Гавриленко Григорій

Григорiй Іванович Гавриленко – український художник, графік, майстер книжкової ілюстрації. Відомий представник українського нонконформізму. Член Спілки художників України (1960). Оформив і проілюстрував понад 30 видань.

Народився 7 липня у с. Холопкове (нині Перемога) поблизу Глухова на Сумщині у заможній селянській родині. Після розкуркулення 1930 року Гавриленкам вдалося втекти до Грузії, але їх знайшли та повернули, відправивши батька до табору. Згодом родина переїздить до Глухова.

1945–1949 рр. навчається у Київській художній середній школі ім. Т. Г. Шевченка. Одним з викладачів Гавриленка був Володимир Бондаренко, учень Федора Кричевського. 1949–1955 рр. навчається на графічному факультеті Київського державного художнього інституту. Педагог з фаху – Іларіон Плещинський. Дипломною роботою Гавриленка стало оформлення повісті В. Короленка «Сліпий музикант». Після закінчення інституту певний час живе та працює у селі поблизу Корсунь-Шевченківського, заробляючи оформленням книжок для київських видавництв. Зокрема, створює ілюстрації до творів М. Стельмаха «В їжаковім вітряку» (1957), Л. Первомайського «Казка про Івана Голика» (1958), збірки оповідань «Діти миру» (1958).

З 1955 р. бере участь у республіканських і всесоюзних виставках, експонуючи книжкові ілюстрації, рисунки, акварель, живопис. Пізніше представляє свої твори на зарубіжних виставках, зокрема у Польщі, Чехословаччині, Нідерландах, Португалії. Наприкінці 1950-х переїздить до Києва. Починає викладати у Київському державному художньому інституті, однак невдовзі Гавриленка звільняють з ідеологічних причин. Протестуючи проти цього рішення, інститут залишає викладач і друг художника Георгій Якутович.

Активно працює у галузі книжкової графіки. Зокрема у 1960-х Гавриленко працює над ілюстраціями до творів С. Коваліва «Світ учить розуму» (1960), М. Бажана «Чотири оповідання про надію» (1967), збірки оповідань Є. Гуцала «У лелечому селі» (1969) та ін. 1961 р. Виконує ілюстрації до повісті Панаса Мирного «Чіпка», які зазнали різкої критики. 1963 р. виходить друком ювілейне видання «Кобзаря» Т. Шевченка, до якого увійшли три ілюстрації Гавриленка – ліногравюри «Катерина», «Перебендя» та «Садок вишневий коло хати».

1965 р.  виходить друком збірка творів Данте «Vita Nova» з ілюстраціями Гавриленка. У процесі роботи художник створює велику кількість рисунків пером, у яких намагається відшукати ідеальні образи Данте та Беатріче. Тут він чи не вперше застосовує нову графічну манеру — так звану сітку, — накладаючи штрихи, що перетинаються, під кутом 45 градусів і доповнюючи їх горизонтальними та вертикальними лініями.

1966 р. оформлює ювілейне видання поеми Шота Руставелі «Витязь в тигровій шкурі». Закінчує програмний твір «Дві жінки в природі», розпочатий минулого року. 1967 р. пише «Образ дівчини», розпочинає роботу над полотном «Пляж», завершеним у 1979 році. Обидва твори є виразними зразками наскрізних, головних тем творчості художника, які він втілює впродовж усього життя. 1968 р. у видавництві «Мистецтво» виходить альбом творів Гавриленка, до якого увійшли акварелі та рисунки, створені у 1964–1966 роках.

У 1970-ті роки вибране коло інтелектуального та духовного спілкування художника складали видатні сучасники — художник Валерій Ламах, композитор Валентин Сильвестров, поет Геннадій Айгі, кінорежисер Сергій Параджанов, мистецтвознавець Ганна Заварова.

1972–1973 рр. працює над «Сюїтою, навіяною лірикою О. С. Пушкіна», що складається з п’яти акварелей, та над серією «Пошуки пушкінських жіночих образів», до якої увійшло вісім аркушів тушшю. 1974 р. у київському Будинку вчених проходить перша персональна виставка «Пушкін у творчості Григорія Гавриленка» (до 175-річчя від дня народження поета). 1979 р. виходить друком збірка «Доробок» М. Бажана в оформленні Гавриленка. До видання увійшли 19 ілюстрацій, виконаних у техніці ліногравюри. Паралельно працює над естампами за мотивами російських народних казок та диптихом «Михайлівське» (1980–1982).

1980 р. проходять камерні персональні виставки у Києві та Львові, де художник представляє друковану графіку за мотивами російських народних казок. 1981 р. створює велику серію абстрактних акварелей. 1982 р. створює серію пастелей, у яких реальні враження від конкретних краєвидів трансформуються в універсальні абстрактні образи. В останні роки життя багато працював у техніці кольорової ліногравюри.

• 

• 

Джерела:

1. Гавриленко Григорій
2. Гавриленко Григорій Іванович
3. ГАВРИЛЕНКО ГРИГОРІЙ
4. Художник Григорiй Гавриленко

“Фантазія – джерело мистецьких див”

Сьогодні виповнюється 275 років від дня народження Франсіско Хосе де Гойї видатного іспанського живописця і графіка. 

Франсіско Хосе де Гойя народився 30 березня 1746 у місті Фуендетодос, що в провінції Сарагоса. Він походив з родини ремісника-позолотника. У віці 14 років Франсіско вступив на навчання до художника Хосе Лухана у Сарагосі, пізніше, переховуючись від інквізиції та переїхавши у Мадрид, навчався у Антона Рафаеля Менгса, художника, популярного при іспанському королівському дворі. Гойя намагався вступити до Королівської академії художніх мистецтв у 1763 та 1766 роках, але йому було відмовлено у вступі.

