Антоні Арола – відомий майстер дизайну в Іспанії. Він є володарем престижних премій, серед яких Red Dot Design Awards, IF Gold Award і BOY best of year. Його проекти охоплюють дуже різноманітні галузі, такі як освітлювальні проекти для різних дизайнерських фірм, предмети меблів та флакони для парфумів, а також дизайн інтер’єру та ефемерні інсталяції.
Антоні Арола народився в Таррагоні в 1960 році. Він навчався в школі Eina в Барселоні до 1984 року, після чого почав працювати в престижних професійних студіях. Він залишався протягом п’яти років в студії Lievore і Pensi, і ще чотири роки – в Associate Designers, AD, провідній фірмі з технологічного дизайну.
У 1994 році Арола покинув AD і заснував власну студію Estudi Arola. Студія працює в різних галузях дизайну: розробляє світильники для брендів Santa & Cole, Vibia, Simón і Viabizzuno, а також створює колекції меблів, флакони для парфумів, займається інтер’єрними і виставковими проектами. Крім цього Арола викладає, проводить дослідження в області світла, виступає з лекціями і бере участь в майстер-класах.
Перший досвід Арола в області освітлення був в 1994 році, коли він розробив серію ламп. У 1997 році він розробив лампу Nimba для Santa & Cole, лампи у формі ореолу світла, що отримала нагороду ADI-FAD.
Одними з його найпопулярніших проектів були дизайн інтер’єру магазину для гурманів Mos (удостоєний звання «Кращий магазин в світі» муніципалітетом Барселони в 1999 році); упаковка Arman Basi Frangancies (нагорода Міжнародного фонду ароматів, 1999); серія світильників Ishi-Doro для Metalarte (премія ADI-FAD Delta в 1999 році), лампа Pallucco (2000), представлена на Міланській ярмарці, яка об’єднала його в якості промислового дизайнера; підвісна система кольорових флуоресцентних ламп Sistema Flúor для Santa & Cole в 2001 р.; дизайн інтер’єру шоколадних магазинів Cacao Sampaka у 2000 р.; і успішна серія Moaré для Santa & Cole (2003).
Отримавши премію іспанського дизайну в 2003 році, Arola досяг творчої зрілості, про що свідчать, наприклад, його лампи для Santa & Cole, Tau (2005) або Cubrik (2006).
Арола знаходить символізм і спосіб розуміння всесвіту через іноземні культури, такі як африканська, японська, які він включає в свою роботу і повсякденне життя. Його роботи також показують його скульптурну майстерність, любов до малювання та інтерес до сучасного мистецтва.
Роботи дизайнера можна побачити на численних виставках, персональних і колективних, в Барселоні, Мадриді, Мілані, Нью-Йорку і Токіо.
Відомий британський архітектор Норман Фостер, автор стилю хай-тек, – найплідніший митець останніх чотирьох десятиліть: його роботи є на шести континентах світу. І кожен його проєкт обов’язково б’є рекорд за масштабом, інноваційністю, багатофункціональністю, висотою або бюджетом.
Норман Роберт Фостер народився 1 червня 1935 року в британському місті Манчестері в родині робітників. Навчаючись у гімназії, серед однокласників він почувався самотнім, тому багато часу проводив із книгами. У 16 років юнак кинув школу, щоб влаштуватися на роботу і допомогти батькам платити за рахунками. Працюючи продавцем у меблевому магазині, хлопець зацікавився моделюванням простору – і вільний час почав витрачати на вивчення архітектури. У 21 рік митець вступив до школи архітектури в Манчестері, після закінчення якої виграв стипендію на навчання в Єльському університеті. Тут Норман познайомився з Річардом Роджерсом – обдарованим архітектором з Англії – і після закінчення університету вони разом повернулися до Британії і відкрили «Бюро четверте». Крім архітекторів у бюро працювали їхні дружини. Четвірка винайшла новий архітектурний стиль – хай-тек. Команда намагалася просунути ідею екологічної архітектури: проєктувалися будівлі, які споживали менше енергії, менше забруднювали природу, м’якше впливали на оточення. У 1967 році архітектор зі своєї дружиною засновує власну компанію «Foster and Partners» («Фостер та Партнери»), яка стає відомою на цілий світ.
Нормана Фостера називають «зеленим архітектором», адже його погляд завжди спрямований у майбутнє. Тому використання енергозберігаючих технологій для нього – не данина моді, а питання «здоров’я» нашої планети і виживання нащадків. На останніх стадіях розробки кожного свого проєкту митець використовує спеціальну комп’ютерну програму. Вона показує, як розподіляються потоки повітря в приміщенні, як багато вуглекислого газу в ньому знаходиться, наскільки сильно нагріваються частини споруди від сонця, яким чином в певну пору року вітер обдуває будівлю і яку кількість електроенергії будівля буде споживати. Майстер за свою творчу діяльність здобув численну кількість нагород. У 1983 році отримав Золоту медаль RIBA. У 1990 році королева Єлизавета II посвятила митця в рицарі, а в 1999 році йому було надано титул барона. Також митець став лауреатом найвищої відзнаки в галузі архітектури – Прітцкерівської премії.
