Курилас Осип Петрович – живописець, графік, культурно-політичний дія

Осип Курилас – один із найбільш обдарованих представників галицького живопису початку ХХ століття, герой легіону Українських січових стрільців, що став піонером нового українського малярства.Осип Курилас народився 7 серпня 1870 року в м. Щирець поблизу Львова в багатодітній родині дяка. Отримавши грошову допомогу від старшого брата, Осип у 25 років стає студентом Краківської академії красних мистецтв, під час навчання в якій був одним із найкращих студентів і здобув 5 срібних медалей та 19 конкурсних нагород. По закінченню закладу художник на деякий час залишається в Кракові, працюючи над темами, що хвилюють його. Картини «Сироти за домовиною матері», «Безпритульні», «Жебраки», «Пробудження весни» експонуються на Краківській художній виставці 1901 року. Водночас пише чимало портретів на замовлення, щоб заробити кошти на подорож за кордон і мати змогу відвідати уславлені картинні галереї. У той час намалював відомий портрет М. Лисенка та зробив різьблену раму для нього. Згодом взявся малювати ілюстрації до підручника М. Аркаса «Історія України», виконавши портрети І.Котляревського, Т.Шевченка, українських гетьманів.

У 1903 році О.Курилас здійснює свою мрію – виїздить за кордон, де відвідує картинні галереї Відня, Мюнхена, Дрездена, Праги й Будапешту. Повернувшись на батьківщину, мешкає у Львові. Із початком Першої світової війни розпочалась національно-визвольна боротьба українців. Долучившись до справи, художник вступає до лав легіону Українських січових стрільців. За час перебування у війську Курилас створив десятки портретів, жанрових картин, листівок і малюнків, які зображують та оспівують подвиги січовиків. У повоєнний час Осип Петрович займається педагогічною діяльністю, викладаючи у художній школі О. Новаківського. Створює багато ілюстрацій для газет, часописів і шкільних підручників. Надзвичайну художню майстерність та уяву виявив Осип Курилас ще й як іконописець. Новаторством у його полотнах релігійного змісту було використання української орнаментики та місцевих пейзажів. Його пензлю належить авторство численних образів та іконостасів у церквах США, Канади, Польщі, України. Після 1939 року в житті Осипа Куриласа поменшало світлих барв. Його картини вилучали з музейних збірок. Замовляючи роботи в митця, після виконання знаходили зачіпку, щоб не приймати їх, натомість вимагали повернення державі усіх коштів, що були витрачені на матеріали. Гонорари затримували і не виплачували. У цей час Осип Курилас працював переважно у жанрі соціалістичного реалізму. Типові назви його тогочасних картин: «Колгосп у Щирецькому районі» чи «На колгоспному дворі». Щоправда, у деяких роботах того періоду відчутний тонкий сарказм, гротескне відображення дійсності. Помер художник 25 червня 1951 року. Похований на Личаківському цвинтарі у Львові. Рік потому було спалено 164 роботи його авторства, безцінні пам’ятки української історії. Після багатьох років забуття виставка робіт художника пройшла лише у 1991 році.

Івасюк Микола Іванович – один із кращих художників історичного жанру

Микола Івасюк належить до тієї когорти художників, які своєю творчою діяльністю відроджували українське національне мистецтво. Це буковинський геній, яким захоплювався світ. Та його мистецька душа житиме вічно в його картинах, де в кожному мазку пензля відчувається щира любов до України, до її історії та народу. Микола Івасюк народився 14 квітня 1865 року в м.Заставна на Буковині. Батьки, звичайні прості люди, вчили його чесно жити, любити рідну землю. У 19 років обдарований юнак став студентом Віденської академії мистецтв, після закінчення якої його рекомендували, як одного з найкращих художників історичного жанру, до Мюнхенської академії мистецтв для подальшого удосконалення майстерності. Саме в цей період у М.Івасюка виникає ідея перевершити шедевр з історичного живопису – картину І.Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану». І це йому вдалося. У 1892 році М. Івасюк розпочинає роботу над картиною «В’їзд Богдана Хмельницького до Києва», праця над якою триватиме 20 довгих років. Упродовж цього часу митець її постійно вивчав, удосконалював, додаючи все нові деталі, тож цей художній твір цілком можна назвати сенсом його життя. Цікаво, що образи жінок у старовинних головних уборах у нижній частині полотна митець змалював із дружини, уродженої німкені, та двох доньок. Перед Першою світовою війною в Західній Україні кольорова репродукція цієї картини була майже в кожній українській хаті. Європейська преса віщувала талановитому художникові велике майбутнє в умовах постійного проживання за кордоном, та однак митець повертається на рідну Буковину. Персональна виставка в Чернівцях стала першою творчою зустріччю із земляками. На суд буковинців були виставлені полотна «В’їзд Богдана Хмельницького в Київ», «Богун під Берестечком», «Битва під Хотином», жанрові картини «Відпочинок», «Буковинець», «Мати» та багато інших.