У 1771 році, переїхавши до Італії, Франсіско виборов друге місце в художньому конкурсі, організованому містом Парма. Пізніше цього ж року він повернувся до Сарагоси, де намалював фрески в кількох храмах міста. Він навчався у Франсіско Байєу-і-Субіас і у його малюнках почали з’являтись ознаки витонченої тональності, які пізніше зробили його відомим.

У 1774 році Гойя одружився. Цей шлюб та членство (з 1765 року) у Королівській академії художніх мистецтв допомогли йому отримати замовлення від Королівської гобеленової майстерні. Там, протягом п’яти років, він створив 42 зразки (картони), багато з яких були використані, щоб декорувати голі кам’яні стіни в новозбудованих резиденціях іспанських монархів. Це привернуло до його художнього таланту увагу королівського двору. Він також намалював полотна для вівтаря в церкві San Francisco El Grande, що призвело до його призначення членом Королівської академії художніх мистецтв.

Гойя створює безліч історичних і жанрових картин, малюнків і картонів для Королівської мануфактури Санта Барбара у Мадриді. Його картони відрізнялися надзвичайним різноманітністю, багатством фантазії, оригінальністю задумів і майстерністю виконання. Цей декоративний у своїй основі живопис, зображував вуличні сценки, святкування, прогулянки, ігри міської молоді, художник збагатив новими композиціями, укрупненням фігур, барвистістю колористичних знахідок, безпосереднім відчуттям національного життя, сприйнятої ним як би зсередини: «Сніданок на березі Мансанарес» (1776), «Маха і її шанувальники» (1777), «Парасолька» (1777), «Сліпий гітарист» (1778 ), «Продавець посуду» (1779), «Гра в Пелота» (1779), «Поранений муляр» (1786), «Сільська весілля», (1787), «Травневий свято в долині Сан Ісідоро», 1788), «Гра в піжмурки »(1791).
Одночасно з роботою для королівської мануфактури Гойя пише численні портрети. Серед них – «Карл III на полюванні» (бл. 1782), «Прем’єр-міністр граф Флорідабланка» (1783), «Маркіза Ганна Понтехос (бл. 1787),« Сім’я герцога Осуна »(1787).

Після смерті Карлоса ІІІ у 1788 році та революції у Франції в 1789 році, під час царювання Карлоса IV, Гойя досяг вершин своєї популярності серед королівського оточення: у 1786 році він був призначений художником при дворі Карлоса ІІІ, а у 1789 році — художником при дворі Карлоса IV.   У 1799 році його призначено Першим придворним художником. У той же час митець страждав від важкого захворювання, що почалося посередині його творчої кар’єри. Хвороба вплинула на його творчість як на ранньому, так і на пізньому етапі. Як художник він дуже залежав від зору, і тому втрата останнього спричинила за собою серйозний психологічний стрес — протягом багатьох місяців Гойя не міг творити взагалі. Він намагався навчати учнів живопису, але повинен був залишити цю діяльність через нездатність ефективно передати власні навички учням. Згодом художник поринув у свій внут­рішній світ. Якщо його ранній стиль малювання концентрувався в світлих, ліричних композиціях, то ближче до кінця життя багато які з написаних ним картин були в темних тонах, мали похмурі та жахливі сюжети.

Нове бачення художником дійсності, його критичний підхід до неї знаходять також вираз у невеликих композиціях – «Суд інквізиції», «Дім божевільних», «Процесія флагеллантів» (1790 роки). У 1800 році Гойя створив «Портрет королівської сім’ї». Вступивший на престол Карл IV з дружиною, дітьми та близькими зображений з великою реалістичною вірогідністю.

У будь-якому разі, незважаючи на фізичні страждання, Гойя продовжував творити до останніх днів життя. Він продовжував неперервно працювати над портретами, картинами, літографіями та іншими творами. Переживши страшні роки окупації країни наполеонівськими військами, опинившись свідком звірячих розправ інтервентів з мирним населенням, майстер створив справді трагічні твори – «Повстання 2 травня на Пуерта дель Соль» і «Розстріл у ніч з 2 на 3 травня 1808» (1808-1814). У 1810 році Гойя створює графічний цикл, присвячений тореадорам під назвою «Тореадорство з часів Сіда», що складається з 30 аркушів. Наступний цикл, «Прислів’я», що складається з 18 аркушів, був своєрідним продовженням «Капрічос». Війна з Наполеоном закінчується ганебною поразкою. Пристрасний патріот, Гойя відгукується на це ще однією серією офортів – «Лиха війни», створеної в 1810-1815 роках на 80 аркушах. Разом з тим у картинах, написаних у цей час: «Похорон сардінкі», серія офортів «Тавромахія», – Гойя зберіг властивий йому динамізм, чітке композиційне рішення, любов до життя.

Щоб ізолюватися від людей, Гойя купив будинок біля Мансанареса, який став відомий як «Будинок глухого». Саме там він створив свої «Чорні картини». Між 1820 і 1823 роками Гойя прикрасив 2 найбільших кімнати цього будинку серією 14­ картин, які отримали назву «чорних» за свій похмурий колорит і сюжети, що навівають спогади про нічні кошмари. Ці твори не мають аналогів у стародавньому живописі. Деякі з них написані на релігійні, інші на міфологічні сюжети — як, наприклад, «Сатурн, який пожирає своїх дітей». Втім, здебільшого це трагічні породження фантазії художника. Для цих сцен характерна сувора і відважна манера послання; все в них нагадує про смерть і марність людського життя. «Чорні картини» прикрашали стіни «Будинку глухого» до 1870­ років, після чого їх придбав барон Еміль Ерлангер, німецький банкір і колекціонер живопису. Картини перенесли зі стін на полотно і виставили в 1878 році в Парижі. У 1881 році вони були подаровані мадридському музею Прадо.

