Михайло Поплавський

Ректор, а згодом і президент Київського університету культури і мистецтв Михайло Поплавський має широке поле діяльності. Він ще і політик, і продюсер, і телеведучий, а також визнаний майстер пісні. Його концерти збирають сотні фанатів, а пісні завжди на слуху. 

Михайло Михайлович Поплавський народився 28 листопада 1949 року в селі Мечиславка на Кропивниччині (колишня Кіровоградщина) у селянській родині. Його початкова робоча діяльність не мала нічого спільного із творчістю. Після школи юнак закінчив училище за спеціальністю «машиніст електровозу» і працював за фахом у шахті на Донеччині. А от після служби в армії з’явився потяг до творчості – і Михайло вступає до училища культури в Олександрії, а згодом був і Київський інститут культури. У 1985-му році артист захистив кандидатську дисертацію в Академії педагогічних наук, після чого працював в Інституті культури викладачем, а згодом і доцентом, професором, завідувачем кафедри, деканом факультету. З 1993-го року, у віці 44 роки, Михайла Поплавського затверджено ректором Київського інституту культури, що зробило його наймолодшим ректором в Україні. У колі студентів він завжди користувався популярністю і авторитетом. Не рідко до нього приходили за порадами.

Щоб привернути увагу громадськості до свого ВНЗ, використовуючи «теорію стресу», Михайло Поплавський вийшов на сцену. Так, руйнуючи старі стереотипи, шанований і поважний ректор столичного закладу виконав пісню «Юний орел». Особистість «співочого ректора» зворушила й зацікавила публіку, і цей інтерес перейшов і на університет. Університет культури і мистецтв було визнано найкращим вищим навчальним закладом, а М.Поплавський став лауреатом програми «Людина року» в номінації «діяч культури і мистецтв». Також Михайла Михайловича було визнано і «ректором року» 5 років поспіль (з 1997 по 2001 рік). У ВНЗ почали відкривати нові кафедри і факультети, незабаром концепція університету повністю змінюється.

Артист має свою чудову команду і власним стилем одягу буквально створює іміджевий стиль університету, який закріпився за ним на багато років. У своїй промові до абітурієнтів М.Поплавський якось сказав: «Я мрію, щоб в Україні було модно бути українцем, я мрію, щоб було модно навчатися в українських університетах і щоб українці були успішними. Успішні українці — успішна Україна. Тримаємо разом українську хвилю!». На своїх концертах артист часто задіює студентів університету і перетворює виступ на феєричне шоу. Сам же М.Поплавський зазначає: «Я не співак, а ректор, який співає». А студентів ніжно називає «діти».

Михайло Поплавський також відомий як генеральний продюсер, головний режисер-постановник, автор численних мистецьких проєктів, зокрема: Всеукраїнського дитячого телеконкурсу «Крок до зірок», кулінарної телепередачі «Шеф-кухар країни», батл-шоу «Наша пісня», Шевченківського вечора «Ми діти твої, Україно!», концертної програми до Міжнародного дня матері «Мамо, вічна і кохана», музичного телемарафону «Пісня об’єднує нас» та ін. Артист активно займається і політичною діяльністю. Він був обраний депутатом Київської обласної ради, а згодом і народним депутатом. У 2014 році був членом Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти.

Михайло Поплавський відкритий для громадськості: він має свій власний офіційний сайт, на якому розповідає про себе, свою діяльність, ділиться успіхами, фото та відео з концертів. Артист дуже імпонує своїм добрим гумором і позитивною енергетикою.

Джерела:

1. https://www.radiosvoboda.org/a/974882.html – Михайло Поплавський
2. https://znaj.ua/dossier/225-mihaylo-mihaylovich-poplavskiy-dosye-kompromat-biografiya-foto – Михайло Михайлович Поплавський
3. https://clutch.net.ua/uk/stars/21-mihail-poplavskiy – Михайло Поплавський

Якутович Сергій

Якутович Сергій Георгійович – відомий український художник, графік, книжковий ілюстратор, народний художник України, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка, член Національної спілки художників України, член-кореспондент Академії мистецтв України.

Сергій Якутович народився 21 листопада 1952 року в Києві в родині відомого українського графіка Георгія Якутовича, який працював, зокрема, над фільмом “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова.

У 1970 році закінчив Республіканську середню художню школу ім. Т.Г. Шевченка, а в 1973 році – Московський поліграфічний інститут (факультет художнього оформлення).

Також із 1973 до 1974 року навчався на графічному факультеті Київського державного художнього інституту (Національна академія мистецтва та архітектури).

Із 1973 року – постійний учасник художніх виставок в Україні та за кордоном. Протягом 1977 – 1981 років – аспірант творчих майстерень Академії мистецтв СРСР у Києві.

У 1977 році здобув першу премію з графіки на виставці-конкурсі “Молоді художники СРСР”, у Москві. Із 1978 році – член Спілки художників СРСР.

У 1979 році отримав першу премію з графіки Академії мистецтв СРСР, а протягом 1979 – 1981 років був стипендіат СХ СРСР. У 1980 році – гран-прі Всесоюзної виставки “Молодість країни”, Ташкент, а в 1981 році – лауреат Всесоюзної премії ім. Ленінського комсомолу.

