Шедеври оперного мистецва


29 листопада виповнилося 225 років від дня народження видатного італійського композитора Гаетано Доніцетті!

Володіючи гострим драматичним почуттям, митець зіграв центральну роль у створенні романтичної музичної мелодрами. Поряд із В. Белліні та Д. Россіні композитор сприяв розквіту італійської опери.

Доменіко Гаетано Марія Доніцетті народився 1797 року в італійському місті Бергамо в бідній сім’ї сторожа і ткалі. З 9-и років вчився в Благодійній музичній школі для хлопчиків, яку очолював німецький музикант і композитор Симон Майр. Викладач відзначив талановитого хлопчика і забезпечив його стипендією. У 18 років Гаетано вступив до Болонського музичного ліцею – і в цей період пише кілька камерних і духовних творів і три одноактні опери.

Батько Гаетано сподівався, що син стане духовним композитором, та справжнім покликанням митця був театр. Коли Г. Доніцетті був 21 рік, уперше була поставлена його ​​опера – «Енріко ді Боргоньо» в театрі Сан-Лука у Венеції. Театр був настільки вражений цією роботою, що відразу запросив від автора ще кілька творів. З цього моменту почалося сходження юного композитора до вершин слави й успіху. Натхнення митця досягає свого апогею. Він пише одночасно для Риму, Мілана й Неаполя. Композитор досягає і світової популярності – його вистави ставляться по всій Європі. Він займає посаду придворного композитора австрійського імператора у Відні, а з 1828 до 1838 року стає директором королівських театрів Неаполя.

У цей період були написані опери «Всесвітній потоп» і «Римський вигнанець», що мали приголомшливий успіх і незабаром були поставлені в «Ла Скала». Найуспішнішою оперою митця стала «Анна Болейн», написана в 1830 році, завдяки якій Г. Доніцетті був визнаний одним із кращих оперних композиторів. У розпал своєї кар’єри композитор продовжує писати з неймовірною швидкістю.

На відміну від блискучої кар’єри особисте життя Гаетано Доніцетті склалося невдало. Він втратив 3-ьох своїх дітей і молоду дружину Вірджинію. Наприкінці життя митець мав багато фізичних недугів і психічні розлади – у результаті припинив створювати музику.

Гаетано Доніцетті був надзвичайно плідним композитором. За 51 рік свого життя він написав близько 75 опер, 16 симфоній, 19 струнних квартетів, 193 пісні, 45 дуетів, 3 ораторії, 28 кантат, інструментальні концерти, сонати та інші твори. Багато з них і зараз продовжують своє життя у виконанні видатних музикантів. Опери «Анна Болейн», «Любовний напій», «Марія Стюарт» і нині ідуть на сценах відомих світових театрів.

Джерела:

  1. Донаті-Петтені Дж. Гаетано Доніцетті. – Л.: Музика, 1980. – 192 с.
  2. 100 великих композиторів. – М.: Віче, 1999. – 624 с., с. 159 – 164
  3. https://uk.perish.info/1540-gaetano-donizetti-biography-interesting-facts-videos.html – Гаетано Доніцетті. Творчість
  4. https://mykniga.com.ua/biograph/biografiya-gaetano-donicetti-biografiya-donicetti-d-r-m-foto-video.html – Гаетано Доніцетті

Телебачення – відчинене вікно у світ


21 листопада відзначається Всесвітній день телебачення.

Цього дня 1996 року відбувся перший Всесвітній телевізійний форум, і Організація Об’єднаних Націй вирішила проголосити цей день Всесвітнім днем телебачення.

Усе почалося з маленьких чорно-білих телевізорів, але прогрес не стоїть на місці – і мільйони людей сьогодні дивляться телепередачі на ноутбуках, планшетах, смартфонах та величезних екранах сучасних телевізорів. І, незважаючи на приголомшливий розвиток інтернету та соціальних мереж, телебачення все ще залишається для людей основним джерелом інформації.

