Ядчук-Богомазова Тетяна

Ядчук-Богомазова Тетяна Степанівна  – митець прикладного та декоративного мистецтва, працює в галузі тканого та розписного текстилю (гобелен, міні-гобелен, холодний, гарячий батік), член Національної Спілки художників України (1992).

Народилась 1961 р. в с. Бобли, Волинської області. У 1980 році закінчила Закінчила Львівське училище прикладного мистецтва ім. І. Труша, у 1987 році – Львівський державний інститут прикладного і декоративного мистецтва, відділ текстилю. Педагоги: І. Боднар, О. Мінько, Н. Дяченко-Забашта, Т. Печенюк. З 2006 року Тетяна Ядчук-Богомазова працює викладачем композиції, рисунку, живопису в Луцькій художній школі.

Творчий набуток художниці становить десятки оригінальних творів, які за тематикою, архітектонікою та колірною побудовою відзначаються вишуканістю й тонкою емоційністю. Талант і майстерність художниці були не тільки помічені, але й одержали найвище визначення в Україні та за кордоном.

З 1988 р. Тетяна Ядчук-Богомазова – учасниця обласних, всеукраїнських та міжнародних художніх виставок.

Вона – учасник наймасштабніших  арт-проектів: «Декоративне мистецтво України кінця ХХ ст. 200 імен» Київ 2002 р.; «Сучасне декоративне мистецтво України» Париж, Франція 2004 р.; «Всеукраїнське трієнале художнього текстилю» Київ 2004 р. …. 2016 р. Учасниця Львівських імпрез: Бієнале експериментального текстилю, що проходить під назвою «Текстильний шал», виставки міні-текстилю та традиційного текстилю.

Художниця бере участь у виставках «Скіфія», що відбувається у Херсоні; пленер-симпозіум «Верстати-ткацькі-ковари»; «Бієнале текстилю з льону» м. Кросно, Польща та «Екологічний ракурс» с. Яворів Івано-Франківської обл.

За плечима мисткині – також персональні виставки в Луцьку(1996, 1997, 2004, 2005, 2010, 2011, 2016 рр.), у Києві (1996р.), у Вроцлаві, Польща (1998р.), у Львові (2012р.).

      Джерела:

1. Декоративне мистецтво України кінця XX століття. 200 імен [Текст] : Альбом-каталог / Чегусова, Зоя; Худож. Н.П.Бондаренко. – В суперобкладинці. – К. : Атлант ЮЕмСі, 2002. – 511 с.
2. Тетяна Ядчук-Богомазова 
3. Ядчук-Богомазова Тетяна Степанівна
4. ЯДЧУК-БОГОМАЗОВА Тетяна Степанівна

Богатир з Красенівки

Ім’я Івана Піддубного було в міжнародному спорті одним із найбільш відомих. Упродовж двадцяти п’яти років борець був у світі символом непереможної сили, блискучої майстерності й техніки. Його називали «чемпіоном чемпіонів» — титулом, яким до нього ніхто не володів.

Іван Максимович Піддубний народився 26 вересня 1871 року в селі Красенівка на Полтавщині в родині спадкового козака. Батьківський рід славився силачами, а материні прадіди – довгожителями. І Іванові у спадок дісталося богатирське здоров’я і прищеплені з дитинства чесноти — працелюбство, любов до рідного краю і висока моральність. До зрілої молодості Іван прожив у селі, дивуючи земляків розвинутою статурою та міццю, а потім поїхав на заробітки. Одного разу Іванові до рук потрапила книга про спорт, у якій автор стверджував, що постійними тренуваннями можна збільшити свою природну силу втричі. Іван вирішив серйозно тренуватися, щодня вправлявся з гирями, займався гімнастикою. На початку 1898 року І.Піддубний переїхав до Севастополя. Він вступив до місцевого цирку Жіжетто Труцці, де почав перемагати суперників не лише грубою силою, але й за допомогою техніки, викликаючи красивими і спритними прийомами схвалення глядачів.

Згодом артист переїхав до Одеси, потім – Новоросійська. Одного разу українець змагався зі шведським борцем Андерсоном. Дирекція цирку вимагала, аби Піддубний піддався. В іншому випадку довелося б повернути людям гроші за квитки, а це б призвело до розорення цирку. Та Іван не міг збезчестити себе. Під час поєдинку він схопив шведа за пояс, підняв над собою, як кошеня, і, тримаючи на витягнутих руках, ліг на лопатки, а противника поклав собі на груди. Публіка божеволіла від захвату, а осоромлений швед утік з арени. У 1900 році Іван переїхав до Києва, де почав виступати в київському цирку братів Нікітіних. Тут він уперше знайомиться з прийомами класичної французької боротьби. У 1905 році артист здобув перемогу на чемпіонаті світу в Парижі.  Могутній, досвідчений, обережний І.Піддубний мав таку перевагу в силі й тактиці ведення боротьби, що спокійно й упевнено перемагав своїх набагато молодших самовпевнених і гарячкуватих супротивників.

