“Простота – суть елегантності”: 85 років від дня народження Софі Лорен


Сьогодні свій 85-й день народження святкує італійська акторка Софі Лорен.

Sophia-Loren-07

Вважають, що найкращу роль у своїй кар’єрі Софія Лорен зіграла у стрічці режисера Вітторіо Де Сіка «Чочара» (1960). За цю роль вона була визнана найкращою акторкою на Каннському кінофестивалі, отримала «Оскар» та безліч інших міжнародних кінонагород.

Софія брала участь у різноманітних конкурсах краси а вже починаючи з 1954 року Лорен вже була зіркою. Ще в 1950-х роках Софія Лорен почала з’являтися в американських фільмах, що знімалися в Європі. 

21b5e729f134b63ab65dbce08097f32c_XL

1962 року акторка повернулася до Італії. І власне в той період вона виконала свої найкращі ролі. У фільмі «Мати і донька» режисера Вітторіо Де Сіка створила трагічний портрет матері в розшарпаній війною Італії. Ця роль принесла їй нагороду Каннського кінофестивалю та американський «Оскар». Потім грала в італійських, англійських, американських стрічках. 

 

Advertisements

“Кіно – це правда 24 кадри в секунду”: День українського кіно


Де́нь украї́нського кіно́ — національне професійне свято працівників кінематографії, яке відзначається в Україні щорічно у другу суботу вересня.

movie-918655_1920

Історія українського кінематографа почалася у вересні 1896 року в місті Харкові, де фотограф Альфред Федецький зняв кілька короткометражних документальних сюжетів, а в грудні в Харківському оперному театрі він же влаштував перший публічний кіносеанс у Російській імперії. 1930-й рік був ознаменований показом першого звукового фільму «Симфонія Донбасу» режисера Д. Вертова.

«День українського кіно» отримав статус офіційного державного професійного свята в 1996 році. 12 січня 1996 року в Києві, другий Президент України Леонід Кучма підписав Указ № 52/96 «Про день українського кіно», який наказував відзначати цю дату щорічно у другу суботу вересня місяця. В указі йдеться, що нове професійне свято в країні вводиться «на підтримку ініціативи працівників кінематографії України»

Це слайдшоу вимагає JavaScript.

Пропонуємо усім любителям кіно відсвяткувати цей день переглядом відомих українських кінострічок!

“Диригент і педагог”: 50 років від Дня народження Оксани Мадараш


7-93-225x300Сьогодні святкує день народження українська диригента, постановник Київського національного академічного театру оперети, хормейстр, педагог, заслужена артистка України – Мадараш Оксана Степанівна. Їй виповнилося 50 років.

Оксана Мадараш народилась 12 вересня 1969 у м. Бучач Тернопільської області . Закінчила диригентсько-хоровий відділ Миколаївського державного музичного училища (1989, клас Людмили Лакизи).Вищу музичну освіту отримала в Національній музичній академії України імені П. І. Чайковського.

Під час навчання диригувала в Оперній студії Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського («Алеко» С. Рахманінова, «Євгеній Онєгін» П. Чайковського, «Севільський цирульник» Дж. Россіні). З 2002 року — диригент-постановник Київського національного академічного театру оперети.

Брала участь у престижних музичних конкурсах, у тому числі: Міжнародний конкурс симфонічних диригентів ім. A. Педротті (м. Тренто, Італія), Міжнародний конкурс симфонічних диригентів ім. В. Джорданія (м. Харків), ІІ Національний конкурс симфонічних диригентів ім. С. Турчака (Спеціальний приз «Троянда надії» за найкраще виконання обов’язкового твору (M. Равель, сюіта № 2 «Daphnis e Chloe»), Всесоюзний конкурс молодих хорових диригентів (ІІ премія, м. Миколаїв).

У березні 2014 року була запрошена виступити диригентом вистави «Севільський цирульник» Дж. Россіні у Каунаському державному музичному театрі.

Це слайдшоу вимагає JavaScript.

“Лише сильним дано право на безсмертя”: 125 років від дня народження Олександра Довженка


10 вересня виповнюється 125 років від дня народження українського письменника, кінорежисера, драматурга Олександра Петровича Довженка. 