Неспокійний та незадоволений, у травні 1824 року Гойя виїхав з Іспанії до Франції. Він оселився в Бордо. Під час свого доб­ровільного вигнання він малював портрети своїх друзів-емігрантів, оволодів новою тоді технікою літографії (серія «Бордоські бики», 1826), створив повну оптимізму картину «Молочниця із Бордо» (1827—1828, Прадо). У цей час вплив Гойї на художню культуру починає набувати загальноєвропейського значення. Повернувся Гойя до Іспанії у 1826 році після чергового періоду хвороб. Незважаючи на теплий прийом, він знову поїхав у Бордо, де й помер в 1828 році у 82-­річному віці.

Джерела:

1. Франсіско Гойя
2. ГОЙЯ І ЙОГО «БУДИНОК ГЛУХОГО»

Найкраща сучасна українська анімація

У сучасній українській мультиплікації відомим є ім’я київського режисера й художника-постановника Олександра Шмигуна, роботи якого були відзначені на багатьох міжнародних фестивалях анімаційних фільмів. Так Олександр був лауреатом XII Міжнародного фестивалю «Крок», лауреатом фестивалю «Відкрита ніч-2005», призером XV кінофоруму «Золотий витязь», призер ХІІ Міжнародного фестивалю анімаційних фільмів у Севастополі, учасником конкурсної програми фестивалю в Тампере (Фінляндія).

Олександр Шмигун народився в 1980 році в Україні. Після закінчення Київського національного університету культури і мистецтв працював на державній студії анімації «Укранімафільм» режисером і сценаристом. Працював деякий час за кордоном на запрошення іноземних компаній – розробників комп’ютерних ігор. Працював у Швеції, але без рідного повітря почав задихатися – і повернувся на Батьківщину: «Набагато цікавіше жити і дихати тим повітрям, яке я розумію. Набагато цікавіше знімати для тих людей, з якими я розмовляю однією і тією самою духовною мовою. Тут моє все». Олександр Шмигун створює мультфільми для дорослих.

Його філософська «П’єса для трьох акторів»говорить про те, яким злагодженим і органічним може бути виступ ляльок під керівництвом майстра своєї справи. Однак іноді в грі відбуваються збої, на які не можна вплинути. Що ж це – помилка або непідвладне явище? Проводиться паралель із життєвими ситуаціями, коли трапляється щось неминуче, що не піддається контролю – і з цим нічого не поробиш. Ця анімаційна стрічка відзначена на фестивалі в Сан-Паулу (Бразилія), на кінофестивалі у Сопоті (Польща), отримала приз за найкращий анімаційний експериментальний фільм на «АртФілмі» (Словаччина) та перший приз за короткий фільм на Фестивалі ла віла Валладолід (Іспанія). 

Цікавою вийшов і анімаційний фільм «О, Париже!»  про здійснення, хоч і наприкінці життя, заповітної мрії.

Головна героїня фільму — літня жінка, яка все життя мріяла побачити французьку столицю. Вона збирала статуетки Ейфелевої вежі, зберігала листівки й фото із зображенням паризьких вуличок та пейзажів. І ось нарешті на схилі життєвих років вона має квиток, що допоможе їй відправитися в місто мрії. Мультфільм «О, Париже!» був створений на базі студії «Укранімафільм». Олександр впевнений, що на цю студію та на українську анімацію чекає світле майбутнє. Адже тут було знято найкращі українські анімаційні фільми, працювала плеяда талановитих режисерів і художників, і тут є чудова технічна база, яка дає змогу зняти своє кіно, реалізувати свої ідеї. А талановитої молоді у нас вистачає.

Джерела:

1. http://uaanimateka.blogspot.com/2013/11/blog-post_751.html – Шмигун Олександр
2. http://kreschatic.kiev.ua/ua/3665/art/1268243400.html – Олександр Шмигун: «Глядача потрібно любити і поважати»
3. https://www.comboplayer.ru/videos/view/o-parizh-ukraina-2010 – Мультфільм «О, Париже!»

Метр української анімації

Відомий український художник-аніматор і режисер Євген Сивокінь віддав багато творчих років улюбленій справі створення мультфільмів. Його роботи зроблені в різній техніці – мальовані, комп’ютерні, із сипучих матеріалів, пластиліну. Багато мультиків митця представляли українську анімацію на різних внутрішніх і міжнародних фестивалях – в Болгарії, Польщі, Японії, Хорватії, Франції, Італії, Португалії, Греції, Німеччині та інших країнах і  були відзначені призами та дипломами.

Євген Якович Сивокінь народився 7 травня 1937 року в родині архітектора. Його захоплення мультфільмами почалося ще в дитинстві, а малювати хлопчик почав практично тоді ж, коли почав читати. Закінчивши графічний факультет Київського державного художнього інституту, почав працювати на студії «Київнаукфільм», потім — на студії «Укранімафільм». Майстер працював у художній анімації як художник, режисер, сценарист (робота у понад 50 мультфільмах).  Як художник-мультиплікатор брав участь у створенні фільмів: «Пригоди Перця», «Непосида, М’якуш і Нетак», «Мишко + Машка», «Микита Кожум’яка», «Колумб пристає до берега», «Як козаки куліш варили», «Пригоди козака Енея», «Була у слона мрія», «Парасолька і автомобіль», «Компромікс» та ін.  Як режисер створив більше 20 анімаційних стрічок, серед яких: «Людина і слово» (1972) — приз на БКФ в Баку, диплом МКФ у Загребі, «Ненаписаний лист» (1985) — диплом на МКФ у Франції, Японії, «Вікно» (1987) — номінація на премію «Ніка».

2006-го року анімаційна стрічка «Засипле сніг дороги…» отримала нагороду на Міжнародному фестивалі короткометражного кіно в Клермон-Феррані у Франції та на Міжнародному кінофестівалі в Дебріо в Італії.  Журі його роботу розцінило як оригінальну і складну за виконанням. Фільм знятий із застосуванням техніки піску. Євген Сивокінь вважає цей свій мультфільм найбільш відвертим, адже він заснований на особистих почуттях та набутому досвіді. Це філософський мультфільм, фільм-ностальгія, фільм-спогад. Наші спогади зберігаються в пам’яті певними шарами, часом їх «засипає сніг», натомість з’являються все нові й нові. Звідси і сценарій: літня людина згадує прожите життя, і поступово в пам’яті спливають якісь епізоди… За роботу над цією стрічкою режисер став лауреатом Мистецької премії «Київ» імені Івана Миколайчука.

