Розвиток української анімації

Історія українського анімаційного кіно розпочалася 1927 року, коли з’явився мультик із не зовсім дитячою назвою — «Українізація», присвячений тому, що українська мова введена в користування як офіційна. У цьому ж році вийшов ще один мультик: «Казка про солом’яного бичка», знятий на Одеській кіностудії.  Уже в 1934 році на Київській фабриці «Українофільм» група молодих аніматорів під керівництвом режисерів С.Гуєцького та Є.Горбача створила перший український графічний мультиплікаційний фільм «Мурзилко в Африці». Ця стрічка розповідала про подорож казкового персонажа Мурзилка, який вирушив до Африки, щоб урятувати негреня від жорстокості й несправедливості.

Проте в наступні три десятиріччя яскравих здобутків на цьому терені не було, що пов’язано зі складними суспільно-історичними обставинами життя  українського народу. Лише в 60-х роках із відродженням української культури відбувся і подальший розвиток вітчизняної анімації. Радянські дітлахи мали змогу спостерігати пригоди знаного Микити Кожум’яки в мультику з однойменною назвою режисера Ніни Василенко.  Одна із найяскравіших мультиплікаційних картин цього періоду –  «Ведмедик і той, хто в річці живе» (1966). Саме за цю роботу «Київнаукфільм» під егідою Іполита Лазарчука отримав нагороду на чеському фестивалі «Золота туфелька». З цієї оптимістичної та переможної ноти і розпочалася нова ера української мультиплікації: через рік з’явився перший мультик зі славнозвісного циклу «Як козаки…». Зрежисував це творіння Володимир Дахно. Мультики про бравих козаків Запорозької Січі, що подорожують Європою та збирають на свої козацькі плечі пригоди — це історії, що ніколи не постаріють.  Тут були різноманітні захоплюючі розповіді про те, як козаки билися з кримськими татарами-работоргівцями, з піратами, з панщиною, з богами Олімпу, з підступним кардиналом Рішельє і навіть з самою нечистою силою.

У 1981 році вийшов мультфільм «Пластилінову ворона». Примітно, що цей геніальний мультфільм хотіли заборонити цензори як «ідеологічно безідейний», але його врятував кінорежисер Ельдар Рязанов, який показав його по ТБ всупереч забороні. Основним джерелом розвитку украінської анімації того часу став народний фольклор. Це проявилося в сюжетах творів, образах персонажів, особливостях художньої мови. Чимало творів української анімації створені на основі народних казок та легенд, зокрема «Чарівник Ох», «Івасик Телесик», «Колосок», «Кривенька качечка», «Котигорошок».

Українські мультиплікатори створили і чудові анімаційні серіали, які увійшли до золотого фонду вітчизняної мультиплікації: «Пригоди капітана Врунгеля» і «Лікар Айболить» (реж. Д.Черкаський, худ. Р. Сахалтуєв), «Аліса в Країні чудес» і «Аліса у Задзеркаллі» (реж. Є. Пружанський, худ. І.Смирнова та Г. Уманський). Одна з найвідоміших екранізацій книги Льюїса Керролла відразу ж стала культовою. Українці досі не втомлюються цитувати Алісу, Чеширського кота, королев та інших персонажів мультфільму.

У сучасному просторі перед викликами технологій не встояла й українська анімація. У 2012 році почалися зйомки першого державного тривимірного анімаційного проєкту, який мав назву «Хто боїться дядечка Бабая». Не менш цікавими є мультики «Йшов трамвай № 9», «Блукаючи поміж», «Засипає сніг дороги», «П’єса для трьох акторів» тощо. Словом, вибір для автентичного анімаційного перегляду — досить різноманітний.

Джерела:

1. Брюховецька Л. Українська анімація. – Київ: Фенікс, 2018. – 264 с.: іл.
2. https://subject.com.ua/textbook/art/10klas/84.html – Історія українського анімаційного кіно
3. http://vlasno.info/suspilstvo/8/dozvillya/item/989-ukrainska-animatsiia-zarodylasia-u-1927-rotsi-ta-populiarna-i-dosi – Українська анімація
4. https://pidru4niki.com/86806/kulturologiya/ukrayinske_animatsiyne_kino – Українське анімаційне кіно

Седляр Василь

Василь Седляр – відомий український художник 1920-1930 років, один із засновників школи українського монументального живопису. Працював у галузі книжкової графіки та декоративно-прикладного мистецтва.