У 1983 році здобув гран-прі міжнародного конкурсу “За мир”, Берлін. Протягом 1983 – 1988 років – премії на міжнародних бієнале графіки в Братиславі, Любляні, Кракові, а в 1985 році – спеціальний приз Першої трієнале антифашистського мистецтва в Майданеку (Польща).

Також в 1987 році був відзначений почесним званням “Заслужений художник України”. У 1990 році – стипендія міста Лейпцига, а в 1990 році нагороджений Великою золотою медаллю Академії мистецтв СРСР.

Із 1996 до 1999 року працював в Іспанії. У 2003 році отримав Золоту медаль Академії мистецтв України, а в 2004 році став лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка.

У 2004 році – член-кореспондент Академії мистецтв України. А в 2008 році здобув почесний приз фонду “Україна-3000” за внесок у розвиток українського кінематографа. Також у 2008 році – відзначений почесним званням “Народний художник України”.

Однією з перших книжкових ілюстрацій у кар’єрі Якутовича стала поема Пушкіна «Полтава». Після цього він оформлював видання Олексія Толстого, Александра Дюма, Льва Толстого, Олеся Гончара, Миколи Гоголя та навіть епосу «Трістан та Ізольда». У 2011 році за ілюстрації до книги Ліни Костенко «Берестечко» отримав одразу дві премії на міжнародній виставці у Ашгабаті — у номінаціях «Найкращий художник» та «Дитяча книга».

У своїх графічних роботах він скрупульозно проробляє кожен сантиметр. Графік використовує таку кількість персонажів і предметів, так їх поєднує, застосовує такі метафори, що одразу не те що весь проект — один аркуш непросто осягнути! Його роботи ніби «геральдичні». І часом, щоб цю саму геральдичність осягнути, треба володіти неабияким багажем знань і бути знайомим зі світовою літературою. Інакше лишається просто насолоджуватися до неймовірності філігранною роботою художника.

Загалом художник ілюстрував 160 різноманітних друкованих видань. Працював він також і в кінематографі, зокрема над фільмом Олеся Саніна “Поводир”. А для фільму “Молитва за гетьмана Мазепу” Сергій Якутович створив майже півтори тисячі квадратних метрів декорацій.

Твори зберігаються:

Національний художній музей України (Київ), Національний музей книги та друкарства (Київ), Музей літератури (Одеса, Україна), Державна Третьяковська галерея, Музей образотворчого мистецтва ім. О. О. Пушкіна (Москва), Державний Російський музей, Музей Ф. М. Достоєвського (Санкт-Петербург, Росія), Altes Museum (Берлін), Музей міста Катанья, Український дім в Америці (Нью-Йорк, США), Смітсонівський музей (Вашингтон), Білий Дім (Вашингтон).

Джерела:

1. Незавершений проект [Текст] : Альбом / Якутович, Сергій Георгійович ; Передм. М.В.Матіос. – К. : Грамота, 2008. – 312 с.
2. Сергій Якутович
3. Серед декорацій та ілюстрацій: 5 фактів про художника Сергія Якутовича
4. Чи легко бути Якутовичем?

Віталій Козловський

Віталія Козловського, відомого українського співака, сміливо ще можна назвати за професією та родом діяльності танцюристом і журналістом. Талановитий виконавець чарує приємним тембром голосу і дарує людям щирі романтичні пісні, сповнені хвилюючих почуттів.

Віталій Віталійович Козловський  народився 6 березня 1985 року у Львові в робітничій родині. Його батько відрізняється м’яким і добрим характером, а ось мама – суворістю і принциповістю. Тож коли мама поїхала на заробітки до Італії, Віталік отримав можливість займатися танцями і співом, і зрештою – стати артистом. Вимоглива мати зі своїм контролем не дозволила б синові пуститися в настільки безгрошову для багатьох професію. У дитячі роки хлопець відвідував хореографічну студію і хор при школі. Своїм першим хітом співак вважає пісню Володимира Івасюка «Я піду в далекі гори», виконану на шкільному вечорі.  Після її виконання Віталій став зіркою місцевого масштабу. У старшому підлітковому віці хлопець став одним із професійних танцюристів модерн-балету під назвою «Життя», де працював разом зі співачкою  Русланою. Після закінчення школи юнак вступив до Львівського університету ім. І.Франка на факультет журналістики – батьки хотіли, щоб син усе-таки отримав «серйозну» професію, а не творчо-сумнівну.

Та справжнє покликання заявило про себе: у 2002-му році Віталій переміг у телепрограмі «Караоке на майдані» у Львові. Саме тоді на всю Україну він виконав пісню «Вона» львівського гурту «Плач Єремії». А далі була перемога в цьому ж конкурсі, але вже в Києві, ну а потім – «Шанс» і  приголомшлива перемога з піснею «Чорнобривці» у фіналі першого сезону цієї програми. Віталій брав участь і в конкурсі «Нова хвиля» в 2004 році, де зайняв 8-е місце з 16 можливих. Утім, незважаючи на те, що співак не привіз із конкурсу премій і призів, після «Нової хвилі» інтерес до його персони різко зріс, розпочалася низка концертів і гастролей. Співак знімає свій перший кліп – «Холодна ніч», режисером якого виступив відомий кліпмейкер Алан Бадоєв. Під такою ж назвою вийшов дебютний альбом Віталія, що отримав статус «золотого».