Це слайдшоу вимагає JavaScript.

М. Івасюк також створив чимало картин про Українських січових стрільців, вояків Української галицької армії, оскільки гаряче підтримував бойові дії українців за свою державу. Загалом художник створив не менше півтисячі картин. На жаль, в Україні на сьогодні є не більше 15 його полотен, доля більшості робіт митця досі невідома. У Чернівцях  Микола Івасюк заснував  художню школу для «талановитої та бідної молоді», а також тримав власні майстерні, в одній із яких  учні допомогали майстрові в роботі над церковними образами для іконостасів.  25 листопада 1937 року 72-річного художника розстріляли у Биківні, за іншими даними — у Жовтневому палаці.

Абрам Маневич – художник – модерніст, один із перших професорів Української академії мистецтв

Абрам Аншелович Маневич належить до плеяди майстрів, які стояли біля витоків української культури XX століття. Його мистецтво визначало художні новації часу — ті пошуки в живопису, в основі яких превалював декоративний початок. Час же із його політичними й соціальними потрясіннями визначив його долю — той життєвий шлях, який проліг від берегів Дніпра до берегів Гудзону. Абрам Маневич народився в містечку Мстиславль (Білорусь) 25 листопада 1881 року в єврейській родині. 20-річним юнаком, сповнений єдиного бажання — стати художником, приїхав до Києва. Після закінчення з відзнакою художнього училища отримав трирічну стипендію для продовження навчання в Мюнхені, де і вступає до Художньої академії. У Мюнхені в галереї Kunst Verein відбулась його перша виставка, яка привернула увагу поціновувачів мистецтва та критики: «Пейзажі Маневича – не картини, а вікна, крізь які проглядається душа художника”.

У 1913 році в Парижі у престижній галереї Дюран Рюеля, першовідкривача майже всіх прославлених імпресіоністів, відбулася ще одна виставка робіт художника. Вибаглива паризька публіка захопилася пейзажами київського майстра. Тогочасна критика писала, що фарби Маневича «живуть, думають, хвилюють, радіють, страждають і борються». Уже визнаним майстром пензля А.Маневич повертається в Україну. Художник у вишиванці з чистою українською мовою став одним із перших професорів Української академії мистецтв. У своїй творчості, спираючись на досягнення імпресіонізму, художник-пейзажист Абрам Маневич відтворив неповторність образів землі, на якій йому випало жити. Визнаний співець провінції, він малював маленькі українські міста Чернігівщини та Поділля. Надихали і краєвиди Києва – «Весняна Симфонія» (1912), «Осінь. Дніпро» (1913), «Міський Пейзаж» (1914), «Дахи Києва». Митця приваблювали мальовничі околиці міста – Солом`янка, Куренівка, Поділ; той світ, де повільно плине час та проходить життя «маленької людини». У його темпераментно написаних полотнах завжди динамічно пульсує життя і тонко звучить мелодія елегійного смутку. Мудрий філософ, Маневич зумів збагнути глибинну сутність буття. За сірими стінами будинків відчувається людська туга, за буянням полум`янистих фарб осені вловлюється одвічне згасання природи.  У 1922 році, рятуючись від революції, художник через Мінськ, Варшаву та Лондон дістається Нью-Йорка, де оселяється у Бронксі. В еміграції митець створює серію міських пейзажів «Прозаїчна Америка», де відображено контрасти сучасного міста, та зображує буденну фермерську Канаду. Абрам Аншелович познайомився та згодом подружився з Альбертом Енштейном. На одній з виставок видатний німецький математик купив пейзаж Бронкса роботи Маневича. Художник не хотів брати плату, на що Енштейн сказав: «Я не такий бідний, аби приймати такі подарунки, ви – не такий багатий, щоб робити їх». Зрештою він передав митцеві чек «на фарби для майбутніх картин». Абрам Маневич помер 30 червня 1942 року в Нью-Йорку. І тільки через 30 років після смерті батька донька змогла виконати його останню волю. Вона привезла й подарувала Державному музею українського мистецтва 48 його живописних полотен