Найвідоміші проєкти Нормана Фостера:
Вежа «Мері-Екс», Лондон. «Сексапільний огірок» і «Еротична сигара» – найбезневинніші назви, які лондонці давали цьому 40-поверховому хмарочосу через його кумедну форму. Та закріпилася все-таки назва «корнішон» (огірочок). Замовники вимагали від митця, аби з вікон будівлі проглядалися всі визначні пам’ятки центру Лондона. А уряд міста вимагав, аби будівля вписувалася в історичну картину району. З побажаннями замовників архітектор впорався ідеально, а ось вказівку керівництва, мабуть, зрозумів по-своєму. Висотка стала однією з найбільш екологічних будівель у світі: завдяки використанню сонячних батарей, вона споживає вдвічі менше енергії, ніж подібні споруди.
Вежа Херста, Нью-Йорк. Американський медіамагнат Вільям Херст мріяв побудувати грандіозну вежу для свого видавництва. Через Велику депресію будівництво зупинилося на 6-ому поверсі. І лише через 70 років Норман Фостер відновив зведення, черговий раз застосувавши екологічні інновації. Так, дощова вода, що накопичується в резервуарах на даху, використовувається для поливу рослин і роботи кондиціонерів, а велика частина металу, яка пішла на будівництво, була продуктом вторинної переробки.
Віадук Мійо, Мійо – Крессель – частина високошвидкісної магістралі, яка з’єднує Париж і містечко Безьє. Це найвищий і один із найдовших мостів у світі. Його довжина – 2,5 км, а висота однієї з його опор – 341 метр, що трохи вище за Ейфелеву вежу.
Рейхстаг, Берлін. Німецький парламент — одна з найкрасивіших будівель Берліна. У 1999 році його реконструкцію очолив Норман Фостер – і на сьогодні це найвідвідуваніший парламент у світі. Будівля являє собою інженерно-технічне диво з домішкою історії. Фостер навіть тут не зміг відмовитися від своїх «хай-теківських» принципів і вирішив надбудувати над Рейхстагом скляний купол. Зберігши історичну оболонку будівлі, архітектор практично повністю перекроїв його «нутрощі», прибравши більшу частину стін і замінивши їх на легкі сталеві конструкції та сучасні покриття з декоративного бетону й світлого природного каменю.
Хан-Шатир, Астана.Торговий центр у столиці Казахстану являє собою найбільший намет у світі. Ажурний дах, сконструйований з мережі сталевих вант, покриває гігантську територію площею 140 000 м² (більше десяти футбольних полів!). Усередині знаходяться сотні магазинів, супермаркет, ресторани, великий парк, спацентр і навіть штучний пляжний курорт з піском, привезеним із Мальдив.
Космодром «Америка», Нью-Мексико – перший у світі приватний космодром. Будівля органічно вписується в навколишнє середовище завдяки використанню природних форм і вдалому колірному рішенню.
На сьогодні 86-річний архітектор продовжує свою діяльність і постійно курсує між 25-ма офісами в різних країнах. Він особисто контролює всі проєкти, робить ескізи і бере активну участь в обговореннях.
Один із найвідоміших митців сучасності канадсько-американський архітектор Френк Гері змінив обличчя архітектури своїми художніми задумами. Його творчість називали радикальною, грайливою, органічною та чуттєвою. Використовуючи неортодоксальні матеріали, такі як гофрований метал та титан, Гері створив несподівані форми, що порушують загальноприйнятий вигляд будівлі. Багато творінь митця стали туристичними визначними пам’ятками, приваблюючи відвідувачів з усього світу.
Ефраїм Овен Ґолдберґ народився 28 лютого 1929 року в канадському Торонто в родині польських євреїв. З творчістю він познайомився ще в дитинстві: з батьками він багато малював, а разом з бабусею будував маленькі міста з дерева. У 18 років разом з батьками переїхав з Канади до Південної Каліфорнії, де закінчив університет за фахом «архітектура». У 1967 році Ефраїм відкрив власне архітектурне бюро. Під впливом першої дружини він змінив своє ім’я на «Френк Гері» (дружина вважала, що неєврейське ім’я буде більш сприятливим для росту його кар’єри та розвитку дітей). На початку своєї творчої діяльності Френк Гері проєктував будинки, натхненний сучасними архітекторами, такими як Річард Нейтра та Френк Ллойд Райт. У 1978 році митець звернувся до постмодернізму, винахідливо реконструювавши власне помешкання, зведене у 1920-х роках. Стиль митця назвали деконструктивізмом. Цей стиль розбиває частини твору, тому їх організація виглядає неорганізованою та хаотичною. Френк Гері створює, на перший погляд, іреальні та незвичайні з естетичної точки зору об’єкти, начебто розкладаючи цілісність споруди. Його роботи здаються довільними нагромадженнями, геометричними сукупностями, що «виросли» через забаганку їхнього творця. Тим не менше будівлі, що, здається, розпадаються, використання ламаних і обірваних ліній роблять архітектуру майстра неповторною і, безперечно, являють собою непересічне явище в сучасному мистецтві.