Хоча саме свято стали відзначати не так давно, історія телебачення почалася приблизно 100 років тому. Перші експерименти з використанням електронних променів для передачі і прийому зображення на певні відстані проводилися ще на початку 20-х років XX століття в США, Японії і Радянському Союзі. Наприкінці 1920-х років американський інженер російського походження Володимир Зворикін сконструював телевізійну систему на основі електронно-променевих трубок. Завдяки винаходу В. Зворикіна вже в 1936 році було розпочато регулярні телепередачі у Великій Британії та Німеччині, а в 1941 році – і в США. Проте лише в 50-і роки телемовлення отримало масове поширення в Європі. У більшості країн, що розвиваються, власні державні та приватні телекомпанії виникли ще пізніше, у 60-х – на початку 70-х років. В Україні телебачення з’явилося в 1951 році. Нині українське ТБ налічує 101 канал, зокрема 65 регіональних телекомпаній.

Першим новинним каналом, який розпочав цілодобове мовлення, був телеканал CNN (Cable News Network). Старт його мовлення відбувся 1 червня 1980 року.

Колись на телебаченні не було жодної реклами. Перша реклама з’явилася в США 1 липня 1941 року під час трансляції бейсбольного матчу. Рекламувалися годинники Bulova. Рекламний ролик тривав 20 секунд і коштував лише 9 доларів.

У середньому кожна людина витрачає 15 років життя на перегляд телебачення! Найбільшими телеманами вважають японців – вони проводять перед екранами телевізорів близько дев’яти години на добу. Українців щодня дивляться телевізор – 70%. В Африці телебачення «підкорило» навіть братів наших менших. У Беніні в 1997 році за крадіжку телевізійної антени заарештували мавпу.

Телевізори бувають дуже коштовні. Один з таких був виготовлений із 28 кілограмів 18-каратного рожевого золота, а поверхня його інкрустована 72-ма діамантами.

Джерела:

  1. https://1-tv.com.ua/zhyttia/vsesvitniy-den-telebachennia-istoriia-u-tsikavykh-faktakh/ – Всесвітній день телебачення. Історія в цікавих фактах
  2. https://pracyakremen.com.ua/novyny/431-vsesvitnii-den-telebachennia-tsikavi-fakty.html – Всесвітній день телебачення
  3. https://www.factday.net/2-6-cikavi-fakty-pro-telebachennya.html – Цікаві факти про телебачення

Яскравий актор перевтілень


17 листопада виповнилося 135 років від дня народження визначного українського актора, театрального режисера й педагога Юрія Шумського!

У творчому доробку майстра сцени були різнопланові ролі, зіграні з однаковою майстерністю і старанністю. Актор з легкістю грав старих у юнацькому віці і палких юнаків, коли йому вже було глибоко за п’ятдесят. 

Юрій Васильович Шумський (справжнє ім’я Григорій Шомін) народився 1887 року в Тирасполі в робітничій родині. Дитинство хлопчика було щасливим до того часу, поки не загинув, рятуючи чужу дитину від вогню, батько. У 1900 році родина переїхала до Херсона, де Григорій вступив до трикласного міського училища. Та був відрахований за революційну діяльність. Від цього часу життя юнака проходило в херсонському порту, де він працював вантажником, матросом, конторником, але душу відводив на сцені, граючи в аматорських театрах. 1917 року Григорій організував у Херсоні самодіяльний український драматичний театр і студію. У цьому театрі він був і актором, і режисером, ставлячи п’єси  А. Чехова, М. Гоголя, Т. Шевченка, І. Карпенка-Карого, М. Старицького тощо. Тоді ж актор узяв собі псевдонім – Юрій Шумський.

У 1925 році актора запросили до одеської «Держдрами», а згодом до Київського театру ім. І. Франка. За 30 років своєї творчості в київському театрі актором було зіграно 22 ролі. Начебто і небагато, але ж які це були ролі, і, головне, всі вони увійшли до скарбниці українського театрального мистецтва: Борис Годунов, Платон Кречет, Городничий, Богдан Хмельницький… Юрій Шумський дуже серйозно ставився до сцени, продумував роль до дрібниць, до найменших психологічних деталей – і став яскравим символом театру. Митець брав участь і в радіовиставах та радіочитаннях. Його декламування поезій П. Тичини, М. Рильського, М. Бажана, А. Малишка, оповідань О. Довженка, Ю. Яновського, записані на платівках, добре знайомі слухачам. На додачу, Юрій Васильович і сам був неабияким майстром художнього слова – складав байки, писав прозу.

