Олеся Власова

Українська артистка театру та кіно Олеся Власова користується неабиякою популярністю у глядачів. Вона – Заслужена артистка України й дворазова лауреатка театральної премії «Київська пектораль». Олеся знялася у відомих серіалах «Швидка допомога», «Жіночий лікар», «Повернення Мухтара». Та особливо запам’яталася глядачам майстерно виконана роль професора Філатової.

Олеся Юріївна Власова народилася 14 вересня 1974 року в Підмосков’ї. У ранньому дитинстві переїхала з батьками до Одеси, де і закінчила школу. Батьки хотіли, щоб донька стала лікарем, але Олеся мала інші плани. Якось дівчина побачила оголошення в газеті про набір учасників до театральної студії і почала її відвідувати – і тоді захопилася сценою. В Одесі вона також працювала ведучою телепередач на «7-му каналі». Після закінчення школи Олеся за компанію з подругою поїхала подавати документи до Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого і легко вступила. Під час навчання були моменти, коли через напружений графік нічого не встигала. У такому настрої вона пакувала речі та поверталася до рідної Одеси. Але через дзвінки свого викладача (за що зараз йому дуже вдячна) щоразу поверталася назад і знову бралася до навчання і роботи.

Після закінчення вузу Олеся стала актрисою Нового драматичного театру на Печерську. У її театральному репертуарі зібралися ролі класичних та сучасних п’єс. Олеся була Маргаритою у виставі за знаменитим романом М. Булгакова, коханою Дон-Кіхота в «Людині з Ламанчі», Танею в постановці за розповідями Віктора Пєлєвіна. У «Законі Танго» в 2004 році артистка виступила як співавтор сценарію та автор пісенних текстів.

У кіно Олеся  почала зніматися з 2001 року, дебютувавши в серіалі «Слід перевертня». Першу помітну роль отримала у фільмі «З днем ​​народження, королево!», який намагався повторити успіх знаменитої радянської комедії «Здрастуйте, я ваша тітка!». Тут актриса зіграла одну з героїнь, з якою мав одружитися потенційний спадкоємець старого лорда. Актриса майстерно зіграла жіночі ролі також у стрічках «Дивне Різдво», «Зачароване кохання», «Сни», «Швидка допомога», «Райське місце», «Запитайте в осені», «Співачка», «Подорож до центру душі», «Коли ми вдома». Широке визнання актрисі принесла робота в популярному серіалі «Жіночий лікар», у якому вона зіграла завідувачку пологового відділення Єлизавету Філатову. У фільмі про трагедію в Чорнобилі «Чорна квітка» актриса зіграла одну з головних ролей – Леру, яка після педінституту опиняється в селищі Прип’ять, де розташована АЕС.

Актрисі часто пропонують грати позитивних героїнь. Такі ролі їй дістаються, як вона вважає, через м’які риси обличчя. Та насправді, як Олеся зізналася, її приваблюють негативні персонажі: з ними працюється набагато краще. «Мій персонаж негативний, – сказала в інтерв’ю одного разу Олеся. – І мене це дуже тішить, оскільки мені не часто дають можливість зіграти негативних героїв. Негативних персонажів, в принципі, грати весело та цікаво!» Актриса приміряла на себе і роль телеведучої – вона вела ранкову програму «Підйом» на телебаченні.

Олеся одружена. Її чоловік – відомий український актор Ігор Рубашкін. Разом зі своїм чоловіком артистка знялася в першій частині «Жіночого лікаря». У пари дві дочки: Апполінарія та Варвара. Олеся зізнається, що в житті вона м’яка людина, як і багато її героїнь у кіно та серіалах. Тож у вихованні дітей вона головним пріоритетом вважає любов та свободу дій.

Джерела:

1. https://www.vokrug.tv/person/show/olesya_vlasova/ – Олеся Власова
2. https://24smi.org/celebrity/70304-olesia-vlasova.html – Олеся Власова
3. https://stuki-druki.com/authors/Vlasova-Olesya.php – Олеся Власова

Ірина Кліщевська

Кліщевська Ірина – українська режисерка, акторка, сценографка, художниця по костюмах, засновниця, директорка-художній керівник та ідейна натхненниця Київського академічного театру «Колесо» (1988), Народна артистка України (2009). “Жінка року-2000” у номінації “Жінка та культура”, Лауреатка театральних премій “КИЇВСЬКА ПЕКТОРАЛЬ”, Міжнародних театральних фестивалів та конкурсів, Премії НСТДУ ім. П. Саксаганського.

Народилася 30 квітня 1948 р. в Києві. Закінчила Київський інститут театрального мистецтва (нині Національний університет театру, кіно і телебачення) ім.І. К. Карпенка-Карого (1981) викладач – народний артист України Михайло Резнікович. В 1982 – 1986 рр. працювала на студії «Укртелефільм».

Співпрацює з Міжнародними культурними фондами, форумами, представництвами та посольствами (Австрія, Німеччина, Франція, Швейцарія, Болгарія, Латвія, Литва тощо). Здійснила цикл радіопостановок «Європейська інтелектуальна драматургія ХХ ст.» на Національному радіо України.

Організаторка і директорка  Міжнародних  театральних фестивалів «Слов’янські зустрічі» (1994), «Відлуння» (від 1998), «Подія» (від 2008), Міжнародного театрального фестивалю камерних театрів AndriyivskyFest (з 2017), Український формат Міжнародного театрального фестивалю камерних театрів AndriyivskyFest (з 2018), Незалежний формат Міжнародного театрального фестивалю камерних театрів AndriyivskyFest (з 2019). Разом з колективом театру здійснила фестивальні виступи на території Польщі, Болгарії, США, Румунії, Франції, Албанії, Сербії, Білорусі, Туреччини, Литви, Латвії, Македонії, Шотландії, Вірменії, Ізраїлю тощо.

