Вібрація свіжості й прозорості

Сьогодні відзначаємо 150 років від дня народження талановитого живописця й мистецтвознавця Ігоря Грабаря.

Роботи художника нікого не залишать байдужим. Вони вражають чистотою і яскравістю фарб і  наче випромінюють внутрішнє світло. Сучасники називали митця «людиною-оркестром». Художник, реставратор, музейний діяч, мистецтвознавець, педагог – він умів робити практично все. 

Ігор Еммануїлович Грабар народився 1871 року в Будапешті (Австро-Угорщина). Родина митця була відома на Закарпатті та в Галичині як така, що дотримувалася слов’янських ідей та вважала себе русинами. Це йшло врозріз із політикою Австро-Угорської монархії, тож, рятуючись від переслідувань, сім’я змушена була переїхати до Росії. Навчаючись у московському ліцеї, Ігор марить мистецтвом: відвідує виставки, вивчає картини Третьяковської галереї, робить копії портретів зі старовинних журналів. Мрія стати художником здійснилася в 23 роки – юнак вступає до Петербурзької академії мистецтв, де його примічає сам Ілля Рєпін. Будучи студентом, Ігор, задля знайомства зі світовим мистецтвом, відвідує Берлін, Париж, Венецію, Неаполь, Рим, Мюнхен. Повернувшись у 1901 році до Росії, почав активно малювати.

Живописні пейзажі, натюрморти майстра наскрізь просякнуті духом імпресіонізму, світяться внутрішнім світлом. Найбільше митець полюбив морозну зиму. На полотнах майстра повітря особливо прозоре, а сонячні промені виграють на гілках дерев, припорошених філігранно змальованим інеєм. Чи не найвідоміша картина І.Грабаря – «Лютнева блакить». Незважаючи на сильний мороз, художник писав цю роботу у виритій їм траншеї зі снігу, тому срібні дерева на ній тягнуться знизу до неба.

У період із 1913 по 1925 роки Ігор Грабар очолював всесвітньо відому Третьяковську галерею у Москві. Початок цієї діяльності викликав неабиякий скандальний резонанс, оскільки митець пішов проти волі, викладеної в заповіті засновника галереї Павла Третьякова стосовно недоторканності зібрання та наважився перепланувати експозицію. В основу його перепланувань лягли історико-хронологічний та монографічний принципи формування. У 1918 році Ігор Еммануїлович створив у Москві Центральні реставраційні майстерні, які очолював до 1930-го року. Саме завдяки його зусиллям були врятовані від неминучого знищення численні живописні полотна, ікони, монументальні роботи, унікальні взірці сакрального мистецтва, зокрема, розписи Андрія Рубльова.

Блискуча освіта, знання кількох європейських мов та здатність до масштабного мислення дозволили митцю створити низку фундаментальних наукових мистецтвознавчих праць. Ігор Грабар став творцем першої наукової 5-томної «Історії російського мистецтва» (1909-1914), до якої було включено розділ про «українське бароко». Проявом любові до своєї батьківщини, про яку він завжди пам’ятав, стала праця «Дерев’яне зодчество Підкарпатської Русі». У 30-і роки митець залишає громадсько-мистецьку діяльність і повністю віддається живопису,  особливу увагу приділяючи портрету («Портрет матері», «Світлана», «Портрет доньки на тлі зимового пейзажу», «Портрет сина», «Автопортрет в шубі» та інш.). Його портрети реалістичні, прописані до дрібниць.

Вже у поважному 88-річному віці митець відвідав рідне Закарпаття і подарував художній галереї Ужгорода підбірку з 50 власних творів живопису та графіки. Нині найвідоміші картини майстра зберігаються в Третьяковській картинній галереї (Москва), у музеї Санкт-Петербурга, а також у Закарпатському обласному музеї ім. Й.Бокшая (Ужгород).

Джерела:

1. https://zakarpat.brovdi.art/publication/igor-grabar-10-najcikavishih-faktiv-iz-zhittya-vidomogo-hudozhnika-muzeye-ta-mistectvoznavcya – Ігор Грабар – художник та мистецтвознавець
2. https://zakarpat.brovdi.art/khudozhnyky/myttsi-zakarpattia/grabar-igor#parentHorizontalTab1 – Грабар Ігор
3. http://ounb.km.ua/vistavki/kivshenko/index.php – Ігор Еммануїлович Грабар
4. http://poradu.pp.ua/nauka/51045-grabar-gor-emmanuyilovich-bografya-kartini-hudozhnika-z-nazvami-ckav-fakti.html – Грабар Ігор Еммануїлович. Картини художника

Налепинська-Бойчук Софія

Софія Олександрівна Налепинська-Бойчук – видатна українська художниця-графік, дружина Михайла Бойчука, за походженням французька полька.