Музей попкультури в Сіетлі, США. Споруда ніби плавиться під сонцем, але насправді це конструкція – з металевих пластин. На її створення митця надихнула рок-музика та енергія, яку вона втілює.
«Будинок, що танцює» у Празі, Чехія. Ця будівля в чеській столиці – одна з найбільш контраверсійних робіт архітектора. Все через зухвалість, яку він мав, коли подумав про втілення ідеї двох сучасних «танцювальних» будівель, які не вписувалися б у класичний екстер’єр навколо. Ці незвичайні форми збагатили «старе місто» Праги. А ще цю будівлю називають «Фред і Джинджер» через однойменний фільм про італійських танцівників.
Концертний зал імені Волта Діснея, Лос-Анджелес, США.Від початку проєкту концертного залу до його завершення минуло 15 років. Споруда стала важливою частиною міста. На її створення Френка Гері, пристрасного моряка, надихнув вітер. Тому будівля виглядає так, ніби рухається.
Biomuseo, Панама. Це музей екології, перший проєкт архітектора у Латинській Америці. Панамські політики запросили митця реалізувати його проєкти у них, сподіваючись, що це приверне туристів та інвестиції. Яскраві кольори будівлі відображають багату природу Панами.
Музей Гуггенгайма в Більбао, Іспанія.Це музей сучасного мистецтва, який сам є мистецтвом. Ряд експертів назвали його однією з найважливіших робіт в архітектурі за останні десятиліття. Ця будівля активно приваблює туристів і буквально відродила місто. Такий економічний феномен отримав назву «ефект Більбао».
Протягом своєї тривалої кар’єри Френк Гері був удостоєний незліченних нагород. Найвища відзнака архітектури – Премія Прітцкера – була присуджена митцю в 1989 році. У 2016 році президент Барак Обама вручив архітектору найвищу цивільну нагороду США – Президентську медаль Свободи.
Ім’я каталонського архітектора Антоніо Гауді, новатора форми та одного із найяскравіших представників стилів ар-нуво та модерн в архітектурному мистецтві, відоме в усьому світі. Більшість його робіт знаходяться в Барселоні. Найвідоміше творіння – Храм Святого Сімейства.
Антоніо Гауді-і-Корнет народився 25 червня 1852 року в селянській родині в невеликому каталонському місті Реусі. Антоніо з дитинства страждав на ревматизм, що перешкоджав іграм з іншими дітьми, тому хлопець полюбив самотні прогулянки, до яких мав пристрасть усе своє подальше життя. Обмежена через хворобу рухливість загострила спостережливість майбутнього архітектора, відкрила йому світ природи, який став головним джерелом натхнення. У 1870 році Антоніо вступив до Барселонського університету на факультет архітектури. У студентські роки індивідуальність його світосприйняття виявилася досить гостро. Він ненавидів аналітичну геометрію з її прямими лініями та кутами та «мертві» теоретичні предмети. Натомість захоплювався криволінійними формами та розмаїттям живої природи, з якого потім виріс його унікальний, різноманітний за формою та кольорами стиль. Чимало часу юнак проводив у бібліотеці, докладно вивчаючи фотографії бань і мінаретів Єгипту, Марокко та Індії, які також мали вплив на його творчість. Дипломною роботою майстра став проєкт актового залу університету, що був прийнятий більшістю голосів. Тоді ж директор закладу зауважив про Антоніо: «Або геній, або божевільний». Архітектор створював дивовижні, навіть божевільні, й супервитратні проєкти, які щедро фінансував багатий промисловець-бавовняр Аузебі Ґуель, завдяки якому Гауді міг зосереджуватися на творчості, абсолютно не думаючи про гроші.
Каталонський архітектор був достатньо ексцентричною людиною з чіткими переконаннями. Він відмовлявся розмовляти іспанською мовою, розмовляв лише каталонською з підлеглими, відвідувачами і навіть із королем Іспанії, який відвідував його будівельний майданчик. У студентські роки Антоніо Гауді був справжнім денді: він модно одягався та вів досить розкутий спосіб життя. І абсолютним контрастом до цього образу є Гауді після 40 років – майже фанатичний католик, який вів чернечий спосіб життя, дотримувався суворих постів. З дитинства потерпаючи від ревматизму, архітектор проповідував здоровий спосіб життя: їв лише вегетаріанське, займався водними процедурами, обов’язково робив щоденні піші прогулянки. Від місця, де він жив, і до останнього та найвеличнішого його проєкту – Храму Святого Сімейства, було майже 4 кілометри. І цю відстань він щодня проходив пішки. Власне, усюди ходив тільки пішки, і це зрештою обернулося трагедією. 7 червня 1926 року близько 6-ої години ранку він, за звичкою, ішов до будівельного майданчику Собору Святого Сімейства і на одному зі жвавих перехресть вулиць був збитий трамваєм. Погано вдягненого старого, мабуть, сприйняли за місцевого жебрака і відвезли до лікарні для бідних, де його і розшукали робітники з майданчика. Поховали великого архітектора в склепі незавершеного й досі Собору Святого Сімейства в Барселоні.