Її  режисерська  робота вирізняється прискіпливою увагою до деталей, креативним  підходом до просторового вирішення вистав. Ірина Кліщевська застосовує яскраві постановчі засоби, у яких велику увагу приділяє психологічно-побутовим, інтимним  інтонаціям. Гармонійний  акторський ансамбль, актор як носій головної думки вистави –  центр творчої уваги режисера. Актор – співавтор вистави. Використовуючи досвід світового театру, Ірина Кліщевська розширює можливості сценічного мистецтва, будуючи свій театр у сфері асоціативного мислення і сприйняття, нестандартно застосовує особливості різноманітних видів мистецтв (живопис, музика, кіно). У виставах формує гармонію людських  стосунків на матеріалі дійсності, що досягається шляхом відвоювання права бути вільним творцем власної долі. Ірина Кліщевська  – актриса широкого діапазону, грає на межі комедійного і трагедійного; володіє багатством комедійного  забарвлення, мистецтвом психологічного  малюнка ролі, гостротою виразності  зовнішньої деталі, що надає її героїням неповторності.

 У театрі «Колесо» здійснила постановку вистав:

«Генерали у спідницях» Жана Ануя, «Шантрапа» Панаса Саксаганського, «Дама-примара» Педро Кальдерона де Ла Барка, «Вечорниці», «Емма» за романом Ґюстава Флобера «Мадам Боварі», «Гра на клавесині» Ярослава Стельмаха, «Скандал із публікою» Петер Хандке, «Кавказька рулетка» Віктора Мережка, «Уявно хворий» Жана-Батіста Мольєра, «Любовна плутанина, або Колишні справи» Йоганна Нестроя, «Місяць на селі» Івана Тургенєва, «Жінки Моцарта» Фелікса Міттеререра, «Ніч кохання» за п’єсою «Не співайте півні, не вменшайте ночі» Степана Васильченка,  «Фатальний флірт, або Забавки» Артура Шніцлера, «Push up 1-3» Роланда Шіммельпфенніга, «Золотий дракон»  Роланда Шіммельпфенніґа, “Приборкання норовливої” Францобеля, “Ми, Майдан” Надії Симчич, “DOUBLE DOUBLE”  Еріка Еліса та Роджера Рііса, “Grillenparz та Хор цвіркунів” Томаса Арцта тощо.

У м. Габрово (Болгарія) – «Золоте руно», у м. Лович (Болгарія) – «Різні чудернацькі історії» за творами Миколи Гоголя, у м. Рига (Латвія) – «Леді Капуллетті» Ніни Мазур (2008).

Ролі в активних виставах:

Міріам («Міріам» Олега Юр’єва)

Леа («Азалія» Ів Жаміака)

Габріель («Генерали у спідницях» Жана Ануя)

Едіт («Чудо Піаф» Віталій Кіно, Ніна Мазур)

Раніше зіграні ролі в театрі «Колесо»:

Смирнова («День народження Смирнової» Людмили Петрушевської)

Вона («З’їж мене!» Ентоні Сверлінґа)

Вона («Триптих для двох» Семена Злотнікова)

Джерела:

1. Ірина Кліщевська: “Лише вгору і без зупинок” [Текст] / Вікторія, Котенок // Кіно театр. – 2018. – №5. – С. 28-29.
2. Кліщевська Ірина Яківна 
3. Кліщевська Ірина Яківна
4. Ірина Кліщевська

Вайнона Райдер

Сьогодні святкує своє 50-ти річчя американська кіноактриса Вайнона Райдер, двічі номінантка на кінопремію “Оскар”, лауреатка премії “Золотий глобус” 1994 року.

Вайнона Лора Горовіц (справжнє ім’я актриси) народилася 29 жовтня 1971 року в окрузі Олмстед, штат Міннесота. Батьки Вайнони Синтія і Майкл Горовіц – нащадки єврейських емігрантів із Харкова (Російська імперія; нині Україна) і Румунії – займалися літературною діяльністю. З 1978 року, коли їй було сім років, вона жила з родиною в сільськогосподарській комуні поблизу міста Елк на півночі Каліфорнії. У комуні, де на ділянці землі площею 1,2 км². також жили ще сім сімей і паслися коні, не було електрики і телебачення (хоча її мати влаштувала в старій стайні перегляд фільмів), тому Вайнона захопилася читанням. Її улюбленою книгою була «Над прірвою в житі» Джерома Селінджера. Коли Вайноні виповнилося 10 років, батьки переїхали в місто Петалума в Каліфорнії. З 1983 року 12-річна Вайнона відвідувала акторські курси при Американській консерваторії в Сан-Франциско. У 1987 році Райдер закінчила школу в Петалумі з високими відмітками по успішності.

Незабаром Райдер помітили агенти з підбору акторів і в 1985 році вона вперше брала участь у кінопробах у фільмі «Квітка пустелі» на роль дочки персонажа Джона Войта. Завдяки агентству Тріада художників Вайнона привернула увагу режисера Девіда Зельтцер, який в 1986 році запросив її зіграти в своєму фільмі «Лукас». Вайнона вибрала сценічний псевдонім «Райдер», що походить від прізвища співака Мітча Райдера, якого любив слухати батько. Її гра в наступному фільмі «Кадриль» (1986) отримала позитивні оцінки, газета The Los Angeles Times назвала виконання ролі «чудовим дебютом». Першою помітною роллю Райдер стала участь у комедії Тіма Бертона «Бітлджус» (1988), де вона грає «готичну» дівчину, здатну бачити привидів, яких грали Джина Девіс, Алек Болдуін і Майкл Кітон. У фільмі «1969» (1988), разом з Кіфером Сазерлендом і Робертом Дауні молодшим, вона грала юну антивоєнну активістку. У 1989 році Райдер знялася у фільмі «Смертельний потяг», за сюжетом якого школярі Вероніка Соєр і Джейсон Дін (Крістіан Слейтер) убивають своїх однокласників, маскуючи смерті під самогубства. У тому ж році вийшов фільм «Вогненні кулі» про музиканта Джері Лі Льюїса, який одружився на своїй 13-річній кузині Майрі, за виконання ролі якої Райдер отримала свою першу професійну нагороду.