У 1927 році Іван Піддубний отримав титул найкрасивішої людини в США. За це йому мав належати приз у розмірі 500 000 доларів, однак отримати його він міг лише за однієї умови – йому слід було прийняти американське громадянство. Проте Іван махнув рукою і з порожніми кишенями повернувся на батьківщину. За 4 роки спортсмен шість разів ставав чемпіоном світу з боротьби. За 40 років І.Піддубний не програв жодного чемпіонату, побував на гастролях за кордоном у 50 містах і 14 країнах світу. 

Спортсмен усе життя відчував себе українцем. Свої перемоги в спорті він пояснював так: «Виходячи на сцену, я молився за Україну. Тому й перемагав!». Коли в 1930-роках І.Піддубному видали російський паспорт, він власноруч написав «і» замість «о», а замість «русский» написав «українець». Іван Максимович упродовж усього життя, до 70-річного віку, коли він залишив заняття спортом, не припиняв щоденного тренування і дотримувався правильного режиму. Вечорами він, тримаючи в руках двопудову металеву палицю, прогулювався. Залишивши спорт, Іван Піддубний був забутий усіма й останні роки життя провів у злиднях.

Артист залишив по собі легендарну славу атлета, ім’я якого стало символом незламної сили нашого народу. Донині в Україні, коли говорять про людей великої сили, кажуть: «Він — як Піддубний».

Джерела:

1. Рибаков М. О. Київський цирк: люди, події, долі. – 2-е вид., доп. і випр. – К.: Атіка, 2006. – 304 с.
2. https://uamodna.com/articles/chempion-chempioniv-ivan-piddubnyy/ – Чемпіон чемпіонів Іван Піддубний
3. http://heroes.profi-forex.org/ua/poddubnyj-ivan-maksimovich – Великий українець і визнаний у світі борець
4. https://galinfo.com.ua/news/147_rokiv_tomu_narodyvsya_ivan_piddubnyy_297329.html – Іван Піддубний

Борис Едер

Ім’я Бориса Едера записано в літопис циркового мистецтва. Багато років він виступав на манежі, спочатку як гімнаст і акробат, а потім як приборкувач хижаків. Він започаткував новий гуманний напрямок в області дресирування хижих звірів.

Борис Опанасович Едер народився в цирковій сім’ї 24 липня 1894 року під час гастролей батьків у місті Батумі. З чотирнадцяти років хлопець уже виступав на манежі, як акробат, вольтіжер, а потім – як повітряний гімнаст. У 1932 році прийняв групу левів, придбаних у німецького приборкувача Карла Зембаха, і в рекордний термін, не маючи наставника і ніякої попередньої спеціальної підготовки, розпочав роботу з ними і в тому ж році вже виступав на манежі. Б.Едер виробив оригінальну методику дресирування хижаків, що лягла в основу радянської школи циркової дресури і поширилися після 1950-х років за кордоном, і продовжує застосовуватися в усьому світі до теперішнього часу. Артист докорінно змінив систему поводження з дикими звірами, відмовившись від залякування і побиття левів, як це робили багато іноземних приборкувачів.

Він намагався ласкою і смаковим заохоченням підпорядкувати хижака, зробити його слухняним виконавцем своєї волі. Артист виступав з хижаками, як правило, у незвичайному для приборкувача вбранні: звичайному костюмі з краваткою чи метеликом, без револьвера й батога, з маленьким стеком у руці. Він називав кожного зі своїх вихованців по імені, жестом руки запрошував звіра виконати трюк. Лише в крайньому випадку, коли лев виявляв непокору, дресирувальник підштовхував його стеком, щоб змусити виконати завдання.

Номер вибудовувався як гармонійна взаємодія дресирувальника з хижаками, причому небезпека перебування дресирувальника поруч зі звіром глядачами не сприймалася зовсім або здавалася їм набагато меншою, ніж насправді (в дійсності Б.Едер переніс безліч травм від своїх тварин і багато разів був госпіталізований). М’яка, невимушена манера роботи створювала у глядачів враження, що перед ними в клітці не грізні царі пустелі, а величезні, прекрасно вимуштрувані кішки. Артист виступав також із тиграми, леопардами, зі слонами і страусами.