Євген Сивокінь також брав участь у створенні серіалу «Моя країна – Україна». Кожна серія цієї стрічки «проходила» через нього – майстер був тут редактор і консультант. Євген Якович активно займався педагогічною діяльністю, вкладаючи набуті знання в талановиту молодь – майбутнє української анімації. Викладав на кафедрі кінорежисури та кінодраматургії Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. Був доцентом.

До останнього режисер навчав своїх студентів різних технік анімації, та переваги надавав саме мальованому мистецтву: « Вірю, що художники награються в комп’ютерні технології і повернуться до ручної праці. У мене навіть зі студентами виникають суперечки, коли вони кажуть: мовляв, натисну кілька клавіш – і комп’ютер зробить усе. Нічого він не зробить – це лише машина. Ідеальний варіант, коли художник добре володіє комп’ютерною технологією, але разом із тим залишається чудовим майстром».

Джерела:

1. https://kino-teatr.ua/uk/person/sivokn-vgen-21607.phtml – Євген Сивокінь
2. http://uartlib.org/ukrayinski-hudozhniki/syvokin-yevgen/ – Євген Сивокінь
3. http://www.ukrkino.com.ua/people/?id=7817 – Персоналії. Сивокінь Євген
4. https://ukurier.gov.ua/uk/articles/rezhiser-animator-yevgen-sivokinyaksho-pobachu-sho/ – Режисер-аніматор Євген Сивокінь

Адамович Сергій

Сергій Тадейович Адамович — художник, графік, Заслужений діяч мистецтв України (1985), Член Національної спілки художників України (1950). Його ім’я належить до плеяди тих молодих зухвалих митців, чиї книжкові ілюстрації кінця 50-х – початку 70-х привели до оновлення і справжнього тріумфу української графіки.

Адамович Сергій Тадейович народився 2 квітня 1922 р. у с. Рубіжне (тепер у складі м. Лисичанськ) в робітничій родині. Під час Другої світової війни Адамович воював на Західному, Південно-Західному та Прибалтійському фронтах; у хвилини затишшя малював картини. Був тяжко поранений на фронті, став інвалідом. 1950 р. закінчив живописний факультет Київського художнього інституту (тепер — Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури) у О. Шовкуненка).

Працював в галузі книжкової та станкової графіки. Композиції, виконані у різних жанрах (фігуральні композиції, пейзажі), різноманітними техніками (ліногравюра, монотопія, автолітографія, офорт), свідчать про постійний творчий пошук.

Перша персональна виставка С. Адамовича відбулася 1944 у м. Самарканді (тепер — Узбекистан). Її основою стали твори, написані на фронті.

У графіці Адамовича відчутний вплив живопису. Художник мислить як живописець, тому активно включає у свої графічні твори колір та його декоративні можливості, постійно шукає нові засоби створення образів. Зокрема, він одним із перших, ще наприкінці 1950-х, звертається до ліногравюри в створенні ілюстрацій – а у 1960-ті лінорит вже стає улюбленою технікою українських книжкових ілюстраторів.

Як наслідок творчих пошуків Сергія Адамовича виник цикл ілюстрацій до повісті Ольги Кобилянської «Земля», що приніс художнику справжній успіх і визнання. Книга видавництва «Дніпро» вийшла 1960-го як подарункове видання до Декади української літератури і мистецтва у Москві, а 1971-го її перевидали з деякими правками та доповненнями ілюстративного ряду.

Гарна робота молодого митця не залишилась непоміченою, і у 1961 р. на третьому Всесоюзному конкурсі художнього оформлення книг була удостоєна диплома І ступеня і отримала схвальну оцінку. І досі ілюстрації до повісті Ольги Кобилянської «Земля» вважаються одними з кращих робіт у творчості Сергія Адамовича.

Ілюстрації до видань творів художньої літератури:

• повісті І. Франка «Борислав сміється» (1952);
• поем Т. Шевченка «Сова», «І мертвим, і живим…» (обидві — 1954) та «Наймичка» (1955), видання поеми «Гайдамаки» латиською мовою (1964);
• роману Ф. Достоєвського «Злочин і кара» (1957);
• книги М. Коцюбинського «Вибрані твори» (1958)
• роману О. Кобилянської «Земля» (1960, 1971);
• повістей М. Гоголя «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1961);
• повістей М. Шолохова «Доля людини» (1968) і «Вони воювали за Батьківщину» (1975);
• роману М. Стельмаха «Кров людська — не водиця» (1971);
• «Поезій» В. Маяковського (1967);
• «Ста поезій» Ш. Петефі (1973).

Станкова графіка представлена серіями естампів: «Африка буде вільною» (1961), «Дореволюційний Донбас» (1962), «Новий Донбас» (1967-1984), «Завжди разом» (1965), «Латиські рибалки», «Дорогами Великої Вітчизняної війни (1984 – 1985), «Гнізда лелек» (1987), «Козацькі вежі» (1989-1991). Пейзажам С. Адамовича властиве широке поетичне узагальнення – «Верховина», «Донецький краєвид», «Україна Гоголя», «Зима в Карпатах», «Вишенька», «Яблуня», «Дуб», «Липа Тараса Шевченка».

Роботи Адамовича експонувалися на понад 50 міжнародних, всесоюзних, республіканських і персональних виставках. Твори зберігаються у Національному художньому музеї та інших музеях України, а також за кордоном (у США, Канаді, РФ та інших країнах).

