Здається, що якби зустрів її в натовпі, то ніколи б не впізнав: така як всі інші люди, звичайна жінка, котра нічим особливим не виділяється. Але як тільки вона взяла слово й заговорила зі сцени – все стало на свої місця. Ось той момент, коли розумієш, що нагорода по-справжньому знайшла свого героя, точніше героїню – Світлану Алексієвич. І поки інші «колеги» по цеху називають це «нелітературою», письменниця продовжує сплітати в єдину, живу канву голоса тих, кого ми, по суті, ніколи не мали почути – простих людей, ще не так давно «гвинтиків» громадного механізму.
Вона не лише говорить з ними, уважно вислуховуючи кожного ( в жарт називаючи себе «людина-вухо»), вона стає тими людьми, зростається в одне ціле, пропускаючи їх життєвий досвід через саму себе. І в цьому чи не найбільша заслуга Світлани Олександрівни – до неї подібне вдавалось хіба що Івану Павлу II.
Перед аудиторію вона була абсолютно такою ж самою, як і в своїх книгах – грань між статусами «письменник» – «звичайна людина» у неї практично відсутня.
Взагалі, це якась неймовірна емпатія, просякнута гуманізмом і вірою в людину як індивідуальність. Очевидно, що крім Світлани Алексієвич, зараз так не вміє ніхто. За це велике її дякую – такій чесній, мужній, відкритій та щирій у всіх своїх розповідях.
P.S. Зустріч зі Світланою Алексієвич– це той випадок, коли краще один раз побачити, ніж сто разів почути.
Library Art Blog 