«Герой бойовиків і вестернів»

Сьогодні, 31 травня, свій 90-й день народження святкує видатний голлівудський актор і режисер Клінт Іствуд. Ювіляр у своїй кар’єрі завоював не тільки образ брутального героя з вестернів, але і легендарного режисера, чиї оскароносні картини назавжди залишаться в історії кіно. Так, наприклад, останні картини, які Іствуд представив в якості не тільки режисера, але й одного з головних героїв – “Крихітка на мільйон”. Драматичний сюжет про дівчину-боксера, отримала відразу два “Оскара” в 2005 році в номінаціях “За кращий фільм” і “За кращу режисуру”.

До цього Іствуд зняв детектив за мотивами роману Денніса Лихейна “Таємнича річка”. Фільм в головних ролях з іншими маєтками Голлівуду – Шоном Пенном і Тімом Робинсом – отримала дві премії “Оскар” за їхню гру, але проходила в основних категоріях номінацій.

Інші успішні картини Клінта Іствуда за рейтингом давності доведеться довго перераховувати, але в цілому сьогоднішній іменинник створив цілу імперію з кінострічок. Завдяки цьому до своїх 90 років він володар п’яти нагород Американської кіноакадемії: чотирьох премій “Оскар”, а також Нагороди імені Ірвінга Тальберга за продюсерський внесок у кіномистецтво і Національної медалі США в області мистецтв. Лауреат премії “Почесний Сезар”.

Володимир Кирилович Винниченко – талановитий художник

Володимир Винниченко – відомий державний і політичний діяч України (був членом Центральної Ради і головою Директорії, автором майже всіх декларацій і законодавчих актів УНР) увійшов в історію національної культури як один із талановитих українських письменників, чиї твори: оповідання, повісті, романи – перекладалися різними мовами світу, а вистави з великим успіхом йшли на сценах європейських театрів.
Упродовж свого життя В.Винниченко намагався поєднувати літературу і політику, що й стало причиною того, що він був змушений перебувати далеко за межами рідної України. Мешкав у Відні, Берліні, згодом оселився на півдні Франції, у містечку Мужен біля Канн, придбавши стару садибу з ділянкою землі. Тут упродовж останніх 25 років свого життя він повністю віддався літературній творчості. У період еміграції Володимир Кирилович відкрив ще один свій талант – талант художника. Поштовхом до малярства було багато причин, у тому числі і туга за Вітчизною, про що свідчать його українські пейзажі, написані по пам’яті. І хоч В.Винниченко не був професійним художником, його талант знаходить визнання навіть у професіоналів.

 Цікавитися живописом письменник почав ще з гімназійних років. У Франції брав уроки малювання (певний вплив на його творчість мала мистецька паризька школа «Еколь де Парі»), організовував художні виставки, зокрема, завдяки йому в 1924 році в Берліні відбулася перша персональна виставка його приятеля, талановитого художника М.Глущенка. Створені В.Винниченком портрети, пейзажі, натюрморти захоплюють багатою кольоровою гамою, наповненою світлом і повітрям. Похмурі відтінки, які іноді зустрічаються в прозових творах, практично відсутні в його картинах. Тогочасна критика відгукувалася на його роботи: «Перше, що вражає у творчості Винниченка, – це надзвичайне багатство фарб. Мистець закоханий у фарби. Він бавиться ними, як дорогоцінним камінням, і знаходить з надзвичайною легкістю чимраз нові кольорові багатства».
При житті автора його твори експонувалися на виставках у Львові і Парижі.

Мистецькі твори В.Винниченка почали повертатися в Україну з 2000 року. Згідно заповіту дружини майстра слова і пензля 89 творів, серед яких – оригінальні олійні роботи, акварелі, альбоми з рисунками були передані архівом Колумбійського університету Національній Академії наук України.

У відділі мистецтв нашої бібіліотеки зберігається альбом «Володимир Винниченко – художник», у якому подано мистецький доробок майстра, а також картини, подаровані його родині українськими та зарубіжними художниками.

