Найбільша кінна статуя у світі


Немає у світі людини, яка б не чула ім’я жорстокого монгольського завойовника Чингісхана, який підкорив у 13 столітті велику частину світу, воїна, який сіяв навколо себе руїну та смерть. Але далеко не всі знають, яку важливу роль відіграв Чингісхан у долі Монголії, адже саме він був засновником Монгольської імперії, колосальнішої за яку людство не знало за всю свою історію.

У сучасній Монголії Чингісхан дивиться на вас, здається, з будь-якої точки країни. Аеропорт Улан-Батора названо іменем Чингісхана. Будь-яка велика гуманітарна установа починається з Чингісхана. Суворий монгол дивитиметься на вас з усіх сувенірних магнітів, календарів, брошур, путівників. Але всі ці локальні Чингісхани – дитячі забавки порівняно з головною статуєю великого завойовника. 

За 40 км від Улан-Батора, поруч із селищем Цонджин-Болдог, посеред степу в місці, де, згідно з усними переказами, Чингісхан знайшов золотий батіг, вдячний монгольський народ звів 50-метрову статую (сама статуя – 40 м, ще 10 м – постамент). Це найбільший з пам’ятників Чингісхану в Монголії і найбільша кінна статуя у світі. Цей монумент вважають одним із дев’яти чудес країни та головним символом держави. Суцільнометалевий хан виблискує на сонці, під яким він творив свою велику імперію, і пильно вдивляється на захід, немов прикидаючи, які ще території лишилися незавойованими. Щоправда, гордість монгольського народу тримає меч опущеним, що трохи заспокоює та підкреслює його мирний настрій. Очі зроблені так, що кожному здається, ніби він дивиться лише на нього.

Автор проєкту статуї – скульптор Д. Ерденебілег, архітектор – Ж. Енхжаргал. Офіційне відкриття монумента відбулося 26 вересня 2008 року. Статую покрито нержавіючою сталлю вагою 250 тонн і оточено 36-ма колонами, що уособлюють 36 ханів, які очолювали імперію вже після Чингісхана. У гриві коня є сходинки, що ведуть до маківки, на якій розміщено оглядовий майданчик. Піднятися до голови коня можна ліфтом. У постаменті скульптури чого тільки немає! Тут є музей, у якому зберігається чобіт-рекордсмен – найбільший монгольський чобіт-­гутул із задертим догори носом. У залах виставки зібрана експозиція зі зброї, обладунків, прикрас, предметів побуту тієї епохи. У постаменті також є конференц-зал, художня галерея, сувенірні крамниці, кафе, більярдна, магазини дорогого одягу, де продаються переважно шкіра й кашемір, якими славиться Монголія. 

Статуя за задумом монгольської влади має стати головним туристичним об’єктом країни. Плани щодо облаштування навколишньої місцевості, напевне, грандіозніші, ніж найсміливіші завойовницькі наміри Чингісхана. Наприклад, буде збудовано 200 туристичних юрт як міні-готелів. Буде театр просто неба, штучне озеро, поле для гольфу й тематичний парк, розділений на шість секцій, присвячених монгольському побуту XIII століття: військову, ремісничу, шаманську, книжкову, ханську і скотарську секції.

Але головною фішкою всієї цієї розкоші стане кіннота Чингісхана. За спиною статуї просто неба встановлять 10 тис. бронзових вершників. Усі вони будуть різні. Більшість з них повторюватимуть обличчя відомих монгольських акторів і спортсменів, а в майбутньому будь-яка людина зможе заплатити певну суму, щоб один із вершників навіки застигнув із її обличчям.

Джерела:

  1. https://tyzhden.ua/Travel/225784 – Танго в Улан-Баторі
  2. https://gazeta.ua/articles/people-and-things-journal/_podorozhnij-iz-dalekih-krayiv-ce-bog-scho-vvijshov-u-domivku-mongola/549260 – Подорожній із далеких країв…
  3. https://tonkosti.ru/%D0%9C%D0%BE%D0%BD%D1%83%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%82_%D0%A7%D0%B8%D0%BD%D0%B3%D0%B8%D1%81%D1%85%D0%B0%D0%BD%D1%83 – Монумент Чингісхану

“Сніданок на траві”: Едуард Мане


23 січня виповнюється 190 років від дня народження Едуарда Мане видатного французького художника-імпресіоніста. Він був одним із перших художників XIX століття, що зобразив сучасне життя, й ключовою фігурою на шляху переходу від реалізму до імпресіонізму. Художник створив протягом життя 430 олійних картин, 89 пастелей і більше 400 робіт на папері.

Едуард Мане народився в сім’ї великого чиновника 23 січня 1832 року в Парижі. Малювати він почав ще в коледжі. На початку 1850 року Мане навчається в Школі витончених мистецтв в Парижі. Багато подорожує, відвідує Нідерланди, Австрію, Італію, а пізніше Німеччину, Іспанію та Англію. Його цікавлять «секрети» живопису старих майстрів – Рембрандта, Рубенса, Ван Дейка, Гойї, Ель Греко, Веласкеса, Халса, Ватто і Шардена, а серед нових – Делакруа. Мане часто робить копії з вподобаних йому творів, інколи досить довільні.

Повернувшись в Париж, він багато часу провів у Луврі, вивчаючи старих майстрів. У 1859 р. Мане спробував виставитися в Салоні. Запропоноване ним полотно «Любитель абсенту» (1858-1859 рр.) було відкинуто журі. Не розраховуючи більше на прихильність офіційної критики, художник показав у 1863 р. серію своїх робіт в приватній галереї. Танцівниця Лола стоїть біля краю сцени, горда, прекрасна («Лола з Валенсії», 1862 р.); сумна вулична співачка їсть вишні, її задумливі прекрасні очі дивляться повз глядача, а думки далеко («Вулична співачка», 1862 р.); дами й кавалери гуляють в саду Тюїльрі («Музика в Тюїльрі»,1860 р.). Цей калейдоскоп людського життя викликав у критиків роздратоване визначення – «строката мішанина фарб».