Микола Миколайович Ге – художник-передвижник, майстер портретів та релігійних полотен

Микола Ге належав до тієї передової частини інтелігенції, яка високо несла естетичні й моральні ідеали епохи. Але художник багато в чому зумів випередити час — і в творчості, і в моральних пошуках істини. Силу емоцій своїх героїв і драматизм ситуації він висловив у такому динамізмі форми й мазка, що зробило його провісником експресіонізму — художньої течії ХХ століття. Микола Ге народився 15 лютого 1831 у Воронежі. Після смерті матері виховувався на Поділлі в маєтку батька, де панували кріпацький лад і жорстокі правила. Побут того часу наклав відбиток на подальший духовний розвиток художника. 19-річним М. Ге вступає до Петербурзької Академії мистецтв. Отримавши за картину «Саул в Аендорської чаклунки» Велику золоту медаль, здобуває право на виїзд за кордон. Разом з дружиною він буквально тікає з Росії: «Залишатися тут я не можу; там, де шир, де свобода — туди хочу». Подружжя відвідує Німеччину, Швейцарію, Францію, Італію. Своє справжнє покликання художник знаходить у великих історичних полотнах. У картинах «Любов весталки», «Смерть Віргінії», «Руйнування Єрусалимського храму» сильні й прекрасні герої вимальовуються в драматичних ситуаціях. Будучи з дитинства людиною релігійною, митець часто звертається до Біблії і в ній черпає нові ідеї для творчості. До Петербурга він повертається з картиною «Таємна вечеря», яка була експонована на виставці Академії мистецтв. Більшість критиків засуджували роботу за реалізм та вільне трактування євангельського сюжету, проте вона сподобалася Олександру ІІ – і імператор її придбав. Такий успіх не могла не відзначити Академія мистецтв, присвоївши Миколі Ге звання професора історичного й портретного живопису. Художник створює і низку портретів відомих людей: І.Тургенєва, М Некрасова, М.Салтикова-Щедріна, М.Костомарова, – у яких підкреслено інтелектуальність і моральну силу образів, їх глибокий психологізм. Звертається митець і до історичної тематики. Його картина «Петро І допитує царевича Олексія Петровича в Петергофі» (1871) була виставлена на Першій виставці Товариства передвижників. Під час роботи над полотном Микола Миколайович ретельно вивчав документальні матеріали, спеціально їздив у Петергоф. Маючи феноменальну зорову пам’ять, він майже не робив натуральних замальовок. Згодом з-під пера майстра виходять роботи «Катерина ІІ перед гробом імператриці Єлизавети» (1874),  «О.С. Пушкін у с. Михайловському» (1875). Як потім зізнавався художник, ці роботи повністю виснажили його. «Чотири роки в Петербурзі занять мистецтвом призвели мене до того, що так жити не можна.  Мистецтво я просто люблю, як духовне заняття, та я повинен відшукати собі спосіб, незалежний від мистецтва».

М.Ге переїжджає в Україну, де придбав хутір Іванівський на Чернігівщині. Художник брав активну участь у культурному житті Києва, дружив із багатьма відомими людьми — художниками, меценатами, давав уроки в Київській рисувальній школі О.Мурашка. Він захоплюється українською природою – українські місячні ночі знаходять відображення в його ліричних пейзажах. У 1882 році майстер познайомився з Л.Толстим, ідеї якого у прихильності до простого народу справили на художника велике враження. Живучи на хуторі, Микола Миколайович прилучився до вегетаріанства, намагався якомога менше користуватися послугами прислуги і робив для себе все сам, що було йому під силу. Помер визначний художник 1червня 1894 року. Похований на околиці рідного хутора.

Шановні поціновувачі творчості Миколи Ге, у нашому відділі мистецтв на Повітрофлотському пр. 10 ви зможете прочитати окремі статті про художника у виданнях «Наукове товариство ім. Т.Шевченка в Америці» та у «Вибраних працях у 2-ох т.» Ю.Шевельова.