 

 

 

Марія Оксентіївна Примаченко – представниця «наївного мистецтва»

Марія Примаченко  – художниця, творчість якої – прекрасне, утаємничене і до кінця незбагненне явище, що упродовж майже століття привертає до себе увагу шанувальників мистецтва, дослідників, художників. Жінка з нелегкою долею, малописьменна, була визнана зіркою першої величини у «Всесвітній енциклопедії наївного мистецтва». Марія Примаченко народилася 30 грудня 1908 року в с.Болотня на Київщині, де і провела все життя. Дитинство дівчинки було затьмарене страшною недугою — поліомієлітом. Це зробило її не по-дитячому серйозною і спостережливою, загострило слух і зір. Собою вона була надзвичайно гарна, але пересувалася майже все життя з милицями. Марія гідно й мужньо перенесла всі життєві незгоди, пізнала щастя любові (хоча чоловік загинув на фронті) і щастя материнства. Бажання малювати виникло в дитинстві: «Якось біля хати, над річкою, на заквітчаному лузі пасла я гусей. На піску малювала всякі квіти, побачені мною. А потім помітила синюватий глей. Набрала його в пелену і розмалювала нашу хату». Кожен приходив подивитися на дивину, зроблену руками дівчинки. Хвалили. Сусіди просили і їхні хати прикрасити. Талант М.Примаченко відкрила у 1936 році майстриня-ткаля Т.Флору. Художницю запросили до експериментальних майстерень при Київському музеї українського мистецтва, де вона малювала, вишивала, розписувала керамічні глечики й тарелі дивними звірами, вкритими квіточками. Її твори з незмінним успіхом експонувалися на виставках у Парижі, Варшаві, Софії, Монреалі, Празі.

У картинах мисткині знаходять втілення ще язичницькі, що знайшли відгук у надрах слов’янської міфології, образи фантастичних чудовиськ і птахів. Її творчість – ніби згусток емоційних вражень і від казок, і від легенд, і від самого життя. Процес її творчості є феноменом дивовижного сплаву конкретного мислення, інтуїції, фантазії і, нарешті, підсвідомого, коли відчиняється «будиночок чаклунки» і звідти виходять у світ її небувалі, часом химерні образи, які ніби ворушаться, дихають, ростуть у нас на очах. Не менш цікавими є підписи мисткині до її картин, котрі часто виглядають як цілком самодостатні приказки чи народні афоризми. Попри все художниця ніколи особливо не переймалася своїм здоров’ям. Навіть після Чорнобильської катастрофи. Її вона пережила у власному домі, розташованому недалеко від атомної станції, і відмовилася виїхати з 30-кілометрової зони, хоча їй і підшукали добру хату на Полтавщині. Останні роки життя художниця важко хворіла, не підводилася з ліжка. Але до останнього продовжувала малювати.

За мотивами картин Марії Примаченко біля Південного залізничного вокзалу Києва створено арт майданчик з персонажами з творчості художниці. Там розташовані статуї Сонячного Лева, Кінь з жовтою гривою, який грає на скрипці, стоячи на двох ногах. На честь художниці названо малу планету.

Шановні друзі, у відділі мистецтв нашої бібліотеки ви зможете більш детально ознайомитися з творчістю української мисткині й переглянути каталог виставки у виданнях «Марія Примаченко: дарую вам сонце» та «Марія Примаченко 100».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Сонячний маестро

Стефан Васильович Турчак – один із найвидатніших диригентів XX століття, з ім’ям якого пов’язані найзначиміші сторінки українського оперно-балетного і симфонічного виконавства. З його думкою рахувалися композитори і режисери, диригенти і художники, найуславленіші співаки, його шанувала влада, слава про диригента розійшлася далеко за межі України. Стефан Турчак народився в українському с. Мацковичах на території сучасної Польщі 28 лютого 1938 року. У 1947 році, під час операції «Вісла», родину примусово вивезли в Радянську Україну. Хлопець рано втратив батьків і виховувався бабусею у с.Дублянах на Львівщині. З дитинства виявив велику зацікавленість музикою, яка привела його до Львівської консерваторії у клас видатного диригента, музиколога і педагога М. Колесси. Ще студентом Стефан дебютував як диригент Львівського театру опери і балету. У 25 років уже очолив Державний симфонічний оркестр України, піднявши його до найвищих мистецьких вершин, про що засвідчили гастролі колективу під керівництвом майстра в багатьох зарубіжних країнах. У 1967 році С.Турчак став головним диригентом Державного академічного театру опери і балету України ім.Т.Шевченка, що започаткувало нову сторінку не тільки  його власної творчої біографії, але й відомого театру.