Юрій Шумський знімався і в кіно («Нічний візник», «Напередодні», «Беня Крик», «Третій удар», «Калиновий гай») і неодноразово за свою гру був удостоєний звання лауреата Державної премії. Та актор зізнавався, що не любив кіно через те, що «створений у ньому образ назавжди залишиться однаковим, а ось у театрі життя персонажа щоразу переживається по-новому».

Крім того актор захоплювався образотворчим мистецтвом і сам займався живописом. У Тираспольському музеї навіть зберігається малюнок рідної хати, зроблений рукою актора. Мав він також чудовий музичний слух і голос (баритон) рідкісної краси.

На честь Юрія Шумського названо вулиці в Києві та Львові.

Пам’ятаймо своє коріння, видатних українців, що своєю творчістю збагатили скарбницю українського й світового мистецтва!

Джерела:

  1. Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка. – Київ. – 76 с.
  2. Мистецтво франківців. – Київ: “Мистецтво”, 1970. – 180 с.
  3. https://uahistory.co/book/100-great-figures-of-ukrainian-culture/94.php – Великі діячі культури України. Шумський Юрій Васильович
  4. http://ft.org.ua/ua/frankivtsi/history/shumskiy-yuriy – Шумський Юрій

Засновник монументального мистецтва України


30 жовтня виповнилося 140 років від дня народження українського художника Михайла Бойчука, одного із засновників монументального мистецтва України XX століття, заснованого на національних традиціях.

Михайло Бойчук – засновник самобутньої школи українського мистецтва «бойчукізм». Належить до групи представників «Розстріляного відродження».

Михайло Львович Бойчук народився 1882 року в селі Романівка на Галичині в родині рільника. Хлопчик був найстаршим з-поміж дев’яти дітей. Надзвичайно талановитий юнак отримав європейську освіту. На кошти Наукового товариства ім. Т. Шевченка на чолі з Михайлом Грушевським і митрополита Андрея Шептицького  він навчався у Віденській академії мистецтв, потім – у Краківській. Згодом були Мюнхенська академія і Паризька. Вивчаючи досягнення світової культури, художник водночас заглибився в народне примітивне мистецтво. Студіюючи в Парижі історію мистецтв, Михайло Бойчук невдовзі прийшов до орієнтації на мистецтво Візантії та Київської Русі, вбачаючи в ньому вершинні явища художньої творчості. У 1909 році він засновує майстерню неовізантійського мистецтва, яка стала початком його творчої школи. Група митців, так званих «бойчукістів», що утворилася під його началом, свідомо пішла на авторське самозречення, працюючи колективно.

Михайло Бойчук проводив велику творчу роботу. Він ілюстрував книги, провадив реставраційні роботи у Львові, в усипальниці родини Розумовських, відновлював фрески Софійського собору в Києві та Успенського в Чернігові, створював нові фрескові ансамблі, працював над художнім оформленням вистав Леся Курбаса, разом з учнями здійснив розписи Луцьких казарм у Києві та інш. А коли в Києві організовували Українську академію мистецтв (1917), Михайла Бойчука запросили на посаду професора. Митець реставрував кілька творів у збірці Богдана Ханенка, декорував Київський оперний театр, оформив приміщення Харківського оперного театру.

Наприкінці 1925 року в Києві було засновано Асоціацію революційного мистецтва України (АРМУ), що об’єднувала бойчукістів. Художники прагнули до національної своєрідності українського мистецтва. Вони були самобутніми, тож їхній керівник був небезпечним для влади. Ідейно-художні принципи Михайла Бойчука не вкладалися в канонізовані рамки «радянського мистецтва», викликали з боку «войовничих соціалістів» звинувачення у спотворенні образів соціалістичної дійсності. 

