«Золотий голос» України

Олександр Пономарьов – золотий голос вітчизняної естради, композитор і автор пісень, народний артист України, який своїми стараннями й відточеним талантом досяг звання метра поп-культури.

Олександр Пономарьов народився 9 серпня 1973 року в місті Хмельницькому. У дитинстві часто хворів і ріс слабеньким. Коли здоров’я покращилося – став справжнім шибайголовою, постійно бився з хлопцями і належав до хуліганських компаній. А згодом усю свою силу вклав у бокс. Та з боксерською кар’єрою Сашкові довелося попрощатися через травму голови, яку отримав на одному з тренувань – у хлопчика почав різко гіршати зір. Секцію довелося покинути. Змалку мати помітила в сина ще один талант — співочий. У 12 років Олександр написав пісню «Свята Анна», яку виконував під гітару під вікнами однокласниці, яка йому подобалася. Після школи хлопець вступив до музичного училища, жодного дня не навчавшись у музичній школі. На вступному іспиті співав пісню «Ніч яка місячна». Студентом він підробляв, співаючи й граючи на весіллях і ювілеях, виступав в ресторані. У 17 років Олександр зміг купити свій перший автомобіль. Коли під’їжджав на машині до училища – «однокурсники ахали, а викладачі дивилися суворо». 

Перша слава прийшла до співака на конкурсі «Червона рута – 93», де він посів перше місце й отримав приз за найкращий вокал. Щоб залишитися на висоті, Олександру потрібен був власний репертуар, та оскільки купувати пісні співак на той момент не міг собі дозволити, він почав писати музику і складати тексти самостійно. У 1995 році Олександр став володарем Гран-прі Міжнародного конкурсу молодих естрадних виконавців імені Володимира Івасюка в Чернівцях. За перемогу співак був нагороджений 5 тис. доларів, які відразу ж витратив на звукову апаратуру. Через зростання популярності переїхав до Києва й перевівся до столичної Національної музичної академії. Виконавець неодноразово ставав власником нагород «Кумир нації» і «Кращий співак року». Він був єдиним українським артистом, який 5 разів поспіль здобував премію «Золота Жар-птиця».

У 2003 році в Латвії на конкурсі «Євробачення» в особі Олександра Пономарьова вперше взяла участь Україна. Співак посів 14 місце, виступивши з піснею «Hasta la vista» на музику ізраїльського композитора Цвіка Пік. Для виступу українського артиста був запрошений кращий еквілібрист планети українець Анатолій Залевський і артистки його театру. Олександр випробував себе і в якості актора (знявся в мюзиклах «Вечори на хуторі біля Диканьки» та «Дуже Новорічне кіно, або Ніч у музеї», а також у стрічці «Особисте життя»), і в якості композитора (написав музику до українських художніх фільмів «Жага екстриму» та «Мій принц»). Кілька років поспіль співак вів кулінарну програму «Смачна країна» на телеканалі «1+1», був зірковим тренером у музичному проєкті «Голос країни».

Український артист з дитинства мріяв виступити на одній сцені з видатною оперною дівою Монтсеррат Кабальє. І його мрія здійснилася. Він виступив у палаці культури «Україна» на бенефісі Примадонни, гастролі якої випали на день її 85-річчя. У  2015 році відбувся грандіозний ювілейний концерт Олександра Пономарьова «Я люблю тебе …» в Національному палаці мистецтв «Україна», у якому взяли участь Руслана, Марічка Бурмака, Настя Каменських, Анна Ходорівська, а ще музиканти симфонічного оркестру та учасники всіх сезонів «Голосу країни».

Джерела:

1. https://znaj.ua/show-business/186224-oleksandr-ponomarov-biografiya-i-povna-kar-yera-pop-zirki-90-h – Олександр Пономарьов
2. https://www.obozrevatel.com/ukr/person/aleksandr-ponomarev.htm – Олександр Пономарьов
3. https://clutch.net.ua/uk/stars/91-aleksandr-ponomarev – Олександр Пономарьов

Малишко Микола

Малишко Микола Олексійович – український художник, скульптор, монументаліст. Працює в галузі живопису, монументального мистецтва. 

Народився в грудні 1938 року в селі Знаменівка на Дніпропетровщині. У 1961 році закінчив Дніпропетровське художнє училище, а в 1967 році – Київський державний художній інститут. У ці роки остаточно формується громадянська й творча позиція художника, у значній мірі зумовлена діяльністю Клубу творчої молоді «Сучасник» і пов’язаного з ним кола української інтелігенції. Згадуючи тих, хто справив на нього найбільший вплив, Малишко серед перших називає Леся Танюка, Аллу Горську, Опанаса Заливаху, Валентина Задорожного, Івана Світличного, Івана Драча, Миколу Вінграновського, Ліну Костенко, Василя Стуса.