Дитинство Антоніо Гауді пройшло біля моря. Враження про перші архітектурні досліди він проніс через усе життя. Тому всі його будинки нагадують замки з піску.
Будинок Вісенс у Барселоні був замовлений Мануелем Вісенсом, власником цегляної та плиткової фабрики (який, до речі, практично збанкрутів через це будівництво). «Будинок, з якого все почалося» – так називають це перше велике творіння каталонця. Маленькі ажурні башти фасаду нагадують марокканські та єгипетські архітектурні мотиви. В орнаментах кованих брам на вікнах та балконах використані рослинні мотиви. В інтер’єрі будинку майстерно поєднані мавританські, індуїстські, японські та європейські архітектурні традиції.
Палац Ґуель – міський будинок, замовлений промисловцем Аузебі Ґуелем. У будинку 127 колон і кожна з них унікальна – від приземлених, грибовидних у льосі, до елегантних полірованих піренейського змійовика в приймальній залі. У центрі будинку знаходиться зала з банею висотою 17,5 метрів. Тут встановлений орган унікальної конструкції. Не менш унікальними є й меблі, які також були спроєктовані Гауді.
Будинок Бальо.У цьому проєкті каталонець досягнув апогею своєї захопленості криволінійними формами та «органічними» мотивами. Покрівля викладена черепицею так, що нагадує риб’ячу луску. Сальвадор Далі з захопленням писав про цей будинок: «Це величезна, дивовижна, яскрава, переливчаста мозаїка з неперевершеною грою фарб, що іскряться, а з них проступають водні стихії».
Будинок Мілачасто називають кам’яною печерою. Гауді тут досяг сюрреалістичної атмосфери, з хвилястим фасадом, криволінійними формами та ексцентричними димарями-дзвонами. Сам Гауді про цей будинок казав: «Його форми перегукуються з контурами гір, які оточують Барселону і які можна побачити з даху цього будинку».
Храм СвятогоСімейства – кульмінація творчості Антоніо Гауді. Цю величну церкву почали будувати ще в 1882 році на пожертви віруючих. До самої смерті весь свій час архітектор присвятив цьому будівництву, відволікаючись зрідка на інші проєкти. Трагічна загибель майстра не зупинила будівництво, воно продовжується й дотепер. Грандіозність задуму можна оцінити лише з того факту, що завершення його планується лише на 2026 рік. Джордж Орвелл називав цю споруду «найогиднішою будівлею світу», а Сальвадор Далі говорив про її «страшну красу і їстівний вигляд» і наполягав, що храм треба тримати під скляним куполом. Коли останній камінь буде встановлено, Храм Святого Сімейства стане найвищою церквою світу, яка височітиме над каталонською столицею на 170 м.
Вернер Пантон – легендарний данський дизайнер і архітектор, революціонер дизайну меблів, один з найбільш передових дизайнерів XX століття.
Вернер Пантон закінчив технічну школу в Оденсе, а після і Королівську данську школу витончених мистецтв в Копенгагені. У студентські роки Пантон почав працювати в архітектурному бюро данського дизайнера Арне Якобсена. Проте більшою мірою все ж приділяв час своїм власним проектам. У 1955 році Вернер Пантон відкрив своє власне бюро в Копенгагені. Першими самостійними відомими роботами Пантона для промислового дизайну стали розроблені ним в 1955 році стільці BACHELOR CHAIR і TIVOLI CHAIR.
А вже в 1958 році він створив крісло Cone Chair. Саме це крісло прославило Пантона і стало його візитною карткою. Через рік в 1959 році було випущено крісло Heart Cone Chair як логічний розвиток задумки дизайнера. Таку назву крісло отримало через свою форми, яка нагадує форму серця. Крісло за рахунок своєї футуристичної форми відразу завоювало популярність і стало бажаним предметом інтер’єру в багатьох будинках.
Але найзнаменитішим стільцем, створеним Вернером став – Panton Chair. Концепція меблів «без ручок і ніжок» була революційною на той момент і технологічне рішення створити стілець з цільного шматка формованого пластика також не мало аналогів. Сьогодні стілець Panton Chair представлений в Музеї сучасного мистецтва на Манхеттені в Нью-Йорку.
Він приділяв особливу увагу грі кольору. При створенні своїх проектів, експериментував з такими матеріалами як пластик, органічне скло, склопластик, звичайне скло, пенорезіна, поліпропілен і синтетичні волокна.
