема, американський журнал Rolling Ston вніс українську стрічку «Плем’я» режисера Мирослава Слабошпицького до списку 50-и найкращих фільмів десятиліття. Світова прем’єра фільму відбулася в конкурсній програмі «Особливий погляд» Каннського кінофестивалю. Потішили цьогоріч і українські режисери, які пробилися до програми найпрестижніших кінофестивалів: Валентин Васянович із «Атлантидою» отримав нагороду на Венеційському кінофестивалі, а Наріман Алієв із фільмом «Додому» був у програмі Каннського кінофестивалю.

Джерела:

1. Адам Оллсач Бордмен. Ілюстрована історія кіно. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2019. – 105 с.: іл.
2. Тримбач, Сергій Васильович. Кіно народжене Україною. Альбом антології українського кіно / С. В. Тримбач. – К.: Саміт-книга, 2019. – 384 с.: іл.

1. https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2846724-sogodni-vidznacaetsa-miznarodnij-den-kino.html – Міжнародний день кіно
2. https://daytoday.com.ua/podiya/mizhnarodnyy-den-kino/ – Міжнародний день кіно
3. https://calendate.com.ua/holiday/2023 – Міжнародний день кіно

“Ніжність – найкращий доказ кохання, ніж найпалкіші клятви”: Марлен Дітріх

27 грудня виповнилося 120 років від дня народження однієї з найвидатніших актрис в історії світового кіно – Марлен Дітріх. Одягнути смокінг і залишитися в ньому спокусливою – цей сміливий крок вписав ім’я акторки Марлен Дітріх в історію і надихнув мільйони жінок наслідувати її приклад. 

Уроджена Марія Магдалена Дітріх народилася в передмісті Берліна в сім’ї середнього достатку. Про свою матір вона відгукувалася, як про сурову жінку, а батька, який помер, коли їй було 6 років, майже не пам’ятала. Ще в дитинстві Дітріх любила приміряти на себе чоловічі образи – після смерті Отто Дітріха вона нерідко вдавала чоловіка на ім’я Поль під час спілкування з матір’ю, яка не обмежувала дитину в цьому занятті.

У шкільні роки Дітріх з особливою ретельністю освоювала гру на скрипці. У 17 років, після закінчення Першої світової війни, мати відправила її до Веймара для навчання музики у професора Роберта Райца. В цей час там зароджувалася художня течія Баугаус, що тяжіла до строгих форм в архітектурі і колірних контрастів у живописі. Спілкування з художниками-авангардистами вплинуло на смакові вподобання юної Дітріх і надихнуло її на експерименти з власним зовнішнім виглядом.

Після повернення до Берліна Дітріх була змушеною заробляти гроші і першою її роботою стала гра в оркестрі, який акомпонував німим кінофільмам. Завдяки цьому вона мала можливість багаторазово переглядати найкращі стрічки прокату і саме тоді Марія Магдалена вирішує стати знаменитою, і для початку змінює подвійне ім’я на благозвучне Марлен.

Марлен Дітріх, коли їй було 22 роки, вийшла заміж за продюсера Рудольфа Зібера. У грудні 1924 року в них народилась донька Марія – єдина дитина Марлен Дітріх. Подружжя провело разом лише кілька років, але так ніколи офіційно й не розлучилось. З властивим їй завзяттям Дітріх починає прокладати шлях до своєї мети: танцює в музичних театрах, відвідує уроки вокалу і акторську школу. Поступово починає з’являтися в невеликих виставах і зніматися в епізодичних ролях в кіно. Першим її успіхом стає роль танцівниці кабаре Лоли-Лоли в стрічці “Блакитний ангел”, яка 1930 року відкрила їй двері до Голлівуду.

