Модест Данилович Сосенко – творець українського модерну

Модест Сосенко – один із найталановитіших і найяскравіших художників-монументалістів у галузі новітнього українського сакрального та світського мистецтва. Дослідники справедливо вважають його першим митцем, який наважився виступити з власною модерною системою оздоблення українських храмів, у якій сміливо і з тонким художнім смаком синтезував різні мистецькі традиції. Модест Сосенко народився 28 квітня 1875 року в с. Пороги (територія Австро-Угорщини) в сім’ї священника. У трирічному віці залишившись сиротою, виховувався в родині дядька. Юнак отримав поважну професійну освіту: успішно навчався у Краківській школі красних мистецтв, завдяки фінансовій підтримці митрополита Андрея Шептицького в Мюнхенській королівській академії мистецтв і в Національній школі мистецтв у Парижі. У паризький період М.Сосенко створив цілий ряд жіночих портретів та копію «Апостолів» А. Дюрера.

До Галичини митець повертається в 1905 році, і цей рік стає знаковим для його творчості. На львівській виставці живопису, організованій І.Трушем, на молодого й перспективного художника вперше звернули увагу. Визначальна роль у житті М.Сосенка належить митрополиту Андрею Шептицькому. Він підтримував митця в роки навчання, цікавився його досягненнями й поглядами на сучасний європейський мистецький процес та новітні художні тенденції. Дружні стосунки між ними продовжувалися все життя. На запрошення митрополита Модест стає працівником Церковного музею, де йому було доручено дві надзвичайно відповідальні ділянки роботи: збір нових експонатів і реставрація пам’яток. Дивує працездатність митця, який їздить по селах у пошуках цікавих пам’яток, виконує оздоблювальні роботи в ряді церков Станіславівщини, Львівщини, Тернопільщини, займається реставрацією і малює чимало станкових творів світського й сакрального характеру. Упродовж 1907-1913 років Модест Данилович розписував іконостаси храмів у Підберізцях, Печеніжині, Рикові, Більчі Золотому, Золочеві, Товмачі, Славську. Всього відомо 12 церков, розписаних художником. М.Сосенко був першим художником, який насмілився виступити з власною системою оздоблення українських храмів, у якій з тонким мистецьким смаком синтезував візантійські традиції, західноєвропейські досягнення й багату національну орнаменталістику. Також митець застосовує свої знання і в архітектурному об’єкті світського характеру, створюючи декоративні розписи за мотивами полтавських гаптів для Музичного Інституту ім. М. Лисенка у Львові. Талант майстра не обмежувався лише монументальним мистецтвом. М.Сосенко – також обдарований живописець і графік, який працював у різних жанрах – портреті («Портрет дівчини», «Автопортрет»), краєвиді та побутовій картині («Будуа в сонці», «Рання весна в селі»). Художник багато подорожував по Італії й Україні, Єгипту й Палестині. Під час Першої світової війни М.Сосенко був мобілізований до австро-угорської армії, брав участь у військових діях. У час складних воєнних років художник не залишає мистецтво, створюючи мініатюрні пейзажі Адріатики й замальовки вугіллям та олівцем.

Після війни повернувшись до Львова, М.Сошенко довго й серйозно хворіє. Помер митець 4 лютого 1920 року в митрополичих палатах на Святоюрській горі на руках у Андрея Шептицького у віці неповних 45 років. Похований на Янівському цвинтарі у Львові.

Його іменем названо одну з вулиць міста.

“Друга світова війна: підрахована українським життям!”

Відділ митецтв зробив добірку Українських художніх і документальних стрічок про період Другої світової війни, які варто переглянути!

“Бабий Яр”

29 вересня 1941 року в містечку Бабин Яр відбулося одне з найстрашніших злочинів ХХ століття. За один день тут було розстріляно близько 34 тисяч євреїв. Елеонорі, на очах якої загинули батько, мати, сестра, син, сусіди, друзі, дивом вдалося врятуватися. Через 60 років, ставши багатою і впливовою жінкою, що займається міжнародною політикою, вона приїжджає до рідного Києва, щоб вклонитися могилам своїх рідних, і знайти ту, яка врятувала їй життя. Але доля приготувала їй ще одне випробування: У Бабиному Яру вона зустрічає німця, колишнього фашистського офіцера, який малював її із сином на краю могили …

 

«Хайтарма»

Фільм про трагічну сторінку історії кримських татар, яка заснована на долі двічі Героя СРСР, льотчика-винищувача Амет-Хан Султана, який приймав участь у визволенні Криму в складі Восьмої повітряної армії. У складі цієї ж армії він звільняв і Севастополь – 9 травня 1944 року. Він отримав короткострокову відпустку, а 18 травня 1944 року в 4 ранку за наказом Сталіна почалася депортація кримських татар …

 

«Назви своє ім’я»

Фільм розповідає про трагедію євреїв в період Голокосту на території України під час нацистської окупації українських земель. Фільм заснований на свідченнях очевидців трагедії, зібраних Фондом Шоа та зберігаються в Сполучених Штатах.

 

 

«Далекий постріл»

«Далекий постріл» описує події 1941 року. Під час Другої світової війни в німецькому полоні зустрічаються закляті вороги – боєць Червоної армії і солдатів з лав Української повстанської армії. Вони обидва воюють за Україну, але кожен бачить її шлях по-своєму. Але потім стає зрозуміло обом, що їх цінності загальні – це Україна. В описі до фільму вказано: «Стає зрозуміло, де дійсно цінують свободу, де справді воюють за Україну, де справді є друзі, які одне за іншим не пошкодують життя, щоб звільнити з полону. По тому, як закінчилися їх життя, можна зробити окремий висновок про жорстокість того часу »

«1377 – спалені заживо»

Тисяча триста сімдесят сім – це кількість сіл, які були спалені під час нацистської окупації на території України. У документальній стрічці особливу увагу приділено селу Корюківка на Чернігівщині, де 1-2 березня 1943 року спалили 1290 будинків і 6700 чоловік. З усіх знищених нацистами поселень, Корюківка була найбільшою, а тому і каральна операція зі знищення цього поселення вважається найбільш масштабною.

«Війна. Український рахунок»

Кожна з дев’яти серій має свою проблемно-тематичну визначеність. Величезна кількість воєнної хроніки, нерідко тієї, яку ми до сих пір не бачили. А коли і бачили, то в іншій інтерпретації. Але головна “фішка” стрічки – свідки. Наші сучасники, люди, для яких війна є частиною, нерідко головною, найсуттєвішою, їхньої долі. Автор фільму намагається зберегти об’єктивність, надаючи слово людям, чий погляд на події подеколи діаметрально протилежний. Але це не суд – обвинувальних інтонацій справді не помітно. Значною мірою адресатом картини є майбутні покоління: для них в даний час сущі повинні викласти факти і своє розуміння подій.

«Хроніка Української повстанської армії 1942-1954»

Документальний фільм у двох частинах розповідає про історію Української повстанської армії 1942-1954 років крізь призму свідчень тридцяти чотирьох очевидців та безпосередніх учасників подій (з понад сто опитаних). Творці стрічки пропонують подивитися на український повстанський рух з перспективи «простих людей», без пафосу, містифікацій та пропагандистських кліше. Усні історії відкривають нетрадиційний погляд на природу боротьби УПА, дають змогу відчути атмосферу та дух епохи, зануритися у вир бурхливих подій.