Народилася Софія 30 липня 1884 року у місті Лодзь. Батько її був поляком, мати мала французьке походження. Мистецьку освіту здобула в художній школі Ціонглінського в Петербурзі. У 1908 році продовжила навчання у Мюнхенській художній школі. За рік виїхала до Парижа, удосконалюючи свої знання в Академії Рансона.

Саме у французькій столиці відбулася доленосна зустріч Софії з Михайлом Бойчуком. Закохалась чи не з першого погляду, і це почуття визначило її подальшу долю. Вони одружилися в Парижі. Під впливом чоловіка Софія, донька поляка і француженки, почала називати себе українкою.

У 1917 році родина Бойчуків під час революції перебралася до Києва й опинилася в епіцентрі українського державного відродження. Михайло став співзасновником Української академії мистецтв (сьогодні Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури). Займався закріпленням стародавніх фресок у Софійському соборі. Відкрив фрескові розписи Успенського собору Єлецького жіночого монастиря у Чернігові. У 1918 р. – у пари народився син Петрусь.

Софія з 1919 року була викладачкою у Миргородській школі, пропрацювала там три роки. У 1922 р. стала очільницею ксилографічної майстерні Київського інституту пластичних мистецтв. А також викладала до 1929 р. у Київському художньому інституті, де стала професоркою і заснувала школу гравюри.

Працювала в галузі станкової та книжкової графіки. Авторка живописних творів: «В. Еллан-Блакитний» (1920-і рр.), «Фабзаєць» (1925), «Мені тринадцятий минало…», «Молотьба», «На вакаціях» (усі – 1926), «Студентка», «Дівчата з книжкою», «Мелашка», «Перед наступом білих», «Голодні діти» (усі – 1927), «Викрили шкідника» (1930-і рр.), «Пацифікація Західної України» (1930), «Робітфаківки» (1931), «Виконали план», «Не дамо куркулям згноїти насіння» (обидва – 1932). Ілюструвала низку книжкових видань: “Катерина” Т.Шевченка, “Приймак” Д.Маміна-Сибіряка (1929). “Олив’яний перстень” С.Васильченка (1930), “Анна Кареніна” Л.Толстого (1935) та ін. Серед її учнів – К. Гаккебуш, В. Гнивенко, О. Рубан.

Софія Налепинська-Бойчук автор нереалізованих проектів паперових грошей та інших державних паперів доби української революції 1917–1921, які експонувалися на “Виставці сучасної української графіки” Асоціації незалежних українських митців (Львів, червень 1932): банкноти 25 карбованців з обох сторін; суд. пошлин 50 шагів, 3 гривні, 5 ескізів паперових грошей і цінних паперів.

У 1936 року Михайла Бойчука заарештували співробітники НКВС. У в’язниці вони вибили з нього “зізнання”. 13 липня 1937 року Михайла Бойчука розстріляли в Києві разом із учнями Іваном Падалкою, Василем Седляром, Іваном Липківським.

Саму Софію ув’язнили 12 червня 1937 р., таку постанову ухвалив IV відділ управління державної безпеки НКВС УРСР, який раніше загріб у свої лапи Остапа Вишню, Олеся Досвітнього, Костя Котка, Івана Лакизу, Олексу Слісаренка. Перший допит Софії відбувся в ніч її арешту. Півроку її мучили допитами, проте вона знайшла у собі сили вистояти. 6 грудня 1937 року Софію Олександрівну Налепинську-Бойчук засудили до розстрілу. Вирок виконаний 11 грудня. Нащадкам залишилася її мистецька спадщина – десятки гравюр на дереві, портретів, ілюстрацій до творів Тараса Шевченка, Степана Васильченка, Гі де Мопассана, Альфонса Доде. Реабілітували у 1988 році.

Джерела:

1. Михайло Бойчук та його школа [Текст] : Монографія / Соколюк, Людмила. – Харків : Видавець Олександр Савчук, 2014. – 386 с.
2. Софія Налепинська-Бойчук – українська мисткиня без жодної краплі української крові
3. НАЛЕПИНСЬКА-БОЙЧУК СОФІЯ
4. НАЛЕПИНСЬКА-БОЙЧУК СОФІЯ ОЛЕКСАНДРІВНА