100421

Дитинство та юність

Про його надзвичайно цікаве дитинство знає кожен читач з найпопулярніших творів автора. “Зачарована Десна” Довженка не залишає байдужим жодну людину і проймає своєю чуттєвістю кожне серце. Описи його батьків та предків уособлюють в собі справжній український темперамент і тому ще більше змушують нас проникнутися в історію родини і життя Олександра Петровича.

Сам він із незаможної багатодітної родини. Так сталося, що діти в сім`ї рано помирали, тому його матір, яку він дуже любив, “проплакала” майже все життя.

1911 року вступив до Глухівського вчительського інституту. 1914 року закінчив інститут та по закінченні його було спрямовано вчителювати до Житомирської вищої початкової школи, де, за браком вчителів, він викладав природознавство, гімнастику, географію, фізику, історію, малювання. Згодом він переїжджає до Києва, де стає слухачем Академії мистецтв.

Творчість

Доля Олександра Петровича круто змінилася на його тридцять третьому році життя. Він стає режисером на Одеській кіностудії. Саме тут народилися такі роботи як “Звенигора”, “Арсенал” та “Земля”. Після переїзду до Москви, а потім на Далекий Схід отримує Державну премію СРСР за фільм “Щорс”.

У 1943 році на екрани виходить документальний фільм „За нашу Радянську Україну”. У травні 1945 року з’являється ще одна стрічка — „Перемога на Правобережній Україні”. Після війни О. Довженко знімає документальний фільм про Вірменію „Рідна країна”, у 1949 році — стрічку „Мічурін”.

На початку п’ятдесятих років великий режисер переважно займається педагогічною та викладацькою роботою в Інституті кінематографії. Пише сценарії та кіноповісті: „Відкриття Антарктиди”, „Поема про море”, „Повість полум’яних літ”, „Зачарована Десна”.

Життя Олександра Довженка було нелегким та непростим. Декілька разів він був під загрозою розстрілу. На його шлях трапила війна, а в післявоєнний період відбувся занепад українського кінематографу. Зйомки деяких картин відміняли, а коли попереду ще було заплановано створення майбутніх шедеврів – життя автора різко обірвалося 25 листопада 1956 року. 

Олександр Довженко – це гордість українського народу та українського кінематографу, котрий буде прославляти нас ще багато років попереду!

20190807111010_IMG_0192_120190807111030_IMG_0193_1

П`єр Рішар: “Я дуже ціную почуття гумору”


Сьогодні святкує своє 85-річчя французький актор театру і кіно, режисер, комік – П`єр Рішар.

48565603a7bdf0c7298461ba68e62567586c

Народився 16 серпня 1934 року у місті Валансьєн, департамент Нор, в родині текстильного промисловця. Виховувався у сім’ї свого діда, нащадка стародавнього аристократичного роду, що жив на півночі Франції.

Актор

Рішар вступив на славнозвісні драматичні курси Шарля Дюллена , а потім стажувався в Жана Вілара. Однак у театрі йому не щастило — йому завжди давали ролі другого плану. Він був змушений підробляти виступами на риштованнях кав’ярень-театрів, рядових кабаре та престижних м’юзик-холлів. Рішар добре танцював.

У 1967 режисер Ів Робер запросив його зніматися у фільмі «Блаженний Олександр». Після цього Рішар знімався у його відомих комедіях «Високий блондин у чорному черевику»«Повернення високого блондина»«Близнюк».

У 1976 знявся у фільмі «Іграшка» режисера Франсіса Вебера. У 1981 у фільмі того ж Вебера «Невдахи» виник знаменитий дует П’єра Рішара з Жераром Депардьє. Цей фільм дав рекордні касові збори, і Вебер зафільмував ще дві стрічки з цими акторами: «Татусі» і «Втікачі».

У 1996 знявся у комедії грузинського режисера Нани Джорджадзе «Тисяча й один рецепт закоханого кухаря». За роль у цьому фільмі він був удостоєний звання «Найкращий актор».

У 1996 грав у театрі «Алеф». Із спектаклем «Убивство у Вальпараїсо» він побував в Україні.

Це слайдшоу вимагає JavaScript.

Кінорежисер

Свій перший фільм «Розсіяний» Рішар зняв 1970 року.