У 1863 і 1865 рр. Мане представив в Салон дві картини – «Сніданок на траві» і «Олімпія» (обидві 1863 р.). «Сніданок на траві», виставлений в «Салоні Знедолених», навіяний «Концертом» італійського живописця епохи Відродження Тіціана. На лісовій галявині розташувалися чоловіки в сучасних костюмах. Вони про щось розмовляють, не звертаючи уваги на жінок – оголену, що сидить поруч, і іншу, що купалася в струмку. Картина викликала бурхливе обурення публіки, не оцінивши новизни, з якою художник вирішував суто живописні завдання – зображення людських фігур (у тому числі оголеною) в пейзажі, передача яскравих фарб сонячного дня.

«Олімпія» – варіація на тему багатьох старих композицій майстрів, присвячених красі жіночого тіла. Оголена дівчина лежить, спершись ліктем на подушку, і сміливо, без тіні збентеження, дивиться на глядача. Виставлена в Салоні 1865 р. картина викликала скандал. Письменник Еміль Золя виступив на захист Мане: «Коли наші художники дають нам Венер, вони виправляють натуру, вони брешуть. Едуард Мане запитав себе… чому не сказати правду: він познайомив нас з Олімпією, дівчиною наших днів…».

У 1867 р. Мане відкрив власну виставку в павільйоні на площі Альма – свого роду звіт про десятирічний період творчості. Тут була представлена, зокрема, картина «Флейтист» (1866 р.). Місто стало постійним мотивом творів Мане. Паризький натовп, вулиці, майстерні художників, кафе та театри – скрізь і у всьому він бачив життя, гідне втілення на полотні. На «Портреті Еміля Золя» (1868 р.) письменник, зайнятий проблемами сучасного мистецтва, постає перед глядачем оточений численними предметами – японськими гравюрами, репродукціями з картин, паперами і книжками. У композиції «Сніданок у майстерні» (1868 р.) представлені три персонажі: жінка з срібним кавником, чоловік, який сидить за столом, і хлопець на передньому плані. Він дивиться вдалину, занурений в якісь прекрасні мрії. Фікус у східній вазі, екзотичний шолом і крива шабля, що лежать на кріслі в напівтемряві кімнати, здаються втіленням його думок. Полотно «Балкон» (1868 р.) зображує рідних і друзів майстра; сидить жінка в білому – його учениця, художниця Берта Морізо.

В кінці 60-х рр. творчість Мане привернула увагу молодих художників-імпресіоністів – Едгара Дега, Клода Моне, Огюста Ренуара та ін. Його майстерня на деякий час стала центром художнього життя. Вплив імпресіоністів змусило Мане малювати на пленері і зробити палітру світліше. Але він не приєднався до їх руху і продовжив власні творчі пошуки. В рік відкриття першої виставки імпресіоністів (1874 р.) художник працював з Клодом Моне в Аржантеї на березі Сени. Тут були написані його найяскравіші, сонячні картини – «Аржантей», «У човні» (обидві створені в 1874 р.). Мане писав великими мазками, прагнув до чіткої структури композиції, ясності зображення.

У 1872 р. торговець картинами Поль Дюран-Рюель, який підтримав раніше Каміля Коро, Теодора Руссо і Жана Франсуа Мілле, купив у Мане двадцять чотири роботи і на наступний рік влаштував виставку в Лондоні. В кінці 70-х рр. Салон перестав відкидати картини Мане. Офіційне визнання Едуард Мане одержав в 1882 році, коли йому був вручений орден Почесного Легіону – головна нагорода Франції.

За рік до смерті Мане виставив один зі своїх найбільш досконалих творів – «Бар у Фолі-Бержер» (1882 р.). За стійкою бару, над натюрмортом з пляшок і фруктів, піднімається трохи сумна, чарівна дівчина, слухаючи клієнта, який відображається в дзеркалі. Дивовижний ефект подвійного зображення додає картині містичний характер – вона ніби притягує погляд глядача. У творчості Мане об’єднані досягнення як старих майстрів, так і сучасників та визначено одне з напрямків розвитку нового мистецтва. У роботах художника друга половина XIX століття постала в усьому різноманітті своїх проявів.

Джерела:

  1. Едуард Мане
  2. От Мане до Лотрека / Вентури, Лионелло ; Пер. с ит. Ц.Кин. – СПб. : Азбука-классика, 2007. – 352 с.
  3. Импресионистите [Текст] : Енциклопедичен справочник. – : Алианс-97, 2000. – 256 с.
  4. Юнацтву про мистецтво. Книга шоста [Текст] : Альбом. Науково-популярне видання (для дітей та юнацтва) / Кублицький, Віктор. – Кн.6. – К. : Мистецтво, 2020. – 55 с.
  5. Энциклопедия импрессионизма: мастера, предшественники и последователи. : Энциклопедия / Грицак, Елена Николаевна. – М. : Эксмо, 2003. – 224 с.
  6. Мане : Альбом / Пер.с итал. Т.Евсеевой. – М. : Белый город, 2000. – 64 с.
  7. Мистецтво суперництва. Чотири історії про дружбу, зраду й подвиги в мистецтві [Текст] = The Art of Rivalry: Four Friendships, Betrayals, and Break-throuhs in Modern Art : Науково-популярне видання / Смі, Себастіан ; Пер. з англ. Г.Лелів. – К. : ArtHuss, 2020. – 292 с.

Художник за покликом серця


Сьогодні виповнюється 140 років від дня народження українського живописця і графіка Григорія Золотова!

Митець професійно і з задоволенням працював у різних художніх напрямках і жанрах, а також був автором кількох проєктів паперових грошей та інших державних паперів за доби УНР.