Однак Голлівуд не бажає приймати пишну німкеню з низьким голосом, що не засмучує Дітріх, а змушує її поглянути на себе по-новому. Після наполегливої роботи стилістів, перукарів і дизайнерів перед світом постає нова Марлен Дітріх – з ідеально укладеним волоссям, неприродно тонкими бровами і помадою відтінку бордо на губах, яка підкреслює тендітні риси її обличчя. Нова Дітріх тепер носить брючний костюм, хоч і має чудовий вигляд у шовкових сукнях зі шлейфом, доповнює образ чоловічими головними уборами і не соромиться позувати з мундштуком в руках. Поєднання навіть в найдрібніших деталях підкресленої елегантності з основами чоловічого гардероба привертали до неї увагу і викликали обговорення, створюючи образ холодної і неприступної красуні.

В історію кінематографа Дітріх увійшла як зірка серії фільмів режисера фон Штернберга, знятих на студії Paramount між 1930 та 1935: «Марокко», «Збезчещена», «Шанхайський експрес», «Білява Венера», «Кривава імператриця» та «Диявол – це жінка». Вона любила хутра і її часто можна було побачити в горжетках і хутряних накидках, а улюбленими дизайнерами вона називала Крістіана Діора, Крістобаля Баленсьяґу і, звичайно, Коко Шанель. Дітріх могла годинами вибирати капелюшок або вуаль, а на примірці сукні стояти більше 8 годин, лише змінювати цигарку. До деталей вона ставилася з особливим тремтінням – рукавички шили спеціально за зліпками її рук, а туфлі – на індивідуальне замовлення. Акторка бажала виключно закрите взуття, а відкриті пальці називала вульгарними.

В 1937 році Дітріх отримала американське громадянство. Під час Другої світової війни вона активно працювала у ролі фронтової естрадної акторки. Вона була не тільки талановитою акторкою, але й талановитою співачкою. У 1953 році у Лас-Вегасі Марлен Дітріх розпочала нову кар’єру як співачка та конферансьє. На екрані Марлен Дітріх з’являлася дедалі рідше. 1960 року вона приїхала на гастролі до ФРН. Її концерт у Західному Берліні відбувся з аншлагом. Після пісні “Ich hab noch einen Koffer in Berlin” (“У мене ще залишилась валіза в Берліні”) зал аплодував їй стоячки.

У 1999 році Американський інститут кіномистецтва в «Серії 100 найвеличніших зірок кіно за 100 років» відвів Дітріх дев’яте місце.

Джерела:

1. Азбука моей жизни / Дитрих, Марлен ; Пер. с нем. Г.Краснова. – М. : Вагриус, 1997. – 384 с.
2. Від Калігарі до Гітлера [Текст] : Психологічна історія німецького кіна / Кракауер, Зігфрід; Пер. з нім. І.Андрущенка. – К. : Грані-Т, 2009. – 384 с.
3. Життя Марлен Дітріх [Текст] = Marlene Dietrich. The Lafe : Літературно-художнє видання / Ріва, Марія ; Пер. з англ. О.Татаренко. – Том 1. – Харків : Ранок; Фабула, 2019. – 448 с.
4. Життя Марлен Дітріх [Текст] = Marlene Dietrich. The Lafe : Літературно-художнє видання / Ріва, Марія ; Пер. з англ. О.Татаренко. – Том 2. – Харків : Ранок; Фабула, 2019. – 368 с.
5. Марлен Дітріх: як формувався стиль кінозірки

Це забавно, як пісні змінюють наше життя…

Сьогодні пуерторіканський попмузикант, актор і письменник Рікі Мартін відзначає своє 50-річчя!

Співак є одним із популяризаторів латиноамериканської музики на світовому рівні. Він отримав понад 200 нагород, у тому числі 2 Греммі, 5 Латиноамериканських Греммі та 8 премій WorLd Musik Awards. Крім того, за версією журналу People, Рікі двічі входив до списку 50-и найкрасивіших людей світу!

Енріке Мартін Моралес народився 24 грудня 1971 року в місті Сан-Хуан (Пуерто-Ріко). Його батько був психологом, а мати – бухгалтеркою. Батьки розлучилися, коли Рікі було 2 роки. Хлопчик виріс у римо-католицькій сім’ї і з дитинства часто був у церкві прислужником священника. З 6-и років він почав співати, а з 9-и – зніматися в рекламних роликах різних компаній: від реклами зубної пасти і безалкогольних напоїв до реклами мережі ресторанів. Як соліст Рікі почав кар’єру з 13-и років у латиноамериканському гурті «Менудо». За 5 років роботи в гурті юнак гастролював по всьому світу, виконуючи пісні кількома мовами. У 18 років він повернувся до Пуерто-Ріко і розпочав сольну кар’єру.