Згодом Бориса Опанасовича зацікавили білі ведмеді. Видресирувавши їх, він створив виставу «У льодах Арктики». Борис Едер вирушав на «дрейфуючу крижину», зустрічався там з білими мешканцями мовчазної крижаної пустелі і розігрував з ними кілька веселих, оригінальних за трюками сцен. Артист підготував новий атракціон і з бурими ведмедями, у якому тварини виконували складні трюки на канаті під наметом цирку. У світовій цирковий практиці ще не було подібного номера. Аби позбавити ведмедів інстинктивного страху висоти, дресирувальник водив клишоногих на дах триповерхового будинку, де проводив із ними кілька годин. Борис Едер просто обожнював свою небезпечну професію. У нього ніколи навіть не виникало думки, щоб повернутися до колишнього більш спокійного гімнастичного номеру. Артист брав активну участь у створенні кінофільмів, у яких знімалися хижаки – «Цирк», «Небезпечні стежки», «Приборкувач тигрів», «Дон Кіхот». У фільмі «Приборкувач тигрів» (1954) в ролі Антона Опанасовича Телегіна артист зіграв самого себе. Про багатий досвід роботи з хижаками в цирку і в кіно Борис Опанасович написав захоплюючу книгу «Мої вихованці».

Джерела:

1. http://www.ruscircus.ru/eder – Легенда цирку Борис Едер
2. http://www.ruscircus.ru/zhizn_v_poiskah_132 – Життя в пошуках
3. https://www.peoplelife.ru/335187 – Едер Борис Опанасович

Жоголь Людмила

Жоголь Людмила Євгенівна  — художниця декоративного текстилю, майстриня гобеленів. Член Національної спілки художників України (1960), заслужений художник України (1974) Народний художник України(1994), академік Національної академії архітектури України (2000), володарка ордена Княгині Ольги ІІІ ступеня (2000), Лауреат Премії «Жінка ІІІ тисячоліття» (2006), лауреат Премії ім. К.Білокур(2007).

Твори мисткині, які продовжують традиції українського народного килима – це майстерне відтворення багатобарвного оточуючого світу, їх відзначає висока культура, блискуча майстерність, оригінальність втілення мистецьких ідей, унікальність технологічних розробок.

Людмила Жоголь народилась у Києві, у 1948 – 1954 роках навчалась спочатку у Київському художньому інституті, а потім у Львівському державному інституті декоративного і прикладного мистецтва. Далі було навчання в аспірантурі Академії архітектури УРСР. Довгий час після закінчення аспірантури художниця працювала в системі Академії архітектури, після її реорганізації в Академії будівництва та архітектури УРСР. Людмила Євгенівна обиралась на високі посади у Спілці Художників України та Київській організації Спілки художників України.

Найважливішим внеском художниці у розвиток українського мистецтва другої половини ХХ – початку ХХІ ст. є розроблена нею система синтетичної взаємодії архітектурного інтер’єру та художньої тканини. Вона є автором книг: «Тканини в інтер’єрі» (1968), «Декоративне мистецтво в інтер’єрі житла» (1973), «Декоративно-прикладне мистецтво Української УРСР» (у співавторстві, 1986) та понад 100 статей з питань синтезу мистецтв.

1970-80 роках Людмила Євгеніївна Жоголь завідувала відділом Лабораторії монументального мистецтва текстилю та кераміки при Київському зональному інституті типового та експериментального проектування житлових і громадських споруд. Під її керівництвом було здійснено ряд найбільших розробок інтер’єрів унікальних споруд Києва: Будинку кіно, готелів «Київ», «Русь», «Україна», «Національний», Бориспільського аеропорту. Завідувала кафедрою в Інституті декоративно-ужиткового мистецтва і дизайну ім. М.Бойчука. 

З 1954 – учасниця республіканських, всесоюзних, всеукраїнських, та міжнародних художніх виставок. Відбулось 39 персональних виставок художниці, зокрема у Єревані (1978), Одесі (1980), Києві (1980, 1982, 1988, 1991, 1994–95, 2005, 2010), Львові, Дніпропетровську (обидві – 1983), Баку (1987), Мінську (1988), Афінах (1996), Скоп’є (2000), Москві (2000, 2003, 2005, 2009), Парижі (2007).

Найвідомішими «станковими» роботами художниці стали вибивні і жакардові тканини: «Київські каштани» (1961), панно, виконані у техніці батик: «Оранта» (1969), «Квіти» (1970), тематичні килими («Весна», 1971; «Весняний сад», 1972; «Вічний вогонь», 1975; «Планета», 1976; «Журавлі Гамзатова», 1978), гобелени («Земле моя, всеплодющая мати», 1979; «Стельмахові роси», 1981; «Болдинська осінь», 1985; триптих «Як не любити таку землю», 1986; «Весна», 1993; «Зимовий ранок», триптих «Симфонія квітів», обидва – 1994), строкаті верети, наповнені образним звучанням ліжники. Але найбільш відома Людмила Євгеніївна в Україні та поза її межами як видатний майстер мистецтва українського гобелену. Твори мисткині розповідають про красу української землі, її щирість і багатство, про любов художниці до своєї Батьківщини.

