Захоплюючий світ аніме

60 відсотків усієї світової анімації – це японське аніме!

Воно зародилося як адаптація коміксів манга для тих, хто не вміє або не хоче читати, а згодом переросло в грандіозний, масштабний шар анімаційної культури. Аніме подобається людям незалежно від їх статі і віку. Адже це безмежний світ зі своєю історією.

Слово «аніме» (скорочення від англійського animation) з’явилося порівняно нещодавно. До цього використовувався вираз «манга-ейга» («кіно-комікс»), яке і сьогодні використовують любителі аніме старшого покоління. Цей вид японської анімації зародився на початку 20 ст. Перші японські мультики були маленькі – від однієї до п’яти хвилин – і робилися вони художниками-одинаками, що намагалися відтворювати ранні винаходи американських і європейських мультиплікаторів. Основоположником традицій сучасного аніме став Осаму Тедзука, якого називають «богом аніме і манги». У 1963 році він заснував студію «Mushi Productions» і випустив свій перший аніме-серіал. Це стало початком буму аніме. Саме Осаму Тедзука запозичив у В.Діснея ідею використання великих очей персонажів для передачі емоцій. Цікаво, що чим негативніший герой, тим детальніше йому вимальовують очі. А також персонажі мультиків аніме мають виразні зачіски і гарні фігури.

У 1980-их роках аніме і манга поширилися в Японії і переживали свій так званий «Золотий вік». Перші аніме були показані і глядачам СРСР. Це були «Кіт у чоботях» та «Летючий корабель». Ви пам’ятаєте радянський мультфільм «Пригоди пінгвіненяти Лоло»? Це був спільний проєкт радянських та японських компаній, тому в якійсь мірі цей мультфільм можна вважати радянським аніме.

1990-і та 2000-і роки стали часом широкого визнання аніме за межами Японії. «Akira» і «Ghost in the Shell», що вийшли в 1995 році, вперше об’єднали традиційну анімацію і комп’ютерну графіку і здобули популярність у всьому світі. Найвідоміший у світі режисер аніме – Хаяо Міядзакі. Він є єдиним режисером аніме, який удостоївся премії Оскар. Також на 62-му фестивалі у Венеції він отримав «Золотого лева» за внесок у світове кіномистецтво.

Є аніме незвичайні. Так найдовше аніме за всю історію його розвитку – «Садзае-сан», що виходить з 1969 року і по сьогодні! У ньому більше 7 тис. серій – отже, кілька поколінь японців виросло на цьому серіалі.

Сьогодні аніме є унікальним культурним явищем, яке об’єднує як серіали для дітей (жанр кодомо) – аніме в його початковому розумінні, так і підліткові твори, часто серйозні – сьонен (аніме для хлопців), сьодзьо (аніме для дівчат) і навіть повноцінне «доросле» аніме. 

Нині аніме стало настільки популярним, що його почали випускати корейці і навіть американці.

Джерела:

1. https://sites.google.com/site/animeezonee01/home/istoria-zarodzenna-anime – Історія зародження аніме
2. http://www.lookatme.ru/flow/kino/anime/64239-istoriya-anime – Історія аніме
3. https://2x2tv.ru/blog/surprising-anime-facts/ – Цікаві факти про аніме
4. https://stewyrdeham1973.wordpress.com/2016/09/02/%D1%86%D1%96%D0%BA%D0%B0%D0%B2%D1%96-%D1%84%D0%B0%D0%BA%D1%82%D0%B8-%D0%BF%D1%80%D0%BE-%D0%B0%D0%BD%D1%96%D0%BC%D0%B5/ – Цікаве аніме

Лозовський Лесь

Лозовський Лесь (справж Олександр Кирилович) – художник-графік, учень В. Кричевського, Г. Нарбута, М. Бойчука, В. Меллера.

Народився 1900 р. у Погребищенському повіті на Київщині. Син акторки й молочаря. 1910 р. вступає до Київського вищого початкового училища й водночас пізнає ази живопису в художньому училищі, де викладав «добрий майстер» Михайло Козик. Ймовірно, за порадою останнього, Лозовський продовжує навчання у Строгановському училищі в Москві.

22 листопада 1917 року в Києві урочисто відкрито Українську академію мистецтва. Серед перших трьох учнів майстерні Г. Нарбута знаходимо ім’я Л. Лозовського (крім О. Адамської та М. Бурк). Від свого першого вчителя юнак перейняв педантично-точну манеру композиції, виробив свій лаконічно-монументальний стиль письма, створивши власний «шрифт Лозовського» (обкладинки до збірки П. Тичини «Плуг», творів С. Васильченка, численних видань альбомів нот). Водночас Л. Лозовський бере активну участь у виданні «самвидавчого» гумористичного журналу «Елеас», створивши низку акварелей, серед яких у фондах Національного художнього музею України збереглися малюнки «чим повинен бути футурист» та «Портрет моєї душі».

31 серпня 1919 року владу в Києві захопили денікінці. Не визнаючи академію за державну установу, вони виселили її із займаної будівлі. 10 березня 1920 року, в новому приміщенні у Георгіївському провулку, було відкрито Першу звітну виставку студентів академії, на яку Л. Лозовський представив станкові листи «Малахіт» та «Мементо морі» (оригінали цих творів у 1980-х роках виявив історик С. Білокінь).

У травні цього самого року, після смерті свого вчителя, Лозовський переходить до майстерні монументального мистецтва професора Михайла Бойчука. Так у творчості молодого графіка наступає новий період. Лозовський сприйняв думку Бойчука про необхідність об’єднувати елементи композиції в струнке ціле, розробляючи їх за обраною схемою. Його твори останніх двох років призначалися для книжки, їх важко уявляти в іншому контексті. Вони монументальні, з чіткою лаконічною лінією шрифту. Обкладинки книжок та журналів, створені Л. Лозовським, відзначаються ясністю побудови, красою і чіткістю шрифтів, декоративністю кольорових рішень. Найцікавішими є його обкладинки до збірок Павла Тичини «Замість кларнетів і октав» та «Соняшні кларнети» (1920).

Восени 1921 року в академії відкрилася Друга звітна виставка, на якій Л. Лозовський експонував вісім творів. Крім обкладинки до книжки Я. Тугендхольда «Французьке мистецтво XIX століття», нот до пісні «Ой на горі ромен цвіте» та трьох збірок П. Тичини, мистець виставив два станкові твори, виконані на дошці темперними фарбами: портрети Григорія Сковороди та Володимира Леніна. Рецензуючи цю виставку, критик Лев Дінцес наголосив багатогранність таланту Л. Лозовського і виявив у його творах «тендітну ніжність і разом з тим якусь особливу урочистість новгородської ікони».

Оскільки за статутом академії студенти мали право записуватися одночасно до двох професорів, Л. Лозовський, не полишаючи навчання у М. Бойчука, почав відвідувати майстерню театрального мистецтва Вадима Меллера.

Його творчість високо оцінювали мистецтвознавці 1920-х рр. М.Бурачек, Ф.Ернст, М.Голубець, Д.Зубар, Д.Чукин, А.Новак. Він вважався одним з найобдарованіших послідовників Г. Нарбута.

В ніч на 22 березня 1922 року його було задушено у власному помешканні за досі нез’ясованих обставин.

Твори експонувалися посмертно на виставках у Празі (1924, 1933) й Берліні (1933), зберігаються у Національному художньому музеї України та інших музейних і приватних зібраннях.

Джерела:

1. Лозовський Лесь
2. Лозовський Лесь
3. Невідомий Лесь Лозовський