У 2005-му році артисту вручили премію «Пісня року», згодом він ще п’ять разів стане її власником. Другий альбом «Нерозгадані сни» також отримав статус «золотого», а його автор увійшов у трійку найкрасивіших чоловіків України. Також Віталій Козловський став виконавцем першого офіційного гімну Олімпійської збірної України під назвою «Чемпіони», з яким виступив на представленні української збірної на олімпіаді в Пекіні. До того ж співак брав участь у статусних заходах: вів конкурс «Міс Україна Всесвіт 2008», у якості почесного гостя відкривав поєдинки чемпіонату світу з боксу за версією WBA. Не забув артист і про свій талант до танців, продемонструвавши його на проєкті «Танці з зірками»,  де разом з партнеркою Ксенією Горб зайняв почесне 3-є місце.  Пізніше Віталій братиме участь у багатьох ТВ-проєктах, найпомітніші серед яких – «Ігри патріотів», «Зірка + Зірка», «Народна зірка» та ін.

У 2012 році співак приймає рішення розірвати стосунки зі своїм продюсером Ігорем Кондратюком. Ставши самостійним, він продовжує творчу кар’єру і навіть виступив у ролі продюсера інших виконавців. Співак виконує нові пісні, дивує глядачів новими образами,  дає аншлагові концерти. А в 2020 році ще й зайняв посаду старшого викладача вокалу в Київській академії естрадного та циркового мистецтв.

1. https://24smi.org/celebrity/5731-vitalii-kozlovskii.html – Віталій Козловський
2. https://file.liga.net/persons/vitalii-kozlovski – Козловський Віталій
3. https://www.pisni.org.ua/persons/214.html – Віталій Козловський

Піскорський Костянтин

Піскорський Костянтин Володимирович – український художник-авангардист, графік.

Костянтин народився 18 травня 1892 року в Києві. Його батько, Володимир Костянтинович, відомий історик і професор Київського університету Святого Володимира (нині університет імені Тараса Шевченка), походив зі старовинного роду польських шляхтичів й українських дворян Соханських. Мати, Зінаїда Захарівна, вчителька, також була зі знаті, її предки – українські козаки – отримали дворянство за участь у Полтавській битві 1709 року. Батьки багато уваги приділяли вихованню сина, з раннього дитинства він вивчав польську, іспанську, французьку мови. Суміш станів, спілкування з підлітками — сільськими і городянами, життя у великих містах вдома і за кордоном, занурення в сільський побут, зустрічі з розумними та освіченими людьми, читання Діккенса й Толстого, Шіллера та братів Грімм, класична музика, знайомство з трудами Канта та стародавньою філософією, міфами, космогонією, картинами Білібіна etc формували внутрішній світ і смаки юного Піскорського.

У 1902 р. Костянтина віддали до чоловічої гімназії при Історико-філологічному інституті князя Безбородька в Ніжині. За три роки хлопчина продовжив навчання в Першій Імператорській Олександрівській чоловічій гімназії у Києві (нині “жовтий корпус” Київського університету на бульварі Шевченка). Це був примусовий переїзд родини Піскорських, адже Володимир Костянтинович підтримував революційні виступи студентів, окрім того рятував євреїв від погромів і брав участь у визволенні політв’язнів. За це чорносотенці погрожували вбити не тільки самого вченого, а і його родину. Довелося спішно залишити місто. У Києві теж перебували не довго, близько року, а далі подалися в Казань, куди Піскорський-старший отримав запрошення й обійняв посаду професора в Казанському виші. Костянтин вступив до місцевої гімназії.

У 1910 р. Костянтин став студентом юридичного факультету Казанського університету. Юнакові було цікаво все, він захоплювався філософією і математикою, мистецтвом, соціологією, а ще літературою, музикою тощо. У тому ж році трагічно загинув батько (потрапив під поїзд на станції), тому родина повернулася до Києва. Навчання хлопець продовжив у Київському університеті Святого Володимира. У 1914 році Піскорський закінчив навчання, отримавши лише посвідчення – диплом не дали через “неблагонадійність”. Невдовзі одружився, його обраницею стала Ніна Калашнікова, студентка Вищих жіночих курсів.

Друг покійного батька Афанасьєв, директор Державного банку, взяв Костянтина до себе на службу, але розпочалася Перша світова війна. Молодого чоловіка одразу ж призвали до армії, та за станом здоров’я на фронт не відправили. Костянтин працював санітаром у шпиталі. У 1916-му він служив в інтендантському управлінні Південно-Західного фронту в Бердичеві, у 1917 року – в Управлінні зв’язку в Кам’янці-Подільському. Водночас з’являються графічні роботи К.Піскорського. У лис­тах тих років відчувається туга, усвідомлення жаху, безглуздості війни й відчуття того, що це війна не остання, що наступна буде ще страшнішою. Все це відбивалося в його картинах. Проте уважне око художника помічало й кра­су навколишньої природи.