Олександр Костянтинович Богомазов – графік і живописець, теоретик мистецтва

Олександр Богомазов, ще за життя удостоєний гордого імені «Український Пікассо», був одним із найяскравіших митців своєї доби. Геніальний киянин, чільний представник світового авангарду, один із фундаторів національного кубофутуризму та автор теорії «якісних ритмів», ім’я якого радянська влада намагалася викреслити з мистецького життя на довгі роки. Олександр Богомазов народився 14 березня 1880 року в с.Янків на Харківщині в сім’ї бухгалтера. Змалечку відчував потяг до малювання і, заохочуваний рідним дядьком, часто ходив із ним на етюди. Усупереч волі батька, що волів бачити сина службовцем, вступив до Київського художнього училища, де навчався у О.Мурашка та І.Селезньова. Відвідував приватні студії в Москві. Митець жив і працював у Києві, шукаючи себе в нових формах вираження дійсності. Художник захоплюється імпресіонізмом та скандинавським модерном, та невдовзі стає одним із провідних майстрів кубофутуризму. У 1914 році написав трактат «Живопис та Елементи», у якому розглянув взаємодію Об’єкта, Митця, Картини та Глядача, а також теоретично обґрунтував пошуки художнього авангарду. Для О.Богомазова рух є рушійною силою творчості: «У кожному мистецтві він настільки характерний і важливий, що є тією ланкою, яка тільки й може з’єднати міцно всі елементи мистецтва між собою».

Це слайдшоу вимагає JavaScript.

Разом з О. Екстер художник організовує в Києві мистецьке об’єднання «Кільце» –  гурток представників кубофутуристичного напрямку. У своїй творчості О.Богомазов послідовно розвиває кубофутуристичні традиції, збагачуючи їх новими знахідками.  Він працює над проблемами колориту, шукаючи закономірностей співвідношення локально забарвлених кольорових плям на площині («Правка пилок» (1927), «Пилярі» (1928-29), «Тирсоноси» (1929)). Центральним образом кубофутуристичних робіт майстра є місто Київ з його динамікою. «Київ у своїм пластичнім об’ємі сповнений прекрасного, розмаїтого, глибокого динамізму. Тут вулиці впираються в небо, форми напружені, лінії енергійні, вони падають, розбиваються, співають і грають». Олександр Костянтинович відчував радість і в творчості, і в особистому житті. Художниця Ванда Монастирська, прихильності якої він добивався упродовж 5 років,  стала йому вірною дружиною та музою життя. Прив’язаний до сімейного вогнища, художник майже нікуди не виїжджав. Здійснив лише кілька далеких мандрів: 1911 року була поїздка до Фінляндії, звідки художник привіз серію нових творів, та в 1915 році відвідав Північний Кавказ, де в с. Герюси працював у вищому початковому училищі. У Києві О.Богомазов активно займався педагогічною та громадською діяльністю. Був співробітником Всеукраїнського відділу мистецтва Народного комісаріату освіти УРСР, керував оформленням революційних свят, викладав у Київському художньому інституті.  З 1923 року художник відчуває загострення туберкульозу, який здобув у роки революцій. Помер 3 червня 1930 року на 50 році життя в Києві. Практично відразу після смерті його ім’я на довгих 33 роки було викреслено з історії радянського мистецтва. Лише в середині 1960-х під час хрущовської «відлиги» ім’я та творча спадщина майстра були заново відкриті групою молодих київських мистецтвознавців. Після тривалого забуття у 1966 році в Києві відбулася перша виставка художника, 1991 року – виставка в Тулузі з каталогом французькою мовою. Великий живописець повернувся не тільки в рідну Україну, а й для всього світу.

Казимир Северинович Малевич – художник-авангардист, один із фундаторів кубофутуризму

Полотна Казимира Малевича відомі багатьом, та зрозумілі одиницям. Деяких вони дивують своєю невибагливістю та простотою, інших захоплюють глибиною та прихованим змістом. Малевич творив для вибраних, але байдужим не залишав нікого. Казимир Малевич народився 11 лютого 1879 року в Києві в українсько-польській католицькій сім’ї, де був старшим із 14 дітей. Інтерес до малювання в підлітка прокинувся в 15 років, коли на художній виставці побачив портрет дівчинки, що сиділа на ослоні й чистила картоплю. Картина вразила своєю живістю й надихнула до творчості. Казимир вступає до Київської рисувальної школи, де навчається у М.Пимоненка. У 20 років К.Малевич одружився в Курську, але рутинне сімейне життя та робота в управлінні штовхають до життєвих змін –  художник їде до Москви. Тут він із мистецьким завзяттям відвідує художні студії Ф.Рерберга та бере участь у виставці спілки художників «Бубновий валет». «Бубнововалетівці» були відомі тим, що порвали з традиціями реалістичного живопису. Тож Казимир зробив перший крок до нового напрямку – авангардизму: його роботи того періоду складаються з геометричних фігур та ліній. Згодом художник обгрунтує новий напрямок авангардизму – супрематизм (від латинської супрем – домінування), засновником якого він став. За авторським задумом колір має домінувати над усіма іншими ознаками живопису. Особливість творчості К.Малевича – техніка накладання фарб одної на іншу. Експерти, знаючи такий його секрет, легко визначали підробки його полотен.