Серед багатьох інших, надзвичайно успішних проектів Вернера Пантона були і лампи, які він створював на замовлення різних відомих фірм. У 1960 році Вернер Пантон створив лампу «Moon» з рухливими, взаємопов’язаними планками, за допомогою яких можна регулювати інтенсивність світла. У 1964 він створив лампи «Fun», які відрізнялися великою кількістю перламутрових раковин.
У 1968 він придумав лампи «Flower Pot», а в 1969 році, лампу «Ring-Leuchte», яка представляла собою кольоровий акриловий дифузор, встановлений на прямокутної пластині зі сталі. Вернер Пантон використовував свої лампи в інтер’єрах як елементи настінного і стельового декору. Пізніше він також створив лампи «Kugel-Lampe» (1969) і підвісний світильник, виконаний у футуристичному стилі «VP Globe», де сама лампа була повністю поміщена в акрилову кулю.
Пантона быльше цікавила розробка взаємодоповнюючих груп предметів меблів, проектування всього простору, а не окремих його частин. Він створював новаторські житлові приміщення, поєднуючи підлоги, стіни, меблі, освітлення і текст в єдині оригінальні і комплексні інтер’єри, які він сам називав «інтерактивними домашніми ландшафтами».
Заха Хадід – архітекторка з іншої реальності. Її стиль упізнаваний у всьому світі. Вона не намагалася вписати архітектуру в простір, а сама створювала цей простір і завжди виходила за рамки загальноприйнятого. Її космічні будівлі розкидані по всьому світу. Гонконг, Чикаго, Токіо, Дубай, Лондон. Британська архітекторка – перша жінка, що була нагороджена Притцкерівською премією (архітектурний аналог Нобеля), а також перша і єдина жінка, що отримала Королівську золоту медаль RIBA.
Заха Моххамад Хадід народилася 31 жовтня 1950 року в столиці Іраку Багдаді. Ірак тоді був закритою країною, але сім’я мала можливість подорожувати, тож дівчина з дитинства вбирала в себе культури різних країн і релігій. Вона вчилася в католицькій монастирській школі. Отримала науковий ступінь з математики в Американському Університеті в Бейруті, а потім було навчання в лондонській Школі Архітектури при Асоціації Архітектури. Дипломним проєктом архітекторки став готель на мосту, що називався «Тектонік Малевича» і був створений під впливом російського авангарду. У 1980 році Заха Хадід відкрила в Лондоні власне архітектурне бюро Zaha Hadid Architects. Вона викладала в Асоціації Архітектури та інших престижних закладах у всьому світі. Перші роки роботи далися архітекторці непросто: надто масштабні, занадто амбітні проєкти, звичайно, займали місця на конкурсах, але за їх реалізацію боялися братися. Роботи накопичувалися на папері, а замовників відштовхували впертість і непростий характер Хадід. Та згодом її роботи набули всесвітньої слави. Будинки за проєктами відомої архітекторки зведені в різних країнах світу: у Німеччині та Італії, Китаї й Азербайджані. У своїх роботах Хадід завжди намагалася вийти за рамки звичного простору. Її будови нехтують законами загальноприйнятої геометрії і володіють спотвореною перспективою. Їх об’єднує невагомість, легкість, а головне – емоція, подібно до тої, що переживає людина, опинившись у дикій природі. Сама Заха говорила: «Якщо є 360 градусів, навіщо дотримуватися класики».
Шедеври архітектури Захи Хадід дивують і зачаровують.
Центр водних видів спорту в Лондоні побудований спеціально для Олімпійських Ігор. Президент Міжнародного олімпійського комітету Жак Рогге назвав його «справжнім шедевром». Згідно із задумом автора, форми цієї будівлі імітують рух води, а плавна геометрія в сукупності з криволінійними поверхнями вирізняють її на тлі інших міських об’єктів.
Культурний Центр Гейдара Алієва в Баку, Азербайджан. Його вдосконалена форма і передові технології дизайну здатні додати старому місту сучасної атмосфери і свіжості. У структурі будівлі використовується максимально можлива кількість скла, що, з огляду на своєрідний місцевий клімат, сприяє достатній природній вентиляції всіх приміщень. У 2014 році архітектурний об’єкт визнали найкращим у світі, нагородивши премією «Design of the Year».
Музей наук Phaeno у Вольфсбурзі, Німеччина.Застигла в повітрі будівля схожа на космічний корабель. Тут немає традиційних вікон, дверей і, кажуть, навіть прямих кутів. Штучні пагорби, долини і кратери (так-так, це все всередині музею!) вписали будівлю до списку «7–и сучасних чудес світу».
Оперний театр у Гуанчжоу, Китай. У химерних формах будівлі можна побачити долини, ущелини, каньйони, зроблені з бетону, скла та сталі. А система освітлення в глядацькому залі дублює зоряне небо.