У 1990 році Райдер з’явилася в трьох фільмах. Вона отримала головну роль у картині Бертона «Едвард – руки-ножиці», яка привернула увагу критики. Джонні Депп, партнер по фільму, стає її бойфрендом. Це був останній фільм, в якому вона грала підлітків. За роль у фільмі «Русалки», де грали Шер і Крістіна Річчі, Райдер була номінована на «Золотий глобус» у категорії «найкраща акторка другого плану». Крім того, вона знялася в драмі «Ласкаво просимо додому, Роксі Кармайкл», яка зазнала провал у прокаті. Райдер також запропонували роль дочки дона Корлеоне у фільмі Френсіса Форда Копполи «Хрещений батько 3». Однак через хворобу їй довелося відмовитися, і роль в «Хрещеному батькові» дісталася дочці режисера Софії Коппола.

Після ролі водія таксі, що мріє стати механіком, в першому епізоді картини «Ніч на Землі» (1991) незалежного режисера Джима Джармуша Райдер з’явилася в іншому фільмі Копполи – «Дракула Брема Стокера» в ролі Міни Харкер. Потім послідувала роль в екранізації роману Ізабель Альєнде (племінниці Сальвадора Альєнде) «Будинок духів» (1993), де грали Меріл Стріп, Джеремі Айронс, Гленн Клоуз, Антоніо Бандерас. За роль у фільмі Мартіна Скорсезе «Епоха невинності» (1993) за романом Едіт Вортон Райдер отримала премію «Золотий глобус» як «найкраща актриса другого плану» і номінацію на «Оскар» у тій же категорії. У 1994 році знялася у фільмі екранізації роману американської письменниці «Маленькі жінки» Луїзи Мей Олкотт. Роль принесла їй номінацію на «Оскар». У тому ж році вона знялася в комедії Бена Стіллера «Реальність кусається». Невдалим виявився її наступний фільм «Хлопці» (1996). Підписавши контракт на участь у картині з робочою назвою «The Girl You Want», Райдер виявила, що сценарій піддався значним змінам, проте за умовами контракту вона не могла відмовитися від ролі. В результаті розбіжностей фільм вийшов із затримкою і обмеженим релізом. У 1995 році Райдер озвучувала щоденник Анни Франк, отримавши номінацію на премію «Греммі».

У 1996 році Райдер знялася разом з Деніелом Дей-Льюісом в екранізації п’єси Артура Міллера «Суворе випробування» про судовий процес над салемськими відьмами, граючи дівчину, яка з почуття помсти навмисно обмовила свого колишнього коханця. Райдер грала невелику роль у режисерському дебюті Аль Пачіно – документальній стрічці «У пошуках Річарда». У наступному році Райдер зіграла в трилері «Чужий 4: Воскресіння» (1997) з Сігурні Вівер. У 1998 році Райдер була членом журі Канського кінофестивалю. У 1999 році вона виконала головну роль у драмі «Перерване життя», де Райдер виступила виконавчим продюсером. Фільм поставлений по щоденнику дівчини, яка в 17 років намагалася покінчити життя самогубством і потрапила до психіатричної лікарні. Картину, де ролі другого плану грали Анджеліна Джолі, Ванесса Редгрейв, Вупі Голдберг, благодушно зустріли критики, проте фільм отримав скромні касові збори. Анджеліна Джолі, що грала агресивну пацієнтку клініки, отримала премії «Оскар» і «Золотий глобус».

У 2000 році Райдер знімається в мелодрамі «Осінь у Нью-Йорку» з Річардом Гіром. Картину розкритикували, акторський дует Райдер-Гір номінований на антинагороду «Золота малина» як «найгірша пара». У тому ж році вийшов фільм жахів «Заблукані душі», знятий ще в 1998 році, де з’явився її брат Юрій. Обидві картини провалилися в прокаті. 6 жовтня 2000 року Райдер отримала зірку на Алеї слави в Голлівуді. У 2002 році Райдер знялася в комедії «Мільйонер мимоволі», знов отримавши номінацію на «Золоту малину». Фільм, тим не менше, зібрав понад 170 мільйонів доларів у світовому прокаті. Вона також грає епізодичні ролі у фантастичному фільмі «Симона» з Аль Пачіно і картині італійського режисера Азії Ардженто «Ціпочки» (2004). Після довгої перерви Райдер з’явилася в 2006 році в анімаційному фільмі Річарда Лінклейтера «Помутніння» за романом Філіпа К. Діка. У січні 2007 року на фестивалі Sundance Film відбулися прем’єри комедій за участю Райдер «Премія Дарвіна» і «Десять», де її партнерами є Джессіка Альба і Фамке Янссен. У цьому ж році вийшла комедія «Секс і 101 смерть», в якому Райдер зіграла разом із Саймоном Бейкером. У 2009 році Райдер з’явилася в картинах «Тільки спокій» з Хіларі Дафф і «Приватне життя Піппи Лі» з Кіану Рівзом. Також Райдер зіграла епізодичну роль Аманди Грейсон, матері Спока у фільмі «Зоряний шлях» (2009) режисера Джеффрі Абрамса.

Одним із останніх проектів у фільмографії актриси стала головна роль у містичному серіалі «Дуже дивні справи», де Вайнона перетворилася на маму зниклого хлопчика. Фільм, створений у стилістиці 80-х років, отримав найвищі рейтинги переглядів. В результаті канал Netflix продовжив його наступного сезону. За свою роботу Вайнона отримала премію Гільдії кіноакторів США та кілька престижних номінацій.