Уже перша його постановка на київській оперній сцені «Отелло» Дж. Верді засвідчила про прихід у колектив диригента особливого таланту і емоційної наснаженості. Загалом диригент поставив на київській оперній сцені майже сорок вистав. І кожна ставала мистецькою подією, яскравим тріумфом українського оперно-балетного виконавства. Мистець мав якусь надприродну магічну єдність з кожним солістом і артистом оркестру, хору, балету, вмів захопити і повести виконавців за собою, мов могутню бурхливу ріку. Після прем’єри вердіївського Реквієму італійська критика назвала С.Турчака «українським Тосканіні». З ім’ям мистця як головного диригента і художнього керівника трупи пов’язані блискучі успіхи київського оперного театру за кордоном, зокрема на уславленому Вісбаденському музичному фестивалі, де театр вперше показав перлину української національної класичної музики – оперу «Тарас Бульба» М.Лисенка (1982).

Стефан Васильович диригував виставами і симфонічними концертами у багатьох країнах світу – Англії, Німеччині, Югославії, Японії, поставив «Бориса Годунова» і «Хованщину» в Ніцці, «Макбета» в Мадридській королівській опері, «Івана Сусаніна» і «Кармен» в Загребській опері.

Стефан Турчак рано пішов із життя. Згорів у напруженій творчій праці, якій віддав увесь свій талант, душу і серце. Перейшовши пруг свого п’ятдесятиріччя, пішов у вічність 23 жовтня 1988 року, залишивши по собі найяскравішу сторінку в історії Національної опери України, українського і світового музичного мистецтва. На його честь в 1994 році був запроваджений національний конкурс диригентів ім. С.Турчака, який став Міжнародним.

 

Шановні поціновувачі українського музичного мистецтва! У відділі мистецтв нашої бібліотеки, що на Повітрофлотському пр. 10, ви зможете ознайомитися зі сторінками життя і творчості видатного диригента в книзі В.Рожка «Стефан Турчак».

 

 

 

Катерина Василівна Білокур – майстриня народного декоративного живопису

Катерина Білокур зуміла сягнути вершин успіху і прославити українське мистецтво на цілий світ. Вона самотужки, долаючи непрості сільські перешкоди, крок за кроком відкривала для себе таємниці живопису і без спеціальної художньої освіти, альбомів та книжок навчалася у природи. Катерина Білокур народилася 24 листопада 1900 року в с.Богданівка на Полтавщині в заможній сільській родині. Ні про яке навчання доньки батьки й чути не бажали, адже тоді вона може й заміж не вийти! Букви дівчинка вивчила сама на печі. А ще вчилася, коли молодший брат робив уроки. Малювати Катерина почала з ранніх років, однак батьки не схвалювали це заняття і забороняли. Та дівчинка продовжувала малювати потайки від рідних, використовуючи для цього полотно та вугілля. І тоді на душі ставало тепло й радісно, і від щастя сміятися хотілося. Катерина прагнула навчатися , але її не прийняли ні в  Миргородський технікум художньої кераміки, ні в Київський театральний технікум через відсутність документа про закінчення семирічки. Навесні 1940 року дівчина, почувши по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була» у виконанні Оксани Петрусенко, звернулася до співачки з листом, до якого додала малюнок калини на шматкові полотна. Малюнок вразив співачку. Вона звертається до Центру народної творчості – і роботами К.Білокур починають цікавитися.