У 1926 – 1927 роках митець разом із дружиною Софією та учнями мав творчу подорож до Німеччини, Франції та Італії. Поїздка за кордон стала однією з формальних підстав для їхнього арешту та звинувачення у «шпигунстві» й участі в «контрреволюційній організації». 1936 року Михайло Львович був заарештований і 13 липня 1937 року в Києві разом з його талановитими учнями Іваном Падалкою та Василем Седляром був розстріляний. Дружину митця стратили 11 грудня 1937 року також як «шпигунку» і «дружину керівника націоналістичної терористичної організації серед художників». Долю цих чотирьох розділила більшість учнів Михайла Бойчука.

Усі фрески художника були терміново заштукатурені після його арешту і вже 1952 року були вилучені з Національного музею Львова і знищені. Проте вдалося зберегти деякі твори митця завдяки львівській художниці Ярославі Музиці, яка з 1914 року зберігала твори Михайла Бойчука та його невеликий, але високої наукової вартості архів. У 2000 році Київський інститут декоративно-прикладного мистецтва й дизайну було названо іменем Михайла Бойчука.

Пам’ятаємо свій рід і великих українців, яким радянська влада перервала життя й творчу долю. Не забудемо й не пробачимо біль минулого й сучасного.

Усе буде Україна!

Джерела:

  1. Білокінь С. І. Бойчук та його школа. – К.: Мистецтво, 2017. – 256 с.: іл.
  2. Соколюк Л. М. Бойчук та його школа. – Х.: Видавець Савчук О. О., 2014. – 386 с.: іл.
  3. https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/zhovten/30/1882-narodyvsya-myhaylo-boychuk-hudozhnyk-monumentalist – Михайло Бойчук, художник-монументаліст
  4. https://dovidka.biz.ua/mihaylo-boychuk-b-ograf-ya-skorocheno-ta-ts-kav-fakti/ – Михайло Бойчук

Скрипка в руках Паганіні – інструмент душі


27 жовтня виповнилося 240 років від дня народження видатного італійського скрипаля-віртуоза й композитора Нікколо Паганіні!

Нікколо Паганіні – один з найяскравіших особистостей музичної історії 18-19 століть. Музикант першим зі скрипалів виконував концертні програми напам’ять і сміливо вводив нові прийоми гри, розширивши сферу впливу скрипкового мистецтва. Деякі твори майстра настільки технічно складні, що після його смерті довгий час вважалися невиконуваними.

Нікколо Паганіні народився 1782 року в Генуї в родині власника портової лавки. Батько помітив талант сина до музики, коли тому виповнилося лише 5 років. Саме батько познайомив Нікколо з грою на мандоліні, а через рік став вчити грати на скрипці. Коли хлопчику виповнилося 8 років, він написав перші сонати для виконання на скрипці, а вже в 13 дав перший сольний концерт у театрі Сант-Агостіно. Після цього концерту на юного скрипаля звернув увагу відомий аристократ Джанкарло ді Негро, що став покровителем і справжнім другом талановитого музиканта й узяв на себе витрати на його навчання. Своєрідність манери гри, дивовижна легкість володіння інструментом незабаром принесли Нікколо популярність на теренах усієї Італії. Від 1828 до 1834 років він дав сотні концертів у найбільших містах Європи, заявивши про себе як про найдивнішого віртуоза цілої епохи. Паганіні грав у Німеччині, Франції, Австрії, Англії.

Нікколо Паганіні заклав основи сучасної техніки гри на скрипці. Він широко використовував весь діапазон інструмента, застосовував у грі розтяжку пальців, стрибки, різноманітну техніку подвійних нот, гру на одній струні. Майстер – також видатний композитор. У його творчій спадщині виділяються «24 каприччіо» для скрипки, концерти для скрипки з оркестром, варіації на оперні, балетні та народні теми. Чудово володіючи гітарою, Паганіні написав також близько 200 п’єс для цього інструмента. Власні твори композитора насичені дуже важкими пасажами, за якими можна судити про багатство технічних прийомів музиканта. Композитор мав чудову колекцію скрипок стародавніх майстрів Італії, серед яких були витвори Н. Аматі, Дж. Гварнері, А. Страдіварі, К. Бергонці. Особливо музикант виділяв скрипку роботи Дж. Гварнері, яку за його заповітом отримало рідне місто Генуя.

