Петро Панчук

Петро Панчук – український актор театру та кіно, режисер. Народний артист України (2015), лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2015). Член-кореспондент Національної академії мистецтв України (2013).

Народився 7 березня 1957 р. в с.Лобачівка. 1984 р. – закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого. З 1984 р. дотепер – актор Національного академічного драматичного театру ім. І.Франка.

Один із провідних майстрів сцени Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка, яскрава творча особистість віддана мистецтву театру, з індивідуальним баченням та сценічним відтворенням світу, його подій, фактів, конфліктів, перипетій. Діяльність Панчука у театрі, кіно, на радіо користується великим успіхом у глядачів та слухачів.

Як приклад, можна згадати деякі з образів, що створив актор: Гелес, Возний «Енеїда», «Наталка Полтавка» І. Котляревського, Іван Бездомний «Майстер і Маргарита» за М. Булгаковим, Освальд, Просперо «Король Лір», «Буря» У. Шекспіра, Кулигін «Три сестри» А. Чехова, Ротмістр «Батько» А. Стріндберга, Григорій «Буквар Миру» Г. Сковороди, Омелько «Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого, Лопуцьковський «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка, Зосима, Смішний «Брати Карамазови», «Сон смішної людини» за Ф. Достоєвським, Оповідач, Лаврентій «Кавказьке крейдяне коло» Б. Брехта, Андронатій «В неділю рано зілля копала…» за О. Кобилянською.

Особливою сторінкою в творчості актора стала робота над образом Тараса Шевченка у виставі «Божественна самотність» (Оксана) О. Денисенка, 2003 року. Вистава і актор привертали увагу насамперед розкриттям не знаних широкому загалу сторінок останнього періоду життя Поета. Робота Петра Панчука у виставі «Перехресні стежки» (Стальський) за повістю І. Франка на повну силу проявила усю непересічність, багатомірність таланту актора. Таким самим об’ємним, поліфонічним, є образ Пузиря, що його створив актор у виставі «Хазяїн» за І. Карпенко-Карим. Він представляє життя людини, в усіх його проявах – від любові до ницості, від жадоби до безпорадності.

Помітними також є втілені Панчуком кіноперсонажі у фільмах «Повернення», «Бойня», «Схід-Захід», «СМЕРШ», «Відлига», «Страчені світанки». Як режисер Петро Панчук здійснив постановку вистави «Дредноути» за Є.Гришковцем (Національний академічний драматичний театр ім. І.Франка, Театр у фойє).

Нагороджений: ювілейною медаллю «Двадцять років незалежності України» (2011), почесною грамотою Міністерства культури і туризму України «За вагомий особистий внесок у створенні духовних цінностей та високу професійну майстерність», двома відзнаками «За досягнення в розвитку культури і мистецтв», Міжнародною літературною премією ім. М.Гоголя «Тріумф» за створення численних записів аудіокниг української класики, лауреат премії Кабінету Міністрів України в номінації «Театральні вистави для дітей та юнацтва», лауреат театральної премії «Київська Пектораль» 2002 та 2005 років.

Джерела:

1. Панчук Петро
2. Панчук Петро
3. Петро Панчук

Ганна Саліванчук

Українська артистка Ганна Саліванчук відома багатьом глядачам своїми численними ролями в кіно. Ганна – актриса театру та кіно. Роботу в театрі виконавиця порівнює з душею, а зйомки в кіно – з адреналіном, заявляючи, що не готова відмовитися ні від першого, ні від другого.

Ганна Валеріївна Саліванчук народилася 17 серпня 1985 року в місті Шепетівці Хмельницької області. Дівчинка з дитячих років відрізнялася милосердям: вона часто приносила додому безпритульних тварин, намагалася їх підгодовувати, надавати якусь допомогу. І навіть деякий час їй пророкували кар’єру ветеринара. Та Ганна мріяла бути артисткою, але не знала, якою конкретно: співачкою, танцівницею чи актрисою. У 4 роки мама віддала дівчинку до музичної школи. На навчання брали з 6-и, але Ганну таки взяли в нульовий клас. До першого класу дівчинка вже грала програму за третій і зрештою закінчила музичну школу в 10 років з червоним дипломом за класом фортепіано!