Джерела:

1. Вайнона Райдер
2. Вайнона Райдер
3. Вайнона Райдер

Олексій Горбунов

Заслужений артист України Олексій Горбунов – затребуваний актор, улюбленець глядачів. Фільмографія виконавця налічує десятки кінокартин та телесеріалів. Його філігранна, тонка гра заворожує глядачів, а персонаж Шико з серіалу «Графиня де Монсоро» давно увійшов в історію світового кінематографу.

Олексій Сергійович Горбунов народився 29 жовтня 1961 року в Києві. Дитинство майбутнього актора пройшло на масиві Русанівка. Ще в школі хлопець промишляв фарцюванням джинсів, за що одного разу навіть потрапив до міліції. Але в останньому класі несподівано відкрив для себе світ театру – і захопився ним настільки сильно, що не міг уже думати ні про що інше. Після закінчення школи Олексій вирішив вступати до Київського театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого, але не був прийнятий, оскільки не був комсомольцем. Та хлопець не залишив своєї мрії. Він влаштувався працювати в театр ім. Лесі Українки підсобним робітником – і мав рацію: старанність молодого робітника та його прагнення до театральних вершин помітила актриса Ада Роговцева, яка була дружиною викладача театрального інституту Костянтина Степанкова, і той, побачивши в молодій людині талант, відразу сказав: «Вчитимешся в мене». Так і вийшло.

Після закінчення вузу Олексій працював у Театрі-студії кіноактора, у приватному Камерному театрі М. Нестантінера та Київському театрі російської драми ім. Лесі Українки, грав у антрепризних постановках Олега Меньшикова. У своєму першому фільмі «Вантаж без маркування» Олексій почав зніматися в день вручення диплома. Його дебютна роль виявилася головною. У детективі режисера Володимира Попкова  Олексій Горбунов зіграв митника Євгена Стенька. До речі, раніше на цю роль було затверджено Олега Меньшикова, але знаменитому акторові довелося відмовитися від зйомок через щільний робочий графік. За першою великою роботою слідували менші ролі в 2-ох дитячих багатосерійних фільмах: «Макар-слідопит» і знаменитих «Канікулах Петрова і Васєчкіна».

В акторській діяльності виконавця була і вимушена перерва у 90-ті роки. Причиною цього стала криза на студії Довженка. Олексій залишив світ кіно і майже три роки працював звичайним таксистом, не вважаючи цю працю менш «привабливою», ніж будь-яка інша. Справжню популярність актор здобув лише наприкінці 90-их років, коли зіграв яскраву роль блазня Шико в багатосерійному телефільмі «Графиня де Монсоро». За визнанням артиста, запрошення на роль Шико він отримав у вкрай важкий для нього час – безгрошів’я та творчої незатребуваності. Але дзвінок режисера Володимира Попкова повернув його до життя.

Також варто відзначити майстерну гру актора в проєктах «Країна глухих», «Статський радник», «Полювання на піранью», «День народження Буржуя», «Лінії долі» «Курсанти», «Заселений острів», «Костоправ», «Пістолет Страдіварі», «Шпигун», «Стиляги» та інш. Коло інтересів актора ніколи не обмежувалося лише кінематографом. Він виступав у ролі організатора і ведучого дискотек «Джанкой» і «Джуманджі» в Києві, працював діджеєм на київських радіостанціях «Континент» і «Ностальжі». Як зізнавався Олексій, якби він мав вибір, то працював би тільки радіоведучим і не знімався в кіно. Проте змушений працювати в кадрі заради заробітку.

Олексій є солістом гурту «Сум пілота», яка виконує музику в жанрі авторської пісні. Шанувальники співака стверджують, що він – талановитий виконавець, який співає голосом та душею. За словами артиста, від концертів він отримує не менше задоволення, а іноді й більше, ніж від гри на сцені чи на знімальному майданчику.

Олексій Горбунов має чітку громадянську позицію. Під час російсько-української війни він відмовився від участі в усіх російських фільмах. Знявся в українському телесеріалі «Гвардія», що прославляє українську армію, яка воює на Донбасі. Багато часу актор проводить у зоні АТО, виступає перед українськими військовими з піснями Володимира Висоцького, Булата Окуджави та Віктора Цоя.

Джерела:

1. https://stuki-druki.com/authors/Gorbunov-Alexey.php – Олексій Горбунов
2. https://www.vokrug.tv/person/show/alexey_gorbunov/ – Олексій Горбунов
3. https://24smi.org/celebrity/326-aleksei-gorbunov.html – Олексій Горбунов
4. https://kino-teatr.ua/uk/person/gorbunov-oleksy-692.phtml – Олексій Горбунов

Олександр Піскунов

Олександр Піскунов український актор театру та кіно, який у свої 26 років зіграв в українсько-словацькому фільмі «Межа» Петера Беб’яка, у фільмі про оборону Донецького аеропорту «Кіборги» Ахтема Сеїтаблаєва, в історичному фільмі-екшені «Крути 1918» Олексія Шапарьова, а також з’явився в епізодичній ролі в гучній прем’єрі «Смерть Сталіна» Армандо Яннуччі. На театральній сцені його можна зустріти в Київському театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра у виставах «Обман завдовжки в життя», «Так закінчилося літо…», «Співай, Лоло, співай!», «Мотузка» та «Людина, яка платить».

Народився 31 грудня 1991 р. в Нікополі. У шкільні роки, з 2 по 11 клас, займався у драмгуртку (керівник Тамара Миколаївна Сурікова). То ж коли стало питання, в який виш поступати, обрав акторський факультет КНУТКіТ ім. Карпенка-Карого, курс Дмитра Богомазова, який закінчив у 2015 році.

Ще за часів навчання Сашка помітив художній керівник Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра Едуард Митницький і запропонував йому роль Тоні у своїй виставі «Так закінчилось літо…», а по закінченню КНУТКіТ ім. Карпенка-Карого – приєднатись до трупи театру.