1917 р. ознаменувався створенням великої кількості композицій, назви й зміст яких свідчать про вагання духу художника. Тут радість сусідить із медитацією і скорботою, зіставленням світів, надією на краще, але в якомусь іншому світі («Мрія»), і сподіван­ням на Бога. Тоді ж було створено знакову роботу «Цивілізація» («Техніка»), яка ввійшла в багато каталогів зарубіжних виставок українського авангарду (знаходиться в зібраннях Націо­нального музею українського мистецтва). Тут у колі, яке символізує земну кулю, розміщено птаха — символ людини, яка поглинається молохом технократії (на зад­ньому плані — рейсшини, вишки), перебуває в ланцюгах неволі. Зауважимо, що композицію створила людина, яка не мала спеціальної художньої освіти, — самородок, який блискуче опанував графічну техніку. Картина «Мечі» (1918 р.) символізує криваву битву різних сил, «Тривога» (1919 р.) — стан звичайної людини, яка прагне врятуватися, вижити в цьому жаху. У 1919 р. з’являються картини «Україна поневолена» і «Пливе човен, води повен» (що тривалі роки трактувалася як гімн революції). В обох композиціях червоне небо, а в човні червона вода. Коли зважити, що в тому самому році з’явилися роботи «Козак» і без назви (пізніше названа вдовою художника «Біла гвардія»)

У 1918 році Піскорський повернувся в банк. До цього часу в нього вже було троє діток, тому щоб прогодувати родину брався за будь-який підзаробіток. Вчителював, читав освітні лекції для селян, був редактором рукописного журналу, заснував аматорський театр.

У живопис Костянтин прийшов у 26 років, але одразу ж проявив себе справжнім майстром. Коли він вступив до київської Академії мистецтв у клас Георгія Нарбута – уже був відомий як сформований і самобутній митець. Картини 28-річного Піскорського експонувалися на 1-й київській виставці професійної спілки художників. Молодий живописець працював у різних, популярних у той час художніх напрямках – сецесія, авангард, футуризм. Це було яскравим підтвердженням того, що українське мистецтво у своєму розвитку не відставало від найпередовіших европейських тенденцій. Водночас Піскорський писав українські пейзажі, ілюстрації до творів Тараса Шевченка, розписував писанки. Але він був не тільки художником, але й мислителем – розробив систему поглядів, яка поєднувала філософію, науку та релігію.

У 1918 р. художник записав до щоденника завдання — створити «Карту індивідуального людсь­кого життя». За цим пішла теоретична філософська роз­робка про співвідношення переживань, станів і творчості людини з буттям — «Біометр життя». Тут багато поживи для розуму тим, хто цікавиться розвитком інтелектуальної думки початку ХХ ст. Костянтин Володимирович писав: «У незбагненній живій нескінченності буття суть незбагненні центри. Людська особистість подібна тому центру — серед єдиної речовини, що рухається»…

На початку 1920-х років – повоєнних, кризових, голодних – на теренах України вирував тиф, який тисячами косив людей. Не вберігся від цієї хвороби й Піскорський. У лютому 1922 року Костянтин підхопив хворобу й уже 9 березня відійшов у засвіти. Йому було лише 29 років.

Творча спадщина художника налічує майже сто графічних композицій, а ще ілюстрації до творів і розписи по дереву. Родина Піскорських трепетно оберігала вдома всі праці Костянтина. Саме це врятувало їх від більшовицьких можновладців і нацистських окупантів.

Лише у 1970-х роках твори художника почали повертатися до нащадків. Їх експонували не лише на Батьківщині, а й на міжнародних виставках. Нині роботи Піскорського зберігаються в музеях Києва та в родинному архіві.

Джерела:

1. Костянтин Піскорський [Текст] : Альбом / Упор. О.Новікова; Передм. Д.Горбачов, В.Рубан. – К. : Родовід, 2006. – 136 с.
2. Костянтин Піскорський: Бути художником – означає служити красі
3. «Скільки до Сіріуса? — Недалеко…» Півстоліття сім’я київського художника Костянтина Піскорського берегла в «підпіллі» його картини, далекі від канонів соцреалізму

Міла Нітіч

Українська співачка Міла Нітіч завойовує велику симпатію глядачів завдяки сильному й глибокому  голосу. Артистка випробовувала себе в багатьох музичних конкурсах і проєктах. А свій репертуар укладає лише з тих пісень, які торкаються струн її душі.

Людмила Сергіївна Нитичук (справжнє ім’я співачки) народилася 26 вересня 1990 року в селищі Стара Синява на Хмельниччині в музикальній родині. З ранніх років дівчинка захоплювалася музикою і піснею, перейнявши талант від батька й бабусі. У 8 років Міла вступила до музичної школи за класом фортепіано, а з 13 років почала серйозно займатися вокалом. Коли дівчині виповнилося шістнадцять, вона почала працювати з естрадно-симфонічним оркестром і естрадним оркестром УМВС України. Завдяки концертній діяльності одержала гарну практику в галузі співу. Та всупереч своєму таланту й захопленню музикою Міла по закінченню школи вступила до Хмельницького національного університету, де вивчала моделювання швейних виробів.

У 2008 році дівчина випробувала свою долю на проєкті «Караоке на майдані» в Києві. Завдяки своїм здібностям та підтримці глядачів стала учасницею десятого сезону телепроєкту «Шанс». Тоді Міла вийшла в фінал цієї програми, отримавши можливість записати пісню на студії Володимира Бебешка. Згодом відомий продюсер запропонував їй виступити на міжнародному конкурсі «Нова хвиля». У ході підготовки виконавиця навіть вирішила змінити зовнішність і скинула 9 кг. На цьому фестивалі артистка отримала спеціальний приз від Алли Пугачової – «Золоту зірку Алли» і премію в розмірі 50 тис.

Нині співачка продовжує брати участь у телепроєктах, дає концерти й озвучує мультфільми. Пісні виконує українською, російською, французькою та італійською мовами. Її композиції глибокі й чуттєві, що хвилюють душу і надовго залишаються в пам’яті.