Заха Хадід також була двічі удостоєна найпрестижнішої архітектурної нагороди Великобританії – премії Стірлінга і цілого ряду нагород інших країн. У 2012 році архітекторка стала дамою-командором ордена Британської імперії.
Діана Кулик – дизайнер-кераміст, яка в своїй творчості розкриває потенціал української культури, поєднуючи стародавні етнічні традиції з сучасним культурним контекстом.
Діана родом з Полтавщини. У своїй роботі прагне до переосмислення того середовища, в якому живе. Вона ставиться до своїх творів як до часу, який може показати картину певного персонажа, події чи періоду часу.
Всі твори мистецтва Діани зроблені вручну. Вона використовує старовинні методики, які полягали в тому, щоб відчути матеріал, зробити його майже живою істотою.
Дизайнерка вірить, що кожен виріб повинен бути нащадком землі, на якій він вироблявся, свого регіону. Тож використовує лише місцеві матеріали, щоб зобразити дух українськогї майстерності, колись відомий по всій Європі.
Ось, що Діана говорить про свою роботу та творчість:
Я навчалася дизайну у звичних речах, що формують наше повсякдення. Обрала цю професію, аби на власному прикладі довести, що кераміка досі може бути професією, попри всі стереотипи, пов’язані з цим традиційним, але давно забутим ремеслом.
В роботі виникають перепони, а труднощі бувають лише у тих, у кого очі не горять.
Мій робочий день триває навіть тоді, коли звичайний день вже закінчився.
Юлія Яланжи – українська дизайнерка, художниця, співзасновниця бренду YALANZHI OBJECTS. Він підкорив різні виставки, зокрема паризький Maison & Objet.
Українська художниця народилась в Одесі. Після отримання у 2005 році технічної освіти у Одеському Національному Політехнічному Університеті, працювала декілька років у сфері дизайну. Вирішивши тісніше пов’язати своє життя з традиційними видами візуального мистецтва та предметним дизайном, отримує другу освіту. До 2013 року Юлія вивчала живопис у одеському художньому училищі ім. Грекова. З 2009 року активно приймає участь у виставках.
Зараз працює в Києві. Близько 10 років Юлія займається дизайном інтер’єрів та предметів, а також традиційним образотворчим мистецтвом. Творчі дослідження в скульптурі спонукали Яланжи створювати арт-об’єкти та інсталяції. Навесні 2017 року світ мав шанс стати свідком проекту «Клітинна практика».
2017 рік для Юлії також особливий, відколи народився бренд YALANZHI OBJECTS. Юля розпочала це зі своїм чоловіком Євгеном Мельниченком. “Клітинна практика” – це масштабна скульптурна інсталяція. Це колекція тисяч сферичних об’єктів різного розміру та діаметру. Вона зробила все, щоб заповнити виставковий простір та візуально вразити глядача.
Кулі, створені з целюлози та виготовлені в авторській техніці, надихнули художника на створення лінії елементів освітлення та скульптурних панно. Юлія керувалася ідеєю створити продукт на межі мистецтва та дизайну для клієнтів, які розуміються на мистецтві та готові інвестувати в свою нерухомість. Утилітарність цих предметів інтер’єру була зумовлена міцністю та легкістю виробів, екологічністю матеріалу та можливістю трансформувати композиції завдяки їх модульним конструкціям.
У 2020 році бренд YALANZHI OBJECTS представив нову колекцію ламп з глини, яка настільки ж екологічна і близька за сприйняттям українському споживачеві. Керамічна лінія називається колекцією Makosh, і кількість її предметів постійно зростає.
Інго Маурер – німецький промисловий дизайнер, який зробив справжню революцію в світлодизайні, створюючи об’єкти і світлові інсталяції на межі сучасного мистецтва. Його ім’я вважається одним з найбільш значущих в історії дизайну світла.
Народився 12 травня 1932 року на острові Райхенау (Боденське озеро, Німеччина). Його батько був простим рибалкою. Навчався на стенографіста, потім вступив до Мюнхена на факультет графічного дизайну, працював в друкарнях Німеччини і Швейцарії. У 1960 році Маурер поїхав до США, де працював в Нью-Йорку і Сан-Франциско в якості графічного дизайнера. У 1963 році повернувся назад в Німеччину і заснував фірму Design M, що спеціалізується на випуску світильників за його власним дизайном, яка згодом була перейменована в Ingo Maurer GmbH.
Він застосовував методи графічного дизайну до предметного, завдяки чому його проекти відразу мали великий успіх. Одна з перших його робіт, світильник Bulb 1966 року , відразу ж увійшла в постійну колекцію нью-йоркського музею сучасного мистецтва МоМА. Під брендом Ingo Maurer працює не тільки сам лідер сучасного світового дизайну, а й ціла команда художників, які поділяють його естетичні уподобання і принципи роботи (всього штат студії близько 70 осіб). На рахунку компанії десятки проектів по світловому оформленню театрів, ресторанів, фасадів, шоу-румів і т.д. Кожен має власний характер і оригінальний профіль, неординарні технічні рішення і самобутній дизайн.