Закінчивши школу, вирішила спробувати удачу і вступати до Київського театрального університету. Учитися Ганні було непросто, у першу чергу через скромність і сором’язливість. Дівчина намагалася не привертати до своєї персони зайвої уваги, приховувала свої таланти й здібності. Після закінчення вузу Ганна була запрошена на роботу до трупи Київського академічного драматичного театру на Подолі, у якому актриса грає донині. А згодом її запрошують і на зйомки в кіно.

Перший великий проєкт, у якому актриса взяла участь – фільм «Матч», що вийшов у 2011 році. Фільм спирається на реальні події 1942 року, коли на стадіоні в окупованому Києві фашистська команда грала з місцевими футболістами. Стрічка була високо оцінена глядачами й отримала безліч позитивних оцінок від кінокритиків. На знімальному майданчику дівчина опинилася поруч із  Єлизаветою Боярською та Сергієм Безруковим.

До найбільш відомих робіт артистки можна віднести ролі в картинах «Повернення Мухтара», «Сусіди», «Особиста справа», «Пес», «Три сестри», «Трава під снігом», «Одного разу під Полтавою», «Райське місце», «Дружини на стежці війни» та інш.

Ганна Саліванчук отримує багато запрошень на зйомки в серіалах. При цьому режисери відводять їй роль самовпевнених негативних героїнь. В одному з інтерв’ю артистка зазначила, що із задоволенням би зіграла закохану та щасливу жінку, але їй пропонують лише «лиходійок». До того ж виконавиця впевнена, що «актор – адвокат своєї ролі», оскільки завжди може знайти причини поведінки героя, хоч би яким негідником він не був. Героїні, образи яких Ганна втілила на екрані, відрізняються самобутністю й оригінальністю. І завжди актриса цілісно й з великою віддачею виконує свої ролі.

Джерела:

1. https://24smi.org/celebrity/56591-anna-salivanchuk.html – Актриса кіно Ганна Саліванчук
2. https://ukr.agromassidayu.com/anna-salivanchuk-yarkaya-vneshnost-i-talant-ukrainskoj-aktrisi-page-013022 – Ганна Саліванчук: яскрава зовнішність і талант української актриси
3. https://ukr.culturell.com/anna-salivanchuk-biografiya-tvorchestvo-karera-lichnaya-zhizn-page-549033 – Кіно. Ганна Саліванчук
4. https://theatre.love/persons/anna-sal-vanchuk/ – Ганна Саліванчук. Актриса театру та кіно

Віктор Жданов

Віктор Жданов – актор театру і кіно, заслужений артист України (2009). Актор Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. Дворазовий володар кінопремії «Золота дзиґа» (2018, 2020).

Народився в с. Киселівка Білозерського району на Херсонщині. Закінчив Херсонське культосвітнє училище і режисуру в КНУТКТ ім. І. Карпенка-Карого (майстерня Вахтанга Чхеїдзе). Дебютував 1986 року на сцені Херсонського театру ляльок. Через два роки був прийнятий у трупу Херсонського музично-драматичного театру, де зіграв Максима у виставі «Діти Арбату» Анатолія Рибакова, Льовки Крика в «Заході» Ісака Бабеля, Блеза в однойменній постановці за Клодом Маньє та ін. В цьому ж театрі в постановках Володимира Бегми зіграв Квазімодо («Собор Паризької Богоматері»), Джека («Здрастуйте, я ваша тьотя»), Чмиря («Як пани, так і ми»), Буртіуса (казка «Обережно, злий лев» Ярослава Стельмаха), бабусю («Курочка ряба»).