У житті співачка називає себе «майже тургенівською панночкою»: любить читати й гуляти парком, цінує можливість бути наодинці зі своїми думками, надихається від сільських краєвидів.

Джерела:

1. https://my.ua/persons/mila-nitich – Міла Нітіч
2. http://ivona.bigmir.net/showbiz/people/313342-Mila-Nitich- – Міла Нітіч
3. https://www.peoples.ru/art/music/pop/mila_nytych/ – Міла Нітіч

“Жодної сумної картини”: Огюст Ренуар

25 лютого виповнюється 180 років від дня народження П’єра Огюста Ренуара французького художника-імпресіоніста (1841-1919). Він був одним з найяскравіших представників імпресіонізму, до того ж ще й засновником. Ренуар майстерно писав портрети, зображував життя світську і життя простих людей, був справжнім поціновувачем прекрасного, починаючи від жіночої краси, закінчуючи пишнотою природи.

За життя створив приблизно шість тисяч картин. Найдорожчим полотном є «Бал в Мулен де ля Ґалетт», яке продали на аукціоні «Сотбі» 2002 року за $78,1 млн.

П’єр Огюст Ренуар народився на півдні Франції в Ліможі 25 лютого 1841 в багатодітній родині. З юних років в хлопчика проявилися здібності до живопису.

Ренуар в 1862 році успішно складає іспити і вступає до Школи мистецтв. Тут він познайомився з іншими художниками – Піссарро, Моне і Базилем. Вони були захоплені імпресіонізмом. Однак саме Ренуар був першим художником, який заробив капітал і велику славу на картинах, створених в цьому стилі. Він був просто фанатиком своєї справи – навіть важко хворіючи, П’єр не випускав з рук пензель.

Ренуар тільки один раз за все життя зробив паузу в творчому житті – в 1870 році, коли його призвали в армію. Адже вибухнула франко-прусська кампанія, і необхідно було віддати борг батьківщині. Повернувшись з війни, художник з колишнім завзяттям приступив до роботи. Огюст Ренуар створює «Анонімне кооперативне товариство». У цей період у нього починається роман з його моделлю Лізою Трео.

Найбільш плідним ці роки виявилися і в мистецькій долі Ренуара: «Сім’я Анріо», «Оголена в сонячному світлі», «Понт Неф», «Вершники в Булонському лісі», «Ложа», «Голова жінки», «Великі бульвари», «Прогулянка», «Гойдалки», «Бал у Ле Мулен де ла Галетт», «Портрет Жанни Самарі», «Перший виїзд», «Мадам Шарпантьє зі своїми дітьми», «Танець в місті», «Чашка шоколаду», «Парасольки», «На терасі», «Великі купальниці», «Сніданок веслярів» – далеко не повний список шедеврів, створених Огюстом за цей період.

В середині 1890-тих років починається новий етап в житті художника. Його кидає Ліза і виходить заміж за іншого. Поступово Ренуар втрачає інтерес до імпресіонізму і повертається до класики. Через деякий час він зустрів Аліну Шарига – свою майбутню дружину. Пара в 1890 році обвінчалася, а їх першому синові на той момент було вже 5 років. Нарешті Огюст знайшов щастя.

У 1897 році здоров’я художника різко погіршилося внаслідок перелому руки. Він став страждати на ревматизм, який прикував його до інвалідного крісла. Але, тим не менше, малювати Ренуар не перестав.

В останні роки життя Ренуар здобув славу і загальне визнання. В 1917, коли його “Парасольки” були виставлені в Лондонській Національній галереї, сотні британських художників і просто любителів живопису прислали йому привітання, в якому говорилося: “З того моменту, як ваша картина була вивішена в одному ряду з роботами старих майстрів, ми відчули радість від того, що наш сучасник зайняв належне йому місце в європейському живописі “. 

• 

• 

• 

Джерела:

1. Ренуар : Альбом / Пер.з итал., ред. А.Сабашникова, Е.Сабашникова. – М. : Белый город, 1999. – 64 с.
2. 100 великих художников / Д. К. Самин. – М. : Вече, 2005. – 480 с.
3. П’єр Огюст Ренуар біографія та цікаві факти
4. У САДУ – П’ЄР ОГЮСТ РЕНУАР

Настя Каменських

Настя Каменських є однією з найуспішніших артисток, талановитих співачок, харизматичних телеведучих! Дует «Потап і Настя», а тепер і сольний проєкт співачки – NK –  підкорив величезну аудиторію слухачів. Настя завжди на хвилі сучасних тенденцій, задає ритм і випромінює вибухову енергетику.

Анастасія Олексіївна Каменських народилася 4 травня 1987 року в Києві в музикальній родині. Її мати була співачкою в Народному хорі ім. Гр.Верьовки.  Дитинство дівчинки було насиченим. Завдяки міжнародній програмі обміну для дошкільнят, 5-річна Настя деякий час жила у Франції, а потім в Італії в Неаполі. Там вона вивчила італійську мову, у неї з’явилися справжні друзі і склалися теплі стосунки з родиною, у якій вона жила. В Україні дівчина вчилася в музичній школі, професійно займалася балетом, а згодом вступила до Українсько-американського гуманітарного інституту, де викладання було англійською мовою. Музична кар’єра співачки розпочалася 2004 року, коли вона взяла участь у фестивалі «Чорноморські ігри» і отримала гран-прі. Після успішного дебюту дівчину чекало перше визнання і на міжнародній сцені, а саме в Лондоні, де їй присудили нагороду UBN Awards в номінації «відкриття року».