Це слайдшоу вимагає JavaScript.

У грудні 1915 року на футуристичній виставці «0,10» було виставлено 39 полотен художника, об’єднаних назвою «Супрематизм живопису», серед яких був його славетний «Чорний квадрат»,  частина триптиху, до якого увійшли ще «Чорне коло» та «Чорний хрест». «Чорний квадрат» для митця став абсолютом, очищеним від тимчасового та випадкового.  Радянська влада схвально ставиться до нових змін у мистецтві, тож Казимира Малевича назначають керівником московської «Майстерні з вивчення нового мистецтва». У 20-х роках він займає посаду директора Інституту художньої культури в Ленінграді, викладає в Київському художньому інституті. У 1927 році він узяв участь у щорічній художній виставці в Берліні, де для його робіт було надано цілу залу, та у зв’язку з погіршенням політичної ситуації в СРСР, був негайно викликаний до Ленінграда. Малевич-інтуїтивіст добре розумів, що чекає на нього на батьківщині, і в очікуванні найгіршого написав заповіт і залишив картини, серед яких була «Білий квадрат», під опіку родини фон Різен у Берліні. Восени 1930 року на допиті чекістів у Ленінграді К. Малевич стверджує, що його національність українець. Його звинувачують у польському шпигунстві, загрожують розстрілом, та через 3 місяці під впливом західних СМІ відпускають із в’язниці з підірваним здоров’ям. Страх покарання не зламав художника, і він за допомогою пензля й полотна розкриває правду, яку бачить. Селяни на картинах кубіста – манекени без облич на тлі родючих полів. Після самогубства Маяковського художник написав: “Я не можу піти, як він, але й жити тут більше не можу”. Передчуваючи, що скоро невиліковна хвороба скоротить вік, Малевич сам спроєктував супрематичну домовину, у якій його тіло б лежало з розкинутими руками, відкриваючись небу. Помер митець на 56 році життя. Похований під Москвою.

Якщо ви зацікавилися творчістю художника-модерніста, завітайте після карантину до відділу мистецтв МСМБ «Молода гвардія» на Повітрофлотському пр. 10, де ви зможете познайомитися з виданнями «Малевич: Альбом»,  «Малевич.  Автобіографічні записки 1918-1933р», «Казимир Малевич» І.Коляди .

Михайло Гордійович Дерегус – графік і живописець, член-кореспондент Академії мистецтв України

Михайло Гордійович – художник широкого діапазону: він успішно працював і в галузі тематичної картини, і в пейзажі та натюрморті, і в портретному мистецтві.  За духом і змістом своєї творчості М.Дерегус – митець яскраво національний, адже в його роботах звучить наскрізна тема народу, що надає його творчості певної цілісності та єдності. Михайло Дерегус народився 22 листопада 1904 року в с.Веселому на Харківщині в родині фельдшера. З раннього дитинства захопився малюванням. Його дитячі роки та юність припали на тяжкі буремні роки: час революцій, переворотів, кровопролитних війн, – проте вони не зламали віри в його майбутнє — стати художником. Закінчивши Харківський художній інститут, залишився в рідному закладі викладати. У 34 роки був обраний членом Спілки художників Української РСР. У повоєнні роки був директором  Державного музею українського мистецтва, керівником графічної майстерні Академії мистецтв СРСР у Києві. Не оминула М.Дерегуса і хвиля боротьби з українським націоналізмом. Художника було звинувачено тільки за те, що на занятті поставив студентам малювати натурника в червоних шароварах і з шаблею в руці. Пізніше йому в справі дописали, що таких треба перевиховувати, а не розстрілювати. Уже перші живописні та графічні роботи молодого митця привернули загальну увагу. Художник невтомно й часто мандрував українськими землями і виконував замальовки, які творчо використовував у створенні живописних полотен, графічних циклів та ілюстрацій. Так він написав цікаву серію офортів перед війною — «Вітер», «Гребля у Вільшані», «Три явори» (1941) та ін.  Його прості, лаконічні за композицією пейзажі, сповнені ліричного звучання, асоціюються з народними думами й піснями.