У 1997–1998 рр. працював у Російському молодіжному театрі Республіки Адигея (місто Майкоп); потім повернувся до Херсонського театру. У 2000-2014 рр. – актор Донецького українського музично-драматичного театру. Ролі: Бендер («Діамантовий дим» Іллі Ільфа та Євгена Петрова), Доменіко Соріано («Філумена Мортурано» Едуардо де Філіппо), Цибуля («Сорочинський ярмарок» Миколи Гоголя), Аметистов («Зойчина квартира» Михайла Булгакова), Грехен (музична комедія «Ledie’s Night»), мільйонер («У джазі тільки дівчата»), Кінь («Історія коня» за повістю Л. Толстого «Холстомір»), Муров («Без вини винуваті»), Міністр («Бульвар злочинів») та ін.

Лауреат Міжрегіонального фестивалю «Золотий ключик» за роль Холстомера у виставі «Історія коня» Марка Розовського (2005), Міжрегіонального фестивалю «Театральний Донбас» і Міжнародного фестивалю «Мельпомена Таврії» за роль Осгуда Філдінга ІІІ у виставі «У джазі тільки дівчата» Олександра Аркадіна-Школьника (2006).

З 2014 року – у Київському театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра. Ролі: Пан («Гриць та Нечиста сила», Дм. Весельський), Беня Крик («Закат» Ісака Бабеля), Боцман («Язичники»), Чебутикін («Три сестри»), Єжевікін («Опіскін Фома!»), Директор («Пойло Лапой»), Ажаров («Усе життя попереду»).

З 2008 року знімається в кіно: «Дід» у «Кіборгах» (2017, режисер Ахтем Сеїтаблаєв, премія «Золота дзиґа»), Вова у «Вулкані» (2018, режисер Роман Бондарчук, премія «Золота дзиґа»), Дядя Вася у «Додому» (2019, режисер Наріман Алієв), Омелько Кайдаш у серіалі «Спіймати Кайдаша» (2020, режисер Олександр Тіменко) та інші.

Джерела:

1. Віктор Жданов про творчий рай, “ремонт” душі та патріотизм [Текст] / Бесіду вела Котенок, Вікторія // Кіно театр. – 2020. – №4. – С. 21-24.
2. Віктор Жданов: «Мені випало щастя висловити свої думки»[Текст] / Бесіду вела Брюховецька, Лариса // Кіно театр. – 2018. – №2. – С. 8-9.
3. Талант і гра. Українські актори театру і кіно [Текст] : Науково-популярне видання / Брюховецька, Лариса, Котенок, Вікторія. – К. : Саміт-Книга, 2020. – 400 с.
4. Віктор Жданов

Володимир Ращук

Відомий український артист Володимир Ращук запам’ятався телеглядачам багатьма яскравими ролями в кіно. Та Володимир не лише актор театру та кіно, він ще професійний музикант і виконавець!

Володимир Анатолійович Ращук народився 11 жовтня 1987 року в Маріуполі Донецької області. У юності він активно займався спортом і досяг значних результатів. Мав розряди з водного поло та волейболу і був кандидатом у майстри спорту з вільної боротьби! Іншим захопленням Володимира була музика. Артист вміє грати на багатьох музичних інструментах – гітарі, фортепіано, ударних, духових. Професійно співає.

Закінчивши в 2010 році Київський університет театру, кіно та телебачення ім. І. Карпенка-Карого, Володимир став актором Національного академічного драматичного театру російської драми ім. Лесі Українки. Широкій публіці актор став відомий завдяки роботам у кіно. Зніматися він почав із 2008 року. Особливе визнання і любов глядачів Володимир отримав, зігравши в 2015 році головну роль у кримінальному детективі «Відділ 44». Його герой – експерт зі зброї Гліб Майоров. Спецагенти «Відділу 44» розкривають найзаплутаніші злочини завдяки останнім IT-досяганням людства.

Цікавою у виконавця вийшла роль Артура в комедійному проєкті «Рятувальники». Його герой відрізняється тим, що не залишає поза своєю увагою жодну з жінок. Для актора цю роль було зіграти особливо складно, оскільки в реальному житті він є повною протилежністю свого персонажа. Володимир якось зізнався: «Я все життя ненавидів таких людей, як мій герой. І ненавиджу досі… Я однолюб і копіював, граючи Артура, багатьох знайомих мені чоловіків. Найголовніше – у нас вийшло, я так думаю».