Джерела:

1. Графіка Сергія Адамовича [Текст] : Нарис / Владич, Леонід Володимирович ; Під ред. Л.І.Масловської; Худож. С.Т.Адамович. – К. : Мистецтво, 1977. – 96 с.
2. Адамович Сергій Тадейович
3. «Книжковий організм» Сергія Адамовича в ілюстраціях до «Землі» Ольги Кобилянської
4. Адамович Сергій Тадейович

Сучасний театр – експеримент над формою і змістом

Сьогодні, 27 березня, відзначається Всесвітній день театру. За легендою прем’єра першої театральної вистави в Стародавньому Римі відбулася саме цього дня.

Театр – одне з найдавніших культурних явищ, та сьогодні цей вид мистецтва постає перед глядачем оновленим. Театр переживає емансипативні процеси у своєму ставленні до форми й змісту і поєднує в собі мистецтво гри, витривалості, акробатики та шаленої фантазії. Сучасний театр часто шокує, провокує, виводить людину із зони комфорту. Це певний спосіб розмови про світ, про людину та про те, що їй болить.

Сьогодні ми розкажемо про найнезвичайніші театри світу, що захоплюють і дивують своїх глядачів.

«Театр на воді».  Ця мистецька принада прихована в австрійській провінції Брегенць. Щороку містечко з населенням у неповні 30 тисяч осіб оживає і перетворюється на феєричний майданчик мистецтв. Родзинкою фестивалю є плавуча сцена, розташована на мальовничому березі Боденського озера. «Театр на воді» – один із найвідоміших у світі. Він став популярним завдяки найбільш ефектним декораціям, які розташовують у воді — велетенська Статуя свободи, такі ж меблі або інші предмети, на тлі яких актори виглядають ліліпутами. Однією з найяскравіших декорацій була сцена у вигляді відкритої книги, яку роздивляється скелет людини.

У повітрі акторам теж є чим здивувати публіку. Паризький театр «Пасажири» вважається найбільш небезпечним. Актори виступають на вертикальній сцені. Нею слугують багатоповерхівки, баштові крани, промислові сміттєзвалища, закинуті заводи. Замість декорацій використовуються троси, сітки, будівельні риштування. У народі артистів вже охрестили «тими, що вміють літати». Просто неба вони вражають міксом цирку, сучасного танцю, акробатики та мистецтва Мельпомени. 

У швейцарському місті Ротвік знаходиться театр «Дальхалла», облаштований посеред лісу, в колишньому вапняковому кар’єрі на глибині 60 метрів. Поряд зі сценою утворилося озеро з питною водою, яке використовують як природну декорацію. Навколо сцени – триярусна стіна кар’єру, що блищить під світлом прожекторів. Місця для глядачів облаштовані на одному зі схилів просто неба. Найяскравіші шоу починаються в театрі, коли сутеніє. У світлі софітів та при відблисках від дзеркальної поверхні озера найвідоміші вистави світу виглядають по-особливому. Додає родзинки цій місцині й ідеальна акустика – тут майже відсутнє відлуння.

Людину завжди вабить неможливе – тож маємо і підводний театр. Ідея створити такий театр виникла в російського режисера Олександра Куранова. 2004 року колектив «Прозорий світ» уперше показав повноцінну підводну виставу й гучно заявив про себе. Нині в скарбничці незвичайних артистів уже кількадесят вистав. Театр поєднує в собі екстремальне підводне плавання і традиційний балет. Занурюються артисти на глибину в 6 метрів без спорядження. А взагалі вистава може тривати півтори години.

В Україні сьогодні театр також шукає нові можливості у вираженні форми й змісту. Не позичати сучасності київському театру «Чорний квадрат». Це поки єдиний в Україні театр імпровізації, де вистави побудовані за принципом живої акторської гри. Безпосередню участь у виставах беруть і глядачі – тож ні глядачі, ні навіть актори не знають, чим усе завершиться. З 2011 року в Києві працює театр тіней «Teulis». Актори виступають за напівпрозорим екраном, відтворюючи постановку виключно за рахунок рухів тіла. Завдяки пластиці та гнучкості створюють фігури, образи людей, предмети, передають дію та емоції. У цьому театрі майже не використовуються декорації. Є в Україні і підземний театр «Тео», облаштований в Одесі в підвалі будівлі 19 ст. Раніше приміщення використовували як льох та місце зібрань таємних товариств. Тут також демонструватимуть записи кращих світових вистав та обговорюватимуть їх із глядачем. Сучасний український театр не боїться порушувати гострі, болючі теми. Вистави театрів «Мізантроп», «Дикий театр», постановки Стаса Жиркова – є новаторськими, у яких можна знайти відповіді на найбільш хвилюючі питання часу.

Джерела:

1. https://gazeta.ua/articles/culture/_dlya-postanovki-potribni-kishki-yaziki-i-kilka-litriv-krovi-top10-nezvichajnih-teatriv-18-/810757  – Незвичайні театри
2. https://www.prostir.ua/?news=suchasnyj-teatr-tse-tvorcho-sotsialna-terapiya-hudozhnya-kerivnytsya-teatru-studiji-11-vlada-bilozorenko – Сучасний театр – це творчо-соціальна терапія
3. https://www.5.ua/kultura/naiprykolnishi-teatry-svitu-166935.html – Найдивовижніші театри світу
4. https://afisha.24tv.ua/karantin_v_ukrayini_usi_skasovani_ta_pereneseni_kontserti_ta_vistavi_n1296389 – Сучасні українські театри

Творець пластилінового світу

Одним із найвідоміших і найактивніших українських мультиплікаторів сьогодення є Степан Коваль, лауреат Національної премії ім. Т.Шевченка та Срібного Ведмедя Берлінського кінофестивалю. Значна частина творчості митця – анімації, створені в пластиліновій техніці, за що режисера називають «пластиліновим генієм».

Степан Миколайович Коваль народився 18 липня 1965 року в місті Новомосковську Дніпропетровської області. Закінчив архітектурний факультет Київської академії мистецтв і факультет анімаційного кіно театрального інституту ім. І.Карпенка-Карого. У 2005 році митець створив власну анімаційну студію «Новаторфільм», двері якої відкриті для молодих та перспективних творчих людей. Упродовж останніх років фільми Степана Коваля презентували Україну майже на півсотні престижних міжнародних кінофорумах.