Олександр вважає, що відбувся як театральний актор завдяки трьом театральним діячам – викладачу акторської майстерності КНУТКіТ Анатолію Ященку, режисеру-постановнику Дмитру Богомазову, на курсі якого Сашко вчився та у якого зіграв в першій постановці після випуску, та художньому керівнику Театру на лівому березі Едуарду Митницькому.

З дитинства займається спортом. Має спортивний розряд з легкої атлетики. Поставив собі за ціль оволодіти бойовими мистецтвами. Музично обдарований. Має хист до танців, вокалу, музики. Ще зі шкільних років самостійно почав навчатися грі на фортепіано, по мірі наявності вільного часу продовжує навчання. Нещодавно почав брати уроки гри на вірменському музичному інструменті дудуці. Вчиться грі на саксофоні. Для ролі Валерика у фільмі «Крути 1918» попросив партнера по фільму – актора Максима Донця навчити його грі на гітарі.Співочий та танцюючий актор. Грає драматичні ролі, проте мріє про комедію.

Вистави:

Прокіп – “Даринка, Гриць та нечиста сила”;

Мрійник – “Білі ночі кохання”;

Ломан – “Співай, Лоло, співай!”;

Тимур – “Обман довжиною в життя”; 

Малюк – “Мотузка”;

Поло – “Людина, яка платить”; 

Учень, котик – “Клас”;

Син, крадій – “Сімейний альбом” / Album di Famiglia;

Гість – VIÑO;

Офіціант, сушист, лікар – “Близькість”; 

Житель міста – “Море… Ніч… Свічки…”

Також талановитого актора можна побачити в низці телесеріалів. Останньою роботою Олександра Піскунова стали зйомки в історичній сазі СТБ “І будуть люди”.

Джерела:

1. Олександр Піскунов: “Уперше – і відразу труна й голий” [Текст] / Анастасія, Груба // Кіно театр. – 2018. – №3. – С. 24-25.
2. Олександр Піскунов
3. ОЛЕКСАНДР ПІСКУНОВ
4. У «Кіборгах» знявся нікополець Олександр Піскунов

Орфей хорового співу

Сьогодні виповнюється 270 років від дня народження видатного українського композитора і диригента Дмитра Бортнянського. Він був одним із перших українських музикантів європейського рівня, що залишив по собі вагомий внесок у формуванні української та російської музичної школи. Найбільшу славу майстру принесли хорові твори, де він виступив новатором, створивши новий тип хорового концерту.

Дмитро Степанович Бортнянський народився 28 жовтня 1751 року в Глухові – столиці Гетьманщини та головній резиденції гетьмана Кирила Розумовського. Батько майбутнього композитора емігрував з Речі Посполитої на Гетьманщину, змінив своє прізвище на Бортнянський (за назвою рідного села) і був обраний на посаду козацького сотника, ставши членом полкової старшини Ніжинського полку. Музично обдарований хлопчик у 6 років був взятий до Глухівської співацької школи, яка готувала співаків для Придворної хорової капели в Петербурзі. І вже через 2 роки за сильний голос і музикальність, якими вирізнявся з-поміж однолітків, був відвезений до Петербурга до хорової капели, де хлопчик навчався у її керівника – італійського композитора Б. Ґалуппі. Дмитро став улюбленцем імператриці Єлизавети Петрівни, разом з іншими співаками брав участь у розважальних концертах, придворних виставах, церковних службах, вивчав іноземні мови й акторське мистецтво. Згодом Б. Ґалуппі, за вказівкою цариці, взяв свого вихованця до Італії, де Дмитро навчався протягом 10 років. Юнак вивчав музику італійських майстрів й успішно дебютував як композитор. Тут з’являються його перші опери –  «Креонт», «Алкід» та «Квінт Фабій», що отримали схвальні відгуки у вибагливої італійської публіки.

У 28-річному віці Дмитро Бортнянський повернувся до Петербурга, де став капельмейстером Придворної співацької капели, а згодом і зайняв посаду директора. Як і його попередники, композитор поповнював капелу переважно вихідцями з України, зокрема учнями Глухівської співацької школи. За Д. Бортнянського Петербурзька придворна капела досягла високого рівня. Перебуваючи на службі керівника капелою, композитор створює велику кількість хорових концертів, пише інструментальну музику – клавірні сонати, камерні твори, складає романси на французькі тексти, створює 3 комічні французькі опери: «Святкування сеньйора», «Сокіл», «Син-суперник». У своїй творчості музикант часто використовував інтонації української народної пісенності. Це було зумовлено тим, що перші музичні враження композитор отримав в Україні, українцями були також і більшість друзів Д. Бортнянського та його вчитель – Марко Полторацький. Твори майстра приваблювали слухачів простотою і народною мелодійністю, поєднуючи в собі елементи народного кобзарського мистецтва й українського хорового співу.

Композитор користувався великим авторитетом. Імператор Олександр І навіть підписав «найвищий указ», згідно з яким до виконання в церкві допускалися або твори самого Дмитра Бортнянського, або музика, що отримала його схвалення.

Дмитро Бортнянський був першим композитором у Російській імперії, музичні твори якого почали виходити друком. В останні роки життя музикант працював над підготовкою до видання повного зібрання своїх творів, у яке він вклав майже всі свої кошти, але так і не побачив його. Композиторові вдалося лише видати найкращі зі своїх хорових концертів. Повне зібрання творів митця було видане в 10 томах 1882 року за редакцією композитора Петра Чайковського.