1988 року він представив на Х фестивалі Нового Латиноамериканського кіно свій документальний фільм «Розкажіть мені про Че», знятий ним на Кубі. Фільм містить спогади людей близько знайомих з кубинським революціонером Ернесто Че Гєварою, а також кадри кінохроніки про нього.

Наприкінці 1980-х років П’єр Рішар заснував свою власну компанію «Фіделін фільм», що займалася виробництвом і прокатом фільмів, а також випуском платівок із піснями самого П’єра Рішара.

Альфред Гічкок: “Немає нічого страшнішого закритих дверей”


xichkok_medium13 серпня виповнюється 120 років від дня народження Альфреда Гічкока – англо-американського кінорежисера, продюсера, сценариста.  Його ім’я пов’язане зі становленням жанру «трилерів» та з поняттям «саспенс»  у кіно. Гічкок умів майстерно створювати в своїх фільмах атмосферу тривожної невизначеності, сторожкого очікування, передчуття чогось жахливого.

Альфред Гічкок народився  у Лейстоуні, місто Лондон. Він навчався у Лондонському університеті на інженера, а з 1920 року працював на кіностудії. Зі своєю майбутньою дружиною, кіномонтажницею Альмою Ревілль, Гічкок познайомився у 1923 році на зйомках фільму «Жінка — жінці». З початком Другої світової війни виробництво фільмів у Великій Британії припинилося, і Гічкок поїхав до Голівуду(1939). Він став працювати на зіркового продюсера Девіда Селзніка, який часто втручався у творчий процес, але в той же час забезпечував фінансування і хорошу пресу. Завдяки його зв’язкам перший же американський фільм Гічкока, «Ребекка», виграв «Оскара» як найкращий фільм року. У 1940-ві роки Гічкок знімав приблизно по фільму в рік, а з 1948 р. сам же їх і продюсував. Його улюбленими акторами були Кері Грант, Джиммі Стюарт, Грейс Келлі.

Піку своєї кар’єри Гічкок досяг у 1950-ті роки з великобюджетними текніколоровими проектами — іноді чисто комедійними («Неприємності з Гаррі», «Спіймати злодія»), іноді передбачаючи естетику «бондіани» («На північ через північний захід»). Починаючи з 1950-их режисер активно працював на телебаченні (серіал «Альфред Гічкок представляє»). Після фільмів «Вікно у двір» (1954) і «Запаморочення» (1959), які своїми нестандартними рішеннями, оповідальним і глибоким психологізмом вплинули на європейський артгауз, режисер став застосовувати ще більш експериментальні, навіть шокуючі прийоми. Гучні картини «Психо» (1960) і «Птахи» (1963) стоять у творчості Гічкока осібно, іноді їх визначають як фільми жахів. Починаючи з фільму «Марні» (1964) роботи Гічкока приймалися публікою і критиками вельми стримано. Незважаючи на критичне ставлення до комерційного голлівудського кіно, Гічкока боготворили критики французької «нової хвилі». Франсуа Трюффо не тільки помітив авторський погляд за ширмою розважального кіно, він зняв кілька фільмів, наслідуючи Гічкока, і опублікував книгу інтерв’ю зі своїм кумиром. Сильним впливом Гічкока відзначені також фільми Шаброля і Браяна Де Пальми.

У 1979 Гічкок одержав премію Американського кіноінституту «За видатний внесок в кіномистецтво».

Рєпін і “Запорожці”


250px-Ilya_Efimovich_Repin_in_the_Photographers_studio_Rentz_and_Schrader5 серпня виповнюється 175 років від дня народження Іллі Юхимовича Рєпіна – українського та російського художника-живописця. 