Твори Людмили Жоголь прикрашають представницькі приміщення Кабінету Міністрів України, Рахункової Палати, Київської міської Ради, Посольств України в Греції, Австрії, Бразилії, інших офіційних та громадських установ, зберігаються у багатьох музеях України та інших країн.

• 

• 

• 

Джерела:

1. Декоративне мистецтво України кінця XX століття. 200 імен [Текст] : Альбом-каталог / Чегусова, Зоя; Худож. Н.П.Бондаренко. – В суперобкладинці. – К. : Атлант ЮЕмСі, 2002. – 511 с.
2. Жоголь Людмила Євгенівна
3. Людмила Жоголь. Виставка творів
4. Людмила Жоголь
5. Людмила Жоголь і український гобелен. До 85-річчя з дня народження художниці

Король клоунів

Швейцарський клоун-музикант на ім’я Грок по праву вважається одним із кращих клоунів світу. Його називали «королем клоунів» та «найвидатнішим клоуном Європи». У свій час він був найбільш оплачуваним у світі естрадним артистом. На сьогодні міжнародний приз «Золота маска Грока» є найвищим визнанням майстерності клоуна.

Шарль Адрієн Веттах народився 10 січня 1880 року в містечку Ловрес у Швейцарії у родині селянина. Згодом родина переїхала до міста Біля. У місті часто гімнасти й клоуни влаштовували святкові гуляння. Під час карнавалів уся площа тонула в барвистих балаганах, і Адрієн намагався не пропустити жодної вистави. Одного разу він побачив клоуна, який грав на пляшках, наповнених водою до різного рівня. Юнак, прийшовши додому, намагався повторити цей номер. Батько, побачивши такий «концерт», не посміявся над сином, а вирізав з дерева молоточки і подарував хлопцю. Згодом батько, помітивши любов сина до музики, став купувати йому музичні інструменти в Берліні, і за короткий термін Адрієн опанував десять музичних інструментів. Крім цього він займався акробатикою, міг буквально зав’язати себе вузлом, чудово виконував стійку на руках, ходив по цирковому дроті, одного разу пройшовши навіть на висоті третього поверху. Він вступив до мандрівного цирку, де виступав разом з відомим клоуном Альфредо, а згодом вступив до Національного швейцарського цирку, де розпочав із посади касира, а з часом став виступати і на манежі.

Адрієн увзяв собі ім’я Грок, під яким уперше вийшов на манеж у 1903 році. Артист виступав із різними партнерами. Він одягався в яскраві картаті панталони і широкі сорочки. За три роки роботи Адрієн побував у Франції, Бельгії, Іспанії та в Південній Америці. У 1914 році Грок виступав у Росії.  Його виступи в Москві, Санкт-Петербурзі і Ризі обернулися справжнім тріумфом. Грока називали «інтелектуальним клоуном», «клоуном-філософом». Він з’являвся на сцені в широкому піджаку і булькаючих панталонах з величезною валізою в руці, з якої виймав крихітну скрипку. Добувати з такого карликового інструменту нормальні звуки зовсім не просто, а Грок виконував таку складну річ, як увертюру до «Травіати». Він виконував музику, сповнену філософського звучання, і тут же доводив публіку до реготу сценкою, у якій наполегливо намагався наблизити рояль до стільця, а не навпаки. Кришка рояля била його по пальцях, та клоун навчився її «обманювати»: він навчився грати, ледве торкаючись пальцями клавіш, і встигав у останню мить висмикнути руки.

Неповторним був його трюк зі стільцем, коли він, ламаючи сидіння, провалювався в нього, опинившись зігнутим навпіл, але раптом вискакував зі стільця і ​​сідав на його спинку, по-турецьки підібравши ноги. Грок залишив нам свої спогади. У 1931 році він створив фільм, а після війни ще два нових, у які включив кращі свої номери. У 50-х роках артист відкрив власний цирк-мюзик-хол. Артист працював до останнього, поки були сили веселити публіку. Останні свої виступи Грок дав у Гамбурзі 31 грудня 1954 року у віці 74-ьох років.