Григорій Олександрович Золотов народився 21 січня 1882 року в селі Перше Плесно (нині Воронезька область). Маючи талант до малювання, вступив до Київського художнього училища Миколи Пимоненка та Івана Селезньова, а згодом навчався в майстерні Георгія Нарбута в Києві. У своїй художній творчості митець звертався до різних жанрів: він є автором тематичних полотен, настінних розписів, портретів, ілюстрацій. У 1910–20-і роки створював стилістично виразні дереворити, ліногравюри. У 1940–50-і роки майстер віддавав перевагу рисунку (камерні портрети рідних, натюрморти). Найвідоміші роботи Григорія Золотова – «Петро І робить відтиск зі своєї гравюри» (1912), «На звільненій землі» (1945), «Тріумф перемоги» (1945), «Свято врожаю» (1945); розписи – у церкві с. Білоусівка Вінницької області (1914), у робітничих клубах Павлограда та палаці піонерів у Дніпропетровську, портрети – «Автопортрет» (1912), «Комбайнер» (1941), «А. Барбюс» (1944); ілюстрації до творів Т. Шевченка та П. Тичини та інші.

Григорій Олександрович був активним учасником різних мистецьких виставок. Його роботи також експонувалися й отримали схвалення в німецькому Лейпцигу (1928). Художник ілюстрував кілька мистецьких часописів: «Мистецтво і друкарська справа», «Мистецтво. Живопис. Графіка. Художній друк», «Мистецтво Південної Росії».

Григорій Золотов займався і викладацькою діяльністю: читав курс художньої майстерності в друкарській школі Василя Кульженка в Києві, а також у школах Павлограда та Баку. Також митець виступив творцем українських банкнот. За доби Директорії Української Народної Республіки, у 1919 році в Кам’янці-Подільському в грошовий обіг було випущено банкноти 10 і 1000 карбованців, виготовлені за проєктами художника. Григорій Олександрович був автором і кількох нереалізованих проєктів паперових грошей та інших державних паперів доби української революції 1917—1921 років. Це були поштові марки, гербові марки, проєкти грошових знаків, виконані олівцем. У 1932 році у Львові вони експонувалися на «Виставці сучасної української графіки» Асоціації незалежних українських митців.

Персональна виставка майстра відбулася вже посмертно у Києві 1962 року.

Сьогодні більшість творів митця зберігається в Дніпровському художньому музеї.

Джерела:

  1. Березницька Л. І. Від червоного до жовто-блакитного + помаранчеве. – К.: “Оранта”, 2004-2005. – 668 с., с. 36 – 99
  1. https://esu.com.ua/search_articles.php?id=16994 – Золотов Григорій Олександрович
  2. https://uk.xn—-7sbiewaowdbfdjyt.pp.ua/633418/1/zolotov-grigoriy-oleksandrovich.html – Золотов Григорій Олександрович

Видатний майстер кіно


Сьогодні виповнюється 110 років від дня народження відомого українського кінорежисера Тимофія Левчука.

Режисер – творець першого українського широкоформатного фільму «Закон Антарктиди», що мав величезний успіх свого часу в Парижі, а за картину «Родина Коцюбинських» майстер отримав Шевченківську премію.

Тимофій Васильович Левчук народився 19 січня 1912 року в селі Бистрівці Київської губернії. У своїй біографічній книжці «Тому що люблю…» митець згадував, як у його рідному селі показували перший фільм на простирадлі, натягнутому надворі. Це було його перше надзвичайно сильне юнацьке враження про кіно, яке тоді тільки починали популяризувати і стрічки возили селами. Після школи Тимофій навчався в педагогічному технікумі. Пробував учителювати, та в школі витримав лише два тижні. А коли відкрився кіноінститут у Києві, вступив туди на режисерський факультет. Свою професійну діяльність митець розпочав 1935 року з посади асистента режисера. Тимофій був асистентом в Івана Кавалерідзе («Перекоп», «Коліївщина», «Прометей») і Володимира Брауна Блакитні дороги»). Під час Другої світової війни режисер був на фронті, отримав поранення. А в мирний час знову повернувся до своєї улюбленої справи на Київську кіностудію художніх фільмів. Як режисер майстер дебютував науково-популярною стрічкою «Зоря над Карпатами» (1949). Зняв документальні фільми «Київ» (1950), «М.В. Гоголь» (1951) та інші.

 Екранізував п’єси О. Корнійчука «В степах України» (1952), «Калиновий гай» (1953). Поставив фільми «Киянка» (1958–59), «Два роки над прірвою» (1967) та інші. З особливим задоволенням режисер знімав фільм «Помилка Оноре де Бальзака» (1969), адже рідне село майстра Бистрівка знаходилося за два кілометри від Верхівні, де у маєтку Е. Ганської гостював О. де Бальзак. Тож цей фільм живився його дитячими спогадами та легендами про цей маєток і враженням від костелу в Бердичеві, де вінчалися Бальзак і Ганська.

Режисер поставив фільми і про відомих українських особистостей – «Іван Франко» (1956), «Родина Коцюбинських» (1971), «У звуках пам’ять відгукнеться», що присвячений Миколі Лисенку. Митцю належить створення першого українського широкоформатного художнього фільму «Закон Антарктиди» з унікальними зйомками блискучого кінооператора Сурена Шахбазяна та чудовою грою акторів. Цей фільм, знятий за реальними подіями про те, як група радянських науковців рятує іноземну експедицію, мав величезний успіх у Парижі: у кінохроніці збереглися кадри, де парижани вишикувалися у велику чергу, аби потрапити на його перегляд. Та у своїй творчості митець свідомо щоразу повертався до теми війни, оскільки вважав: пройшовши її всю і виживши, він відповідальний за пам’ять про тих, хто загинув («Війна», «Довга дорога і короткий день», «Дума про Ковпака», «Від Бугу до Вісли», «Ми звинувачуємо» та інші).

Тимофій Васильович активно займався і викладацькою діяльністю. Він мав ступінь професора і викладав у Київському театральному інституті ім. І. Карпенка-Карого. А ще Тимофій Левчук – автор книг, присвячених улюбленій справі – «З любов’ю до глядача», «Зарубіжні зустрічі», «Кінорежисура», «Люди та фільми: Записки кінорежисера», «Тому що люблю: Спогади кінорежисера», «Про кіномистецтво» та інш.

У житті режисер був інтелігентною і чуйною людиною. Дуже захоплювався живописом і товаришував з художниками. Багато читав, зібрав чудову бібліотеку. Особливо багато було книжок про мистецтво, з-поміж яких були рідкісні видання. А ще митцю було властиве надзвичайне почуття гумору, тож на будь-які ситуації він реагував іронічно. І так розповідав життєві бувальщини, що йому пропонували видати збірку «Анекдоти від Левчука».