 

У Полтавському будинку народної творчості відкривається персональна виставка художниці-самоучки з Богданівки, яка на той час складалася лише з 11 картин. Виставка мала величезний успіх. Художницю преміюють поїздкою до Москви. Три картини К.Білокур — «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» були включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі (1954). Тут їх бачить Пабло Пікассо. Весь світ облітають його слова: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!». Здебільшого К.Білокур малювала квіти, але жодної не зірвала. Ходила у байраки за 20 кілометрів, аби змалювати чар-зілля. Працювала олійними фарбами. Сама робила пензлі, вибираючи з котячого хвоста волосини однакової довжини. Для кожної фарби — свій пензлик.

 

Живопис художниці – «вишивка» олійними фарбами на полотні. Кожна квіточка, гілочка, ягідка в рослинному світі художниці любовно, ретельно виписані, виділені, обведені світлим обідком.

Померла народна майстриня 10 червня 1961 року. Її ім’я входить до переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної України.

 

Шанувальники творчості видатної української художниці! У відділі мистецтв нашої бібліотеки (Повітрофлотський пр., 10) зберігається книга про народне мистецтво майстрині «Катерина Білокур».

Іван Петрович Кавалерідзе – український скульптор, кінорежисер і драматург

Скільки б не змінювалось поколінь, візитівкою Києва були й залишаться скульптурний ансамбль княгині Ольги на Михайлівській площі, пам’ятники Ярославу Мудрому біля Золотих Воріт та вічному мандрівнику Григорію Сковороді на Контрактовій. І не всі, можливо, знають, що їх об’єднує постать непересічного Майстра, «українського Мікеланджело» – Івана Кавалерідзе. Митець народився 1 квітня 1887 року на хуторі Ладанському в сім’ї українки та нащадка грузинського князівського роду. Змалечку Іван був талановитий, більш за все йому подобалося ліпити з глини фігурки людей та тварин. Такі дивні розваги привернули увагу його дядька — художника й археолога С.Мазаракі. Він забрав хлопчика до Києва й віддав на навчання до приватної гімназії Валькера. Вищу освіту Іван отримував у Петербурзькій академії мистецтв, а згодом вдосконалював художню майстерність у приватній студії Н.Аронсона в Парижі.  Після навчання скульптор повертається до Києва, щоб узяти участь у конкурсі на найкращий проєкт пам’ятника княгині Ользі.

І в 1911 році на Михайлівській площі в Києві було відкрито споруджену за проєктом митця чотирифігурну композицію пам’ятника княгині Ользі, святому апостолу Андрієві Первозванному та рівноапостольним Кирилові й Мефодію (монумент було зруйновано більшовиками в 1919-му році й відновлено 1996 року). Усе життя митець був наділений надзвичайною енергією, прагненням сміливого пошуку й творчим горінням. За шість років перебування в рідному місті  організував товариство охорони пам’ятників старовини, сприяв відкриттю краєзнавчого музею. Залізничники на пам’ятник Т.Шевченку запропонували 40 бочок цементу. Натомість попросили організувати трупу і побудувати театр. І.Кавалерідзе погодився. Театр був відкритий. У роки війни І.Кавалерідзе знаходився на окупованій німцями території. Керував міським відділом культури й мистецтва. Намагався, користуючись посадою, оживити Київську кіностудію, яка після втечі червоних стояла мертво. Також допомагав рятувати ув’язнених митців, надавав притулок єврейським сім’ям, рятував молодь від вивезення до Німеччини, зберігав від пограбування культурні цінності. За німців з І.Кавалерідзе сталася досить цікава історія: одного разу до його помешкання завітав чоловік в есесівській уніформі й запропонував створити бюст Гітлера. Митець відповів йому, що ліпить лише з натури. Коли повернулася Червона армія, з’ясувалося, що то був перевдягнений радянський агент. Природа наділила І.Кавалерідзе різними талантами. За 70 років активної творчості він став автором близько 20 пам’ятників, сотні станкових робіт, зняв 10 кінофільмів, поставив 10 театральних п’єс, написав книжку спогадів, до того ж залишилися ще й десятки нереалізованих проєктів. У творчому доробку митця – численні пам’ятники: Т.Шевченку в Ромнах, Полтаві й Сумах  (були зруйновані більшовиками як «петлюрівські»), Г.Сковороді в Лохвиці, Ярославу Мудрому в Києві, Богдану Хмельницькому в Кобеляках та інш. Митець вважається одним із фундаторів українського історичного кіно. Він  працював художником, сценаристом і режисером на Одеській та Київській кіностудіях. Як кінорежисер поставив фільми «Злива», «Перекоп», «Коліївщина», «Прометей», «Повія». Іван Петрович – творець перших українських кіноопер «Наталка Полтавка» та «Запорожець за Дунаєм».