Джерела:

1. https://www.peoples.ru/art/circus/clown/grock/ – Грок
2. http://www.ruscircus.ru/grok._istoriya_moih_tryukov_476 – Грок. Історія моїх трюків
3. http://www.ruscircus.ru/grok_596 – Грок

Данилів-Флінта Ірина

Данилів-Флінта Ірина Зиновіївна – майстриня художнього текстилю, науковець, викладач, одна із яскравих представників львіського художнього середовища, львівської національної школи декоративного живопису, член Спілки художників України (1997), Заслужений художник України (2018).

Ірина Данилів-Флінта народилась у Львові 11 липня 1960 року. У 1979 році закінчила Львівське училище прикладного мистецтва ім. І. Труша, у 1984 році — ЛДІПДМ, кафедру текстилю. Викладачі: Дзюбей Н.П., Флінта З., Мінько О.Т., Боднар І.Я. 1984 – 2001 рр. – викладач відділу художнього ткацтва Львівського училища прикладного мистецтва ім. І. Труша. З 2004 року — працює старшим викладачем кафедри академічного живопису.

Загалом Ірина Данилів-Флінта працює переважно в галузі художнього текстилю (гобелен, батік, колаж), а також декорування інтер’єрів та нетрадиційного текстилю.

Неодноразово нагороджена дипломами, зокрема:
1997 — премія міжнародного бієнале Експериментального текстилю м. Львів.
2003 — диплом Артпроекту «Декоративне мистецтво України» Київ
2004 — диплом першої всеукраїнської трієнале художнього текстилю. Київ

З 1985 року – учасниця багатьох обласних, регіональних та всеукраїнських художніх виставок.
1997 — персональна виставка у Спілці художників, Львів.
2007 — персональна виставка в Національному музеї у Львові ім. А. Шептицького.
2010 — персональна виставка «Мандрівка жовтим трамваєм», галерея «ЛьвівАрт», Львів.
2011 — персональна виставка «Пастелі. Ірина Данилів-Флінта», галерея «Коралі», Львів.

Твори: декоративне панно – «Неспокій», «Крило метелика»; гобелени – «Далекий спомин», «Скоси», «Настрій», «Прорив», «Майбуття»; декоративні композиції – «Мерехтіння», «Черемош», «Пороги», «Я вже там була», «Етюди», «Інтерпретація», «Подих тепла».

Роботи перебувають у музейних та приватних збірках в Україні та закордоном (СІЛА, Канада, Франція, Росія).

Джерела:

1. Декоративне мистецтво України кінця XX століття. 200 імен [Текст] : Альбом-каталог / Чегусова, Зоя; Худож. Н.П.Бондаренко. – В суперобкладинці. – К. : Атлант ЮЕмСі, 2002. – 511 с.
2. Данилів-Флінта Ірина Зиновіївна
3. Виставка “ПАСТЕЛІ” Ірини Данилів-Флінти
4. Виставка пастелей від Ірини Данилів-Флінти “Мандрівка жовтим трамваєм”

Світ тримається на пісні

25 грудня виповнюється 125 років від дня народження українського композитора і хорового диригента Григорія Верьовки. Створений музикантом хор, що тепер носить його ім’я, сьогодні займає почесне місце серед всесвітньо відомих українських брендів.

Григорій Гурійович Верьовка народився1895 року в козацькому містечку Березна на Чернігівщині в родині селянина-ремісника, що налічувала 12 осіб і жила в бідності. Помітивши у сина неабиякі музичні здібності, батьки віддали сина до архієрейського хору в Чернігові. У той час хлопчик самотужки навчився грати на скрипці, яку виміняв у шкільного товариша за ковзани. Згодом Григорій вступив до духовної семінарії, де навчився гри на різних музичних інструментах, співав у семінарському хорі, а потім став його регентом. У 1919 році композитор разом з П. Тичиною організував великий самодіяльний хор, перетворений пізніше в капелу-студію ім. Леонтовича. На базі хору відкрилася професійна музична школа, директором якої став Григорій Гурійович. Композитор був також професором Київської консерваторії.

11 вересня 1943 року Григорій Верьовка створив Державний український народний хор, до якого увійшли 134 особи: співаки, кобзарі й бандуристи, артисти балету. Створюючи хор, композитор їздив по селах і містечках усієї України в пошуках талантів. У 1943—1964 роках Г.Верьовка був художнім керівником і головним диригентом хору. Першою помічницею, наснагою і духовною посестрою диригента стала його дружина Елеонора Скрипчинська. Це було поєднання Співця і  Музики. Разом вони створили й очолили колектив, що яскравів небаченою мистецькою зіркою. 1964 року хору надано ім’я Григорія Верьовки. Український хор  був на гастролях у Румунії, Польщі, Фінляндії, Бельгії, Люксембурзі, Німеччині. Народний колектив з року в рік вдосконалював майстерність. У кожній з країн, де проходили виступи, артисти співали українські пісні.