Джерела:

1. Корній, Лідія Пилипівна. Історія української музичної культури від давнини до початку ХХ століття / Лідія Корній. – К.: Муз. Україна, 2018. – 364 с., с. 133 – 144
2. https://muzabetka.com.ua/biograf_bortniansky.html – Дмитро Бортнянський
3. https://www.pisni.org.ua/persons/95.html – Дмитро Бортнянський
4. https://www.ebk.net.ua/Book/synopsis/ukrainska_elita/part1/031.htm – Видатні постаті України. Бортнянський Дмитро Степанович

Наталія Васько

Актрисі Наталії Васько найчастіше дістаються ролі не зовсім позитивних героїнь. Та виконавиця, незважаючи на це, завоювала неабияку увагу і теплу любов телеглядачів. Адже образи сильних жінок, створені нею в кіно і театрі, досить реалістичні й викликають належну повагу.

Наталія Любомирівна Васько народилася 19 жовтня 1972 року в шахтарській родині в місті Червоноград Львівської області. У садочку на новорічних виставах дівчинка незмінно грала перші ролі. Якось, танцюючи польку з хлопчиком, вона побачила мамине обличчя, сяюче від щастя, і захотіла, щоб так було завжди.

Після школи Наталія вирішила вступати до Київського театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого. Але перед початком іспитів у квартирі, де дівчина зупинилася, стався потоп, і Наталія до останньої хвилини рятувала книги та цінні речі. Тож не змогла зосередитися належним чином перед приймальною комісією. Проте успіх усміхнувся наступного року – і дівчина опинилася на курсі Юлії Ткаченко. Наталія з-поміж однокурсників вирізнялася незвичайною яскравою зовнішністю, за що і була прозвана Мавкою та «справжньою українською готикою». Уже з 4-го курсу Наталія виходила на сцену столичного Театру драми та комедії на лівому березі Дніпра, а згодом стала провідною актрисою Київського молодого театру.

У кінематографі актриса розпочала кар’єру з 2004 року. Серед перших її робіт – «Міф про ідеального чоловіка», «Тримай мене міцніше» і продовження «Повернення Мухтара». Широка популярність прийшла до неї в 2009 році після виходу комедійної мелодрами «Територія краси», у якій актриса виконала одну з головних ролей – психолога Ларису Юріївну, що мала непрості стосунки з 17-річним сином. Також помітними стали роботи в картинах «За загадкових обставин», «Дочки-матері», «Паршиві вівці», «Гречанка», «Офіцерські дружини», «Перехрестя», «Острів непотрібних людей», «Кріпачка», «Кохання з ароматом кави».

Найчастіше Наталія грає сильних, владних та фатальних жінок. І ці ролі їй вдаються просто ідеально. Порівнюючи театр і кіно, виконавиця зазначила: «Театр – це магія, це щось святе. У театрі я, як риба у воді, це моя стихія. Подобається щоразу бути іншою. У театрі можна набрати цілу шафу образів  і з ними далі підкорювати будь-які сцени. Кіно ж – це спокуса. За один вечір показу фільму актор може набути більшої популярності, ніж за роки, проведені в театрі. Кіно – це можливість і добре заробити».

Артистка випробувала себе і в ролі телеведучої – вона вела шоу «Ранок з «Інтером»» на українському телеканалі в 2008 році.

Наталія – членкиня Української кіноакадемії і має нагороди за свої творчі здобутки. Так, вона – лауреатка національної кінопремії «Золота дзиґа» в номінації «Найкраща акторка другого плану» у фільмі «Гніздо горлиці» (2017).

Джерела:

1. https://stuki-druki.com/authors/Vasko-Natalia.php – Наталія Васько
2. https://24smi.org/celebrity/168712-nataliia-vasko.html – Наталія Васько
3. https://verni-moju-lubov.ru/nataliya-vasko-filmy-lichnaya-zhizn-biografiya-foto/ – Наталія Васько
4. https://kino-teatr.ua/uk/person/vasko-natalya-12352.phtml – Наталя Васько

Людмила Натанчук

Людмила Натанчук – провідна актриса Волинського театру ім. Тараса Шевченка, заслужена артистка України (2019).

Народилася 13 травня 1985 року в акторській сім’ї (батько – Петро Савош – актор Волинського театру ляльок, мати – Валентина Савош – помічник режисера того ж театру). Закінчила Луцьке училище культури і мистецтв, 2005 року – курси на базі Волинського театру (курс Анатолія Романюка) і заочне відділення акторського факультету Рівненського гуманітарного університету. З цього ж року – актриса Волинського музично-драматичного театру ім. Тараса Шевченка.

У 2011 році на Всеукраїнському конкурсі читців, присвяченому Т.Г. Шевченку отримала диплом Лауреата І ст.; у 2014 р. – Першу Премію на Всеукраїнському конкурсі читців імені Лесі Українки (серед професіоналів), лауреат багатьох обласних конкурсів читців. Зіграла чимало ролей, бере участь у концертах як вокалістка.

Ролі: біле Мишеня, сіре Мишеня (“День народження кота Леопольда”); Сироїжка (“Жила – була Сироїжка”); Женев’єва Рохас (“Три ідеальні подружжя (Анатомія зради)”); Рита (“Циліндр”); Цейтл (“Шалом Алейну – мир нам”); Софійка (“Каса маре”); Мессаліна Валерія (“Химерна Мессаліна”); Юнона (“Енеїда”); Оксана (“Різдвяна ніч”); Лисиця (“Лис Микита”); Попова, Наталія (“Ведмідь. Пропозиція”); Оляна (“Коханий нелюб”);

Олеся (“Олеся”); Юля (“Дуже проста історія”); Василина (“Суєта”); Лисичка-сестричка (“Коза-дереза”); Меланка (“Кайдаші”); Галька (“По щучому велінню”); Мотря (“Кайдаші”); Мачуха (“Попелюшка”); Ангел світлий, Перехожий (“Лесина містерія”); Курочка (“Біда навчить”); Пес (“Бременські музиканти”); Надія (“Аншлаг любові”); Лола (“Неаполь – місто попелюшок”); Четверта струна (“Сім струн”); Квітка (“Білосніжка і сім гномів”); Аза (“Циганка Аза”); Лучанка (“Присмерк”); хор лісу”Лісова пісня”; Сюзон («Вісім люблячих жінок», режисер Петро Ластівка), Софія («Безталанна», режисер Федір Стригун),

Мавка («Лісова пісня» Лесі Українки, режисер Віталій Денисенко), Варвара Репніна у моновиставі «Стіна» за Юрієм Щербаком (моноверсія Галини Стефанової та Миколи Мерзлікіна, премія СТД ім. М. Заньковецької, 2015), Улянка у виставі «Століття Якова: перше кохання» за Володимиром Лисом (режисер Микола Яремків, 2015). 2016-го у Волинському театрі ляльок зіграла Анну у виставі «Камінний господар» Лесі Українки (режисер Веслав Рудзькі, Польща).