Рікі видав 13 студійних альбомів, загальний тираж яких становить приблизно 70 мільйонів екземплярів по всьому світу! Перший англомовний альбом знаменитості – Ricky Martin, який вийшов у 1991 році, став золотим в Аргентині, Мексиці та Пуерто-Ріко. На жаль, юний співак неуважно прочитав умови контракту з «Sony Discos», згідно з яким отримував всього один цент з кожного проданого альбому. Одним із найбільш продаваних за всю історію музики став 5-ий альбом музиканта, а найперша пісня платівки – Livin’ La Vida Loca – лідирувала в хіт-парадах Італії, Японії, Франції, США, України, Бразилії та в інших країнах. Прийнято вважати, що саме ця пісня викликала міжнародний бум латиноамериканської музики і відкрила дорогу на світову сцену Дженніфер Лопес, Енріке Іглесіасу, Шакірі і Талії. Відома на весь світ у виконанні співака і пісня La Copa de la Vida (The Cup of Life), що стала офіційним гімном Чемпіонату світу з футболу 1998, який відбувся у Франції.

Також Рікі Мартін відомий нам як актор. До його фільмографії увійшли стрічки «Човен кохання» (1985), «Головний госпіталь» (1994), «Вбивство Джанні Версаче: Американська історія злочинів» (2018) та інші. До того ж артист працював у театрі – йому дісталися ролі в мюзиклах «Знедолені» (1996) та «Евіта» (2012).

Знаменитість окрім творчості займається благодійністю. У 2002 році співак побував в Індії, де йому відкрилася шокуюча правда про работоргівлю. Там він особисто врятував трьох дівчаток від долі бути проданими в рабство, а після повернення в Штати заснував «Фонд Рікі Мартіна». Лейтмотивом діяльності організації стало висвітлення проблеми торгівлі людьми на міжнародному рівні, а також допомога жертвам работорговців.

Рікі Мартін має і письменницький хист. У 2010 році вийшла його автобіографія «I’m», яка швидко перетворилася на бестселер.

 Рікі Мартін не їсть м’яса і займається йогою. У 2018 році співак одружився з Джваном Йозефом – художником, який народився в Сирії і виріс у Швеції. Вони виховують чотирьох дітей, яких народили  сурогатні матері.

Джерела:

1. https://salvemusic.com.ua/ricky-martin-riki-martin-biografiya-artista/ – Рікі Мартін
2. https://topinfoweb.com/82966788-biografiya-riki-martinl-687 – Рікі Мартін
3. https://24smi.org/celebrity/1980-riki-martin.html – Музикант Рікі Мартін

“З рюкзаком за спиною і валізами напоготові”: Джаред Лето

26 грудня святкує свій 50-й день народження оскароносний американський актор, музикант, режиссер, сценарист, продюсер, фронтмен популярного рок-гурту 30 Seconds to Mars Джаред Лето. Відомий за ролями в таких фільмах як «Реквієм за мрією», «Американський психопат», «Перерване життя», «Далласький клуб покупців», «Загін самогубців», «Той, хто біжить по лезу 2049», «Пан ніхто».

Джаред Джозеф Лето народився 26 грудня 1971 року у штаті Луїзіана. У дитинстві сім’я актора багато переїжджала. Маленький Лето встиг пожити у кількох штатах США, зокрема на Гаїті. Джаред ріс ініціативною і впевненою в собі дитиною. В 12 років він отримав першу роботу – мийник посуду в невеликій закусочній у Вірджинії, а в 16 років підробляв швейцаром. Після закінчення школи він подав свої документи до Університету мистецтв у Філадельфії, і був прийнятий.