Мало не з перших кроків майстер звертається до історичної тематики. М.Дерегуса особливо приваблює образ видатного гетьмана Богдана Хмельницького, що знайшло відображення в серії картин олією, об’єднаних під назвою «Хмельниччина». Творам притаманна піднесена романтичність, відчуття монументальної величності персонажів. Працюючи над роботами на історичну тематику, художник досконало вивчав історію рідної землі, знайомився з документами та фактами, а згодом усе втілював у художньому задумі. М. Дерегус напружено працював і в галузі книжкової графіки. Для його ранніх праць, зокрема для ілюстрацій до «Енеїди» І. Котляревського, характерна дещо перебільшена гротескність, і навпаки, в малюнках до дитячих книжок художник поєднує ліризм із м’яким гумором. Художник також проілюстрував твори «Тарас Бульба» та «Вечори на хуторі під Диканькою» М.Гоголя, поеми «Катерина» та «Наймичка» Т.Шевченка, «Лісову пісню» Лесі Українки.   Значним внеском у світову мистецьку скарбницю є ілюстраціїї Михайла Гордійовича до всесвітньо відомого роману «Війна і мир» Л.Толстого, виконані з вишуканою майстерністю та експресією. Помер визначний художник 31 липня 1997 року, залишивши по собі величезну мистецьку спадщину. Похований у Києві на Байковому кладовищі.  У1999 році було започатковано премію ім. М.Дерегуса в галузі образотворчого мистецтва.

Кричевський Федір Григорович – український художник, педагог, перший ректор Української академії мистецтва

Творчість Федора Кричевського — яскраве й самобутнє явище в українській культурі.  Художник звеличував силу і красу людської особистості, оспівував життя і мужність українців.  Його картини збуджують добрі почуття, закликають до дії, сприяють усвідомленню власної гідності. Федір Кричевський народився 22 травня 1879 року в Лебедині на Сумщині в багатодітній родині земського фельдшера. Закінчив Петербурзьку академію мистецтв, де навчався в майстернях І.Рєпіна та Д.Кардовського. Його конкурсна картина «Наречена» мала великий успіх, що дало художникові право на закордонне відрядження за рахунок Академії до Західної Європи. Відвідав Францію, Італію, Австрію, Німеччину, у Відні навчався в Густава Климта, вплив якого помітний як у філософії, так і в технічній манері Ф. Кричевського. Творчим звітом про відрядження стала картина «Весільний обряд в Україні» («Молодиці»). Російська критика відзначила, що художник «виявил слабость любить все родное». Через таку зухвалість Федору Григоровичу було відмовлено в пенсіонерському утриманні. З 1913 року митець працював у Києві: викладав у художньому училищі, а згодом став директором закладу. Федір Григорович  був педагогом, уроки якого учні пам’ятали все життя. У цей час митець створює  відому картину «Три покоління». Дівоча стрічка, вишита золотом і сріблом, парчевий очіпок молодиці й темна хустка старої жінки створюють декоративне тло, яке підкреслює поетично-символічний зміст створених художником реальних образів.

У 1917 році Ф.Кричевський узяв участь у створенні Української академії мистецтва й був обраний її першим ректором. Та пробув на цій посаді, віддаючи всю енергію й організаційний хист налагодженню діяльності закладу, лише рік. Коли більшовики захопили Київ, Акдемія була закрита. Під час штучного голоду, організованого більшовиками, щоб якось вижити, їде до с. Шишаки. Там його хата перетворюється на філію Академії: збираються студенти, вирує мистецьке життя. Художник створює славетний триптих «Життя», що є найяскравішим зразком українського модернізму з елементами ар нуво та українського релігійного живопису. У триптиху оспівується зовнішня краса людей з народу, їхнє душевне благородство, моральна сила та велич. На Міжнародному конкурсі у Венеції ці роботи стали справжньою сенсацією. Також картини майстра мали успіх і високу оцінку на виставках у Чикаго та Нью-Йорку. Повоєнні роки життя художника були важкими. Оскільки біографія Кричевського тривалий час була під забороною, відомо не так і багато, або ж факти суперечать один одному. Федір Кричевський помер за мольбертом від голоду 30 липня 1947 року в Ірпені, де він мав убоге помешкання. Перепохований у Києві на Лук’янівському цвинтарі. На його честь названо вулиці в Києві та Ірпені.