З 1878 року — член Товариства пересувних художніх виставок. Академік Імператорської Академії мистецтв. Професор — керівник майстерні (1894—1907) та ректор (1898—1899) Академії мистецтв, викладач школи-майстерні Тенішевої; серед його учнів.Уже з самого початку свого творчого шляху, з 1870-х років, Рєпін став однією з ключових фігур реалізму в Російській імперії. Художнику вдалось вирішити завдання відбивання в живописному творі всієї різноманітності довколишнього життя, у своїй творчості він зумів охопити всі сторони сучасності, зачепити теми, що турбували громадськість, гостро реагував на злобу доби. Рєпінській художній мові була властива пластичність, він сприймав різні стилістичні напрямки від іспанців і голландців XVII століття до Олександра Іванова та сучасних французьких імпресіоністів. Розквіт творчості Рєпіна припав на 1880-і роки. Він створює галерею портретів сучасників, працює як історичний художник і майстер побутових сцен. У жанрі історичного живопису його приваблювала можливість розкрити емоційну виразність пропонованої ситуації. Стихією художника була сучасність, і, навіть створюючи картини на теми легендарного минулого, він залишався майстром наболілої сучасності, скорочуючи відстань між глядачем і героями своїх творів.

Це слайдшоу вимагає JavaScript.

Найвідоміші твори: «Бурлаки на Волзі» (1870—1873), «Іван Грозний і син його Іван» (1881—1885),«Царівна Софія» (1879), «Засідання Держ. Ради» (1901—1903).

На українські теми: «Запорожці пишуть листа турецькому султану»(1880-91, один варіант у Санкт-Петербурзі (Російський музей), другий — у Харківському Державному Музеї образотворчого мистецтва; «Вечорниці» (1881), «Гайдамака» (1902), «Чорноморська вольниця» (1903), ” Гопак (Рєпін)” (1927, не закінчений). «Портрет І. С. Тургенєва», «Етюд академічної натурниці»,«Солоха і дяк».

Останні 30 років життя Рєпін прожив у Фінляндії, у своїй садибі Пенати в Куоккалі. Він продовжував працювати, хоча вже не так інтенсивно, як колись. В останні роки він перейшов на біблійні сюжети. У Куоккалі Рєпін написав мемуари, низка його нарисів увійшла до книги спогадів «Далеке близьке». Рєпін був близьким другом українського історика Дмитра Яворницького. Залишив багату й різноманітну мистецьку спадщину, його ранні розписи церков в Україні знищені під час війни, численні жанрові, побутові картини, портрети і твори на історичні теми зберігаються в музеях Росії, України та у приватних колекціях.

«Знана і незнана Марія Заньковецька»


Марія Костянтинівна Заньковецька – українська акторка і театральна діячка, провідна зірка українського театру кінця ХІХ і початку ХХ століть. Народна артистка Української РСР(1922).

В сучасній українській традиції входить до переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної України.

Заньковецька_МаріяНародилася в с. Заньки, нині Ніжинський район, Чернігівська область, була п’ятою дитиною у багатодітній родині збіднілого дворянина Костянтина Костянтиновича Адасовського та міщанки з Чернігова Марії Василівни Нефедової. З десяти років Марія почала навчання у приватному пансіоні Осовської в Чернігові. В сімнадцять років вона стала дружиною артилерійського офіцера Хлистова й опинилася в Бессарабії, у фортеці Бендери. У цей час вперше зустрілася з Миколою Тобілевичем.

27 жовтня 1882 у міському театрі Єлисаветграда (нині Кропивницький) під орудою Марка Кропивницького розпочався творчий шлях видатної української актриси. Вперше на професійній сцені вона зіграла роль Наталки («Наталка Полтавка») Івана Котляревського. Пізніше Марія Заньковецька (вона взяла цей псевдонім на згадку про щасливе дитинство в рідному селі Заньки) працювала в найпопулярніших і найпрофесійніших українських трупах Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського, Івана Карпенка-Карого.

IMG_0160IMG_0162

Актриса створювала образи, проникнуті справжнім драматизмом і запальною комедійністю. Вона уславляла своєю грою звичайних простих людей, розкриваючи безмежність їхніх душ. Маючи чудовий голос — драматичне сопрано, незрівнянно виконувала у спектаклях українські народні пісні. Була серед засновників театру Миколи Садовського в Полтаві. Домагалася відкриття в Ніжині стаціонарного державного театру. 1918-го вона організувала народний театр «Українська трупа під орудою М. К. Заньковецької». Визнаючи її сценічні заслуги, у червні 1918 гетьман Скоропадський затвердив ухвалену Радою міністрів постанову про призначення їй довічної державної пенсії.