 

Усе своє життя митець невтомно шукав досконалість і радів кожному новому дню. «Найщасливіший день сьогодні, – писав він у своєму щоденнику. – Чому? Бо він є, і я живу!». Іван Кавалерідзе помер у Києві 3 грудня 1978 року. Похований на Байковому цвинтарі. У Києві є вулиця, яка носить ім’я митця. І на Андріївському узвозі – меморіальна майстерня-музей.

Шановні друзі,  у відділі мистецтв, що на Повітрофлотсьму пр. 10,  ви знайдете чудову книгу: Іван Кавалерідзе: життя і творчість.

Іван Павлович Похитонов – художник-чарівник

Іван Похитонов – чародій із України, який уславився міньйонами –  маленькими картинами на дереві. Не маючи системної художньої освіти, він зумів стати одним із найкращих митців свого часу. Його називали «поетом пензля», а І.Рєпін говорив: «Це якийсь чарівник-художник, так майстерно, віртуозно зроблено. Як він пише – ніяк не зрозумієш!». Іван Похитонов народився 27 січня 1850 року на хуторі Мотронівка на Херсонщині в дворянській родині. Хист до малювання Іван мав іще з дитинства: у 7 років хлопчик подарував матері власноруч виконану копію голландської гравюри зі сценою полювання.  У 18 років юнак вступив до Петровсько-Розумовської сільськогосподарської академії в Москві, одного з найпередовіших навчальних закладів Російської імперії. Та через революційні погляди і належність до народницьких гуртків був відрахований з другого курсу та відправлений на заслання до Мотронівки під нагляд батька й поліції. Уже наступного року юнак стає студентом Імператорського Новоросійського університету в Одесі, де він захоплюється орнітологією та зоологією. Паралельно з навчанням І.Похитонов займався, як любитель, малюнком та аквареллю, зображуючи своїх рідних, селян із Мотронівки, затишні українські хутори з білими, критими соломою хатками, розлогі херсонські степи. Після навчання Іван повернувся на рідний хутір. Та тихе провінційне поміщицьке життя було не для нього, тож, відпросившись у батька, митець їде до Італії. Відвідавши Мілан, Венецію, Флоренцію, відправляється в Париж. Захопившись мистецтвом, вивчає живопис барбізонців та імпресіоністів і пише свої роботи. У Франції митець обрав життя мандрівника: він місяцями плавав річкою, зображуючи її; їздив у спеціальній кибитці, де зверху облаштовувалося підсвітлення. В Європі утвердилася думка, що кожна робота І.Похитонова – це шедевр, який вражає тонким смаком, витонченістю, соковитістю. Практично всі його роботи розкуповувалися наперед.