Подорож Україною!

До Міжнародного дня пам’яток історії та культури відділ мистецтв, на пр.. Повітрофлотському, 10  пропонує вам здійснити подорож Україною, а саме відвідати палаци України!!! Рушаймо…

Україна славна палацами не гіршими від закордонних. В них збережена велич, розкіш, краса і історія. Пропонує вам познайомитися з 10 найгарнішими палацами України, які зберегли свою самобутність та неповторність впродовж багатьох років. Важко повірити, що в цих стінах колись, жили знатні та заможні особи, вели світські бесіди та прийоми…

1. Палац Тарновських у Качанівці, Чернігівська область

Будівля була зведена як одна із рези­денцій президента Малоросійської колегії і генерал-губернатора Малоросії графа П. О. Рум’янцева-Задунайського, потім продана 1808 року поміщику Г. Я. Почеці та його дружині Парасці Андріївні. А після смерті Г. Я. Почеки палац успадкував син його дружини від першого шлюбу Григорій Степанович Тарновський. Багато митців Російської імперії 19 століття знаходили своє творче натхнення, перебуваючи в Качанівці: Т.Шевченко, М.Костомаров, М.Максимович, М.Гоголь, М.Глінка, Марко Вовчок, Д.Яворницький, І.Рєпін, М.Щепкін та інші.

2. Палац Потоцьких у Львові

Польський магнат Альфред Потоцький був палким прихильником французької архітектури. Саме тому він замовив побудову своєї резиденції паризькому архітектору Луї Доверн’є. Але Альфред Потоцький рано помер і не встиг побачити свою майбутню садибу у всій її красі.

3. Палац графа Кирила Розумовського у Батурині

У 1799-1803 рр. на замовлення Кирила Розумовського за проектом шотландського архітектора Чарльза Камерона на околиці Батурина було споруджено великий палацово-парковий комплекс. Це єдиний в Україні палац з подібною мистецькою цінністю.

4. Маріїнський палац у Києві

Палац був зведений у 1750-1755 роках за зразком палацу, який проектував Бартоломео Растреллі для Олексія Розумовського. Спорудженням палацу керував видатний російський архітектор Іван Мічурін. До Жовтневої революції у Маріїнському палаці під час подорожі Україною зупинялася імператриця Катерина II. До 1950-х років палац носив назву Царський. А далі за ним закріпилася нинішня назва – Маріїнський. На честь Марії Олександрівни, дружини Олександра II.

5. Замок-палац в Білокриниці

Історія цього палацу починається ще у XVI столітті, коли власники навколишніх земель Збаразькі спорудили на цьому місці мурований оборонний замок. В 1603 році татарські орди зруйнували фортецю, та в 1606 році замок було відбудовано. Декілька разів палац руйнувався і відновлювався. Зараз в замку знаходиться Кременецький лісотехнічний коледж.

6. Палац Потоцьких у Тульчині

Палац почався будуватись у 1782 році за проектом французького архітектора Лакруа на замовлення представників родини Потоцьких. За часів господарювання Потоцьких, на території палацу знаходилися картинна галерея, бібліотека, стайні, оранжерея, навіть невелика друкарня. А ще за допомогою тунелів замок мав сполучення з іншими об’єктами Тульчина. Зараз у палаці розміщується Тульчинське училище культури.

7. Немирівський палац

Першочергово Немирівський палац був збудований для коронного гетьмана Юзефа Потоцького. Навколо палацу було закладено парк. Останьою власницею маєтку Немирів та навколишніх сіл була онука Болеслава Потоцького княгиня Марія Щербатова. Вона перебудувала старий палац, збільшила парк до 85 га. Коли в Немирові перебували більшовицькі полки, княгиня Марія Щербатова з родиною та молодша дочка Столипіна були розстріляні за те, що віддали маєток з майном під шпиталь воякам Української Галицької Армії.

8. Олицький замок, в Олиці Волинської обл

Спочатку палац належав родині Радзівіллів. На даний момент у приміщеннях замку розташовується Волинська обласна психіатрична лікарня № 2.

9. Палац графів Шенборнів

Цей палац був побудований графом Ервіном Фрідріхом Шенборн-Бухгаймом у 1890-1895 роках у якості мисливського будиночка. Саме сюди приїздили імениті гості родини Шенборнів з Будапешта й Відня. В проект замку було закладено особливу символіку: кількість вікон – 365 – відповідає кількості днів у році, 52 кімнати – кількості тижнів, 12 входів – кількості місяців. На території парку діє бювет з мінеральною водою “Поляна Купель” та є справжнє “Джерело Краси” з цілющою водою.