Як композитор Григорій Гурійович працював переважно в царині хорової масової пісні, займався обробками народних пісень. Його твори широко популярні, багато з них стали народними. Ним написані пісні, присвячені рідній землі, зокрема: «Ой, як стало зелено», «Ой чого ти, земле, молодіти стала» та інші, а також жартівливі пісні. Композитор обробляв церковні розспіви, збагачуючи їх інтонаціями українських народних пісень, створював ліричні романси, інструментальні композиції для скрипки з фортепіано, симфонічного оркестру.

Сьогодні Національний заслужений академічний український народний хор України імені Г. Г. Верьовки налічує більше ніж 150 учасників. Репертуар хору сягає більше ніж 1000 творів.

Джерела:

1. https://parafia.org.ua/person/verovka-hryhorij/ – Григорій Верьовка
2. https://veryovka.com/history/ – Український національний хор імені Г.Верьовки
3. https://uain.press/blogs/grygorij-verovka-fundator-profesijnogo-horovogo-mystetstva-ukrayiny-1140143 – Фундатор професійного хорового мистецтва України

Борисенко Лідія

Борисенко Лідія Валентинівна – майстриня декоративного мистецтва, працює у технiцi гобелену, вишивки, батiку, графіки, писанки, живопису, член Національної спілки художників України (1994).

Народилась у Львові у 1965 році. 3акiнчила Республіканську художню школу (вiддiл живопису) та Львівський державний художній інститут прикладного та декоративного мистецтва (вiддiл художнього текстил, 1987). Педагоги І. Боднар, О. Мінько, М. Токар. З 2000 – викладач кафедри художнього текстилю та моделювання одягу Київського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва ідизайну ім. М. Бойчука. З 2001 – викладач Художньої студії при Будинку художника НСХУ, Київ.

Художниця постійно розширює діапазон технік, у яких вона працює. Це гобелен («Останній герой», «Дві сестри», «Розум і серце»), батик (серія «Різдво»), вишивка («Зустріч», «Повернення до нитки», «Подорож», «Дотик»), живопис («Лист», «Світе тихий»), левкас («Час», «Зустріч сонця»), графіка (серії «Кола», «Дерева листи»), писанки (їх близько двох тисяч, деякі виконані на страусиних яйцях).

З 1987 – учасниця республіканських, всесоюзних, всеукраїнських і міжнародних художніх виставок.

OCHOBHІ ВИСТАВКИ:

• 2019 – 9-а міжнародна бієнале мінітекстилю “СкіфіяМіні” та мікротекстилю.
• 2019 – Книжковий Арсенал. Проект – “Музика, яка вийшла за межі”.
• 2018 – Левкас №3. Мистецький центр “Локація”.
• 2018 – Арт-текстиль. Тепла виставка. Мистецький центр “Локація”.
• 2016 – Мистецький центр “Локація”. Різдвяна виставка.
• 2016 – П’яте всеукраінське трієнале Текстилю. Спілка художників. Киів.
• 2016 – Арт-Текстиль ХХ-ХХІ ст. Мистецький проект “Коло”. Полтавський художній музей.
• 2015 – Проект “Музика яка вийшла за межі”. Тбілісі. Художній музей.
• 2014 – Концептуальний проект “Музика, яка вийшла за межі”. Галерея Art-14. Київ.
• 2013 – Персональна виставка “Посвята”. Спільно з Яриною Саєнко. Чернігів. Музей сучасного мистецтва.
• 2013-2014 – Четверте всеукраїнське трієнале текстилю. Київ. Спілка художників.
• 2013 – Виставка “Світе тихий”. Київ. Мистецький арсенал.
• 2012 – Новітній текстиль України. Музей сучасного мистецтва України. Київ.
• 2012 – “Ангеле мій, охоронце мій”. Національний музей українського мистецтва. Лавра. Київ.
• 2012 – “Світло”. Українсько-японська виставка. 12 українських і 12 японських художників. Токіо.
• 2011 – Виставка секції ДПМ. Галерея “Митець”. Київ.