1966 р. – отримує замовлення на виконання рельєфів для одного із закладів громадського харчування на території Південного машинобудівного заводу у Дніпропетровську. 1967–1972 рр. – після закінчення інституту короткий час працює у Маріуполі. Цього ж року отримує квартиру у Дніпропетровську, влаштовується на роботу в архітектурно-художню майстерню при Дніпропетровському міськвиконкомі, розробляє проекти парків (зокрема парку імені Чкалова). Виконує монументальні твори у Павлограді, Орджонікідзе (нині Покров) та Дніпропетровську (нині Дніпро) на замовлення художньо-виробничого комбінату, підпорядкованого Художньому фонду УРСР. 1972 р. – разом з родиною переїздить до Фастова. Влаштовується на Київський комбінат монументально-декоративного мистецтва, на замовлення якого створює низку монументальних робіт, серед яких горельєф «Троянда» у дворі столичного готелю «Київ».

1974 р. – виконує дерев’яний рельєф «Солом’яний бичок» для Хмельницької обласної бібліотеки для дітей. 1976 р. – стає членом монументально-декоративної секції Спілки художників УРСР. 1978–1982 рр. – працює над реалізацією масштабного монументального задуму — оформлення фасаду механіко-математичного корпусу Київського державного університету. 1983 р. – спільно з Олександром Фисуном, Олександром Гащуком та Петром Малишком, виготовляє і встановлює кам’яний хрест на могилі художника Миколи Польового, який трагічно загинув під час створення монументальної роботи у Києві. Цю традицію згодом буде продовжено хрестами пам’яті Валентина Задорожного, Віктора Григорова, Василя Стуса, Олекси Тихого, Оксани Мешко, Юрія Литвина, Івана Світличного, Надії Світличної, Віктора Китастого, Івана Гончара та ін. 1986 р. – виконує дерев’яні рельєфи та розписи для швацької фабрики у Броварах.

1987 р. – бере участь у одній з перших в Україні незалежних виставкових ініціатив творчого об’єднання художників-монументалістів «Погляд» у стінах Київського політехнічного інституту, де виставляє скульптури, створені в останні роки. 1987–1990 рр. – разом з Петром Гончаром, Ніною Денисовою та Петром Малишком відновлює будинок на Андріївському узвозі, у якому всі четверо влаштовують майстерні, що проіснували до 2007 року. Із 1993 року бере активну участь у створенні засад нової української дерев’яної скульптури, представляючи свої роботи на виставках у Німеччині, Угорщині, Австрії. У 1990 роках твори Малишка експонуються на персональних виставках у Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (1992), Хмельницькому музеї сучасного українського мистецтва (1993), галереї Національного університету «Києво-Могилянська академія» (1995), Вінницькому обласному художньому музеї (1997), центрі сучасного мистецтва «Совіарт» у Києві (1999).

1992 р. – разом з Петром Гончаром, Ніною Денисовою, Петром Малишком, Олександром Мельником, Володимиром Федьком і Василем Химочкою засновує Братство прп. Аліпія. Наступного року в Державному музеї українського образотворчого мистецтва (нині НХМУ) проходить перша виставка братства, присвячена пам’яті засновника школи новітнього українського монументального живопису Михайла Бойчука та його учням, під назвою «Біля яблуні». 1997 р. — Лауреат у номінації художник року, «Золотий перетин». 1998 р. — Лауреат премії імені Василя Стуса. 1998–2001 рр. – разом з іншими художниками працює над розписами відновленого собору Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві.

2005 р. – бере участь у виставці «Українське дерево» в Українському домі у Києві, де його скульптури вперше демонструються у широкому контексті української дерев’яної пластики від доби бароко до сьогодення. У 2009 р. — “DE PROFUNDIS” (З ГЛИБИН). “Мистецький АРСЕНАЛ” Київ. Заслужений художник України (2009). 2010 р. – активно співпрацює з київським арт-центром «Я Галерея». Нові твори художника демонструються на багатьох персональних і групових виставках у Києві, Дніпропетровську та Львові (загалом близько 15 проектів). 2012 р. – отримує премію «Arsenale Awards» у рамках Першої Київської бієнале сучасного мистецтва «Arsenale 2012». 2017 р. – стає лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Роботи художника перебувають у музейних зібраннях і приватних колекціях України та закордоном.

Джерела:

1. Микола Малишко
2. Малишко Микола
3. МАЛИШКО МИКОЛА
4. Малишко Микола