Його короткометражна стрічка «Йшов трамвай 9-й номер» відзначена першим (і допоки останнім) в історії українського кінематографу Срібним Ведмедем Берлінале, одного з 3-х найпрестижніших фестивалів світу. Це 10-хвилинний мультфільм про наше життя-буття: забитий пластиліновими співвітчизниками трамвай рухається в невідомому напрямку. А у вагоні вирує життя: хтось переказує останній епізод серіалу, хтось згадує роки бойові… Люди загрузли у своєму побуті й уже навіть не думають про інше, світле життя. 

Після створення цього мультфільму до режисера почали активно звертатися з проханнями  створити рекламні ролики з пластиліну, приходили запрошення з інших країн взяти участь у проєктах. Та крім пластилінових Степан Коваль створював і тривимірні фільми, і мальовані. У творчому доробку майстра також мультфільми «Це ми!», «Ріпка», «2-2-2», «Злидні», «Бійка за печиво», «Глинька», «Стати твердим», «Моя країна ‑ Україна», «Професіонали» та ін. Режисер створив і кліп до «Щедрика» Олега Скрипки, який справив справжній фурор. У ньому один персонаж був мальований, а всі інші – дерев’яні ляльки. Це був експеримент з технологіями.

У 2009 році Степан Коваль згуртував команду молодих ентузіастів, професіоналів кіно, разом з якими започаткував амбітний багатосерійний проєкт «Моя країна – Україна». Це 26 коротких непересічних сюжетів, у яких розповідається про історію українських міст, сіл, місцевостей, а також про народні звичаї, видатних історичних персон тощо: від кримського міста Саки до села Легедзине на Черкащині, від міста Борщів на Львівщині до Чорного озера на Кіровоградщині, від київської історії про «Чашу Ярослава» до легенд і міфів про українську писанку… У проєкті історичні факти, легенди й казки були поєднані в єдине ціле під назвою «фільм». Автори вводять у свої історії образи мандрівників по країні Сашка Лірника та Кота (якого в українському фольклорі звати Кіт-воркіт). Є в цьому циклі міні-фільми: «Умань», «Петриківка», «Чорне озеро», «Сонячний камінь», «Писанкова історія».  У «Казочці про місто Борщів» глядачі дізнаються, як у кожної господарки з’явився свій оригінальний рецепт борщу. На весь серіал пішла сила-силенна пластиліну. Кілька разів з Іспанії приганяли міні-автобуси, ущерть заповнені пластиліном. Адже матеріал, із яким мультиплікатори працювали, – не токсичний, добре еластичний – саме такий, який потрібний для анімації. 

За серіал «Моя країна – Україна» Степан Коваль був нагороджений Національною премією України імені Т. Шевченка у номінації «Кіномистецтво». В історії України ця вища нагорода країни присуджується за всіма нами улюблені мультики вдруге. Шевченківську премію вже отримував мультиплікатор Володимир Дахно за серіал «Козаки». 

Джерела:

1. http://knpu.gov.ua/content/%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D0%BB%D1%8C-%D1%81%D1%82%D0%B5%D0%BF%D0%B0%D0%BD-%D0%BC%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87 – Коваль Степан
2. http://esu.com.ua/search_articles.php?id=9170 – Коваль Степан Миколайович
3. https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2192100-stepan-koval-reziseranimator-laureat-sevcenkivskoi-premii2017.html – Степан Коваль, режисер-аніматор
4. https://zn.ua/ukr/ART/moya-krayina-ukrayina-geografiya-plyus-animaciya-_.html – «Моя країна – Україна»: географія плюс анімація

Жук Михайло

Жук Михайло Іванович – видатний український графік, майстер кераміки, поет і прозаїк, педагог, один із засновників Української академії мистецтв.

Народився 2 жовтня 1883 року у місті Каховці (тепер Херсонська область, Україна). Почав навчання в Києві, в Художній школі М. Мурашка (1896-1899), потім вступив до Московського училища живопису, скульптури та архітектури в майстерню В. Сєрова (1899). 1900 року він вступає до Краківської Академії красних мистецтв, і тут знайомиться з талановитою постаттю XIX століття – викладачем Академії – відомим польським поетом, драматургом і художником – паном Виспянським.

1905 року родина залишає Київ та переїздить до Чернігова. Відбувається знайомство з Коцюбинським. Художникові – початківцю – двадцять два. Поступово взаємини між Жуком і Коцюбинським переростають у міцну і щиру дружбу. Саме тут відкривається ще один його талант, талант учителя – наставника. Михайло Іванович викладає у приватній жіночій гімназії. 1912 року Михайло Михайлович Коцюбинський пропонує Жуку намалювати обкладинку до „Тіней забутих предків” для шведського видавництва Альфреда Єнсена в Стокгольмі. На цьому серія замальовок для обкладинок не закінчується. 29 листопада 1912 року Коцюбинський просить Жука зробити віньєтку до збірки своїх оповідань.

У Чернігові Жук виконав алегоричний малюнок для обкладинки першого тому „Ліричних поезій” Миколи Вороного, за що автор був йому дуже вдячний. У 1917-1919 роки Михайло Жук професор Української академії мистецтв. 1925-1964 рр. – професор і проректор Одеського політехнікуму образотворчих мистецтв, глава факультету кераміки.

Особливе місце в творах М. Жука займають квіти. Ця тендітна і поетична тема надихала майстри протягом усього життя. Художник присвячував їм окремі панно, віртуозно передаючи найдрібніші деталі ніжних рослин. Квіткові композиції є також важливим елементом в його портретах, оформленні книг і кераміки. У своїх знаменитих серіях портретів сучасників Михайло Жук зобразив таких видатних діячів як М. Коцюбинський, П. Тичина, І. Нечуй-Левицький, І. Франко, О. Мурашко та багатьох інших.