Яскравими у Володимира вийшли і ролі в картинах «Про Любов», «Матч», «Здрастуйте, мамо!», «Лист очікування», «Джамайка», «Ментівські війни. Одеса», «Потрібен чоловік», «Ні слова про кохання» та інш.

Володимир Ращук не залишив і музичну кар’єру. Він виступає як музикант та співак і є учасником фолк-гурту «Praksed Orchestra» та рок-гурту «ЩЮgar».

Сили для роботи й творчості артист черпає у своїй родині. Вона є найголовнішим у його житті.  

Джерела:

1. https://stuki-druki.com/authors/raschuk-wladimir.php – Знамениті люди – Володимир Ращук
2. https://www.peoples.ru/art/cinema/actor/vladimir_rashchuk/ – Актор театру та кіно Володимир Ращук
3. https://www.vokrug.tv/person/show/vladimir_rashchuk/ – Навколо ТВ. Володимир Ращук

Ольга Олексій

Свою велику популярність українська актриса Ольга Олексій здобула серед глядачів після того, як на екрани вийшла військова драма «1941», яка пізніше отримала продовження. Проте Ольга не стала артисткою однієї ролі і запам’яталася яскравими образами і в інших кінопроєктах.

Ольга Іванівна Олексій народилася 17 вересня 1980 року в Києві в родині геодезистів. У шкільні роки дівчинка відвідувала хореографічний гурток та навчалася в музичній школі. Оля росла сором’язливою, тихою та надзвичайно боязкою. Вона панічно боялася будь-яких публічних виступів, і звітні концерти, що проходили на сцені двічі на рік, щоразу були страшним випробуванням для неї.

Після школи дівчина вирішила вступати в Київський театральний університет ім. І. Карпенка-Карого, щоб побороти себе і довести всім, що вона може приборкати свій страх і подолати комплекси. Але тоді ж вона розуміла, що в разі поразки більше не стукатиме в ці двері і вибере інший шлях. Та до престижного вишу Ольга вступила відразу. Після навчання дівчина стала актрисою Національного театру російської драми ім. Лесі Українки. Найбільш яскравими були її ролі у виставах «У полоні пристрастей», «Пані-міністерка», «Маскарад», «Прибуткове місце» та «Сон літньої ночі».

У кіно Ольга дебютувала в 2007 році відразу в головній ролі у стрічці «Гальмівний шлях». За основу сюжету фільму взято історію кохання молодої дівчини та дорослого сімейного чоловіка. Прорив у кар’єрі актриси стався з виходом на екрани серіалу-трилогії Валерія Шалиги «1941», «1942» і «1943». Це драматична воєнна стрічка про долі людей, про кохання, яке трагічно переплітається з воєнними подіями. Роль героїні драми далася артистці не просто. Знімальний процес був складним: наприклад, у зимові місяці доводилося грати літні сцени. А ще треба було навчитися стріляти, щоб у кадрі виглядати природно, і зніматися у відвертих сценах.

Здобули визнання у глядачів і роботи Ольги у фільмах «Віра, Надія, Любов», «Просте життя», «Полонянка», «Злочин у фокусі», «Особиста справа», «Вирок ідеальної пари», «Доля обміну не підлягає». Актриса знялася і в багатосерійній картині «Соломонове рішення», де біблійна притча про двох матерів та дитину отримала сучасне прочитання. Особливо ж актриса полюбилася в комедії «Пес», у якій їй довелося зіграти скандальну та невиховану дівчину Олену. Такий характер артистці довелося передавати вперше, але вона чудово впоралася. Стрічка мала такий успіх, що з’явилося її продовження.

Та на театральній сцені Ользі подобається більше грати, ніж у кіно. Актриса пояснює це тим, що в театрі вона може відчувати особливий взаємозв’язок із глядачами.