• 2011 – Траекторія “Текс”. Галерея “Мистецький простір”. Київ.
• 2011 – Всеукраїнське трієнале текстилю. Київ. Спілка художників. Авторський груповий перфоманс “Чарівний клубок”.
• 2011 – Центр сучасного мистецтва М17. Проект “Інь”. Київ. “Чарівний клубок” Авторський груповий перфоманс.
• 2010 – “Ангели Софії Київської”. Київ. Софія. Митрополичий корпус.
• 2009-2010 – Українсько-японська виставка. 12 українських, 12 японських художників. Херсон-Токіо.
• 2008 – Різдвяна всеукраїнська виставка. СХ України.
• 2008 – Різдвяна виставка. Галерея “DAVINCI”.
• 2008 – Різдвяна виставка. Галерея “Коло-Заспи”.
• 2008 – Благодійна виставка “Світ очима Жінок”. Український дім.
• 2007 – Всеукраїнське трiєналє текстилю. СХ. Київ.
• 2007 – Спільний проект “Радо” з Неллі Ісуповою. Галерея “Білий Лев”. Київ.
• 2007 – “Покрова”. Український дім. Спільна виставка з Оленою Придуваловою.
• 2005 – Всеукраїнська трiєналє текстилю. СХ. Київ.
• 2004 – Різдвяна виставка. Галерея “Коло”. Київ.
• 2003 – 200 iмeн. Український дім. Київ.
• 2003 – Різдвяна виставка. НСХУ. Київ.
• 2002 – Мiжнародна текстильна виставка “Фарбенат”.

• 2002 – Галерея “Дім Миколи” Київ.
• 2001 – Різдвяна виставка. НСХУ. Київ.
• 2000 – Сімейна виставка. Галерея “Кольори”.
• 1999 – Міжнародна виставка мiнi-текстилю, Львiв.
• 1998 – Міжнародна виставка художнього текстилю. Лодзь, Польща.
• 1997 – Всеукраїнська виставка розпису по тканинi. Хмельницький.
• 1997 -Персональна виставка. Вайнiнген, Швейцарiя.
• 1996 – Мiжнародний симпозiум по текстилю “Скiфiя”, Херсон
• 1994 – Всеукраїнська виставка розпису по тканинi, Хмельницький.
• 1994 – Персональна. Галерея “Гончарi”, Київ.
• 1994 – Персональна. Центр сучасного мистецтва “Брама”, Київ.
• 1991 – Виставка седнiвської творчої групи. Фiнляндiя.
• 1991 – Персональна. Галерея Романа Шупера. Мюнхен.
• 1990 – Львiвський гобелен. Львiв.
• 1989 – Республiканська виставка мiнi-текстилю. Львiв.
• 1988 – Молодiжна виставка, Київ.
• 1986 – Всесоюзна молодiжна виставка. Москва.

Твори знаходяться в приватних колекціях в Україні, Росії, Німеччині, Великій Британії, Фінляндії, Бельгії, США.

Джерела:

1. Декоративне мистецтво України кінця XX століття. 200 імен [Текст] : Альбом-каталог / Чегусова, Зоя; Худож. Н.П.Бондаренко. – В суперобкладинці. – К. : Атлант ЮЕмСі, 2002. – 511 с.
2. Лідія Борисенко
3. Лідія Борисенко
4. Борисенко Лідія Валентинівна
5. НАТАЛКА І ЛІДІЯ БОРИСЕНКО: ЗАПРОШЕННЯ ДО РАЮ

«Сонячний клоун»

Легендарний клоун Олег Попов за час кар’єри зумів підкорити міжнародну арену. Йому аплодувала сама королева Англії Єлизавета II, у Мюнхені та Брюсселі з’явилися вулиці, названі його ім’ям. У Книзі рекордів Гіннеса він вважається найпопулярнішим клоуном планети.

Олег Костянтинович Попов народився 31 липня 1930 року в підмосковному містечку Вирубово. Його батько працював на годинниковому заводі. У 1937 році він був заарештований і зник без вісти. Щоб перемогти злидні, Олег 12-річним підлітком почав працювати помічником слюсаря. Через постійне недоїдання він ріс слабким і часто хворів, тож мати вирішила віддати хлопчика до спортивної секції – гуртка акробатики. А згодом Олег навчатиметься в Державному училищі циркового мистецтва за фахом «ексцентрик на дроті». Потрапивши до цирку, він асистував відомому майстрові комічного жанру Карандашу. Потім розпочав власну кар’єру, створивши артистичний образ «Сонячного клоуна» – безжурного хлопчини з копицею русявого волосся в широких смугастих штанях і картатій кепці. Його принцип: приносити людям хоч краплину радості в будь-якій ситуації, – був лейтмотивом його життя до останніх днів.

У своїх виступах О.Попов використовував такі прийоми, як еквілібристика, акробатика, жонглювання, пародіювання циркових номерів. О.Попов часто знімався в кіно. Артист зіграв більше ніж у 10-и фільмах. Найбільш відомими картинами з його участю стали «Клишоногий друг», «Пригоди жовтої валізки», «Карнавал», «Мама», «Синій птах», «Стороннім вхід дозволений». Найчастіше артист грав у фільмах самого себе, з’являючись у своїй знаменитій картатій кепці.

