У пошуках втраченої краси

Сьогодні виповнюється 115 років від дня народження відомого італійського кінорежисера Лукіно Вісконті!

Фільмографія митця налічує 37 робіт. Особливу славу майстру принесли стрічки «Одержимість», «Земля здригається», «Рокко та його брати».

Лукіно Вісконті народився 2 листопада 1906 року в Мілані. Його батько був аристократом, міланським герцогом, нащадком правителів міста, любителем мистецтва та одним із покровителів театру Ла Скала. Після закінчення школи Лукіно за рекомендацією модельєра Коко Шанель влаштувався асистентом у творчу групу Жана Ренуара, який знімав у той період фільм «Заміська прогулянка». Робота у Ренуара стала відправною точкою у режисерській кар’єрі майстра. У роки Другої світової війни Лукіно брав участь у лавах антифашистського Опору. Він укривав у своєму будинку людей, які переслідувалися фашистами, і навіть допомагав солдатам союзницьких армій тікати з німецького полону. У Римі Лукіно був заарештований гестапо – він лише дивом уникнув страти. У 1945 році він разом з іншими кінематографістами випустив документальний фільм на згадку про антифашистський Опір – «Дні слави».

Ще до закінчення війни митець виявив себе як режисер театру. З початку 1945 до 1947 року він поставив на різних сценах Італії 11 драматичних вистав. У 1946 році він сформував власну трупу, яка проіснувала 12 років і стала першим італійським режисерським театром, що витримав випробування часом.

Перший фільм Лукіно Вісконті «Одержимість» (1943) був екранізацією роману Джеймса Кейна «Листоноша дзвонить двічі». На тлі «парадного» кінематографу, що панував на той час, ця історія кохання, злочину і відплати різко виділялася жорстким, не прикрашеним зображенням реальності. Наступний художній фільм – «Земля здригається» (1947) був знятий на Сицилії за участю непрофесійних акторів. Він задумувався як перша частина трилогії про робітничий клас, але трилогія не була закінчена. Наступного року стрічку було представлено глядачам на Венеціанському кінофестивалі – картина справила справжній фурор надзвичайним поєднанням правдивості та високої поетичності.

Вісконті завжди для своїх фільмів черпав натхнення в театрі. І об’єднував музику та кіно. Музика у нього не лише супроводжувала та ілюструвала дію, а задавала ритм та настрій окремих епізодів чи повністю картин. У 1957 році митець екранізував повість Ф. М. Достоєвського «Білі ночі», перенісши дійство в Італію і розбавивши тканину фільму ліризмом, вільною грою фантазії та театралізацією. А стрічку «Рокко та його брати», у якій знялися Анні Жірардо, Ален Делон та Ренато Сальваторе, кінокритики визнали однією з найуспішніших робіт майстра.

У своїх роботах режисер неодноразово порушував питання протистояння людського егоїзму та суспільних норм моралі («Почуття», «Людвіг», «Невинний», «Сімейний портрет в інтер’єрі»). Чи не найвідомішим у кар’єрі Лукіно Вісконті став фільм «Леопард» за романом Джузеппе Томазі, що розповідав про занепад сицилійського маєтку та вихід буржуазії на історичну сцену. За цю картину режисер отримав «Золоту пальмову гілку» на Каннському кінофестивалі 1963 року. Значущими кінотворами майстра також вважаються фільми «німецької трилогії»: «Загибель богів», «Смерть у Венеції» та «Людвіг».

Джерела:

1. https://24smi.org/celebrity/24597-lukino-viskonti.html – Лукіно Вісконті
2. https://dic.academic.ru/dic.nsf/ruwiki/1011732 – Лукіно Вісконті
3. https://www.vokrug.tv/person/show/lukino_viskonti/ – Лукіно Вісконті
4. https://www.peoples.ru/art/cinema/director/luchino_di_modrone_visconti/index1.html – Лукіно Вісконті. Італійський режисер театру і кіно

 

Анжеліка Савченко

Анжеліка Савченко – українська акторка театру і кіно, артистка Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка. Заслужена (2013) та Народна (2020) артистка України.