У свої 50 років майстер раптово перервав свій творчий шлях. Останні роки його життя були надзвичайно важкими: сухоти зруйнували голосові зв’язки і в Паганіні зовсім зник голос. Він міг вести діалог лише за допомогою сина, що перекладав батьківській шепіт. Після смерті Паганіні єпископ міста Ніцца, де лікувався музикант, оголосив його віровідступником. Тіло майстра забальзамували й кілька разів перевозили в різні схованки. Лише наприкінці ХІХ століття Папа Римський скасував це суворе рішення – музикант був похований у місті Парма.

Усе скрипкове мистецтво наступних епох розвивалося під впливом стилю великого музиканта. З 1954 року в Генуї щорічно проводиться Міжнародний конкурс скрипалів ім. Н. Паганіні. Обов’язковою умовою для конкурсантів є виконання творів композитора, а переможець отримує право грати на скрипці Паганіні, подарованій майстром рідному місту.

Джерела:

  1. https://uk.perish.info/1555-niccolo-paganini-biography-interesting-facts-creativ.html – Нікколо Паганіні
  2. https://muzabetka.com.ua/biograf_paganini.html – Ніколо Паганіні

Імре Кальман – король оперети


24 жовтня виповнилося140 років від дня народження видатного угорського композитора Імре Кальмана!

Про композитора ще за життя говорили, що він належить всьому світу. Його величали «королем оперети» й «імператором Відня». Меланхолік і песиміст, скромний чоловік, що не вмів веселитися, створив майже два десятки наповнених радістю, любов’ю і добром творів.

Імре Кальман (справжнє ім’я Еммеріх) народився 1882 року в родині єврейського комерсанта. Батьки, намагаючись різнобічно розвивати свого сина, у 8 років віддали його на навчання відразу у дві школи: звичайну й музичну. Хлопчик настільки захопився музикою, що кожну вільну хвилину проводив за роялем. Перший публічний виступ молодого музиканта відбувся в 15 років – публіка на цьому концерті вперше почула виступ Імре Кальмана (це угорське ім’я хлопчик придумав собі сам). Імре мріяв про кар’єру піаніста, та якось при підготовці до музичного конкурсу він пошкодив мізинець, який назавжди перестав розгинатися. Юнак зрозумів, що піаністом-віртуозом йому не стати, і почав писати симфонічні твори.

Після закінчення гімназії хлопець з волі батька змушений був вступити до університету на факультет юриспруденції, але через рік, не бажаючи розлучатися з музикою, вступив ще й до Музичної академії. Закінчивши університет, Імре так і не став юристом – він вирішив все своє життя присвятити музиці. Молодий композитор писав серйозні твори, та зрозумів, що вони нікому не потрібні, а ось легковажна музика, яку він складав для ресторанів, користувалася популярністю. Переживаючи складні життєві обставини, музикант вирішує написати оперету. І ось у 1908 році в театрі пройшла прем’єра його першої оперети «Осінні маневри». Успіх був настільки приголомшливий, що його назвали святом перемоги, але найприємніше було те, що вже наступного ранку все місто виспівувало мелодії з нової вистави. Після показу в Будапешті оперета захоплено була зустрінута у Відні, Лондоні, Берліні, Гамбурзі, Стокгольмі, а потім з тріумфом перетнула океан.

Більшість своїх запальних мелодій, просякнутих любов’ю і світлом, майстер створив у важкий для нього час. Померли його батько й люба дружина. Уривки з творів композитора швидко ставали шлягерами і виспівувалися в різних куточках земної кулі. Імре Кальман міцно зайняв місце провідного музиканта Відня, столиця музики вибрала собі нового короля.

З початком Другої світової війни Імре, у жилах якого текла єврейська кров, разом з родиною вирішив залишити Відень. Спочатку вони вирушили до швейцарського Цюриха, потім переїхали до Парижа, а згодом і до Сполучених Штатів. Тяжка розлука з батьківщиною, чужа культура незнайомої країни – усе це не надихало композитора на створення нових творів. Лише через дев’ять років він написав передостанню свою оперету «Маринку», а ще через вісім поставив крапку у своїй творчості, створивши «Аризонську леді» – твір, як говорив композитор, що є даниною континенту, який дав притулок його сім’ї у важкі часи.