Викладаючи в Українській академії мистецтв, М. Жук мав можливість спілкуватися з багатьма відомими українськими художниками, знайомитися з їх творчими розробками. У цей період життя його графічна манера трансформується і набуває рис нових пластичних методів. Протягом усього життя Михайло Жук активно займався художнім оформленням книжок. Він прагнув поєднати зміст текстів і зображень в єдиний гармонійний ансамбль.

Твори: «Яр на околиці Чернігова» (1895), «Пейзаж з озером» (1899), «Дівчина у кріслі», «Гуцул» (обидва – 1902), «Дівчина в польському костюмі» (1903); портрети – М. Біляшівського, Б. Лепкого (обидва – 1903), М. Коцюбинського (1907; 1909; 1925; 1929), М. Вороного (1917), Леся Курбаса (1918; 1919), М. Лисенка, П. Тичини, Д. Загула, Ю. Меженка, В. Чумака (усі – 1919), Г. Сковороди, Лесі Українки (обидва – 1920), М. Хвильового, Є. Єфремова, В. Сосюри, М. Зерова, І. Нечуя-Левицького, П. Куліша, Г. Сковороди, Марка Вовчка (усі – 1925), І. Франка (1925; 1927), Н. Ужвій (1926), В. Винниченка, В. Василька (обидва – 1928), В. Блакитного (1929), Т. Шевченка (1931), О. Новаківського, Ф. Кричевського, Г. Нарбута, В. Пальмова, М. Бурачека, М. Бойчука, Ю. Михайлова, М. Пимоненка, М. Ґе (усі – 1932), «Автопортрети» (1932; 1940-і рр.), О. Федулова (1937); серія портретів-плакатів укр. письменників (1920–30); панно – «Гвоздика», «Каштан», «Лілеї» (усі – 1908), «Біле та чорне» (1912–14), «Чорнобривці», «Хризантеми», «Квіти» (усі – 1929); ескізи розписів кераміки (1930–52).

Твори Михайла Жука зберігаються в Національному художньому музеї України, Національному музеї у Львові ім. А. Шептицького, Чернігівському літературно-меморіальному музеї ім. М. Коцюбинського, Чернігівському художньому музеї, Одеському державному літературному музеї і в інших музейних і приватних зібраннях України.

2011 року в галереї НЮ АРТ відбулася виставка “Графіка та живопис Михайла Жука”. До неї був випущений альбом: Всевладність Краси. Графіка та живопис Михайла Жука: альбом. – Київ: ТОВ “Галерея НЮ АРТ”, 2011. – 149 с. 2017 – 2018 року галерея НЮ АРТ провела виставку “Михайло Жук. Solus eritis”.

Джерела:

1. Жук Михайло Іванович
2. Жук Михайло Iванович
3. Жук Михайло Iванович

Вібрація свіжості й прозорості

Сьогодні відзначаємо 150 років від дня народження талановитого живописця й мистецтвознавця Ігоря Грабаря.

Роботи художника нікого не залишать байдужим. Вони вражають чистотою і яскравістю фарб і  наче випромінюють внутрішнє світло. Сучасники називали митця «людиною-оркестром». Художник, реставратор, музейний діяч, мистецтвознавець, педагог – він умів робити практично все. 

Ігор Еммануїлович Грабар народився 1871 року в Будапешті (Австро-Угорщина). Родина митця була відома на Закарпатті та в Галичині як така, що дотримувалася слов’янських ідей та вважала себе русинами. Це йшло врозріз із політикою Австро-Угорської монархії, тож, рятуючись від переслідувань, сім’я змушена була переїхати до Росії. Навчаючись у московському ліцеї, Ігор марить мистецтвом: відвідує виставки, вивчає картини Третьяковської галереї, робить копії портретів зі старовинних журналів. Мрія стати художником здійснилася в 23 роки – юнак вступає до Петербурзької академії мистецтв, де його примічає сам Ілля Рєпін. Будучи студентом, Ігор, задля знайомства зі світовим мистецтвом, відвідує Берлін, Париж, Венецію, Неаполь, Рим, Мюнхен. Повернувшись у 1901 році до Росії, почав активно малювати.

Живописні пейзажі, натюрморти майстра наскрізь просякнуті духом імпресіонізму, світяться внутрішнім світлом. Найбільше митець полюбив морозну зиму. На полотнах майстра повітря особливо прозоре, а сонячні промені виграють на гілках дерев, припорошених філігранно змальованим інеєм. Чи не найвідоміша картина І.Грабаря – «Лютнева блакить». Незважаючи на сильний мороз, художник писав цю роботу у виритій їм траншеї зі снігу, тому срібні дерева на ній тягнуться знизу до неба.

У період із 1913 по 1925 роки Ігор Грабар очолював всесвітньо відому Третьяковську галерею у Москві. Початок цієї діяльності викликав неабиякий скандальний резонанс, оскільки митець пішов проти волі, викладеної в заповіті засновника галереї Павла Третьякова стосовно недоторканності зібрання та наважився перепланувати експозицію. В основу його перепланувань лягли історико-хронологічний та монографічний принципи формування. У 1918 році Ігор Еммануїлович створив у Москві Центральні реставраційні майстерні, які очолював до 1930-го року. Саме завдяки його зусиллям були врятовані від неминучого знищення численні живописні полотна, ікони, монументальні роботи, унікальні взірці сакрального мистецтва, зокрема, розписи Андрія Рубльова.