Іван Павлович виконував і замовлення російських царів: на замовлення Олександра ІІІ написав 5 панно, що зображували місця боїв у Болгарії під час російсько-турецької війни, і на замовлення Миколи II виконав серію пейзажів курортів Франції.  Зображення природи у І.Похитонова, як правило, містять у собі невеличкі жанрові сцени. Писав він також портрети та натюрморти, робив малюнки та акварелі, займався живописом на кафельних плитках. Світ його образів на диво прозорий, гармонійний, спокійний. Пейзажі привертають увагу бездоганною вірністю натурі, заснованій на тонкій передачі кольору та світла. Основну частину творчого спадку художника складають мініатюрні пейзажі, виконані тоненькою щіточкою на дощечках червоного чи лимонного дерева, які він ґрунтував рибною кісткою для ідеальної гладкості. Інколи для написання картин він навіть використовував лупу. Фарби його пейзажів сяють і зараз, подібно емалі. З 1893 року митець жив у Бельгії, у передмісті Льєжа. Багато мандрував Італією, Францією, кожного року приїжджав на Батьківщину й натхненно малював українські краєвиди. Придбав навіть хутір, у якому мріяв жити. В останні роки життя через хвороби та погіршення зору художник не мав змоги активно працювати. Іван Похитонов помер 23 грудня 1923 року в Льєжі, де і був похований. У 1925 році в Льєжі відбулася його меморіальна виставка.

Святослав Ярославович Гординський – художник, мистецтвознавець і поет

Святослав Гординський, без сумніву, непересічна особистість. Український художник, графік, мистецтвознавець, поет, перекладач, журналіст, який зробив великий внесок у розвиток національної культури. Завдяки йому з’явилися друком десятки книг репресованих письменників і світ відкрив для себе високе й самобутнє українське мистецтво. Святослав Гординський народився 30 грудня 1906 року в м.Коломия в родині викладача гімназії. У їхньому домі збиралася галицька еліта, і дитинство маленького Святослава проходило серед українських книг та видатних українських людей. Вищу освіту юнак здобував у Берлінській академії мистецтв, а також у Парижі, де навчався в академії Жульєна і Модерній академії Ф.Леже. Повернувшись 1931 року до Львова, Святослав заснував Асоціацію незалежних українських митців і практично став ланкою зв’язку між художнім середовищем Львова та європейськими мистецькими центрами. Зокрема, під егідою Асоціації та за ініціативи Святослава Ярославовича відбувається знакова виставка українських художників, що жили в Парижі. На початку 20 століття на західноукраїнських землях з’являються повноцінні святочні листівки, намальовані українськими митцями. У творчості С.Гординського відомий цілий цикл листівок «Українські колядки», де кожна листівка стає ілюстрацією до тієї чи іншої колядки і доповнена оригінальними рослинними та анімалістичними мотивами чи геометричними орнаментами. Знаючи добре візантійсько-київську українську традицію, митець у своїй творчості поєднував її з новітніми конструктивними досягненнями і зумів майстерно подати українську ментальність у стилістиці свого часу. Це спостерігається в творах живопису «Автопортрет», «Гірський пейзаж», «Портрет М.Колесси», «Ранок», «Стара гуцулка» та інш. У часи 2-ї світової війни митець згуртував близько 400 художників, видав каталог, який тривалий час був чи не єдиним енциклопедичним довідником про життя і творчість українських митців.

С.Гординській працює і в царині поезії. У Львові одна за одною виходять 6 його поетичних збірок. Також митець здійснив поетичну інтерпретацію «Слова о полку Ігоревім» українською, а згодом і німецькою мовою, переклав поему Рилєєва «Войнаровський». У 1944 році художник емігрував на Захід. У США він заснував Об’єднання Мистців Українців в Америці, організувавши велику виставку українських художників у діаспорі. Також С.Гординський власноручно розписав близько 30 храмів у 12 країнах Європи, Америки та Австралії, зокрема, він написав ікони і створив мозаїки для собору Св.Софії в Римі. У своїх роботах, присвячених історії української ікони, дав чітке роз’яснення, у чому полягає відмінність давньої української і російської культурних традицій. До останніх днів митець писав і не розлучався з книгою. Помер Святослав Гординський у себе в Вероні 8 травня 1993 року на 89 році життя.  Похований на українському цвинтарі Св.Андрія під Нью-Йорком. Свій архів та бібліотеку митець заповів Національному музею у Львові. У місті також запровадили премію ім. С.Гординського в галузі культури і мистецтв із врученням диплома «Львівська слава».