У 2006 році народився яскравий і оригінальний дует «Потап і Настя». Олексій Потапенко шукав вокалістку для запису спільної пісні. Необхідна була ефектна, красива дівчина з потужними вокальними даними. Знайомі з музичного бізнесу порекомендували йому зустрітися з Настею – ось так зірки і знайшли одне одного. Проєкт зазнав гучного успіху, багато пісень відразу ж ставали хітами. У 2008 році вийшов перший альбом Потапа і Насті, що отримав назву «Не пара». І вже скоро шанувальників чекали запальні новинки: «Чіпси, чікси, лавандос», «На районі», «Край мі е рівер», «Чумачечая весна». У 2010 році Настю було визнано «Найкрасивішою жінкою України» за версією журналу «Viva».

У 2017 році Потап і Настя оголосили про творчу паузу дуету. Співачка розпочала сольну кар’єру, але вже під псевдонімом NK, і випустила свій перший хіт «Це моя ніч», а згодом заспівала першу україномовну пісню у своєму репертуарі «Тримай».  Також артистка виступила з піснею «Peligroso», яку заспівала іспанською мовою в жанрі latin pop. Ця композиція увійшла до рейтингу кращих 25 тропічних пісень у категорії латиноамериканської музики за версією видання Billboard. У результаті Настя відвідала 19-у щорічну церемонію вручення Латиноамериканських Ґреммі і стала першою виконавицею з України, яка була туди запрошена.

У 2018 році артистка здобула перемогу в категоріях «Співачка року» та «Кліп року» з піснею «Це моя ніч», отримала нагороду Найкращої міжнародної зірки за версією ТРК «Україна». Та співачка не звикла зупинятися на досягнутому, завжди ставить нові цілі та вражає різними проєктами. Настя стала першою поп-артисткою, яка запустила свій відеоблог NKblog, у якому відображає своє життя, дає поради щодо спорту і здорового способу життя, надихає і мотивує глядачів реалізовувати мрії.

Джерела:

1. https://www.stb.ua/ua/2019/11/12/nastya-kamenskih-biografiya-lichnaya-zhizn-i-vse-novosti-ob-artistke/ – Настя Каменських
2. https://uznayvse.ru/znamenitosti/biografiya-nastya-kamenskih.html – Настя Каменських
3. https://maximum.fm/nastya-kamenskih-biografiya-osobiste-zhittya-yak-zminyuvavsya-obraz-foto_n140640 – Настя Каменських

Лобода Віктор

Лобода Віктор Миколайович– художник, графік. Його творчість виходить поза контекст «наївного малярства», це – радше інтелектуально осмислена творчість містянина, котрий «синтезує» свій культурний досвід, своє ставлення до фольклору, традицій, тисячолітньої історії своєї землі. Хата на його картинах – пам’ятник гармонії, вітряк, могила, соняшник, криниця – немов би нагадування – це моя земля! Хмари на його картинах – храми, що воскресають із тих, котрі були знищені у часи його молодості. Живописне письмо Лободи дуже делікатне, лаконічне, точне. Ця дивовижна творчість ще потребує осмислення, інтерпретації, контексту з українським і світовим мистецтвом.

«Хай буде завжди над нашою Батьківщиною таке блакитне небо, як на моїх картинах!» В. Лобода 

Віктор Лобода народився 20 вересня 1911 р. в Катеринославі (нині – Дніпро). Рід Лободи походить з давніх козацьких коренів. Наприкінці XVII ст. його предки, які займалися чумакуванням, були переселені з Наддніпрянщини на Донецький кряж, поблизу нинішнього Бахмута. У часи індустріалізації Подніпров’я родина повернулася на свої рідні придніпровські землі. Батько Віктора Лободи Микола був підприємцем – будував парові млини. На початку 1920-х років Віктор малим хлопцем вперше помандрував через степи у гості до тітки, котра мешкала на селі. Він був зачарований синім небом і безкрайнім степом, які потім не раз відтворюватиме на своїх картинах.

• 

• 

• 

• 

У 1933-1936 рр. Віктор Лобода служив на радянсько-фінському кордоні. Цей період життя митець відтворить на схилку літ у своїх картинах, які на противагу сонячній Україні, дихають північним холодом, проте випромінюють таку ж любов і гармонію. 1939 р. одружується з Ганною, яка походила із знаменитого полтавського роду Квіток. 1941 р. однорічним помирає його перший син, а 1943 р. народжується Володимир, якого називають на честь первістка. Втечі з рідної хати, перехід через лінію фронту з немовлям, переховування у чужих людей – усе це через багато років відобразить у своїй творчості син митця – видатний український художник Володимир Лобода. 1943 року Віктор Лобода був мобілізований і зв’язківцем дійшов до Відня. Родина Лободи по війні, до 1956 року, жила у пивниці власного будинку, оскільки їхню квартиру зайняли «нові господарі життя» – НКВДисти.