Пізніше перевівся до Університету образотворчих мистецтв до неофіційної столиці Америки Нью-Йорка. Саме там Лето, будучи ще студентом, написав сценарій і знявся в першому своєму фільмі «Crying Joy». Після закінчення університету він переїхав до Лос-Анджелеса, де вирішив стати професійним актором. До того часу він вже накопичив певний акторський досвід, а справді знаменитим його зробила роль Джордана Каталано в серіалі «Моє Так Зване Життя», в якому він грав разом з Клер Дейнс.

Після зйомок з Алісією Сільверстоун у 1994 році в незалежному фільмі «Круті і божевільні», його першою значною роллю на широкому екрані стала роль у фільмі «Клаптикова ковдра» (1995) разом з Вайноною Райдер. У 1997 році Джаред зіграв роль, яка передбачалась для Тома Круза, у фільмі «Префонтейн», історії життя легендарного спортсмена-бігуна Стіва Префонтейна. 1998 рік був успішним для Джареда, який з’явився в стрічці Теренса Маліка «Тонка червона лінія» як частина сильного акторського складу, що включав Ніка Нолті, Джорджа Клуні і Шона Пенна. Крім того він зіграв головну роль в «Міських легендах», досить вдалій екранізації жанру жахів. 

Джаред повернувся на великий екран у 1999 році з роботами в «Бійцівському клубі» і «Перерваному житті». 2000 рік для актора став роком драм і психологічних трилерів – «Американський психопат» і «Реквієм за мрією» (ця картина миттєво стала культовою). І, якщо в першому фільмі Джаред був затверджений на роль другого плану, то в «Реквіємі за мрією» йому дісталася головна роль. Граючи молодого бруклінського хлопця, що бореться з пристрастю до героїну, Джаред мав можливість грати в одному складі з Еллен Берстін, а також з майбутнім лауреатом премії «Оскар» Дженніфер Коннеллі. Джаред відмінно вписався в два найвідоміші фільми режисера Девіда Фінчера: в гучний «Бійцівський клуб» і «Кімнату страху» (2002). В останньому він зіграв найбалакучішого і найнезграбнішого з трьох грабіжників, які тероризували героїню Джоді Фостер.

Окремо від кінокар’єри, Джаред Лето є вокалістом, гітаристом і автором пісень гурту 30 Seconds to Mars, який у 1998 році заснували Джаред і Шеннон Лето, який є барабанщиком. Також учасником групи є хорватський скрипаль і гітарист Томо Мілічевіч. Гурт випустив 5 студійних альбомів: 30 Seconds to Mars (16 серпня 2003); A Beautiful Lie (30 серпня 2005); This is War (8 грудня 2009); Love, Lust, Faith and Dreams (дата релізу 17 травня 2013); America (6 квітня 2018). Свій перший тур Forever Night Never Day вони розпочали у 2006 році.

Серед інших проектів Лето – епопея Олівера Стоуна «Олександр», міжнародний трилер «Збройний барон» і тонка драма «Розділ 27», яка розповідає про вбивцю Джона Леннона – Марка Чепмена. Заради цієї ролі він набрав 24 кілограми ваги, при тому, що є вегетаріанцем. В цьому фільмі Джаред виступив не лише як актор, але і як продюсер. У 2010 році вийшла стрічка «Пан Ніхто» за участю Даяни Крюгер, у якій Лето грає роль Немо Ніхто. На Венеціанському кінофестивалі 2009 року фільм отримав «Золоті Озелла за найкраще технічне сприяння» і нагороду за найкращий ігровий біографічний фільм. Крім того, Mr. Nobody був номінований на «Золотого лева».

У 2011 році знявся в рекламі аромату Just Different від Hugo Boss. У 2013 році на світові екрани вийшов фільм за участі Джареда Лето, під назвою «Далласький клуб покупців». У ньому актор зіграв одну з головних ролей – трансвестита Района, за яку здобув премію «Оскар» у номінації Найкраща чоловіча роль другого плану. У 2016 році Джаред з’явився у фільмі «Загін самогубців», де зіграв Джокера. Фільм отримав загалом негативні відгуки від критиків, але гра Лето була високо оцінена, незважаючи на обмежений час його персонажа на екрані. У 2017 році Джаред отримав роль лиходія Ніандера Уоллеса у фільмі «Той, хто біжить по лезу 2049».