Про життєвий і творчий шлях визначного українського митця, шановні друзі, ви зможете також прочитати в 2-ому томі «Львівської антології», що зберігається в нашій бібліотеці.

«Один із нас»

Народився Микола Григорович Гринько   22 травня 1920 року в Херсоні в родині театральних акторів, його хрещеною матір’ю була славетна співачка Оксана Петрусенко. Мабуть, тому вже у школі хлопчик усе дозвілля віддавав театру, відкриваючи для себе чаклунство сценічного світу.Юність Миколи Гринька припала на буремні роки другої світової війни. Служачи стрільцем-радистом, він у вільні хвилини читав однополчанам гуморески та монологи, співав сатиричні куплети, танцював, копіював відомих виконавців, їздив у сусідні військові підрозділи з концертами. У 1943 році його було призначено начальником офіцерського клубу, де він здобув свій перший режисерський досвід. По війні М.Гринько працював помічником режисера Запорізького українського музично-драматичного театру, з успіхом грав різнопланові ролі у багатьох виставах. Природна привабливість, гречність актора передавались його сценічним героям, викликаючи у глядачів симпатію до них. Так у натхненній щоденній праці-пошуку приходила до нього творча зрілість. У 1955 році Микола Григорович пробує себе на професійній естраді – у джаз-оркестрі «Дніпро», якому присвятив наступні 7 років життя. Згодом стає художнім керівником цього оркестру. Тут добре прислужилася його артистична вдача, природна музикальність, схильність до гумору, танцювальна «жилка», виразна пластика – усе те, що у театрі знаходило лише часткове застосування. У кіно Микола потрапив випадково. 1951-го в коридорі студії ім. Довженка його запримітили асистенти режисера Ігоря Савченка й запросили на кінопроби. І одразу ж затвердили на епізодичну роль селянина у фільмі ”Тарас Шевченко”. Та хоч актор прожив у Києві майже 50 років, свої головні ролі він зіграв на ”Мосфільмі” й ”Ленфільмі”. Андрій Тарковський вважав його своїм талісманом і зняв М.Гринька в стрічках ”Андрій Рубльов”, ”Соляріс”, ”Дзеркало”, ”Сталкер”. Надзвичайно важливими для творчого розвитку Миколи Гринька стали ролі у таких етапних і відомих стрічках, як «Сюжет для невеличкого оповідання» Сергія Юткевича (1970), де він зіграв Антона Чехова, «Романс про закоханих» Андрія Михалкова-Кончаловського (1974), «Ати-бати, йшли солдати…» Леоніда Бикова (1977), «Дума про Ковпака» Тимофія Левчука (1974—1978), «Тегеран-43» Олександра Алова і Володимира Наумова (1981), «Ярослав Мудрий» Григорія Кохана (1982).

Ролі в дитячих фільмах ”Пригоди Буратіно”, ”Автомобіль, скрипка й собака Ляпка”, ”Не болить голова в дятла”, ”Пригоди Електроніка” прославили Миколу Гринька на весь Радянський Союз. Цікаві ролі приносили Гриньку велике задоволення, але його виплеканою з юності мрією, якій, на жаль, не судилося реалізуватися до кінця, був образ Дон Кіхота. Він виконав кілька невеликих ролей благородного ідальго, але художній телефільм грузинських кінематографів «Житіє Дон Кіхота і Санчо», для якого актор встиг знятися лише у кінопробах, вийшов вже без нього. Так і не зіграв він свого омріяного, виношеного, продуманого до найменших подробиць героя, на якого сам був схожий і зовні, і душею. Він зіграв понад 200 ролей, кожна з яких являла собою цілий світ.  1989 року М.Гринько пішов з життя. Похорон був багатолюдним, скорботним, адже ховали народного артиста України, народного улюбленця, справжнього актора. Про Миколу Гринька неодноразово ще за його життя писала мистецька преса, виокремлюючи такі властивості його акторської манери, як внутрішня глибина, лаконічність рухів, виразна стриманість почуттів, емоцій і тонке відчуття ігрової паузи. Його ім’я, постать репрезентовані у багатьох фахових та загальних енциклопедіях і назавжди увійшли до скарбниці національної художньої та духовної культури.