Ольга – людина багатогранна. Вона чудово фотографує та опановує гру на скрипці. У вільний час актриса любить читати, віддаючи перевагу класиці та німецькій літературі. Читання розслаблює її і вчить дивитися на життя філософськи. А ще Ольга любить активний відпочинок. Вона захоплюється катанням на конях і навіть планує стати професійною наїзницею.

Джерела:

1. https://24smi.org/celebrity/3532-olga-oleksii.html – Актриса кіно Ольга Олексій
2. http://teg.com.ua/olga-oleksij-biografiya-osobiste-zhittya-foto/ – Ольга Олексій
3. https://stuki-druki.com/authors/Oleksiy-Olga.php – Знамениті люди. Ольга Олексій

Дар’я Легейда

Молода українська актриса Дар’я Легейда за короткий термін зуміла здобути прихильність телеглядачів. Яскрава зовнішність і акторський талант подарували чимало образів, що запам’ятовуються на екрані.

Дар’я Анатоліївна Легейда народилася 20 липня 1993 року в Одесі. Дівчинка була різнобічно обдарованою. У шкільні роки професійно займалася легкою атлетикою і танцями в хореографічній студії. П’ять років виступала в танцювальному колективі «Браво», чудово освоївши класичний, народний, акробатичний, ірландський танці, а також степ. Три роки навчалася в Київській балетній академії на курсі сучасного танцю. Водночас професійно займалася народним, джазовим та естрадним вокалом. Сама навчилася грі на фортепіано та гітарі. Юна співачка мала успіх: виступала під псевдонімом Даша Доріс і займала призові місця на конкурсах «Сергіївські зорі», «Діти Сонця», «Світові таланти». Дар’я упевнено йшла вперед і навіть брала участь у телевізійному конкурсі «Фабрика зірок-4».

Після закінчення школи дівчина вступила до Київського університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого. А закінчивши його, стала грати в трупі Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка, де виконала багато яскравих ролей. Дар’я також стала Лауреатом 1-ї премії на конкурсі читців ім. Івана Франка.

Але покликання Дар’ї – кіномистецтво. У кіно дівчина дебютувала в 22-річному віці у фільмі «Безсмертник». А впізнаваною актриса стала після участі в мюзиклі «Співачка» – історії про життєві труднощі провінційної вокалістки, що приїхала підкорювати столичну сцену. Також дівчина виконала помітні ролі в серіалах «Було у батька два сини», «Артистка», «Спокуса», «Жіночий лікар», «Сімейний портрет». У стрічці «Дочки-матері» актрисі вдалося блиснути своїм комедійним талантом, а в медичній мелодрамі «Асистентка» Дар’я зіграла зі своїм чоловіком актором Дмитром Совою.

Також Дар’я знімалася і в серіалі «Кріпосна», де їй дісталася роль кріпачки Василинки, наївної, покірної та дуже доброї, доля якої була поламана через панські примхи. Роль Василинки мала бути короткою, але режисер картини Максим Литвинов був приємно вражений майстерною грою Дар’ї, і її роль у стрічці збільшив. Хоча під час зйомок картини були і неприємні для актриси моменти, та дівчина зізналася , що збулася її мрія, оскільки вона давно хотіла «приміряти» на себе образ панянки з минулих століть та виявити себе в костюмованому фільмі.

Дар’я дуже любить тварин і піклується про них. У вільний від роботи час вона часто відвідує притулки для тварин, доглядає їх і підшукує сім’ї для знедолених кішок та собак.

Джерела:

1. https://24smi.org/celebrity/110757-daria-legeida.html – Актриса кіно Дар’я Легейда
2. https://www.stb.ua/ru/2019/05/15/darya-legejda-biografiya-tvorchestvo-i-vse-novosti-ob-aktrise/ – Проєкти. Дар’я Легейда
3. https://stuki-druki.com/authors/Legeida-Darja.php – Знамениті люди. Дар’я Легейда

 

Вінченцо Белліні

23 листопада виповнилося 220 років від дня народження італійського композитора Вінченцо Белліні. Він увійшов в історію музичної культури як видатний майстер бельканто.