Джерела:

1. Людмила Натанчук: “Мавку – було грати легше..” [Текст] / Лариса, Іванишина // Кіно театр. – 2017. – №1. – С. 21-22.
2. Натанчук Людмила Петрівна
3. Людмила Натанчук

“Я відпочиваю, коли працюю”: Пабло Пікассо

25 жовтня виповнилося 140 років від дня народження Пабло Пікассо – іспанського та французького художника, основоположника кубізму. Відомий також як скульптор, гравер, кераміст, дизайнер, поет і драматург.

Пабло Пікассо народився 25 жовтня 1881 року в місті Малага в іспанському регіоні Андалусія. У 7 років він почав допомагати батькові в написанні полотен. У 13 років Хосе дозволив синові завершити об’ємну частину роботи і був здивований майстерністю Пабло.

У цьому ж році юнак вступає до Академії мистецтв до міста Барселони. Пабло не легко вдалося переконати викладацький склад вузу у своїй професійній спроможності. Через три роки навчання, набравшись досвіду, юний студент переводиться в Мадрид до престижної академії «Сан Фернандо», де протягом півроку вивчає техніку роботи іспанських художників Дієго Веласкеса, Франсіско Гойї та Ель Греко. Тут Пікассо створює картини “Перше причастя”, “Автопортрет”, “Портрет матері”.

Юному живописцю не вдалося в силу норовливого характеру та вільного способу життя утриматися у стінах навчального закладу, тому, покинувши навчання, Пабло пускається у вільне плавання. Його близьким другом на той час стає такий самий норовливий американський студент Карлес Касагемас, з яким Пабло неодноразово відвідує Париж.

Перші поїздки друзі присвячували вивченню живопису Делакруа, Тулуз Лотрека, Ван Гога, Гогена, стародавніх фінікійських, єгипетських фресок, японських гравюр. Молоді люди завели знайомство не лише з представниками богеми, а й із багатими колекціонерами.

Вперше Пабло починає підписувати власні картини псевдонімом Пікассо, дівочим прізвищем своєї матері. У 1901 році трапляється трагедія, яка наклала відбиток на творчість художника: його друг Карлес закінчує своє життя самогубством через нещасне кохання. На згадку про цю подію Пабло створює ряд картин, які прийнято відносити до першого «Блакитного періоду».

Різноманітність синіх і сірих кольорів на картинах пояснюється як пригніченим станом юнака, а й відсутністю коштів у масляну фарбу інших відтінків. Пікассо пише роботи “Портрет Хайме Сабартеса”, “Побачення”, “Трагедія”, “Старий єврей з хлопчиком”. Всі картини пронизані відчуттям тривоги, зневіри, страху та туги. Техніка письма стає незграбною, рваною, перспектива замінюється жорсткими контурами плоских фігур.

У 1904 році, незважаючи на відсутність фінансів, Пабло Пікассо вирішується на переїзд до столиці Франції, де на нього чекають нові враження та події. Зміна місця проживання дала поштовх другому періоду творчості художника, який прийнято називати «Рожевим». Багато в чому на життєрадісність картин та їх сюжетний ряд вплинуло місце, де мешкав Пабло Пікассо.

Починаючи з 1908 року з’являються полотна “Бідон і миски”, “Три жінки”, “Жінка з віялом”, “Портрет Амбруаза Воллара”, “Завод у Хорта де Сан Хуан”, “Портрет Фернанди Олів’є”, “Портрет Канвейлера”, “Натюрморт із плетеним стільцем», «Пляшка перно», «Скрипка та гітара». Нові роботи характеризуються поступовим посиленням плакатності зображень, наближенням до абстракціонізму. Нарешті Пабло Пікассо, незважаючи на скандальність, починає добре заробляти: картини, написані в новому стилі, приносять прибуток.

У роки іспанської революції та війни Пабло Пікассо знаходиться у Парижі. Художник у 1937 році створює полотно «Герніка» у чорно-білих тонах на замовлення уряду Іспанії для Всесвітньої виставки у Парижі. Невелике містечко на півночі Іспанії було повністю стерте з землі навесні 1937 року німецькою авіацією. Народна трагедія знайшла відображення у збиральних образах загиблого воїна, скорботної матері, розрубаних на частини людей. Символом війни Пікассо стає зображення бика Мінотавра з великими байдужими очима. З 1992 полотно зберігається в музеї Мадрида.

Наприкінці 30-х років з’являються картини «Нічна рибалка на Антибах», «Жінка, що плаче». Під час війни Пікассо не емігрував із окупованого німцями Парижа. Навіть у стиснутих побутових умовах художник продовжував працювати. У його картинах «Натюрморт з бичачим черепом», «Ранкова серенада», «Бійня» та скульптурі «Людина з ягням» з’являються теми смерті та війни.

Радість життя знову поселяється у картинах майстра, створених у післявоєнний період. Барвистість палітри та світлі образи знайшли своє втілення у циклі життєстверджуючих панно, які Пікассо створював для приватної колекції у співдружності з художниками Паломою та Клодом Уже.