З травня по вересень 2017 року Thirty Seconds to Mars провели турне по Північній Америці. Потім Thirty Seconds to Mars виступили на церемонії вручення нагород MTV Video Music Awards 2017 за участі спеціального гостя Тревіса Скотта. 6 квітня 2018 року Thirty Seconds to Mars представили п’ятий студійний альбом “America“.

У березні 2021 року на екрани вийшов фільм “Ліга справедливості” Зака Снайдера, у якому Джаред повторив свою роль Джокера. Він також зіграв підозрюваного в серійних убивствах Альберта Спарму у фільмі Джона Лі Хенкока «Дрібниці» 2021 року, який приніс Лето номінації на премію «Золотий глобус» і премію Гільдії кіноакторів – обидві за найкращу чоловічу роль другого плану.

Лето зобразив модельєра та бізнес-магната Паоло Гуччі в біографічній кримінальній драмі Рідлі Скотта «Будинок Гуччі», який отримав номінацію на премію Satellite Award за найкращу чоловічу роль другого плану – кінофільм і премію «Вибір кінокритиків» за найкращу чоловічу роль другого плану.

Джерела:

1. Джаред Лето
2. Джаред Лето
3. Thirty Seconds to Mars

Людмила Барбір

Людмила Барбір – талановита українська актриса та телеведуча. Актриса бере активну участь у різних світських заходах та телешоу. А через її зовнішній вигляд Людмилу часто порівнюють із Монікою Белуччі.

Людмила Григорівна Барбір народилася 30 листопада 1982 року в селі Чорногузи Чернівецької області. Зірка «Сніданку з 1+1» народилася в Карпатах, тому називає себе справжньою гуцулкою. Зі слів Людмили, вона ніде не почувається так спокійно, як в рідних горах. Навчаючись у школі, дівчина брала активну участь у художній самодіяльності: співала, танцювала. Була неодноразово лауреатом районних, обласних і міжнародних конкурсів та фестивалів. Тому рідні й знайомі радили їй вступати до театрального вишу. Закінчивши школу із золотою медаллю, Людмила подала документи до Чернівецького університету на спеціальність «Медичний психолог», а також і до Київського театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого на акторське відділення, знаючи наперед, що навряд чи туди вступить через великий конкурс. Але дівчина вступила з першого разу, склавши три іспити за спеціальністю на відмінно.

Після навчання актриса працювала в театрах «Рампа», «Браво», «Театр перевтілення». З 2007 року знімалася в рекламі. Всього на її рахунку більше 20-и робіт у цьому жанрі для центральних каналів українського телебачення.

Паралельно Людмила брала участь у зйомках серіалів і художніх фільмів. Глядачі пам’ятають її за ролями в серіалах «За все тобі дякую», «Мухтар», «Дві сторони однієї Анни», «Жіночий лікар» «Квиток на двох» тощо. Зіграла головну роль в українському артхаусному фільмі «Записки графомана» режисера Олега Філіпенка. Людмила – дуже емоційна, характерна актриса. Особливо їй до вподоби ролі сильних, упевнених у собі жінок та драматичні ролі. Артистка бере участь у дубляжі художніх фільмів. Наприклад, в Україні її голосом розмовляють героїні блокбастерів «Аватар», «Росомаха», фільму «Наші пані у Варшаві».

Людмила Барбір – відома телеведуча. У 2011 – 2012 роках вона вела шоу «Теорія зради» з Андрієм Мерзлікіним, де актриса виконувала роль психолога: заспокоювала гостей, що вийшли з рівноваги. Людмила багато років у парі з Русланом Сенічкіним веде ранкове шоу «Сніданок з 1+1», ведучою якого стала за результатами глядацького голосування. До того ж актриса займається викладацькою діяльністю: викладає в школі радіо- і телеведучих Astrasapience, де дає майстер-класи з основ сценічної мови.

Людмила також виявила себе чудовою танцівницею. Вона стала учасницею третього сезону оновлених «Танців з зірками» і подарувала глядачам незабутні емоції від перегляду кожного її танцю. 