Василь народився 12 квітня 1899 року на хуторі Христівка Зіньківського повіту, Полтавської губернії в родині селянина. Початкову освіту здобув у місцевій чотирирічній школі. Далі навчався у Київській художній школі. По її закінченні вступив до Української державної академії мистецтв під керівництвом Михайла Бойчука. Навчання в школі “бойчукістів” стало чи не найважливішою віхою в житті В. Ф. Седляра, збагатило його художній світ, визначило творче спрямування. В Академії розкрилися виняткові організаторські здібності майбутнього митця.

У січні 1921 р. Седляр став викладачем Межигірської керамічної школи-майстерні. За перші два роки діяльності школи було створено понад 50 зразків майолікового посуду з розписом. На виставці Межигірської художньо-керамічної школи, організованій 1923 р., експонували понад тисячу витворів. Пізніше експонати виставлялися у Празі, Берліні, Венеції, Парижі та в Москві.

Згодом Василь разом з Павленком та Падалкою відродив керамічне виробництво в Межигір’ї та створив на його базі художньо-керамічний технікум і технологічний інститут кераміки й скла. У декоративній скульптурі, у розмальованому посуді втілювалася ідея відродження національного стилю, в основі якого лежала народність. Цією ж ідеєю пройняті були й монументальні роботи, створені Михайлом Бойчуком і його учнями, де в узагальнених образах відображалися сцени сільського життя, боротьби за волю, оспівувалися споконвічні людські цінності. Живописом прикрашалися санаторії, казарми, будинки культури, театри. Простота композиції, висока майстерність, заснована на класичних зразках минулого, була доступна розумінню і викликала у глядача глибоке співчуття.

1925 року Седляр став одним із засновників Асоціації революційного мистецтва України (АРМУ). У 1926 р. Василь Седляр разом із Бойчуком поїхав у відрядження за кордон. За рік він відвідав мистецькі школи Чехословаччини, Франції та Німеччини.

Окрім викладацької діяльності Василь Теофанович ілюстрував книги, зокрема Маяковського, Франка, Шкурупія. Два роки присвятив оздобленню шевченківського “Кобзаря”. 44 ілюстрації в чорно-білих кольорах (пізніше були кольорові варіянти). Прості та глибокі водночас, такі ж як і твори Тараса Григоровича. Долучився також до стінних розписів Харківського театру (нині знищені).

• 

• 

• 

• 

• 

Власні твори митець експонував на республіканських, всесоюзних і міжнародних художніх виставках. Фахівці високо цінували його талант, популярність та вплив “бойчукістів” того часу були беззаперечними. Це викликало заздрість інших художників, та прискіпливу увагу панівної верхівки.

Партії не подобалося таке “занурення” у народну тематику. Вони вимагали від майстрів зовсім іншого підходу до вирішення художніх завдань. Поступово всі пошуки та новаторства замінялися єдиним стилем, який вимагав зображення фальшивого героїчного патосу, загального тріумфу, зображення “щасливого народу”.

Настали часи великого терору. Художників позбавили можливості реалізувати свій талант. Офіційна критика почала звинувачувати “бойчукістів” у прихильності до селянської і національної ідеї. Тож чекати арештів довелося недовго. Наприкінці вересня 1936 заґратували професора живопису Івана Падалка, у листопаді Михайла Бойчука, за ним – Василя Седляра. Їх звинуватили в “ідеологічній диверсії”, що прирівнювалося до політичного криміналу, а також пригадали виїзд за кордон, і додали до справи обвинувачення у шпигунстві та участі в контрреволюційний організації.

13 липня 1937 року Седляр, Бойчук та Падалка були страчені як “вороги народу” органами НКВД СРСР. Реабілітації довелося чекати довгих 30 років. Та лише в 1980-х роках відкрилася страшна правда про криваві розправи 1937-1941 років. Зокрема і про розстріли у Биківнянському лісі. Мабуть, саме там, серед тисяч жертв, і є безіменна могила Василя Седляра.

Джерела:

1. Михайло Бойчук та його школа [Текст] : Монографія / Соколюк, Людмила. – Харків : Видавець Олександр Савчук, 2014. – 386 с.
2. Василь Седляр – найвидатніший послідовник школи Бойчука
3. Седляр Василь Феофанович
4. Воскресіння Василя Седляра. Твори розстріляного художника повертаються до українців