Улюбленою тематикою цього періоду для Пікассо стає давньогрецька міфологія. Вона знаходить втілення у мальовничих полотнах майстра, а й у кераміці, якої захопився Пікассо. 1949 року для Всесвітнього Конгресу прихильників світу художник пише полотно «Голуб світу». Створює майстер та варіації у стилі кубізму на теми живописців минулого – Веласкеса, Гойї, Мане.

Джерела:

1. Пабло Пикассо [Текст] : Мастер модернизма / Лесли, Ричард ; Под ред. Э.Дунан; Дизайн. М.Вайнберг; Пер. с анг. Л.С.Мельник. – Минск. : Белфаксииздатгрупп, 1997. – 128 с.
2. Пикассо: Альбом / Пер.с итал. и ред. А.Сабашникова, Е.Сабашникова. – М. : Белый город, 1998. – 64 с.
3. От Моне до Пикассо [Текст] : Французская живопись второй половины XIX-начала XX века в Эрмитаже: Альбом / Костеневич, Альберт Григорьевич ; Под ред. В.Волковой; Худож. Ю.Крылов. – Л. : Аврора, 1989. – 524 с.
4. Пікассо: живопис, що шокував світ [Текст] : Науково-популярне видання / Юнгер, Майлз Дж. ; Пер. з англ. О.Татаренко. – Харків : Ранок; Фабула, 2019. – 448 с.
5. Думай як митець і живи на повну [Текст] : Популярне видання / Гомперц, Вілл ; Пер. з англ. М.Ільницької. – К. : ArtHuss, 2018. – 176 с.
6. 33 найвідоміші картини та скульптури [Текст] = Stories of Pictures and Sculptures : Для дітей старшого дошкільного та молодшого і шкільного віку / Секанінова, Штепанка, Ценкл, Якуб ; Худож. Я.Ценкл; Пер. з англ. – Х. : Ранок, 2019. – 64 с.
7. Мистецтво суперництва. Чотири історії про дружбу, зраду й подвиги в мистецтві [Текст] = The Art of Rivalry: Four Friendships, Betrayals, and Break-throuhs in Modern Art : Науково-популярне видання / Смі, Себастіан ; Пер. з англ. Г.Лелів. – К. : ArtHuss, 2020. – 292 с.
8. Энциклопедия импрессионизма: мастера, предшественники и последователи. : Энциклопедия / Грицак, Елена Николаевна. – М. : Эксмо, 2003. – 224 с.
9. Пабло Пікассо
10. Правила життя Пабло Пікассо

Станіслав Боклан

Станіслав Боклан – справжній символ українського кіно й театру. Глядачі його знають і люблять завдяки ролям у серіалах «Центральна лікарня», «Століття Якова», «Кріпачка».

Станіслав Володимирович Боклан народився 12 січня 1960 року в селі Брусилів на Житомирщині. Після закінчення школи юнак за компанію з другом вирушив вступати до Київського державного інституту театрального мистецтва ім. Карпенко-Карого. Однак ця спроба виявилася невдалою – Станіславу в приймальній комісії сказали, що у нього немає таланту. Та хлопець не здався і через рік знову з’явився на іспити. Як іронізує сам актор, ймовірно, тоді дар у нього з’явився, оскільки його зарахували на курс Бориса Ставицького. Трохи пізніше по стопах Станіслава пішов і його молодший брат Микола.

Після закінчення інституту артист працював 10 років у Донецькому обласному російському драматичному театрі (м. Маріуполь), а тоді перебрався до столиці і влаштувався в трупу Київського Молодого театру. За роки роботи в Молодому театрі виявив себе актором широкого діапазону з необмеженими творчими здібностями. Ролі, зіграні Станіславом у Молодому театрі, відзначаються оригінальністю трактування, глибиною замислу, виразністю створюваного образу.

Але найбільшу популярність актору приніс не театр, а кіно. Виконавець знявся в численних стрічках, таких як «Нескорений», «Дев’ять життів Нестора Махно», «П’ять хвилин до метро», «Зачароване кохання», «Острів непотрібних людей», «Матч», «Одеса-мама», «Страсті по Чапаю» та багатьох інш. Надзвичайно яскравою вийшла роль сліпця Івана Кочерги у фільмі Олеся Саніна «Поводир», з якою на Одеському міжнародному кінофестивалі Станіслав Боклан переміг у номінації «Найкраща акторська робота». А після зйомок в українському комедійному серіалі виробництва студії «Квартал-95» «Слуга народу» артиста стали називати прем’єр-міністром.

У 2018 році вийшов серіал «Кріпачка», який відразу полюбився глядачам. За сюжетом костюмованої драми Станіслав Боклан перетворився на багатого поміщика Петра Червінського. Його герой – надзвичайно складна, сильна та нещадна людина, нестримна у своїх непередбачуваних вчинках. «Дуже цікаво грати яскравих персонажів – з сильним характером, багатогранністю. Людина не народжується поганою, вона стає такою через якісь життєві обставини. Якщо є час розібратися в персонажі, спробувати його зрозуміти і навіть виправдати, виходить цікава робота. Граючи негідника, намагаюся зрозуміти його», – зауважує актор.

Окрім акторської діяльності Станіслав Боклан деякий час займався педагогікою. Він викладав в Національному університеті театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, де колись і сам навчався.

Джерела:

1. https://1plus1.ua/novyny/stanislav-boklan-biografia-osobiste-zitta-ta-najkrasi-filmi – Станіслав Боклан. Найкращі фільми
2. https://kino-teatr.ua/uk/person/boklan-stanslav-6868.phtml – Станіслав Боклан
3. https://www.stb.ua/ru/2019/09/02/stanislav-boklan-biografiya-tvorchestvo-i-lichnaya-zhizn-aktera/ – Станіслав Боклан. Творчість