Анжеліка народилася 11 серпня у місті Дніпропетровськ. У 1998 році вступила до Дніпропетровського обласного театрально-художнього коледжу. Першу роль було зіграно на другому курсі навчання – Хевенлі «Солодкоголосий птах юності» Теннессі Вільямса (реж. Пінський Вадим Львович, Дніпропетровський театр російської драми ім. Горького). Закінчила Дніпропетровський обласний театрально-художній коледж у 2002 році.

У 2002 році почала працювати у Національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка. Дебютувала актриса у виставі Григорія Гладія «Істерія» за п’єсою Террі Джонсона у ролі Матері Джесіки, а загалом від 2002 року створила вже більше 30 ролей. Серед них: Джульєтта у Валентина Козьменко-Делінде («Ромео і Джульєтта» В. Шекспіра), Міранда у Сергія Маслобойщикова («Буря» В. Шекспіра), Симона в Ігоря Афанасьєва («Едіт Піаф. Життя в кредит» Ю. Рибчинського та В. Васалатій), Мелашка у Петра Ільченка («Кайдашева сім’я» І. Нечуя-Левицького), Ніна Зарєчна у Валентина Козьменко-Делінде («Чайка» А. Чехова), Саша у Романа Мархоліа («Живий труп» Л. Толстого).

Неодноразово запрошували Анжеліку в антрепризні та музичні проекти. Серед найцікавіших є вистави Ірини Зільберман «Небезпечний поворот» за п’єсою Джона Прістлі та «Дюймовочка» за мотивами однойменної казки Ганса Христіана Андерсена. У першій – актриса зіграла роль Бетті, де за маскою ляльки ховалася покалічена душа, а в другій – спритну й кумедну Дюймовочку. А ще ораторія «Жанна Д’Арк на вогнищі» з Національним симфонічним оркестром України та Національною капелою «Думка».

Особлива сторінка творчості Анжеліки Савченко вистави для дітей. У театрі імені І. Франка вона зіграла Джульєтту в казці «Кіт-чарівник» Оксани Сенатович і Віталія Кіно, Принцесу в «Бременських музикантах» Геннадія Гладкова та Юрія Ентіна, Оленку у казці «Котигорошко» Олександра Навроцького. У цих ролях актриса витрачає більше енергії, ніж на дорослих спектаклях, бо діти вразливі, вони одразу резонують на неправду, їм потрібно віддавати свою любов на всі 100 % і тоді вони будуть відповідати тобі взаємністю.

Значимими на творчому шляху Анжеліки Савченко стали ролі, зіграні у постановках таких режисерів як Валентин Козьменко-Делінде, Ігор Афанасьєв, Сергій Маслобойщиков та Олександр Білозуб. У кожного з них актриса почерпнула кардинально нове і важливе для професії. Валентин Козьменко-Делінде – режисер вистави «Ромео і Джульєтта» за Вільямом Шекспіром, де Анжеліка була вперше призначена на головну роль Джульєтти. Другою, досить несподіваною пропозицією від цього режисера стала роль кумедної тітоньки Орини Пантелеймонівни в «Одруженні» за Миколою Гоголем. Ще одну шекспірівську героїню довелося зіграти Анжеліці вже у постановці Сергія Маслобойщикова. Її Міранда в «Бурі» – єдиний жіночий персонаж, який дуже нагадує своєю долею Попелюшку, що наприкінці історії стає принцесою.

З режисурою Ігоря Афанасьєва Анжеліка познайомилася у спектаклях «Урус-Шайтан» за його ж сценарною композицією та «Едіт Піаф. Життя в кредит» Юрія Рибчинського та Вікторії Васалатій. В останній постановці актриса зіграла роль Симони – вірної та люблячої сестри Едіт. Це завзята вулична циркачка – безтурботне, по-дитячому щире та наївне дівчисько, котре задля сестри готове терпіти будь-які випробування долі. У постановці Олександра Білозуба «Романси. Ностальгія» за мотивами п’єси Михаіла Себастіану «Безіменна зірка» Анжеліка в образі сліпої Квіткарки змогла сповна презентувати глядачеві свої вокальні здібності, «божий дар» – колоратурне сопрано. 

Джерела:

1. Анжеліка Савченко: “Краса наповнює людину духовно” [Текст] / Вікторія, Котенок // Кіно театр. – 2018. – №6. – С. 32-34.
2. Савченко Анжеліка
3. Анжеліка Савченко
4. Актриса Анжеліка Савченко