Джерела:

  1. Про Тимофія Левчука: Зб. статей, нарисів, інтерв’ю / Упоряд. Т. Т. Дерев’янко; Редкол.: Б. С. Буряк та інші. – К.: Мистецтво, 1982. – 208 с., іл.
  2. Левчук Т. В. Люди і фільми: Зап. кінорежисера. – К.: Мистецтво, 1984. – 222с.
  3. https://ukurier.gov.ua/uk/articles/larisa-levchuk-monumenta-iz-sebe-batko-nikoli-ne-r/ – «Монумента із себе ніколи не робив…»
  4. http://knpu.gov.ua/content/levchuk-timofii-vasilovich – Левчук Тимофій Васильович

.

Державний символ України


15 січня виповнилося 30 років від дня затвердження Верховною Радою України Державного гімну України.

Державний гімн України – один із головних державних символів нашої країни, так само, як прапор і герб. Він ідентифікує нашу державу на міжнародних зібраннях, форумах, спортивних змаганнях. Державним гімном нашої країни є пісня «Ще не вмерла України і Слава, і Воля» на слова Павла Чубинського й музику Михайла Вербицького.

Створення українського гімну бере початок з 1862 року. Фольклорист Павло Чубинський був яскравою фігурою серед київської богеми. У свої 23 роки він уже був доктором юридичних наук, журналістом, автором публікацій у модному та прогресивному журналі «Основа». Веселі сербські студенти, що завітали на гостини до молодого чоловіка, заспівали патріотичну пісню, у якій звучали рядки «срце бије и крв лије за своју слободу». Почувши ці слова, Павло схопив олівець та папір, пішов до своєї кімнати, і, за пів години повернувшись до товариства, тримав у руках майбутній гімн України. Пісню «Ще не вмерла Україна» тут же відразу й проспівали на сербський мотив. Вірш дуже швидко поширився серед українофільських гуртків – без інтернету, гаджетів, смартфонів. Чутки про нього докотилися до російської поліції. Павло Чубинський був звинувачений шефом поліції в авторстві «обурливих пісень і прокламацій» і «за шкідливий вплив на уми простолюдинів» був висланий на проживання під наглядом поліції в Архангельську губернію.

Уперше текст вірша «Ще не вмерла Україна» був надрукований у львівському журналі «Мета» в 1863 році. Отримавши поширення на Західній Україні, вірш не пройшов повз увагу релігійних діячів того часу. Один із них, отець Михайло Вербицький, греко-католицький священник села Млини (Австро-Угорщина), знаний композитор свого часу був захоплений віршем Павла Чубинського і написав музику до нього. Михайло Вербицький був церковним композитором і в цю патріотичну пісню влив церковне звучання. У гімнах ніде такого немає! Це унікальний твір: гімн, у якому є ознаки літургійного початку. Михайло Вербицький написав музику для пісні для виконання на гітарі. То був його улюблений інструмент, замолоду за «веселі пісні й гру на гітарі» його навіть двічі виключали з Львівської духовної семінарії. І тільки згодом композитор адаптував музику для хору.

Уперше твір з нотами був надрукований у 1865 році. Перше публічне виконання пісні відбулося 10 березня 1865 року в Перемишлі як завершальний номер концерту, присвяченого Тарасові Шевченку. Згодом пісня почала поширюватися не лише на західноукраїнських землях, а й на Наддніпрянщині й у місцях компактного проживання українців – у Канаді та США. Новий імпульс гімну і широке його поширення відбулося за часів УНР і ЗУНР. Його виконували різні хорові колективи та духові оркестри. А 15 березня 1939-го року пісня отримала статус офіційного гімну Карпатської України.

Але пісня мала й багато ненависників. Її нещадно знищували: восени 1919-го року, окупувавши Київ, денікінці спалили всі наявні примірники «Ще не вмерла Україна», випущені 1917 року. Однак такої лютої ненависті, якою палав до неї більшовицький режим, пісня не знала ніколи. Її оголосили буржуазно-націоналістичною, суворо заборонили, жорстоко переслідували, а за її виконання можна було поплатитися не лише свободою, а й життям.

Наприкінці 1980-их – початку 1990-их пісня почала набирати широкого розголосу серед українців. 15 січня 1992 року Верховна Рада України затвердила музичну редакцію М. Скорика та Є. Станковича (для хору та фортепіано) Державного гімну, що знайшло своє відображення в конституції України. У 2005 році введено ювілейну монету номіналом 10 гривень «Державний Гімн Украї́ни», присвячену державному символу і випущену на відзначення 140-ї річниці його першого публічного виконання. 

Джерела:

  1. Чубинський Павло. “Ще не вмерла Україна”. – Київ: Акціонерне товариство “Обереги”, 1991. – 16 с.
  2. https://provce.ck.ua/tsikavi-fakty-z-istorii/ – Цікаві факти з історії українського гімну
  3. https://armyinform.com.ua/2021/03/10/10-bereznya-den-derzhavnogo-gimnu-ukrayiny/ – День державного гімну України
  4. https://gazeta.ua/articles/history/_muziku-se-ne-vmerla-ukrayina-spershu-napisali-dlya-gitari-10-faktiv-pro-derzhavnij-gimn/671676 – 10 фактів про державний гімн
  5. https://artefact.org.ua/history/gimn-ukrayini-tsifri-fakti-kontraversiyi.html – Гімн України. Цифри, факти, контраверсії

“Блискучий театр Мольєра”


400 років від дня народження Жана Батиста Мольєра (Поклена) – видатного комедіографа XVII століття, письменника, драматурга, актора театру, засновника французького театру комедії, жанру «високої комедії» і «комедії-балету». Його творчість мала величезний вплив на подальший розвиток світової драматургії. Написав безліч п’єс, багато з яких досі задіяні в кращих театрах світу, в тому числі такі шедеври, як «Тартюф», «Дон Жуан», «Міщанин у дворянстві», «Мізантроп».

