Олександр Ранчуков – фотограф-документаліст, автор фотоальбомів і книг про фотографію, що спеціалізується на жанровій, соціальній і пейзажній зйомці.
Народився в 1943 році в Києві. Із 1962 року навчався в Київському політехнічному інституті, а в 1980-1982 роках – в Інституті журналістської майстерності в Києві.
Незважаючи на те, що Олександр називав себе вільним художником, до 1996 року він встиг попрацювати в декількох технічних організаціях, зокрема, з 1978 по 1996 роки – в інституті історії і теорії архітектури, де ілюстрував книги з архітектури. Серйозно займатися фотографією почав у 25 років.
З 1996 року – вільний фотограф. Віддавав перевагу чорно-білій зйомці. У своїй практиці Ранчуков ніколи не використовував фотошоп.
Роботи Олександра Ранчукова ілюструють такі книги, як “Літопис Величка”, “Архітектурний образ Києва”, “Київ. Місто, в якому жив М. Булгаков” та інші.
Олександр Ранчуков – один з найвідоміших українських фотографів, що зумів в знімках вловити архітектурний дух української столиці, підняти завісу радянського життя і неупереджено його показати.
Його виставки проходили в Україні, Німеччині, Франції, Росії, Литві та США.
Джерела:
- История украинской фотографии XIX-XXI века [Текст] : Научно-популярное издание / Трачун, Александр Иосифович. – Київ : Балтія-Друк, 2014. – 255 с.
- Олександр Ранчуков
- Що потрібно знати про Олександра Ранчукова
- Київ у фотографіях Олександра Ранчукова
Народився Марко Кропивницький 10 квітня 1840 р. у селі Бежбайраках, Бобринецького повіту на Херсонщині, в сім’ї управителя поміщицького маєтку. З юнацькими роками Кропивницького пов’язані його перші згадки про театр, який зрідка гастролював і в Бобринці. Саме приїжджі актори привернули увагу юнака до мистецтва сцени. Більш-менш системну освіту майбутньому драматургу вдалося здобути в Бобринецькій повітовій школі, де він навчався з 1853 по 1856 рік. У цей час хлопчина жив у сім’ї своєї бабусі по матері Уляни Василівни Дубровинської.Після закінчення 1856 р. з похвальним листом повітової школи і невдалої спроби продовжити навчання в гімназії Кропивницький поступає на державну службу до повітового суду в місті Бобринці, де кілька років працює дрібним чиновником.
Провчившись як вільний слухач у Київському університеті три семестри, Кропивницький повертається до Бобринця, де з лютого 1864 р. служить у повітовому суді на посаді «столоначальника по гражданській часті». 1863 р. написав першу п’єсу – драму “Микита Старостенко, або Незчуєшся, як лихо спобіжить” (1873 переробив її і назвав “Дай серцю волю, заведе в неволю”). У листопаді 1871 дебютував як актор у ролі Стецька («Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка) на професійній сцені у Народному театрі І. та Д. Моркових і М. Чернишова в Одесі.
М. Кропивницький серйозно займається драматургією. Протягом 1872—1878 рр. він написав два водевілі «За сиротою і бог з калитою, або Несподіване сватання» (1872), «Помирились» (1872), оперетку-жарт «Пошились у дурні» (1875), драму російського мовою «Беспочвенники» (1878).
Сприятливіше середовище для розвитку українського театрального мистецтва знаходить Кропивницький у Харкові, куди переїздить восени 1873 р. Тут, у трупі А. П. Колюпанова-Александрова, йому вперше пощастило здійснити постановки таких українських п’єс, як «Не ходи, Грицю, на вечорниці» і «За Немань іду» Володимира Александрова, а також виставити власну драму «Дай серцеві волю, заведе у неволю». Слава Кропивницького як актора й режисера сягає далеко за межі України, і на літо 1874 р. він отримує запрошення від столичного антрепренера Зізеріна на чолі невеличкого театрального колективу приїхати з українським репертуаром на гастролі до Петербурга. Гастролі тривали протягом трьох з половиною місяців. Це був перший успішний виступ української трупи в Санкт-Петербурзі.
1880—1890 роки були роками творчого тріумфу Кропивницького. У цю добу він заснував чотири першокласні драматичні трупи (в тому числі славнозвісний театр корифеїв), постійно подорожував з гастролями по Україні та інших регіонах тодішньої країни, разом зі своїми колегами-акторами незрідка виступав на сценічних підмостках Петербурга, Москви, Варшави, Мінська, Тифліса (тепер — Тбілісі), Баку, Вільно (тепер — Вільнюс) і т. д. 
Марко Лукич своєю багатогранною діяльністю виховав ціле покоління українських акторів-професіоналів, 21 рік — з 1881 по 1902 — він залишався провідною постаттю української сцени. Його чудові акторські дані, які дивували сучасників (деякі професійні секрети Марка Лукича так і лишилися для них непоясненними і загадковими), доповнювалися прекрасним голосом — високим басом надзвичайно широкого діапазону. Крім того він добре знався на музиці й сам писав мелодії для багатьох п’єс, розумівся на образотворчому мистецтві (це, зокрема, дозволяло йому керувати створенням декорацій), був тонким і спостережливим психологом, що постійно проявлялося у його роботі як режисера. 
1890 р., уже будучи в зеніті слави, драматург оселяється на хуторі Затишок, «за 120 верст від Харкова і за 20 верст від повітового міста Куп’янська», недалеко від села Сподобівка (тепер Шевченківського району Харківської області). У себе на хуторі драматург написав понад двадцять п’єс, серед яких «Олеся», «Замулені джерела», «Титарівна» (за Шевченком), «Супротивні течії», «Конон Блискавиченко», «Мамаша», «Розгардіяш», «Скрутна доба», «Старі сучки й молоді парості», «Зерно і полова», «Страчена сила» та інші. Крім того, тут письменник перекладав твори російських і світових майстрів слова (Гоголя, Некрасова, Шекспіра, Мольєра), працював над своїми мемуарами, звідси виїздив на гастролі до багатьох українських і російських міст (Харкова, Полтави, Києва, Катеринослава, Одеси, Санкт-Петербурга, Москви, Саратова), презентуючи у такий спосіб власні творчі досягнення й надбання національної драматургії загалом, разом з аматорами виставляв у провінційних містах і селах українські п’єси, знайомив місцеве населення з поезіями Т. Шевченка, Л. Глібова, інших письменників, відкрив у себе на хуторі початкову школу з українською мовою навчання.
Для роботи над портретом Л.Толстого художник виїздив на три дні в Ясну Поляну. Сам Лев Миколайович цей свій портрет визнав найкращим з усіх існуючих його живописних зображень. На жаль, на сьогодні полотно втрачено. Одночасно І.Пархоменком була створена галерея портретів політичних та державних діячів Росії того часу: С.Вітте, В.Леніна, Ф.Дзержинського, А.Луначарського, С.Будьонного, В.Блюхера та інших. Створюючи свої полотна, митець відзначав: «Я думаю не про теперішніх глядачів, а що моя галерея буде найвищою мірою потрібна і цікава для наступних поколінь».