Вінченцо побачив світ на Сицилії в родині музикантів. Його батько Розаріо грав на органі і викладав музику. Про дитинство композитора відомо небагато. Перші уроки музики майбутньому композиторові дав його дід. В юності Вінченцо вирішив піти по стопах батька-органіста і почав навчання в неаполітанській консерваторії. Як і багато видатних людей, він з ранньої юності мав яскраво виражений музичний талант. Це дозволило йому стати одним із стипендіатів консерваторії.

У 24 роки Вінченцо представив перший твір в оперному жанрі. Прем’єра «Адельсон та Сальвіні» відбулася на сцені зали рідної консерваторії в 1825 році. Після її успіху італійські театри звернули увагу на молодого композитора і стали звертатися до нього із замовленнями. Кар’єра стрімко стала розвиватися, даючи громадськості привід обговорення нового феноменального таланту у сфері оперного мистецтва. Із захопленням публіка сприйняла витвір «Б’янка та Джернандо». Оперу, що оповідає про придворну боротьбу за владу, інтриги та кохання всупереч забобонам, включив до репертуару театр «Сан-Карло» в Неаполі. Знамениті сучасники, такі як французький композитор Гектор Берліоз, тепло відгукувалися про творчість Белліні.

Через рік на право поставити на сцені нову оперну виставу Белліні претендував іменитий театр у Мілані «Ла-Скала». Для легендарної трупи автор до 1827 написав оперу за текстом романтичної трагедії Ч. Метьюріна «Пірат». У 1829 році успіх закріпила «Чужоземка». Піком його творчості напевно можна назвати оперу «Сомнамбула». Незважаючи на ліризм творів, опери Вінченцо пробуджували в його одноплемінниках самі патріотичні почуття. Вагнер пізніше розповідав, що опера «Норма» справила на нього сильне враження і стала поштовхом до написання власних творів. 1833 рік став роком переїзду Белліні в Париж, де він написав свою останню оперу «Пуритани». Сюжет був написаний за романом Ст. Скотта.

Джерела:

1. Беллини [Текст] / Пастура, Франческо ; Пер. с итал. И.Константиновой; Худож. Ю.Арндт. – М. : Молодая гвардия, 1989. – 341 с.
2. Винченцо Беллини [Текст] = В книге рассказыватся о жизненном и творческом пути выдающегося итальянского композитора В.Беллини : Популярная монография / Крутяева, Татьяна Семеновна ; Под ред. Г.А.Соловьевой; Худож. А.А.Кармацкий, И.М.Чернов. – Л. : Музыка, 1984. – 80 с.
3. История зарубежной музыки [Текст] = Учебное пособие по курсу истории зарубежной музыки посвящено жизни и творчеству композиторов Германии, Австрии, Италии, Франции, Польши с 1789 года до середины XIX века : Германия, Австрия, Италия, Франция, Польша с 1789 года до середины XIX века. Вып.3 / Конен, Валентина Джозефовна ; Под ред. С.Катоминой. – 5-е изд. – М. : Музыка, 1981. – 536 с.
4. 100 оперных либретто [Текст] / Под ред. Н.Ф.Болдырева; Худож. А.Ю.Данилов. – Челябинск : “Урал LTD”, “Урал-книга”, 1998. – 592 с.
5. Біографія Вінченцо Белліні

Тамара Антропова

Українська актриса театру і кіно Тамара Антропова в дитинстві ніколи не ходила до театру, але завжди знала, що хоче бути там актрисою. І її мрія здійснилася. Тамара стала відомою актрисою і талановитим режисером-постановником, улюбленицею багатьох глядачів.

Тамара Михайлівна Антропова народилася 26 квітня 1986 року в Києві. Закінчивши школу, дівчина вступила до естрадно-циркового коледжу. Під час навчання просто закохалася в цирк, і досі не залишає ідеї поєднати в одній виставі два жанри – театральний та цирковий. Після циркового коледжу Тамара два роки міркувала, як далі будувати свою кар’єру, допоки подруга не змусила її вчитися далі. І дівчина стала студенткою Київського університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого.