Великий французький драматург, театральний діяч народився в Парижі 15 січня 1622 року в буржуазній сім’ї й повинен був успадкувати професію свого батька, придворного шпалерника, або стати юристом, але він вирішив стати актором. У червні 1643 року, коли йому вже виповнився 21 рік, Жан Батист Поклен покинув сім’ю і відкрив «Блискучий театр» в Парижі. Новому закладу не судилося стати знаменитим, через 2 роки він був закритий унаслідок боргів Мольєра, а сам він потрапив у в’язницю. Батько, дізнавшись про це, заборонив синові носити прізвище «Поклен», після чого Жан Батист став Мольєром.

Мольєр зайнявся улюбленою справою, організувавши мандрівну трупу, з якою подорожував з одного міста в інше. Репертуар був невеликий, тому він сам взявся за перо. Починав з написання одноактних п’єс. Так з’явилися «Літаючий доктор», «Ветреник», «Ревнощі Барбуйе». У 1658 році трупа Мольєра повернулася до Парижа. Вона зіграла перед Людовіком XIV і його двором трагедію Корнеля “Нікомед”. Знову трагедія – знову невдача. Але Мольєр, бажаючи виправити становище, відразу ж показав свою комедію “Закоханий доктор” у дусі італійських комедій масок. Успіх був величезним. Король залишив трупу в Парижі, віддав їй театр Пті-Бурбон, виділив Мольєру щорічний пенсіон.

Першою п’єсою для нового театру стала одноактна комедія “Смішні манірниці” (1659). У ній висміювалися провінціалки, які захоплювалися преціозною культурою, мріяли про аристократичне життя, відмовивши своїм буржуазним нареченим. Комедія мала величезний успіх, але аристократки образилася на Мольєра, вважаючи, що він висміяв їх. Дійсно, Мольєр зі злістю висміяв наміри аристократії відгородитися від народу за допомогою умовної культури, химерної мови та манер. Вороги вирішили помститися драматургу. Трупу виселили з Пті-Бурбона, а будинок театру знесли так швидко, що в ньому загинули декорації й костюми. Актори опинилися на вулиці, але не покинули Мольєра, хоча їх запрошували в інші театри. Король виділив трупі нові приміщення – залу в палаці Пале-Ройяль. У цьому приміщенні Мольєр буде працювати до кінця свого життя. Король опікував молодий мольєрівський театр: з двадцяти восьми спектаклів половина була вперше показана саме королю, а багато з комедій були написані й зіграні за спеціальним велінням короля.

Мольєр своїм завданням у творчості бачив безжалісне викриття пороків – егоїзму, честолюбства, святенництва й користолюбства, що породжувалися суспільством, заснованим на дворянських привілеях і власницьких інстинктах. На 1664-1670 роки припадає найвищий розквіт творчості великого драматурга. Саме в цей час він створює свої кращі комедії: “Тартюф”, “Дон Жуан”, “Мізантроп”, “Скупий”, “Міщанин-шляхтич”. Найзначніша комедія Мольєра “Тартюф” мала найважчу долю. Постановка вперше відбулась у 1664 році під час грандіозного свята, що було влаштовано королем на честь своєї дружини й матері. Мольєр написав сатиричну п’єсу, в який викривав “Товариство святих дарів” – таємничу релігійну установу, що намагалася підкорити своїй владі всі сфери життя в країні. Королю комедія сподобалася, він побоювався посилення влади церковників. Але королева-мати Анна Австрійська була глибоко обурена сатирою, вона опікувалася цим товариством. Церковники вимагали, щоб автора спалили на вогнищі за неповагу до церкви. Комедія була заборонена, але Мольєр продовжував працювати над нею. Художня форма третього варіанта була найдосконалішою – її надрукували, її читають і виконують на сцені вже понад трьохсот років.

Мольєр помер у своєму театрі відразу ж після постановки останньої комедії “Удаваний хворий” (1673), де він виконував головну роль. Тільки після тривалих клопотань його удови й особистої вказівки короля Людовіка XIV змогли поховати тіло Мольєра за християнським обрядом, проти чого заперечувала церква. Мольєрівська трупа була указом короля об’єднана з трупою Бургундського готелю, внаслідок чого з’явився театр “Комеді Франсез” – “дім Мольєра”, як його й донині називають французи. Остання визначна комедія Мольєра “Міщанин-шляхтич” (1670) написана в жанрі “комедії балету”: за вказівкою короля до неї були включені турецькі танці. Мольєр зміг, вводячи танцювальні сцени в сюжет комедії, зберегти єдність її структури.

Спадщина Мольєра становить понад 32 драматичні твори, які написані в різних жанрах: дивертисмент, комедія-балет, фарс, пастораль, побутова комедія, комедія моралі, висока комедія і т.д. Кожен раз геній Мольєра створював щось нове і незвичайне, покращуючи й перевтілюючи старе. У його п’єсах має місце трагізм, неоднозначність, надмірність персонажів, що, зрештою, вказує на людську недосконалість. Більшість п’єс мають яскраві риси сценічного фарсу.

Джерела:

  1. Жан Батист Мольєр
  2. Жан Батист Мольєр
  3. Жан Батист Мольєр
  4. Комедии / Мольер, Жан-Батист ; Пер. с фр.; Предисл. Н.Калиничева; Худож. Т.Неклюдова. – Ростов-на Дону : Феникс, 1997. – 540 с.
  5. Пьесы : Книга для учителя и учителя / Мольер, Жан-Батист ; Пер. с фр.; Предисл. Ж.Бордонов; Коммент., Справочн., методич. материалы Н.Мировой. – М. : АСТ, Олимп, 1997. – 765 с.
  6. Пьесы [Текст] / Мольер, Жан-Батист ; Ред. Т.Н.Крачек; Худ. А.Д.Стеценко; Вст. ст. и прим. Б.Б.Бунич-Ремизова. – К. : Мыстецтво, 1989. – 202 с.
  7. Избранное в 2-х т. [Текст] . Т.2 : Комедии, разные стихотворения / Мольер, Жан-Батист ; Пер. с фр.; Под ред. А.Смирнова, С.Москульского; Предисл. и коммент. С.Мокульского и др.; Худож. О.М.Рамодин. – Самара : АВС, 1997. – 592 с.
  8. Избранное в 2-х т. [Текст] . Т.1 : Комедии / Мольер, Жан-Батист ; Пер. с фр.; Под ред. А.Смирнова, С.Москульского; Предисл. и коммент. С.Мокульского и др.; Худож. О.М.Рамодин. – Самара : АВС, 1997. – 592 с.