10. Палац графа Бадені у Коропці

Палац було споруджено у Коропці на початку ХІХ століття. А в 1893 році Коропець переходить у власність графа Станіслава Марціна Бадені.До нашого часу збереглася овальна бальна зала на першому поверсі палацу прикрашена панелями з дуба. На стінах були портрети польських королів. Поруч з королівською залою знаходилися їдальня, бібліотека та каплиця. З іншого боку тягнулися житлові приміщення. Другий поверх складався з житлових приміщень.

Вони ніби винирнули з історії, щоб ще раз ми змогли відчути всю велич їх існування….

Олександр Олександрович Мурашко – український живописець, педагог, громадський діяч

Його називали першим українським європейцем, Сєровим і Кустодієвим України. Але він був Мурашком. Українським художником, який наважився на рівних змагатися з художниками Європи й малярами Росії, і академістами, і передвижниками. Він з ними дружив, учився в них, але залишався самим собою – неповторним, найталановитішим живописцем, майстром фарб, майстром кольору, неперевершеним українським портретистом. Олександр Мурашко народився 26 серпня 1875 року в Києві. Його вітчим, брат художника М.Мурашка і власник іконописної майстерні, виконував оформлювальні роботи у Володимирівському соборі. На власні очі хлопець спостерігав, як народжувались розписи величного храму. Малювання для Сашка стає сенсом життя. У 19 років Олександр вступає до Вищого художнього училища при Петербурзькій Академії, а згодом стає студентом майстерні Іллі Рєпіна, від якого перейняв вільну манеру письма з її пастозним розмашистим мазком і пластичною проробкою форми. За свою дипломну роботу “Похорон кошового” (для величної постаті старого козака позував 60-річний М.Старицький) мистець був нагороджений великою Золотою медаллю й отримав  звання художника з правом трирічної пенсіонерської подорожі за кордон. О.Мурашко їде до Німеччини, Італії, Парижа, Мюнхена, де створює низку чудових робіт, зокрема відомий “Портрет дівчини в червоному капелюсі”. Поступово під впливом набутих у Європі вражень у живописі майстра з’являються певні новації, які походять від основ імпресіонізму. Мурашко намагається використовувати деякі прийоми стилю модерн — в композиції, у формотворенні кольорових мас і лінійних ритмів. Але за його узагальненнями завжди стоїть живий, невигаданий світ.

Повернувшись до Петербурга, художник працює над картиною «Карусель» (1906), яка принесла йому світове визнання: представлена на Мюнхенській міжнародній виставці робота отримала золоту медаль.  До художника надходять запрошення з різних міст Європи — Берліна, Відня, Парижа, Амстердама, Мюнхена, Венеції. Його персональні виставки в Європі мають великий успіх. У 1907 році художник повертається до Києва. Це місто митець по-справжньому любив: «Тут сонце, чудесна природа, власна культура». Майстер занурюється в мистецьке життя, експонуючи на багатьох виставках свої картини. Народжений в Україні, він увібрав у себе багатоголосся її сонячної землі, і творив мистецтво, забарвлене радістю буття. Його портрети перетворюються на знак краси та щастя, зображена природа перебуває в емоційному та духовному зв’язку з людиною. У 32 роки митець одружився з Маргаритою Крюгер, рідною сестрою дружини М. Прахова, яка стала його музою та моделлю. Дітей у сім’ї Мурашків не було, пізніше вони удочерили дівчинку Катю.

Енергійний у своїй діяльності митець мріє перетворити Київ на великий художній центр, подібний до Мюнхена. Він організовує власну студію. А в 1917 році була втілена в життя його найбільша мрія –  відкрито Українську Академію образотворчого мистецтва. Художник був одим із найактивніших її організаторів і очолив одну з майстерень живопису. 14 червня 1919 року на 44 році життя Олександр Мурашко був убитий, коли з дружиною повертався пізно ввечері додому. Тодішня преса писала, що «був пограбований і забитий бандитами». Але пострілом у потилицю в ті часи вбивали тільки працівники ЧК і тільки “ворогів народу”. Укриту червоною китайкою труну вдячні учні несли на руках до самого Лук’янівського цвинтаря.