Тендітна жінка у вільний час займається бойовим мистецтвом: айкідо та айкідзю-дзюцу, якими захопилася після нападу грабіжника (до речі, чоловік Людмили – тренер з айкідо). Тренування для неї – не лише фізичне навантаження для тіла, а й можливість зняти стрес та забути про проблеми. А ще такі заняття чудово дисциплінують, допомагають концентруватися. Зірка навіть отримала Чорний пояс айкідзюцу.

А ще в родині Людмили захоплюються читанням. Жоден день не обходиться без книги, а читання перед сном – «просто якась магія!».

Джерела:

1. https://1plus1.ua/snidanok-z-1-1/novyny/ludmila-barbir-8-faktiv-pro-veducu-aki-vas-zdivuut – Людмила Барбір
2. https://znaj.ua/ru/capital/376393-lyudmila-barbir-upershe-pokazala-yak-klade-na-lopatki-vlasnogo-cholovika – Людмила Барбір
3. https://detector.media/intervyu/article/155733/2013-09-02-chem-zanymalas-lyudmyla-barbyr-do-togo-kak-stala-vedushchey-snidanku-z-11/ – Ведуча Людмила Барбір

Маріо Тестіно

Маріо Тестіно вважається одним із найвпливовіших фотографів моди та портретів. Його фотографії були опубліковані в міжнародних журналах, таких як Vogue, V Magazine і Vanity Fair. Він зробив внесок в успіх провідних будинків моди, створюючи образи для брендів від Gucci, Burberry, Versace та Michael Kors до CHANEL, Estée Lauder та Dolce & Gabbana.

Поряд зі своєю 40-річною практикою фотографа Тестіно реалізував безліч робіт як креативний керівник, запрошений редактор, засновник музею, колекціонер творів мистецтва та підприємця. У 2007 році, на прохання своїх клієнтів надати повний спектр послуг з творчого спрямування, він заснував MARIOTESTINO+, яка сьогодні є зростаючою командою людей, які підтримують Тестіно у реалізації широти його творчої діяльності.

Тестіно народився в Лімі, Перу у 1954 році в традиційній католицькій сім’ї, далекої від світу моди та Голлівуду, а в 1976 році переїхав з Перу до Лондона. Саме під час навчання в студіях Джона Віккерса та Пола Ньюджента він зробив свої перші спроби стати фотографом, натхненний тим, як майстри фотографії документували суспільство свого часу.

Його кар’єра почалася із замовлення для британського Vogue сфотографувати стрижку дівчини. Дівчина на знімку була стилісткою Люсіндою Чемберс, і зйомка зародила особисту дружбу та професійне партнерство, яке триває й досі. На початку дев’яностих років Тестіно звернувся за натхненням до досвіду свого дитинства в Перу та підліткових років у Бразилії, які допомогли йому створити унікальний стиль. «Я помітив еволюцію у своїй роботі… коли я намагався відтворити свою молодість у картинах».

Тестіно виходить за рамки ґендера, змішує мужність і жіночність і передбачає швидше чуттєвість, ніж сексуальність. Сьюзі Менкес, міжнародний редактор журналу Vogue, пояснює, що майстерність Тестіно полягає насамперед у тому, щоб упіймати момент та виявити людяність у моделях. Люди в об’єктиві Тестіно здаються яскравими та живими, він уловлює їхню енергію, налагоджуючи з ними близькі та відкриті стосунки. Фотограф відомий тим, що він може сфотографувати найінтимніші моменти, а портрети пропонують глядачеві нові перспективи на відомих обличчях, часто створюючи нові ікони моди. Тестіно знімав зірок світу моди, супермоделей та художників.

Теренс Пеппер, куратор фотографії в Національній портретній галереї в Лондоні, назвав Тестіно «Джоном Сінгером Сарджентом нашого часу». Виставка портретів Галереї 2002 року привернула більше відвідувачів, ніж будь-яка інша виставка в історії музею того часу.