Уже на першому курсі викладач Тамари – художній керівник Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра Е.Митницький – прийняв талановиту дівчину помічником режисера театру. У 2012 році обдарована студентка поставила виставу «Мене немає» за п’єсою В. Сігарева «Сонечка повертаються на небо», з якою потрапила до номінації «Найкращий режисерський дебют» театральної премії «Київська пектораль». А згодом Тамара поставила виставу «Жіноча логіка», що користувалася успіхом у глядачів.

Також у театрі актриса відома чудово зіграними ролями у виставах  «Срібний острів», «Татуйована троянда», «Детектор брехні», «Безхребетність», «Вечір з гарненькою та самотньою», «З коханими не розслабляйтеся», «ГолохвастОFF» (за мотивами п’єси М. Старицького «За двома зайцями») та інш.

У кіно артистка дебютувала в 2007 році в картині «Дурна зірка». Також зіграла у стрічках «Пес», «Закохані жінки», «Таємниці та брехня», «Доля обміну не підлягає», «Поганий хороший коп», «Село на мільйон», «Центральна лікарня» та інш. Особливо глядачам запам’яталася Тамара роллю в серіалі «Спокуса», де артистка майстерно виконала роль старшої доньки олігарха.

На знімальному майданчику часто випадає знаходитися багато годин у максимальному напруженні. Відновити сили і розслабитися Тамарі допомагають книги. У батьків збереглася чудова велика бібліотека. Тут не лише художня література, а й спеціалізавана. Є географічна, історична, про мистецтво і, зокрема, про театр. Особливе задоволення актриса знаходить у розстановці книг за кольором корінців, щоб вони красиво поєднувалися. Чим не чудовий відпочинок і медитація!

Джерела:

1. https://stuki-druki.com/authors/Antropova-Tamara.php – Знамениті люди. Тамара Антропова
2. https://www.globalmsk.ru/person/id/7045 – Персона: Тамара Антропова
3. https://www.peoples.ru/art/cinema/actor/tamara_antropova/ – Українська актриса театру та кіно Тамара Антропова

Телебачення – відчинене вікно у світ

Щороку 21 листопада відзначається Всесвітній день телебачення!

Це свято було започатковано ООН у 1996 році, щоб привернути увагу до ролі телебачення як потужного інструменту для просування ідей миру, безпеки, розвитку та культурного обміну.

Безперечно, сьогодні люди набагато менше дивляться телевізор у зв’язку зі швидким розвитком Інтернету. На сьогодні інформацію можна знайти всюди. Однак телебачення користується особливим авторитетом. Якщо ви бачите щось на екрані телевізора, ви знаєте, що ця інформація була перевірена і випущена професіоналами. Ось чому телебачення залишається найбільш популярною платформою для новин, культури, спорту, розваг та користується найбільшою довірою. Середньостатистичний американець і зараз витрачає 5 годин щодня на перегляд телевізора. Щодня телевізор дивляться 70% українців. Але більше за всіх у світі люблять дивитися телевізор японці – до 9-и годин на добу!

Слово «телебачення» з’явилося в 1907 році. Перший телевізійний приймач був винайдений німецьким вченим Максом Дикманном. Розмір його екрана становив лише 3х3 сантиметри, а частота передачі зображення – лише 10 кадрів за секунду. Регулярне телебачення вперше з’явилося також у Німеччині – у 1935 році. На той час телесигнал приймало лише близько 700 телевізорів по всій країні. А от перша трансляція в Україні відбулася в 1939 році в Києві, і перший ефір тривав всього 40 хвилин.

Колись на телебаченні для глядачів були чудові часи: не було жодної реклами! Перша реклама з’явилася в США 1941 року під час трансляції бейсбольного матчу – рекламувалися годинники Bulova. У нашій країні перша реклама була показана в 1964 році. Вона була випущена в ефір ухвалою влади і мала соціальну спрямованість: це був короткий музичний фільм про кукурудзу.