Статуя Христа-Спасителя в Ріо-де-Жанейро


Легендарна статуя Христа-Спасителя, що височіє на горі Корковадо в бразильському місті Ріо-де-Жанейро, входить до списку Семи чудес світу. Ця статуя є одним із християнських символів сучасності, а також символом міста Ріо-де-Жанейро і одним з найбільш легко пізнаваних монументів світу. Широко розкинуті руки Христа символізують любов до всіх і кожного окремо. Творцем величної фігури є французький скульптор польського походження Поль Ландовський. 

Поль Ландовський народився 1 червня 1875 року в Парижі. Він навчався в Національній вищій школі мистецтв. Митець був директором римської художньої академії Вілла Медічі, пізніше – директором паризької Академії витончених мистецтв і куратором Всесвітньої виставки 1937 року.

Поль Ландовський виготовив понад 35 пам’ятників лише в Парижі та в його околицях, а ще по всій країні та в інших містах. Його відомими роботами є скульптурна група для стіни Реформації на території університету Женеви, статуя Святої Женев’єви, покровительки Парижа, на мосту Турнель, меморіал «Друга битва на Марні» на півночі Франції.

Та найвідомішим творінням майстра є гігантська скульптура – статуя Христа-Спасителя в Ріо-де-Жанейро. У 1921 році наближалася столітня річниця національної незалежності Бразилії (Ріо-де-Жанейро тоді було столицею країни), що й надихнуло батьків міста на створення монумента. Початковий ескіз пам’ятника розробив художник Карлос Освальд. Саме він запропонував зобразити Христа з розпростертими в благословляючому жесті руками, від чого з відстані фігура виглядала б як величезний хрест. Остаточний проєкт монумента був розроблений бразильським інженером Ейтором  да Сілва Коштою. Усі деталі скульптури Поль Ландовський виготовляв у Франції, а потім вони, в розібраному вигляді, доставлялися до Бразилії і залізницею транспортувалися на вершину гори Корковадо. 12 жовтня 1931 року відбулося урочисте відкриття та освячення монумента.

Ця статуя вважається однією з найбільших у світі. Її висота становить 38 метрів, а вага – 700 тонн. Вона зроблена із залізобетону й мильного каменю – стеатиту, який, незважаючи на свою м’якість, відрізняється зносостійкістю та добре опирається погодним умовам і надає скульптурі гарної білизни. До оглядового майданчику, який лежить просто біля ніг Ісуса, треба піднятися по 220-и сходинках. Звідси відкривається приголомшлива панорама міста й бухти з мальовничою горою Пан-ді-Асукар, знаменитими пляжами Копакабана й Іпанема, величезною чашею стадіону Маракана. У п’єдесталі статуї є невеличка каплиця, названа на честь святого покровителя Бразилії – Сеньйора Nossa Aparecida. Крім того, під статуєю знаходиться невеликий сувенірний магазин.

Височенна скульптура притягує грози: у неї по кілька разів на рік влучають блискавки. Одна з них навіть збила кінчик пальця статуї. У 1965 році статуя була повторно освячена папою Павлом VI, а в 1981 році на святкуванні 50-річчя монумента був присутній папа Іоанн Павло II.

Цікаво, що в Україні ми також маємо скульптуру Христа-Спасителя. Вона знаходиться в селі Рихтичі, що неподалік від Дрогобича. За місцевими переказами цю статую створив сам Поль Ландовський: нібито він приятелював із власником Рихтичів графом Юноша-Бєльським і інколи гостював у його маєтку. На жаль, до нашого часу від маєтку збереглася тільки в’їзна брама.

Джерела:

  1. Штепанка Секанінова, Якуб Ценкл. 33 найвідоміші картини та скульптури. – Харків: Видавництво “Ранок”, 2020. – 64 с.: іл., с. 60 – 61
  1. https://vsviti.com.ua/makepeaple/9971 – Статуя Христа-Спасителя в Ріо-де-Жанейро, символ Бразилії
  2. https://cikavo-znaty.com/249-statuya-hrista-spasitelya-simvol-brazilyi-html/ – Статуя Христа-Спасителя
  3. https://www.ukrinform.ua/rubric-world/2065830-hristosspasitel-nad-rio-j-usim-svitom.html – Христос-Спаситель над Ріо й усім світом

Майстриня української вишивки


Сьогодні виповнюється 110 років від дня народження української майстрині декоративної вишивки Стефанії Кульчицької!

У своїй творчості мисткиня використовувала й розвивала традиції класичної спадщини народного одягу, прикрашаючи його декоративною вишивкою, аплікацією, шнуруванням та металевими оздобами.

Стефанія Василівна Кульчицька народилася 13 січня 1912 року в селі Великі Чорнокінці на Тернопільщині. Після навчання в хутряно-кушнірній майстерні працювала у Львові в приватній кравецькій майстерні, а також в міських салонах. Майстриня також займалася викладацькою діяльністю: викладала швейну справу та художню вишивку на вищих курсах прикладного мистецтва, а пізніше навчала малюванню, кресленню та швейній справі школярів.

Стефанія Кульчицька – учасниця багатьох республіканських та закордонних виставок. У 1970 році відбулася її  персональна виставка у Львові. Згодом були виставки в Івано-Франківську, Києві, Ризі, Ленінграді, Москві, Кишиневі та інших містах.

Мисткиня створювала оригінальний сучасний одяг на основі вивчення й розвитку народних традицій. Вишивала жіночі та чоловічі сорочки, сукні, наволочки, скатертини, рушники, застосовуючи кілька технік: низь, стебнівку, хрестик. Вироби Стефанії Василівни відзначалися самобутністю, яскравістю й довершеністю, високою культурою технічного виконання. Вишивка кожної її моделі перебуває в нерозривному зв’язку з кроєм вироба, підкреслюючи його конструкцію.