В її репертуарі більше 30 ролей на сцені. Це переважно драматично-героїчні персонажі. Вона «пережила» жіноче безталання Харитини («Наймичка» Івана Карпенка-Карого, 1887), Олени («Глитай, або ж Павук» Марка Кропивницького, 1883), Ази («Циганка Аза» Михайла Старицького, 1892), Катрі і Цвіркунки («Не судилось», 1889, «Чорноморці», 1882 Михайла Старицького), Галі («Назар Стодоля», 1882 Тараса Шевченка) та Квітчиної Уляни («Сватання на Гончарівці»). А ще: Аксюші з «Лісу» Олександра Островського (1891) та Йо із «Загибелі Надії» Гейєрманса.

 

 

 

Луї де Фюнес: «Мій самий вдалий жарт»


31 липня виповнюється 105 років від дня народження Луї де Фюнеса  видатного французького актора.

Y5jCid9F9zhx_lui-de-fyunesАктор народився у місті Курбевуа, що у Франції, в іспанській аристократичній сім’ї. Він досить вільно говорив трьома мовами: французькою, іспанською та англійською, захоплювався малюванням і грою на фортепіано. Дитинство де Фюнеса не було щасливим і він не пов’язував себе з мистецтвом. Частину життя пропрацював бухгалтером, кушніром і навіть чистив взуття. Улюбленим заняттям Луї була гра на фортепіано, і згодом він виконував джаз. Він обожнював займатися музикою і часто писав власні п’єси. Замолоду виступав на паризьких сценах як комік. Він захоплювався цим, адже йому подобалася публіка.

Після закінчення війни Луї випробовував свої акторські здібності і знявся у фільмі «Барбізонські спокуси». Це стало початком його акторської кар’єри. Луї де Фюнес знявся у 153 фільмах. В одному фільмі виступив режисером, а також був сценаристом шести кінострічок. У багатьох фільмах був головним героєм. Найвідомішими стрічками за його участю була серія фільмів «Жандарми». У своїх фільмах часто грав скупих, запальних і перекірливих персонажів. Геніально зіграв роль комісара поліції у кінокартині «Фантомас».

Нагороди: 1973 Кавалер Ордену Почесного Легіону; 1980 премія “Сезар” – “за неперевершену акторську майстерність”.

Луї де Фюнес мав хобі — садівництво. Він любив садити квіти і доглядати за ними, міг багато днів поспіль залишатись у саду, і це йому не набридало. Таке захоплення садівництвом виявив у своїх фільмах. Вивів новий сорт троянд, який назвали його іменем.

Едгар Дега: «Художник з гострим розумом і гострим язиком»


Сьогодні виповнюється 185 років від дня народження Едгара Дега – французького живописця, графіка й скульптора. 

edgar-degas.jpg!Portrait

Дега народився в сім’ї, що походила з аристократичного роду. Батько – паризький банкір П’єр Огюст де Ґа, мати – Селестан Мюссон. Вже у віці 18 років він влаштував у батьківському домі собі художнє ательє. Після навчання у Коледжі Едгар Дега 1853 року він почав студію юриспруденції у Сорбоні. В той же час він інтенсивно цікавився живописом старих майстрів у Луврі. Після року навчання в Сорбоні він покинув юриспруденцію і почав вивчати живопис у художника Луї Ламота. В 1855 – 1856 роках Дега відвідував Школу красних мистецтв, де познайомився з французьким малярем і графіком Жаном Інґресом, від якого одержав важливий творчий стимул. Наступні три роки він жив у родичів в Італії – у Флоренції та Неаполі. Під час свого перебування у Римі він працював як художник на віллі Медічі і студіював мистецтво старих італійських майстрів  15-16 ст.

У ранній період своєї творчості Дега писав картини на історичні теми («Сцена з війни в середні віки», 1865, Париж); реалістичні портрети, які позначено виразністю і тонкістю малюнка («Портрет молодої жінки», 1867, Париж). З 1873 року приєднався до імпресіонізму і став одним із найхарактерніших із його представників. Дега зображав буденні сцени з паризького життя («Абсент», 1876, Париж; «Гладильниці», 1882). Багато картин Дега присвятив балету («Блакитні танцівниці»), кінним перегонам («На кінних перегонах», 1877—1878, Париж). Твори Дега відзначаються гостро виразним малюнком, майстерною композицією, вишукано витриманим колоритом.