Твори Імре Кальмана сьогодні відомі по всьому світу. Композитор створив усього 17 оперет, 9 з яких стали частиною репертуару багатьох музичних театрів не тільки Європи, а й США. Творам майстра властива мелодика, заснована на угорському та циганському фольклорі. Серед найкращих його шедеврів – «Королева Чардашу» («Сільва», 1915), «Баядера» (1921), «Маріца» (1924), «Принцеса цирку» (1926), «Фіалка Монмартру» (1930). Більшість творів композитора екранізовано. 

Джерела:

  1. Кальман В. “Чи пам’ятаєш ти?..”: Життя Імре Кальмана. – М.: Райдуга, 1989. – 176 с.
  2. Імре Кальман. – М.: Радянський композитор, 1980
  3. https://uk.perish.info/1588-imre-kalman-biography-videos-interesting-facts-creat.html – Музична шкатулка. Імре Кальман
  4. https://uk.hoboetc.com/iskusstvo-i-razvlecheniya/15989-imre-kalman-biografiya-i-interesnye-fakty.html – Імре Кальман

Пейзажний живопис і натюрморт


22 жовтня виповнюється 100 років від дня народження українського живописця Віктора Толочка!

Митець створив багато робіт на воєнну тематику, а також є одним із кращих майстрів кримського живопису ХХ століття.

Віктор Іванович Толочко народився 1922 року в Мелітополі в сім’ї простого робітника-шевця, а більшу половину свого життя провів у Криму. Ще з дитинства малював усе, що було навкруги. Згодом опанував фортепіано, скрипку, гітару, балалайку, мандоліну, домбру, баян. Музичне сприйняття згодом відбилося у його живописній творчості.

Віктор Толочко – учасник німецько-радянської війни. З кінця 1942 року митець воював на Центральному фронті. Віктор був розвідником і один захопив у бліндажі німецьких солдатів. У нього було кілька серйозних поранень. Після госпіталю повернувся до частини і літав на штурмовику стрільцем-радистом. За мужність та героїзм митець був нагороджений численними орденами та медалями.

Після війни Віктор закінчив Харківський художній інститут і був призначений директором Музею українського мистецтва в Ялті, який розміщувався на той час у залах Воронцовського палацу. У 1963 році митець почав будувати будинок-майстерню в Ялті й повернувся до творчої роботи. У 1970 році Віктор Толочко переїздить до Донецька, де очолює Донецьке відділення Спілки художників України. Незабаром повертається до рідного серцю Криму, де живе до кінця життя. Митець працював у галузі пейзажного живопису й натюрморту («Місячна ніч у Криму», «Тиша», «Пісня», «Чайки», «Херсонес», «Осінній натюрморт»). Був учасником численних виставок, у тому числі тридцяти персональних – у Києві, Сімферополі, Дніпропетровську, Донецьку, Стамбулі та інших містах.

У творчості митця провідною є тема війни з німецькими загарбниками. Його дипломна робота була присвячена мужнім захисникам Берестейської фортеці, які першими прийняли на себе нищівний удар нацистської навали. Працюючи над картиною, митець п’ять місяців прожив у гарнізоні фортеці й створив понад п’ятдесят етюдів та ескізів. Саме це занурення в історичну атмосферу, уміння відчути психологізм ситуації та використання власних фронтових спогадів дали можливість із високою майстерністю втілити творчий задум.

Пензлю Віктора Толочка належать і численні дивовижні пейзажі його улюбленого Криму. Кримське узбережжя, море, барвиста природа просякнуті світлом, сонцем і чистотою.

Віктор Толочко був почесним академіком Кримської академії наук, лауреатом премії Кримської Автономної Республіки. У 1999 році був включений до альманаху «Життя чудових людей Криму».