Стефанія Кульчицька була членом Спілки художників України і носила звання Заслуженого майстра народної творчості УРСР (1987).

Окремі роботи майстрині сьогодні можна побачити в Музеї народної архітектури та побуту України, Музеї етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України, Національному музеї Тараса Шевченка.

Джерела:

  1. Стефанія Кульчицька: Альбом / Авт.-упоряд. А. В. Савчук; Худож. І. І. Литвин. – К.: Мистецтво, 1986. – 96 с.: іл.
  1. http://photo.ukrinform.ua/ukr/current/photo.php?id=886423 – Стефанія Кульчицька – майстер декоративної вишивки
  2. https://esu.com.ua/search_articles.php?id=51520 – Кульчицька Стефанія Василівна
  3. http://ukrbukva.net/page,11,78946-stor-ya-viniknennya-rushnika.html – Історія виникнення рушника

Елліотт Ервітт


Елліотт Ервітт – фотограф, відомий в сфері реклами і фотожурналістики. Найбільшого успіху досягнув завдяки серії кумедних, іронічних, деколи абсурдних, чорно-білих світлин з повсякденного життя. Елліотт Ервітт вважається найіронічнішим фотографом XXI століття. Він підкорив індустрію знімком Ніксона і Хрущова, який став частиною рекламної кампанії майбутнього президента Америки.

Елліотт народився 26 липня 1928 року в сім’ї Бориса та Євгенії Ервітт. Батько був архітектором і проходив навчання у Мілані, через що перші десять років життя хлопчика пройшли в Італії. Початок Другої Світової Війни змусив сім’ю переїхати до Америки, якнайдалі від фашистського режиму італійського вождя Беніто Муссоліні.

У 1941 році батьки Ервітта розлучилися, хлопчик переїхав з батьком до Лос-Анджелеса. Тут він і почав захоплюватись фотографією. Через три роки батько поїхав жити до Нового Орлеану, залишивши 16-річного підлітка одного. Завдяки замовленням, які він брав, з’явилася можливість придбати фотоапарат набагато серйозніший за його перший антикварний Argus, – Rolleiflex. Цю камеру Ервітт вважає своєю першою. Вже в цей час він розрізняв, які фотографії він робить собі, а які – заради заробітку.

У 50-х роках Ервітт сам переїхав до Нью-Йорка і вступив до Нової школи громадських досліджень для вивчення кінематографії. Незважаючи на здобуту освіту фотограф досі вважає її формальною і дотримується такої філософії: «Фотографувати це дуже просто. Немає жодного великого секрету. Фотошколи – марнування часу. Потрібна практика, практичне застосування ваших знань. Я переконаний: якщо у вас щось виходить, єдина важлива річ – не припиняти працювати. І не має значення, чи отримуєте ви за це гроші.»

У 50-х роках почалася Корейська війна і Ервітта закликали служити зенітником, але оскільки був перенабір кадрів у підрозділі, його призначили фотографом у Франції та Німеччині. Еліотт знімав будні солдатів у казармах, їхні реалії життя та настрій. Кадр Bed and Boredom посів друге місце у конкурсі журналу life. За знімок Ервітт отримав грошову винагороду у розмірі 1000 $.

У Нью-Йорку Елліот познайомився з такими відомими фотографами як Едвард Стайхен, Роберт Капа та Рой Страйкер. Ще перед виходом Ервітта на фронт Роберт Капа попросив знайти його в Парижі та пообіцяв надати його роботи шановним фотокореспондентам. Обіцянка була стримана, співзасновник Magnum Photo допоміг фотографу-початківцю встановити корисні зв’язки, які вплинули на майбутню кар’єру. Після повернення до Нью-Йорка в 1953 році Елліотт Ервітт став офіційним резидентом міжнародного фотоагенства Magnum. Через рік він отримав перший серйозний контракт для журналу Holiday і вирушив до Вайомінгу. Пізніше він познайомився з багатьма знаменитостями того часу і відобразив їх у себе в об’єктиві. Серед них були Джек Керуак, Роальд Даль, Грейс Келлі, Фідель Кастро, Че Гевара. Але найбільше фотограф виділяв Мерилін Монро.

У 1959 році Ервітт вирушив до Радянського Союзу на промислову виставку знімати холодильники Westinghouse, але обставини збіглися так, що в цей час із державним візитом приїхав віце-президент Америки. Ервітт терміново поїхав до Сокільників, щоб бути присутнім на зустрічі Ніксона з Хрущовим. Тут він зробив свій найзнаменитіший знімок, який прозвали «кухонною суперечкою». На кадрі віце-президент тицяє пальцем у лацкан піджака першого секретаря КПРС. Однак Елліотт бував у Москві і раніше, у 1957 році від журналу Holiday. Він був одним із небагатьох західних фотографів, кому дозволили знімати парад на честь Жовтневої революції. На ньому вперше було представлено міжконтинентальні ракети. Фотограф усвідомлював, наскільки важливі кадри у нього в руках, тому проявив їх одразу в номері готелю. Ці роботи стали справжньою сенсацією: вони потрапили на обкладинку журналу Times, їх друкували у Life, Holiday та інших популярних виданнях.

У середині 60-х президент Франції Шарль Де Голль здійснив дружній візит до Москви. Метою поїздки політика було укладання договору про розширення політичних, економічних та культурних зв’язків. Візит президента, на якому був присутній Елліотт Ервітт, швидко набриднув фотографу своїм офіціозом. Він навіть покинув його, але почуття, що щось втрачає, змусило його повернутися. На момент, коли репортер знову опинився в переговорній, ситуація перейшла в неофіційну приятельську зустріч політиків. Саме цю атмосферу Ервіт передав своїми знімками, один з яких став обкладинкою журналу Paris Match.

У 1968 році Елліотта Ервітта призначили президентом Magnum Photo, на посаді якого він залишався три терміни. Незважаючи на престижний пост, майстер продовжував розрізняти професійні фото та аматорські, пов’язуючи останні зі словом «любити», анітрохи не соромлячись. Елліот активно виступав проти цифри та ретуші, ніколи не давав назви своїм роботам, він вважає, що це рівносильно поясненню жарту: відразу після пояснення вона вмирає.