Однією з найбільш пам’ятних зустрічей Тестіно до цього дня є його серія з Діаною, принцесою Уельською. Прийнявши замовлення для Vanity Fair у 1997 році, він сказав: «Справа не тільки в тому, що сам досвід був дивовижним, а й у тому, що вона відчинила для мене двері, тому що тоді я почав фотографувати королівські сім’ї Європи, це показало мою любов до традицій, способу показати сім’ю і довголіття людей». Він фотографував багатьох членів королівської сім’ї, включаючи принца Уельського, герцога і герцогиню Кембриджські, принца Гаррі, короля і королеву Йорданії, а також короля і королеву Нідерландів та інших.

Тестіно розпочав серію рушників у своєму акаунті в Instagram у 2013 році, в якій представлені впливові люди, зокрема музиканти, актори та моделі. У 2018 році він розпочав свою серію «Прекрасний світ», щоб привернути увагу до цінності та краси культурної спадщини в усьому світі.

Роботи Тестіно виставлялися в музеях по всьому світу, серед яких колекція Нікола Ерні (Посмішка!, 2020), Фонд Гельмута Ньютона в Берліні (Роздягнений, 2017), Музей образотворчого мистецтва в Бостоні (In Your Face, 2012), Шанхайське мистецтво Музей (Private View, 2012), Museo Thyssen-Bornemisza в Мадриді (Todo o Nada, 2010), Музей Метрополітен в Токіо (Portraits, 2004) і Foam в Амстердамі (Portraits, 2003). Персональні виставки його робіт були представлені в таких галереях, як Hamiltons Gallery в Лондоні (Схід, 2019), Mary Boone Gallery в Нью-Йорку, Phillips de Pury в Лондоні, Yvon Lambert в Парижі та Timothy Taylor в Лондоні. Про його творчість опубліковано понад шістнадцять книг, зокрема «Портрети» (Національна портретна галерея, 2002), «Впусти мене!» (Taschen, 2007), In Your Face (Taschen, 2012), Alta Moda (Museo MATE, 2013), SIR (Taschen, 2015) і Undressed (Taschen, 2017) і Ciao (Taschen, 2020).

Його зростаюча особиста колекція творів мистецтва, починаючи від живопису і закінчуючи скульптурою та фотографією, також була предметом численних виставок. Відносини Тестіно з образотворчим мистецтвом розвивалися після частих відвідування галерей та майстерень художників. Він сказав: «Так само, як для мене фотографія – це засіб пережити новий момент, поїхати в нове місце, познайомитися з новою людиною тощо, мистецтво – це процес зустрічі та відкриття. Демонстрація мистецтва для мене – це не просто бачення роботи ізольованої у білому кубі. Йдеться також про взаємодію з мистецтвом, а іноді й художником, щоб створити щось нове». Тестіно співпрацював у створенні деяких унікальних робіт із такими художниками, як Кіт Харінг, Вік Муніс, Джон Каррін та Джуліан Шнабель.

Маріо Тестіно нагороджений Орденом Британської імперії у 2014 році і кавалером Почесного легіону у 2017 році на знак визнання його кар’єри та благодійної діяльності. У 2010 році він також був призначений однією з найвищих нагород у своїй рідній країні, орден Великого хреста «За заслуги в Перу», і став президентом Ради Всесвітньої фонду пам’ятників Перу у 2014 році. Він працював з багатьма благодійними організаціями, у тому числі з Фондом Елтона Джона з боротьби зі СНІДом та Кліком Сарджентом для дітей, хворих на рак.

Мистецтво приносить Тестіно таку радість, що у 2012 році він відкрив у Лімі некомерційний музей. MATE – Museo Mario Testino був створений для того, щоб зробити свій внесок у розвиток Перу шляхом популяризації культури та спадщини. Для Тестіно мистецтво ніколи не буває статичним. Це щось, що треба цінувати та збирати як фрагменти, що становлять велику ментальну бібліотеку: бібліотеку, яка перебуває у постійному потоці.