Джерела:

  1. http://oknasocrealisma.com/authors/tolochko-viktor-ivanovich/ – Галерея. Толочко Віктор Іванович
  2. https://socrealizm.com.ua/gallery/artist/tolochko-vi-1922 – Донецький художник Віктор Толочко

Шлях удосконалення особистості


19 жовтня відзначається Всеукраїнський день відповідальності людини!

Цього дня ми вшановуваємо пам’ять Богдана Гаврилишина, відомого канадського, швейцарського економіста українського походження, якого називали найвпливовішим українцем світу. Проживши три чверті свого життя поза межами України, провідний економіст завжди і всюди представлявся: «Богдан Гаврилишин, українець». У 2014 році професор створив «Декларацію відповідальності людини», де в 15 пунктах відобразив різні рівні відповідальності, від особистої до відповідальності на рівні країни та світу, які можуть стати дороговказами до більш демократичного, інклюзивного та ефективного суспільства.

Під час Другої світової війни Богдана Гаврилишина вивезли до Німеччини. 1947 року він виїхав до Канади, де працював лісорубом. 1952 року він вступив до Торонського університету і здобув ступінь магістра за спеціальністю інженер-механік. Про нього написали в місцевій газеті: «Перший лісоруб, який вступив до університету». Майже тридцять років свого життя Богдан Гаврилишин присвятив Міжнародному інституту менеджменту в Женеві, де обіймав посади директора з навчання, директора Інституту, почесного науковця. За своє життя видатний економіст відвідав понад 90 країн на всіх континентах, крім Антарктиди, і зазначив, що «в кожній з країн я зробив щось корисне».

З 1988 року Богдан Гаврилишин працював на громадських засадах в Україні. З моменту здобуття Україною незалежності він виступав радником декількох президентів і прем’єр-міністрів. 1990 року професор заснував Міжнародний інститут менеджменту в місті Києві. У 2010 році українець заснував Благодійний Фонд «Богдана Гаврилишина», місією якого стала підготовка нової генерації молодих українців, здатних на власному досвіді осягнути особливості функціонування найкращих країн Європи та сформувати критичну масу українців, яка трансформує нашу державу.

У 2014 році під час Революції гідності Богдан Гаврилишин створив документ – «Декларацію відповідальності людини». Економіст був упевнений, що запорукою щасливого й досконалого суспільства є усвідомлення та прийняття кожним членом суспільства також й індивідуальної відповідальності на всіх рівнях. Кожна особистість має слідкувати як за своїм власним фізичним і моральним розвитком, так і мати обов’язки до свого народу й країни: говорити правду, підтримувати здоров’я, вчитися й розвивати таланти, поважати інших, виконувати обов’язки в сім’ї, розуміти й виконувати свої обов’язки до країни, світу, майбутніх поколінь.

І важливо пам’ятати, що кожен день – це день відповідальних дій! А 19 жовтня згадаємо про свої добрі вчинки, подякуємо рідним та близьким за їхні прояви відповідальності і рухаймося далі до особистісних та професійних змін!

І в наш нелегкий час ми як ніколи відчуваємо власну відповідальність перед своїм народом та країною і віддаєм усі сили для наближення нашої перемоги.

Джерела:

  1. the UKRAINIANS: історії успіху. – Львів: Видавництво Старого Лева , 2015. – 256 с., с. 172 – 185
  2. http://bhfoundation.com.ua/hawrylyshyn.html – «Вчитися, мріяти, діяти..». Богдан Гаврилишин
  3. https://www.plast.org.ua/hawrylyshyn/ – Богдан Гаврилишин
  4. https://bhfamily.org/human-responsibility-day/ – День відповідальності людини

Відчуття народної душі


15 жовтня виповнюється 120 років від дня народження українського композитора й педагога Андрія Штогаренка!

Митець організував ансамбль баяністів, викладав у Київській консерваторії – був професором і ректором. Його твори, в основу більшості яких покладено пісенний фольклор та історичні пісні, наповнені непереборною енергією і позитивом.