Що стосується музики на телебаченні…  Першою людиною, що зіграла на піаніно по телевізору, був американський піаніст Ерл Уайлд. Цікаво, що 60 років потому він став першим музикантом, який в режимі потокового відео зіграв в Інтернеті.

На сьогодні випускається дуже багато марок телевізорів, різної якості і ціни, з-поміж яких є дуже недешеві! Найдорожчий телевізор у світі – Stuart Hughes Prestige HD – коштує 2,25 мільйонів доларів. Технічно виріб нічим не відрізняється від своїх аналогів, проте має унікальне оформлення та дизайн. Модель декорована золотою рамкою (це 28 кілограмів золота), 72-ма діамантами, аметистами й сонячним камінням, а також шкірою крокодила ручної вичинки!

В історії телебачення неодноразово траплялися і комічні випадки. У 1980 році у Фінляндії був заборонений до показу всіма улюблений мультик «Ну, постривай!». Фіни вважали, що він ніс зайву жорстокість, а головний герой Заєць – справжній садист, оскільки весь час створює Вовкові «хворобливі» ситуації.

Джерела:

1. https://www.factday.net/2-6-cikavi-fakty-pro-telebachennya.html – Цікаві факти про телебачення
2. https://tsikavi-fakty.com.ua/50-tsikavyh-faktiv-pro-televizory-i-telebachennya/ – Цікаві факти про телевізори і телебачення
3. http://fzgij.knukim.edu.ua/novyny/1330-tsikavi-fakty-pro-telebachennia – Телебачення

Остап Ступка

Остап Ступка – легендарний український актор театру, кіно та дубляжу, телеведучий. Народний артист України (2009), лауреат Мистецької премії «Київ» імені Амвросія Бучми (2008).

Народився 2 вересня в місті Львові. Дитинство хлопця пройшло за лаштунками різних театрів, в яких виступали його батьки. З ранніх років Остап цікавився акторською професією, причому найбільше йому подобався грим.

Коли Остапові було 12 років, сім’я переїхала до Києва, де підліток остаточно визначився з вибором професії і став займатися в театральному гуртку під керівництвом Олексія Кужельного.

Після школи він вступив до Київського державного театрального інституту імені Карпенка-Карого. Після вузу працевлаштувався в експериментальний театр «Кін», але пропрацював там лише два місяці. Через рік він став артистом Драматичного театру імені Івана Франка, де за наступні роки був задіяний у більш ніж 35 виставах.

Також Остап Ступка з’являвся і на телебаченні. На українському каналі «1+1» він був провідним інтелектуально-розважальної програми «Перший мільйон» і передачі «Побий ведучого». На каналі «ICTV» вів реаліті-шоу «Останній герой» та документальну програму «Знамениті злочинці». Також в якості учасника був запрошений у 3-й сезон «Танці з зірками». В 2006 році отримав премію «Телетріумф», як самий популярний телеведучий року.

В репертуарі: Дядько / Війна; Сіціній Велут, народний трибун / Коріолан; Юда /На полі крові; Георг, герцог Кларенс / Річард ІІІ; Адам, сільський суддя /Розбитий глек; Фердінанд Грау /Три товариші; Фігаро /Весілля Фігаро; Крум /Крум; Пер Гюнт /Пер Гюнт.

У 2020 році озвучив історію про козаків-характерників мультсеріалу «Книга-мандрівка. Україна».

Народний артист України (2009). Нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня (2017), орденом «За заслуги» ІІ ступеня (2020). Лауреат Мистецької премії «Київ» імені Амвросія Бучми (2008); лауреат “Київської Пекторалі-2018” в номінації “За краще виконання чоловічої ролі другого плану” у виставі “Коріолан” В. Шекспіра (2019). Переможець конкурсу «Людина року-2005» в номінації «Кращий актор».

Джерела:

1. Ступка Остап
2. Остап Ступка
3. ОСТАП СТУПКА
4. Франківці. Миттєвості [Текст] : Фотолітопис. Популярне видання / Марущенко, Віктор ; Пер. сл. М.Захаревича. – К. : ВД “Антиквар”, 2019. – 112 с.