У 1980 роки Інго Маурер і його команда стали першими експериментувати над створенням не просто світильників, а цілих світлових систем. У 1984 році побачила світ їх інноваційна розробка YaYaHo, що складається із взаємозамінних горизонтальних (і іноді вертикальних) елементів з галогеновими лампочками. Система мала феноменальний успіх, і Маурера запросили створити аналогічні світлові системи для виставки Lumieres je pense a vous в паризькому Центрі Помпіду, Інституту французької архітектури в Парижі, Вілли Медічі в Римі.
В кінці 1980-х Маурер вперше починає створювати світлові інсталяції, не призначені для серійного виробництва, а представляють собою штучні твори світового мистецтва. Першим досвідом стала його виставка 1989 року в Фонді сучасного мистецтва Cartier (Fondation Cartier pour l’Art Contemporain) Ingo Maurer: Lumière Hasard Réflexion. З тих пір його світильники і світлові композиції регулярно брали участь у виставках, в тому числі персональних.
Маурера називали «поетом світла», він дійсно вмів надати суто функціональним освітлювальним приладам статус арт-об’єктів. Але при цьому робив це з великим гумором. Його дизайн часто був іронічний та самоіронічний, як, наприклад, знаменита люстра Porca Miseria! 1994 року. Його нонконформізм був добрим і веселим. Ще до настання ери LЕD Маурер першим став впроваджувати світлодіоди в свої об’єкти, представивши ще в далекому 1997 році перший прототип LЕD-світильника Bellissima Brutta. З того часу він не тільки продовжував активно експериментувати з новими світловими технологіями (наприклад, випускає в 2006 році світильник на органічних світлодіодах), але і став випускати штучні колекційні об’єкти світодизайну.
Одним з найвідоміших (і самих копійованих) світильників Маурера є його люстра Zettel’z 5 1997 року, що складається з металевих тримачів та прикріплених до них листків паперу формату A5 (31 з написами і 49 чистих). Це інтерактивний об’єкт: дизайнер як би запрошував усіх взяти участь у створенні об’єкта і залишити свій запис або малюнок. Японський папір, що використовується для світильника, дуже тонкий, він добре пропускає світло і служить відмінним відбивачем, так що світло від двох лампочок виходив досить яскравим.
За останні 20 років люстра зазнала кілька модифікацій, серед яких – Zettel’z Laughing Buddha 2018, в якій Маурер і його команда віддають данину поваги китайській культурі, і Zettel’z Munari з надрукованими на аркушах літерами алфавіту з абетки Бруно Мунари (Bruno Munari) «Bruno Munari’s ABC» 1960 р.
В останні роки Маурер багато працював з японським рисовим папером і створював світильники, навіяні японською культурою і мистецтвом, зокрема, традицією виготовлення паперових ліхтариків. У цьому він був близький до іншого майстра, Ісаму Ногучі (Isamu Noguchi), і багато в чому черпав натхнення в його «світлових скульптурах» Akari Light Sculptures. Паперові абажури створювалися у співавторстві з дизайнером Дагмар Момбо (Dagmar Mombach) в її студії, а самі світильники отримали назву MaMoNouchies (абревіатура від Маурер, Момбо і Ногучі).
З кінця 1990-х рр. Інго Маурер співпрацював з Мюнхенської транспортною компанією (MVG) з модернізації мюнхенського метро. Дизайнер отримав замовлення висвітлити станцію Westfriedhof лінії U1, яка до сих пір вважається найкрасивішою в усьому метрополітені. Рік по тому було ще одне замовлення – цього разу на розробку світлового дизайну для станції Moosfeld лінії U2. Третім етапом стала реконструкція і модернізація станції Münchner Freiheit в 2009 році, а в 2011-му він виграв разом з Allmann Sattler Wappner Architects тендер на редизайн станції Marienplatz, яка відкрилася для публіки 26 жовтня 2015 року.
Світлотехніка компанії «Ingo Maurer gmbh» представлена в багатьох музеях сучасного мистецтва, отримала безліч нагород за дизайн і продається по всьому світу.
Акілле Кастільйоні – відомий італійський дизайнер і проектувальник, автор більше 150 об’єктів, а також основоположник виставки Трієнале і премії «Золотий Циркуль. Він входить в список «Найвідоміші дизайнери інтер’єру XX століття».
Акілле Кастільйоні народився 1918 р. в Мілані. Вивчав архітектуру в політехнічному університеті Мілана і в 1944 році створив конструкторське бюро зі своїми братами, Лівіо і П’єром Джакомо. Їх спільний проєкт стане одним з найбільш дотепних, елегантних і новаторських об’єднань в світі сучасного дизайну. Вони працювали за принципами, які повинні перебудувати об’єкт функції, форму і виробничий процес, і застосовували ці тези до всіх робіт, які вони виробляли. Кастильйоні описав цей процес: «Почати з нуля. Дотримуватися здорового глузду. Знати свої цілі і засоби».