Андрій Якович Штогаренко народився 1902 року в передмісті Катеринослава (нині м. Дніпро) у селі Нових Кайдаках у робітничій родині. Батьки хлопчика були великими шанувальниками музики. Батько грав на багатьох народних інструментах, брав активну участь у театральних аматорських виставах. Мати добре співала народні пісні, а також мала акторські здібності. Відтак до музики Андрій долучився з дитинства. У шкільні роки відвідував класи Катеринославського музичного училища і за кілька років почав музичну самодіяльність, організувавши музично-інструментальний ансамбль з місцевих жителів. 1926 року композитор організував ансамбль баяністів. Митець мав на меті поширення народної творчості та творів українських композиторів у маси.

Музичну освіту Андрій Штогаренко здобув у Харківській консерваторії, з перших років навчання розпочавши писати власні хорові та вокально-симфонічні твори. Більшість творів майстра – монументальні. Композитор є автором численних симфоній, хорових творів, пісень, музики до драматичних вистав, загалом автором понад 100 робіт. Вони просякнуті патріотичним звучанням, внутрішньою міццю та нестримною життєдайністю.


З 1943 року життя та діяльність композитора пов’язані з Києвом. Митець розпочинає роботу в Київській консерваторії: з 1960 року –  професор, у 1968 – 1990 – завідувач кафедри композиції, у 1954 – 1968 – ректор консерваторії.

 Андрій Штогаренко був одружений на українській піаністці, заслуженій артистці України Аріадні Лисенко, онуці видатного композитора Миколи Лисенка. У 1962 році Андрій Якович виступив організатором Міжнародного музичного конкурсу ім. М. Лисенка.

Пам’ятаємо свій славетний рід і відомих українців, що зробили внесок у розвиток і піднесення національної культури!

Джерела:

  1. Виноградов Г. С. Андрій Штогаренко. – К.: Муз. Україна, 1985. – 54 с.
  2. Боровик М. К. Андрій Штогаренко: Життя, творчість, риси стилю. – К.: Муз. Україна, 1984. – 176 с., нот.
  3. https://www.dnipro.libr.dp.ua/Andriy_Shtogarenko – Штогаренко Андрій Якович. Самобутній почерк композитора
  4. https://composersukraine.org/index.php?id=2409 – Штогаренко Андрій Якович. Композитор, педагог

Нескорені


14 жовтня для нас, українців, особлива дата – День захисника та захисниць України, що в світлі розв’язаної рф повномасштабної кривавої війни набув особливого сенсу. Також цього дня ми відзначаємо й інші свята й події.

14 жовтня – Покрова Пресвятої Богородиці – одне з найголовніших свят запорозьких козаків. Вони будували багато однойменних храмів та особливо шанували ікони Покрови. Збираючись у похід на ворога, козаки проводили молебень до своєї покровительки, а повернувшись щасливо з походу, дякували Їй за збережене життя. Та в давнину цього дня чекали не лише козаки. Дівчата й парубки вірили, що саме на Покрову найкраще створювати сім’ю. А зрілі люди раділи, що нарешті завершувалися всі важкі роботи в полі і можна відпочити. До 14 жовтня прагнули закінчити будівництво будинків і справити веселе новосілля.

Цього дня також відзначається День українського козацтва. Ми згадуємо нашу звитяжну історію й відчайдушних воїнів, озброєних захисників України, що боронили волю, віру, гідність та звичаї нашого народу.

14 жовтня також вважається Днем заснування Української повстанської армії (1942 рік). А вже 30 травня 1947 року Українська повстанська армія оголосила свято Покрови своїм офіційним святом.

Тож сьогодні  ми згадуємо наших гордих предків, які вогнем і мечем, пером і словом виборювали право на незалежність рідної держави, це свято вшанування козацької доблесті та звитяги, свято вдячності ветеранам Другої світової, які також воювали за свою землю. І, нарешті, це день усіх героїв сьогодення, які хоробро боронять нашу землю від нападу сусіда-агресора, та усіх тих, хто поклав своє життя в ім’я суверенності та єдності нашої держави.

Сучасні захисники та захисниці України – наша гордість і сила! Завдяки їхній хоробрості ми маємо багато перемог над ненависним ворогом, звільнені міста й села, врятовані долі. Вони наша молитва й наша надія! Ми дякуємо нашим героям за вільну країну, за наші світанки й наші життя!

З вірою у світлу перемогу України!