Впродовж довгих років Віктор Лобода працював електриком на пошті, не полишаючи мрії зайнятися своєю улюбленою справою – малюванням (у доробку художника на той час вже були малюнки). По-справжньому зайнятися творчістю Віктору Лободі судилося тоді, коли він вийшов на пенсію. «Не забувай свою рідну Україну!» – дав він настанову своїм дітям у загрозливо-німі шістдесяті роки та подарував їм щемливу  картину-заповіт з хатиною, річкою, млином, тополями, мальвами, чумаками. 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

Серед невеликої кількості творів (178 графічних аркушів і 109 живописних робіт) є й Кримський цикл, який він створив, перебуваючи з сином Володимиром у будинку творчості в Гурзуфі. Наприкінці 1980-х років в парку ім. Тараса Шевченка в Дніпрі відбулася перша і єдина прижиттєва (одноденна) виставка художника.

У 1980-х рр. написав «Спогади городянина», де, з особливою увагою до деталей, описав найважливіші події свого життя. Впорядковував альбоми «Україна в людях», де підшивав вирізки з газет та журналів, записував власні роздуми про те, що стосувалося України. 2009 року побачив світ альбом «Віктор Миколайович Лобода», Львів, видавництво «Манускрипт-Львів» . 

Джерела:

1. Віктор Миколайович Лобода [Текст] : Альбом / Упор. В.Лобода, О.Молодий; Пер. англ. О.Мочернюк, Н.Помірко-Лах; Передм. В.Лободи, В.Соловйова. – Львів : Манускрипт-Львів, 2009. – 240 с.
2. У Музеї Івана Гончара вперше демонструють живопис Віктора Лободи
3. «Віктор Лобода. Повернення до рідного міста».

Оксана Білозір

Оксана Білозір – відома українська артистка, а також громадський і політичний діяч. Її пісні глибокі і щирі, що ідуть від серця, дарують наснагу і заряджають бадьорістю.

Оксана Володимирівна Білозір народилася 30 травня 1957 року в селі Смига на Рівненщині. Дівчинка з дитинства володіла якостями лідера і була заводієм у всіх шкільних і дворових заходах, тож однолітки її любили і поважали. Музичну освіту Оксана здобула у Львівському музично-педагогічному училищі ім. І.Колесси, а згодом у Львівській консерваторії, де співачка отримала диплом хорового диригента. У 1999 році Оксана здобула другу вищу освіту у Дипломатичній академії України при МЗС України (магістр зовнішньої політики та дипломатії).

Музична кар’єра розпочалася в артистки в 20 років у ВІА «Ритми Карпат», котрий через два роки був запрошений у повному складі до філармонії і перейменований на «Ватру». Разом з ансамблем Оксана стала лауреатом фестивалю «Молоді голоси» та всесоюзного огляду творчої молоді. Разом із  «Ватрою» співачка записала першу сольну платівку-міньйон, а через три роки — диск-гігант у дуеті з Віктором Морозовим «Ой, там у Львові, на Високім Замку». У 1990 році народилася одна з найпопулярніших пісень артистки, що стала відразу її творчою візиткою – «Україночка». Згодом виконавиця створила власний ансамбль, який назвала своїм іменем «Оксана», і стала його солісткою. Основу її репертуару у той час складали обробки народних пісень та пісні її тодішнього чоловіка Ігоря Білозіра, більшість з яких відразу ж стали хітами.

З 1996-го року співачка почала займатися викладацькою діяльністю. Спочатку викладала в Київському училищі мистецтва, а пізніше в Київському університеті культури, де з часом стала завідувачкою естрадної кафедри, а тоді увійшла і до професорського складу навчального закладу. За своє творче життя співачка випустила 15 сольних дисків, знялася в 10-и художніх фільмах. Нагороджена званнями заслуженої артистки, народної артистки і Орденом князя Ярослава Мудрого за заслуги перед Вітчизною. Найпопулярніші пісні Оксани Білозір, що полюбилися слухачам – «Україночка», «Листопад»,«Свіча», «Горобина ніч».

Оксана Білозір –  також активний політичний діяч. У 2004-му році була обрана народним депутатом України і протягом наступного року займала пост міністра культури України. І в 2016-му році артистка знову увійшла до складу українського парламенту.

Співачка вболіває за долю свого народу і намагається зробити все залежне від неї у вирішенні воєнного конфлікту. Оксана Білозір брала активну участь у добровольчому волонтерському русі в Україні, спільно зі Службою Безпеки України займалася пошуком військовополонених українців і переговорами щодо їх обміну.

Джерела:

1. https://www.obozrevatel.com/ukr/person/oksana-bilozir.htm – Оксана Білозір
2. https://salvemusic.com.ua/oksana-bilozir-biografiya-peviczy/ – Оксана Білозір
3. https://ogo.ua/articles/view/2018-02-06/91747.html – Оксана Білозір

Франчук Валерій

Франчук Валерій – живописець-графік, скульптор. Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2008 р.), Заслужений художник України (2005 р.), Лауреат премії імені Василя Стуса, Член Національної спілки художників України (1990 р.)

Творче кредо митця: “Я творю для того, щоб люди не забували, що в них є душа. А, кажуть, вона вічна…”.

Франчук Валерій Олександрович народився 10 вересня 1950 року в селі Зелена Красилівського району Хмельницької області. Закінчив Київський Державний Художній Інститут (нині Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури) в 1986 році. Графічний факультет, майстерню станкової графіки. З 1986 по 1989 рр. працював в графічному цеху Київського комбінату монументального-декоративного мистецтва  З 1990 року на творчій роботі.