Цього року виповнилося  б 100 років від дня народження  видатного українського артиста театру,  кіно, естради, режисера  і  просто чудової людини – Миколи Григоровича Гринька.

Ярослава Львівна Музика – художник і подвижник національного руху

Ярослава Музика – українська художниця-модерністка. Делікатна тендітна жінка, втім цільна і рішуча в національних питаннях свого народу. Вона стала одним із яскравих символів своєї доби.  Ярослава Стефанович народилася 10 січня 1894 року в м.Залізці на Галичині в родині адвоката.  З дитинства була тихою, спостережливою і любила малювати. Отримала чудове виховання. Ще підлітком переїхала з батьками до Львова, де вчилася у відомій художній студії С. Батовського.  Велике враження на мисткиню справило знайомство з М.Бойчуком: «В його робітні я побачила вперше неовізантійські малюнки. Тоді я захопилась іконним способом малювання. Навіть портрети пробувала робити на лад ікон». Після закінчення Вільної академії мистецтв у Львові, Ярослава працює реставраторкою в Національному музеї. Її залучають до збирання західноукраїнських старожитностей. Колекції народного мистецтва накопичувались повільно, але невпинно впродовж усього життя. В майстерні художницю оточували гуцульські кахлі, керамічний посуд, вироби з шкіри та металу, дерев’яні свічники-трійці, дитячі забавки з різних країв. Вони створювали тут особливий моральний клімат. Одружившись із Максимом Музикою, професором мікробіології, проректором Таємного львівського університету, Ярослава разом із чоловіком багато подорожує – Швецією, Норвегією, Францією. З 1935 року навчається у Вільній академії мистецтв у Парижі. Повернувшись додому, Ярослава Львівна потрапляє в центр тогочасного мистецького життя Львова. Вона стає членом Асоціації незалежних українських митців, яка влаштовувала численні виставки в Україні та за кордоном. Працювала в реставраційній майстерні Національного музею у Львові. Сучасники про неї говорили: «То була незвичайна людина. Великий знавець і реставратор ікон, яка вміла відгадувати чужі думки і наосліп знаходила сховані чи загублені речі». Я.Музика була художницею багатого і широкого обдарування. Нею створено понад дві тисячі творів живопису, графіки, мозаїки, прикладного мистецтва, відроджена й розроблена стародавня народна техніка малювання на склі, розвинута технологія гарячої емалі. Кращі роботи її живопису – «Старий з бородою», «Пейзаж з місяцем», «Леся Українка», з живопису на склі: «Пастушка», «Анна Ярославна», з мозаїки – «Княгиня Ольга». Поряд з невеликими, Ярослава задумує монументальні за розміром роботи. Із шматочків старих тканин майстриня вишиває за зразком древніх плащаниць величезне панно-аплікацію «В’їзд Богдана Хмельницького в Київ».

У 1948 році, під час творчого відрядження до Криму, художницю було заарештовано і звинувачено у зв’язку і співпраці з керівниками проводу ОУН і засуджено на 25 років перебування в таборах Сибіру та Казахстану. Сильна духом мисткиня у важких умовах життя не залишала своєї творчості: малювала на камінні, на слюді та на уривках паперу. Винайшла нову художню техніку  – зі зібраної смоли склеювала мініатюрні композиції з точним розрахунком кольорів.

Після смерті Сталіна 1955 року художниця повернулася до Львова. І хоч була хвора на сухоти, бере активну участь у мистецькому житті рідного міста. Її твори з великим успіхом експонувалися на персональних виставках.

Померла визначна художниця 23 листопада 1973 року. Похована на Личаківському цвинтарі Львова.

Свої твори, архів, бібліотеку, колекцію мисткиня заповіла Львівській галереї мистецтв. У 2000 році в Тернополі засновано обласну мистецьку премію ім. Ярослави Музики.