З 1950 року брати Кастильйоні стають публічними дизайнерами. Перші з їхніх творів, які зробили їх знаменитими – стілець «Mezzadro» – трансформований з сидіння для трактора і стілець «Sella» – Сідло – комбінований з велосипедного сідла і чавунної півсфери. З приводу «Sella» сам Акілле Кастільйоні говорив: «Коли я телефоную, я люблю рухатися, ходити навколо телефону, але я також хотів би сидіти, але не повністю». І Sella, і Mezzadro належать, за класифікацією самого Кастильйоні, до об’єктів Ready-made, тобто до об’єктів, створеним з готових предметів повсякденного життя. Дизайнер не міняв їх зовнішній вигляд, а лише дав уже звичним предметам нове життя.
Інша група об’єктів, створених Кастильйоні, це Redesigned Objects, тобто об’єкти, які були піддані змінам, і отримали завдяки новому дизайну незвичайне рішення. До цієї групи належить складаний кавовий столик Cumano (1979), що наочно демонструє прийом Кастильйоні: він вибирає об’єкт, який існує десятиліття, іноді століття, і змінює його відповідно до нових технологій і вимогам сучасного життя. Дизайнер модернізував класичний маленький кавовий стіл і зробив його складним за допомогою введення складного з’єднання. Він також пробиває отвір в стільниці так, щоб стіл було зручно брати при перенесенні або повісити на стіну в якості декоративного елемента.
До групи Minimalist відноситься, наприклад, підлогова лампа Luminator (1955), проста, як малюнок дитини. Основа лампи – труба, яку вінчає маленька цибулина. Труба спирається на триногу з тонких ніжок. Електричний дріт йде від підстави, як хвіст. До експресіоністських об’єктів належить пилосос Spalter (1956). Брати Кастильйоні перетворили пилосос в зразок органічної скульптури. Революційна модель Spalter легко котилася по підлозі. А прикріпивши ремені, її можна було повісити на спину і тоді вже робити прибирання практично гуляючи. У дизайні пилососа Акілле і П’єр Джакомо знайшли ту магічну формулу, завдяки якій предмет виглядав технічно вражаючим, що вселяє довіру, був зручний для споживача і одночасно легко вписувався в домашнє середовище. Кастильйоні була також розроблена «RR126» аудіосистема (1965) і вважалась одним з його «експресіоністських об’єктів».
У створених Кастильйоні об’єктах напрочуд вдало поєдналися їх функціональність і оригінальний дизайн. Перш за все дизайнер виходив зі споживчих якостей предмета, вважаючи, що: «Людина, що створює виріб, значить набагато менше, ніж та користь, яку він принесе. Головне, щоб виріб був потрібний людям і вийшов доступним всім». Кастільйоне показав, що форма і функціональність, хоча і є головними складовими успішного проекту, не можуть бути єдиними інтересами дизайнера. Майстер вважав, що «завдання дизайнера в тому, щоб викликати цікавість, доставляти радість і розбурхувати почуття».
Дизайнерські ідеї Кастильйоне використовують такі фірми як: Alessi, Bernini, Brionvega, Cassina, Danese, De Padova, Flos Fontana Arte, Fusital, Ideal Standard, Interflex, Kartell, Lancia, Marcatre, Olivetti, Up & Up, Vlm, Zanotta і інші. Чотирнадцять робіт Акілле Кастільйоні виставлені в Музеї сучасного мистецтва в Нью-Йорку. Є його роботи і в музеях Лондона, Монако, Праги, Єрусалима, Гамбурга, Денвера, Цюріха та інших містах світу.
Він є володарем дев’яти нагород премії «Compasso d’Oro» і безлічі інших міжнародних призів. Крім того, його особисті виставки проходили в різних музеях усього світу. У 1956 році Кастильйоні організовують Асоціацію Промислового Дизайну. У 1957 році проводять шоу під назвою «Forme e Colori nella Casa d’Oggi» на Olmo Villa в Комо, де виставили серії своїх конструкцій.
Свій досвід він щедро передавав молодим дизайнерам: спочатку в Політехнічному інституті в Турині, в 1969 році і потім вів клас промислового дизайну в архітектурно-політехнічному університеті Мілана; був почесним членом і консультантом в Коледжі мистецтва і дизайну в Пасадені і Монтре і почесним членом факультету дизайнерів в Королівській академії мистецтв Лондона.
Спільна робота братів Кастильйоні протягом двадцяти п’яти років справила серйозний вплив на італійський дизайн. Саме вони заснували в середині століття міланську виставку «Трієнале» і Асоціацію індустріального дизайну АDI, а в 1954 році заснували премію «Золотий циркуль», яка і зараз користується стійким авторитетом у всьому світі.