Крім фотографії Елліотт не забував про кінематографічну освіту і зняв три фільми: Beauty knows no pain (1971), Red, White and Bluegrass (1973), Glass makers of heart, Afghanistan (1977). Крім цього видано понад 15 книг з роботами фотографа: Son of bitch (1974), Personal exposures (1988), On the beach (1991), Dogs, dogs (1999), Snaps (2001) та багато інших.

Ервітт подорожував Японією, Пакистаном, Мексикою, Нікарагуа та Кубою. З далеких країн він привозив фотографії, на яких відображав іноді зворушливі, іноді комічні та смішні моменти з життя людей.

На даний момент Елліотту Ервітту 93 роки, він продовжує жити та фотографувати у Нью-Йорку. Вже довгі роки його увага сконцентрована на собаках. Чоловік говорить про те, що собаки – це чуйні істоти, яких можна зустріти будь-де, і вони зовсім як люди, тільки не запитують, коли будуть готові фотографії. Він настільки любить чотирилапих, що у 2016 році привіз із собою собаку з Куби, яка там ув’язалася за ним і довго переслідувала. До цього дня фотограф зберіг у собі любов і доброту до світу, продовжує бути іронічним життєлюбом. Його майстер-класи проходять у невимушеній атмосфері, чоловік багато жартує. Ервітт ніколи не пояснює своїх робіт, а швидше дає коментарі або розповідає їхню передісторію.

Джерела:

  1. Елліотт Ервітт
  2. Елліотт Ервітт
  3. Елліотт Ервітт

Фредерік Огюст Бартольді


Слава французького скульптора 19 століття Фредеріка Бартольді ще при його житті мала шалену силу. Він отримував значні замовлення на монументи в різних країнах світу. Та чи не найвідоміша його робота – Статуя Свободи в Нью-Йоркській гавані.

Фредерік Огюст Бартольді народився 2 серпня 1834 року у французькому місті Кольмар. Після смерті батька родина оселилася в Парижі. Юнак навчався в Національній школі красних мистецтв, де опановував архітектуру і живопис. Художню кар’єру Фредерік розпочав як архітектор у рідному місті Кольмар після довгої подорожі Єгиптом. Поїздка пробудила інтерес у митця до колосальної скульптури. У скульптурі майстру дуже допомогла здобута ним архітектурна освіта: його знання дозволили йому успішно впоратися з вирішенням важких проблем конструкції та використання матеріалів. Першим твором Ф. Бартольді став пам’ятник генералу Жану Раппу, споруджений у 1856 році у тому ж Кольмарі.

Вимоги світового мореплавства спонукали до побудови нових, штучних каналів (наприклад, Панамського). Другим став Суецький. Для окраси цього каналу митець створив алегоричну скульптуру «Свободи, що несе світло людству». Але арабський лідер Ісмаїл-паша відмовився від «неарабського» за змістом і формою монумента. А згодом народилася гігантська «Статуя Свободи, що несе світло світові», що була задумана як монумент на честь укладання франко-американського альянсу 1778. Ця статуя була подарована французьким керівництвом Америці. Скульптура демонструвалася в Парижі в 1884 році, а потім була розібрана і перевезена в США, де 28 жовтня 1886 року відбулося її урочисте відкриття. У ці роки Бартольді став найвідомішим скульптором у Європі та Америці.

Скульптура була збита вручну за дерев’яною моделлю з 300 величезних мідних пластин і має всередині сталевий каркас. Щоб вирішити конструктивні проблеми, скульптор залучив до роботи інженерів. Статуй такого величезного розміру у Франції раніше не створювали. Тому необхідно було провести ретельні інженерні розрахунки. Цю роботу на себе взяв Гюстав Ейфель, який згодом займався розробкою легендарної Ейфелевої вежі.

Висота Статуї Свободи від основи і до верхньої точки факела – 9300 см. Цікаво, що моделлю для створення скульптури була мати митця. У правій руці, високо над головою, Леді Свобода піднімає факел, а в лівій руці тримає табличку з написом: «JULY IV MDCCLXXVI», що означає «4 липня 1776 року» – дату підписання Договору про Незалежність Сполучених Штатів Америки. На голові у Статуї Свободи – корона, що має 7 променів, які символізують 7 континентів і стільки ж морів. У короні статуї знаходиться 25 вікон, через які можна побачити Нью-Йорк. У 1984 році Статуя Свободи була внесена до списку об’єктів, що перебувають під особливою охороною ЮНЕСКО.

Узагалі Фредеріку Бартольді належать 35 скульптур, що знаходяться по всьому світу. До найбільш відомих творів відносяться такі роботи, як: фігури чотирьох ангелів, що трублять, у церкві в місті Бостон, США; статуя генерала Лафайєта в місті Нью-Йорк; «Фонтан Капітолію» у місті Вашингтон, США. Також шедевром серед монументальних проєктів є Бельфорський лев (завершений у 1880 році), вирізаний з червоного пісковика на пагорбі, що височіє над містом Бельфор на сході Франції. Ця величезна статуя споруджена на згадку про героїчну оборону міста під час франко-прусської війни 1870.

Джерела:

  1. Штепанка Секанінова, Якуб Ценкл. 33 найвідоміші картини та скульптури. – Харків: Видавництво “Ранок”, 2020. – 64 с.: іл., с. 52 – 53
  1. https://dic.academic.ru/dic.nsf/enc_colier/1773/%D0%91%D0%90%D0%A0%D0%A2%D0%9E%D0%9B%D0%AC%D0%94%D0%98 – Бартольді Фредерік Огюст
  2. https://rus.team/people/frederik-ogyust-bartoldi-frederic-auguste-bartholdi – Фредерік Огюст Бартольді
  3. https://delphipages.live/ru/%D1%80%D0%B0%D0%B7%D0%BD%D0%BE%D0%BE%D0%B1%D1%80%D0%B0%D0%B7%D0%BD%D1%8B%D0%B9/frederic-auguste-bartholdi – Фредерік Огюст Бартольді