З 1983 року проводить активну виставкову діяльність. На рахунку визнаного художника 111 групових, республіканських і міжнародних художніх виставок та 142 персональні. Твори зберігаються в багатьох вітчизняних музеях України та країн світу.

Насичене творче життя художника відображене у понад 3000 творів живопису і 800 графічних листах. На творчість художника написано 290 публікації в газетах і журналах України і світу. Своєю творчістю Валерій Олександрович активно сприяє інтеграції українського мистецтва до світової культурної спільноти.

Творчість

Основними серіями і циклами до яких звертається художник у своїй творчості являються:

Цикл творів “Молюсь за тебе, Україно” (історія козацької доби на поезії Т. Г. Шевченка). Картини: Триптих “Катерина” 2001 р., Поліптих: “Гетьманський шлях”. 1997 – 2001 рр., “Спас” 2000 – 2001 рр., “Ох, не однаково мені” 2004 р., “Хата моя, біла хата” 2004 р., “Гонта” 2001 р., «Тризна», « Світе ясний» 2008р.,» «Чумацький шлях» 2000 р. тощо.

Цикл творів “Розгойдані дзвони пам`яті” (світлій пам`яті жертвам голодомору). Картини: Триптих: “Вклонися і пом`яни” 2004 р., Триптих: “Косарі пітьми” 2005 р., “Триптих: “Гарячий попіл” 2005 р., Триптих: “Чорне тавро” 1993 – 2002 рр., “Їх гнала лиха година” 2003 р., “Ковила” 2001 р., «Реквієм» 2004 р., «Пієта» 2008 р. «Виходьте, ви ж люди» 2002р., Триптих: «Остання весна» 2008р., «Спілкування душ» 2008 р. тощо.

Серія творів“Пізнання істини”(пошук відповіді на вічні питання людського життя). Картини: Триптих: “Пізнання істини” 1996 – 2001 рр., “Повернення волхвів” 1996 – 2002 рр., “Четвертий вимір” 1994 р., “Цвірчання цикад” 2005 р., “Дорога додому” 2006 р., “Він мене переміг” 2006 р., «Прозріння» 1993 р.тощо.

Серія творів “Чорна-Биль” (світлій пам`яті жертвам, ліквідаторам Чорнобиля). Картини: “Постчорнобильська Мадонна” 2005 р., “Чорна рада” 1994 – 2004 рр., “Ліквідатори” 1999 – 2004 рр., “Яблука” 2002 р., “Полин-зоря” 2006 р., “Матір-земля” 2006 р., тощо.

Цикл творів“Ода творцю світу”(враження від дива світу природи української землі). Картини: “Веснянки” 2004 р., “Двері раю” 2006 р., “Колиска моя” 2004 р., “Пісня перепела” 2004 р., “Осінні тумани” 2004 р., «Чернечий острів» 2002 р.тощо.

Цикл творів “Плоди саду людського” (гармонійне поєднання душі людини, філософське осмислення буття, портрети) Картини: “Душа криниці забутої людьми” 1999 – 2002 рр., “Моя земля” 2002 р., “Лісова пісня” 2000 – 2003 рр., “Вартовий” 2003 р., “Василь Стус” 2003 р., “Хода” 2006 р., «Повня» 2007р.тощо.

Серія творів“Мир Вам!”(біблійні сюжети). Картини: “Сад любові” 2000 – 2001 рр., “Птах” 2001 р., “Іконописці” 2000 – 2003 рр., “Христос” 1998 – 2002 рр., “Ісус в пустелі” 1998 – 2001 рр., “Всенощна” 2001 р., «Колиска мого дитинства» 2007р. тощо.

Серія творів “Джерела” 1990 (на сюжети Українських народних пісень). Картини: “Ой там на товчку, на базарі” 1990 р., “Зібралась на вечорниці уся й бо родина” 1990 р., тощо.

Серія творів “Тиша старого міста”(присвята старому Києву). Картини: “Вверх на Лук`яна” 2004 р., “Софія Київська” 2002 р., “Цитадельна” 1998 – 2003 рр., тощо.

Нагороджений відзнаками та нагородами:

• Орден “За заслуги” III-го ступеня №10118 від 21.11.2008 р.- указ президента України №1061/2008.
• Орден “Святого Архістратига Михайла” УПЦ КП №2474 від 26.11.2008 р.
• Нагрудний знак “Знак пошани” №3082 від 19.09.2005 №286.
• Почесна відзнака Міністерства культури і мистецтв України за досягнення в розвитку культури і мистецтв №557 від 06. 10 2003р.
• Почесна відзнака Міністерства культури і туризму України “За багаторічну плідну працю в галузі культури” №1332 від 26. 11. 2005 р.
• Почесна грамота Київського міського голови №1840 від 05. 03. 2003 р., тощо.

Джерела:

1. Валерій Франчук. Сад любові: Живопис, графіка [Текст] : Альбом-каталог / Упор. В.Франчук, А.Франчук, Л.Піддубна. – К. : Ірідіум, 2012. – 212 с.
2. Франчук Валерій Олександрович [Текст] : Буклет творів до ювілейної виставки / Упор. С.А.Шульгіна; Фотогр. В.О.Франчука. – К. : Промінь, 2010. – 80 с.
3. Валерій Франчук
4. Франчук Валерій Олександрович
5. ФРАНЧУК ВАЛЕРІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