Блискуча освіта, знання кількох європейських мов та здатність до масштабного мислення дозволили митцю створити низку фундаментальних наукових мистецтвознавчих праць. Ігор Грабар став творцем першої наукової 5-томної «Історії російського мистецтва» (1909-1914), до якої було включено розділ про «українське бароко». Проявом любові до своєї батьківщини, про яку він завжди пам’ятав, стала праця «Дерев’яне зодчество Підкарпатської Русі». У 30-і роки митець залишає громадсько-мистецьку діяльність і повністю віддається живопису,  особливу увагу приділяючи портрету («Портрет матері», «Світлана», «Портрет доньки на тлі зимового пейзажу», «Портрет сина», «Автопортрет в шубі» та інш.). Його портрети реалістичні, прописані до дрібниць.

Вже у поважному 88-річному віці митець відвідав рідне Закарпаття і подарував художній галереї Ужгорода підбірку з 50 власних творів живопису та графіки. Нині найвідоміші картини майстра зберігаються в Третьяковській картинній галереї (Москва), у музеї Санкт-Петербурга, а також у Закарпатському обласному музеї ім. Й.Бокшая (Ужгород).

Джерела:

1. https://zakarpat.brovdi.art/publication/igor-grabar-10-najcikavishih-faktiv-iz-zhittya-vidomogo-hudozhnika-muzeye-ta-mistectvoznavcya – Ігор Грабар – художник та мистецтвознавець
2. https://zakarpat.brovdi.art/khudozhnyky/myttsi-zakarpattia/grabar-igor#parentHorizontalTab1 – Грабар Ігор
3. http://ounb.km.ua/vistavki/kivshenko/index.php – Ігор Еммануїлович Грабар
4. http://poradu.pp.ua/nauka/51045-grabar-gor-emmanuyilovich-bografya-kartini-hudozhnika-z-nazvami-ckav-fakti.html – Грабар Ігор Еммануїлович. Картини художника

Налепинська-Бойчук Софія

Софія Олександрівна Налепинська-Бойчук – видатна українська художниця-графік, дружина Михайла Бойчука, за походженням французька полька.

Народилася Софія 30 липня 1884 року у місті Лодзь. Батько її був поляком, мати мала французьке походження. Мистецьку освіту здобула в художній школі Ціонглінського в Петербурзі. У 1908 році продовжила навчання у Мюнхенській художній школі. За рік виїхала до Парижа, удосконалюючи свої знання в Академії Рансона.

Саме у французькій столиці відбулася доленосна зустріч Софії з Михайлом Бойчуком. Закохалась чи не з першого погляду, і це почуття визначило її подальшу долю. Вони одружилися в Парижі. Під впливом чоловіка Софія, донька поляка і француженки, почала називати себе українкою.

У 1917 році родина Бойчуків під час революції перебралася до Києва й опинилася в епіцентрі українського державного відродження. Михайло став співзасновником Української академії мистецтв (сьогодні Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури). Займався закріпленням стародавніх фресок у Софійському соборі. Відкрив фрескові розписи Успенського собору Єлецького жіночого монастиря у Чернігові. У 1918 р. – у пари народився син Петрусь.

Софія з 1919 року була викладачкою у Миргородській школі, пропрацювала там три роки. У 1922 р. стала очільницею ксилографічної майстерні Київського інституту пластичних мистецтв. А також викладала до 1929 р. у Київському художньому інституті, де стала професоркою і заснувала школу гравюри.

Працювала в галузі станкової та книжкової графіки. Авторка живописних творів: «В. Еллан-Блакитний» (1920-і рр.), «Фабзаєць» (1925), «Мені тринадцятий минало…», «Молотьба», «На вакаціях» (усі – 1926), «Студентка», «Дівчата з книжкою», «Мелашка», «Перед наступом білих», «Голодні діти» (усі – 1927), «Викрили шкідника» (1930-і рр.), «Пацифікація Західної України» (1930), «Робітфаківки» (1931), «Виконали план», «Не дамо куркулям згноїти насіння» (обидва – 1932). Ілюструвала низку книжкових видань: “Катерина” Т.Шевченка, “Приймак” Д.Маміна-Сибіряка (1929). “Олив’яний перстень” С.Васильченка (1930), “Анна Кареніна” Л.Толстого (1935) та ін. Серед її учнів – К. Гаккебуш, В. Гнивенко, О. Рубан.

Софія Налепинська-Бойчук автор нереалізованих проектів паперових грошей та інших державних паперів доби української революції 1917–1921, які експонувалися на “Виставці сучасної української графіки” Асоціації незалежних українських митців (Львів, червень 1932): банкноти 25 карбованців з обох сторін; суд. пошлин 50 шагів, 3 гривні, 5 ескізів паперових грошей і цінних паперів.

У 1936 року Михайла Бойчука заарештували співробітники НКВС. У в’язниці вони вибили з нього “зізнання”. 13 липня 1937 року Михайла Бойчука розстріляли в Києві разом із учнями Іваном Падалкою, Василем Седляром, Іваном Липківським.

Саму Софію ув’язнили 12 червня 1937 р., таку постанову ухвалив IV відділ управління державної безпеки НКВС УРСР, який раніше загріб у свої лапи Остапа Вишню, Олеся Досвітнього, Костя Котка, Івана Лакизу, Олексу Слісаренка. Перший допит Софії відбувся в ніч її арешту. Півроку її мучили допитами, проте вона знайшла у собі сили вистояти. 6 грудня 1937 року Софію Олександрівну Налепинську-Бойчук засудили до розстрілу. Вирок виконаний 11 грудня. Нащадкам залишилася її мистецька спадщина – десятки гравюр на дереві, портретів, ілюстрацій до творів Тараса Шевченка, Степана Васильченка, Гі де Мопассана, Альфонса Доде. Реабілітували у 1988 році.

Джерела:

1. Михайло Бойчук та його школа [Текст] : Монографія / Соколюк, Людмила. – Харків : Видавець Олександр Савчук, 2014. – 386 с.
2. Софія Налепинська-Бойчук – українська мисткиня без жодної краплі української крові
3. НАЛЕПИНСЬКА-БОЙЧУК СОФІЯ
4. НАЛЕПИНСЬКА-БОЙЧУК СОФІЯ ОЛЕКСАНДРІВНА