Сьогодні виповнюється 140 років від дня народження Ревуцького Дмитра Миколайовича мистецтвознавця, літературознавця, фольклориста, перекладача, одиного з основоположників українського музикознавства, зокрема лисенкознавства.

Дмитро Ревуцький народився 5 квітня (за новим стилем) 1881 р. в Іржавці. Він був первістком у сім’ї, яка пишалася своїм родом. По батькові – Миколі Гавриловичу Ревуцькому (1843-1906) – засновником династії вважали легендарного козака Петра Ревуху з коша Петра Конашевича Сагайдачного. Нащадки козака Ревухи утворили дві могутні гілки роду – західну полонізовану (аж до відомих магнатів Ржевуських) та східну православну (переважно з Полтавщини й Чернігівщини), що особливо відома представниками священицького сану. Початкову освіту Дмитро Ревуцький отримав удома, від батьків.  Потім навчався в Чернігівській (1891–1899) та Прилуцькій (1890, 1899–1900) гімназіях. З 1900 р. Дмитро Ревуцький – студент історико-філологічного факультету Київського університету, дипломна робота: “Оссіянізм у Росії” (керівник – В.Перетц).

Дмитро записався до хору Миколи Лисенка разом зі своїм товаришем Миколою Шиманським (обидва мали ліричні тенори) і проспівав у ньому два роки, був також помічником старости. М.В.Лисенко звернув увагу на талановитого юнака, його музикальність, заохочував Дмитра до творчої роботи (зберігся рукописний нотний зошит Д.Ревуцького, у якому є кілька обробок народних пісень для соло з супроводом фортепіано, зокрема пісень, записаних під Златополем на Київщині, наприклад, “Як я був богат…”, “Ой зірву я з рожі квітку” та ін.). Дружні стосунки з композитором особливо стали у пригоді, коли Дмитро привів до М.В.Лисенка свого молодшого брата Левка, і той почав вчитися у нього грі на фортепіано та початкам композиції. Ніхто тоді й гадки не мав, що з часом Дмитро Ревуцький зануриться у вивчення Лисенкової спадщини, буде видавати його твори, закладе підвалини нового наукового напряму – “лисенкознавства”. На той час у Д.Ревуцького вже була сім’я: восени 1904 р. він одружився з Катериною Миколаївною Ураловою – донькою батькового шкільного товариша з полтавської семінарії, а 1905 р. у них народився первісток – син Миколка, названий так на честь обох дідусів.

Працював викладачем словесності (1906–09) в приватній школі Ревеля (нині м. Таллінн, Естонія). Восени 1909 р. він повертається до Києва. Викладає у гімназії № 7, відомій у місті своїм проукраїнським спрямуванням. Серед численних учнів Д.Ревуцького були й два майбутні академіки – літературознавець Михайло Алєксєєв та поет Максим Рильський. Від 1918 р. Дмитро Миколайович активно долучився до будівництва української культури, реалізуючи духовний заповіт Української Громади – Драгоманова, Лисенка, Лесі Українки. Він – один з перших професорів новоствореного Музичнодраматичного інституту ім. М.Лисенка, де на театральному факультеті викладає орфоепію – правильну вимову української мови; продовжує вчителювати в київських гімназіях.

Перенести горе допомогла напружена робота над давно задуманою книгою для української школи “Українські думи та пісні історичні” (1919 р.), на сторінках якої він виклав свою мрію про виховання українського громадянина-патріота та весь свій багаторічний педагогічний досвід. Плідна праця у відділі, деканом якого була уславлена Марія Михайлівна Старицька, спонукала Дмитра Ревуцького до написання унікальної й донині книги-підручника “Живе слово. Теорія виразного читання…” (1920 р.), яку дуже високо цінували визначні діячі українського театру Лесь Курбас та Йосип Гірняк. Після трагічної звістки про вбивство на Поділлі видатного українського композитора Миколи Леонтовича у січні 1921 р. Д.Ревуцький був серед тих перших, хто на чолі з визнаним композитором Кирилом Стеценком згуртувався у Комітет пам’яті М.Д.Леонтовича. Комітет потім розрісся у знаменне для національної культури Всеукраїнське музичне товариство ім. М.Д.Леонтовича.

Шанувальник і духовний учень М.В.Лисенка, Д.Ревуцький упродовж усього життя опрацьовує його спадщину і друкує досконало прокоментовані видання творів митця. До цієї роботи він залучив молодшого брата, який редагує музичні тексти Лисенка. Д.Ревуцькому завдячуємо появу низки ґрунтовних праць; це, зокрема, надруковані у різних номерах “Етнографічного вісника” статті “Українська рогова музика”, “Андріашіада” – опера М.Лисенка”, “Було колись – на Вкраїні поле зеленіло…”, “Хорова діяльність М.Лисенка” та ін., монографії “Гулак–Артемовський і його комічна опера “Запорожець за Дунаєм” (1936), “Шевченко і народна пісня” (1938). Справжнім пам’ятником Д.М.Ревуцькому стали три випуски (1926-1929 рр.) його збірників українських народних пісень “Золоті ключі” (по 125 пісень у кожному) з коментарями академічного рівня.

1918–32 працював у Київ. Музичнодраматичному інститут ім. М.Лисенка (від 1923 – професор), де викладав орфоепіку на театральному ф-ті та власне опрацьований курс “Історія пісні”. 

Після показових судових процесів НКВС 1932 р. керівництво інституту, боячись величезного авторитету професора серед студентства, звинувачує Дмитра Миколайовича у буржуазному націоналізмі та розповсюдженні “петлюрівської ідеології” й виключає зі складу викладачів (подібне звинувачення стосувалося і вченого-музикознавця М.Грінченка). Д.Ревуцькому, на щастя, вдалося уникнути арешту; залишалася науково-дослідницька та видавнича діяльність, якій він віддався з повною силою.

Дмитрові Миколайовичу належать переклади українською мовою опер “Фауст” Ш.Гуно (й донині співають цей текст), “Викрадення з сералю” В.А.Моцарта, “Пророк” Д.Мейєрбера, “Паяци” Р.Леонкавалло, “Продана наречена” Б.Сметани, “Трьохгрошова опера” К.Вайля, “Руслан і Людмила” М.Глінки, “Алєко” С.Рахманінова (загалом до півтора десятка).

Дмитра Ревуцького поновлюють на роботі в Інституті мистецтвознавства АН УРСР, він бере активну участь у підготовці й проведенні знаменитої Республіканської наради кобзарів у квітні 1939 р., де, крім виголошення доповіді, ще й виконує народні думи та пісні, демонструє давні традиції кобзарського співу.

У вересні 1939 р. у Дмитра Миколайовича стався інсульт. І як тілько-но поліпшився стан здоров’я, Дмитро Миколайович повернувся до роботи над своєю великою монографією про М.В.Лисенка, бо наближався 100-річний ювілей класика української музики. Наближався і трагічний кінець життя Дмитра Миколайовича Ревуцького. 29 грудня 1941 р. у вже окупованому ворогом Києві, на квартиру професора було вчинено напад.

Був убитий (разом із дружиною) агентом НКВС. Ревуцькому встановлена меморіальна дошка на Прилуцькій гімназії (1997). Його ім’я внесено до реєстру “100 найвідоміших українців” (2002).

Джерела:

  1. РЕВУЦЬКИЙ ДМИТРО МИКОЛАЙОВИЧ
  2. РЕВУЦЬКИЙ ДМИТРО МИКОЛАЙОВИЧ
  3. Дмитро І Лев Ревуцькі