Олег брав участь у гастролях радянського цирку в країнах Західної Європи. Ці поїздки принесли йому світову славу. У 1981 році О.Попову в Монте-Карло присудили цирковий аналог «Оскара» – премію «Золотий клоун». Її циркач отримав особисто з рук княгині Монако Грації Патриції. На початку 1990-х артист іммігрував до Німеччини. Потрапивши в 61 рік до чужої країни, він не залишив кар’єру. У місті Еглофштайн він почав працювати клоуном під сценічним ім’ям Щасливий Ганс і став найзнаменитішим артистом у країні. «Шпігель» – головний інформаційно-політичний журнал Німеччини навіть помістив на обкладинку його фото. Лише двом акторам за всю історію видання вдалося там опинитися – Чарлі Чапліну і Олегу Попову.

Артист продовжував дарувати людям радість до останнього дня життя. Він посміхався, роздавав автографи, знову посміхався … І ніколи нічого не відповідав. За 25 років, прожитих у Німеччині, він так і не вивчив німецької мови. Зовсім.

Олег Попов прожив яскраве, наповнене сонцем життя довжиною у 86 років. Похований він у Німеччині, за його останньою волею – у клоунському вбранні.

Джерела:

1. ^{Дмитрієв Ю. А. Видатні клоуни. – К.: Мистецтво, 1989. – 222 с, с. 140 – 168}
2. ^{https://24smi.org/celebrity/1345-oleg-popov.html – Олег Попов}
3. ^{https://uznayvse.ru/znamenitosti/biografiya-oleg-popov.html – Олег Попов}
4. ^{https://kinoreporter.ru/za-kogo-agitiruyut-golosovat-amerikanskie-zvezdy/ – Як Сонячний клоун перетворився на Щасливого Ганса}

Базак Марта

Марта Іванівна Базак – майстер гобелена, графік, живописець, заслужений художник України (2009), член Національної спілки художників України (1988).

Базак Марта народилась 24 січня 1953 р. у Коломиї, Івано-Франківської області. У 1972 р. закінчила Львівське училище декоративно-прикладного мистецтва (відділення художнього оформлення), далі продовжила мистецьку освіту на відділенні художнього текстилю у Львівському державному інституті декоративно-прикладного мистецтва (педагоги з фаху М. В. Токар, І. І. Боднар, Ю. В. Скандаков, В. А. Овсійчук, Д. Д. Довбушинський). Ще студенткою 1976 року взяла участь у Міжнародній виставці проектів гобеленів у Гданську (Польща).

Марта Базак у текстильних композиціях і гобеленах тяжіє до оригінальних прийомів виконання, використовує складні техніки та варіації тканих і нетканих поверхонь. Крім техніки гладкотканого гобелену з характерним підкресленням живописних можливостей текстилю («Дерево», 1990; «Чорний квадрат», 1997; та ін.), часто звертається до ткання в рамах («Ангел», 2000) і параванів (ширм), які в її виконанні стають самостійними просторовими текстильними композиціями, органічно вписуються в сучасний інтер΄єр.

Творчість художниця поєднує з науково-дослідницькою діяльністю. Як завідувач відділу Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини і Покуття (1980-і рр.), а пізніше, у 1990-х рр., як старший науковий співробітник Дирекції художніх виставок України М. Базак опублікувала десятки статей у наукових виданнях, каталогах виставок та періодиці. З 2001 р. М. Базак працює у Київському державному інституті декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. М. Бойчука старшим викладачем кафедри художнього текстилю і моделювання костюма.

В активі художниці участь із творами художнього текстилю, живопису та графіки у понад 100 виставках, із них – міжнародні (Австрія, Бельгія, Канада, Китай, Польща, Португалія, Росія, Угорщина, Франція, Чехія), а також персональні експозиції.

Твори М. Базак зберігаються у Національному музеї українського народного декоративного мистецтва, Івано-Франківському краєзнавчому музеї, Всеросійському музеї декоративно-прикладного мистецтва у Москві та приватних колекціях в Україні, Канаді, Німеччині, Польщі, Росії, США, Франції, прикрашають інтер’єри дипломатичних представництв.

Джерела:

1. Декоративне мистецтво України кінця XX століття. 200 імен [Текст] : Альбом-каталог / Чегусова, Зоя; Худож. Н.П.Бондаренко. – В суперобкладинці. – К. : Атлант ЮЕмСі, 2002. – 511 с.
2. Базак Марта Іванівна
3.  Марта Базак