У жовтні 2016 року Тестіно відкрив ігровий парк Parques Teresita спільно з Наталією Водяновою, засновницею фонду «Оголені серця», провінційного муніципалітету Урубамба та за підтримки Перу. Розташований в Куско, Перу, парк Тересіта названий на згадку про покійну матір Тестіно. Другий парк Тересіта був запущений у січні 2019 року в Аякучо, в муніципалітеті Уаманга.

Джерела:

1. Маріо Тестіно

Людмила Загорська

Харизматична талановита українська актриса Людмила Загорська не перестає дивувати своїх прихильників новими неочікуваними амплуа та майстерними перевтіленнями.

Людмила Михайлівна Загорська народилася 14 січня 1973 року в місті Вінниця. Мати і батько актриси – інженери-технологи, але мама Людмили обожнювала театр, тож почала брати доньку на дорослі вистави, коли тій виповнилося 3 роки. Саме тоді дівчинка й вирішила, що стане актрисою. З дитячих років Людмила займалася хореографією і вокалом в ансамблі народного танцю «Барвінок», грала на скрипці, співала сольно і в хорі. А ще їй дуже подобалося виступати на всіх шкільних заходах. Дівчинка була тихою і сором’язливою і на сцені завжди почувалася комфортніше, ніж у житті. Після школи дівчина вступила до Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого, який закінчила 1994 року з червоним дипломом.

У 90-і роки фільмів і вистав ставили мало. Тож після закінчення інституту Людмилі довелося грати вистави по школах та санаторіях, створювати з колегами мінітеатри, отримуючи за свою працю копійки. «Як я вижила – не знаю. Але змінити свою професію думки не було», – ділиться актриса. Нарешті в 1999 році Людмила стала актрисою Київського ТЮГу на Липках, де працює і донині.

Згодом Людмила почала зніматися в кіно. Уперше на знімальному майданчику вона опинилася в 28 років, знявшись в епізоді українського детективного серіалу «Слід перевертня». У 2006 році актриса отримала свою першу головну роль: у мелодрамі «Стара подруга» виконавиця з’явилася в образі вимогливої до себе й оточуючих бізнесвумен, яка намагалася влаштувати особисте життя, уклавши парі зі своєю кращою подругою. У 2011 році актриса знялася в драматичному серіалі «Острів непотрібних людей», де за сюжетом 13 осіб потрапляють на безлюдний острів. Серіал став одним із найяскравіших, дорогих і довгострокових проєктів Star Media: підготовка до проєкту тривала 2 роки, а зйомки проходили в Таїланді.

Та візитною карткою актриси стала головна роль у серіалі «Провідниця», де Людмила постала в образі не звичайної провідниці, яка лише приносить чай і білизну пасажирам. Ольга, по суті, – психолог, який вислуховує пасажирів і допомагає їм розібратися в особистих проблемах. Актриса розповіла, що вона зовсім не схожа на свою героїню, але теж не раз чула від знайомих, що їй насправді треба було стати психологом.

В активі актриси також робота в популярних проєктах «Утьосов. Пісня довжиною в життя», «Заповіт ночі», «Повернення Мухтара», «Доярка з Хацапетівки», «Вчора закінчилася війна», «Жіночий лікар», «Офіцерські дружини», «Друге дихання», «Листи з минулого», «Жіночі секрети», «Лабіринт» та інш.

Людмила Загорська щаслива в шлюбі з режисером та актором Тарасом Дударем. Рукам кінорежисера належить створення 11-и фільмів, у деяких з них він зняв свою дружину в головних ролях.

Людмила – спокійна та гармонійна за характером. Своє дозвілля артистка вважає за краще проводити за книгою або в подорожах. Актриса рідко дає інтерв’ю і намагається уникати участі в телевізійних шоу, бо не любить плітки та чвари.

Джерела:

1. https://mykniga.com.ua/biograph/lyudmila-zagorska-biografiya-novini-foto.html – Людмила Загорська
2. https://teleportal.ua/ua/person/lyudmila-zagorska – Українська акторка театру та кіно Людмила Загорська
3. https://stuki-druki.com/authors/Zagorskaya-Ludmila.php – Знамениті люди. Людмила Загорська
4. https://rustars.tv/biography/lyudmila-zagorskaya.html – Людмила Загорська